Про невідповідність Конституції України положень закону України "Про засади державної мовної політики" від 3 липня 2012 року

Аналіз ст. 10 Конституції України та вказаних рішень органу конституційної юрисдикції за 1999, 2008 та 2011 роки дає змогу стверджувати, що його правова позиція, викладена у мотивувальній частині рішень, щодо застосування української мови та мови судочинства, ґрунтується на тому, що статус української мови як державної є складовою конституційного ладу держави нарівні з її територією, столицею чи державними символами. Очевидно, що зазначене доктринальне положення мало б стати засадничим і в розробці мовного законодавства України.

Також, слід зважати на те, що під час здійснення повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування мови національних меншин можуть використовуватися лише поряд із державною - абзац другий п. 1 резолютивної частини Рішення від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 у справі про застосування української мови [4], а не замість неї, як пропонується у низці статей Закону про мовну політику.

Вважаємо, що у 1 -му пункті конституційного подання цілком обґрунтовано зазначено, що деякі положення та норми Закону про мовну політику суперечать частині першій ст. 10 Конституції України [2] та не узгоджуються з офіційним тлумаченням ст. 10 Основного Закону, викладеним у рішеннях Конституційного Суду України від 1999, 2008 та 2011 років, що стосуються питання застосування мов в Україні. Зокрема, в Законі про мовну політику йдеться про можливість застосування регіональної мови замість державної в роботі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судочинства, у сфері економічної та соціальної діяльності, інформації та зв'язку.

З метою детального обґрунтування нашої позиції розглянемо окремо кожну з частин Закону про мовну політику, які, на думку суб'єкта конституційного подання, котру підтримуємо і ми, є такими, що не відповідають Конституції України.

У частині першій ст. 11 цього Закону міститься норма, згідно з якою: «У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови) в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови)... У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови)» [1].

Вказане, як вбачається, прямо суперечить концептуально-правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній в абзаці четвертому п. 3 мотивувальної частини Рішення № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року, де однозначно вказано про те, що «публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо», а також абзацу одинадцятому (останньому) п. 3 мотивувальної частини цього ж Рішення: «Положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України» [4].

Також суперечить правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній у п. 3 його Рішення № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року, положення частини третьої ст. 11 Закону про мовну політику про те, що у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), посадові та службові особи зобов'язані володіти та спілкуватися з відвідувачами, котрі вживають регіональну мову (мови), цією регіональною мовою (мовами) [1].

З тієї ж причини не відповідає офіційному тлумаченню органу конституційної юрисдикції частини першої ст. 10 Конституції України частина перша ст. 18 Закону про мовну політику, у якій передбачено, що в державних установах, підприємствах та організаціях «вільно використовується російська та інші регіональні мови або мови меншин», та частина третя ст. 18, де встановлюється можливість застосування інших мов, окрім державної, у внутрішніх правилах державних підприємств, установ та організацій [1].

Неконституційною, на нашу думку, є також правова норма частини п'ятої ст. 11 Закону про мовну політику про те, що тексти офіційних оголошень, повідомлень, у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради, можуть розповсюджуватись у перекладі цією регіональною або російською мовою (мовами) [1].

Вказане суперечить правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній у абзаці п'ятому п. 3 мотивувальної частини Рішення № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року, де вказано, що «відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо» [4]. конституційний закон меншина мова

Однак залишався чинним Закон України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 року (далі - Закон про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин) [11], який став підставою для таких постанов і рішень органів місцевого самоврядування, а отже, зберігалась і можливість його використання на порушення Основного Закону в майбутньому. Саме про цю невідповідність абзацу другого частини 3 статті 7 Закону про мовну політику положенням частини четвертої ст. 92 Конституції України йдеться у четвертому пункті конституційного подання [3, с. 24-26].

Такими, що суперечать загальному принципу здійснення судочинства державною мовою в судах України, закріпленому в правових позиціях органу конституційної юрисдикції, є частина перша та друга статті 14 Закону про мовну політику [1]. Положення цієї статті Закону про можливість здійснення судового провадження лише регіональною мовою (мовами), хоч би й у межах певної території, прямо суперечить частині першій ст. 10 Конституції України та офіційному тлумаченню органу конституційної юрисдикції від 1999, 2008 та 2011 рр., згідно з якими судочинство і діловодство в судах України здійснюються державною мовою, а право на застосування громадянами мов національних меншин під час судового процесу передбачено лише разом із державною. Зазначене положення частини першої ст. 14 Закону про мовну політику, на нашу думку, створює підстави для виключення державної мови зі сфери судочинства, хоч би це й було в межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), чи за згодою сторін.

Також неконституційним можна вважати положення частини другої ст. 14 Закону про мовну політику щодо добору суддівських кадрів для здійснення судового провадження регіональною мовою (мовами) у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови). У зазначеному випадку погоджуємося з думкою, висловленою Головним експертним управлінням апарату Верховної Ради України з приводу того, що Закон установлює додаткову вимогу для зайняття посади професійного судді - знання регіональної мови, що не відповідає вимогам частини третьої ст. 127 Конституції України [2].

Окрім того, частина сьома ст. 7 Закону про мовну політику зобов'язує місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, установи, організації, підприємства, їхніх посадових і службових осіб, навіть громадян-суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб, застосовувати регіональну мову замість державної (частина сьома статті 7 Закону) [1]. Водночас у Законі немає будь-яких положень, які передбачали б відповідальність посадових осіб за порушення їхнього обов'язку вживати державну мову в офіційному спілкуванні.

Такою, що суперечить усталеній судовій практиці, є правова норма частини третьої статті 14 Закону про мовну політику, згідно з якою «допускається подача до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами)» [1]. Аналіз судових документів, що містяться у електронній базі Єдиного державного реєстру судових рішень, засвідчує те, що суди загальної юрисдикції приймають позовні заяви від сторін виключно державною мовою.

У частині першій ст. 15 Закону про мовну політику міститься положення, згідно з яким: «Поряд із державною мовою при проведенні досудового розслідування та прокурорського нагляду можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин України, інші мови» і яке суперечить положенню частини п'ятої попередньої статті 14 Закону, де однозначно вказано, що слідчі і судові документи складаються державною мовою [1]. Вказане створює внутрішні суперечності у цьому законодавчому акті, генеруючи правову невизначеність, що суперечать конституційному принципу верховенства права.

Таким, що нівелює статус державної мови та вносить хаос у сферу надання послуг поштового зв'язку, є положення частини першої ст. 25 Закону про мовну політику, яке передбачає можливість застосування замість державної мови як уніфікованого мовного засобу суспільної комунікації інших мов. На нашу думку, вказане абсолютно не враховує якісну відмінність статусу та функції української мови як державної від правового статусу мов, поширених на території України. Якщо припустити, що йдеться про «створення можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і в тих випадках, де це є виправданим», як вказано у п. 2 частин другої статті 5 Закону про мовну політику: «Цілі та принципи державної мовної політики» [1], можуть бути порушені мовні права громадян, які не знають мови тієї чи іншої національної меншини, мову якої застосували на певній території держави у сфері надання послуг поштового зв'язку.

Недостатньо обґрунтованим є встановлення переліку мов національних меншин (усього 18), щодо яких застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин у контексті Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин - частина другої ст. 7 Закону про мовну політику [1]. Серед перелічених мов, які охоплюються дію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, є і русинська. Проте русинську говірку лінгвісти вважають діалектом української мови, тому внесення її до переліку мов меншин суперечить статті 1-ій Хартії, в якій зазначено, що термін «регіональні або міноритарні мови» не охоплює діалекти офіційної мови держави [11].

Ми погоджуємося з аргументами, наведеними у другому пункті Конституційного подання, що стосується порушення процедури прийняття Закону про мовну політику [3]. Зауважимо лише, що подібні порушення, які стосуються ухвалення законів, повинні регулювати мовну сферу суспільних відносин в Україні, стали традиційними. Зокрема, йдеться про Закон про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин [11]. Поданий на розгляд парламенту документ ґрунтувався на неправильному перекладі Хартії українською мовою, зробленому не з копій автентичних примірників, а з російського варіанта, що призвело до хибного розуміння об'єкта та мети Хартії. У пояснювальній записці до законопроекту не було фахового обґрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови з урахуванням її фактичного стану і реальних можливостей держави в контексті положень Хартії, як і не визначено матеріальні та фінансові наслідки виконання передбачених нею зобов'язань. Вказане зазначено у спеціальному розслідуванні заслуженого юриста України В. Василенка «Війна проти української мови. Перебіг і виконавці спецоперації» [9, с. 47]. Суголосні висновки містяться у юридичному висновку Міністерства юстиції України від 10. 05. 2006 щодо рішень деяких органів місцевого самоврядування стосовно статусу та порядку застосування російської мови в межах міста Харкова, міста Севастополя і Луганської області [8].

Ратифікація у 2003 році Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин із такими недоліками та імплементація її положень у Законі про мовну політику спричинила виникнення в Україні низки проблем юридичного та політичного характеру. Насамперед йдеться про дискримінаційний характер частини другої ст. 7 Закону про мовну політику на що вказується у третьому та четвертому пунктах конституційного подання [2]. Підтримуємо тезу суб'єкта конституційного подання про те, що Закон про мовну політику не є орієнтованим на захист регіональних мов або мов меншин, які є під загрозою вимирання, а переважно посилює статус російської мови, надаючи їй подекуди такого ж статусу, як українській.

Так, частини перша та третя ст. 18 Закону про мовну політику передбачають, що в економічній і соціальній діяльності державних підприємств, установ та організацій основною мовою є державна, а також вільно використовуються російська та інші регіональні мови або мови меншин. У внутрішніх правилах підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності забороняється прийняття будь-яких положень, що виключають або обмежують у спілкуванні співробітників використання державної мови, російської, інших регіональних мов або мови меншин. У роботі підприємств можуть використовуватися й інші мови [1].

Згідно зі ст. 24 Конституції України: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» [2]. Це означає, що права, свободи та обов'язки людини та громадянина однаково належать усім громадянам України.

Тому не можна допускати використання відповідних ознак (у нашому випадку мовних) у правових актах із метою запровадження на їх підставі привілеїв чи обмежень, зокрема і російській мові.

Крім того, положення ст. 18 Закону про мовну політику не узгоджуються з нормами Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06 вересня 2012 року [12]. Відповідно до ст. 1 цього Закону, дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Дискримінаційний характер має і частина шоста ст. 7 Закону про мовну політику. Її положення передбачає можливість застосування регіональної мови або мови (мов) меншин «в роботі місцевих органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, застосовується і вивчається в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовується в інших сферах суспільного життя» [1]. Проте така можливість настає лише у тому разі, якщо регіональні мови чи мови меншин є у переліку з 18-ти мов, відповідно до частини другої ст. 7 Закону, або в разі ухвалення такого рішення з ініціативи органу місцевого самоврядування - абзац другий частини третьої ст. 7 Закону [1]. Відтак зазначене може створювати привілеї для одних мов (населення яких налічує 10 і більше відсотків на певній території), і обмеження для інших (населення яких становить менше 10 відсотків на певній території) мов та їх носіїв, що, на нашу думку, можна вважати дискримінацією. Відповідно, положення частини третьої та шостої ст. 7 Закону про мовну політику не узгоджуються з положенням частини другої ст. 24 Конституції України: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» [2].

Крім того, зі змісту частини шостої статті 7 не зрозуміло, чи передбачається застосування регіональної мови або мови (мов) меншин поряд із державною чи замість неї у публічних сферах суспільних відносин. А випадки порушення мовних прав українців як носіїв української мови органами місцевого самоврядування та місцевими органами державної влади вже траплялися. Зазначене засвідчує практика розгляду спорів адміністративними судами України, на що не можемо не звернути увагу органу конституційної юрисдикції. Зокрема, йдеться про ухвалу Вищого адміністративного суду України від 13.03.2014 № К/9991/17914/11 у справі за позовом про визнання неправомірними рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради про виготовлення і розміщення у своїх приміщеннях оголошень та стендів російською мовою, без перекладу їх текстів українською, чим було порушено «право громадянина на отримання необхідної для нього інформації на державній мові» [13]; ухвалу Вищого адміністративного суду України від 02.07.2013 № К-23574/10-С у справі за позовом про визнання неправомірними дій Департаменту праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Миколаївської міської ради за скаргою щодо незабезпечення перекладу посадової особи свого виступу державною мовою (виступав російською) [14]; справу, що розглядалася у Вищому адміністративному суді України від 04.07.2014 № К-30160/10 за позовом громадянина України (Особи) до Жовтневого районного відділу Луганського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області про визнання протиправним дій дільничного інспектора міліції, який вручив Особі постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, яка були викладена не державною мовою, а російською [15]. Незважаючи на те, що Вищий адміністративний суд України в останньому випадку (ухвала від 04.07.2014 № К-30160/10) не встановив порушення мовних прав Особи, що стосувалося вручення їй процесуальних документів російською мовою, таке рішення Суду дещо дисгармоніює із двома попередніми його ухвалами. Отже, прецеденти порушення мовних прав українців у юридичній практиці України, як ми зазначали, вже існують.

Окрім того, як вбачається зі змісту ст. 7, на державну підтримку зможуть переважно претендувати мови національних меншин України, населення яких налічує 10 і більше відсотків на певній території, і які, окрім того, не є під загрозою вимирання, а саме: російська, польська, угорська, румунська, молдавська [1]. Тобто, якщо проаналізувати офіційну статистику про національний склад населення, згідно з результатами перепису населення України 2001 року, з'ясується, що така норма

Закону ще більше звужує перелік національних меншин України, мови яких зможуть претендувати на державну підтримку та захист. Отож, щодо таких мов, як білоруська, болгарська, вірменська, ідиш, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська, перелічених у частині другій статті 7 Закону про мовну політику, не можуть застосовуватися будь-які заходи у контексті Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин. Головною причиною цього є офіційний статус вказаних мов у відповідних державах. Також причиною цього є стан інших мов, носії яких не мають власних державних утворень, а є під загрозою вимирання, та насправді вимагають державної підтримки, зокрема фінансової, що стало основною причиною ухвалення в Страсбурзі у 1996 році Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40080689