Історико-правові аспекти становлення та розвитку комерційної таємниці як об’єкта права інтелектуальної власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історико-правові аспекти становлення та розвитку комерційної таємниці як об'єкта права інтелектуальної власності

Лавренчук Тетяна Миколаївна

студентка юридичного факультету

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

В статті аналізуються еволюція правового регулювання комерційної таємниці в Україні та за кордоном. Досліджуються причини появи поняття «комерційної таємниці» та момент її становлення як об'єкта правової охорони. Наведено огляд розвитку законодавчих положень з даного питання.

комерційний таємниця правовий охорона

Постановка проблеми. В умовах інформаційного суспільства роль комерційної таємниці щодня зростає. Чинне законодавство потребує швидких та суттєвих змін, впровадження міжнародних стандартів та відповідності умовам сучасного життя. Однак все це видається неможливим без усвідомлення причин появи та послідовного розвитку правових положень про комерційну таємницю.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вченими та науковцями у різний час досліджувались питання генези комерційної таємниці як об'єкта правової охорони. Серед дослідників варто назвати таких, як Г.Ф. Шершеневич, В. В. Розенберг, А. Е. Кузьмін, Ю. В. Носік, Г. О. Андрощук та інші.

Невирішені раніше проблеми. Дотепер в науці не вироблено єдиного підходу до моменту становлення комерційної таємниці як об'єкта правової охорони. Питання історичного розвитку законодавчих положень про комерційну таємницю є також недостатньо дослідженим.

Мета. Метою статті є дослідження причин виникнення поняття «комерційної таємниці» в світовій практиці та дослідження еволюції правового регулювання комерційної таємниці.

Виклад основного матеріалу. У всі часи майстри, незалежно від наявних засобів правового захисту, намагалися зберегти секрети свого ремесла від сторонніх осіб. Саме тому комерційна таємниця почала охоронятися її власниками ще задовго до появи такої правової категорії.

На відміну від інших об'єктів права інтелектуальної власності, походження яких можна відслідкувати ще з давніх-давен, інститут комерційної таємниці бере початок свого формування лише в XIX столітті.

На думку деяких вчених, правова охорона комерційній таємниці надавалася ще в Давньому Римі. Так, в 1929 році Артур Шиллер опублікував статтю «Trade Secrets and the Roman Law; the Actio Servi Corrupti», в якій стверджував, що actio servi corrupti використовувалось в Давньому Римі безпосередньо для захисту комерційної таємниці [1, с. 839]. Артур Шиллер вважав, що рабовласник таким чином отримував правовий захист від недобросовісного використання його секретів конкурентами внаслідок підкупу його рабів.

Однак така інтерпретація давньоримського закону видається не коректною. У 1996 році Алан Ватсон опублікував спростування тверджень Артура Шиллера у статті «Trade Secrets and Roman Law: The Myth Exploded» [2]. За словами Алана Ватсона положення, що стосувалося actio servi corrupti містилося в едикті претора та було сформульоване таким чином: «Хто б не надав притулок рабу іншої особи або з метою шахрайства схиляв цього раба до вчинення дій, через які він стане гіршим, має відшкодувати збитки у подвійному розмірі». Збитки в даному випадку могли стосуватися як знецінення вартості раба в зв'язку з його погіршенням, так і непрямих збитків, спричинених такими діями.

Очевидно, що жодного слова з приводу комерційної таємниці даний акт не містив. Окрім того, Алан Ватсон стверджує, що жодного доказу, що даний правовий засіб використовувався з метою захисту комерційного інтересу рабовласника до цього часу не встановлено. Те ж саме стосується і інших правих засобів захисту, що існували у Давньому Римі. Отже, існування правового інституту комерційної таємниці у праві Давнього Риму - не більше ніж наукова фікція.

У період Середньовіччя комерційна таємниця почала широко використовуватись торговими гільдіями з метою захисту секретів власного виробництва. Вступ до такої гільдії означав для її нових членів набуття відповідних обов'язків, зокрема по збереженню комерційної таємниці.

Гільдії в різних регіонах завжди намагалися викрасти секрети виробництва одне одного, що призвело до заборони найму закордонних працівників, які могли прибути з метою виробничого шпигунства, а також звільнення місцевих працівників, які надовго від'їжджали в подорожі і могли розголосити таємну інформацію за кордоном.

Декілька ткачів завезених із Фландрії посприяли розвитку нової конкурентоспроможної індустрії в Англії. Секретний імпорт кількох шовкопрядів із Китаю призвів до краху ексклюзивного китайського експорту шовку. Кожний регіон мав свою спеціалізацію і тому, зрозуміло, що поширення секретної виробничої інформації призвело б до втрати його високої ринкової позиції [3, с. 307-308].

На початку XIX століття під час промислової революції почали виникати закони, що опосередковано регулювали питання комерційної таємниці, як засобу захисту гільдій. Саме вони стали основою для формування сучасного правового інституту комерційної таємниці.

Найперший прецедент, що стосувався комерційної таємниці з'явився в Англії в 1820 році в справі Yovatt v. Winyard. Пізніше, вже в 1836 році подібний прецедент з'явився і в США в справі Vickery v. Welch. У 1868 році у справі Peabody v. Norfolk суд застосував визначення комерційної таємниці, наближене до сучасного, та перелічив її основні ознаки, серед яких: 1) є власністю господарюючого суб'єкта, який її створив; 2) охороняється від крадіжки; 3) має зберігатися робітниками навіть після припинення трудових відносин; 4) може бути розкрита конфіденційно для осіб, які прагнуть її використовувати; 5) не може використовуватись особою, яка отримала її не від уповноваженої особи та без належних повноважень [4, с. 104] .

Охорона секретів виробництва на теренах України набуває великого значення, як і в Європі, під час промислової революції в 30-40 рр. XIX ст. Найдієвішим способом захисту таких секретів став інститут таємниці.

У Російській Імперії правова регламентація відносин, що стосуються різного роду таємниць: приватного життя, лікарської, адвокатської, нотаріальної, фабричної та торгівельної - почала формуватися в середині XIX - початку XX століття.

Норми про захист комерційної таємниці вперше з'явилися в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. (в редакції 1863 р.). Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 р. деталізувало їх. Даними нормами встановлювалась кримінальна відповідальність для службовців промислових і торговельних підприємств (купецьких прикажчиків), службовців кредитних установ і посадових осіб публічних установ, що мали доступ до таємниці в силу службового становища, за розголошення «наявного в таємниці засобу, вживаного для виготовлення чого-небудь», а також за «відкриття таємниці торговельних книг» [5, с. 81-82]. Таким чином було закладено фундамент для подальшого розвитку комерційної таємниці як об'єкта правової охорони.

Ще за тих часів викрадення комерційної таємниці вважалося науковцями однією з форм недобросовісної конкуренції. Г. Ф. Шершеневич писав, що «проявом недобросовісної конкуренції визнається вивідування чужих комерційних таємниць, шляхом підкупу службовців, чи підсиланням підставних робітників» [6, с. 116].

Кримінальний Кодекс 1903 р. містив окремий розділ, присвячений відповідальності за розголошення таємниць: главу XXIX «Про розголошення таємниць [7, с. 76]. Серед них виокремлювались фабрична, кредитна та комерційна таємниці. При цьому, за словами О. К. Василяки, під фабричною таємницею розумілися «особливі, вживані на заводі, фабриці або закладі, або припущені до вживання прийоми виробництва», під кредитною таємницею розумілися «відомості, що становили таємницю цих установ, не підлягали розголошенню». Поняття ж комерційної таємниці в Кодексі не розкривалося, але на думку О. К. Василяки, мова йшла про таємницю торговельних книг.

Так, формування інституту комерційної таємниці в Російській Імперії тривало до 1917 року (дореволюційний період). На думку деяких науковців, таких як Купалової Г. І., після прийняття у 1917 році Декрету "Про робітничий контроль" інститут комерційної таємниці перестав існувати [8, с. 199]. Однак, більш коректною видається думка Килимник І. І. [9, с. 11] та Івченко Т. В. [10, с. 9] з цього приводу, що після революційного періоду «воєнного комунізму» (1918-1920 рр.), в десятирічний період НЕПу (1921 - 1928 рр.) радянська влада стимулювала розвиток виробництва та сприяла розвитку ринкової конкуренції, а отже визнавала комерційну таємницю приватного сектора. З ліквідацією ж останнього, та ринкової конкуренції в цілому, перестали існувати будь- які недержавні господарюючі об'єкти, тому і потреба в існуванні комерційної таємниці відпала. Захист такої інформації за необхідністю здійснювався за допомогою інституту державної таємниці.

Відродження комерційної таємниці пов'язують з прийняттям у червні 1990 році Закону «Про підприємства в СРСР». Стаття 33 даного Закону передбачала, що під комерційною таємницею підприємства розуміються пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства відомості, що не є державними таємницями, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам. При цьому види діяльності підприємств, відомості про які не можуть становити комерційної таємниці, мали визначатися окремо Радою Міністрів СРСР. Відповідальність за розголошення відомостей, які становлять комерційну таємницю підприємства, і за порушення порядку охорони таких відомостей мали встановлюватись законодавчими актами СРСР, однак так і не знайшли свого закріплення.

У травні 1991 році був прийнятий Закон «Основи цивільного законодавства СРСР і республік», який у ст. 151 закріпив положення про захист організаційної, технічної або комерційної інформації, яка становить секрет виробництва (ноу-хау) за наявності трьох умов:

1) ця інформація має дійсну або потенційну комерційну цінність в силу невідомості третім особам;

2) до цієї інформації не має вільного доступу на законних підставах;

3) власник такої інформації вживає належних заходів для охорони її конфіденційності.

В даному законі вперше було визначено, що строк охорони ноу-хау обмежується часом дії перелічених вище умов. Тобто загалом є невизначеним та може бути безстроковим.

Також закріплювався обов'язок відшкодувати збитки власнику ноу-хау за його неправомірне використання. А особа, що самостійно або добросовісно отримала таку інформацію має право використовувати її без будь-яких обмежень.

На виконання Декларації про держаний суверенітет України, в 1991 році був прийнятий Закон «Про підприємства в Україні», який в частині, що стосується комерційної таємниці дублював положення Закону «Про підприємства в СРСР» та діяв до 1 січня 2004 року (моменту набуття чинності Цивільного та Господарського кодексів).

Важливим моментом для подальшого розвитку правових норм про комерційну таємницю було прийняття в 1992 році Закону «Про інформацію». Даний закон закріпив право громадян на інформацію, визначив її як об'єкт права власності, врегулював інформаційні відносини, а також встановив види та режими доступу до інформації.

За режимом доступу інформація, як у початковій редакції, так і в останній, поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом. В свою чергу інформація з обмеженим доступом у початковій редакції поділялась на два види: конфіденціальна та таємна. У 2004 році поняття «конфіденціальна інформація» було змінене на «конфіденційна інформація». Наразі Закон поділяє інформацію з обмеженим доступом на конфіденційну, таємну та службову. Незважаючи на відсутність прямої вказівки щодо віднесення комерційної таємниці до того чи іншого виду очевидно, що за своїми ознаками вона відповідає категорії конфіденційної.

В початковій редакції Закону містилося таке визначення: «конфіденціальна інформація - це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов».

У 1996 році був прийнятий Основний Закон - Конституція України, яка закріпила право кожного на інформацію та можливість обмеження такого права з метою нерозголошення конфіденційної інформації. Таким чином законодавець підкреслив важливість правової охорони конфіденційної інформації, в тому числі і такої, що становить комерційну таємницю.

Гарантії дотримання комерційної таємниці та захисту прав інтелектуальної власності органами, що отримують таку інформацію в зв'язку з покладеними на них функціями, встановлені і у прийнятих раніше Законі «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 1991 року та Законі «Про науково-технічну інформацію» від 1993 року.

У 1993 році також була прийнята Постанова КМУ «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці», яка є чинною до цього часу, незважаючи на те, що Цивільний Кодекс вимагає встановлення таких обмежень виключно законами України.

Окрім того, було прийнято ряд законів, які обмежували сферу дії комерційної таємниці. Зокрема, у 1992 році Закон «Про банкрутство». В 1999 році в зв'язку з внесенням змін даний Закон змінив свою назву на Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та був доповнений положенням про те, що відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю.

Пізніше в 1999 році був прийнятий Закон «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», який закріплює положення про те, що фінансова звітність не може становити комерційної таємниці. Однак дане положення містить значний недолік, адже заборона відносити таку інформацію до категорії комерційної таємниці не забороняє надавати їй статус конфіденційної.

Зважаючи на визнання доктриною порушення комерційної таємниці проявом недобросовісної конкуренції - важливим етапом в розвитку даного правового інституту стало прийняття у 1996 році Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції». В ньому окремою главою визначено 4 види порушень, що стосуються комерційної таємниці - неправомірне збирання, розголошення, схилення до розголошення та неправомірне використання, визначена відповідальність за такі порушення, процесуальний порядок розгляду справ, що стосуються недобросовісної конкуренції, встановлена адміністративна відповідальність громадян, що не є господарюючими суб'єктами. В цілому, прийняття даного Закону є дуже позитивним кроком на шляху до формування системи норм про комерційну таємниці.

Питання адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення режиму комерційної таємниці вперше знайшли своє вирішення у зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України та Кодексу України про адміністративні правопорушення» від 28.01.1994 р. [9, с. 14]

Адміністративна відповідальність за таку форму недобросовісної конкуренції як тримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденціальної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця була встановлена Кодексом України про адміністративні правопорушення від 1984 року.

Кримінальним Кодексом 1960 року встановлювалась відповідальність за два склади злочинів - незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, а також розголошення комерційної таємниці. Такі ж положення були продубльовані в Кримінальному Кодексі від 2001 року.

З прийняттям Цивільного та Господарського кодексів правове регулювання комерційної таємниці значно змінилось. Попередній ЦК (від 1963 року), що діяв в СРСР не містив правових норм, пов'язаних з комерційною таємницею. Новий Кодекс, окрім закріплення даних положень, відніс комерційну таємницю до об'єктів права інтелектуальної власності. Статтею 30 Господарського Кодексу було визначено правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційної таємниці.

Нововведення значно підвищили рівень правової регламентації комерційної таємниці, вдосконалили законодавче визначення, узгодивши його з міжнародно-правовими стандартами, визначили строк чинності комерційної таємниці, основні майнові права на комерційну таємницю, а також закріпили обов'язок державних органів охороняти відомості, що становлять комерційну таємницю.

Зважаючи на положення ст. 162 ГК, можна сформувати таке визначення: комерційною таємницею є технічна, організаційна або інша комерційна інформація, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

Легальне ж визначення комерційної таємниці передбачене частиною 1 статті 505 ЦК і не зазнавало змін з моменту прийняття початкової редакції Кодексу. Поняття, що закріплене в ЦК відповідає положенням статті 39 Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС), підписаної країнами-членами СОТ 15.04.1994 року.

Так, відповідно до ЦК, комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру.

В цілому положення ГК та ЦК мають єдиний підхід до розуміння поняття «комерційної таємниці». Однак є і важлива відмінність. В ЦК щодо власника комерційної таємниці вжито формулювання «особа, яка законно контролює інформацію», а в ГК - «володілець інформації». Вживання двох різних термінів стосовно однієї особи свідчить про недосконалість чинного законодавства та його неузгодженість, необхідність визначення єдиного, найбільш точного поняття для усунення недоліків.

До 2011 року в українській системі права інформація розглядалася як об'єкт права власності. Одночасно з прийняттям Закону «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011, законодавець кардинально переглянув положення, що стосуються права на інформацію, погодився з тим підходом, що право власності - це інститут цивільного речового права і стосується лише матеріальних благ, тому було скасовано категорію «право власності на інформацію».

У січні 2011 року було внесено значні зміни до Закону «Про інформацію», ЦК та деяких інших законодавчих актів. Зокрема, в Законі «Про інформацію» поняття «конфіденційна інформація» набуло нового змісту та визначалося як «інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень», виключено ряд статей, що стосувалися права власності на інформацію та визначення правомочностей власників інформації. Зазнало змін визначення поняття «інформація», закріплене в ЦК, відповідно до якого під інформацією стали розуміти «будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді».

Зважаючи на те, що комерційна таємниця за своїм змістом є інформацією, дані положення поширюються і на неї. Тому застосовувати інститут права власності, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження та інші його категорії речового права у відносинах, що пов'язані з комерційною таємницею є невірним.

О. В. Кохановська з цього приводу зазначає, що інформація як особисте немайнове право належить до найважливіших, невідчужуваних, природних, притаманних людині від народження благ -- разом з благом життя, здоров'я тощо. Особистим немайновим благом не можна ні «володіти», ні «користуватися», ні «розпоряджатися» [11, с. 126]. З цією думкою не можна не погодитись, адже ЦК чітко визначає, що правом власності є право особи на річ (майно), а право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

У ст. 505 ЦК України термін “контроль” вжито не в сенсі управлінської діяльності, а для позначення власника інформації [11, с. 95]. Однак таке формулювання не властиве українському законодавству та цивілістичній доктрині.

Словосполучення «володілець інформації» вживається в Законі «Про державну таємницю» від 21.01.1994 року, а в Законі «Про захист інформації в інформаційно- телекомунікаційних системах» від 05.07.1994 року міститься його визначення: «володілець інформації - фізична або юридична особа, якій належать права на інформацію».

Тому доцільніше вживати термін «володілець інформації», в тому розумінні, що це особа, яка володіє, як влучно висловився В. А. Копилов, «знаннями про зміст інформації» [12, а 26], а не матеріальним об'єктом, на якому така інформація зберігається (у випадку, якщо такий існує) і якій належать права на таку інформацію.

Висновки. Підсумовуючи, необхідно зазначити, що комерційна таємниця в світі, і в нашій державі зокрема, пройшла тривалий шлях до становлення як окремого об'єкта права інтелектуальної власності та, незважаючи на деякі недоліки чинного законодавства, є достатньо розвинутою та перспективною для подальшого розвитку.

Список використаних джерел:

1. Schiller A. Trade Secrets and the Roman Law: the actio servi corrupti / A. Arthur Schiller // Columbia Law Review. - 1930. - № 30. - Pp. 837-845.

2. Watson A. Trade Secrets and Roman Law: The Myth Exploded [Електронний ресурс] / Alan Watson // The Tulane European and Civil Law Forum II: 19ff. - 1996. - Режим доступу:

http://digitalcommons.law.uga.edu/fac_artchop/476/.

3. Johnston R. All Things Medieval: An Encyclopedia of the Medieval World / Ruth A. Johnston // Volume I / Ruth A. Johnston., 2011. - 790 p.

4. Zeidman R. The Software IP Detective's Handbook: Measurement, Comparison and Infringement Detection / Robert Zeidman. - Boston: Pearson Education, Inc., 2011. - 480 p.

5. Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права / Г. Ф. Шершеневич. - Москва: СПАРК, 1994. - 335 с.

6. Василяка О. К. Ранні етапи формування інституту комерційної таємниці та його кримінально-правового захисту / О. К. Василяка // Правова держава: Науковий журнал / ОНУ ім. І. І. Мечникова. - 2012. - № 14. - С. 75-77.

7. Купалова Г. І. Теорія економічного аналізу: навч. посіб. / Г. І. Купалова - К. : Знання, 2008. - 639 с.

8. Івченко Т. В. Цивільно-правове регулювання комерційної таємниці як об'єкта права інтелектуальної власності в Україні : автореф. дис... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Т. В. Івченко ; НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. - К., 2009. - 16 с.

9. Килимник І.І. Правова характеристика забезпечення комерційної таємниці на підприємстві в умовах ринкової економіки : монографія / І. І. Килимник, О. В. Харитонов ; Харків. нац. ун-т міськ. госп- ва ім. О. М. Бекетова. - Харків : ХНУМГ, 2014. - 82 с.

10. Кохановська О. В. Інформація та об'єкт цивільних правовідносин та право на інформацію за чинним законодавством і за проектом Цивільного Кодексу України / О. В. Кохановська // Вісник. Юридичні науки. Вип. 52-55. - 2003. - С. 125-128.

11. Носік Ю. В. Права на комерційну таємницю в Україні : монографія / Ю. В. Носік. - К. : КНТ, 2007. - 240 с.

12. Копылов В. А. Информационное право / В. А. Копылов. - М. : Юристъ, 2002. - 512 с.

Размещено на Allbest.ru