Здійснення регіонального та місцевого самоврядування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Склад та структура органів регіонального управління та місцевого самоврядування

2. Основні підходи до економічного районування і територіальної організації господарства

3. Політика структурної оптимізації регіональної економіки: пріоритетів, взаємодії підприємств і влади, власності, диверсифікації виробництва

4. Задача

Список використаної літератури

1. Склад та структура органів регіонального управління та місцевого самоврядування

регіональний місцевий управління самоврядування

Органи регіонального управління являють собою складову частину системи органів державного управління рис.1

Склад і структура регіональних органів державного управління та місцевого самоврядування регулюються Конституцією України, Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації» та іншими правовими документами.

До складу центральних органів державного управління входять Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, інші органи.

Президент України є глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Верховна Рада України -- єдиний орган законодавчої влади України.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади.

До складу регіональних (обласних) органів державного управління входять:

обласні та районні ради;

місцеві державні адміністрації;

сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України та іншими законами.

Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів державної виконавчої влади. В областях, районах, районах Автономної Республіки Крим виконавчу владу здійснюють обласні, районні державні адміністрації, в містах Києві та Севастополі -- міські державні адміністрації.

Місцева державна адміністрація здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною (обласною, районною) радою.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені функції і повноваження місцевого самоврядування.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських рад є їх виконавчі комітети, управління, відділи та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи рад організують свою роботу відповідно до рішень відповідних рад, є підконтрольними і підзвітними цим радам. При виконанні виконавчими органами делегованих їм повноважень звітуються відповідним органам державної виконавчої влад

2. Основні підходи до економічного районування і територіальної організації господарства

Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об'єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією - так звані економічні райони. Їх виділення, вивчення, прогнозування розвитку і лежить в основі економічного районування країни. У найбільш узагальненому трактуванні районування - це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування - це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. У той же час, згідно зізмістом цієї категорії, економічне районування - це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території. Кожен економічний район відзначається своїми суспільно-територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території. Вивченням продуктивних сил економічних районів, обгрунтуванням стратегії їх соціально-економічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука - важлива складова в спектрі економічної науки. Економічне районування - найважливіша передумова дієвого регіонального програмування, проведення ефективної державної регіональної політики. Дослідження розміщення продуктивних сил, їхнього розвитку в часі й просторі доцільно здійснювати на базі просторово-часового аналізу. Просторово-часовий аналіз розміщення і територіальної організації виробничих сил, динаміки їхнього розвитку являє собою сукупність кількісних методів і прийомів математичної статистики, математичного моделювання, а також картографічного, балансового, системно-структурного методів. Системний підхід і моделювання є одними з найбільш універсальних методів сучасних наукових досліджень. Регіону властиві всі ознаки об'єктів, що прийнято відносити до системи: однаковість моделей підсистем; взаємозв'язок базових чинників; стабільність функціонування локальних блоків; залежність стратегії досягнення цілі від типу структури взаємодії блоків і т.п. Тому вивчення регіону припускає використання методів системного підходу з огляду на те, що ціле- спрямована діяльність людини забезпечує і цілісність цієї системи. Комплексний аналіз розвитку регіону являє собою багатоаспектне дослідження, зміст і послідовність якого визначаються структурною складністю, системним характером самого об'єкта, логікою розвитку явищ і процесів, а також реальним ходом подій. Як відомо, характер зв'язку, що існує між елементами системи, фіксується в понятті структури, що визначає специфіку системи. Система являє собою внутрішньо організовану на основі того або іншого принципу цілісність, в якій всі елементи настільки тісно пов'язані один з одним, що виступають щодо навколишніх умов та інших систем як щось єдине. Під елементом розуміють мінімальну одиницю у складі цілого, виконуючу в ньому певну функцію. Регіон являє собою складну систему, елементи якої такі як, наприклад, населення, економіка, природне середовище, самі розглядаються як система. Програма розвитку будь-якого поселення, будь-то місто з мільйонним населенням або селище на декілька тисяч жителів, повинна розроблятися на базі системного підходу як сукупності ланок, що визначають його життєдіяльність. Балансовий метод ґрунтується на порівнянні балансів різноманітних ресурсів території (трудові баланси, грошові прибутки і витрати), поточних і зведених, на основі яких здійснюється розміщення конкретних виробництв, з огляду на специфіку території. 30 Техніко-економічний метод ґрунтується на аналізі матеріало-, енерго-, водо-, капітало-, фондо-, трудо-, екологомісткості виробництва. Економіко-статистичні методи використовують індекси, середні розміри, кореляційний аналіз, угруповання даних і т.ін. Методи економічного обгрунтувався галузевого розміщення виробництва включають етапи: сировинний баланс території; наявність ресурсів багатоцільового призначення (розвинута соціальна інфраструктура, науковий потенціал та ін.); трудові ресурси. До економічних важелів територіального розміщення виробництва відносяться ринкові ціни, місцеві тарифи, податки. Сутність картографічного методу полягає у використанні макетного моделювання, основним інструментом якого є карта. Особливо продуктивним є використання картографічного методу при вивченнізакономірностей просторового розміщення природних і господарських об'єктів та територіального аналізу. Карта є носієм і сховищем просторової інформації, отриманої в результаті проведених досліджень, поряд з цим вона може служити вихідною основою для наступних досліджень. Визначену подібність точок або ділянок території корисно показувати за допомогою ізоліній, що відбивають умовний рельєф того чи іншого явища; ізохрон, що з'єднують точки з рівними характеристиками витрат часу (при визначенні транспортної доступності); ізофор, що з'єднують точки з рівними транспортними витратами; ізоплет, що з'єднують точки рівних значень демографіч- ного потенціалу. Звичайно такі карти називаються картами статистичних поверхонь, з ними можливі практично всі математичні дії. Використовується також виробничо-збутове зонування. За допомогою синтезу географічної інформації (карта) рекомендується виявлення територіальних розходжень, здійснення на цій основі районування (картосхеми, діаграми, крапкові карти і т.д.). При наявності значної території, різноманітних природно-кліматичних умов і особливостей соціально-економічного розвитку її окремих частин, раціональне розміщення виробничих сил, їх успішний розвиток і функціонування можна здійснити на базі економічного районування. Існуючий адміністративний поділ України, що включає 24 області, Автономну Республіку Крим, м. Київ, м. Севастополь і близько 480 районів, на жаль, не можна визнати досить обґрунтованим з сучасного погляду на проблеми економічного районування. Модель оптимального функціонування регіональної і місцевої економіки вимагає точного врахування специфіки умов господарювання, ресурсних можливостей та ринкових зв'язків на мікроекономічному рівні, щоб забезпечити інтенсивний економічний розвиток держави. В останніх схемах економічного районування враховувалися 75 ознак, що об'єднуються за змістом у такі групи: 1) показники, що характеризують природні умови і ресурси (мінеральні, водні, земельні, рекреаційні); 2) соціально-демографічну структуру населення (щільність, частка городян, робітників і службовців, природний приріст); 3) характеристика виробничої сфери (промисловість, транспорт, сільське господарство (показники ВВП, виробництва промислової продукції на душу населення, щільність залізничних шляхів); 4) характеристика сфери обслуговування (побутові послуги на душу населення, забезпеченість житлом, школами, лікарняними койками та ін.); 5) екологічна характеристика (кількість шкідливих викидів, питома вага нормативно очищених стоків, рівень озеленення й ін.). У результаті використання загальногеографічного районування згідно з цими ознаками, отримаємо дев'ять основних районів України: 1 - Столичний, до якого належать Київська, Чернігівська, Житомирська області; 2 - Центральний (Черкаська, Кіровоградська); 3 - Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); 4 - Донецький (Донецька, Луганська); 5 - Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька); 6 - Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська, АРК); 7 - Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька); 32 8-Прикарпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька); 9 - Північно-Західний (Волинська, Рівненська). Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обгрунтуванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

Використання кількісного методу для побудови класифікації регіонів

Для проведення класифікації регіонів України, найбільш прийнятними вихідними об'єктами можуть служити існуючі одиниці адміністративного поділу, що мають високу внутрішню однорідність. Цій умові задовольняють низові адміністративні райони. Проте їхня класифікація потребує великої кількості вихідної інформації, одержання та опрацювання якої затруднені. Внаслідок цього як вихідні об'єкти класифікації беруть адміністративні одиниці більш високого рангу - області України. Як метод побудови класифікації використовують кількісний метод класифікацій, що є одним з варіантів кластерного аналізу (включає чотири операції, які циклічно повторюються на більше високих рівнях ієрархії аж до повного використання групи об'єктів). Нехай є сім регіонів, опис яких позначений R1, R2, R3... і включає дев'ять систематичних ознак Р1, Р2, Р3.... Для побудови їхньої класифікації формується матриця "об'єкт-ознака", у нашому випадку - "регіон-ознака", де стовпчики відображають описи окремих об'єктів, а рядки властиві усім їм ознаки; наявність ознаки позначена точкою у квадраті, а її відсутність - порожнім квадратом (рис. 1, додаток 1). Ознаки рекомендуються в подвійному коді, що відбиває наявність чи відсутність ознаки, або їхні альтернативні стани. Оскільки використані 33 тільки систематичні (таксономічні) ознаки, кожний рядок матриці містить відомості як про наявність, так і про відсутність ознаки, а всі сім регіонів у сукупності не мають жодної загальної ознаки з дев'яти запропонованих. Друга операція - упорядкування матриці "регіон-регіон", де подані зведення про парну подібність об'єктів (рис. 2., додаток 1). Використовується міра подібності, що враховує збіг ознак як за наявністю, так іза відсутністю: (a+b) / (a+b+c+d), де а - кількість ознак, наявних в обох об'єктів; b - відсутні в них; c - наявні тільки в одного об'єкта; d- тільки в іншого. Сума - загальна кількість ознак. Третя операція - формується первинний кластер, для чого використовується функція подібності: S = n x p, де n - кількість об'єктів у групі (кластері); р - кількість загальних ознак в об'єктів. Класифікація здійснюється "знизу-нагору", тобто шляхом сходження від нижчих таксонів до вищих. Для угруповання об'єктів у матриці парної подібності вибирають пару найбільш подібних серед них. Функція подібності для пари об'єктів дорівнює подвоєному значенню міри подібності. Потім до цієї пари підбирають третій об'єкт, найбільш подібний до них, і розраховують значення функції подібності для трьох об'єктів. Якщо збільшення функції не відбувається, тоді група, що формується з двох об'єктів (перший кластер), є завершеною. У нашому прикладі найбільш подібними є три пари регіонів R1+R2, R2+R3, R3+R4, для кожної з них S = 2 x 8 = 16. У такому випадку об'єднуються відразу чотири регіони і розраховується функція подібності для всієї групи. R1 - R4: S = 4 x 6 = 24 Приєднання до неї найбільше подібного регіону R6 знижує значення функції (S = 5 x 2 = 10). Отже сформовано первинний кластер першого порядку. 34 З регіонів, що залишилися, найбільш подібними є R5, R6: S = 2 x 7 = 14. Приєднавши до них R7, одержимо S = 3 x 5 = 15. Усі регіони вичерпані, таким чином, сформовано інший первинний кластер першого порядку. Четверта операція заснована на розбивці сформованих первинних кластерів. Перевірці на розбивку піддаються кластери, що включають понад два об'єкти. У нашому випадку розбивці підлягають обидва кластери. Побудуємо матриці "регіон-регіон" і "регіон-ознака" для кластера R1 - R4 (рис. 3, 4, додаток 1). З них очевидно, що регіон R2 однаковою мірою подібний із R1, R3, R4, тому для розбивки цього угруповання немає підстав. Відобразимо, що утворився 1 кластер 1 С1 (R1 - R4). Матриці, що складаються для кластера R5 - R7 (рис. 5, 6, додаток 1) показують, що найбільш подібними є R5, R6, у яких дві загальних ознаки, тоді як R7 має з кожним з них одну загальну ознаку. Отже маємо ще два елементарних кластера першого порядку: 2 С1 = R5 х R6; 3 С1 = R7. Далі будуємо матрицю "кластер-ознака" (рис. 7, додаток 1) для виділених елементів кластерів першого порядку. Потім розраховуємо матрицю "кластер- кластер" (рис. 8, додаток 1), з якого випливає, що найбільш подібні між собою кластери 2 С1, 3 С1 (S = 2 x 4 = 8). Приєднання кластера 1 С1 не можливе, тому що він не має з ними жодної загальної ознаки. Отримані два первинних кластери другого порядку не можуть бути піддані перевірці на розбивку, тому вони є елементарними кластерами другого порядку: U 3 1 2 1 5 2 1 1 4 2 С = С ;С = С С. Таким чином, на цьому прикладі показана дворівнева схема класифікації вихідних семи регіонів, що відбито на дендрограмі (рис. 9, додаток 1). Крім вищезгаданого методу, важливе методологічне значення мають чинники, принципи і критерії процесу суспільно-географічного районування на основі використання геоінформаційних систем (ГІС-технології). Головними чинниками цього процесу є: а) рівень розвитку географічного поділу й інтеграції праці, соціально- економічна вигода від нього; б) рівень розвитку матеріально-технічної бази і науково-технічного озброєння праці; 35 в) наявність необхідних природних ресурсів (рівень опанованості території); г) наявність трудових ресурсів з певними трудовими навичками, кваліфікацією, етнічними особливостями, функціональні типи населених місць; д) рівень урбанізації території; е) рівень розвитку соціальної інфраструктури; ж) національні межі. Процедура регіональної структуризації суспільної діяльності передбачає однотипне розуміння, насамперед критеріїв. Конкретними критеріями слід вважати: а) наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і волі людей; б) ефективне функціонування циклів життєдіяльності, їхня просторова локалізація; в) урахування значення районоформуючого міста та інших населених пунктів як "ядер" господарських вузлів, центрів і пунктів; г) рівень інтенсивності й сформованості всієї системи суспільно- географічних зв'язків; д) можливість будівництва значущих господарських об'єктів, експлуатації нових видів природних ресурсів, що обумовлюють формування нових локальних суспільно-географічних утворень; е) вплив історичних особливостей розвитку людської діяльності і природних характеристик території; ж) рівень життя населення; з) просторова диференціація невиробничої діяльності населення. Система показників для цього виду районування повинна включати відповідні індекси рівнів спеціалізації, комплексності, локалізації та ін.

Географічні інформаційні системи

Слід відзначити зростаючу роль високих технологій і інформаційної революції в розвитку регіональної економіки. З одного боку, вищевказані коефіцієнти локалізації, спеціалізації та інші були міні - географічні інформаційні системи (ГІС) в цій галузі до моменту комп'ютерної революції; а 36 з іншого - вони вже не зовсім відповідають реаліям часу, коли врахувати зростаючі вимоги до оптимізації прийняття рішень і очікуваного результату. На цьому етапі розвитку ГІС є головним інструментом і помічником при вирішенні регіональних (і не тільки) різноманітних завдань. Вони можуть бути зв'язані, наприклад, з оптимізацією вибору місця розташування зазначеного об'єкта і з аналізом, прогнозуванням, розрахунком економічних, соціальних, екологічних та інших наслідків того чи іншого нововведення, просторовим аналізом, моделю- ванням та ін. Вона дозволяє на основі постійного контролінгу даних, що введені у таблицю, згідно з усіма завданими критеріями, які характеризують просторовий об'єкт, отримати найбільш повну, достовірну й оброблену інформацію (як відомо, хто вчасно володіє інформацією, той володіє світом) у будь-яку мить за будь- яким завданням. В усіх розвинутих країнах департамент ГІС став невід'ємною частиною усіх структур, діяльність яких пов'язана з територією. ГІС-систему використовують підрозділи поліції, пожежники, вона застосовується споживачами при виборі оптимального маршруту пересування, в автомобілях, літаках, поїздах; інвесторами при виборі об'єкта інвестування; департаментами землекористування, водо-, енергопостачання; департаментами стратегічного розвитку міст та регіонів; фінансовими департаментами та ін. Але цим можливості ГІС не обмежуються, ця система дозволяє також контролювати роботу вже існуючих об'єктів, виконувати велику кількість інших функцій і завдань, без яких не можлива діяльність жодної ланки системи управління містом, регіоном та проектами їх розвитку.

3. Політика структурної оптимізації регіональної економіки: пріоритетів, взаємодії підприємств і влади, власності, диверсифікації виробництва

Регіональна політика щодо формування міжбюджетних відносин.

Державна політика повинна спрямовуватися на створення фінансової спроможності регіонів до розвитку та здійснюватися з урахуванням їх особливостей і потенціалу, необхідності адаптації до ринкових умов господарювання. Реалізація регіональної політики вимагає поетапного реформування бюджетної системи і міжбюджетних відносин та приведення їх у відповідність з цілями регіонального розвитку на основі моделі бюджетного унітаризму в поєднанні з елементами бюджетної децентралізації, яке передбачає:

- запровадження нової системи фінансового вирівнювання, яка ґрунтується на об'єктивних критеріях, гарантованих державою соціальних стандартах, нормативах мінімальної бюджетної забезпеченості;

- розробку та впровадження стимулюючої регіональний розвиток системи бюджетних трансфертів, яка включатиме дотації, субвенції на виконання делегованих повноважень, інвестиційні субвенції;

- запровадження механізмів зацікавленості органів влади у зміцненні місцевих фінансів шляхом закріплення за місцевими бюджетами на довгостроковій основі часток загальнодержавних податків і трансфертів та започаткування стратегічного бюджетного планування;

розвиток та упорядкування системи місцевих податків, і зборів, збільшення їх частки у загальних надходженнях місцевих бюджетів;

- планування та фінансування видатків бюджетів усіх рівнів по утриманню об'єктів соціальної сфери на програмно-цільовій основі, оптимізація мережі, штатів, установ та закладів, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів;

- запровадження касового виконання місцевих бюджетів на казначейських засадах;

- запровадження системи нормативно-правових та фінансово-економічних заходів, що стимулюють здійснення розрахунків між господарюючими суб'єктами у грошовій формі;

- впровадження механізмів заохочення заощаджень місцевого населення з метою збільшення інвестиційного потенціалу регіонів.

Пріоритети політики оптимізації регіональних економічних структур.Регіональна економіка як єдиний господарський комплекс, складові якого функціонують продуктивно та ефективно, є метою будь-якого уряду. Тим більше у цьому є зацікавлені органи місцевого самоврядування. Ефективна регіональна економічна система створює фінансові передумови асигнування соціальних, виробничих і екологічних проектів та програм. Тому політика центральної і місцевої влади має полягати лише в тому, щоби створити механізм, тобто правову та економічну основу, розвитку регіональної економіки як єдиного господарського комплексу. Така модель регіональної економіки мала б забезпечувати її певний рівень економічної самодостатності.

Це дає змогу теоретично обґрунтувати представлену модель з погляду її самодостатності, тобто економічної самостійності та визначити основні пріоритети політики її розвитку:

по-перше, як і будь-яка суспільна система, регіональна економічна система є відображенням прояву і дії об'єктивних економічних законів, зокрема закону товаровиробництва, закону товарообміну, закону господарської збалансованості, які й визначають механізм розширеного відтворення взагалі, тобто як для окремого підприємства, так і для регіону; поряд з тим для здійснення виробництва в регіоні мають бути наявними ресурси живої праці, основного і оборотного капіталів, об'єднані в організаційні форми (підприємства, об'єднання підприємств), функціонування яких відповідало б вимогам розширеного відтворення і самозростання усіх видів капіталів;

по-друге, об'єктивні економічні закони, характер їх прояву, дії і вимоги повинні бути усвідомлені суб'єктами виробництва і управління та відображені в системі управління локальним і регіональним виробництвом; така система управління повинна задовольняти, перш за все, вимогам механізму розширеного відтворення і самозростання капіталів на мікрорівні, кількості і рівням управлінських структур, які повинні лише посилювати дію механізму розширеного відтворення капіталів, чим і буде визначатися їх доцільність і необхідність; важливою умовою самодостатності і самостійності регіональної економічної системи є відповідність правової бази вимогам дії об'єктивних економічних законів і соціальних процесів, яка повинна посилювати стимули, економічні інтереси щодо високоефективного виробництва;

по-третє, регіональні результати, перш за все, виробництва повинні відповідати вимогам розширеного відтворення капіталу;

по-четверте, регіональному обсягові виробництва товарів і послуг повинно відповідати платоспроможність виробників і населення;

Така регіональна економічна модель задовольняє: - виробників, оскільки вироблена продукція реалізована, затрати відшкодовані і прибутки отримані; - споживачів, оскільки вони спроможні придбати необхідні товари і послуги і задовольнити свої виробничі і соціальні потреби; - органи регіонального управління, оскільки є поступлення в дохідну частину бюджету і можливість вирішувати виробничі, комунальні і соціальні питання в регіоні.

Теорія регіональної економічної самодостатності обґрунтовує необхідність оптимізації господарської структури за трьома напрямками:

- територіальним, який передбачає оптимізацію пропорцій капіталу, ресурсів між промисловими центрами, вузлами, районами, вирівнювання рівнів економічного розвитку;

- галузевим, який розглядає оптимізацію пропорцій між галузями базових і соціальних виробництв з погляду виробництва регіонального продукту адекватного структурі потреб регіону;

- функціональним, який висвітлює реальну структуру регіонального продукту з погляду співвідношення в ньому затрат виробництва і продукту.

За дотримання вимог оптимізації господарської структури правовими і економічними методами можна досягти рівня збалансованої і самодостатньої регіональної економічної системи.

Політика оптимізації взаємодії підприємств регіону і органів регіональної влади. Економічну систему регіону складають щонайменше три великі підсистеми:

по-перше, економіка індивідуальних виробників, підприємств, галузей, корпорацій, які функціонують на основі вимог об'єктивних економічних законів, взаємодіють між собою, формуючи господарський механізм; суть господарського механізму полягає у становленні відносин виробництва, фінансів, капіталовкладень, внутрішнього і зовнішнього товарообміну і ін.

по-друге, регіональне самоуправління населених пунктів, адміністративних районів, областей, які вступають у відносини з суб'єктами виробництва на їх території з приводу формування бюджетів, розвитку соціальної інфраструктури, соціального захисту, зайнятості тощо.

по-третє, державне управління і регулювання зі сторони уряду, міністерств і комітетів, яким підпорядковані підприємства відповідних видів діяльності і які вступають у відносини з підприємствами з приводу перерозподілу їх прибутків і доходів та з регіонами щодо вирішення питань національного значення на їх території.

Система господарського механізму повинна забезпечити виробникам прибутковість і розвиток, а регіональне самоуправління - вирішення територіальних, виробничих, фінансових, соціальних, природничих проблем. Держава забезпечує передумови правового, інноваційного, інвестиційного, фінансового характеру і відповідну підтримку розвитку як підприємств, так і регіонів.

Аналіз результатів господарської діяльності окремих регіонів (областей) України показує, що вони не є самозабезпеченими і потребують відповідних субсидій чи пільг. Це означає, що рівень виробництва товарів і послуг в регіоні не задовольняє потреби виробників і споживачів регіону.

Суперечність ускладнюється, коли не чітко визначені рівні функціонування виробництва і управління. Теорія регіональної економічної системи допускає співіснування підсистем: - функціональної; - галузевої; - територіальної.

Ці економічні підсистеми вимагають і відповідних методів управління: функціональна підсистема - економічних, галузева і територіальна - адміністративних.

Реальна на сьогодні економічна система регіонів в Україні формувалася на відповідній тоді теоретичній основі і задовольняла інтереси її творців. Суть цієї теорії полягала на обґрунтуванні пріоритету суспільної власності на капітал, яка вимагала переваг адміністративних методів управління. У цій теорії був відчутний сильний вплив не перевіреної практикою суспільної ідеології, а не вимог об'єктивних економічних законів, що не могло не відбитися на рівні ефективності виробництва, споживання та й відтворення взагалі. Зараз українська економічна наука і влада намагаються виправляти цю теорію і практику господарювання.

Перехід до економіки ринкового типу характеризується широким комплексом заходів з переорієнтації системи управління від адміністративних на економічні методи. Це стосується як країни в цілому, так і окремих її адміністративних регіонів. В основі цих заходів є запровадження повного господарського розрахунку, який диктується вимогами об'єктивних економічних законів. Сам господарський розрахунок передбачає самоокупність, самофінансування, самозростання капіталу, самозабезпечення ресурсами тощо.

Однією з складних проблем різних рівнів управління економікою є те, що в процесі недосконалої приватизації сформувалися олігархи, які стали державними, регіональними, господарськими чиновниками, а впливова частина державних чиновників - олігархами. Таким чином адміністративна система в нових умовах знаходить засоби забезпечення собі достатнього ступеня стійкості, посилюючи тим самим суперечність з господарським механізмом. Головною причиною загострення суперечності є збереження чиновницько-олігархічним складом своїх управлінських позицій, тоді як господарський механізм вимагає ефективності використання капіталів і робочого часу. З позиції ж адміністративно-чиновницької системи головним є не досягнення максимальної результативності об'єкта управління, а забезпечення умов якнайлегшого управління цим об'єктом, наприклад, підприємством, галуззю, регіоном, країною. За цих обставин посилюється поляризація цілей господарського механізму і управлінської системи. Звідси є очевидним переважання суб'єктивного чинника над об'єктивним, адміністративної системи над господарським механізмом, оскільки вона і досі зберігає галузеву систему управління економікою, а регіональні органи управління не мають ніякого впливу на виробничі об'єкти міністерств, розміщених на їх території.

З позиції господарського механізму будь - який орган територіального управління повинен максимально відповідати вимогам даного регіону, тобто враховувати його демографічні, науково - технічні, природно - кліматичні, географічні, геополітичні і інші особливості. Отже регіональні проблеми досить далеко від інтересів підприємства (міністерства). Більше того, підприємства навіть збільшують число проблем, які змушений вирішувати регіональний орган управління, зокрема соціальні, екологічні та інші. Хоч тут варто відмітити, що інтереси підприємства, які стосуються зростання обсягів виробництва, зміцнення фінансового стану, зростання заробітної плати, прибутків є дуже близькими для органу регіонального управління, оскільки такі виробничі показники зменшують соціальну напругу і покращують бюджетний стан регіону.

Політика власності на капітал і узгодження інтересів суб'єктів регіональної економіки. Практика переходу до ринку показує, що існують суперечності економічних інтересів різних суб'єктів регіональної економічної системи, які виникають через відносини власності на капітал. В організаційно-правовому аспекті суспільно необхідний напрям розвитку відносин власності повинен забезпечити вирішення двох важливих завдань:

по-перше, узгодження економічних інтересів суб'єктів регіонального виробництва;

по-друге, формування регіонального єдиного господарського комплексу, достатнього для проведення регіоном самостійної економічної і соціальної політики.

Звісно, що така політика повинна органічно поєднувати регіональні економічні і соціальні інтереси з загальнонаціональними інтересами України як єдиної держави. Мова йде про створення умов ефективності функціонування регіонального капіталу, створення такого обсягу і структури регіонального продукту, за яких можна задовольнити потреби регіону і інтереси держави. Тобто йде мова про створення економічно сильного регіону, без яких не може бути сильною національна економічна система і держава в цілому. Регіони не повинні бути дотаційними всі, чи навіть половина. Держава не повинна концентрувати у своїх руках весь національний дохід і розподіляти між регіонами. Регіони повинні бути економічно і соціально самостійними, або близькими до самостійності та виділяти ресурси державі для виконання нею загальнонаціональних функцій, в тому числі при потребі окремих регіонів і їх економічної та соціальної підтримки.

Теорія економічної самостійності регіональної господарської системи обґрунтовує необхідність першочергового упорядкування відносин власності на капітал: людський, основний і обіговий. Річ у тому, що з капіталом якнайтісніше пов'язана ефективність його використання, оскільки капіталу характерна властивість самозростання. При тому слід зауважити, що власність на капітал є найважливішим чинником господарського системотворення на всіх рівнях: підприємства, галузі, регіону, країни в цілому. Якщо в регіоні помітні тенденції падіння ефективності економіки, то це є результатом певних деформацій в системі відносин власності на капітал і управління. Причому ці деформації пов'язані перш за все з суб'єктивним чинником, з не упорядкованістю відносин власності на виробничий капітал і на привласнення результатів виробництва.

Власність - це узаконене право суб'єкта на володіння капіталом чи майном, які приносять йому прибуток. Це досить спрощене визначення, але воно містить важливі складові компоненти усієї системи відносин власності на капітал чи майно Основними ж компонентами системи відносин власності, які випливають з даного визначення, є суб'єкт власності, об'єкт власності і предмет власності. Такий поділ елементів системи відносин власності дуже важливий, оскільки кожен з них має різне призначення в системі виробництва і обміну

Політика регіональної диверсифікації виробництва і замкнутих технологічних циклів. Однією з важливих передумов формування регіональної економічної системи як єдиного господарського комплексу є глибокий внутрірегіональний поділ праці і диверсифікація регіонального виробництва. Мова йде про зведення до мінімуму радіуса технологічних кооперативних зв'язків виробників регіону. Інколи такі зв'язки, в залежності від галузі виробництва, виходять далеко за межі регіону, що впливає на зростання собівартості їх продукції і зниження конкурентоспроможності. Завдання полягає в тому, щоб кооперативні технологічні контакти розширювати:

- максимально - в даному регіоні;

- середньо - в межах національної держави;

- мінімально - за межами національної держави.

Сутність диверсифікації виробництва. Під диверсифікацією розуміють розширення об'єктів діяльності, номенклатури і асортименту продукції, яку виробляє монополістичне об'єднання. З погляду формування регіональної економічної системи як єдиного господарського комплексу диверсифікацію слід розуміти як процес поділу праці в глибину і ширину та створення таких виробництв, які забезпечують асортимент товарів кінцевого споживання як для потреб регіону, так і для зовнішньоекономічних зв'язків. З погляду адаптації до ринкових умов господарювання поняття „диверсифікація виробництва” можна визначити як швидкість реагування економічної системи на будь-які зміни, зокрема науково-технічні, технологічні, соціальні, політичні і ін., які виникають в процесі виробництва. Швидкість реагування - це час, який необхідний економічній системі для усвідомлення усіх змін і прийняття адекватних дій. Таким чином регіональна диверсифікація виробництва охоплює щонайменше три основні аспекти.

Слід підкреслити, що без істотного підвищення диверсифікації регіонального виробництва неможливо істотно підвищити рівень економічної самодостатності регіону та вирішити основні економічні і соціальні проблеми.

Внутрірегіональні замкнуті виробничі цикли. Теорія економічної самодостатності регіону обґрунтовує необхідність формування регіональної економіки як єдиного господарського комплексу, складовими елементами якого є:

- замкнуті на даний регіон технологічні і виробничі цикли в більшості галузей економіки;

- економічно обґрунтовані і вигідні відносини між локальними суб'єктами виробництва (підприємствами регіону) та регіоном і підприємствами, технологічно замкнутих на регіон.

Виробничі підприємства розподіляються за такими ознаками:

- підприємства, які видобувають сировину, виробляють сировину і матеріали, ввозять сировину і матеріали;

- підприємства, які виробляють напівфабрикатну продукцію;

- підприємства, які виробляють деталі, вузли, агрегати, комплектуючі для складання готової продукції;

- підприємства, які виробляють чи складають готову продукцію.

Рівень економічної і соціальної самодостатності регіону буде визначатися співвідношенням кількості підприємств цих чотирьох груп: чим більша кількість підприємств, які виробляють, а особливо складають готову конкурентноздатну продукцію, тим більша ймовірність забезпечити собі і регіонові надходження прибутків та відрахувань до бюджету. Річ у тому, що підприємства, які видобувають сировину, виробляють матеріали, напівфабрикатну продукцію є дуже затратомісткими, малоприбутковими і негативно впливають на довкілля (гірничодобувна, хімічна, металургійна, паливна і ін.), що створює значні економічні, соціальні і природні проблеми. Підприємства, які виробляють комплектуючі і складають готову продукцію - різні галузі машинобудування, легка і харчова промисловість - менш затратні і більш прибуткові. Машинобудівні галузі більш наукомісткі, легка і харчова - більш трудомісткі, що дуже сприятливо для їх розвитку у будь-якому регіоні.

Отже завдання кожного регіону полягає в тому, щоб сформувати в регіоні якнайбільшу кількість підприємств з випуску готової конкурентноздатної продукції. Цьому повинно сприяти створення регіональної економічної системи, більшість виробництв якої технологічно замкнуті на свій регіон, менше на сусідні регіони і ще менше за межі країни. Найлегше замикаються технологічні цикли легкої, харчової, деревообробної промисловості, виробництва будматеріалів, деяких галузей хімічної промисловості. Значно важче майже усіх галузей машинобудування. Сутність замкнутого на регіон технологічного виробничого циклу полягає в тому, що для випуску певної готової продукції потрібна кількість виробництв, які забезпечують повний технологічний процес її виготовлення. Це здійснюється внаслідок поглиблення поділу праці і вузької спеціалізації виробництв, що забезпечує створення додаткових робочих місць і продуктивності виробництва.

Відносини між підприємствами і регіоном. В умовах економічної самодостатності регіонів усі виробничі і соціальні відносини між територією і підприємствами повинні бути поставлені виключно на взаємовигідну основу. Це означає, що підприємства, які функціонують і які створюються внаслідок виробничої диверсифікації, здійснюють вигідні економічні відносини, навіть якщо вони в єдиному технологічному циклі, але організаційно самостійні. У відносинах з регіоном кожне підприємство вносить свій вклад в економічний і соціальний розвиток території, де вони розміщені. У свою чергу, регіон зобов'язаний якнайширше сприяти підвищенню ефективності усіх суб'єктів виробничої діяльності. Для цього необхідно, щоби управління регіону і будь-який суб'єкт виробничої діяльності мали рівні економічні і юридичні права.

Підприємства, незалежно від виду власності і форми виробничої організації, повинні здійснювати свою діяльність на основі самостійного вибору форм і методів господарювання. Головною метою виробничої самостійності є отримання чистого доходу, який забезпечить підприємству самодостатнє відтворення, а саме, здійснити вчасно платежі до бюджетів регіону і держави, заробітну плату працівникам, відшкодувати обіговий капітал і здійснювати капітальні нагромадження. За рішенням трудових колективів на базі їх підприємств, об'єднань і кооперативів можуть утворюватися акціонерні товариства, які розподіляють акції між членами свого і других трудових колективів - суміжників, підрядників, творців нової техніки і технологій.

Широкі можливості слід надавати формам господарювання, побудованих на оренді майна, територій, виробничих і інших об'єктів, які є в будь-якій формі власності. Притому підприємства самостійно можуть здійснювати зміну своєї організаційної структури і асортименту продукції у відповідності до динаміки кон'юнктури на внутрішньому та зовнішньому ринках. Вони можуть утворювати міжгалузеві і міжгосподарські об'єднання, концерни і консорціуми з метою зміцнення кооперативних зв'язків і диверсифікації виробництва.

4. Задача

Дано показники виробництва регіонального продукту:

Розрахуйте: 1. обсяг виробництва регіонального продукту за роками;

2. зміну у відсотках обсягу виробництва продукту у 2-му році по відношенню до 1-го і у 3-му по відношенню до 2-го;

3. побудуйте діаграму динаміки виробництва регіонального продукту і коротко опишіть.

Рішення

Діаграма Динаміка виробництва регіонального продукту

Як бачимо, на діаграмі чітко видно, що обсяг виробництва регіонального продукту найвищий у 3-му році,можна сказати,що обсяг виробництва з кожним роком збільшувався: у 2-му році порівняно з першим збільшився на 2000, у 3-му порівняно з 2-им збільшився на 4000.

Список використаної літератури

1. Регіональна економіка: навч. посібник / О.В. Димченко, Н.М. Матвєєва, С.М. Гайденко; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. Х.: ХНАМГ, 2010, 221 с.

2. Е. А. Зінь Регіональна економіка: Підручник. К.: «ВД «Професіонал», 2007. 528 с.

Размещено на Allbest.ru