Предмет історії держави і права України

Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23--28 січня в Києві. В ній взяло участь близько 300 депутатів (з 528). Конгрес затвердив Акт з'єднання УНР і ЗУНР (конкретніше про це буде далі). Конгрес висловився за демократичний лад в Україні, тимчасово передав законодавчу та виконавчу владу Директорії, проголосив виборче право для виборів до майбутнього українського парламенту. Але в умовах більшовицького наступу Директорія вимушена була залишити Київ і переїхати до Вінниці. Директорія веде переговори з командуванням французьких військ в Одесі. Французи погодилися надати допомогу за умови виведення з Директорії В. Винниченка та С. Петлюри, створення 300-тисячної армії і підпорядкування її союзному командуванню. Висувалися також вимоги передати залізниці та фінанси України під контроль Франції, а також звернутися до неї з проханням встановити над Україною французький протекторат. Питання про державну незалежність України мала вирішити в майбутньому Паризька мирна конференція.

В цих умовах Директорія пішла на поступки. В Винниченко оголосив про свій вихід з Директорії і невдовзі назавжди виїхав за кордон. С. Петлюра заявив про тимчасове припинення свого членства в партії. Але французи дієвої допомоги не надали. У самій Франції та в її окупаційних військах поширювався революційний рух, і незабаром ці війська були виведені з України.

Необхідно звернути увагу на те, що Директорія, як і Центральна Рада, припустилася тих самих помилок. Головним завданням у цих тяжких умовах вона вважала тільки побудову Української держави, відкладаючи розв'язання болючих соціальних проблем до скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Цим скористалася більшовицька пропаганда. У багатьох селах і містах повстали робітники та селяни, сподіваючись, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія.

На початку квітня 1919 року в Рівному було зроблено реорганізацію Директорії. До неї входили: С. Петлюра, А. Макаренко, один представник від ЗУНР та два -- від соціалістичних партій УПСР та УСДРП. Директорія тепер мала тільки затверджувати закони, які пропонувалися галузевими міністерствами, та давати розпорядження міністерствам.

6 квітня 1919 року на державній нараді в Рівному було прийнято рішення про створення нового соціалістичного уряду на чолі з Б. Мартосом. Це означало відмову від політичної орієнтації на Антанту. Новий уряд дав обіцянку селянам провести справедливу земельну реформу, а робітникам -- надати допомогу у відновленні роботи фабрик і заводів.

У травні 1919 року наступ проти військ Директорії у Східній Галичині розпочала польська армія. В ці критичні дні було проведено реорганізацію війська. Завдяки цим заходам воно стало регулярною українською армією.

20 червня 1919 року вдалося підписати договір з польським урядом про припинення воєнних дій. Це був важливий дипломатичний успіх УНР. 15 липня 1919 року вдалося об'єднати війська Директорії та Українську Галицьку армію. Було створено Штаб головного отамана. Це об'єднання дало можливість наступу на більшовиків та на Денікіна. Але військові операції були невдалі. 2 грудня 1919 року уряд звернувся з відозвою до українського народу розпочати партизанську боротьбу. 5 грудня армія УНР пішла в рейд по денікінських тилах -- цей похід відомий в історії як Зимовий. Завершився він 6 травня 1920 року.

За час перебування армії в Зимовому поході сталися значні події. Так, українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському уряду декларацію, в якій йому пропонувалося визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордон з Польщею річкою Збруч та лінією через Волинь до Прип'яті. Отже, до Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя та частина Полісся й Волині. Це викликало обурення українців.

Також значною подією було утворення в Кам'янці-Подільському в грудні 1919 року Української Національної Ради (голова -- М. Корчинський). Національна Рада стала серйозною опозицією уряду Директорії.

У панській Польщі не було одностайного ставлення до УНР: польські соціалісти та деякі партії центру ставилися до неї прихильно, інші -- вороже. В таких складних умовах було укладено таємний договір між дипломатичною місією УНР у Польщі і польським урядом. С. Петлюра знав про цей договір. Угоду підписали міністр закордонних справ УНР, Голова дипломатичної місії в Польщі А. Літвицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський. Як таємний, цей документ не був ратифікований. Його сприйняли в Україні як велике лихо. Від різних груп, об'єднань надходили протести. На прес-конференції партії есерів, у якій узяв участь М. Грушевський, цей договір було оголошено незаконним.

За умовами Варшавського договору об'єднані збройні сили Польщі та УНР наприкінці квітня 1920 року розпочали наступ на більшовиків. 6 травня польсько-українські війська звільнили Київ. Та незабаром більшовики знову повернулися. 3 липня 1920 року Польща почала таємні переговори з більшовицьким урядом, що погіршувало становище Директорії. Делегації УНР та ЗУНР на Ризьку конференцію не були допущені. Україну представляла делегація Української Радянської Республіки в особі Мануїльського та Йоффе. До 9 листопада встановлювалося перемир'я.

12 жовтня 1920 року польський і маріонетковий радянський уряди підписали угоду, за якою кордон між Україною та Польщею пролягав річкою Збруч, через Волинь та Острог до Прип'яті.

18 березня 1921 року в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поділена. До Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся. Директорія, Уряд УНР і всі їх організації втратили право легально існувати в Польщі.

Студентам необхідно усвідомити, що незважаючи на складні зовнішні і внутрішні умови, в яких прийшла до влади і діяла Директорія, ідея побудови незалежної держави знаходила своє реальне втілення, хоч іноді й ціною важких компромісів. Так, законодавчу, виконавчу, а часом і судову владу уособлювала в собі Директорія Української Народної Республіки.

26 грудня 1918 року було прийнято Декларацію, в якій Директорія оголосила себе верховною владою, що встановлена волею трудящих. Влада Директорії розглядалася як тимчасова до скликання Конгресу трудового народу. Процедурно вибори на Конгрес регламентувалися «Інструкцією для виборів на Конгрес трудового народу України» від 5 січня 1919 року.

28 січня 1919 року на останньому засіданні Конгресу було прийнято «Закон про форму влади на Україні». Ним влада знову передавалася Директорії до скликання наступної сесії Трудового Конгресу. Директорія, таким чином, мала приймати закони, що підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. Законом регламентувалась також сесійна робота Конгресу. В міжсесійний період мала працювати Президія Конгресу, функції якої не були визначені.

В умовах швидкозмінної політичної ситуації виникала нагальна потреба у вдосконаленні системи влади й управління: або парламентська, або радянська республіка. Обрано було компромісний варіант: у центрі знаходився парламент, а на місцях -- губернські і повітові Ради.

14 лютого 1920 року уряд ухвалив новий «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР», який передбачав скликання не пізніше 1 травня 1920 року так званого передпарламенту, який називався Державною народною радою. До скликання цього органу Директорія мала здійснювати свої повноваження виключно через Раду Народних Міністрів. Але Голова Директорії С. Петлюра не затвердив цей закон.

Зверніть увагу на два закони, що були затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920 року, за кілька днів до повного падіння УНР. Це закон «Про Державну Народну Раду УНР» та закон «Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР». Ці документи передбачали розмежування влади між Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів. Голова Директорії мав компетенцію затвердження ухвалених Державною Народною Радою призначень та звільнень, призначав також Голову і членів Ради Народних Міністрів.

Державна Народна Рада планувалася як орган законодавчої влади і контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, складала державний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розглядала і затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо.

Рада Міністрів була підзвітна Державній Народній Раді, але в законах нічого не говорилося про місце та повноваження уряду в системі органів виконавчої влади. В законі «Про форму влади на Україні» закріплювався лише статус Ради Народних Міністрів як виконавчого органу. Це говорить про невизначеність Директорії щодо принципу розподілу влад. Конгрес дав доручення Раді Народних Міністрів підготувати вибори майбутнього Сейму України. Але повноваження цього органу також не були визначені.

14 лютого 1919 року була зроблена ще одна спроба розмежувати правовий статус Директорії та уряду. Тимчасовий закон «Про порядок внесення і затверджування законів в Українській Народній Республіці» від 14 лютого 1919 року слід розглядати як саме таку спробу.

Щодо системи місцевого управління Директорія запозичила досвід Центральної Ради. Головним нормативним актом у цій сфері слід вважати інструкцію Міністерства внутрішніх справ «Про тимчасову організацію влади на місцях» від 24 червня 1919 року. Відповідно до неї волосний комісар призначався на посаду повітовим, повітовий -- губернським і затверджувався Міністерством внутрішніх справ.

У судочинстві Директорія зберегла всі судові інститути, що існували за Центральної Ради. Діяв Генеральний суд (згодом Надвищий суд), відновлено дію апеляційних судів, існував порядок виборів та призначення мирових суддів, діяли Надзвичайні Військові Суди.

Для упорядкування процедури законотворчості в УНР було прийнято закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці» від 14 лютого 1919 року.

Зверніть увагу, що Директорія не поновила чинності Конституції УНР від 28 січня 1918 року. В жовтні 1920 року спеціально утворена комісія підготувала проект нової Конституції УНР. За ним УНР проголошувалася президентсько-парламентською республікою. Було чітко проведено принцип розподілу влад.

Для становлення державності в Україні мали значення також закони «Про відновлення гарантій недоторканості особи на території УНР» від 28 лютого 1919 року, «Про реєстрацію населення, що мешкає на території УНР» від 26 вересня 1920 року, «Про державну мову» від 3 жовтня 1918 року, «Про форму влади на Україні» від 28 січня 1919 року, «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР» від 14 лютого 1920 року та ін.

Необхідно зазначити, що власного законодавства в галузі кримінального права в Директорії не було. Норми цивільного права вміщуються в законі про ліси від 10 січня 1919 року та в законі «Про землю в УНР» від 8 січня 1920 року. До речі, в останньому законі скасовувалося право приватної власності на землю.

До здобутків визвольних змагань доби Директорії необхідно віднести те, що українська державність тяжіла до республікансько-президентської форми правління; за формою державного устрою це була унітарна держава, яка схилялася до федерації, за формою державного режиму -- демократична держава, що прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим).

Проголошення і діяльність ЗУНР

Тут зверніть увагу на те, що різке загострення соціально-економічних, політичних, національних суперечностей в Австро-Угорщині за час першої світової війни, а також революційні події в Росії та російській частині України привели, як і в Німеччині, до революційного вибуху в жовтні-листопаді 1918 року.

Австро-Угорський імператор Карл I видав 18 жовтня 1918 року маніфест, у якому погоджувався перетворити країну на федеративну державу. Таким чином «коронні землі» одержали змогу створити свої представницькі органи -- Національні ради. У зв'язку з цими подіями у Львові 19 жовтня відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів та представників (по троє) від усіх політичних партій, духовенства і студентства.

На цих зборах було обрано Українську Національну Раду, головою якої став Є. Петрушевич. Рада проголосила, що Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються» як Українська держава, але в складі Австро-Угорської монархії. Проголошувалося також, що всі національні меншини мали вислати своїх представників до Ради. Було ухвалено рішення про прийняття нової Конституції.

Зазначимо, що інші народи саме в цей час проголосили свою цілковиту незалежність від Відня: Сербо-Хорвато-Словенська держава, Угорщина, Чехословаччина, Польща.

Українська Національна Рада створила свої виконавчі органи -- комісії. Першу -- загальну (на чолі з Є. Петрушевичем), другу -- для Галичини й Закарпаття (на чолі з К. Левицьким), третю -- для Буковини (очолив О. Попович). Делегація Національної Ради виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою.

У Кракові 28 жовтня була створена Польська ліквідаційна комісія, яка планувала взяти владу в усій Галичині, щоб оформити її приєднання до Польщі. Йшла інтенсивна підготовка цього процесу. Офіційна передача влади полякам в усій Галичині планувалася 1 листопада 1918 року.

В ніч на 1 листопада 1918 року Центральний військовий комітет, який був створений ще у вересні і складався з офіцерів-українців, що служили в австро-угорській армії, зайняв у Львові всі найважливіші стратегічні пункти міста -- пошту, телеграф, військові казарми, будинок сейму, банки тощо. В перші дні листопада українці практично без жертв і боїв узяли владу в усіх інших містах і місцевостях Галичини. Австрійські, угорські та інші військові не чинили перешкод українцям.

1 листопада 1918 року Українська Національна Рада видала відозви «До населення міста Львова» та «Український народе», в яких зазначалося, що на українських землях Австро-Угорської монархії утворилася українська держава. Найвищою владою проголошувалася Українська Національна Рада.

На засіданні Української Національної Ради 9 листопада 1918 року було визначено назву Української держави -- Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). До її складу входили: Східна Галичина, Північна Буковина (невдовзі була захоплена Румунією) та українські повіти Закарпаття (відійшло спочатку до Угорщини, а з квітня 1919 року -- до Чехословаччини). Таким чином, ЗУНР фактично охоплювала тільки територію Східної Галичини.

Українська Національна Рада 9 листопада 1918 року сформувала уряд ЗУНР -- Державний секретаріат. Його очолював прем'єр. Ним було обрано К. Левицького. У складі уряду було 14 міністерств -- державних секретарств, що їх очолювали секретарі: внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, юстиції, фінансів, торгівлі і промислу, земельних справ, шляхів, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки, суспільного здоров'я, віросповідання, публічних робіт, освіти. (Згодом ця структура і персональний склад були змінені).

10 листопада Голова і міністри присягнули на вірність українському народові, державі. Головним завданням уряду, як визначалось Українською Національною Радою, було вжити всіх необхідних заходів для об'єднання західноукраїнських земель з утвореною на сході Українською соборною державою.

Пізніше прем'єром було призначено С. Голубовича. У складі уряду було утворено ще три секретарства -- польське, єврейське і німецьке. Цим кроком уряд ЗУНР намагався прилучити до процесу державотворення представників національних меншин. Згодом за рахунок об'єднання секретарств їх кількість була скорочена до десяти.

13 листопада Українська Національна Рада прийняла «Тимчасовий Основний закон», визначивши таким чином конституційні засади новоствореної держави.

В цьому документі закріплювалося верховенство і суверенітет народу, який здійснюватиме конституційні засади через представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною виборчою системою. Всі громадяни держави, незалежно від національності, статі, віросповідання наділялися виборчим правом. До виборів до Сейму (парламенту) вся повнота законодавчої влади належала Українській Національній Раді.

Виконавча влада належала Державному секретаріатові. Була прийнята державна символіка ЗУНР. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі (це старовинний герб міста Львова). Згодом гербом ЗУНР було затверджено тризуб. (Згадайте, де і коли ще тризуб уособлював українську державність). Окрім цього, було затверджено синьо-жовтий прапор як державний прапор ЗУНР; затверджено державну печатку.

Відповідно до розпорядження Української Національної Ради від 11 листопада 1918 року про ліквідацію на всій території держави старих органів місцевої влади та управління й утворення українських уже в листопаді на всій території ЗУНР організовано пройшли вибори до місцевих органів влади й управління. Зокрема, у сільських і містечкових громадах ними стали громадські та міські комісари, а їхніми дорадчими органами -- так звані «прибічні ради», а у повітах -- повітові комісари та повітові національні ради. В багатьох населених пунктах відбувалися святкові віча, різні збори, молебни тощо. На посади громадських та повітових комісарів обирали шанованих людей, патріотів.

Для охорони громадського порядку в багатьох громадах обирали народну міліцію, в інших -- оновлювали жандармерію. В листопаді 1918 року Українська Національна Рада розпорядилася утворити корпус державної жандармерії для охорони громадського порядку, державного та особистого майна, публічної безпеки. Очолила корпус Команда української державної жандармерії на чолі з Головним комендантом. На місцях утворювались окружні та повітові команди жандармерії, сільські та міські станиці. До жандармерії приймали добровольців, передусім військових. Чисельність жандармерії в повітах визначав повітовий комендант за домовленістю з повітовим комісаром. Обиралася на місцях також народна міліція.

Щодо попереднього складу службовців різних ланок державного апарату, то їм дозволялося залишатися на своїх місцях незалежно від їх національності, але якщо вони присягалися на вірність Українській державі.

В судоустрої на перших порах ЗУНР залишає попередню судову систему. Суддям та іншим працівникам судових органів пропонувалося скласти присягу на вірність українському народові та державі. Звільняли лише тих, хто скомпрометував себе антиукраїнською діяльністю і переконанням. У лютому 1919 року Державне секретарство судових справ отримало доручення провести судову реформу. Всю територію ЗУНР було розділено на 12 судових округів та 130 судових повітів. Відповідно належало обрати окружні та повітові суди. Національні меншини також мали можливість обрати своїх суддів. Так, поляки мали обрати 25 суддів, євреї -- 17 суддів.

У лютому 1919 року було прийнято ряд законів, спрямованих на вдосконалення діяльності судових органів. Так, законом «Про скорочення підготовчої суддівської служби» було скорочено термін стажування суддів з трьох до двох років. Закон «Про тимчасове припинення діяльності суду присяжних» припинив вибори присяжних у зв'язку з умовами воєнного часу. Приймалися також закони про перехід судочинства на українську мову, про введення демократичних принципів судочинства.

Для розгляду кримінальних справ у повітах створювалися тимчасові трибунали у складі голови та двох членів. Створювалися вищі судові інстанції: Вищий суд і Найвищий державний суд. Але до їх обрання функції другої і третьої судової інстанції виконували створені 8 березня 1919 року при окружному суді у Станіславі Окремий судовий Сенат (друга інстанція) та Окремий судовий Сенат (третя інстанція).

Розпорядженням Державного секретаріату судівництва були врегульовані розміри оплати за судові витрати, судове мито, суми оплат при розгляді судових справ, оплата праці покликуваних експертів. Були створені також прокуратура на чолі з Генеральним державним прокурором, нотаріальна служба, адвокатура, окремо існувала військова юстиція і прокуратура.

З метою інформування населення про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською Національною Радою, у повітах відбувалися збори, наради міських і громадських комісарів. У цей час приділялася також увага вдосконаленню структури державного апарату влади й управління, формам та методам його діяльності.

Зверніть увагу, що Українська Національна Рада пройшла, як і Центральна Рада, еволюційний шлях від суспільно-політичного органу до парламенту. Вже в перших нормативних актах -- відозві «До населення міста Львова» та «Український народе» -- зазначалося, що найвищою владою на українських землях Австро-Угорської монархії є Українська Національна Рада.

15 листопада було прийнято закон «Про доповнення складу Української національної ради представниками з повітів та великих міст». 4 січня 1919 року була створена Президія Ради. До її складу входили президент та чотири заступники. Запровадження посади президента не означало, що ЗУНР відмовляється від парламентської форми правління. Ця посада за функціями була близька до посади спікера в парламенті. Президент мав компетенцію скликати засідання Української Національної Ради і головувати на них.

Було також створено Виділ Української національної ради, до якого входили Президент і дев'ять членів. Фактично виділ виконував функції колегіального глави держави.

16 листопада 1918 року було прийнято закон «Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки». Відповідно до нього залишалося чинним попереднє, австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям Української держави. Регламентувався порядок створення, структура та функції місцевих органів влади та управління. Вказувалося, що надалі повітових комісарів призначатиме і звільнятиме державний секретар внутрішніх справ. Державному секретареві підлягали повітові військові коменданти, коменданти жандармерії. Повітові комісари, в свою чергу, призначали громадських і міських комісарів. Обраних населенням комісарів необхідно було затвердити вищими за підпорядкуванням державними органами. В усіх повітах належало загальними виборами обрати повітові національні ради, а в громадах і містах -- громадські та міські ради. Для виконання закону Державний секретаріат видав розпорядження «Про державну адміністрацію».

Вважаючи себе органом невиборним, тимчасовим, Українська Національна Рада в березні 1919 року прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР. У квітні було прийнято виборчий закон. Однопалатний Сейм повинен був обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21 року, пасивне -- з 25. Депутатів (послів) належало обирати згідно з національно-пропорційною системою. Кожна національність залежно від її кількості мала певну кількість послів, що закріплювалося в законі. Такий підхід гарантував усім національним меншинам можливість мати своїх послів у парламенті.

Таким чином, з 226 послів Сейму українці повинні були обрати 160 послів, поляки -- 33, євреї -- 27, австрійці -- шість представників. Територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, п'ять польських і єврейських, один -- німецький. Це був приклад демократичного, на державному рівні забезпечення прав національних меншин при виборах законодавчих органів.

Особлива увага приділялася побудові власних збройних сил. Вже 1 та 2 листопада Українська Національна Рада звернулася до всіх вояків і старшин-українців колишньої австро-угорської армії з закликом стати на захист рідного краю. Головну команду українських військ очолив отаман С. Горук. Слід зазначити, що добровольців до українського війська було багато. Населення допомагало продовольством, взуттям, медикаментами. За розпорядженням Державного секретаріату військових справ територію було поділено на три військові області (Львів, Тернопіль, Станіслав) та 12 округів. Оголошено мобілізацію чоловіків-українців. Всі вони приймали присягу. Військові команди повітів на чолі з призначеними військовими комендантами приступили до формування збройних сил ЗУНР -- Української галицької армії (УГА).

Структура УГА включала в себе такі роди військ і служби: піхота, кіннота, артилерія, санітарна та ветеринарна служби, військове судівництво, інтендантура, канцелярська служба; згодом було утворено летунський відділ, саперний кіш. Організовано духівництво українського війська на чолі з Преподобництвом. Існувала також своя система військових звань і відзнак, державна платня.

На початку 1919 року УГА являла собою чисельну, дисципліновану й патріотичну армію, очолювану Начальним вождем з Генеральним штабом. У складі УГА було утворено три корпуси, кожний з яких, у свою чергу, поділявся на чотири піхотні бригади, кожна бригада -- на два полки, а полк -- на три курені. При кожній бригаді були полк артилерії, кінні сотні, технічна сотня, сотня зв'язку, допоміжні відділи. Важливо, що в складі УГА воювали представники різних національностей.

Зазначимо, що радикальні зміни ЗУНР проводила не лише у сфері формування головних ланок державного механізму, а й у соціально-політичній сфері, економіці, освіті, культурі тощо.

Наприклад, 15 лютого Українська Національна Рада прийняла закон про державну мову -- українську. Національним меншинам гарантувалося право вживати в офіційних відносинах з державною владою, усно чи письмово, рідну мову, а владі, державним інституціям відповідати рідною мовою громадян, що звертаються.

8 квітня 1919 року було прийнято закон «Про громадянство та правовий статус чужинців», а також розпорядження з переліком спеціальних вимог до службовців державних інституцій. Ними мали бути тільки громадяни України віком до 40 років, які володіють українською мовою і мовою хоча б однієї з національних меншин. Не мали права стати державними службовцями особи, які притягалися до кримінальної відповідальності, вчинили проступки проти публічного порядку, моралі, були боржниками абощо.

В земельних відносинах керівництво здійснювала спеціальна комісія (очолював Л. Бачинський). 14 квітня 1919 року було прийнято закон «Про земельну реформу». В цьому законі регламентувалася націоналізація поміщицьких, монастирських, церковних земель, а також земель інших установ. З усіх цих земель складався єдиний земельний фонд ЗУНР. Порядкувати фондом мали Загальна земельна і повітові комісії з повноваженнями в три роки, а також сільські комісії, склад яких підлягав щорічному оновленню. З цього земельного фонду мали наділятися безземельні та малоземельні селяни. Але ст. 18 Закону окремо передбачала, що наділення землею не може бути розпочато до закінчення війни та повернення жовнірів і полонених додому. Розв'язання питання про розподіл землі між селянами за викуп чи без нього, про конфіскацію землі в попередніх власників з компенсацією чи без неї -- все це відкладалося на розгляд Сейму.

Українська Національна Рада вважала себе органом тимчасовим, не уповноваженим до розв'язання таких соціально-важливих проблем.

У тяжких умовах продовольчої кризи влада ЗУНР намагалася поліпшити становище. Було створено харчовий відділ, взято на облік усі запаси харчів і товарів першої необхідності. Вони розподілялися серед найбідніших верств населення краю, а власникам виплачувалася компенсація, заборонявся вивіз продовольства за межі держави. Розв'язувалися питання охорони здоров'я. Відкривалися лікарні, поліклініки, медпункти, аптеки, велася боротьба з епідеміями.

Слід відзначити закон «Про основи шкільництва» від 13 лютого 1919 року, який визначав державний статус шкіл на західноукраїнських землях і яким дозволялося засновувати приватні школи, надавалося національним меншинам право на навчання в школах рідною мовою. Планувалося відкрити український університет. Вчителям значно підвищили заробітну платню, пенсії, як і медичним працівникам.

Активною була і зовнішньополітична, дипломатична діяльність ЗУНР. Хоч офіційного визнання ЗУНР не відбулося, з нею вступили в контакти Австрія, Чехословаччина, налагоджувалися зв'язки зі США, Канадою, Францією, Німеччиною, Англією тощо.

У листопаді-грудні 1918 року проводилися постійні переговори між владою УНР і ЗУНР про об'єднання обох українських держав. Ініціаторами були керівники ЗУНР.

1 грудня 1918 року Директорія і делегація ЗУНР підписали «Передвступний договір про об'єднання». 3 січня 1919 року Українська Національна Рада приймає «Ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою».

В цей час у Києві на Софіївському майдані 22 січня 1919 року в присутності багатьох тисяч людей було зачитано «Ухвалу про злуку…» та Універсал Директорії УНР про злуку обох держав і народів у єдину Українську Народну Республіку. Наступного дня Акт злуки було одноголосно ратифіковано на сесії Трудового конгресу УНР. Планувалося скликати парламент об'єднаної України (Установчі збори), який повинен був ратифікувати Акт злуки та розв'язати інші важливі проблеми. До його скликання ЗУНР продовжувала діяти як окреме державне утворення. Але фактично акт Злуки від 22 січня 1919 року залишився лише символом споконвічних прагнень українського народу до возз'єднання.

Проблема Східної Галичини неодноразово розглядалася на засіданнях Ради десятьох, а також Верховної воєнної ради Антанти. Західноукраїнські землі загарбали Польща, Чехословаччина і Румунія, скориставшись тим, що в Східній Україні точилася кровопролитна війна.

Верховна рада Антанти 25 червня 1919 року проголосила, що з метою забезпечення мирного населення і майна Східної Галичини від більшовиків вона прийняла рішення уповноважити збройні сили Польської республіки зайняти всю Галичину.

Війська УГА та Директорії об'єдналися для спільної боротьби. Але згодом стосунки між Директорією і урядом ЗУНР погіршилися. Директорія вирішила покласти край самостійності уряду ЗУНР. Згодом ці розбіжності ще більше посилилися. Так взаємна неприязнь керівництва Директорії і ЗУНР розвели по різні боки дві українські держави.

6 листопада 1919 року один з генералів УГА М. Тарнавський уклав сепаратну угоду з денікінськими генералами. За цією угодою більша частина УГА перейшла в розпорядження Денікіна. Внаслідок цього Є. Петрушевич виїхав до Відня і утворив уряд у вигнанні. Те саме зробили деякі представники Директорії, що виїхали до Польщі.

15 листопада 1919 року члени Директорії передали права державного управління С. Петлюрі, який змінює тактику і починає партизанську боротьбу проти ворога. Наприкінці 1919 року більшовики окупували майже всю українську територію.

В жовтні 1920 року було підписане перемир'я між Польщею та радянською Росією. За ним передбачалося, що Західна Білорусь і Західна Україна залишаються у складі Польщі. Ризька мирна угода юридично закріпила це положення. А 14 березня 1923 року Рада послів Антанти схвалила рішення визнати Східну Галичину без жодних застережень як частину Польщі. Таким чином, ЗУНР зазнала поразки, залишившись без жодної підтримки, і її долю вже мала вирішувати Польща.

7. Державно-політичний устрій і законодавство в Україні в період будівництва соціалізму (1917--1935 рр.)

Формування радянської державності в Україні (1917--1920 рр.). В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що після подій Української революції 1917--1920 рр. більша частина українських етнічних територій увійшла до складу формально незалежної Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Встановлення радянського державного ладу більшовики взяли під контроль фактично з перших своїх кроків після перемоги соціалістичної революції.

Зазначимо, що УРСР було проголошено вже на т. зв. I Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів за участю селянських депутатів, який проходив у Харкові 11--12 грудня 1917 року. В прийнятій резолюції «Про організацію влади в Україні» з'їзд було конституйовано як вищий орган влади Української РСР. В його склад увійшов 41 чоловік, 35 з яких представляли більшовицьку партію. З'їзд, який фактично не представляв українського народу, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний Виконавчий комітет рад, який в свою чергу створив перший уряд Радянської України -- т. зв. Народний секретаріат.

Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з'їзд Рад. У перервах між з'їздами його функції мав виконувати Центральний виконавчий комітет (ЦВК). До складу ЦВК входив 61 член. Першим головою ЦВК був обраний Ю. Медведєв. II Всеукраїнський з'їзд рад збільшив склад ЦВК до 102 членів. ЦВК формувався за партійною ознакою. ЦВК мав відділи: агітаційний, господарський, зв'язку, військовий. Зі свого складу ЦВК обирав Президію, компетенція якої обмежувалась організацією роботи його пленумів.

Народний секретаріат був вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України.

17 грудня ЦВК рад України проголосив маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. Зазначимо, що в той час Центральна Рада контролювала 3/4 території України.

25 грудня 1917 року розпочався наступ більшовицьких військ. Але за умовами Брестської угоди більшовицький уряд мусив перебратися з Києва до Полтави, а потім -- з 9 березня 1918 року -- до Катеринослава.

У липні 1918 року в Москві (!) було створено Комуністичну партію (більшовиків) України -- КП(б)У як складову частину Російської Комуністичної партії більшовиків -- РКП(б). Це давало РКП(б) можливість активніше втручатися в українські справи. Фактично формування вищих органів влади й управління в радянській Україні цілком залежало від РКП(б).

28 листопада 1918 року в Курську за постановою Центрального Комітету (ЦК) РКП(б) було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з П'ятаковим, який розглядався як тимчасовий радянський уряд.

7 січня 1919 року територія України, яка входила до складу Радянської Росії, стала називатися Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УРСР). 26 січня 1919 року було створено новий уряд УРСР на чолі з Х. Раковським. Новий уряд декларував необхідність об'єднання УРСР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації.

Зазначимо, що українська державність в УРСР мала суто формальний характер. Вже 11 грудня 1919 року було створено Всеукраїнський революційний комітет -- фактично найвищий законодавчий і виконавчий орган більшовицької влади в Україні. Його головою став Г. Петровський.

27 січня 1920 року Всеукрревком анулював усі декрети уряду УРСР, у яких ішлося про побудову державних органів, замінив їх на російські декрети і в лютому склав свої повноваження.

Місцевими органами влади були проголошені Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та їх виконавчі комітети. В цьому плані для більшовиків головним завданням була більшовизація місцевих рад.

28 листопада 1918 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв «Тимчасове положення про організацію влади на місцях». За цим положенням вимагалася негайна організація на місцях військревкомів, а в селах -- комітетів бідноти. Всі ці надзвичайні органи влади мали бути створюваними місцевими організаціями КП(б)У. До кінця 1920 року ревкоми становили більшість у загальній структурі державних органів влади. В губерніях і повітах України створювалися спеціальні «трійки», а у волостях -- «четвірки», яким надавалася необмежена влада на місцях.

Зазначимо, що хоча Україна формально й мала статус незалежної радянської республіки, вільне обрання місцевих рад на її території не проводилося. На місцях у здійсненні влади значна роль відводилася комендантам і комісарам, які призначалися ревкомами. Абсолютна більшість у місцевих органах влади забезпечувалася за членами КП(б)У. Фактично до літа 1920 року КП(б)У перетворилася на основний елемент державного апарату. Система управління базувалася на принципі: ухвалам державних органів (ВУЦВК і РНК УРСР) обов'язково передували рішення Політбюро ЦК КП(б)У.

Рішенням Пленуму ЦК РКП(б) від 4 травня 1919 року об'єднувалися збройні сили, органи постачання, транспорту та зв'язку під керівництвом Ради оборони РРФСР. Рішенням політбюро ЦК РКП(б) від 1 червня 1919 року державні органи РРФСР ставали повновладними органами всіх радянських республік. Декретом Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 року про об'єднання Радянських соціалістичних республік -- Росії, України, Литви, Латвії, Білорусі -- для боротьби зі світовим імперіалізмом було юридично оформлено ліквідацію формального існування республік.

У проведенні продовольчої політики більшовиків та у зміцненні радянської влади на селі значну роль відігравали так звані комітети незаможних селян (комнезами). Вони діяли під керівництвом сільських рад, на відміну від комітетів бідноти (комбідів), які створювалися як замінники сільських рад.

Зазначимо, що у віданні уряду України 1920 року формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров'я, землеробства, юстиції. Але всі вони діяли у тісному зв'язку з наркоматами РРФСР. 1920 року запроваджувалася посада уповноваженого Реввоєнради РРФСР при Раднаркомі УРСР, на яку було призначено М. Фрунзе.

Студенти мають усвідомити, що в період 1917--1920 рр. незалежної держави Радянської України не існувало. Її територія була включена до складу РРФСР.

В ході формування радянської державності формувалися й основи соціалістичного права.

Зверніть увагу, що головною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що вона складалася, як однорідна з системою права в більшовицькій Росії. Цей процес можна назвати рецепцією права -- прямим запозиченням норм однієї держави для пристосування їх до умов іншої країни. Дослідники історії держави і права України відзначають такі специфічні джерела формування основ соціалістичного права, як революційна правосвідомість, пріоритет якої над іншими джерелами права базувався на так званій психологічній теорії права, що панувала в ті роки.

8 лютого 1919 року РНК України приймає постанову «Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління». В ній було поставлене питання про передачу влади Радам. Але юридично система Рад в Україні була закріплена першою радянською Конституцією 1919 року. Зауважимо, що проект Конституції УРСР обговорювався ще на III-му з'їзді КП(б)У, що відбувся на початку березня 1919 року. Визнавалася необхідність прийняття для УРСР Конституції РСФРР.

На III-му Всеукраїнському з'їзді Рад, що відбувся у Харкові 14 березня 1919 року, було прийнято Основний закон республіки -- Конституцію УРСР. Цей документ стає юридичною основою державного будівництва в радянській Україні. Він носив заідеологізований класовий характер. УРСР називалася навіть не державою, а організацією диктатури трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над гнобителями й експлуататорами. В документі було сформульоване завдання переходу від буржуазного суспільства до соціалізму. Кінцевою метою державного будівництва бачилося входження України до складу абстрактної Єдиної міжнародної соціалістичної республіки.

Зазначимо, що при прийнятті Конституції УРСР допускалася її відмінність в залежності від місцевих умов від Конституції РСФРР 1918 року. Тому текст Конституції УРСР значно відрізнявся від Конституції РСФРР як за обсягом, так і за змістом. Структурно цей документ складався з чотирьох розділів: 1. Загальні положення; 2. Конструкція радянської влади; 3. Декларація прав і обов'язків трудящого і експлуатованого народу України; 4. Про герб і прапор УРСР. Другий розділ поділявся на підрозділи: А -- Організація центральної влади; Б -- Організація радянської влади на місцях.

У Декларації визначалася соціальна основа нової державності -- диктатура пролетаріату. Політичною основою диктатури пролетаріату виступала система Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а також волосні, повітові та губернські з'їзди рад.

Найвищим органом влади Конституція проголошувала Всеукраїнський з'їзд Рад. У період між з'їздами вищим органом влади був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який утворювався з'їздом і відповідав перед ним. Компетенцією ВУЦВК було формування уряду -- Ради Народних Комісарів. Уряд складався з народних комісарів, які очолювали галузеві народні комісаріати. За Конституцією УРСР 1919 року Україна була унітарною державою.

Зверніть увагу, що в організації й діяльності найвищих органів влади та управління поділу на законодавчу, виконавчу влади не було, а вносити зміни до Конституції міг лише Всеукраїнський з'їзд Рад.

Існувала багатоступенева система виборів делегатів на Всеукраїнський з'їзд. Конституція УРСР 1919 року вміщувала перелік категорій осіб, що не могли обирати і бути обраними до цих органів влади, -- особи, які використовували найману працю, які мали нетрудові доходи, займалися приватною торгівлею, торговим та комерційним посередництвом, засуджені за користливі та порочні злочини; особи, визнані у встановленому порядку душевнохворими, а також особи, які знаходяться під опікою; також особи, які в минулому були службовцями та агентами поліції, жандармерії, члени царської родини, духовні особи -- ченці та служителі різних культів. Одночасно виборчі права в УРСР надавалися робітникам і селянам з інших країн. Комплекс конституційних прав громадян ставився в прямий зв'язок з їх обов'язками.

З прийняттям Конституції створювалася юридична база для наступної законотворчості. В соціальній сфері проголошувалася нова система суспільних відносин, були задекларовані нові принципи і соціальні цінності. Так, основою радянського цивільного законодавства стала соціалістична власність, яка виникла в результаті експропріації поміщиків і капіталістів, націоналізації землі, заводів, фабрик, транспорту.

Націоналізацію власності проводила Рада народних комісарів РРФСР. Разом з ліквідацією приватної власності запроваджувалася державна монополія на торгівлю, в тому числі на торгівлю хлібом.

Законом «Про соціалізацію землі» була оформлена примусова конфіскація хліба, хоча фактично примусова конфіскація хліба у селян України розпочалася ще в січні 1918 року.

Декретом Всеросійського центрального виконавчого комітету «Про продуктову диктатуру» від 9 травня 1918 року запроваджувалася політика військового комунізму. У відповідності до неї заборонялася торгівля хлібом та хлібними продуктами, на які вводився розподіл, хлібопекарні реквізовувалися.

Найважливішими в цьому плані слід вважати декрети тимчасового робітничо-селянського уряду: «Про націоналізацію банків» від 22 січня 1919 року; «Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під'їзних шляхів» від 4 січня 1919 року; «Про порядок націоналізації підприємств» від 11 січня 1919 року та ін. Реквізиція та конфіскація речей домашнього вжитку заборонялися. Але згідно з декретом РНК УРСР від 1 березня 1919 року «Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуазії» широко проводилася конфіскація та реквізиція речей домашнього вжитку осіб, які підпадали під кваліфікацію «експлуататорський клас».

Зверніть увагу, що кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала. Кооперативні організації отримали право юридичних осіб.

10 серпня 1920 року РНК УРСР видає декрет «Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій», який можна розглядати як крок на шляху створення єдиної соціалістичної кооперації.

Фактично протягом 1919--1920 рр. було націоналізовано житло, благочинні, лікувальні та санаторні установи. Для управління націоналізованим майном була створена Всеросійська рада народного господарства (ВРНГ). Господарський розрахунок ліквідовувався, а безкоштовне постачання енергією, паливом, сировиною, збут готової продукції здійснювалися за нарядами главків ВРНГ.

Декретом Раднаркому «Про скасування спадкування» від 11 березня 1919 року скасовувалося право успадкування. За ним усі види спадкування (за законом і за заповітом) скасовувалися. Спадкова маса обмежувалася сумою в 10 тисяч карбованців. Усе інше майно померлого ставало державною власністю.

В зазначений період політика воєнного комунізму, яку проводив уряд Радянської Росії, характеризувалася встановленням державної власності на засоби виробництва, державної монополії на торгівлю хлібом. Запроваджувалася продрозкладка, за якою селяни мали здавати державі усі «надлишки» хліба, загальна трудова повинність. Продуктами харчування не можна було торгувати або обмінювати їх, а винні у порушенні державної монополії розстрілювалися. Безкоштовно постачалися паливо, фураж, медикаменти, вода, газ, електроенергія тощо. Скасовувалася плата за користування транспортом, поштою, телеграфом, телефоном, лазнями та інше.

Основою радянського земельного законодавства був декрет «Про землю», чинність якого було розповсюджено на всю територію України, постанова РНК РСФРР «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів» від 5 листопада 1917 року, закон України «Про соціалізацію землі», прийнятий на третьому Всеросійському з'їзді Рад. Ці нормативні акти фактично встановлювали порядок націоналізації землі і передання права розпорядження землею до місцевих Рад та підпорядкованим їм волосним земельним комітетам. У Конституції УРСР 1919 року скасування приватної власності на землю було закріплене остаточно. 5 лютого 1920 року «Закон про землю» закріпив розподіл землі в зрівняльне землекористування. Ним передбачався розвиток колективних форм землекористування. В цьому плані значна увага приділялася створенню радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, різного роду товариств із спільної обробки землі.

Основи сімейно-шлюбного законодавства в радянській Україні були закладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 року. Вони, в свою чергу, базувалися на декретах Раднаркому РРФСР. В декретах «Про організацію відділів запису актів громадянського стану» та «Про розлучення», «Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану» підкреслювалася законність тільки громадянських шлюбів. Скасовувалися різні обмеження шлюбу -- дозвіл батьків, різниця у віросповіданні тощо. Церковні шлюби оголошувалися приватною справою осіб, що брали шлюб. Закріплювалася свобода розлучення. Розірвання шлюбу здійснювалося органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін.

У трудовому законодавстві також відбувалися зміни. Так, поширювалася на Україну дія прийнятого 10 грудня 1918 року РСФРР Кодексу законів про працю. В цьому документі вміщувалися норми, що закріплювали загальний обов'язок працювати та право на працю, регулювалися питання оплати праці, дисципліни праці, право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Для залучення до праці широко використовувалася трудова повинність, трудова мобілізація. У зв'язку з тим, що проводилася мілітаризація ряду галузей промисловості, на підприємствах відповідно встановлювалися режими, близькі до режимів військових установ. Характерно, що з'явилося поняття трудового дезертирства; до порушників дисципліни застосовувалися заходи примусу.

Студентам необхідно звернути увагу на те, що в розвитку кримінального законодавства каральна політика радянської держави базувалася на програмі партії більшовиків (1919 р.). При цьому, при визначенні міри покарання слід було брати до уваги характер дії, особу звинувачуваного, його соціальне походження та становище. Фактично кримінальне законодавство передбачало покарання не лише за закінчене діяння, але й за задум та недонесення. В цьому плані потрібно відмітити декрет РНК УРСР «Про дострокове звільнення» від 21 березня 1919 року, а також «Керівні начала з кримінального права РСФРР», прийняті в Росії в грудні 1919 року, а 4 серпня 1920 року офіційно введені в дію на території України.

В цих нормативних актах проголошувалися достатньо специфічні принципи, за якими мало формуватися кримінальне право: наприклад, принцип доцільності, який протиставився принципу законності. При цьому покарання мало базуватися на доцільності його застосування. В нормативних актах не пояснювалися форми вини, необхідна оборона, крайня необхідність тощо. Припускалося, що суди, керуючись соціалістичною правосвідомістю і принципом доцільності, вирішуватимуть справи лише на основі норм загальної частини карного кодексу. Серед покарань були: догана, громадський осуд, примусове вивчення курсу політграмоти, бойкот, виключення з колективу, відшкодування збитків, усунення з посади, конфіскація майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом народу, позбавлення волі, примусові роботи, оголошення поза законом, розстріл. Зверніть увагу, що до кримінальної відповідальності притягали не тільки самого злочинця, а й членів його родини. До кримінальної відповідальності притягали осіб з 14-літнього віку.

З перших кроків радянської влади в Україні приділялася неухильна увага становленню судової системи. В «Тичасовому положенні про народні суди і революційні трибунали УРСР» від 20 лютого 1919 року, «Положенні Ради Народних Комісарів про народний суд» від 26 жовтня 1920 року, інструкції НКЮ УРСР «Про судочинство» від 3 червня 1919 року та різних циркулярах НКЮ УРСР закріплювалися головні принципи діяльності судів, принципи кримінального процесу. Характерно, що вони були єдині як для народних судів, так і для революційних трибуналів. Так, у циркулярах, виданих 29 лютого 1920 року Народним комісаріатом юстиції УРСР, попереднє розслідування у контреволюційних справах мало бути завершене протягом 48 годин. Актом передачі до судового розгляду була заключна постанова слідчого, що затверджувалася на розпорядчому засіданні ревтрибуналу.

Для найнебезпечніших злочинів існували ревтрибунали, які мали право діяти і без попереднього слідства. Судочинство тут було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Звинувачений не мав права на захист. Вироки ревтрибуналів спочатку не підлягали касаційному оскарженню. Декретом РНК УРСР «Про утворення Верховного Касаційного Суду» від 16 квітня 1919 року було встановлено, що касаційному оскарженню мають підлягати всі вироки ревтрибуналів, за винятком вироків, які виносилися Верховним ревтрибуналом при ВУЦВК.

Народним судам були підсудні всі кримінальні справи, окрім тих, що були підсудні ревтрибуналам. Для цих судів встановлювався інший порядок розгляду справ. Так, попереднє розслідування здійснювалося у формі дізнання або попереднього слідства, причому проведення попереднього слідства залежало від рішення судді. В судовому процесі брали участь народні засідателі, які мали рівні права з народними суддями. Питання, що виникали в процесі розгляду справи, вирішувалися більшістю голосів. Ця категорія судів діяла також на основі «Положення про народний суд» від 26 жовтня 1920 року. Тут встановлювалися такі підстави відміни вироків у касаційному порядку: істотні порушення форм судочинтва; суттєве порушення або невірне застосування декретів; неповністю проведене слідство; очевидна несправедливість вироку.