Історико-юридичні витоки політичної люстрації (з досвіду стародавніх Афін та Риму)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Революційні події 2013-2014 рр. в Україні значно актуалізували проблему побудови в країні такої державно-правової системи, яка базувалася б на загальновизнаних принципах демократичного й правового розвитку. Одним із головних завдань цього має стати докорінне реформування державного апарату, очищення його від усіх тих, хто гальмує цей процес. Інструментом правосуддя на перехідний період визначено люстрацію, юридичні й організаційні засади якої закріплено в прийнятому 16 вересня 2014 р. Верховною Радою України Законі України «Про очищення влади». Згідно із цим законом очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки й оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

На сьогодні зазначена проблема привертає увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних учених, які з різних позицій оцінюють очищення влади шляхом люстрації. Позиції більшості з них щодо розуміння люстрації як інструмента захисту демократії ґрунтуються на досвіді постсоціалістичних країн у післяреволюційний період (90-ті рр. ХХ ст.), а отже, учені розуміють її вкрай обмежено, як процес, що регламентував доступ до державних посад особам, пов'язаним у минулому з комуністичним репресивним апаратом. Таке звужене розуміння, на нашу думку, не розкриває всієї глибини сутності люстрації як процесу очищення всього суспільства від залишків тоталітарної системи.

У політичному розумінні люстрація означає очищення влади від старих кадрів, заборону функціонерам попередньої влади займати посади в державному апараті, обиратися в представницькі органи, бути суддями, інколи навіть займатися викладацькою діяльністю тощо. Якщо звернутися до суто юридичних аспектів досліджуваної проблеми, то слід зазначити, що люстрація характеризується тим, що більшість її процедур часто виходять за межі юридичних норм, які є загальноприйнятими в межах правового поля, яке сформувалося в тій чи іншій країні. Закони про люстрацію передбачають можливість покарання за діяльність чи бездіяльність, яка з точки зору норм права, що існували в межах попередньої політико-правової системи, не була злочином. При цьому головною проблемою з позиції права залишається те, що люстраційні закони мають зворотну силу. Саме тому вивчення теоретичних, історичних аспектів, реальної правової практики зарубіжних країн у зазначеній сфері є вкрай цінним для подальшої розробки законодавчого забезпечення люстраційних процесів в Україні. На необхідність розгляду цього питання вказує також стан розробки «люстраційної» проблеми, у межах якої тема історико-правових витоків сучасних люстраційних процесів знайшла фрагментарне відображення в деяких публікаціях, зокрема, роботах О.Г. Степаненко та С.Г. Денисюка.

Отже, вважаємо за доцільне зупинитися на виявленні історичних витоків самого явища люстрації та розкритті його політико-юридичного змісту.

Термін «люстрація» є латинським (від пізньолат. lustratio - очищення шляхом жертвоприношення, спокута), бере свій початок з античних часів. У греків і римлян він означав певну процедуру (ритуал) морального очищення. Люстрація в цих народів слугувала благородній меті відродити в людині людське, повернути її громаді очищеною від скверни. Антична люстрація - це досягнення внутрішньої чистоти людини, оскільки вважалося, що тільки чиста людина може вступити в спілкування з богами. Греки не скупилися на люстрацію. Прагнучи очистити своїх громадян не лише від внутрішньої нечистоти, а й від зовнішньої, вони застосовували цей ритуал як щодо окремих громадян, так і цілих міст, народів, військ, флоту тощо. У римлян люстрації - це основна частина таких свят, як Луперкалій, Амбарвалій, Цереалій. остракізм давньогрецький правовий люстраційний

Предтечею люстраційних процесів як політичних заходів можна вважати остракізм (від грец. оstrakismos) у Стародавній Греції. Поширеною серед науковців є думка, що остракізм було введено Клісфеном у Стародавніх Афінах наприкінці VI ст. до н.е. як профілактичний захід проти тиранії (опозиції) Пісистратидів (560-510 рр. до н. е.). Це сталося, на думку І.Є. Сурікова, у 506/505 р. до н.е., коли було створено Раду п'ятисот та колегію стратегів. Однак, як зауважує дослідник, є підстави для припущення, що цей інститут має більш раннє походження та пов'язується з діяльністю Ради чотирьохсот, створеної Солоном ще на початку VI ст. до н. е. (594 р. до н.е.). Клісфен же переніс вирішення питання про остракізм у народні збори (екклесію) та надав його використанню систематичного характеру.

Зміст самої процедури полягав у тому, що громадян, які вивищувалися над іншими, тим самим загрожуючи принципу рівності, за спеціальною судовою процедурою виганяли на 10 років із держави. Рішення про це приймалося на народних зборах, на яких запитували народ, чи бажає він когось засудити остракізмом. Виступали оратори, наводили аргументи за й проти. Якщо народ вирішував вдатися до остракізму, то призначався день для цього. Кожен громадянин, маючи право подачі голосу, писав на черепку йасоп) ім'я того громадянина, який, на його переконання, був небезпечним для народу. Черепки складалися в урни та потім розбиралися членами ради й архонтами. Якщо певного громадянина засуджували принаймні 6 тисячами голосів, він повинен був не пізніше 10 днів залишити місто.

Процедура остракізму, як зазначає С.Г. Карпюк, була в певному аспекті внесенням «правил гри» в політичну боротьбу. Її характерною рисою, на думку І.Є. Сурікова, було те, що передбачалося вигнання не за певне здійснене індивідом діяння, а в превентивних, «профілактичних» цілях, щоб уникнути здійснення такого діяння в майбутньому (наприклад, захоплення впливовою особою одноосібної, тиранічної влади). Саме тому, як наголошує дослідник, остракізм не можна вважати покаранням. Проте положення вигнанця було тяжким, оскільки в іншому місті-державі він отримував статус метека (чужоземця). Незважаючи на визнання за ним досить широких прав (дозволялося служити в армії, брати участь у релігійних церемоніях полісу, укладати шлюб, вести торгівлю, мати власність тощо), жодних політичних прав у метеків не було. Вигнанець втрачав звичне коло спілкування, позбавлявся почестей, слави, визнання, що ототожнювалися з громадською діяльністю.

Така соціальна «самітність» тлумачилася греками як смерть за життя. Неможливість реалізувати свою колективну сутність розглядалася ними як кара за нехтування полісною мораллю, звичаями, за зверхність, надмірну гординю. Вільна людина, на переконання греків, саме тим відрізнялася від раба, що не могла задовольнятися лише тваринними потребами. Громадянські обов'язки звеличували людину, привносили гармонію в її як внутрішній, так і зовнішній світи, у стосунки з іншими людьми. Водночас слід віддати належне грекам, оскільки остракізм, будучи позасудовим вигнанням із політичних мотивів найбільш впливових громадян із полісу на фіксований строк, залишав можливість подальшого повного відновлення вигнанців у політичних правах, що здійснювалося шляхом голосування демосу в народних зборах. Окрім того, згідно з наявними джерелами, насправді для більшості афінян, підданих остракізму, строк у 10 років не було витримано, їх було повернено в країну через 2-5 років. В умовах панування в суспільстві досить жорстоких методів розправи з політичними супротивниками це виглядає заходом, який не посилював, а навпаки, пом'якшував правила, що існували в суспільстві.

Початок V ст. до н.е. (особливо 480-ті рр. до н.е.) в історії Стародавніх Афін відзначився гострим протистоянням аристократичних і демократичних угруповань (Алкмеонідів і Фемістокла) [8, с. 164], що супроводжувалося цілою низкою остракофорій - процедури остракізму в народних зборах.

І.Є. Суріков зазначає, що вже в ті часи остракофорії відбувалися в обстановці нечесної політичної боротьби, про що свідчать факти використання різних маніпуляцій, у тому числі й фальсифікацій. На це вказує цікава знахідка американських археологів (1937 р.) на північному схилі Афінського Акрополя, де було знайдено 190 остраконів з ім'ям Фемістокла, написаних приблизно чотирнадцятьма різними людьми. На думку спеціалістів, це залишок партії остраконів, підготовлених супротивниками Фемістокла для розповсюдження серед неграмотних і тих, хто сумнівався під час обговорення питання про остракізм Фемістокла. Допускаючи можливість фальсифікацій, І.Є. Суріков водночас наголошує, що головним було не фальшування, не змови, а активна пропаганда, спрямована на дискредитацію суперників, створення «образу ворога», тобто на відповідне формування суспільної думки, що вже на той час було не менш важливим у політичній боротьбі, ніж нині.

Однак якщо на першому етапі остракізм ефективно виконував роль знаряддя в боротьбі проти тиранії, захищаючи інтереси афінської демократії, попереджаючи можливості порушення афінської конституції окремими політичними лідерами, то на другому етапі, а саме від вигнання Ксантіппа (484/483 р. до н.е.), сина Аріфрона, остракізм використовувався різними угрупованнями в межах внутрішньополітичної боротьби, яка точилася в афінському полісі в V ст. до н.е., перетворившись на знаряддя зведення особистих рахунків з опонентами та реалізації амбіційних задумів.

У Стародавньому Римі в умовах кризи Римської Республіки кінця ІІ-І ст. до н.е. було віднайдено свою форму «очищення влади» в процесі боротьби з політичними опонентами. Унаслідок першої громадянської війни між популярами та оптиматами (83-82 рр. до н.е.) після перемоги над останніми проконсул Корнелій Сула - виразник інтересів сенаторської аристократії, яка прагнула відновити свою владу в боротьбі з популярами, - спеціальним едиктом у листопаді 82 р. до н.е. запровадив інститут проскрипцій - складення списків імен політичних супротивників, яких має бути покарано. У такий спосіб римську практику було збагачено дієвою зброєю політичної боротьби, використаною в подальшому під час другого тріумвірату в 43-36 рр. до н.е. (формально до 31 р. до н.е.).

У контексті аналізованої проблеми інтерес становлять проскрипції як спроба надати юридичного характеру політичним розправам, які чинились суланцями щодо переможених маріїнців. Зазначимо, що в історіографії автори по-різному визначають час та умови появи документа про проскрипції. Одні наголошують на тому, що сама ідея належить багатим аристократам -сенаторам, які вимагали від Сули не допустити свавілля й надати терору чіткої форми; інші дотримувалися думки, що це була винятково воля Сули, реалізована ним без згоди сенату та ще до визнання його диктатором. За всіх розбіжностей очевидним є те, що для римської практики це був незвичний документ. Зазвичай як вищу міру громадської безпеки в надзвичайних умовах сенат приймав так званий senatus consultum ultimum. Такі постанови надавали магістратам надзвичайних повноважень із правом страчувати римських громадян без формального суду. У зв'язку із цим цікавою є в римській юридичній практиці постанова сенату 88 р. до н.е. про засудження й покарання 12 осіб (трибуна Сульпіція Руфа, Гая Марія з сином та інших), яких звинуватили у війні проти консулів і підбурюванні римського народу, названа дослідниками передвісником едикту Сули 82 р. до н.е.

Згідно з традицією, яка набула поширення в історіографії, вважається, що едикт Сули про проскрипції передбачав як покарання страту. Однак згідно з римськими звичаями серед покарань за тяжкі злочини, окрім смертної кари, існувало також вигнання. І згадки в джерелах про вигнанців суланського режиму свідчать, що таке покарання застосовувалося. Хоча справедливо буде зауважити, що більшість із них усе одно було страчено.

Самі ж проскрипції з юридичної точки зору навряд чи можна розглядати як смертний вирок. Проте умови, що створювалися за едиктом (заборона допомагати засудженим під загрозою смерті та встановлення винагороди за їх затримання й убивство), сприяли застосуванню на практиці смертної кари та поширенню репресій. У такий спосіб Сула реалізував власне розуміння традиційного трактування вигнання: de jure засуджений позбавлявся громадянських прав, опинявся поза законом, що давало право його знищити.

Поряд із вигнанням передбачалася також процедура позбавлення майна. Особливістю конфіскацій, згідно з едиктом 82 р. до н.е., було те, що вони торкнулися великого кола осіб. Якщо згадати, що в Стародавньому Римі політичний статус багато в чому залежав від розмірів багатства, то в результаті конфіскації майна батьків нащадки не могли відповідати своєму цензу та, відповідно, претендувати на посади. Будучи позбавленими громадянських прав, вони піддавалися вигнанню з міста, а отже, і з політики. У такий спосіб Сула підривав основу статусу своїх супротивників, вирішував проблему перерозподілу власності, надаючи можливість збагачуватися своїм прибічникам.

У подальшому, коли виникла проблема юридичного підтвердження проскрипцій, уже як диктатор Сула видав закон Comelio de proscriptio, який, переважно повторюючи едикт 82 р. до н.е., містив також нові положення, зокрема про встановлення 1 червня 81 р. до н.е. крайнім строком для проскрипцій і продажу конфіскованого майна, що означало завершення політичних репресій. Отже, постанова 88 р. до н.е. та едикт 82 р. до н.е., як виявилося пізніше, стали досить ефективною юридичною основою в політичній боротьбі в Стародавньому Римі під час переходу від республіканського ладу до імперії, від демократії до тиранії.

Вищенаведене дає нам підстави констатувати, що історичний досвід політичної боротьби із застосуванням остракізму в Стародавніх Афінах, проскрипцій у Стародавньому Римі свідчить про те, що люстраційні заходи (очищення влади) є невід'ємним елементом перехідних етапів в історії розвитку держави. Їх запровадження є виправданим на початковому етапі перехідного періоду, оскільки саме в цей час перебування на державних посадах осіб, які не розділяли поглядів режиму, що встановлювався, становило особливу небезпеку для нього. Однак люстрацію слід розглядати як складову загального процесу очищення, більш фундаментального та всеохоплюючого, очищення всього суспільства, а не лише окремих його членів, як це відбувається під час політичної люстрації. Однак навіть під час проведення останньої варто спиратися на накопичений історичний досвід «колисок» європейської цивілізації - Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, що свідчить про необхідність створення такого механізму дієвих гарантій, який унеможливить використання люстраційних заходів для порушення основоположних прав людини, зведення політичних рахунків або здійснення політичних репресій.

Размещено на Allbest.ru