Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Конституційно-правовий статус області



Вступ

конституційний правовий районування економічний

Перед прийняттям Конституції України 1996 р. набуло актуальності питання вдосконалення адміністративно-територіального поділу в Україні. Підсумовуючи результати проведених дебатів, законодавець прийшов до висновку про необхідність збереження сформованої ще в радянський період системи адміністративно-територіального поділу. Проте, запозичивши сформовану раніш цю систему, законодавець встановив новий конституційно-правовий статус для окремих її елементів. Оновлення статусу адміністративно-територіальних одиниць об'єктивно обумовлено трансформаційними процесами, які відбуваються в державі та суспільстві.

Особливу роль в системі адміністративно-територіального поділу відводиться області, специфіка статусу якої визначається положеннями ст. 132 Конституції. Перераховуючи елементи системи адміністративно-територіального поділу України, Конституція наводить поіменний перелік областей. Таким чином, утворення нової області або ліквідація уже існуючої обов'язково потребують внесення змін до Конституції України. Тим самим підкреслюється специфіка області в системі суб'єктів державно-правових відносин.

Розкриття конституційно-правового статусу області в Україні слід проводити через призму ідеї регіоналізму. Такий підхід є не лише теоретично виваженим, але й практично необхідним, оскільки обумовлюється особливостями сучасного конституційно-правового регулювання в сфері територіального устрою України. Закріплюючи його засади, законодавець вводить у конституційно-правовий понятійний апарат термін «регіон» (ст. 132 Конституції України). Конституційні положення не визначають «регіон» як самостійну адміністративно-територіальну одиницю, що утворена з метою розв'язання проблем регіонального рівня, але практика свідчить, що область завжди була результатом цілеспрямованої загальнодержавної регіональної політики. Радянська правова наука розглядала область виключно як складову частину адміністративно-територіального поділу держави, у межах якої здійснювалась адміністративно-політична юрисдикція обласного органу державної влади.

Сучасні погляди на конституційно-правову природу області суттєво змінились. Це стало можливим у зв'язку з розвитком нових суспільних відносин у галузі територіальної організації держави. Конституція України визначила, що конституційно-правові відносини між областю та державою формуються на засадах децентралізації. Даний принцип передбачає необхідність утворення обласного органу місцевого самоврядування. Область розглядається вже не лише як адміністративно-територіальна одиниця, а й як сформоване державою об'єднання територіальних громад, котре через обласну раду виробляє та реалізовує свій спільний інтерес. Таким чином, обласна рада виступає органом місцевого самоврядування, що представляє спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.



1. Поняття «територія адміністративно-територіальної одиниці»

1.1 Зміст поняття «територія» у галузевих науках про право

Інститут території є одним із найстаріших у міжнародному праві. Територія має важливе значення, оскільки є не просто простором, а матеріальним середовищем життя кожної держави. У міжнародному праві вже цілком чітко склалися загальновизнані поняття, що стосуються території.

Концепції території, територіальних прав у міжнародному праві викладалися в різних роботах вчених, які ґрунтувалися на тому, що територіальні права за міжнародним правом подібні до речових прав приватного порядку, оскільки і вони є абсолютними правами, що мають силу щодо всіх інших суб'єктів міжнародного права.

Територія у міжнародному праві у широкому розумінні - це простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

Поняття «правовий статус» і «правовий режим» використовуються в якості критерію для юридичної класифікації території. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення ЇЇ основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій. Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання.

З погляду правового режиму території можна поділити на такі види:

- державна територія - це простір, у межах якого певна держава здійснює свою верховну владу, свій суверенітет;

- міжнародна територія - це простір за межами державних територій, який не належить жодній окремій державі, а перебуває у спільному користуванні світового співтовариства і його правовий режим визначається виключно міжнародним правом. На міжнародну територію не поширюється суверенітет якоїсь держави, вона відкрита для використання всіма державами відповідно до норм міжнародного права. До таких територій можна віднести Антарктику, відкрите море і повітряний простір над ним, дно морів і океанів за межами національної юрисдикції (міжнародний район морського дна), комічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла.

Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства.

Іноді окрім конвенційних (договірних) норм міжнародного права статус таких просторів визначається також додатково угодами між суміжними державами. Наприклад правовий статус Антарктики - у Договорі про Антарктику 1959 року;

- територія зі змішаним правовим режимом - це територія, на якій діють одночасно норми міжнародного права і національного законодавства прибережних держав. Наприклад континентальний шельф, міжнародні ріки, протоки і канали, економічна зона як території зі змішаним режимом не входять до складу державних територій, однак прибережні держави в цих просторах мають визначені суверенні права, зафіксовані національним законодавством і міжнародними договорами - на розвідку і розробку ресурсів цих територій тощо. Відповідно до міжнародних норм за іншими державами зберігаються певні права на вільне судноплавство, прокладання кабелю і трубопроводів, наукове дослідження. Обсяг таких прав закріплено у Конвенції про континентальний шельф 1958 р., Конвенції з морського права 1982 р. У межах цих прав кожна держава приймає свої закони і правила, що регулюють такі види діяльності.

Континентальний шельф - вирівняна частина підводного краю материків, що прилягають до берегів, суші і характеризуються спільною з нею геологічною будовою, зовнішній кордон біля 200 морських миль від берега.

Міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

Виключна економічна зона це район, який знаходиться за межами територіального моря і який прилягає до нього.

Отже, міжнародно-правова особливість цього виду території полягає втому, що вона не перебуває під суверенітетом держав і не входить до складу державної території;

- території з особливим міжнародним режимом - це демілітаризовані і нейтральні зони, зони миру (у разі їх встановлення). Виділення таких територій має суто функціональний характер з метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла.

Державна територія складається із суходільних, водних, повітряних просторів і надр. Правовий режим складових державної території визначається в конституції, чинному законодавстві держави, а також нормами міжнародного права.

Сухопутну територію держави утворюють материк, острови й анклави. Анклав - це частина сухопутної території держави, повністю охоплена територією іншої держави або держав. У світі є кілька анклавів, наприклад, на території Нідерландів розташовані бельгійські анклави Барле-Нассау й Барле-Хорти, а на території Бельгії в департаменті Антверпен розташований невеликий нідерландський анклав.

Суходільна територія конкретної держави не обов'язково повинна складатися з усіх зазначених частин. Є держави, які не мають островів і анклавів, приміром, Білорусь, Словаччина, Чехія. Деякі держави, навпаки, можуть повністю складатися з островів (архіпелажні держави) - Філіппіни, Індонезія, Палау та ін.

До водної території держави належать ріки, озера, водоймища, протоки, канали, розташовані всередині її кордонів. Також до водної території держави належать внутрішні морські води (бухти, лимани, затоки, води портів та ін.) і територіальні води, що омивають узбережжя держави.

Частиною державної території також є надра сухопутних і водних просторів, що знаходяться у межах кордонів держави. Нижньою межею надр є центр Землі, а бічною - уявлювана площина, що з'єднує сухопутний і водний кордон держави із центром Землі.

Повітряна територія держави - це повітряний простір, розташований над сухопутною й водною територіями держави, у межах якого держава здійснює свій суверенітет.

Існують сухопутні, водні та повітряні кордони держави. Лінія проходження сухопутного кордону визначається в договорах із суміжними державами і на підставі цих договорів позначається на місцевості. Зазвичай сухопутні кордони проводяться з урахуванням географічних особливостей місцевості (гірські масиви, ріки і т. ін.). Такі кордони іменуються орографічними. Кордони також можуть проводитися по прямій, що з'єднує відповідні точки, і збігатися з паралелями й меридіанами. Це так звані геометричні межі.

Водні межі поділяються на річкові, озерні, межі інших водойм і морські. На ріках межу суміжні держави найчастіше проводять по тальвегу - лінії найбільших глибин судноплавної ріки; також межа може проводитися по лінії головного фарватеру або по середині русла несудноплавної ріки, рідше по лінії одного з її берегів.

На озерах та інших водоймах, як правило, лінію межі проводять по прямій, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера, водоймища і т. ін.

Морським кордоном держави є зовнішня межа її територіальних вод або лінія розмежування територіальних вод суміжних або розташованих навпроти держав, або те й інше разом. Зовнішня межа територіальних вод визначається національним законодавством держав відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Закон України "Про державний кордон України" від 18 грудня 1991 р. встановив ширину територіальних вод Української держави 12 морських миль, що відповідає ст. З Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Повітряний кордон держави - це уявлювана вертикальна площина, що спирається на сухопутні й водні кордони. Верхня межа повітряного кордону, що відокремлює державну територію від міжнародної території спільного користування - космосу, не визначена конвенційно. У нормах українського законодавства також немає конкретики щодо цього. Є звичаєва норма міжнародного права, відповідно до якої верхня межа повітряного кордону держави розташована на висоті 100-110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті проходять мінімальні перигеї орбіт штучних супутників Землі.

Процес визначення лінії проходження кордону між суміжними державами не простий і складається з двох етапів: делімітації й демаркації.

Делімітація - це договірне визначення лінії проходження державного кордону, здійснюване за допомогою карт великого масштабу, де в подробицях зображені населені пункти, рельєф, гідрографія та інші особливості місцевості. При делімітації договірні сторони супроводжують докладним описом нанесену на карту лінію кордону. Карта із зображеною на ній лінією є частиною договору про делімітацію кордону і підлягає парафуванню й підписанню, а також скріплюється гербовими печатками договірних сторін. У договорах про делімітацію є зобов'язання сторін про демаркацію кордону.

Демаркація - це позначення лінії державного кордону на місцевості відповідно до договору про делімітацію кордону і доданих до нього карті описів. Практичні питання демаркації кордону вирішує спеціально створювана для цього змішана урядова комісія суміжних держав. Комісія визначає лінію проходження кордону на конкретних ділянках місцевості, складає протокол-опис кордону, що демаркується, карту з його позначенням і протокол на кожний прикордонний знак. Після закінчення діяльності змішана комісія підписує демаркаційні документи, які набувають чинності після їх затвердження відповідно до законодавства прикордонних держав.

Після розпаду СРСР Україна почала тривалий та непростий процес укладення міждержавних угод з сусідніми країнами щодо делімітації державного кордону. У 2003 р. було підписано Договір між Україною і РФ про українсько-російський державний кордон, який набув чинності у квітні 2004 р. Ця угода стосується суходільної частини державного кордону. Переговори щодо делімітації морського кордону між Україною і РФ тривають.

1.2 Конституційно-правовий зміст поняття «область»

Досліджуючи питання майбутнього територіального устрою України, П. Чижевський пропонував усю територію України розділити на 20 складових частин. Усіх їх, він вважав, слід назвати «не краями, не землями, й не округами, а «областями». Термін «область» можна відшукати у більш ранніх літературно-правових джерелах. На це, зокрема, звертає увагу і П. Чижевський. Він пише, що «область» - давнє українське слово і ним здавна називалась західна частина України - Галичина».

Цікавою може видатись позиція авторів енциклопедичного словника, виданого Ф. Брокгаузом та І. Ефроном. Під терміном «область» вони розуміли назву окремих адміністративних одиниць, що відповідали губерніям.

Сьогодні область розглядається як вища ланка в системі адміністративно-територіального поділу України, що утворена з метою оптимального врегулювання відносин на регіональному рівні. Повне визначення звучить так: область - місцевість, земля, край; частина якоїсь території (країни, держави, материка, суші тощо), виділена для районування за певною особливою ознакою (природними умовами, історичними традиціями, етнічними або економічними особливостями, адміністративно-політичним значенням та ін.), а також географічний простір (район, зона), у межах якого щось знаходиться або поширене (зоогеографічна, флористична, геосинклинальна область тощо).

Особливість її конституційно-правового статусу в системі адміністративно-територіального поділу України визначається ч. 2 ст. 133 Конституції України, у якій закріплюється поіменний перелік усіх областей в Україні.

Проект Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій України» V ст. 19 передбачив такі визначення: «Область - це основна складова частина території України, яка історично склалася і характеризується певним організаційним відособленням, цілісністю, економічною та соціальною самодостатністю, місцевими особливостями і традиціями». Слід зауважити, що положення Проектів Законів України «Про засади державної регіональної політики» (редакція станом на 08.10.2008 р.) та «Про адміністративно-територіальний устрій України» (редакція станом на 27.04.2009 р.) передбачають суттєву зміну природи області.



1.3 Адміністративно-територіальна одиниця: поняття та види

Адміністративно-територіальна одиниця - це частина території України, що є просторовою основою для організації та діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Одним із критеріїв розмежування адміністративно-територіальних одиниць є порядок їх утворення. Прийнято вважати, що межі населених пунктів є природними, оскільки їхні адміністративні межі обумовлюються соціально-економічним процесом розвитку відповідного села, селища чи міста. Межі районів чи областей є штучними, оскільки визначаються відповідними органами публічної влади.

Відповідно до Конституції України 1996 року:

· Україна є унітарною державою;

· систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села;

· міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

Зауважимо, що Конституція 1996 р. не передбачає можливості утворення (ліквідації) нових областей. Відкритим залишилося питання про зміни обласних меж. Лише у п. 13 ст. 92 у досить загальній формі йдеться про те, що територіальний устрій України визначається виключно законами і рішення стосовно його реорганізації має право приймати суто парламент.

Область - вища ланка в системі адміністративно-територіального поділу України, утворена з метою оптимального врегулювання відносин на регіональному рівні. Вона характеризується певним організаційним відокремленням, цілісністю, економічною та соціальною достатністю, місцевими особливостями і традиціями. Область складається з районів, міст обласного значення та об'єднань міста з навколишніми селами, селищами, містечками під юрисдикцією міста зі збереженням їхнього статусу як самостійних адміністративно-територіальних одиниць. Особливість її конституційно-правового статусу в системі адміністративно-територіального поділу України визначається ч. 2 ст. 133 Конституції України, у якій закріплено поіменний перелік усіх областей в Україні.

Дуалізм політико-правової природи області обумовлений особливим місцем, що відводиться їй у системі територіальної організації держави. Як об'єкт конституційно-правового регулювання область є адміністративно-територіальною одиницею, яка визначає територіальні межі дії та систему місцевих органів публічної влади; як суб'єкт конституційно-правових відносин область - це сформоване державою об'єднання територіальних громад, наділене правом вироблення та реалізації їх спільних інтересів шляхом прийняття рішень на обласному референдумі або обласним представницьким органом - обласною радою.

На конституційно-правовий статус області впливають такі чинники: територіальний устрій України; форма правління; політичний режим; соціально-економічні фактори.

Делегування окремих повноважень обласним державним адміністраціям прикордонних областей свідчить не лише про децентралізацію державної влади, але й про залучення цих областей та їх органів до розв'язання складних питань зовнішньої політики, яку провадить Українська держава.

На відміну від району, область має вищий статус в системі адміністративно-територіального поділу. Її конституційно-правовий статус додатково врегульовує не лише Конституція, але й окремі Закони України (наприклад, Закон № 357-ХІУ від 24 грудня 1998 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закарпатській області»; Закон № 1250-1V від 18 листопада 2003 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Чернігівській області»; Закон № 356-ХІУ від 24 грудня 1998 р. «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області»). Отож можна говорити про загальний та спеціальний правовий статус областей в Україні. Таке конституційно-правове регулювання системи обласного поділу забезпечує стабільність системи територіального устрою Української держави в цілому та є додатковим гарантом непорушності окремих засад конституційного ладу.

Формування областей на правах автономії відбувається в рамках поєднання принципів політичної децентралізації та автономії територіальних колективів у межах єдиної держави.

Територією Автономної Республіки Крим є територія Кримського півострова, крім міста Севастополя. До складу Автономної Республіки Крим входять населені пункти, райони. Територія Автономної Республіки Крим не може бути змінена чи передана до складу іншої держави без згоди Верховної Ради України і Верховної Ради Автономної Республіки Крим.



2. Історичні види адміністративно-територіальних утворень на українських етнічних землях

2.1 Критерії формування адміністративно-територіальних одиниць та системи адміністративно-територіального поділу

Врахування особливостей і традицій найбільш ймовірне під час врегулювання відносин, які визначають територію, межі та назву областей. В окремих випадках такі особливості можуть впливати на структуру місцевих органів публічної влади з точки зору конституційного права, цей аспект є найбільш слабо виражений у положеннях нормативно-правових актів. До цього часу для багатьох громадян України не зрозуміло, на основі яких правових актів їхній населений пункт віднесено до складу тієї чи іншої області.

Державна політика в галузі територіальної організації на початку становлення радянської влади базувалась на ідеї «розукрупнення». На XVIII з'їзді ВКП(б) Й. Сталін заявляв, що партія дійшла висновку, що розукрупнення є найкращим засобом сприяння роботи партійним органам. Керівництво тоді стає конкретним та оперативним. У цей період розкрупнення здійснювалося не лише по лінії наркоматів, але й у галузі адміністративно-територіальної організації.

Станом на березень 1939 р. у СРСР замість 7 союзних республік було утворено 11, замість 14 наркоматів - 34, замість 70 країв та областей - 110, замість 2559 міських і сільських районів було утворено 3815. Райони Донбасу, які були вже на той час добре укомплектовані кваліфікованими кадрами та забезпечувались належним керівництвом з центру, спочатку так і залишалися безпосередньо підпорядкованими Києву. Утворення нових територіальних одиниць обумовлювалось не стільки потребою у розширенні кола відносно самостійних суб'єктів публічного права, скільки необхідністю створити механізм щодо забезпечення виконання рішень «центру» на місцях.

Спроби досягти «конкретного та оперативного управління» адміністративно-територіальними одиницями здійснювались у різні історичні періоди. Від самого початку становлення місцевого самоврядування вони сприймалися як усталені принципи. Так, у ст. 3 Закону УРСР від 7 грудня 1990 р. «Про місцеве самоврядування в Українській PCP» наголошувалося на існуванні принципу «реальної керованості територією». Такий принцип знайшов своє підтвердження і в Законі України від 26 березня 1992 р. «Про місцеве та регіональне самоврядування в Україні». Чинний Закон України № 280/97-ВР від 21 травня 1997 р. у своїх положеннях даний принцип не закріплює.

Київська та Вінницька області були надзвичайно великі як за загальною площею, так і за чисельністю населення. У Київській області на той час нараховувалось майже 5 мільйонів жителів та близько 80 районів. Особлива увага приділялась Вінницькій області. Це обумовлювалось її прикордонним розміщенням. Утворення замість неї двох областей, на думку уряду, мало покращити діяльність радянських та партійних органів у галузі оборони та державної безпеки. Взагалі, питання державної безпеки на той час набуло особливої актуальності. Тому одним із перших доповнень до Основного Закону СРСР було надання Президії Верховної Ради СРСР права оголошувати в окремих місцевостях або по всій території СРСР воєнний стан (ст. 49). Харківська та Одеська області мали меншу кількість населення, проте їхня територія була відносно великою. У цих областях була значна кількість орних земель та сильно розвинена мережа машинно-тракторних станцій. Зменшення території цих областей мало не лише покращити управління в галузі сільського господарства, а й створити більш ефективний контроль безпосередньо в системі МТС.

Сталінська та Ворошиловградська області з'явились дещо пізніше - у результаті поділу Донецької області. Утворення цих областей мало глибоко ідеологічне значення, адже вони називались на честь радянських партійних лідерів.

Сталінська область була названа на честь Генерального секретаря ЦК РКП(б) Сталіна (Джугашвілі) Йосифа Віссаріоновича (9/21.12.1879 р.  05.03.1953 р.). Н цю посаду Й. Сталін заступив у 1922 р. й обіймав її понад тридцять років. Адміністративним центром цієї області було м. Донецьк, котре впродовж 1924-1961 рр. іменувалось як місто Сталіно.

Ворошиловградська область була названа на честь Климента Ворошилов (23.1 (4.2).1881 р. - 02.12.1969 р.). На час утворення цієї області К. Ворошилов обіймав посаду наркома оборони СРСР. Принагідно зауважимо, що перейменуванню міста Ворошиловграда (Луганська) є одним з найдраматичніших з-поміж інших подібних явищ. Так, до 1935 р. місто називалося Луганськ; 1935-1958 рр. - Ворошиловград, 1958-1970 рр. -  Луганськ; 1970-1991 рр. Ворошиловград; з 1991 р. до цього часу - Луганськ.

Кіровоградська область отримала свою назву на честь Кірова (Кострикова) Сергія Мироновича. С. Кіров обіймав посаду член Політбюро ЦК ВКП(б), був секретарем Ленінградського губкому і Північно-західного бюро ЦК ВКП(б). У 1934 р. трагічно загинув. На його честь м. Єлизаветград було перейменоване у м. Кірове, а згодом у Кіровоград. На відміну від двох попередніх, назва цієї області, як і її адміністративного центр збереглась і до сьогодні.

Конституційно-правове оформлення Сталінської та Ворошиловградської області в УРСР відійшло певною мірою від правової традиції, яка склалась уже на той час. Можна сказати, що тут спостерігалось «порушення протоколу», котре полягало в тому, що український законодавець, не дочекавшись рішення Верховної Ради СРСР, наважився випередити її і внести відповідні зміни до Основного Закону УРСР. За весь період з 1938 по 1957 роки подібний підхід до законотворення спостерігався лише один раз і був обумовлений політичним кліматом, що сформувався в державі наприкінці 30-х років.

Можна відмітити ще один цікавий момент. Конституція УРСР у ст. 18 знову ж таки «порушила» встановлену традицію і подала перелік областей не за алфавітним порядком, як це було до тих пір в радянських конституціях, а за особливим критерієм. Відповідно до цього критерію спочатку як столична називались Київська область, потім - Харківська як колишня столична територіальна одиниця, відома своєю соціально-політичною активністю. За ними йшли Сталінська і Ворошиловградська області, які були названі на честь партійних діячів та «народних улюбленців». Подальші редакції ст. 18 Конституції УРСР виправили «перегини у законодавчій техніці».

У політико-правових системах зарубіжних держав спостерігається виключно індивідуальний підхід до застосування особливостей географічного критерію під час розв'язання питань територіальної організації держави. Зокрема, можна згадати Францію кінця XVIII століття. У той час там намагались втілити в життя ідею. творення загальної для всіх служб адміністративно-територіальної одиниці, розміри якої були б такі, щоб можна було б з будь-якого населеного пункту дістатись до головного міста та повернутись назад впродовж двох днів...».

Цей критерій враховував російський імператор Петро І, визначивши 8 найбільших міст у державі та надавши їм статусу губернських. Межі новоутворених адміністративних одиниць тоді не описувались, а враховувались лише дорога та відстань від повітового міста до губернського.

Географічне розміщення стало провідним критерієм, що закладався в основу Закону УНР від 6 березня 1918 р. «Про поділ України на землі». Президент УНР М Грушевський зауважував, що при такому розмежуванні основну роль мусять відігравати переважно економічні та культурні зв'язки. Не остання роль відводилася шляхам сполучення та комунікаційній інфраструктурі. При збереженні історичних назв земель не можна було, на його думку, триматися старих меж, коли на їх місце заступили нові, досконаліші й такі, що враховують реалії дня.

Що стосується обласного поділу, то врахування на сьогоднішній день географічного положення може вплинути лише на уточнення меж областей. Формування територіальних меж областей у багатьох випадках залежить від визначення державного кордону. Області України можна поділити на дві основні групи: прикордонні, чиї межі частково визначаються лінією державного кордону, і внутрішні, чиї межі державним кордоном не визначаються і всі вони межують виключно з іншими областями України. До прикордонних областей належать Вінницька, Волинська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Рівненська, Сумська, Харківська Херсонська, Чернівецька та Чернігівська області. До внутрішніх - Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська, Тернопільська, Хмельницька та Черкаська області. Специфіка їх географічного положення визначає не лише потенційні можливості міжнародної співпраці, але й специфіку зміни їх меж.

Закарпатська область формувалась із урахуванням уже цілої низки особливостей: історичних, географічних, політичних. Перш за все слід нагадати, що, за умовами мирного договору від 10 вересня 1919 р., укладеного в Сен-Жермені ан Ле між Австрією, з одного боку, та Францією, Італією та Японією, з другого, Закарпатська України на правах автономії увійшла до складу Чехословацької Республіки. Згідно з положеннями Конституції Чехословаччини, автономія одержала назву «Підкарпатська Русь». Це була надзвичайно велика територіальна одиниця (територія - 12,6 тис. км² з населенням, за даними станом на 1931 р., - 725,3 тис. чол.).

А власне Закарпатська область була утворена Указом Президії СРСР від 22 січня 1946 р. «Про утворення Закарпатської області в складі Української PCP» після ратифікації 25 листопада 1945 р. Президією ВР СРСР договору між СРСР та Чехословаччиною.

У системі нормативно-правових актів, що регулюють адміністративно-територіальний поділ в УРСР, можна виділити акти, які вирізняються своїм порядком прийняття та обнародування. Ми вже згадували про Закон УРСР від 29 липня 1938 р. «Про зміни і доповнення ст.ст. 18, 45, 48, 68, 87, 88, 91 і 94 Конституції (Основного Закону) УРСР», яким було випереджено союзного законодавця в плані внесення змін до Конституції з приводу утворення Сталінської та Ворошиловградської областей. Не менш «цікавим» документом став Указ Президії Верховної Ради УРСР від 5 березня 1958 р. «Про перейменування Ворошиловградської області і міста Ворошиловграда». Цей Указ належним чином не був обнародуваний. Переглядаючи «Відомості Верховної Ради УРСР», можна помітити відсутність цього Указу на сторінках журналу. Його ми не знайдемо і на шпальтах центральних республіканських періодичних видань. Офіційно, на республіканському рівні про нього заговорили з прийняттям та обнародуванням Закону УРСР від 30 грудня 1958 р. «Про затвердження указів Президії Верховної Ради Української PCP і внесення змін у ст.ст.: 18, 45, 48, 49 і 121 Конституції (Основного Закону) Українські PCP». Нерозголошення цього Указу, очевидно, пояснюється тим, що у той час К. Ворошилов обіймав посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР. У 1961 році, слідуючи Указу Президії Верховної Ради УРСР, було перейменовано Сталінську область та її адміністративний центр. Усе це підтверджує висновок про те, що назви територіальних одиниць, які з'являються в результаті політичного процесу,є нестабільними і з часом можуть переглядатись.

Може видатись дивним, що існуючий адміністративно-територіальний поділ країни, зазнаючи нещадної критики з боку провідних науковців, був підтверджений новим Основним Законом України. Проте такий розвиток подій є логічним та відображає набутий державотворчий досвід. Будь-яке реформування системи територіальних одиниць можливе і дає найбільший коефіцієнт корисної дії лише з мовах високого рівня політико-правової стабільності. За відсутності останньої найбільш ефективні методи - це реорганізація конституційно-правового статусу територіальних органів публічної влади. Зміна цього статусу дає можливість простежити на практиці розвиток нових тенденцій у конституційно-правових відносинах, знаходити нові засоби конституційного втручання на діяльність суб'єктів та об'єктів територіального управління.

Наведене вище схиляє до думки, що область - територіальна одиниця - утворювалась для забезпечення проведення ефективної державної регіональної політики. Проте із запровадженням інституту місцевого самоврядування конституційно-правові ознаки області почали суттєво змінюватись. З моменту прийняття першого Закону «Про місцеве самоврядування» (7 грудня 1990 р.) область почала формуватись як конституційно-правове об'єднання територіальних громад. Виступаючи об'єктом управління в галузі регіональної політики, область почала також проявляти ознаки самостійного суб'єкта конституційно-правових відносин, який набув подвійних властивостей - носія власних регіональних інтересів та регіонального посередника між центром і територіальними громадами та їх об'єднаннями.

Таким чином, на відміну від конституційно-правових засад функціонування областей в Україні, які є базовими для подальшого розвитку обласного устрою, їх конституційно-правові особливості мають факультативний характер. Враховуючи те, що принципи, як і особливості, перераховані на конституційному рівні, законодавець зобов'язується брати їх до уваги під час реформування системи територіального устрою Української держави. Проте особливості становлення обласного поділу є тим фактором, на який за певних обставин законодавець може і не зважати. Такий підхід пояснюється специфікою розвитку суспільних відносин та поліпно-правовою доцільністю. По-друге, в процесі вдосконалення територіального устрою за умови дотримання положень чинної Конституції України 1996 року історичні, економічні, екологічні, географічні і демографічні особливості, етнічні та культурні традиції можуть враховуватися лише в разі уточнення меж областей та реорганізації районного поділу.



2.2 Адміністративно-територіальний поділ та економічне районування України в історії

Адміністративно-територіальний устрій - поділ території держави на певні частини з метою раціональної організації управління народним господарством і соціально-культурним будівництвом на місцях. Адміністративно-територіальні одиниці утворюються з урахуванням економічних і культурних факторів, національно-побутових особливостей населення, географічних умов, засобів зв'язку та шляхів сполучення.

Адміністративно-територіальний устрій України формувався протягом багатьох віків, починаючи з Київської Русі, тобто від зародження нашої держави і до наших днів. Оскільки українські землі часто належали до інших країн (Польщі, Австро-Угорщини, Росії, Туреччини, Литви), то й адміністративно-територіальний устрій відбивав традиції та інтереси цих країн.

У XV-XVII ст. формувалися українські військово-державні утворення, які виявили тенденцію до відтворення давніх етнічних кордонів, особливо на сході і півдні. Характерними рисами системи були демократичний оптимальний розподіл повноважень і струнка ієрархія територіальних одиниць (полки, сотні, курені), що сприяло підвищенню ефективності виконавчої влади й удосконаленню господарських стосунків. Територіально-адміністративний устрій України козацького періоду визначив напрями розвитку системи розселення і шляхів сполучення, забезпечив подальше українське освоєння Слобожанщини, Півдня України і Кубані.

У XV-XVIII ст. виділялися і діяли такі адміністративно-територіальні одиниці:

Запорізька Січ. Вона поділялася на паланки, між якими розподілялися запорізькі вольності. Запорізька Січ була не тільки військовим, а й особливим державно-політичним утворенням - козацькою республікою. Напередодні ліквідації Січі російськими військами налічувалося 8 паланок.

Реєстрові полки (центр - м. Трахтемирів на Переяславщині). Територія поділялася на полки і сотні. Вже в 1625 р. реєстрове військо складалося з шести полків - Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського.

Україна в період Хмельниччини. Визволені землі сягали на заході до р. Горинь, на півдні - до Чорного та Азовського морів. Територія України була поділена на той час на 16 полків (іноді їх кількість становила 22), з них 9 на Правобережжі: Чигиринський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський і 7 на Лівобережжі: Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. На визволених землях 1654-1655 pp. почали формуватися Подільський, Пінсько-Турівський, Білоруський, Волинський полки.

Проте вже у період, коли Україна втратила державну незалежність, її територія була поділена між ворожо настроєними колоніальними країнами (Річчю Посполитою, Московщиною, а потім і Австро-Угорщиною та ін.).

Напередодні першої світової війни на території України, яка належала до Російської імперії, було 9 губерній: Київська, Харківська, Чернігівська, Полтавська, Волинська, Подільська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Губернії поділялися на повіти, а останні - на волості.

Проте здійснити цей адміністративно-територіальний устрій, запропонований Центральною Радою України, не було можливості, оскільки на сході країни розпочалася агресія російських військ, на заході - білополяків та інших агресорів.

Декларація про державний суверенітет України поклала початок нового етапу державного будівництва дала змогу нашій країні стати суб'єктом міждержавних відносин. Серед комплексу проблем виникло питання реформації територіально-адміністративного устрою і приведення його у відповідність з новими економічними процесами та етнокультурними особливостями. Щоправда, за час незалежності поки що сталися незначні зміни у цьому устрої. Так, у 1991 р. було надано автономію Кримській області і вона нині називається Автономна Республіка Крим.

Сучасна система територіально-адміністративного устрою України формувалася в умовах командно-адміністративної, тоталітарної системи, тому вона характеризується громіздкою структурою, великим штатом працівників і водночас неефективністю виконавчої влади і відсутністю громадського самоврядування.



3. Області в Україні

3.1 Область

Реформування системи обласного поділу в Україні відбувалося у різний спосіб. Перші п'ять областей (Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська, Харківська) стали результатом реорганізації триланкової системи адміністративно-територіального поділу (округ - район - населений пункт). Подальша реорганізація обласного поділу обумовлювалась або приєднанням нових земель до складу території колишньої УРСР та утворення в їх межах нових областей (Закарпатська, Львівська, Ічнянська, Чернігівська, Аккерманська, Дрогобицька, Ровенська, Станіславська, Тернопільська області), або через утворення нових областей шляхом поділу раніш утворених областей (Запорізька, Кіровоградська, Сумська, Полтавська, Житомирська, і Кам'янець-Подільська, Миколаївська, Сталінська, Ворошиловградська, Херсонська, Черкаська). Ліквідація Ізмаїльської та Дрогобицької областей обумовлювалась потребою посилення державного впливу шляхом централізації та вдосконалення систем виборчих округів в колишній УРСР.

Сучасний конституційно-правовий статус області в Україні суттєво відрізняється від правового положення області на момент її заснування за часів колишньої УРСР, адже спочатку вона виконувала лише функцію адміністративно-територіальної одиниці. Тепер область покликана виконувати також і функцію об'єднання територіальних громад. Дуалізм її політико-правової природи обурений особливим місцем, що відводиться області у системі територіальної організації держави.

Особлива роль області в системі адміністративно-територіального поділу видається положеннями ст. 132 Конституції. Перераховуючи елементи системи адміністративно-територіального поділу України, Конституція наводить поіменний перелік областей. Таким чином, утворення нової області або ліквідація уже існуючої обов'язково потребують внесення змін до Конституції України. У такий спосіб підкреслюється специфіка області в системі суб'єктів державно-правових відносин.

Розкриття конституційно-правового статусу області в Україні слід здійснювати крізь призму ідеї регіоналізму. Такий підхід є не лише теоретично виваженим, але й практично необхідним, оскільки обумовлюється особливостями сучасного конституційно-правового регулювання в сфері територіального устрою України. Зміна пріоритетів, мети та задач регіональної політики безпосередньо впливає на кількість областей у державі та їхній конституційно-правовий статус.

Радянська правова наука розглядала область винятково як складову частину адміністративно-територіального поділу держави, у межах якої здійснювалась адміністративно-політична юрисдикція обласного органу державної влади.

Сучасні погляди на конституційно-правову природу області суттєво змінились, в стало можливим у зв'язку з розвитком нових суспільних відносин у галузі термальної організації держави. Конституція України визначила, що конституційно-правові відносини між областю та державою формуються на засадах децентралізації. Даний принцип передбачає необхідність утворення обласного органу місцевого самоврядування. Область розглядається вже не лише як адміністративно-територіальна одиниця, а й як сформоване державою об'єднання територіальних громад, котре через обласну раду виробляє та реалізовує свій спільний інтерес.

Таким чином обласна рада виступає органом місцевого самоврядування, що представляє спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Частина 2 ст. 133 Конституції України закріплює поіменний перелік усіх областей в Україні. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька. Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська. Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Сучасний обласний поділ в Україні слід розцінювати як один із гарантів стабільності конституційного ладу й територіального устрою держави. Реалізація більшості засад конституційного ладу (громадянська злагода; консолідація і розвиток української нації; захист суверенітету і територіальної цілісності; унітаризм державного устрою; народний суверенітет; багатоманітність форм економічного, політичного і духовного життя та інші) може бути успішно забезпечена саме на обласному рівні, і це обумовлює посилену увагу до нього.

Область як вища ланка в системі адміністративно-територіального поділу України утворена з метою оптимального врегулювання відносин на регіональному рівні Як адміністративно-територіальна одиниця вона є результатом діяльності держави з організації власної території та розв'язання питань регіонального рівня.

Проблема конституційно-правового статусу області в Україні полягає у забезпеченні співвідношення інтересів населення області з інтересами українського народу, повноважень обласного представницького органу із повноваженнями інших суб'єктів місцевого самоврядування та органів державної виконавчої влади.

На конституційно-правовий статус області впливають такі чинники: територіальний устрій України; форма правління; політичний режим; соціально-економічні Вдосконалення обласного поділу в Україні передбачає розв'язання проблеми пошуку територіальних та інституційних меж владних повноважень органів обласного рівня з метою стимулювання соціально-економічного розвитку адміністративних одиниць; відповідь на вимогу автономії, яку генерують окремі групи населення і політичні угрупування, чия специфічна культура пов'язана з частиною території, що має свою власну історію; розв'язання проблеми регіону в Україні.

Ідея ліквідації обласного поділу та переходу на іншу модель адміністративно-територіального устрою на сучасному етапі є недоцільною і небезпечною в умовах соціально-економічної та політичної нестабільності перехідного стану держави та суспільства. Актуалізація цієї проблеми визначається тим, що суттєвий вплив на формування сучасного конституційно-правового статусу окремих областей України мають акти Президента України, центральних органів виконавчої влади, а також рішення територіальних громад, що виявляють спільний інтерес з приводу перерозподілу владних повноважень на користь свого обласного представницького органу (обласної ради), який виступає координаційним органом щодо здійснення спільної діяльності цих територіальних громад.

Область як об'єкт конституційно-правового регулювання є адміністративно-територіальною одиницею, яка визначає територіальні межі дії та систему місцевих органів публічної влади. Область як суб'єкт конституційно-правових відносин - це сформоване державою об'єднання територіальних громад, наділене правом вироблення та реалізації спільного інтересу населення області шляхом прийняття рішень на обласному референдумі або обласним представницьким органом - обласною радою.

3.2 Встановлення меж адміністративно-територіальних утворень в Україні

Важливість чіткого та однозначного встановлення меж адміністративно-територіальних одиниць з точки зору сталого розвитку земельних відносин обумовлюється наступними чинниками:

* АТУУ є територіальною основою платності землеволодіння та землекористування, що передбачає зарахування плати за землю із певних територій до бюджетів відповідних бюджетів місцевого самоврядування (частина 4 пункту 1 статті 69 Бюджетного кодексу України від 08.07.2010 № 2456-VI; Розділ XIII «Плата за землю» Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI), а також зарахування до відповідних бюджетів коштів від відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва (частина 4 пункту 2 статті 69 Бюджетного кодексу України від 08.07.2010 № 2456-VI);

* до розмежування земель державної та комунальної власності межі АТУУ розмежовують компетенцію органів територіального управління (місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування) щодо розпорядження цими землями (пункт 12 Розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III) та передачі їх у оренду (пункт 1 Розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України від 06.10.1998 № 161-XIV «Про оренду землі»);

* на основі АТУУ здійснюється розмежування компетенції органів територіального управління (місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування) щодо передачі у оренду нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок (стаття 13 Закону України від 05.06.2003 № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»), а також компетенція територіальних громад щодо управління земельними ділянками у порядку охорони спадкового майна та визнання їх відумерлою спадщиною (статті 1277, 1279 та 1285 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 № 435-IV);

* АТУУ (у частині визначення меж населених пунктів) визначає правові обмеження щодо формування земельних ділянок житлової та громадської забудови (стаття 38 Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III);

* АТУУ розмежовує компетенцію органів територіального управління (місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування) щодо затвердження документації із землеустрою (стаття 186 Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III) та містобудівної документації (статті 12, 14, 16, 17 - 19 Закону України від 17.02.2011 № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності»), в тому числі при зміні цільового призначення земельних ділянок (див. Порядок зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2002 № 502);

* нормативна грошова оцінка земельних ділянок як важливий економічний регулятор земельних відносин проводиться на основі АТУУ (див. постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.1995 № 213 «Про Методику нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів» та від 23.11.2011 № 1278 «Про затвердження Методики нормативної грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)»);

* визначення підсудності справ, які пов'язані із земельними ділянками як нерухомим майном, що мають пред'являтися за місцезнаходженням майна або основної його частини, фактично має здійснюватися із урахуванням АТУУ (стаття 114 Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 № 1618-IV) тощо.

Попри вищезазначене, нині можна констатувати, що існуюча система фіксації меж АТУУ потребує суттєвого удосконалення. Досить часто межі АТУУ визначаються досить умовно на підставі недосконалих планово-картографічних матеріалів радянської доби або перших років незалежності України, а це стає першопричиною як значної кількості непорозумінь, так і порушень законодавства при регулюванні земельних відносин. Масовим явищем в Україні стають «територіальні претензії» населених пунктів до навколишніх районів і навпаки, територіальні спори між районами, областями .

Станом на 01.01.2011 встановлено межі згідно проектів землеустрою щодо встановлення і зміни меж населених пунктів лише у 16738 населених пунктах, що становить 56,0% від їх загальної кількості, в тому числі:

* міста обласного значення - 78 або 43,6%;

* міста районного значення - 78 або 27,9%;

* селища міського типу - 377 або 42,7%;

* сільські населені пункти - 16205 або 56,9%.



Висновки

У висновках містяться основні положення і результати написання курсової роботи, які зводяться до наступного: аналіз історичного аспекту територіальної організації Української держави дозволяє говорити про те, що для неї характерним є наявність адміністративно-територіальних одиниць, які утворюються з метою становлення регіонів, тобто розв'язання проблем регіонального рівня.

Також, обласний поділ в Україні має відповідати характеру і суті розвитку суспільних відносин. Корінні зміни в державно-управлінських, соціально-економічних та інших відносинах спричиняють трансформацію конституційно-правового статусу області;

Під час реорганізації території області необхідно враховувати спільні інтереси районів, територіальних громад сіл, селищ та міст, що входять до складу області.

Ще одним важливим аспектом є те, що інтереси розвитку області вимагають створення нормативної бази, яка буде сприятливою для забезпечення балансу загальнодержавного та регіональних інтересів;