Деякі аспекти імплементації заборони катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання в Україні

Виклад основного матеріалу. Слід зазначити, що катування в історії людства досить тривалий час широко застосовувались як засоби покарання та отримання доказів на розшукових стадіях кримінального процесу. Особливо антигуманних форм вони набули у Середньовіччі в діяльності установ інквізиції Римо-католицької церкви. Із XV ст. практика катувань, як засобу отримання доказів та виду покарань, набуває поширення майже в усіх європейських країнах. Зокрема, у Судебнику Казимира, датованому 1468 р., що широко застосовувався на території сучасної України, було закріплено тілесні покарання за крадіжки, а також за умови неплатоспроможності винної особи [8, а 63].

Лише з настанням епохи Просвітництва філософи права вперше замислилися над жорстокістю тодішньої системи кримінальної юстиції. Як зазначає М. І. Панов, у Мілані XVIII століття, відповідно до т. з. Кароліни, для винесення обвинувального вироку у справі необхідно було отримати визнання провини від підозрюваного, що досягалося шляхом застосування найбільш витончених і жорстоких способів фізичного насильства Панов М. І. Чезаре Беккаріа і його славнозвісний трактат «Про злочини та покарання» (до 250-річчя опублікування) / М. І. Панов // Право України. - 2014. - № 9. - С. 226-244.. У роздумах щодо недоліків тогочасної системи правосуддя, блискучий італійський мислитель Ч. Бекаріа визначив катування як «безчесний спосіб викриття істини», «пам'ятку стародавнього і дикого законодавства, коли випробування вогнем і окропом нарікалося судом Божим» [4, а 128].

Уперше заборона «жорстокого та незвичного покарання» була встановлена у статті 10 англійського Білля про права 1689 року, а століття потому ця норма була увічнена у Восьмій Поправці до Конституції США та у ст. 9 французької Декларації прав людини та громадянина. Як зазначив Верховний Суд США, концепцією, що лежить в основі Восьмої Поправки до Конституції, є не що інше, як гідність людини. Хоча держава має владу карати, Поправка існує для забезпечення того, щоб ця влада використовувалась у межах цивілізованих стандартів. Штрафи, ув'язнення та навіть страта можуть накладатися в залежності від тяжкості злочину, однак будь-який метод, що лежить за межами цих покарань, буде підозрілим з точки зору конституційності [3].

Остаточне скасування катувань та тортур на національному рівні було досить тривалим процесом, що затягнувся у деяких країнах до середини ХІХ ст. (Португалія, Норвегія, Греція, Швейцарія), окремі види катувань та покарань, що принижують честь та гідність людини, зберігалися в законодавстві Великої Британії, Швеції, Норвегії до 70-80-х років ХХ ст. Тим не менш, слід погодитися із думкою Ю. О. Проценка, який переконаний у наявності стійкої тенденції країн англо-саксонської правової традиції до порівняно більш ранньої заборони покарань, ніж сусідніх держав із континентальною традицією правової системи.

Перша та Друга світові війни, під час яких вперше було застосовано жахливий спектр зброї нового покоління, масове поширення тортур і утримання ув'язнених в концентраційних таборах вразило усю міжнародну спільноту та переконало людство в необхідності створення універсальних механізмів заборони катувань. Неприпустимість зловживання владою, що завдає страждань людині, була закріплена у ст. 5 Загальної декларації прав людини, а також ст. 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ст. 5 Американської конвенції про права людини та ст. 5 Африканської хартії прав людини та народів.

Сьогодні заборона катувань у міжнародному праві розглядається як імперативна норма (jus cogens), від якої держави не можуть відступити. Як зазначено Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії, «ця заборона існує як фактор стримування, таким чином, повідомляє усіх членів міжнародної спільноти і осіб, над якими має силу, що ця заборона - абсолютна цінність, від якої жоден не може ухилитися» [2]. Тим не менш, на нашу думку, саме нормативно- правовий припис, закріплений у Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не втрачає актуальності для вітчизняних фахівців у сфері теорії та практики правозахисної діяльності через, по- перше, міжнародно-правові зобов'язання, взяті на себе Україною та додатково закріплені у Законі «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», по-друге, неприховано толерантне ставлення до катувань певної частини українського суспільства. Така розбіжність між декларативним характером вітчизняного законодавства та пострадянськими установками й традиціями суспільства (що, як відомо, має найвищий криміногенний потенціал в закритих мікросоціальних групах, як-от органах охорони правопорядку та у лавах Збройних Сил України) спричинила стрімке падіння іміджу України на міжнародній арені та викликала незадовільні оцінки від спостерігачів міжнародних громадських організацій.

Як відомо, згідно зі спільної ст. 3 Женевських конвенцій 1949 р., що застосовується під час збройного конфлікту, який не має міжнародного характеру, кожен, хто утримується в ув'язненні будь-якою зі сторін конфлікту, повинен бути захищеним від «насилля над життям й особистістю, зокрема всіх видів вбивств, завдання каліцтва, жорстокого поводження й катування». Конвенція також забороняє «наругу над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження». Затриманим мають бути надані: належне харчування, питна вода, одяг, дах над головою та лікування. Тим не менш, за матеріалами доповіді Amnesty International Ukraine «Зломлені тіла: тортури та позасудові страти на сході України», у 2015 р. для обидвох сторін збройного конфлікту властивим є широкий спектр порушень відповідних міжнародних стандартів - імітація страти, захоплення заручників, здирництво, украй жорстокі побиття, погрози вбивством та ненадання невідкладної медичної допомоги [5].

Принагідно відмітимо, що Україна не є першою державою, де громадськістю було порушено питання про визнання правомірності застосування до підозрюваних більш жорстоких заходів, коли виникає так звана ситуація «ticking bomb» (бомби, що цокає) - наприклад, в умовах боротьби з організованою злочинністю та терористичними спільнотами. Коментуючи подібні ситуації у рішенні у справі Chahal v. United Kingdom, Європейський суд з прав людини зазначив: «Статтею 3 закріплено одну з найголовніших цінностей демократичного суспільства. Суд добре усвідомлює ті величезні труднощі, які постають перед державами у сучасний період у захисті своїх суспільств від тероризму. Проте навіть за таких обставин Конвенція забороняє в абсолютній формі катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, незалежно від поведінки потерпілого. На відміну від більшості основних положень Конвенції та її Протоколів № 1 та 4, стаття 3 не передбачає винятків з неї, і можливість відступу від її положень не дозволяється статтею 15 навіть у разі суспільної небезпеки, що ставить під загрозу життя нації» [1].

Сфера дії. Стаття 3 не містить визначення понять катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження чи покарання. Визначення відмінностей між цими правопорушеннями були розроблені у ході великої та складної судової практики Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Задля того, щоб акт жорстокої поведінки знаходився у сфері застосування ст. 3, він повинен містити «мінімальний ступінь жорстокості». Визначення початкового порогу жорстокості є відносним, тому Суд повинен брати до уваги такі положення:

- тривалість подібного поводження;

- фізичні наслідки подібного поводження;

- психічні наслідки подібного поводження;

- стать, вік та стан здоров'я постраждалого;

Найбільш чіткі визначення дій, заборонених ст. 3, були надані у двох широковідомих судових прецедентах - Greece v. United Kingdom та Ireland v. United Kingdom. У першій справі Європейська комісія з прав людини розглядала поведінку сил безпеки Греції після військового перевороту 1967 р. та постановила рішення, яке затвердило основний підхід до розмежування «катувань», «нелюдського» та «такого, що принижує гідність поводження чи покарання»: «Будь-яке катування є нелюдським та таким, що принижує гідність поводженням, а нелюдське поводження завжди принижує гідність. Поняття нелюдського поводження передбачає такий вид поводження, яким умисно завдається сильне страждання психічного чи фізичного характеру, і яке не може бути виправдане [...] Катування застосовується з метою отримання відомостей, чи у якості покарання, і , як правило, являє собою посилену форму нелюдського поводження. Вид поводження чи покарання, що застосовується до будь-якої особи, вважається таким, що принижує її гідність, у тому випадку, якщо воно принижує її гідність в очах інших людей, або спонукає її до здійснення дій проти її волі та совісті».