Умови допустимості документів у кримінальному процесуальному доказуванні

У межах розгляду цього питання не можемо не відмітити, що серед вивчених нами кримінальних проваджень непоодинокими були випадки, коли предметом обговорення сторонами та вирішення судом був такий критерій допустимості документа, як його найменування. На перший погляд поверховий і несуттєвий, цей чинник тим не менше в низці випадків призводив до визнання доказу недопустимим, а подекуди (з урахуванням недопустимості низки інших доказів) - до винесення виправдувального вироку [14]). При цьому аналіз вивченої судової практики дає змогу зробити висновок про те, що неналежне найменування документа як доказу в одних випадках може бути ні чим іншим як технічною або свідомою, але добросовісною помилкою правозастосовника, а в інших - умисним кроком, спрямованим на маскування здійснених або планованих порушень прав людини.

Так, прикладом першої ситуації може слугувати вирок Червонозаводського районного суду м. Харкова, у якому «недопустимим доказом було визнано «Акт добровільно виданих грошових коштів» зважаючи на те, що вказаний акт не є процесуальним документом у розумінні КПК України, оскільки не відповідає формам фіксування кримінального провадження згідно зі ст. 103 КПК України» [15]. На нашу думку, указане рішення суду, будучи виправданим з формальної позиції, усе ж може викликати окремі сумніви з огляду на критерій істотності порушення при визнанні доказу недопустимим. Думається, що в цьому випадку помилка слідчого мала характер добросовісної (у силу недосвідченості), при цьому не мало місце порушення прав людини при отриманні доказової інформації, а достовірність самої інформації також була забезпечена. Більше того, посилання суду на закріплені КПК України форми фіксації зобов'язує вказати на одне з положень КПК України, яке є неоднозначним і викликає складнощі у практиці правозастосування, на що ми вже частково звертали увагу. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 104 КПК України, «у випадках, передбачених цим Кодексом, хід і результати проведення процесуальної дії фіксуються у протоколі». Тобто, при буквальному розумінні цього припису протокол може складатися лише в чітко передбачених КПК України випадках, а відтак відкритими залишаються питання про законність протоколювання слідчих дій, стосовно яких КПК України прямо не передбачив складання протоколу (наприклад, під час допиту), і про оформлення доказів, які залучаються у кримінальне провадження шляхом добровільного надання тією чи іншою особою. Не зупиняючись детально на зазначених проблемах, зауважимо, що такі ситуації, на нашу думку, мають оцінюватися не виключно з формальної позиції, а через призму істотності допущеного порушення, його впливу на дотримання прав і свобод людини та забезпечення достовірності отриманої інформації.

Разом із тим, як було зазначено, на практиці зустрічаються й випадки, коли «помилки», допущені в найменуванні документа є умисним кроком, спрямованим на маскування здійснених або планованих порушень прав людини. Доволі показовим у цьому аспекті є вирок Апеляційного суду Харківської області, де суд дійшов висновку, що обшук житла особи був замаскований під огляд місця події зі складанням відповідного протоколу огляду, який суд, зважаючи на вказане, визнав недопустимим доказом [16]. Убачається, що такого роду невідповідності в найменуванні документа мають зовсім іншу правову природу, мають характер істотних порушень прав людини, а відповідно, й мусять оцінюватися судами як підстава для визнання доказу недопустимим.

Висновки

За результатами дослідження можна зробити такі висновки:

1. Допустимість документа як доказу в кримінальному процесі однаковою мірою залежить як від його зовнішнього оформлення, так і від змісту й характеру інформації, у такому документі закріпленої.

2. У випадку, передбаченому ст. 88 КПК України, рішення про визнання доказу приймається виходячи саме з особливостей його інформаційного наповнення та мети, з якою суб'єкт доказування прагне використати такий доказ, а відтак це нормативне положення є винятком із наукової тези з приводу того, що на предмет допустимості доказ оцінюється шляхом аналізу його форми, а не змісту.

3. Доцільно констатувати суттєву схожість юридичної природи обставин, названих у п. 2 ч. 2 ст. 88 та ч. 3 ст. 88 КПК України. У свою чергу, їх законодавче розміщення в межах відокремлених структурних елементів КПК України дає підстави для помилкового розуміння їх як принципово відмінних. Тож доцільним є об'єднати вказані нормативні положення в межах одного законодавчого припису, виключивши ч. 3 ст. 88 КПК України, а п. 2 ч. 2 ст. 88 виклавши в такіій редакції: «2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв із певним умислом і мотивом, або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він учинив відповідне кримінальне правопорушення, або кримінальне правопорушення, яке є предметом розгляду, узгоджується із певною звичкою або звичайною діловою практикою підозрюваного, обвинуваченого».

4. Такі елементи предмета доказування, як обставини, що впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання (п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК України) можуть установлюватися за допомогою документів, які містять інформацію, що стосується особи обвинуваченого в розумінні ст. 88 КПК України.

5. Неналежне найменування документа як доказу в одних випадках може бути технічною або свідомою, але добросовісною помилкою правозастосовника (і в такій ситуації має оцінюватися не виключно з формальної позиції, а через призму істотності допущеного порушення, його впливу на дотримання прав і свобод людини та забезпечення достовірності отриманої інформації), а в інших - умисним кроком, спрямованим на маскування здійснених або планованих порушень прав людини, що потрібно розцінювати як безумовну ознаку недопустимості такого документа як доказу.

Список використаних джерел

1. Іщенко В.М. Протоколи слідчих і судових дій та інші документи як джерела доказів у кримінальному судочинстві: дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / В.М. Іщенко ; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. Х., 2001. 191 с.

2. Дроздов О.М. Правове регулювання виїмки документів, що становлять банківську таємницю, на стадії досудового розслідування / О.М. Дроздов // Прокуратура. Людина. Держава. 2005. № 3. С. 47-56.

3. Дроздов О. Актуальні проблеми використання в доказуванні матеріалів оператив- но-розшукової діяльності / О. Дроздов, О. Капліна // Вісник Національної академії прокуратури України. 2010. № 4. С. 70-76.

4. Слободзян А. Документ як джерело доказів у кримінальному провадженні / А. Сло- бодзян // Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2014. № 1. С. 184-190. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.chasopysnapu.gp.gov.ua/ chasopys/ua/pdf/1-2014/184-slobodzan.pdf.

5. Вирок Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 11 лютого 2014 р., судова справа № 688/4870/13-к (№ за ЄДРСР: 37960707).

6. Вирок Тростянецького районного суду Вінницької області від 03 квітня 2014 р., судова справа № 147/721/13-к (№ за ЄДРСР: 38015895).

7. Вирок Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 03 жовтня 2013 р., судова справа № 107/6212/13-к (№ за ЄРДР: 33871394).

8. Вирок Краматорського міського суду Донецької області від 16 вересня 2013 р., судова справа № 234/7820/13-к (№ за ЄДРСР: 33506405).

9. Вирок Московського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2013 р., судова справа № 643/1707/13-к (№ за ЄДРСР: 33231174).

10. Ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 27 березня 2014 р., судова справа № 547/1240/13-к (№ за ЄДРСР: 37893850).

11. Вирок Ленінського районного суду м. Луганська від 13 травня 2014 р., судова спрва № 437/4999/13-к (№ за ЄДРСР: 38778525).

12. Кримінальнийпроцес: [підручник]/[Ю.М. Грошевий, В.Я. Тацій,А.Р. Туманянцта ін.] ; за ред. В.Я. Тація, Ю.М. Грошевого, О.В. Капліної, О.Г. Шило. Х.: Право, 2013. 824 с.

13. Вирок Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 02 квітня 2013 р., судова справа № 204/2925/13-к (№ за ЄДРСР: 38669208).

14. Вирок Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 р. у справі № 1-10/11 (№ у ЄДРСР: 16266749).

15. Вирок Червонозаводського районного суду м. Харкова від 19.08.2014 р., судова справа № 646/12108/13-к (№ за ЄДРСР: 40188667).

16. Вирок Апеляційного суду Харківської області від 6 червня 2011 р. у справі № 1-10/11 (№ у ЄДРСР: 16266749).