Предмет історії держави і права України

Головне місце в системі кримінальних покарань у «Руській Правді» відводиться помсті та грошовому штрафу, в ній відсутні смертна кара та членопошкодження. Визнаючи недоліки, притаманні останнім, а також маючи перед собою приклад візантійського права, що передбачає поширене застосування тілесних покарань, духовенство робило спроби реформувати слов'янську систему покарань шляхом введення страти. Проте оскільки це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від «викупів», страту було запроваджено, але незабаром скасовано. Мала місце й друга (вже після князя Володимира Великого) спроба узаконити страту під час правління князя Ярослава, яка була нейтралізована його синами.

В пізніших нормах «Руської Правди» помста як стародавній інститут залишається в силі (ст. 1,2 СП, ст. 1,2 ШП), але підкоряється судові, який приймає рішення про правомірність або неправомірність. У засобах помсти право ображених не обмежує: ст. 26 ДП не забороняє помститися у відповідь за нанесення удару мечем і не притягає того, хто захищався, до відповідальності, навіть в тому разі, коли він уб'є нападника.

У разі неможливості помститися чи відсутності месника вбивця викуповував свій злочин грошима (ст. 4 СП, ст. 1,2 ШП). Коли помстою каралися злочини проти здоров'я та честі, то викуп грошима, як покарання, застосовувався за всі злочини проти прав власності. Така практика була тільки нормована письмовим правом: вона існувала в різних народів. Досить новим явищем було «викуповування провини» не лише в ображеного, а й у громадськості (влади) (ст. 3,4,5 ШП). При цьому сплатити штраф могла лише багата людина. Серед бідного населення практикувалося відпрацьовування. Той, хто не міг відпрацювати свій штраф, продавався в холопи.

Величезний штраф за вбивство міг бути розділений між членами «верві» (миру) та сплачений як «дика віра». Якщо вбивця був відомий, то він сам платив не тільки відшкодування сім'ї загиблого, а й частину віри (ст. 3,4,5,6,8 ШП). Незалежно від того громадськість сплачувала відшкодування сім'ї загиблого тоді, коли вона залишала злочинця невідомим і своєю участю робила для одного зі своїх членів максимум можливого.

Завдання тяжких тілесних ушкоджень каралося стягненням 40 гривень штрафу (ст. 5 КП). В майбутньому більшу частку (зі зменшенням загальної суми) отримував князь, а не потерпілий (ст. 27 ШП: із зменшенням суми до 20--30 гривень, з яких лише 10 отримував «ображений»). Вчинки, що зневажали честь, оцінювалися та каралися жорстокіше, ніж спрямовані проти здоров'я і тілесної цілісності. За «зневагу честі» плата князю становила 12 гривень (наприклад, за ст. 67 ШП) -- за висмикування бороди при свідках. Якщо свідків не було, то штраф не стягувався. Таку ж плату тягнув за собою удар батогом або іншим предметом. Князь отримував гроші і на випадок скоєння вбивства як невинного холопа (ст. 89 ШП), так і зв'язаного та затриманого до сходу сонця злодія (ст. 40 ШП). Вчені відзначають протиріччя ст. 88 ШП, яка встановлювала сплату напіввіри (штрафу в 20 гривень) за вбивство винної дружини, вчинене її чоловіком.

Із злочинів, спрямованих проти майна, на першому місці була крадіжка, якою в «Руській Правді» йменуються всі злочини проти власності. Розрізнялися крадіжка з відкритого місця (наприклад, ст. 42 ШП про викрадення худоби на полі) та із закритого приміщення (наприклад, ст. 41 ШП про викрадення худоби з хліву чи клітки). Сума, яка стягувалася за ці злочини, диференціювалася в діапазоні від 60 кун до 12 гривень. Винятком з такого правила були злочини, які каралися «потоком і розкраданням», запозиченим з візантійського права. Такі санкції вживалися згідно з нормами XII ст. за свідоме вбивство (ст. 7 ШП), за викрадення коней (ст. 35 ШП) та за підпалення подвір'я чи клуні (ст. 83 ШП). Винна особа відшкодовувала потерпілому збитки, інше майно злочинця відходило до князівської казни.

Вищим за розміром штрафом каралося викрадення холопа (ст. 38 ШП) та бобра (ст. 69 ШП), злісне знищення знаків власності (ст. 72--73 ШП). При цьому зазначено, що вище цінувалися не матеріальні збитки, завдані крадіжкою, а порушення самого знаку власності.

Середньою штрафною санкцією каралися викрадення худоби з хліву (ст. 41), зерна з клуні та ями (ст. 43 ШП), меду з вулика (ст. 75--76 ШП). До цього переліку доданий штраф за викрадення собаки, яструба, сокола (ст. 81 ШП), знищення сітки (ст. 80). Всі ці злочини кваліфікувалися як «із злого задуму». Всі штрафи за ці злочини сплачувалися на користь влади. Щоб уникнути протиріч під час оцінки збитків, була узаконена т. зв. формальна вартість речей, яка дістала відображення в перших двох редакціях «Руської Правди». Таким чином, у «Руській Правді» була поставлена проблема ефективності покарань і зроблена спроба її розв'язати.

Суди і процес у Київській Русі

Студентам необхідно розібратися в системі судів у Київській Русі, з'ясувати особливості процесуальних звичаїв і норм, користуючись текстом «Руської правди» і рекомендованою літературою.

Зазначимо, що серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності з звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини. Та в процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід'ємними від адміністрації. Вони поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.

Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста і визначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду -- захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.

Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити «дику кару». Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.

В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.

У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвір'ї або прямо на місці. Брали участь у процесі й княжі урядовці -- судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник -- проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.

До приватних судів належав суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду.

В Київській Русі існували також церковні суди. Це були суди митрополита і владики. Їх юрисдикція поширювалася на духовенство, на церковних людей. Розглядалися злочини проти віри, проти моралі, порушення законів церкви, двоєжонство, розпуста, ворожіння, родинні сварки, справи про церковне майно.

До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії -- випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав'язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася -- звинувачували.

Під час випробування водою людину кидали зв'язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну.

Зверніть увагу на особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в «Руській Правді». Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської Правди» про «звід» та про «гоніння сліду». «Звід» -- це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові.

«Гоніння сліду» полягає в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець. Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повинна була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.

У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити «заклики» про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов'язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні.

Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.

Потерпілий -- особа, що «гнала слід», -- мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень -- за боярина.

Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення видоків та послухів. Свідків доброї слави підозрюваного «Руська Правда» називала послухами, а очевидців правопорушення -- видоками.

У справах місцевих жителів достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців -- більше. Свідчення холопа в суді не приймалися.

Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєї порядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець -- двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.

За нормами «Руської Правди» у справах до двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах до шести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень -- випробування залізом.

Державний устрій і право Галицько-Волинської Русі

Державно-політичний устрій і право в українських землях у складі Великого князівства Литовського і Польщі. При розкритті першого питання теми необхідно згадати, що Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави -- Литва, Польща, Московія. В II пол. XIII--на поч. XIV ст. відбулося об'єднання литовських земель в єдину сильну державу на засадах християнства.

1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі.

Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIV ст. -- католицтво). Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства.

Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе «королем Литовським і Руським», був православним, а мати його -- «руська». З часом «руська віра», мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише «по-руськи». Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем. Мовою «руською» (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої.

Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. -- з державних намісників. При Великому князі діяла так звана «Пані-Рада». Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.

Прототипом феодальних з'їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії.

Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину -- так звану «поданщину» і брати участь у військових походах.

За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації. «Хоча довго , аж до II пол. XVI ст. не було вироблених докладних форм, ані репрезентації земель у центральних органах, ані форм місцевого самоуправління, і саме центральне самоуправління не мало характеру влади, вибраної членами федерації» (Див. схеми № 1, № 2).

Схема 1. Система управління в українських землях у складі Великого Князівства Литовського

Схема 2. Державний лад Великого Князівства Литовського

Студенти мають усвідомити історичну еволюцію управління, що відбувалася в українських землях в к. XIV--XV ст. в межах Великого князівства Литовського.

Так, Великим князем вводиться інститут намісництва. Місцеві руські князі поступово втрачали свою самостійність, а їх землі передавалися в управління великокняжих намісників. Разом з цими процесами великі князі литовські починають втручатися і у внутрішні справи українських земель. Це пов'язано з закінченням процесу об'єднання українських князівств навколо єдиного центру. В цей час майже вся повнота влади в державі опинилася в руках шляхти Великого князівства Литовського.

Пануючими верствами у Литовсько-Руській державі були: князі литовські, удільні українські князі, що мали родові земельні маєтки. Разом вони утворили аристократію і вважалися магнатами, але українські магнати не мали права займати державні посади. Нижче магнатів стояла шляхта, що мала землю за службу і була основною частиною війська.

Бояри стояли нижче шляхти і виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли «подорожну» повинність, «путну» службу. «Панцирні слуги» -- найнижчий службовий стан. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.

Серед селянства були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні.

Вільні селяни залежно від характеру повинностей поділялися на три категорії: тяглові селяни, службові селяни і ремісники, чиншові селяни. Студенти повинні розібратися в особливостях їх становища і характері повинностей, користуючись підручниками. Напіввільні верстви селянства (закупи) брали в борг гроші (купу) і до повертання боргу лишалися закупами.

Невільні селяни -- колишні холопи, челядь. З розвитком фільваркової системи становище селянства додатково погіршується: зросла панщина, збільшилися натуральні повинності, селянство закріплюється за землею без права власності на землю (кріпацтво). До XVI ст. все селянство України було закріпачене.

Міста за правовим становищем поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Все населення міст незалежно від майнового стану називалося міщанством.

Привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії населення об'єднувалися в цехи: будівельників, лікарів, аптекарів, шевців та ін. Цехи мали свій статут, суд, органи управління на чолі з цехмайстрами, свої ікони, прапори, свята. Цехи сплачували податки державі, а в приватновласницьких і церковних містах -- ще й власнику.

При церквах створювалися братства, які спочатку виконували тільки релігійні, а згодом -- широкі економічні та культурно-освітні функції.

Необхідно зазначити, що у Великому князівстві Литовському досить розвиненим було право. Головним джерелом права тривалий час була «Руська Правда». Крім того, існувало великокнязівське законодавство (привілеї), міжнародні договори, постанови сеймів, так звана Литовська Метрика -- сотні книг великокнязівської канцелярії, а також магдебурзьке право.

1468 р. було створено власну збірку законодавства -- Судебник Казимира IV. Він мав 25 артикулів. Його джерелами була «Руська Правда», привілеї, звичаєве право. Головний зміст складають норми кримінального матеріального і процесуального права. Існували норми, що регулювали індивідуальну відповідальність за злочин. На відміну від «Руської Правди» вміщуються норми, які передбачали за ряд злочинів смертну кару.

Відповідальність за злочини за Судебником наставала з семирічного віку, а суб'єктом злочину могла бути не лише вільна людина, а й холоп. Зазначимо, що в цьому простежується ідея рівності всіх станів перед законом. Досить ясно простежується положення про підсудність панських людей суду пана.

Серед пам'яток права Литовсько-Руської держави особливе значення мали так звані Статути. В основу першого Статуту 1529 р. були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви, Білорусії. Він складався з 13 розділів, які нараховували 282 статті.

В перших трьох розділах були зібрані в основному норми конституційного права та принципові положення інших галузей права; в IV--V -- норми шлюбно-сімейного та спадкового права; в VI -- процесуального; в VII -- кримінального права; в VIII -- норми земельного права; в IX -- лісного та мисливського; в X -- цивільного права; в X--XI -- кримінального та процесуального права.

Характеризуючи цей документ, слід зазначити, що в Статуті юридично закріплювалися основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління. Таким чином, повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 р. зводом законів на основі кодифікації місцевого права.

Існували ще редакції Статутів 1566 та 1588 р. Так, за Статутом 1566 р. вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на волі, міг відійти від пана, якщо відпрацює стільки років, скільки він був на волі. Якщо селянин тікав, то перетворювався на невільного («отчича»).

Студентам необхідно звернути увагу на загальні економічні процеси, які викликали появу тих або інших норм права. Так, розвиток внутрішнього та зовнішнього ринків спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки -- господарства, засновані на постійній щотижневій панщині.

Відповідно до «Устава на волоки», виданого в 1557 р. великим князем Литовським, великокнязівські і селянські землі поділялися на волоки-ділянки землі в 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводилися кращі землі, що зводилися докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею.

Запроваджувалася трипільна система землеробства. Селяни прикріплялися до земельних наділів. Заборонялися переходи селян. Вводилися натуральні повинності. Бояри та «панцирні» слуги отримували по дві волоки, селяни -- одну волоку на дворище. Зверніть увагу, що волока була тією одиницею, з якої селянське дворище виконувало повинності.

Закінчуючи огляд пам'яток права доби Великого князівства Литовського, потрібно згадати про Литовську Метрику. Це державний архів Великого князівства. До Литовської Метрики віддавалися на збереження всі офіційні акти, що видавалися від імені великих князів литовських; ті ж акти, що видавалися від імені польських королів, складали так звану Метрику Коронну. В Литовську метрику ввійшло також багато документів фінансово-економічного характеру: акти купівлі-продажу, дарування, листи на володіння нерухомим майном тощо. Литовська Метрика складалася з 1386 по 1794 р.

Характеризуючи суд і процес Великого князівства Литовського, слід відмітити, що до кінця XIV ст. суди і процесуальне право розвивалися подібно до суду і процесу Київської Русі. До системи судів входили:

великокнязівський суд -- суд з необмеженою компетенцією, йому були підсудні всі справи;

територіальні суди -- обласні, суди намісника, вищою інстанцією для них був суд воєводи;

домініальні суди -- одноособові, суди магнатів та шляхти над селянством. Їх діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 р. і привілеєм 1457 р.;

копні, громадські суди -- подібні до общинних судів Київської Русі.

В середині XVI ст. проводиться реформа судової системи. У 1564 р. на Бєльському сеймі під тиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв у справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди, а з 1566 р. -- підкоморні суди.

Земські суди створювалися в усіх повітах і складалися з судді, підсудка та писаря. Вони обиралися шляхтою і затверджувалися Великим князем. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя. Розглядали переважно цивільні справи.

Гродські або замкові суди були одноособовими, судив тут намісник, староста або воєвода. Розглядали тільки кримінальні справи. Апеляції цих судів могли бути принесені Великому князю.

За Статутом 1566 р. Литва і руські землі були поділені на 30 судових повітів. У кожному повітовому місті були три судові установи: земські, гродські і підкоморні суди. Підкоморні суди розглядали суперечки про землю. Судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту.

Таким чином, суди у Великому князівстві Литовському були невід'ємні від адміністрації.

Висвітлюючи дане питання, необхідно також звернути увагу на те, що по-іншому склалася доля Галицько-Волинського князівства.

Завдяки антидержавницькій позиції бояр, які допомогли польському королю приєднати територію Галицького і Волинського князівств, ця територія втратила свою незалежність. Вже в 1340 р. польський король Казимир здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу величезні цінності -- коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Владу поляків у Галичині сприйняли нелегко. Експансію на схід Казимир зображував як хрестовий похід проти некатоликів, до яких він і його оточення ставилися як до людей культурно й морально неповноцінних, другорядних. Такі дії були головним стрижнем політики Польщі впродовж століть.

Всі привілеї тепер надавалися лише католикам. За таких умов багато галицьких бояр переходило у католицьку віру, отримуючи рівний з поляками правовий статус.

Польський король щедро роздавав галицькі землі польським, німецьким, угорським феодалам, зобов'язуючи їх до військової служби. Польська та німецька колонізація набула величезних масштабів. Усі головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (магдебурзьке) право.

Галич, Перемишль і Санок, так звана Червона Русь, разом з «коронними землями» увійшли в Руське воєводство, яке стало провінцією Польського королівства. Польсько-латинська мова стала тут офіційною, а урядові посади могли займати лише католики.

Соціальні відносини в українських землях у складі Польщі розвивалися в напрямку створення замкнених суспільних верств-станів. Станова організація, якої фактично не було в Київській Русі, проникає в Україну із заходу, через Польщу.

Зверніть увагу, що на відміну від класів, які відображали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі врегульованих законом прав, привілеїв та обов'язків. Головні стани остаточно сформувалися вже в XV ст. Це -- дворянство (магнати і шляхта), духовенство, міщани. Слід підкреслити, що станова приналежність була важливим критерієм правового та соціального становища людини.

1430 року боярство Галичини, яке перейшло в католицизм, було зрівняне з польською шляхтою. Інша його частина емігрувала на Поділля та Волинь. Тому згодом ця верства зникає. Шляхта з XV ст. мала панівне становище. Шляхетський титул був спадковим або надавався королем. Шляхта звільнялася від податків і повинностей, окрім земської служби (повинності, пов'язані з обороною).Особа шляхтича вважалася недоторканною. Шляхта мала право займати державні посади.

1433 року на українські землі -- Русь червону -- польський король Володислав Ягайло поширив чинність польського земського права шляхом надання осібного привілею (частини так званого Єдлинського привілею 1430 р. про шляхетські вольності).

В правовому становищі селян XIV--XV ст. простежувалася залежність від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке, шляхетсько-польське.

В Польщі панщина офіційно закріплювалася в сеймових ухвалах. Одночасно із встановленням панщини селяни втрачали громадянські права, право власності на землю, право виходу з общини, право на судовий захист. Нешавським привілеєм 1454 р. панам надавалося право судити селянина з будь-яких справ.

Аналізуючи розвиток права в українських землях у складі Польщі, слід згадати такі збірники польських законів, як Вислицький Статут 1347 р., який складався з двох частин. До складу І частини Статуту входили передусім приписи, що торкалися судочинства, постанови з цивільного і кримінального права. В обох частинах -- 59 первісних артикулів, згодом кількість артикулів збільшилася до 113. Крім цього, Статут доповнювався додатками, які схвалювалися на судових вічах у час королювання Казимира.

Слід згадати і Статут Вартський 1420--1423 рр. короля Володислава Ягайла. Це збірник норм старого звичаєвого польського права, написаний латинською мовою. Статут було ухвалено на першому правничому з'їзді Польщі й Литви, що відбувся у Варті 1423 р. Пізніше його було перекладено «руською» мовою і він вийшов під назвою «Статут короля Володислава ІІ даний Литві 1420--1423 рр.». Статут має низку норм, що стосуються права родинного і спадкового. Вміщується також кілька артикулів, які стосуються речового права. Підкреслюється термін давності -- три роки і три місяці.

1505 року за дорученням короля Олександра канцлер Ян Ласький склав збірник законів польських, що були видані за час з 1347 по 1505 р.

Окреме місце серед норм права, якими управлялися землі Великого князівства, займало магдебурзьке право.

Відомо, що в Польщі вже з XII ст. почало осідати чимало німецьких колоністів, які принесли з собою свою організацію життя і право.

В XIII ст. один німецький дворянин Ейке фон Репков склав збірник законів саксонських. Ці закони застосовувалися в німецькому місті Магдебурзі.

Рада Магдебурга надавала грамоти всім містам, що хотіли жити за «Магдебурзьким правом». Магдебурзьке право швидко поширюється, крім німецьких міст, ще й на міста Польщі, Литви, Чехії та Угорщини.

Суть магдебурзького права полягала у звільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та в наданні місту самоуправління на корпоративній основі, організації власного суду і певної автономії в господарських відносинах.

В Україні першими містами, які одержали магдебурзьке право, були Хуст, Вишкове, Тячів -- з 1329 року; Санок -- 1339 року; Львів -- 1356 року; Кам'янець-Подільський -- 1347 року тощо. Київ одержав магдебурзьке право 1494 р.

Слід зазначити, що весь місцевий устрій, обсяг прав місцевих органів залежали від характеру тих прав, що були окреслені у відповідному привілеї при наданні кожному конкретному місту магдебурзького права.

У цьому відношенні міста з магдебурзьким правом поділялися на дві головні групи: міста, в яких мало чинність магістратське управління, і міста, де управління здійснювали ратуші. В перших -- була розвинена система самоврядування з цілою низкою визначених органів місцевої міської влади, в других -- порядок самоврядування був дуже спрощений: ратушними містами і містечками керували війт і два-три бурмістри. На підставі збірників магдебурзького права судові органи влади відокремлювалися від органів адміністративної влади.

Містом з магістратським управлінням керував магістрат, власне магістратська рада, в склад якої входили бурмістри й радці. В цих адміністративних органах були зосереджені функції адміністративно-поліцейські, фінансово-господарські.

Магістрат повинен був дбати про стягнення до міського бюджету визначених податків -- від млинів, броварень, гончарень, лазень, гостинних дворів, різницьких лавок, від купців за торгівлю в місті («вагове», «помірне» тощо).

Магістратські урядники повинні були дбати про забезпечення ладу, спокою в місті, регулювати споживчі ціни, стежити за утриманням мостів, за чистотою в місті тощо.

Головна роль у містах з магдебурзьким правом належала війту, який був на чолі міської управи. Війта призначав король, іноді довічно. В деяких містах на підставі королівського привілею його обирало місцеве міщанство з наступним підтвердженням цього обрання королем. Війтом міг бути лише католик. Інших урядових осіб у місті -- бурмістрів, лавників, радців, писаря, межувальника, городничого, возного -- обирало населення міста.

Щодо судів, то зверніть увагу, що фактично суд був невід'ємним від адміністрації. Хоча в приписах королівських привілеїв і йшлося про відокремлення судової влади від адміністративної, але вони в самій своїй основі порушувалися. Так, рада часто мала повноваження зі складних цивільних справ. Зокрема, часто траплялися такі порушення в містах з довічними війтами. Судочинство з цивільних і кримінальних справ проводила лава. Вона становила собою колегію з 11 лавників (присяжних) під головуванням війта. В апеляціях не додержувалися якогось сталого порядку. Так, на рішення магістратського суду апелювали до місцевого старости чи до короля. Для Галичини (воєводства Руського) і Поділля вищим апеляційним судом був Львівський магістрат.

Магдебурзьке право набували і панські міста. Але, надаючи містам магдебурзьке право, пани вносили в привілеї різні обмеження з метою контролю над міською громадою. Суд і управління належали замку , пан був вищою судовою інстанцією. Процес у містах з магдебурзьким правом був усним, гласним і змагальним. Судочинство велося польською або латинською мовою.

У більшості українських міст магдебурзьке право не використовувалось у повному обсязі. Практичного застосування набула лише та частина магдебурзького права, яка регламентувала діяльність органів самоврядування. Більше того, користуватися магдебурзьким правом могли лише римокатолики, а православне населення міст усувалося від участі в органах міського самоврядування.

Відомі друковані збірки магдебурзького права -- «Зерцало саксонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Гроїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо. Наприкінці XVIII ст. магдебурзьке право в українських містах почало занепадати, а в XIX ст. воно було скасовано.

Різновидом міського права в польських містах було так зване хелмінське право. Воно являло собою переклад магдебурзького права польською мовою з використанням звичаїв та юридичних норм польського міста Хелм. Таку переробку здійснив П. Кушевич в 1646 р. Вона отримала назву «Право цивільне Хелмінське».

Своєрідним різновидом міського права були також Шродське і Любекське право. Але вони не мали значного поширення в Україні.

Етапи зближення Литви й Польщі

У даному питанні студентам необхідно засвоїти значення для українських земель підписання договорів між Литвою й Польщею -- так званих уній. Кожну таку унію слід розглядати як певний етап змови польських і литовських феодалів з метою загарбання українських земель. Такими етапами стали: Кревська унія, яка була підписана у серпні 1385р. Передумовою її стало те, що польських магнатів і шляхту дуже приваблювали українські землі. Владні кола Польщі внаслідок переговорів з Великим князем литовським Ягайлом запропонували йому польський престол і руку королеви Ядвиги. Так з'являється Кревська унія, відповідно до якої Ягайло став королем польським і за це мусив поширити в землях Великого князівства Литовського латинь, звільнити полонених поляків, приєднати литовські й руські землі до польської корони, а також повернути всі раніше втрачені Польщею та Литвою землі.

Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі, і вже 1389 року Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Більше того, після перемоги під Грюнвальдом у 1410 р., де Литва зіграла провідну роль у перемозі над німецькими лицарями, до Литви від Польщі відійшло Поділля.

Другим етапом зближення Литви й Польщі можна вважати Городельську унію 1413 р. В цьому документі було закріплено литовську автономію, але закріплювалися права лише для католиків. Це призвело до загострення відносин між православними та католиками. Серед православних поширився рух до Москви, яка оголосила себе «третім Римом» і почала збирати землі Київської Русі. Скрутне становище українських земель ускладнювалося тим, як тероризували український народ кримські татари. Вони були одночасно в союзі з Москвою і Литвою.

Відомо, що 1482 року кримський хан Менглі-Гірей зруйнував і жорстоко пограбував Київ. Цар Іван III подякував йому за київський погром, а великий князь Литовський Казимир написав ханові, що розгром Києва -- це «кара за гріхи». Цей факт яскраво свідчить про реальне становище українських земель у II пол. XV ст., коли чужинецькі держави, маючи власні інтереси, вирішували долю України.

На початку XVI ст. у Великому князівстві Литовському відчувалася поляризація інтересів різних верств населення. Польські магнати, маючи землі і багатства у Великому князівстві Литовському, тиснули на уряд щодо об'єднання Польщі і Литви в єдину державу. Литовська верхівка прагнула політичної незалежності Великого князівства і пропонувала укласти унію з Польщею. Українське і білоруське православне панство мало промосковську орієнтацію. В цей час на політичну арену в Литві та Польщі виходить шляхта -- нова сила, яка висуває свої вимоги й претензії в політичній та економічній сферах.

Шляхта домагалася привілеїв, якими користувалися магнати в Польщі й Литві. 1565 року в Польщі шляхта була урівнена в правах з магнатами, в інших землях -- згідно з положеннями Люблінської унії.

В січні 1569 р. у Любліні король Сигизмунд Август скликав польсько-литовський сейм, який проходив у гострій боротьбі. Литовці виступили зі своїм проектом унії, але поляки його не підтримали. Тоді литовці покинули сейм. Польська делегація самостійно прийняла рішення про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя. Через деякий час до Польщі добровільно приєдналися Київщина та Брацлавщина. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти для неї було видано цілу низку привілеїв. А тих, хто виступав проти унії, було піддано репресіям. В таких умовах дрібна шляхта, незадоволена пануванням магнатів, перейшла на бік Польщі. Це змусило магнатів Радзивіла і Костянтина Острозького, які очолювали литовську опозицію, підписати унію.

1 липня 1569 р. було підписано акт Люблінської унії. Відповідно до нього Корона (Польща) й Велике князівство Литовське об'єднувалися в єдину державу -- Річ Посполиту. Тепер обирався єдиний спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Створювався об'єднаний польсько-литовський сейм. Спільною була монета і проводилася спільна зовнішня політика, передбачалося зближення польської і литовської систем права. Роздільними залишалися: державний герб, печатка, фінанси, адміністрація, військо. Українська шляхта одержувала спеціальні привілеї. Зокрема, за Волинським привілеєм, стани волинської землі зрівнювалися в правах з коронними. В адміністрації і судах збереглася українська мова. Світські та духовні посади могла обіймати лише місцева волинська шляхта. Київщина також одержала подібний привілей.