Основи кримінального права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основи кримінального права

1. Поняття, предмет, метод та завдання кримінального права

Поняття ”кримінальне право” застосовується в трьох значеннях - як відповідна галузь права, як наука і як навчальна дисципліна.

Кримінальне право як галузь права -- це сукупність юридичних норм, що встановлюють які суспільно-небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню за їх вчинення.

Предметом кримінального права (як галузі права) є кримінальні правовідносини, які виникають при вчиненні злочину між особою, яка його вчинила, та державою в особі державних органів, які уповноважені здійснювати кримінальне переслідування цієї особи.

Кримінальні правовідносини виникають із моменту вчинення особою злочину і за загальним правилом існують до моменту погашення або зняття судимості.

Суб'єктами правовідносин виступають, з одного боку, держава в особі уповноважених органів (правоохоронні органи та суд), а з іншого, -- особа, яка порушила кримінально-правовий припис.Зміст кримінальних правовідносин складає сукупність прав та обов'язків суб'єктів цих відносин.Об'єктом цих правовідносин є особисті, майнові або інші права і блага особи, зменшення яких передбачається відповідною нормою кримінального закону.

Методом кримінального правва є метод притягнення особи до кримінальної відповідальності, сутність якої полягає в покладенні державою на особу, яка вчинила злочин обов'язку зазнати певних позбавлень та обмежень своїх прав, що передбачені санкцією відповідної статті кримінального закону.

Наука кримінального права - це сукупність ідей, теорій , поглядів, які вивчають та розкривають основі закономірності розвитку, дії та зміни кримінально-правових норм та ефективність їх застосування у боротьбі зі злочинністю.

Предмет науки кримінального права, є більш ширшим і полягає у вивченні та теоретичному розвиткові: історії цієї галузі права; чинного кримінального законодавства та практики його застосування уповноваженими державними органами органами, проблем підвищення ефективності норм кримінального права, а також кримінального законодавства іноземних країн.

Кримінальне право виконує певні функції. Основнаа функція кримінального права як галузі права - охоронна, яка полягає в захисті найбільш важливих суспільних відносин від протиправних посягань. Крім охоронної, кримінальне право здійснює також регулятивну і попереджувальну (превентивну) функції.

Завдання кримінального права закріплені у ч.1. ст.1 Кримінального кодексу України (далі - КК) і до них належать:

- охорона від злочинних посягань найбільш важливих соціальних цінностей: прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України;

- забезпечення миру і безпеки людства;

- запобігання злочинам. кримінальний злочинність неповнолітній

2. Джерела кримінального права та його система

Правовою основою кримільного права України є Конституція України.

Джерелами кримінального права є : КК України (єдиний систематизований законодавчий акт, який об'єднує всю сукупність кримінально-правових норм), а також укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори, що містять кримінально-правові норми, які імплементуються у вітчизняне кримінальне законодавство

Система кримінального права складається з Загальної та Особливої частин. Загальна частина містить загальні засади, дія яких поширюється на всі норми кримінального права (поняття та завдання кримінального права, поняття злочину, стадіїї злочину, вина, суб'єкт злочину та його ознаки, співучасть у злочині, види покарань, підстави та види звільнення від кримінальної відповідальності тощо). Особлива частина закріплює конкретні склади злочинів і визначає відповідальність за їх вчинення. У свою чергу Загальна та Особлива частини поділяються правові інститути, кожний з яких складається з відповідних кримінально-правових норм.

Аналогічно побудована і система КК України. Чинний КК було прийнято Верховною Радою України 5 квітня 2001 р і введено в дію з 1 вересня 2001 р. Загальна частина чинного КК складається з 15 розділів, Особлива частина -- з 20 розділів.

3. Чинність кримінального закону в просторі та часі

Дія кримінального закону в просторі визначається за територіальним, національним, реальним та універсальним принципами.

Територіальний принцип полягає в тому, що згідно ч.1 ст.6 КК особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за КК України.

Відповідно до ч.ч.2,3 ст. 6 КК злочин вважається вчиненим на території України, коли: 1) він початий, продовжений, закінчений або припинений на території України; 2) він початий за межами України, а дії, що утворюють його об'єктивну сторону, здійснені на території України; 3) дії, що характеризують об'єктивну сторону злочину, вчинені за межами України, а суспільне небезпечний наслідок настав на території України; 4) коли виконавець злочину або хоча б один з його співучасників діяв на території України.

Дія цього принципу не поширюється на осіб, які користуються дипломатичним імунітетом.

Чинність кримінального закону за національним, реальним та універсальним принципами полягає у поширенні дії кримінального закону на відповідне коло осіб за злочини, що були вчинені за межами України.

Національний принцип (принцип громадянства) закріплений у ч.1 ст. 7 КК і встановлює, що громадяни України і осіби без громадянства, які постійно проживають на території України підлягають кримінальній відповідальності за КК України за злочини, вчинені ними за межами України у випадках, якщо вчинене ними діяння визнається злочинним за вітчизняним кримінальним законом і якщо вони не зазнали покарання у країні вчинення злочину.

Універсальний та реальний принципи закріплені у ст. 8 КК і визначають відповідальність іноземців та осіб без громадянства, що постійно не проживають на території України, за злочини, які вчинені за межами України. Відповідно до цієї норми вказана категорія осіб підлягає в Україні відповідальності за КК України у випадках:

1) якщо це прямо передбачено міжнародними договорами (універсальний);

2) якщо вони вчинили передбачені КК особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України (реальний).

Часова юрисдикція кримінального закону закріплена у ч.2. ст. 4 КК, яка встановлює, що злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час вчинення цього діяння, а часом вчинення злочину визнається час вчинення особою дії або бездіяльності, які передбачені законом про кримінальну відповідальність.

Разом з тим, ч.1. ст. 5 КК передбачає, що закон, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. А закон, який встановлює злочинність нового діяння або посилює кримінальну відповідальність - не має зворотної сили, тобто не поширюється на діяння, вчинені до його вступу в силу.

4. Поняття та ознаки злочину. Класифікація злочинів

Поняття злочину в кримінальному праві є однією із основних його категорій і закріплено у ч.1 ст.11 КК України, яка передбачає, що злочином є передбачене КК суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Основними ознаками злочину є суспільна небезпечність діяння, винність, передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність (протиправність), а також караність.

Суспільна небезпечність полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди.

Винність як ознака злочину передбачає можливість відповідальності особи за вчинене діяння лише за наявності вини. Ця ознака прямо випливає із принципа презумпції невинуватості, який закріплений у ст.62 Конституції України та ч.2 ст.2 КК - особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Протиправність як ознака злочину полягає в тому, що злочином визнається тільки те суспільне небезпечне діяння, яке передбачено як таке у КК.

Караність - це ознака, під якою розуміють загрозу застосування покарання за злочин, яка міститься в санкціях норм кримінального права.

Класифікація злочинів -- це розподіл норм, які закріплені у Особливій частиною КК норм на окремі групи за певними критеріями.

За ступенем тяжкості (суспільної небезпечності) ст.12 КК усі злочини поділяє на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Злочином невеликої тяжкості визнається злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

Тяжким злочином с злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Особливо тяжким злочином визнається злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

За об'єктом посягання злочини поділяють на: злочини проти основ національної безпеки України; злочини проти життя та здоров'я особи; злочини проти волі, честі та гідності особи; злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; злочини проти власності та ін.

За формою вини злочини поділяються на: 1) умисні злочини (крадіжка, розкрадання, умисне вбивство та ін.); 2) необережні злочини (вбивство через необережність, необережне знищення або пошкодження майна та ін.).

За мотивом скоєння злочину розрізняють: корисливі (розбій, одержання хабара та ін.); із хуліганських мотивів (хуліганство) та інші.

5. Поняття, підстави та форми кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальність - це спосіб державно-правового впливу на особу, яка вчинила злочин, що проявляється в державному осуді її протиправної поведінки, а також накладенні на особу певних обмежень і позбавлень.

Підставою кримінальної відповідальності відповідно до ч.1 ст 2 КК є вчинення особою суспільно- небезпечного діяння, яке містить склад злочину.

Кримінальна реалізується в рамках кримінально-правових відносин, але їх часові межі є різними. Кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання вироком суду законної сили і закінчується з моменту припинення відбування покарання засудженим.

Першою і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням засудженому відповідного виду та строку покарання, яке особою реально відбувається.

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням відповідного виду та строку покарання з одночасним застосуванням звільнення від реального його відбування (звільнення від відбування покарання з випробуванням, у зв'язку із застосуванням акту амністії, спливом строків давності).

Третю форму становлять випадки засудження винного без призначення покарання і звільнення від покарання на підставі ч.4 ст. 74 КК - у зв'язку із втратою особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпечності або у зв'язку із зміною обстановки, що призвело до втрати діянням суспільно-небезпечного характеру.

6. Поняття складу злочину. Види складів злочину

Склад злочину - це сукупність встановлених у законі про кримінальну відповідальність об'єктивних та суб'єктивних юридичних ознак, які дозволяють визначити вчинене суспільне-небезпечне діяння як злочин.

Саме склад злочину (ч.1 ст.2 КК) є єдиною і достатньою підставою для кримінальної відповідальності.

У кожному складі злочину виділяють його елементи, до яких належать об'єкт злочину та об'єктивна сторона злочину (об'єктивні ознаки), суб'єкт злочину та суб'єктивна сторона злочину (суб'єктивні ознаки), які у сукупності і утворюють склад злочину.

Об'єкт злочину -- це ті суспільні відносини та блага, що охороняються законом про кримінальну відповідальність і яким завдається шкода злочинним посяганням, або які ставляться під загрозу заподіяння шкоди. Об'єктивна сторона -- це зовнішня сторона (прояв) діяння, яка включає в себе діяння (дію або бездіяльність), суспільно-небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням та наслідком, час, місце, спосіб, обстановку вчинення злочину.

Суб'єкт злочину -- це особа, яка вчиняє злочин і може нести за нього відповідальність. Ознаки суб'єкта злочину зазначені у 18 КК і до них належать вік та осудність. За загальним правилом, вік з якого особа може нести кримінальну відповідальність становить 16 років. а за окремі злочини настає з досягненням 14 річного віку (ст..22 КК). Разом з тим, суб'єктом злочину може бути лише осудна особа, тобто така, яка під час вчинення діяння могла усвідомлювати свої дії і керувати ними (ст..19 КК).

Суб'єктивна сторона - це внутрішня сторона злочину, яка характеризує внутрішнє (психічне) ставлення особи до вчиненого нею діяння. Ознаками цього елементу складу злочину є вина (умисел або необережність), мотив, мета та емоційний стан винного.

Склад злочину можє бути класифікований за наступними критеріями.

За ступенем су спільної небезпечності:

1) простий або основний - склад злочину, в якому не передбачені обтяжуючі чи пом'якшуючі обставини;

2) склад злочину із кваліфікуючими ознаками - такими, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію (крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб);

3) склад з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) обставинами (крадіжка вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою);

4) привілейований склад злочину -- склад злочину з пом'якшуючими обставинами (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони).

За особливостями конструкції (об'єктивної сторони) виділяються злочини з формальним та матеріальним складом.

Формальні склади злочинів -- це такі, що не містять у собі як обов'язкову ознаку суспільно-небезпечні наслідки, а тому момент закінчення такого злочину співвіднесено з моментом виконання винним діяння, яке утворює об'єктивну сторону складу злочину або її частину. Таких злочинів в чинному КК абсолютна більшість ( отримання хабара, розголошення державної таємниці та ін.).

Матеріальні склади злочинів -- це такі склади злочинів, в яких в якості обов'язкової ознаки об'єктивної сторони включаються певні суспільно-небезпечні наслідки. Злочин вважається закінченим тільки після настання таких наслідків. До цієї групи складів злочинів належать, зокрема умисне вбивство, завдання тілесних ушкоджень, крадіжка та низка інших злочинів.

7. Стадії вчинення злочину. Добровільна відмова від вчинення злочину

Стадії вчинення злочину - це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації умислу (характером діяння) і моментом його припинення. Оскільки стадії злочину є певним етапом реалізації злочинного умислу, вони можуть мати місце виключно при скоєнні злочинів, вчинених з прямим умислом..

Закон (ст.13 КК) передбачає, що існують закінчений та незакінчений злочини і уточнює, що незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин. Отже можемо виділити три стадії вчинення злочину: 1) закінчений злочин; 2) готування до злочину; 3) замах на злочин.

Злочин вважається закінченим, якщо він містить у собі всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК. Момент закінчення злочину в залежності від конструкції складу злочину визначається по різному. Злочин з матеріальним складом вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний у диспозиції злочинний наслідок. Наприклад умисне вбивство (ч.1 ст.115 КК) є закінченим з моменту позбавлення людини життя. Злочин із формальним складом вважається закінченим з моменту вчинення самого діяння незалежно від настання суспільно-небезпечних наслідків. Наприклад розголошення державної таємниці (ч.1 ст. 328 КК) вважається закінченим з моменту розголошення відомостей, що є державною таємницею.

Готування до злочину утворюють дії, спрямовані на: підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників, змову на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину (ч.1 ст.14 КК). Наприклад з метою вчинення вбивства особа купує пістолет або виготовляє з мисливської рушниці обріз, з метою вчинення крадіжки виводить з ладу засоби охоронної сигналізації тощо. Дії, які охоплюються поняттям готування до злочину, не утворюють об'єктивної сторони складу злочину, на вчинення якого спрямований умисел злочинця. Не тягне за собою кримінальної відповідальності готування до злочину невеликої тяжкості.

Замахом на злочин відповідно до ч.1 ст.15 КК є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Отже замах на злочин має місце тоді, коли особа вчиняє діяння, яке передбачене об'єктивною стороною відповідного складу злочину, але з причин, які від не залежать не доводить його до кінця. В кримінальному праві України розрізняють закінчений і незакінчений замах на злочин.

Закінчений замах має місце, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. Наприклад злочинець з метою викрадення грошових коштів зламав двері приміщення каси, відкрив сейф, а грошових коштів у сейфі не було (або як варіант - спрацювала сигналізація і він з переляку утік)

Незакінчений замах має місце тоді, коли особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.Наприклад, як у тому ж випадку, що ми розглянули вище - злочинець проник шляхом зламу замків до приміщення каси, де стояв сейф, однак не зміг його відкрити.

Оскільки стадії готування до злочину та замаху на злочин є видами незакінченого злочину, законодавець у ст.17 КК (Добровільна відмова при незакінченому злочині) заохочує дії осіб, які з будь-яких мотивів вирішили відмовитися від доведення злочину до кінця.

Поняття добровільної відмови закріплено у ч.1 ст 17 КК, яка визначає, що добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Проаналізуємо, які умови є необхідними для добровільної відмови.

По-перше, відмова від вчинення злочину здійснюється виключно з волі самої особи (тобто особа свідомо, зі своєї власної волі припиняє злочинну діяльність, при цьому мотив такого припинення не має значення.

По-друге, така відмова повинна бути остаточною, що означає безповоротність та кінцевість такого рішення і відсутність умислу щодо продовження злочину у майбутньому.

По-третє, особа повинна усвідомлювати наявність у неї можливості доведення злочину до кінця - особа усвідомлює відсутність будь-яких перешкод, які би могли завадити їй довести злочин до кінця, проте припиняє злочинну діяльність.

По-четверте, добровільна відмова можлива лише в незакінченому злочині.

Правовий наслідок добровільної відмови полягає в тому, що особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не підлягає кримінальній відповіладьності. Виключення становлять випадки, коли фактично вчинене особою діяня містить склад іншого злочину. Наприклад особа викрала зброю з метою здійснення вбивства, але в подальшому від нього відмовилася. В такому випадку від кримінальної відповідальності за готування до вбивства особу буде звільнено, однак вона буде нести відповідальність за викрадення зброї.

8. Співучасть у злочині. Форми співучасті. Ексцес виконавця

В повсякденному житті досить часто трапляються випадки, коли у вчиненні злочину бере участь не одна, а декілька осіб (дві і більше), що й породжує питання про співучасть у злочині.

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочин. (ст.26 КК). З цього визначення випливає, що співучасть можлива тільки при вчиненні умисних злочинів. Крім того співучасть має місце лише тоді, коли у вчиненні злочину беруть участь як мінімум дві особи, які можуть бути суб'єктами відповідного складу злочину.

В залежності від того, яку саме роль виконує у злочинному діянні той чи інший співучасник, ч.1 ст.27 КК розрізняє: виконавця, організатора, підбурювача та посібника.

Виконавець (співвиконавець) - це особа, яка у співучасті з іншими особами (які є суб'єктами злочину) безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які не є суб'єктами злочину вчинила конкретний злочин (ч.2 ст.27 КК).

Організатором відповідно до ч.3 ст.27 КК є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором визнається також й та особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації"

Підбурювач -- це особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину (ч.4 ст.27 КК). Підбурювання має за мету сформувати в особи стійкий намір вчинити конкретний злочин.

Пособником визнається особа (ч.5 ст.27 КК), яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Розрізняють фізичне та інтелектуальне пособництво. Фізичне пособництво полягає в: наданні засобів чи знарядь, усуненні перешкод, у сприянні злочину іншим чином, а також у приховуванні злочину. Інтелектуальне пособництво полягає в наданні порад, вказівок, а також у заздалегідь обіцяному приховуванні злочинця, засобів чи знарядь вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом, або у придбанні чи збуті таких предметів.

Форми співучасті - це об'єднання співучасників, які розрізняються між собою за характером виконуваних ролей і за стійкістю суб'єктивних зв'язків між ними.

За характером виконуваних ролей розріняють: просту та складну співучасть.

Проста співучасть (або співвиконання) має місце тоді, коли всі співучасники злочину виконують роль виконавців, обто приймають безпосередню участь у вчиненні злочинного діяння.

Складна співучасть (співучасть з розподілом ролей) проявляється в тому, в тому, що разом із виконавцем діють й інші співучасники -- організатор, підбурювач, пособник.

За іншим критерієм - стійкістю суб'єктивних зв'язків (стійкістю умислу) ст.28 КК передбачає наступні форми співучасті:

1) вчинення злочину групою осіб;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

3) вчинення злочину організованою групою;

4) вчинення злочину злочинною організацією.

Злочин вважається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчиняють як мінімум дві особи (або більше), які є виконавцями злочину і між ними відсутня попереднья домовленість (змова) щодо вчинення цього злочину (ч.1 ст.28 КК).

Згідно із ч.2 ст.28 КК злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб у випадках, коли його спільно вчиняють як мінімум дві особи (або більше), які заздалегідь, але обов'язково до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Злочин вважається таким, що вчинений організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь як мінімум три особи (і більше), які попередньо утворили стійке об'єднання для вчинення саме цього, а також інших злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій кожного з учасників групи, що повинні забезпечити виконання такого плану, яким повине бути відомий всім учасникам групи (ч.3 ст.28 КК).

Частина 4 ст. 28 КК закріплює, що злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким об'єднанням, яке має ієрархічну побудову, складається з п'яти і більше осіб, за умови що члени такого об'єднання або його структурні частини за попередньою змовою зорганізовуються для спільного вчинення тяжких або особливо тяжких злочинівї, керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як саме цієї злочинної організації, так і інших злочинних груп .

Ексцес виконавця (ч.5 ст.29 КК) має місце тоді, коли виконавцем вчиняються такі злочинні дії, які не охоплювалися умислом співучасників. За ексцес відповідає тільки сам виконавець, а співучасники несуть відповідальність лише за ті діяння, які охоплювалися їх умислом. Наприклад при домовленості вчинити крадіжку, виконавець вимушений був застосувати насилля і вчиняє грабіж або розбій. В такому випадку виконавець бути нести відповідальність за розбій або грабіж, а інші співучасники - за співучасть у крадіжці.

9. Обставини, що виключають злочинність діяння

У повсякденному житті іноді виникають ситуації, коли людина за певних обставин вимушена здійснювати такі вчинки, які за своїми ознаками хоча й схожі зовні на певний злочин, проте не тягнуть за собою кримінальної відповідальності, оскільки визнаються суспільством правомірними. У кримінальному праві такі вчинки називаються обставинами, що виключають злочинність діяння.

Обставини, що виключають злочинність діяння - це передбачені КК, а також іншими законодавчими актами зовнішньо схожі зі злочинами суспільно корисні (соціально прийнятні) і правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав і виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.

Чинний КК передбачає 7 видів обставин, що виключають злочинність діяння: необхідна оборона; затримання особи, що вчинила злочин; крайня необхідність; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; діяння, пов'язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Розглянемо більш детально ті з обставин, з якими пересічний громадянин може найбільш часто зустрітися у повсякденному житті. На нашу думку до таких обставин належать необхідна оборона та крайня необхідність.

Поняття необхідної оборони закріплено у ч.1 ст.36 КК - необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільна небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони .

Сутність необхідної оборони полягає у правомірному заподіянні шкоди людині, яка здійснює суспільно небезпечне посягання іншою людиною, яка реалізує своє право на захист інтересів, що перебувають під захистом закону про кримінальну відповідальність. Проте про стан необхідної оборони можна говорити лише за наявності певних умов, які науковці умовно поділяють на 2 основні групи: 1) умови, які характеризують суспільно небезпечне посягання; 2) які характеризують захист

До першої групи умов належать: 1) суспільна небезпечність посягання , яка полягає в тому, що дії особи, яка здійснює посягання повинні бути злочинними, тобто кваліфікуватись за відповідною статтею Особливої частини КК України; 2) наявність посягання - посягання або напад вже розпочався і ще не закінчився у часі, або існує реальна загроза такого посягання (якщо посягання вже закінчилося, стан необхідної оборони буде відсутній); 3) дійсність (реальність) посягання - воно повинно існувати реально (об'єктивно), а не в уяві особи, яка здійснює захист .

До другої групи - умов правомірності захисту належать: 1) захист визнається правомірним лише стосовно тих прав і інтересів особи, яка захищається, іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави, які охороняються законом про кримінальну відповідальність; 2) шкоди завдається лише тій особі, яка здійснює посягання (напад), а не іншій особі; 3) захист не може перевищувати меж необхідної оборони. Сутність останньої умови полягає в тому, що захист має відповідати характеру посягання (не є правомірним позбавлення життя чи заподіяння тяжкої шкоди особі, яка вчиняє крадіжку)ї.

Разом з тим закон (ч.5 ст. 36 КК) передбачає, що не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Наступною обставиною, яка виключає кримінальну відповідальність є стан крайньої необхідності, сутність якого законодавчо закріплена у ч.1 ст.39 КК - не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в дати обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Сутність крайньої необхідності полягає в тому, що з метою усунення небезпеки одним суспільним інтересам, шкода завдається іншим. Проте знову таки, особа не буде при цьому нести кримінальну відповідальність, якщо буде дотримана низка наступних умов: 1) така небезпека повинна бути наявною, а її джерелом можуть бути: дії сил природи (пожежі, повені, землетруси і т.ін.); фізіологічні та патологічні процеси, які проходять в організмі людини (хвороба, спрага, голод і т.ін.); дії машин та механізмів, технологічні процеси; дії тварин; дії людей, які не можуть визнаватись суб'єктами злочину; 2) небезпека повинна бути реальною; 3) така небезпека інтересу, що охороняється, не може бути усунена без заподіяння шкоди іншому інтересу. Якщо є можливість відвернути таку шкоду, без заподіяння шкоди іншому інтересу стан крайньої необхідності відсутній. Класичним прикладом, який наводиться в літературі для ілюстрації цього положення, є такий: якщо розлючений бугай напав на людину, то у разі можливості втекти, а не вбивати його, особа не повинна вбивати бугая для відвернення загрози заподіяння ним шкоди; 4) шкода при крайній необхідності заподіюється лише третім особам; 5) шкода, яка заподіюється при вчиненні дій у стані крайньої необхідності, повинна бути меншою, ніж шкода відвернута, оскільки при заподіянні більшої чи рівної шкоди стан крайньої необхідності відсутній.

10. Звільнення від кримінальної відповідальності

Про гуманність чинного КК свідчить наявність в ньому інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Це означає, що особа, яка вчинила злочин, за певних обставин може не нести за це відповідальності. Звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється виключно за рішенням суду і лише у випадках прямо визначених у КК, а також на підставі закону України про амністію або акту помилування (ст..44КК).

Звільнення від кримінальної відповідальності - це відмова держави від застосування до особи, яка вчинила злочин заходів кримінально-правового впливу, яка здійснюється за рішенням суду за наявності передбачених законом підстав.

Чинний КК визначає вичерпний перелік підстав для звільнення від кримінальної відповідальності:

1) добровільна відмова від доведення злочину до кінця (ст.17 КК);

2) дійове каяття (ст.45 КК);

3) примирення винного з потерпілим (ст.46 КК);

4) передача особи на поруки (ст.47 КК);

5) зміна обстановки (ст.48 КК);

6) закінчення строків давності (ст.49 КК);

7) застосування примусових заходів виховного характеру - виключно для неповнолітніх (ст. 97 КК);

8) акти амністії та помилування (ст.ст. 85-87 КК).

Як ми вже казали вище закон чітко визначає умови, за яких особа звільняється від кримінальної відповідальності. Для прикладу розглянемо декілька з них.

Наприклад звільняється від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК) особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв 'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК) може мати місце, якщо особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Підстави та умови звільнення особи при добровільній відмові від доведення злочину до кінця ми вже розглядали вище.

Всі названі вище нами підстави передбачені у нормах Загальної частини КК. Проте крім них існують і так звані спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, які зазначені безпосередньо у окремих нормах Особливої частини КК .Це зокрема ч.3 ст. 263 (”Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами”), ч.4 ст. 289 (”Незаконне заволодіння транспортним засобом”) та цілий ряд інших.. Наприклад особа, яка незаконно придбала, зберігала чи носила вогнепальну зброї і добровільно її органам влади звільняється від кримінальної відповідальності.

11. Покарання: поняття та види

Поняття покарання, так само як і поняття злочину є однією із базових категорій кримінального права. Як визначає ч.1 ст. 50 КК покарання - це захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Отже сутність покарання полягає в тому, що певні права засудженого обмежуються відповідно до санкцій відповідної статті Особливої частини КК. Наприклад позбавлення волі обмежує права засудженого на свободу і особисту недоторканість, а також право на вільне пересування; штраф обмежує матеріальні (майнові) права засудженого тощо. Це і є кара за вчинений злочин. Проте крім кари, метою покарання є ще й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Всього ст. 51 КК передбачає 12 видів покарань, які за порядком призначення поділяються на 3 групи: 1) основні покарання; 2) додаткові покарання; 3) покарання, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання - це покарання, які можуть призначатися лише як самостійні покарання. До засудженого може бути застосоване лише одне основне покарання. Охарактеризуємо коротко ці види покарань.

Громадські роботи (ст.56 КК) полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Призначаються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більше як 4 години на день.

Виправні роботи (ст. 57 КК) - призначаються на строк від 6 місяців до 2 років і відбувається засудженим за місцем його роботи. Із заробітку засудженого здійснюються відрахування в дохід держави у межах від 10 до 20% .

Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) - це спеціалізований вид покарання, який застосовується до засуджених військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби) на строк від 6 місяців до 2 років. Його сутність полягає в тому, під час його відбування військовослужбовець не може бути підвищений у посаді та у військовому званні, а з його заробітку (грошового забезпечення) в доход держави здійснюються відрахування в розмірі від 10 до 20% (ч.2 ст.58 КК).

Арешт (ст.60 КК) - по суті є короткостроковим позбавленням волі і призначається на строк від 1 до 6 місяців.

Обмеження волі (ст.61 КК) полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) без ізоляції від суспільства з обов'язковим залученням засудженого до праці і призначається на строк від 1 до 5 років.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст.62 КК) -- застосовується виключно до військовослужбовців строкової служби на строк від 6 місяців до 2-х років.

Позбавлення волі на певний строк (ст.63 КК) являє собою ізоляцію засудженого від суспільства на строк від 1 до 15 років в установах закритого типу (колоніях). Це найбільш суворий вид покарання. В окремих випадках, передбачених КК цей вид покарання може бути призначений і на строк понад 15 років, але його термін не може становити більше 25 років.

Довічне позбавлення волі (ст.64 КК) застосовується за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

Додаткові покарання - це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. До них належать: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. КК передбачає можливість приєднання до основного покарання двох і більше додаткових покарань.

Покарання, які можуть призначатися і як основні, і як додаткові - штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

12. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

Враховуючи особливий статус осіб, які вчиняють злочини у неповнолітньому віці, КК визначає певні особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх, що безперечно свідчить про гуманне ставлення держави до цієї категорії правопорушників.

Кримінальна відповідальність за загальним правилом настає з 16 років, і тільки за найбільш суспільно - небезпечні злочини - з 14 років. Неповнолітніми вважаються особи, які не досягли 18-ти річного віку.

Закон (ст. 97 КК) передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру, які за своїм змістом не є покаранням.

До примусових заходів виховного характеру належать (ч.2 ст.105 КК): 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; 4) покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

До неповнолітніх можуть бути застосовані лише 5 видів основних покарань з 12, передбачених законом: 1) штраф; 2) громадські роботи - від 30 до 120 год.; 3) виправні роботи - від 2 місяців до 1 року; 4) арешт - від 15 до 45 діб; 5) позбавлення волі на певний строк - від 6 місяців до 10 років. При вчиненні особливо тяжкого злочину, пов'язаного із умисним позбавленням життя іншої людини - до 15 років. Разом з тим, цей вид покарання не може призначатись неповнолітнім, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості.

Размещено на Allbest.ru