Право на достатнє харчування в умовах збройного конфлікту

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У науково-правовій літературі забезпечення населення продовольством найчастіше розглядається з позиції безпеки держави, її суверенітету та незалежності, ніж із позиції захисту права людини, яке передбачає можливість відстоювати його перед державою. При цьому в останні десятиліття ця проблематика отримала новий напрям розвитку у впровадженні в міжнародному праві щодо самостійних прав людини, які пов'язані з її виживанням і забезпеченням гідного існування. Мова йде про право людини на достатнє харчування та фундаментальне право на свободу від голоду, дотримання яких важливе в мирний час і тим більше під час збройного конфлікту.

Проблема із забезпеченням права людини на достатнє харчування в Україні в повній мірі не вирішувалася ніколи. За радянського періоду вважалося, що СРСР (і Україна в його складі) наприкінці 80-х років досягли високого соціально-економічного розвитку, за якого загальна маса населення була економічно забезпечена. За часів незалежності в Україні вважалося, що людина мала можливість самостійно вирішувати свої продуктові потреби внаслідок власної праці, через торгівельну мережу або через здійснення сільськогосподарської діяльності в мирний час, хоча вміст продуктового кошику населення не переглядався десятиліттями. Останні політичні та військові події в нашій державі зумовили необхідність переглянути стан забезпечення продовольством цивільного населення під час збройного конфлікту і, відповідно, реалізацію низки загальних прав людини.

Право на достатнє харчування та право на свободу від голоду представлене в дослідженнях таких науковців: К.А. Бекяшева, М. Відар, Е. Давида, А. Ейде, Л. Катула та інших, проте загалом стосується окремих аспектів їх впровадження й теоретичного обґрунтування в міжнародному праві.

Під час збройного конфлікту (як міжнародного, так і внутрішнього) від нестачі продовольства насамперед страждає цивільне населення. До останнього ми відносимо всі вікові групи, статі, раси, етнічні, соціальні групи та групи, що через різні життєві умови опинилися в соціальному виключенні. цивільний продовольство збройний кримінальний

У збройних конфліктах із початку ХХ століття захист, що надається згідно з нормами міжнародного права, передусім представлений чотирма Женевськими конвенціями 1949 року та Додатковими протоколами 1977 року. Норми міжнародного права в цих документах стосуються не тільки військовополонених, але й спрямовані на забезпечення населенню, що потрапило під дію війни, доступу до продуктів харчування або способів його придбання, а також на встановлення заборони використовувати голод як засіб ведення війни. Дещо менше згадуються положення Женевської конвенції від 27 липня 1929 року, глава II якої (ст. ст. 11 -- 12) загалом присвячена питанням харчування й одягу військовополонених.

Зрозуміло, що розуміння гідного існування людини разом із забезпеченням її права на достатнє харчування ґрунтуються на цілому комплексі міжнародно-правових норм, а не тільки на праві Женеви або Гааги.

До них, зокрема, належить Загальна декларація прав людини 1948 року, Міжнародні Пакти 1966 року, Зауваження загального порядку Комітету з економічних, соціальних та культурних прав, особливо № 12 (Право на достатнє харчування) від 12 травня 1999 року, конвенції щодо захисту прав жінок, дітей, інвалідів, біженців, а також резолюції Генеральної Асамблеї ООН, рішення, декларації, плани дій, прийняті міжнародними установами (наприклад, Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН, Всесвітньою організацією охорони здоров'я, Міжнародною організацією праці, Радою з прав людини), а також у доповідях Спеціального доповідача ООН з права на достатнє харчування тощо.

Наприклад, у ст. 11 Конвенції про права інвалідів від 13 грудня 2006 року йдеться про те, що держави повинні приймати необхідні міри згідно з їх зобов'язаннями за міжнародним правом, включно з міжнародним гуманітарним правом і міжнародним правом прав людини для забезпечення захисту та безпеки інвалідів у ситуаціях ризику, включно із збройними конфліктами, надзвичайними гуманітарними ситуаціями та стихійними лихами. Тобто мова йде про специфічну, найбільш вразливу групу населення.

Водночас ми не можемо ототожнювати дотримання права на достатнє харчування в зоні збройного конфлікту із забезпеченням продовольством населення тільки через гуманітарну допомогу. Ці галузі права можуть доповнювати одна одну, проте під час виникнення подібних проблем їх зазвичай не розглядають через призму прав людини, а фокусують увагу на відповідних нормах міжнародного гуманітарного права, що є не зовсім правильним, оскільки право на достатнє харчування повинно бути забезпечене за всіх життєвих ситуацій людини.

Людина, яка опинилася в ситуації збройного конфлікту, має право розраховувати на допомогу, якщо вона не має можливості самостійно себе забезпечити необхідним продовольством. Тому основним питанням залишається проблема забезпечення права на достатнє харчування цивільного населення під час збройного конфлікту.

На нашу думку, його дотримання в рівних межах покладається як на уряд, так і на неурядові військові формування, що перебувають у зоні конфлікту. У тому випадку, коли такі формування не можуть самостійно забезпечити населенню доступ до продовольства, вони не повинні створювати перепони для надання такої допомогу з боку уряду або міжнародних гуманітарних організацій.

У міжнародному праві зобов'язання держав із дотримання права на достатнє харчування в надзвичайних ситуаціях ґрунтуються на положеннях Зауважень загального порядку № 12 від 12 травня 1999 року щодо його поваги, захисту та здійснення.

Наприклад, зобов'язання поважати вимагає, щоб держави не застосовували міри, які б призвели до перепон у праві людей мати доступ до достатнього харчування. Воно походить від міжнародного права прав людини та підлягає застосуванню під час природних та штучних лих. У збройних конфліктах воно підкріплено умовами, що забороняють використовувати голод щодо цивільного населення як засіб ведення війни.

На думку деяких західних науковців, зокрема Л. Катула і М. Відар, намір позбавити харчування буде складати за певних обставин злочин, що карається за міжнародним кримінальним правом (геноцид, злочини проти людяності або військові злочини).

Відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду навмисне використання голодування цивільних осіб як засобу ведення війни, позбавлення їх об'єктів, обов'язкових для виживання, включно з навмисними перепонами в поставках допомоги, згідно з Женевською угодою, є військовим злочином, якщо такі дії вчинені під час збройного конфлікту. Продукти харчування, навіть без уточнення, представлені серед об'єктів обов'язкових для виживання цивільних осіб. Водночас, коли в статуті Міжнародного кримінального суду немає жодної згадки щодо визнання голодування цивільних осіб у неміжнародних конфліктах як військового злочину, можна стверджувати, що цей акт дійсно складає військовий злочин за загальновизнаним міжнародним правом.

Навмисне голодування під час війни або миру може також складати геноцид або злочин проти людяності за міжнародним кримінальним правом. Геноцид визначається як дії, учинені з наміром знищити (повністю або частково) будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку. Зокрема, ст. 2 (с) Конвенції про попередження злочинів геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року, та ст. 6 (с) Римського статуту Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 року, що передбачають навмисне створення для будь якої групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її фізичне знищення. Воно також може прийняти форму відмови в доступі до продовольства групі, що потрапила під дію природного або іншого лиха.

Злочини проти людяності визначаються в Римському статуті Міжнародного кримінального суду як дії, що вчиняються в межах широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад здійснено свідомо (зокрема, ст. 7 (1) (Ь) та 7 (2) (Ь ) - «винищення», що включає умисне створення умов життя: позбавлення доступу до продуктів харчування та ліків, розрахованих на те, щоб знищити частину населення). Запропоноване тлумачення злочину проти людяності як «широкомасштабного та систематичного нападу» може бути вчинене як у мирний час, так і під час війни.

Дійсно, відповідно до ст. 54 (1) Додаткового протоколу I 1977 року встановлено заборону використовувати голод серед цивільного населення як засіб ведення війни. Крім того, не дозволено вчиняти дії, якими «забороняється піддавати нападу або знищувати, вивозити чи приводити в негідність об'єкти, що є необхідними для виживання цивільного населення, такі як запаси продуктів харчування, виробляючі продовольство сільськогосподарські райони, посіви, худобу, спорудження для постачання питною водою та запаси останньої, а також іригаційні споруди спеціально з метою не допускати їх використання цивільним населенням або противною стороною як засобів підтримання існування, незалежно від мотивів, як-то: з метою викликати голод серед цивільних осіб, примусити їх до виїзду або з будь-якої іншої причини».

При цьому, відповідно до п. 2 зазначеного протоколу встановлені заборони не застосовуються щодо об'єктів, зазначених у цьому пункті, для підтримання існування виключно особового складу збройних сил або підтримки військових дій, разом із незастосуванням дій, у результаті яких «можливо очікувати, що цивільне населення залишиться без достатньої кількості продовольства або води, що викличе серед нього голод або примусить до виїзду».

Що стосується не міжнародних збройних сутичок, то ст. 14 Додаткового протоколу II від 1977 року заборонено голодування цивільних осіб як метод ведення бою, використовуючи формулювання, схожі зі змістом ст. 54 Додаткового протоколу I 1977 року. Водночас Е. Давид щодо п. 4.168 зазначає: «Умисне вчинення дій, спрямованих на використання голоду серед цивільного населення в якості засобу ведення війни, зокрема, шляхом позбавлення людей допомоги, передбаченої Женевськими конвенціями, кримінал ізується Статутом МКС тільки для міжнародних збройних конфліктів (ст. 8, п. 2, Ь, хху)».

Порушення заборони використання голоду як засобу ведення війни не вимагає голодування населення до смерті, зазначені порушення виникають кожного разу, коли сторона конфлікту навмисно примушує населення переносити голод, особливо позбавляючи його джерел продовольства або його постачання. Напад або знищення, вивезення або приведення в негідність об'єктів, що є необхідними для виживання цивільного населення, заборонені тільки в тому випадку, коли здійсненні з певною метою, зокрема з наміром позбавити цивільне населення доступу до продовольства або засобів його виробництва.

Одним із способів обмеження доступу до продовольства є блокада. Такі методи війни, як блокада й облога, особливо під час двох світових війн (іноді названі як голод або блокада голодом), часто призводили до драматичних наслідків щодо товарів і послуг, необхідних для виживання цивільного населення всередині та зовні окупованої території.

Голодування цивільного населення як метод війни не було заборонено нормою угод до 1977 року, тому існування загальноприйнятого принципу до 1977 року є досить спірним. На відміну від військовополонених, які були захищені згідно з Конвенцією стосовно військовополонених 1929 року, цивільне населення не отримало допомогу відповідно до жодної конкретної угоди. Таким чином, не існувало будь-якого юридичного зобов'язання для прийняття допомоги або надання вільного проходу до 1949 року.

Вимагаючи наявність специфічної мети, зазначені Додаткові Протоколи 1977 року допускають блокаду, якщо заходи націлені на позбавлення суперника необхідних для проведення військових дій поставок, а не з метою голодування цивільного населення.

Проте, за словами К.А. Бекяшева, здійснення блокади не повинно перешкоджати таким гуманним діям, як доставка в блокований порт посилок із ліками, одягом та продовольством (гуманітарна допомога) для дітей до 15 років, вагітним жінкам та особам, що народжують, за умовою, що цим правом не зловживають. У сучасних умовах блокада вважається законною, якщо вона вчиняється в порядку самооборони за ст. 51 Статуту ООН або за рішенням Ради Безпеки ООн за ст. 42 Статуту ООН.

Крім того, держава, яка дозволила прохід, має право бути впевненою в тому, що поставлені припаси не будуть використані не за призначенням, зокрема з тим, щоб військові сили або економіка супротивника отримали із цією допомогою певну перевагу.

Зобов'язання дозволити вільних прохід гуманітарним поставкам також сформульовані у військових інструкціях, які розраховані на ситуації не міжнародних збройних конфліктів. Наприклад, режим в Ефіопії використовував заборону доступу до продовольства як зброю проти груп опозиції, включно із забороною поставок продовольчої допомоги після появи в країні голоду в 1989 році. Рада Безпеки ООН зверталася до таких сторін чисельних збройних конфліктів, які відбувалися в Афганістані, Анголі; між Вірменією й Азербайджаном; Боснією та Герцеговиною, а також у Бурунді, Демократичній Республіці Конго, Грузії, Косово, Ліберії, Сомалі та Ємену, з проханням забезпечити безперешкодний доступ для гуманітарної допомоги.

На жаль, використання голоду під час збройних конфліктів не є надбанням історії, так у період із 1980 по 1990 роки було зафіксовано низку випадків, коли голод використовувався з метою послаблення противника. Так, в Африці постраждало 18 країн, в Азії - 16 країн, Америці - 6 країн, Європі - 7 країн, з них 26 країн є жертвами продовольчої війни.

Статтею 55 Конвенції IV про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року визначено, що окупаційна держава повинна за допомогою всіх наявних ресурсів забезпечити постачання цивільному населенню продовольства та санітарних матеріалів. Вона повинна ввозити такі припаси в тих випадках, коли ресурси окупованої території будуть недостатніми.

Посягання на продовольчу безпеку населення країни може мати різні форми. Крім традиційного для міжнародного права розуміння використання голоду як засобу ведення війни, існують й інші випадки провокування та використання голоду під час ведення військових дій.

До таких дій, на нашу думку, належить позбавлення цивільного населення гуманітарної допомоги та спрямування її на потреби армії; відсутність урядового сприяння в надходженні гуманітарної продовольчої допомоги до постраждалих від війни регіонів, особливо якщо вони стали ініціаторами конфлікту; продаж урядами запасів продовольства й спрямування коштів на потреби війни із залишенням обібраного населення на голодну смерть; використання голоду урядом й опозиційними силами для контролю над територією та як зброї етнічного й релігійного пригноблення; позбавлення населення продовольства з боку неурядових конфліктуючих груп у середині країни; навмисна затримка або знищення наявних продовольчих ресурсів; економічна експлуатація регіонів, що традиційно залежать від вилучаємого продовольства; знищення засобів виробництва сільськогосподарської продукції, знищення ринків, природних джерел харчування, обмеження переміщення населення окупованою територією шляхом встановлення пропускних пунктів тощо. Запропоновані випадки стосуються як конфліктів міжнародного, так і неміжнародного характеру.

Висновки. Таким чином, ми можемо зробити висновки, що збройний конфлікт, який зараз розгорівся на території України, значною мірою вразив цивільне населення, яке перебуває в зоні проведення військових дій.

Населення окремих регіонів постало перед проблемами забезпечення продовольством і дотриманням права на достатнє харчування. Нині, на нашу думку, залишилися невирішеними питання достатності продовольства, забезпечення доступу до нього, наявності, кількості, якості, урахування продовольчих інтересів цивільного населення в зоні конфлікту, прав окремих особливо вразливих груп, етнічного населення та інших.

Дотримання права людини на достатнє харчування під час збройного конфлікту повинно забезпечувати умови для існування людини, створюючи одночасно доступ до продуктів харчування, засобів його придбання та виготовлення. Воно може підтримуватися шляхом надання гуманітарної допомоги за рахунок внутрішніх ресурсів держави та міжнародної підтримки.

Реалізація цього права, відповідно до норм міжнародного права, покладається на сторони збройного конфлікту, які не повинні використовувати його для задоволення власних інтересів, утисків окремих груп і верств населення.

Размещено на Allbest.ru