Об'єктивні закони публічного управління

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Лекція 4

Об'єктивні закони публічного управління

1. Загальний закон соціального управління

соціальний управління влада публічний

Проблема об'єктивного фактора (умова, рушійна сила будь-якого процесу, явища; чинник) в публічному управлінні має дві сторони:

- вплив на управління реального природного процесу життєдіяльності суспільства чи його частин як об'єкта управління;

- залежність управління як функції (роль) і інституції (заклад, установа) держави від його суттєвих ознак.

Інституція - сукупність норм, правил, символів і т. п., що регулюють будь-яку сферу життя, діяльності

Об'єктивні закони публічного управління - це загальні, інформаційні за природою закони соціального управління. В сукупності вони утворюють первинний об'єктивний фактор інституції публічного управління як об'єктивну основу. Водночас інституція управління складає частину держави і втілює в собі об'єктивні якості і закономірності держави як відносно самостійної підсистеми соціуму. Звідси соціально-політична сутність специфічних законів управління, які доводять необхідність і загальність тих сторін, моментів управлінської діяльності і відносин, які історично склалися, закріпилися і відтворюються в структурі і функціях публічного управління.

Закономірні структурні і функціональні взаємозв'язки не діють з неминучістю, а реалізуються у вигляді тенденцій, які пробиваються через безліч конкретних явищ і обставин, індивідуальних актів поведінки і дій, що підпорядковуються вірогідним "правилам гри". Реалізація законів залежить від багатьох умов, насамперед від управляючого суб'єкта, його знань, здібностей і спільнот людей, якими управляють. Закони публічного управління є акумуляцією досвіду політичної управляючої і адміністративно-державної діяльності.

Відправним пунктом в аналізі об'єктивних законів публічного управління є загальний закон соціального управління - залежність управляючого впливу від стану системи і зовнішнього середовища, а саме: закон залежності управляючого впливу суб'єкта на об'єкт від стану системи публічного управління і соціального середовища.

Стан системи публічного управління характеризується типологічними ознаками як системи авторитарної і демократичної. Поняття "стан" окреслює також рівень розвинутості структур, функцій, нормативно-правової бази й інших елементів системи.

Будь-яка система публічного управління функціонує в конкретному соціальному середовищі, тобто в межах конкретного суспільства і властивих йому економічних відносин, соціальної структури, культурного середовища, соціально-психологічної атмосфери. Ці фактори безпосередньо і опосередковано впливають на характер діяльності управляючої системи. Об'єктивне по відношенню до суб'єкта управління соціальне середовище не механічно відображається в логіці управлінського процесу, а трансформується під впливом накопиченого управлінського досвіду, обсягу і характеру інформації, якою розпоряджаються управлінські структури. Особливість суб'єктивно-об'єктивних відносин, вибір домінуючої моделі впливу правлячої влади на суспільство значною мірою залежить від конкретно-історичного обличчя суспільства даної держави, його історичних традицій. Протягом історичного розвитку суспільства і держави політичні й адміністративні структури ускладнюються, стають більш різноманітними. Значно зростає обсяг інформації, яка переробляється системами соціального і публічного управління.

2. Закон необхідності посилення регулювання та управління суспільними процесами

Зростаюча різноманітність суспільного життя і державних інституцій, їх діяльності зумовлює необхідність посилення регулювання і управління суспільними процесами. У теорії соціального управління ця об'єктивна необхідна тенденція розглядається як загальний закон соціального управління. (Поняття "регулювання" визначає необхідний процес управління). У публічному управлінні ефект дії цього закону найбільш наглядно простежується в раціоналізації важелів соціального регулювання на підставі високоспеціалізованих методів, розроблених наукою про управління.

Зокрема, відбуваються зміни, пов'язані з посиленням регулювання в публічному управлінні:

1) ускладнення й посилення взаємозв'язку проблем і розширення кола факторів, які необхідно враховувати у процесі розробки управлінських рішень;

2) зростання масштабів і складності проектів і програм, які реалізуються, вагомості та вартості стратегічних рішень і відповідно ціни можливих помилок;

3) зростання розмірів, складності і вартості самого управлінського апарату;

4) підвищення вимог до вирішення питань ефективності використання ресурсів, які є в розпорядженні органів влади і управління.

Стимулюють процес активізації цієї діяльності завдання забезпечення цілісності суспільства і його політичної форми організації, необхідності регулювання і розв'язання соціальних конфліктів - основної умови збереження стабільності і єдності суспільного організму.

Як ніколи зросло значення прогнозування наслідків не лише прийнятих управлінських рішень, але й застосування новітніх технологій управлінських дій. Інформаційні технології - двобічний фактор. Вони можуть служити і служать у руках агресивного суб'єкта могутньою зброєю руйнування соціальних систем і цивілізацій.

Окреме питання - збільшення вартості управління. Не існує універсальних кількісних параметрів державного апарату, але є загальновизнані критерії якості його організації і діяльності: публічна і суспільна ефективність.

3. Закон "необхідного багатоманіття"

Даним законом визначаються об'єктивні можливості (межі) управляючого впливу на суспільство, історичною тенденцією якого є зростаюче багатоманіття суспільного життя.

Дія цього закону в публічному управлінні простежується в об'єктивних вимогах подвійного характеру. Перше - це необхідність поєднання управляючого впливу на суспільство з його самоорганізацією, врахуванням стихійної саморегуляції соціальної системи. Необхідного тому, що штучно утворена система, якою є державна, не може охопити своїм регулюючим впливом неосяжне багатоманіття природної системи - соціуму. Об'єкт публічного управління завжди окреслений обмеженим багатоманіттям (інформаційний зміст), доступний для раціонального перетворення. Явища стихійної саморегуляції не бувають однозначними щодо цілей управляючого суб'єкта: вони можуть тією чи іншою мірою відповідати цілям або, навпаки, перешкоджати їх реалізації. Вони виникають під впливом помилок у публічній політиці, коли спрямованість діяльності органів влади розходяться з цілями і інтересами тих, ким управляють, які в цій ситуації вдаються чи до стихійного опору прийнятим рішенням або до "тіньової адаптації" до ситуації, що виникла.

Друге. Обмеженість обсягу інформації, яку переробляє будь-який суб'єкт, виключає можливість концентрації всіх повноважень з управління суспільством у руках одного централізованого органу. Саме тому виникає необхідність у передачі певних повноважень від центрального органу органам нижчого рівня, тобто побудова ієрархічної структури управління. Інформаційне перевантаження, так само як і дефіцит інформації, зменшує здатність управляючого суб'єкта виконувати свою функцію. Виникає потреба в специфічних для держави організаційних формах побудови органів управління: за вертикаллю - вищий, регіональний, місцевий рівень; за горизонталлю - розподіл видів управлінської діяльності і центрів прийняття рішень відповідно регіональним утворенням.

Ці форми організації управління, вироблені політичною практикою, детерміновані не лише потребою забезпечити здатність управляючого суб'єкта впоратись із опрацюванням актуальної інформації. Вони виникають і стверджуються з необхідності:

1) блокувати концентрацію владних і управлінських повноважень у руках окремих осіб і угруповань;

2) забезпечити участь в управлінні державою народних мас, їх контроль за діяльністю державного суб'єкта, інакше кажучи, створити механізм зворотного зв'язку (на мові політичної теорії - це демократичні форми організації влади й управління).

4. Закон розмежування центрів влади та управління (поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову)

Закон розмежування центрів влади і управління означає:

1) необхідність формального і фактичного розмежування функцій публічної влади в управлінні за горизонталлю і вертикаллю на відносно самостійні гілки і рівні влади, які повинні здійснювати різні, незалежні один від одного органи (інституції). Влада різних рівнів розмежовується за предметами відання і повноважень;

2) Кожна з гілок влад повинна мати межі своїх повноважень, сферу діяльності;

3) необхідність рівноваги гілок влад, щоб жодна з них не могла в усіх відносинах домінувати над іншими і бути вільною від відповідальності перед законом.

Розподіл властей і центрів управління не виключає єдності публічної влади і необхідності одного верховного суб'єкта управління. Така система доповнюється ієрархічною структурою владних управлінських органів і відносин.

5. Закон централізації та децентралізації влади

Ієрархія, як відомо, означає розташування інституцій влади й управління за вертикаллю. Для публічної влади й управління ієрархічна структура організації є об'єктивно необхідною, загальною формою її буття і функціонування. Ієрархічна структура організації управління в кожній конкретній політичній системі набуває своєї модифікації, відповідній їй і характеру державного устрою суспільства. Структура організації влади і публічного управління закріпилась у таких загальних формах, як централізація і децентралізація. Взаємозв'язок цих протилежних процесів також характеризується ознаками об'єктивного закону. Ці форми процесів окреслюють об'єктивно необхідні сторони організації системи влади й управління: вони відтворюються в державному будівництві різних країн на різних історичних етапах розвитку.

Централізація є не що інше, як інтенсифікація управляючого впливу на управлінський об'єкт за вертикаллю шляхом концентрації повноважень і ресурсів у руках єдиного центрального органу.

Децентралізація, навпаки, передача повноважень згори донизу і утворення відносно самостійних організацій, які самозабезпечуються необхідною інформацією для реалізації повноважень, переданих їм вищим органом.

Якщо централізація слугує концентрації існуючих у держави ресурсів управління (завжди обмежених порівняно з потребами), то децентралізація спрямована на пошук, утворення і використання резервних, потенційних ресурсів, зокрема організаційних: формування територіальних об'єднань адміністративно-державних органів для розв'язання регіональних проблем; утворення проблемно-цільових груп; проведення тематичних досліджень з питань, які пов'язані з розробкою нових технологій управління тощо.

6. Закон системності організації публічного управління

Політична історія напрацювала й таку загальну й необхідну форму організації публічного управління, як її системний характер. Системна форма організації - об'єктивний закон публічного управління, яке функціонує і вирішує завдання, які об'єктивно виникли, лише у вигляді єдиного цілого, взаємопов'язаного елементами і процесами утворення.

Системність - необхідна і суттєва форма буття публічного управління як інституції.

Закон системності публічного управління знаходить свій вияв у таких закономірностях:

1) єдність основних функцій управління: цілепокладання, прогнозування і планування, інформування, організації, координації і регулювання, активізації, контролю, узагальнення й оцінки результатів - на всіх рівнях публічного управління.

Єдність функції утворює загальний процес управління, який складається з послідовно проведених етапів, зміст яких складає реалізація однієї чи тимчасово кількох функцій (планування і інформування).

Внутрішній взаємозв'язок функцій зумовлений самою природою управління як раціональної діяльності, а також системоутворюючою політичною і нормативно-цілісною основою публічного управління;

2) єдність рівнів публічного управління: центрального, регіонального, місцевого; взаємодоповнюваність публічного управління і самоуправління; взаємодія в єдиному процесі центрів-суб'єктів управління, розділених вертикально і горизонтально;

3) єдність загальної й окремих систем публічного управління, оскільки останні будуються на базі загальнодержавної і є конкретною реалізацією її цілей в окремих сферах і галузях життєдіяльності людей.

7. Закон саморозвитку системи публічного управління

Відмічені суттєві взаємозв'язки функцій, структур, рівнів і центрів публічного управління характеризують цілісність системи в ідеалі. Реальний же стан являє собою еволюцію системи в напрямі досягнення повної цілісності, реалізації її сутності, закладених у системі об'єктивних можливостей. Рух системи в цілості полягає в тому, щоб:

1) охопити своїм впливом усі соціально значимі процеси державного життя;

2) забезпечити оптимально можливу повноту реалізації управлінських функцій в їх взаємозв'язку, а також єдину спрямованість в управлінській діяльності суб'єктів різних гілок і центрів влади;

3) усувати суперечливість елементів системи, які перешкоджають нормальному її функціонуванню;

4) утворювати органи, інституції й норми, яких не вистачає. У сукупності ці процеси складають зміст саморозвитку системи публічного управління - її загального об'єктивного закону.

За своєю природою будь-яка система соціального управління, в тому числі і публічна, несе в собі об'єктивно закладену здатність реагувати на зміни соціального середовища (суспільства, держави) і на зміни свого внутрішнього стану. Потенційна здатність втілюватись у адаптацію системи і в її саморозвиток є необхідною умовою не тільки буття і стабільності системи, але й ефективної реалізації її функцій.

Саморозвиток - об'єктивно можливий спосіб існування системи публічного управління. Процес саморозвитку не вичерпується якісними змінами інформаційної бази управління. Основне - це перетворення соціально-політичної природи і головних компонентів системи публічного управління, що пов'язане зі змінами у владних відносинах. Звідси конфліктний характер процесу.

У межах однієї і тієї самої політичної системи і тим більше при переході до нової відбуваються якісні перетворення суб'єктів управління, зокрема розширюється участь в управлінні народу. До управління державними справами приходять найбільш професійно підготовлені кадри політиків і адміністраторів. Збагачуються функції управління, вдосконалюються організаційні методи і стилі управлінської діяльності. Перебудовуються державні структури влади й управління відповідно до потреб політичної і суспільної раціональності. Складаються оптимальні схеми розподілу повноважень між центральними, регіональними і місцевими органами.

Размещено на Аllbеst.ru