Конституція як соціальна цінність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття Конституції України та основні етапи сучасної конституційної реформи

1.1 Конституція як Основний закон суспільства та держави

1.2 Конституція України як соціальна цінність

1.3 Історія прийняття Конституції України 1996 року

1.4 Етапи сучасної конституційної реформи

2. Зміст Конституції та її властивості

3. Форма і структура Конституції

3.1 Система, форма і структура Конституції України

3.2 Функції Конституції України

4. Порядок внесення змін та охорона Конституції України

4.1 Порядок прийняття та внесення змін до Конституції України

4.2 Правова охорона Конституції

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн -- нормативно закріпили перемоги у революціях, війнах за незалежність тощо. Недаремно, для більшості зарубіжних країн день прийняття Основного Закону став найважливішим загальнонаціональним святом. Чинна Конституція України пройшла складний шлях становлення і розвитку, еволюціонуючи у контексті генезису вітчизняного конституційного права. Вона стала вершиною, найбільш значущим здобутком української теорії та практики конституціоналізму.

Метою написання курсової роботи є дослідження Конституції України 1996 р., її системи, структури та властивостей. Курсова робота складається з чотирьох розділів. У першому з них детально розглянуто сутність Основного закону, процес його прийняття та етапи сучасної конституційної реформи. Другий розкриває зміст Конституції та її властивості. Характеристика системи, форми структури та функцій Конституції наведена в третьому розділі. Завершується курсова робота розглядом порядку внесення змін до Основного закону та формами охорони Конституції України.

Конституція України 1996 р. врахувала досягнення вітчизняної і світової конституційної наукової думки і практики конституційного будівництва. Вона є втіленням національної ідеї і ментальності українського народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільності до державотворення та правотворчості. Основний Закон став програмою подальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному і культурному напрямах та документом для входження України до світового і. в першу чергу, європейського співтовариства як рівноправного і повноцінного суб'єкта.

Для України Конституція 28 червня 1996 р. стала символом консолідації народу в розбудові України як суверенної й незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Водночас Конституція України 1996 р. є найважливішою категорією національного конституційного права, його серцевиною.

1. Поняття Конституції України та основні етапи сучасної конституційної реформи

1.1 Конституція як Основний закон суспільства та держави

Для України Конституція України 28 червня 1996 р. стала символом консолідації українського народу в розбудові України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Водночас, цей документ є найважливішою категорією національного конституційного права, його серцевиною.

Термін "Конституція України" досить поширений не лише в науці конституційного права, а й в інших юридичних науках, а також у повсякденному вжитку. Він є похідним від іншої історично сформованої юридичної категорії "конституція", яка виникла задовго до зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях в багатьох сферах суспільного життя.

Існує припущення, що поштовхом для використання латинського слова "constitutio" як юридичного поняття первинно послужило вживання його у заголовку офіційних документів Стародавнього Риму часів Принципату та Домінату. Це поняття вживалося у словосполученні "Rem Publicum Constituere …" - "Римський народ встановлює …". Пізніше дієслово "встановлює" трансформується на іменник "встановлення, устрій", що й дав початок численним стародавнім "конституціям". Однією з найбільш відомих із них є "антична конституція" Аристотеля, відома як "Конституція Афін", або "Афінська Політія". Термін "конституція" також застосовувався у давньоримському праві при кодифікації тогочасного законодавства [13, с.55].

Пізніше, у XVI ст., у Франції починає вживатися поняття "Lex fundamentalis" - "основний закон", що вперше був введений у науковий обіг у роботах французьких публіцистів-тираноборців (монархомахів) Ф. Дюплессі-Монре, Ф. Отмана, Дж. Б'юкенена та ін. Ідея конституції, як основного закону, в уявленні монархомахів передбачала існування у державі такого найвищого нормативного акта, який би обмежував владу монарха-самодержця.

Сучасного значення термін "конституція" почав набувати лише в XVII ст., що ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей у Великій Британії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці. Його етимологічне походження викликало чимало наукових дискусій у всі часи. Справедливою видається думка С.С. Дністрянського про те, що кожна держава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад, але система державного ладу "була інша в грецькій "поліс" та римській civitas старовинних віків, інша в монархічній германській державі середніх та початку нових віків, і знову інша в конституціоналізмі найновіших віків".

Категорія "конституція" наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, чому сприяли теоретико-правові погляди таких мислителів XVI-XVIII ст.ст., як Г. Гроцій, С. Пуфендорф, В. Лейбніц, X. Вольф, Д. Локк, В. Блекстоун, Ж.-Ж. Руссо, Т. Пейн та ін. Здобутки цих мислителів знайшли своє відображення в перших конституціях: Конституції США 1787 p., Конституції Франції 1791 p., Конституції Польщі 1791 р. та інших конституційних актах. Хоча ряд вчених схильні вважати, що першим сучасним конституційним актом був Договір, укладений переселенцями до північноамериканських колоній на човні "Травнева квітка" біля мису Код у 1620 році.

На кінець XIX - поч. XX ст.ст. у європейському конституційному праві набуло поширення визначення конституції Г. Еллінека, який вважав, що вона є сукупністю правоположень, які визначають вищі органи держави, порядок заклику їх до відправлення їхніх функцій, їх взаємні відносини і компетенцію, а також принципові положення індивіду по відношенню до державної влади.

Представники різних правових шкіл по-різному тлумачили поняття "конституції". Так, представники природної школи права розуміли під нею суспільний договір, який виражає волю народу; представники нормативістської школи - вираження абсолютної основоположної норми права (Г. Кельзен); інституціоналісти - статут держави і нації; марксистської - вищий закон, що закріплює повновладдя правлячого класу тощо. Так, у радянській юридичній науці конституцією було прийнято вважати основний закон держави, що виражає, як і будь-який закон, соціально-політичну природу держави і волю пануючого класу. При цьому, радянські правознавці виділяли особливу юридичну категорію - "Радянська Конституція" - як принципово нову для конституційного права.

Зовсім інші погляди на правову природу Конституції України сформувалися в незалежній Україні. На думку М.І. Козюбри, нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою - з другого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством [ 13, с.58].

Вітчизняні правознавці вважають, що конституція є найбільшим юридичним здобутком, в першу чергу, суспільства, її призначення полягає в регулюванні найважливіших відносин у суспільстві та державі.

Узагальнюючи існуючі погляди вітчизняних вчених-конституціоналістів щодо сутності та змісту Конституції України, можна стверджувати, що Конституція України - це єдиний, наділений найвищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який український народ і українська держава виражають свою суверенну волю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, основи правового статусу особи і громадянина, визначають систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень і територіальний устрій держави.

За періодом дії Конституція України є постійною, за порядком зміни належить до жорстких, згідно державного режиму та форми правління -- демократична республіканська, за формою територіального устрою -- це Конституція унітарної держави з автономним утворенням у складі [10, с. 77].

1.2 Конституція України як соціальна цінність

Конституція України як соціальна цінність проявляється в наступну по-перше, як нормативно-правовий акт, що наділений вищою юридичною силою і визначає демократичну спрямованість розвитку держави і суспільства, правової і політичної системи; по-друге, як документ, в якому знайшли втілення цінності і ідеали світового конституціоналізму (пріоритет прав людини, народовладдя, верховенство права, республіканська форма правління, поділ влад, політична, економічна та ідеологічна різноманітність, рівність перед законом тощо; по-третє, як акт, що встановлює межі втручання держави в особисте і асоційоване житті громадян (обмежувальна функція конституції); по-четверте, як інформаційна цінність, оскільки знайомлячись з текстом Конституції України, громадяни, іноземці, особи без громадянства вітчизняні та зарубіжні юридичні особи, державні та недержавні інституції дістають інформацію про конституційний лад країни, правовий статус людини і громадянина, політичний режим територіальний устрій держави, гарантії прав особи тощо. Конституція - своєрідний паспорт держави: по-п'яте, як інструмент забезпечення балансу інтересів різних соціальних груп, прошарків населення (щоправда, цей баланс весь час коливається під впливом різних чинників) Стабільна легітимна конституція, як свідчить світовий досвід, відтворює і інституційно оформлює досягнутий в суспільстві консенсус різних політичних сил відносно політико-правового і соціально-економічного устрою суспільства і держави; по-шосте, як документ, що консолідує суспільство на відповідному етапі його розвитку; по-сьоме, в Конституції України містяться програмні положення, які визначають демократичний вектор розвитку українського суспільства [25, с.10].

Цінність Конституції полягає в тому, що її положення є основою подальшої модернізації держави і суспільства, вона - фактор демократизації соціуму. Слід враховувати й те що Конституція є базою забезпечення стабільності державного і суспільного ладу України. Вона є основою стабільного демократичного конституційного статусу людини і громадянина. В Конституції України дістали втілення концептуальні положення Загальної декларації прав людини і громадянина, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного пакту про соціально-економічні і культурні права, Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод тощо.

Цінність Конституції не можна відривати від цінності конституційного права як провідної галузі національної правової системи. Соціальна цінність конституційного права полягає в тому. Що воно регулює найбільш важливі корінні економічні, соціальні та політичні відносини. Прогалини, суперечності в конституційному тексті можуть негативно впливати на становлення не тільки конституційного законодавства, а й законодавства інших галузей права. І навпаки, вдосконалення Конституції, конституційного законодавства позитивно відбивається на розвитку правової системи вцілому і окремих її блоків. Слід зазначити, що наявність у Конституції України загальних положень, принципів, дефініцій не позбавляє Конституцію нормативності, а навпаки, свідчить про більш широке використання в її тексті якостей нормативності.

Велика соціальна цінність конституційних принципів обумовлена тим, що вони акумулюють, узагальнюють найбільш важливі, соціально значущі явища, процеси матеріального та духовного життя суспільства, дають їм оцінку і вводять їх у межі прийнятих в державі нормативів. Конституція України найбільш узагальнено і разом з тим ємко закріплює грані свободи і активності особи, в тому числі у державно-правовій сфері [ 25, с.11].

Цінність Конституції має не тільки внутрішній, а й зовнішній аспект прояву, оскільки вона закріплює ціннісні орієнтації Української держави в міжнародних зв'язках, визначає співвідношення внутрішнього і міжнародного законодавства, питання імплементації норм міжнародного права у внутрішнє законодавство України. Це дуже важливо з точки зору входження нашої держави в європейський і світовий правовий простір.

Важливо, щоб Конституція як соціальна цінність під впливом політичних чинників не стала фактором дестабілізації соціуму. Це суперечило б її природі як політико-правового акта, що консолідує суспільство.

1.3 Історія прийняття Конституції України 1996 року

Конституція України 1996 р. стала першою загальновизнаною у всьому світі вітчизняною конституцією незалежної української держави. На відміну від Конституції Пилипа Орлика 1710 p., Конституції УНР 1918 р. та низки українських радянських конституцій, чинна Конституція України ефективно діє впродовж років самостійного і незалежного існування нашої держави.

Історію розробки, прийняття, реалізації Конституції та внесення до неї змін умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1991-1996 pp.) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України 1996 p.; другий період (1996-2004 pp.) став періодом реалізації Конституції України 1996 p.; третій період (2004 р. - донині) позначився початком процесу внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційної реформи). Кожному із зазначених періодів властиві свої особливості, специфіка [ 13, с. 58].

Перший період історії Конституції України 1996 р. (1991-1996 pp.) був започаткований розпадом колишнього СРСР та становленням України як незалежної самостійної суверенної держави. Цей період є найбільш складним і суперечливим. Його умовно можна поділити на декілька підперіодів:

1) від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1992 p.;

Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Україна була визнана суверенною державою та повноцінним суб'єктом міжнародно-правових відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба в конституційному закріпленні основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування молодої незалежної держави.

2) від прийняття Концепції Конституції України 1992 р. - до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня - 1 грудня 1992 p.);

Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л.П. Юзькова, зазнав редакційних змін від 29 січня 1992 р. і привернув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. Його обговорення проводилися 3-5 березня 1992 р. на міжнародному семінарі у Празі, 3-5 липня у Києві на симпозіумі "Конституція незалежної України", а також на численних "круглих столах". Цей проект після відповідних доповнень та численних експертиз 5 червня 1992 р. був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради України. 1 липня 1992 р., яка ухвалила постанову про винесення розробленого проекту Конституції У країни до 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення.

3) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. - до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України у травні 1993 p.;

Перший проект Конституції України, як і наступні конституційні проекти, не був реалізований через перманентні протистояння між Президентом України та Верховною Радою України на фоні тривалої соціально-економічної кризи в Україні.

4) травень - листопад 1993 р. - доопрацювання другого проекту Конституції України;

5) листопад 1993 р. - 1995 р. - конституційна криза в Україні;

6) підготовка та прийняття Конституційного Договору України 1995 р.;

Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз підписали Договір "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України", відомий як Конституційний Договір. Договір набув чинності з моменту його підписання 8 червня 1995 р. Розділ 1 Договору декларував, що "на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюється на засадах, визначених Законом "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні".

Договір виконав роль альтернативної форми внесення змін до Конституції України, своєрідного механізму імплементації Закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Він став помітною віхою в історії конституційного права України, оскільки стимулював конституційний процес та прискорив прийняття чинної Конституції України [13, с. 60].

7) від прийняття Конституційного Договору в 1995 р. - до прийняття Конституції України 1996 р.

24 листопада 1995 р. Конституційна комісія підтримала пропозицію Президента України й утворила нову робочу групу в складі 4 представників Верховної Ради України, 4 представників Президента України і 2 представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою робочою групою і доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л. Кучма та О. Мороз, попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні до якнайшвидшого прийняття Основного Закону.

26 квітня 1996 р. Верховна Рада України винесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 27 квітня 1996 р. розпочався його розгляд. У парламенті над проектом спочатку працювала міжфракційна ініціативна група, пізніше створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України на чолі з народним депутатом України М.Д. Сиротою.

28 травня - 4 червня 1996 р. відбулося перше читання проекту, а через два тижні - друге. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів - "за"). При підготовці до другого читання до проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тис. поправок до зазначеного акта.

26 червня 1996 p., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України. Президент України видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону у редакції робочої групи від 11 березня 1996 р.

Верховна Рада України прийняла 27 червня постанову "Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні". Відповідно до положень постанови Погоджувальна рада депутатських фракцій і груп визначає нерозглянуті статті конституційного проекту, або їх окремі частини і вносить пропозиції про їх попереджуючий розгляд. Парламент розглядає визначені Погоджувальною радою статті та їх окремі частини в редакції, запропонованій Тимчасовою спеціальною комісією і приймає щодо них рішення згідно з Регламентом. У разі відхилення пропозиції Комісії голосуються альтернативні поправки до цієї пропозиції. У разі відхилення всіх поправок передбачалося вироблення узгоджувальної редакції її тексту з урахуванням поправок, що набрали найбільшу кількість голосів. Узгоджувальні пропозиції мали розроблятися Погоджувальною радою і передаватися до Тимчасової спеціальної комісії для опрацювання та внесення їх на розгляд парламенту. Було вирішено вести роботу у режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України ("за" проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Президент скасував свій указ про проведення всеукраїнського референдуму [ 13, с.62]

Одночасно Закон України "Про прийняття Конституції України та введення її в дію" від 28 червня 1996 р. засвідчив втрату чинності Конституцією України від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами та доповненнями та Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні" у зв'язку з прийняттям Конституції України.

1.4 Етапи сучасної конституційної реформи

Характерною ознакою другого періоду історії Конституції України 1996 р. стала реалізація її положень через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачену Конституцією України. Тобто протягом 1996-2006 pp. було в цілому сформовано нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України 1996 р.

Політичні, економічні, соціальні та інші чинники обумовили необхідність зміни форми держави, а відтак - конституційної реформи. Політики, громадські діячі, науковці пропонували власні проекти внесення змін до Конституції України 1996 p., але переважна більшість із них не знайшла підтримки у парламентаріїв.

Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України позначився в Україні 2000 р. Кризові явища загострилися у зв'язку з неспроможністю парламенту вчасно прийняти Державний бюджет України на 2000 p., поданий Кабінетом Міністрів України. До того ж, сам парламент розколовся на так звану "більшість" та "меншість". У суспільстві набула поширення ідея проведення конституційного референдуму, почали створюватися ініціативні групи з питання проведення відповідного всеукраїнського референдуму.

На виконання вимоги більш як трьох мільйонів громадян України, засвідченої в установленому порядку протоколом Центральної виборчої комісії "Про загальні підсумки збирання підписів громадян України під вимогою проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою" від 15 січня 2000 р. відповідно до ст. 72 та п. 6 ст. 106 Конституції України Президент України видав Указ № 65/2000 "Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою" від 15 січня 2000 р.

Попри численні песимістичні прогнози, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з чотирьох питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81, 15%) з 36 629 926 громадян, що були включені до списку громадян України, що мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Усі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69% громадян України, що взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканості - 89%; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України - 89,91%; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні - 81,68%. Серйозних порушень чинного законодавства про референдуми Центральна виборча комісія не зареєструвала [ 13, с.63].

Конституційний Суд України визнав рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. імперативними, але вони так і не були реалізованими. Невдовзі, під впливом поглиблення політичної та соціально-економічної кризи рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. були остаточно забутими. Подальші спроби внести зміни до Конституції України виявилися невдалими. Віру народу України у власні сили пробудили події, пов'язані з виборами Президента України в 2004 році, що отримали в політичній теорії та практиці назву Помаранчевої революції.

Ці події ознаменували третій період історії Конституції України (2004 р. - донині), пов'язаний із вдосконаленням Конституції України шляхом проведення конституційної реформи.

Наслідком Помаранчевої революції стало не тільки обрання Президентом України В.А. Ющенка та проголошення політичного курсу на подальшу демократизацію суспільного і державного життя й євроінтеґрацію, а й те, що народ України, реалізуючи своє природне право здійснювати владу безпосередньо у будь-якій формі, що не суперечить чинному законодавству, активно сприяв проведенню справедливих виборів глави держави та підняв питання про потребу внесення змін до чинної Конституції. Тобто саме народ України як єдине джерело влади в Україні поставив проблему необхідності внесення змін до Конституції України 1996 р.

Правовим здобутком Помаранчевої революції став Закон України про внесення змін до Конституції України. 8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної ради України було вирішено питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів - Закон "Про внесення змін до Конституції України", закон "Про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 p"., та "Про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування".

Основні положення прийнятих законодавчих актів зводяться до такого:

Строк повноважень Верховної Ради України, обраної у 2002 році, - чотири роки, а строк повноважень парламенту, обраного в 2006 році, - п'ять років. Конституційний склад парламенту в кількості 450 народних депутатів обирається у 2006 році на основі засад пропорційної виборчої системи з обранням народних депутатів України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій відповідно до закону.

На народного депутата України поширюється принцип несумісності посад. Однак народний депутат може бути одночасно членом Кабінету Міністрів України.

Крім підстав дострокового припинення повноважень депутата, викладених у статті 81 Конституції України, передбачається, що інші його повноваження можуть бути достроково припинені в разі його невходження до складу депутатської фракції політичної партії, від якої він був обраний, або виходу депутата зі складу цієї фракції.

У Верховній Раді України формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу парламенту, яка вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури прем'єр-міністра та членів Кабінету Міністрів України та є відповідальною за діяльність уряду.

У проекті перелічено підстави дострокового припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України у разі, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліції депутатських фракцій; протягом трьох місяців парламентом не обрано Президента України; протягом шістдесяти днів після відставки уряду не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів; протягом тридцяти днів однієї чергової сесії Верховної Ради пленарні засідання не можуть розпочатися.

Проектом передбачено, що право законодавчої ініціативи у Верховній Раді належить Президентові України, народним депутатам та Кабінету Міністрів України.

Істотні зміни проект вніс до частини четвертої статті 94 Конституції України, які передбачають, що у разі, якщо Президент України не підписав закон і не оприлюднив його у строк, визначений Основним Законом, закон невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної ради України за його підписом.

Певні зміни вносяться проектом у процедуру обрання Президента України. Зокрема, передбачається, що Президент України обирається всенародним голосуванням. У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108--111 Конституції України виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового глави держави покладається на Голову Верховної Ради України.

У проекті зазнав певних змін порядок формування Кабінету Міністрів України. Зокрема, міністри оборони та закордонних справ призначаються парламентом за поданням Президента України, а інші члени уряду призначаються Верховною Радою України за поданням прем'єр-міністра України.

Водночас Президентові надано право зупиняти дію актів уряду з мотивів невідповідності їх Конституції і законам України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності [ 2, с. 5].

Положення Закону про внесення змін до Конституції України набрали чинності з 1 січня 2006 p., за винятком кількох нормативних положень, які вступають у дію з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною в 2006 р.

Реалізація конституційної реформи в 2006 р. передбачає якісну зміну чинної Конституції України, а також оновлення чинного законодавства України з метою його приведення у відповідність до Конституції України та прийняття нових законів України, необхідність яких визначається положеннями оновленої Конституції України [ 10, с. 93].

2. Зміст Конституції та її властивості

Зміст Конституції -- це сукупність конституційно-правових норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і громадянином. конституція правовий влада

Розрізняють два види змісту Основного закону: суспільний зміст Конституції, тобто предмет конституційно-правового регулювання та правовий зміст -- норми з яких складається Конституція. Сутність і зміст Конституції виявляються у сукупності її властивостей [10, с. 68].

1. Верховенство Конституції України в правовій системі означає її найбільшу значущість, вагомість правових норм і принципів, закріплених у ній, необхідність підкорення та заснованості саме на Конституції України всіх явищ правової системи в їх єдності та диферейованості.

2. Найвища юридична сила та пряма дія конституційних положень відтворює її чільне місце (й роль) в ієрархії законодавства у широкому смислі цього слова. Вона означає те, що всі без винятку закони (конституційні, звичайні, органічні та надзвичайні), міжнародні договори й будь-які інші нормативно-правові акти в обов'язковому порядку мають відповідати Конституції України й не можуть прийматися всупереч її вимогам. Пряма дія положень Конституції означає, що на відміну від звичайних законів, жоден підзаконний нормативний акт не може безпосередньо конкретизувати конституційні приписи, а звернення до суду можливе суто за захистом конституційних положень. Це віднайшло своє закріплення у ст. 8 та 9 Конституції України [20, с. 30].

3. Конституція України як правова база поточного законодавства -- Конституція України є правовим актом, що надає правовим цінностям державного забезпечення через їх законодавче закріплення. Держава є конституційною лише тоді, коли законодавство ґрунтується на правових положеннях конституції, деталізує, розвиває їх і сприяє їхньому захисту. Основне призначення системи поточного законодавства -- приведення правових стандартів, визнаних Конституцією в якості загальнообов'язкових на теренах нашої держави, у дію.

4. Стабільність і динамізм Поєднання у Конституції України цих рис виражається як, з одного боку, постійна, цілеспрямована її дія на суспільні відносини, а з іншого -- необхідність невідкладного приведення Конституції у відповідність до нових вимог соціального буття. Таке поєднання досягається ускладненою можливістю прийняття конституційних законів, що вносили б певні зміни чи доповнення до положень Конституції України.

5. Легітимність і легальність Конституції України виявляється в тому, що вона приймається чітко правовстановлюваним суб'єктом (парламентом, Верховною Радою України) у межах його компетенції із суворим дотриманням законодавчо регламентованої процедури, а також відповідає власній юридичній природі (сутності, призначенню) та сприймається саме як Основний Закон, соціальна й культурно-національна цінність державою та громадянським суспільством.

6,7,8. Програмний характер, Установчий характер, Підсумковий характер Такі вище перелічені юридичні властивості Конституції України означають те, що, по-перше, вона спрямована на суспільно-політичну перспективу, формально окреслює пріоритетні правові принципи -- цілі, орієнтири і ідеали подальшої розбудови України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, по-друге, сприяє реалізації у соціальному житті певних цінностей національної правової культури, встановлює вперше у правовій системі деяку сукупність соціальних норм (механізмів, регуляторів), інституцій тощо, по-третє, підсумовує досвід теорії і практики вітчизняного конституціоналізму [20, с. 31].

9. Спадкоємність Конституція має поєднувати природно-традиційні, україноментальні риси, що вироблені у процесі багатовікового державного будівництва на теренах України, із конкретно-історичним підходом, адекватністю світовим демократичним стандартам на певному еталі їх прогресивного розвитку.

10. Особлива процедура прийняття та внесення змін до Конституції якщо стисло сформулювати вихідне й найістотніше, можна повторити слова Ю.М. Тодики: "Конституція України вводить ускладнений порядок зміни норм Основного Закону. Конституцію України приймати і змінювати може тільки парламент або народ на всеукраїнському референдумі. Більш ніхто." [7, с.57].

3. Форма і структура Конституції

3.1 Система, форма і структура Конституції України

Більшість вітчизняних учених розглядають Конституцію України 1996 р. як єдиний писаний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили. Водночас на сьогодні в Україні залишаються чинними окремі конституційні акти, які також регулюють найважливіші політичні та інші суспільні відносини і мають найвищу юридичну силу.

Отже, система Конституції України -- це сукупність конституційно-правових актів найвищої юридичної сили (Акт проголошення незалежності України 1991 p., Конституція України 1996 p., рішення всеукраїнського референдуму 2000 р. та Закон України "Про внесення змін до Конституції України" 2004 p.), які регулюють найважливіші суспільні відносини політичного характеру. Кожен із вказаних конституційних актів регулює суспільні відносини, що традиційно є предметом правового регулювання Конституції; має найвищу юридичну силу; прийнятий Верховною Радою України або (та) народом України, тобто виключними суб'єктами конституційної нормо-творчості; залишається чинним на сьогодні, оскільки не скасований у встановленому законодавством порядку; гарантується державою [21, с. 15].

Найгострішою проблемою системи Конституції, як в Україні, так і в зарубіжних країнах, є внутрішнє взаємоузгодження змісту і форми конституційних актів, що є елементами системи Конституції.

Конституції, у їх вузькому розумінні, незалежно від наявності чи відсутності системи конституції у кожній конкретно взятій державі, мають свою структуру. Конституція України 1996 р. також має свою структуру. Вона відображує її зміст, дає уявлення про основні питання, що підлягають конституційно-правовому регулюванню. Категорія "структура конституції" с складовим елементом такого явища, як форма конституції, під якою прийнято розуміти спосіб організації та упорядкування нормативного матеріалу, який містить кожна конституція.

Форма конституції має зовнішню і внутрішню сторони, тобто систему і структуру. Система Конституції України як об'єктивне явище конституційного права впливає на її внутрішню побудову, яка значною мірою формується під впливом суб'єктивних чинників. Водночас зв'язок системи і структури конституції є взаємним. Структура Конституції України не лише відображує її систему, а й впливає на якісні характеристики цієї системи.

Під структурою Конституції України слід розуміти внутрішню взаємоузгоджену побудову Основного Закону як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили [21, с. 17].

Конституція України 1996 р. належить до кодифікованих конституційних актів. Вона існує у вигляді єдиного нормативно-правового акта, що складається із трьох основних частин: преамбули, основної частини, прикінцевих і перехідних положень. У свою чергу, основна частина та прикінцеві і перехідні положення Конституції України складаються із п'ятнадцяти самостійних розділів, позначених латинськими цифрами, що включають 161 статтю (розділи I-XIV) і 14 пунктів (розділ XV), позначених арабськими цифрами. Окремі статті Конституції України мають декілька абзаців, що не нумеруються, а при посиланні на них позначаються як частини (ч.) відповідної статті.

Преамбула конституції - це звичайна для світової конституційної практики невелика за обсягом, урочиста, написана навіть із певним пафосом вступна частина до її основного змісту, що має багатофункціональний характер. Вона по-перше, вказує на те, хто і в якому порядку прийняв конституцію і, по-друге, містить коротку характеристику умов і мотивів прийняття конституції та мотивів, які при цьому переслідуються. Тобто преамбула конституції має концептуальний характер.

Преамбула Конституції України декларує: "Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., схваленим 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, приймаємо цю Конституцію - Основний Закон України" [1, с. 3].

Преамбула Конституції України 1996 р. визначає основні цілі, задля досягнення яких було прийнято цю Конституцію, а саме: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя; зміцнення громадянської злагоди; розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Нормативну частину Конституції України 1996 р. становить переважно її основна частина, що складається з тринадцяти розділів та 159 статей. Розділ І "Загальні засади" Конституції України містить норми, що визначають основи суспільного і державного ладу України. Норми цього розділу Конституції України визначають основні напрямки розвитку громадянського суспільства, основні принципи суспільного життя, пріоритети національного право-творення і державотворення, принцип народного суверенітету, права Українського народу, закріплюють форму держави, пріоритет людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості і безпеки як найвищої соціальної цінності, основні напрямки зовнішньополітичної діяльності держави, встановлюють державні символи України.

У II Розділі Конституції України - "Права, свободи та обов'язки людини і громадянин" - визначаються основні принципи прав і свобод людини і громадянина, їх загальні та спеціальні (юридичні) гарантії, а також встановлюються громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні, ідеологічні), екологічні та інші права і свободи людини і громадянина в Україні. Цей Розділ також включає норми, що встановлюють основні конституційні обов'язки людини і громадянина та гарантії їх виконання [13, с.65].

Чільне місце в структурі Конституції України займає розділ, присвячений виборам і референдумам (Розділ III "Вибори. Референдуми"). Цей Розділ, порівняно з іншими, містить незначну кількість норм конституційного права, але їх положення визначають механізм безпосередньої реалізації народного суверенітету. Зокрема, йдеться про норми, що визначають вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії та їх основні принципи, а також деталізують суб'єктивне право громадян України брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, закріплене у попередньому Розділі Конституції України. Розділ III Конституції України також визначає юридичний механізм ініціювання всеукраїнського референдуму на вимогу громадян України (ч. 2 ст. 72), питання обов'язкового всеукраїнського референдуму (ст. 73) та питання, що не можуть виноситися на всеукраїнський референдум (ст. 74).

Розділ IV "Верховна Рада України" Конституції України нормативно визначає поняття національного парламенту, порядок його формування та діяльності, конституційно-правовий статус народного депутата України, структуру та повноваження Верховної Ради України, суб'єктів законодавчої ініціативи, конституційно-правові основи бюджетного процесу, парламентського контролю тощо. Цей Розділ також встановлює національну грошову одиницю - гривню (ст. 99) та основні завдання Національного банку України (ст. 100).

У Розділі V Конституції України об'єднані конституційно-правові норми, що визначають правовий статус Президента України, який є главою держави і виступає від її імені. Зокрема, у цьому Розділі закріплено вимоги до кандидата у Президенти України, порядок обрання Президента України та підстави для дострокового припинення його повноважень, у тому числі й в порядку імпічменту, визначено його повноваження. Важливою є й ст. 107 Розділу V, яка визначає конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України [ 21, с. 22].

Шостий розділ Конституції України - "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" - включає норми конституційного права, що визначають структуру та порядок формування Кабінету Міністрів України, його повноваження, юридичну силу актів Кабінету Міністрів України, а також передає конституційно-правові основи здійснення виконавчої влади на місцях, зокрема, визначає правовий статус місцевих державних адміністрацій.

Розділ VII "Прокуратура" закріплює конституційно-правовий статус Прокуратури України, що становить єдину систему. Конституція визначає лише основні конституційні положення щодо завдань Прокуратури України та порядку призначення та звільнення з посади Генерального Прокурора. Організацію і порядок діяльності органів прокуратури, відповідно до ст. 123 Конституції України, визначає спеціальний закон.

Восьмим розділом Конституції України є розділ "Правосуддя", який включає до свого складу норми конституційного права України, що визначають основні принципи правосуддя, правовий статус основних суб'єктів правосуддя - Конституційний Суд України та систему судів загальної юрисдикції, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції. Цей Розділ також містить статті, що детермінують порядок фінансування та створення належних умов для функціонування судів і діяльності суддів (ст. 130), конституційно-правовий статус Вищої ради юстиції (ст. 131) тощо.

Найменший розділ основної частини Конституції України -- Розділ IX "Територіальний устрій України". Він містить всього дві статті, які подають основні принципи територіального устрою України (ст. 132) та встановлюють систему адміністративно-територіального устрою України (ст. 133).

Важливим елементом структури Конституції України є Розділ X "Автономна Республіка Крим", присвячений регулюванню конституційно-правового статусу цієї невід'ємної складової частини України. Зазначений Розділ містить норми, що визначають систему органів Автономної Республіки Крим (Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, а також Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим), порядок їх формування та взаємовідносини з вищими і центральними органами державної влади України, встановлюють право Автономної Республіки Крим видавати власні нормативно-правові акти, визначають повноваження Автономної Республіки Крим.

Два останні розділи основної частини Конституції України присвячені механізму організаційно- і нормативно-правового захисту Основного Закону. Так, Розділ XII "Конституційний Суд України" визначає правовий статус Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юстиції в Україні. Він включає конституційно-правові норми, що визначають основні функції Конституційного Суду України, порядок його організації та діяльності, правовий статус суддів Конституційного Суду України, встановлює суб'єктів звернення до Конституційного Суду України тощо. Розділ XIII Конституції України "Внесення змін до Конституції України" подає порядок внесення змін до Конституції України. При цьому, процедура внесення змін до Конституції України диференціюється залежно від предмета цих змін. Внесення змін до розділів І, III, XIII Основного Закону, в силу їх фундаментального системоутворюючого значення для структури Конституції, передбачає більш складну процедуру, ніж внесення змін до інших розділів.

Структура основної частини Конституції України дає підстави вважати, що вона в цілому об'єктивізує систему національного конституційного права, а структурні елементи Конституції України (розділи) об'єктивно відтворюють основні інститути конституційного права України [13, с. 68].

Останнім елементом Конституції України є її прикінцеві та перехідні положення, які за своїм змістом слід відносити до нормативних гарантій Основного Закону, оскільки вони мають на меті утвердити дату прийняття Конституції України як державне свято та забезпечити комплексну дію Конституції України на період повної адаптації чинного законодавства України до положень нової Конституції України. При цьому, слід враховувати, що Розділ XV "Перехідні положення" Конституції України на сьогодні фактично втратив свою актуальність, оскільки майже всі пункти Перехідних положень уже реалізовані.

Водночас, слід звернути увагу, що ст. 160 Розділу XIV "Прикінцеві положення" визначає інший, особливий порядок набуття Конституцією України чинності, ніж це передбачено ч. 5 ст. 94 Конституції України. Якщо закони України, як правило, набувають чинності не раніше дня їх опублікування, то Конституція України набула чинності з дня її прийняття - 28 червня 1996 р. Ст. 161 цього Розділу визначила дату прийняття Конституції України державним святом - Днем Конституції України, який сьогодні є одним із найвизначніших і найбільш шанованим народом державним святом.

3.2 Функції Конституції України

Структура Конституції України обумовлена і тісно пов'язана із своїми функціями. Ці функції життєво необхідні для суспільства, що підтверджує більш ніж двохсотлітня історія існування конституцій у світі.

Функції Конституції України - це цілеспрямовані напрямки та види впливу Основного Закону суспільства і держави на суспільні відносини.

Конституція України, як і більшість конституцій світу, є багатофункціональною. Вона здійснює, зокрема, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) та інші галузеві й об'єктні, а також владні функції: установчу, правотворчу, контрольну, охоронну та інші власне конституційні функції.

Основними критеріями класифікації функцій Конституції України слід вважати:

1) об'єкти її впливу на суспільні відносини;

2) способи і засоби впливу на суспільні відносини;

3) умови впливу на суспільні відносини тощо [ 13, с. 69].

Перший критерій - функції Конституції України за об'єктами впливу норм цього найважливішого нормативно-правового акта на суспільні відносини. Основними об'єктами впливу Конституції України є основні сфери суспільного та державного ладу, а саме: політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна або духовна), а також зовнішньополітична сфери. Відповідно, необхідно розрізняти такі об'єктні функції Основного Закону, як політична, економічна, соціальна, ідеологічна та зовнішньополітична функція.

Об'єктні функції Конституції України можна класифікувати й за основними інститутами конституційного права, що об'єктивовані в розділах Основного Закону, тобто за предметами конституційно-правового регулювання, що властиві певним групам норм Конституції України. Зокрема, слід розрізняти функції конституційно-правового регулювання основ суспільного і державного ладу; прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; форм безпосередньої демократії; правового статусу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх службових і посадових осіб; місцевого самоврядування; адміністративно-територіального устрою України; правового захисту Конституції тощо.

Функції Конституції України слід також розрізняти за способами і засобами впливу на суспільні відносини, що є предметом конституційного права. Як і для галузі конституційного права в цілому, Конституції України властиві, за способом і засобом, такі функції, як регулятивна -- закріплення в її нормах сталих суспільних відносин і гарантій їх дотримання та визначення тих суспільних відносин, що перебувають на етапі свого становлення, установча -- закріплення найважливіших політичних та соціально-економічних інститутів держави і суспільства, охоронна -- передбачає вимоги, щодо забезпечення виконання і реалізації норм та інститутів, контрольна -- контролювання виконання вищенаведених функцій, інтегративна (системоутворююча) -- цей нормативно-правовий акт є основою системи національного законодавства, правотворча, правозастосовча, інформаційна й інші.