Система та види покарань

Размещено на http: //www. allbest. ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОКАРАННЯ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

1.1 Поняття та ознаки покарання

1.2 Мета покарання та її складові

1.3 Загальні засади призначення покарання

РОЗДІЛ 2 СИСТЕМА ПОКАРАНЬ ТА ЇЇ КЛАСИФІКАЦІЯ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

2.1 Система покарань, її ознаки і значення

2.2 Класифікації покарань за кримінальним кодексом України

2.3 Окремі види покарань

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність досліджуваного питання зумовлена тим, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби із злочинністю.

Досить широке використання покарання у сфері боротьби зі злочинністю визначається тією обставиною, що за останнє десятиліття криміногенна обстановка в країні настільки ускладнилася, що в даний час злочинність являє собою реальну загрозу соціально-економічному розвитку держави та її національної безпеки. Тому правильне визначення сутності, змісту і цілей покарання, вдосконалення системи покарань і діяльності органів та установ, що їх виконують, є однією з найактуальніших завдань правової науки і практики боротьби зі злочинністю.

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, установлена ст. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань. Система покарань покликана визначати однаковість у правозастосовній діяльності та згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності. Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом та обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

Мета і завдання. Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретико-методологічних засад, нормативних основ та практичної діяльності дослідити предмет та сутність питання покарання в сучасній системі запобігання злочинності в країні.

Відповідно до поставленої мети курсової роботи в ній необхідно вирішити наступні питання:

· дослідити загальнотеоретичні аспекти поняття покарання та його ознак;

· розглянути мету покарання та її складових;

· означити поняття системи покарань, її ознак і значення в сучасному кримінальному праві;

· розглянути сучасну класифікацію покарань;

· мотивувати актуальність даного питання на сучасному етапі розвитку України як правової держави.

Об'єктом курсової роботи є методологічні засади щодо формування категорійного поняття та сутності покарання.

Предметом дослідження - поняття та система покарання.

Методи дослідження. У вирішенні зазначених завдань використовувались загальнотеоретичні і спеціально-наукові методи пізнання.

Основним серед сукупності методів, що використовувався при написанні роботи був логіко - сегментивний метод, за допомогою якого було здійснено сходження від абстрактного до конкретного. Також було застосовано системно-структурний метод, історичний, методи наукового пізнання. Методи класифікації, групування та системний були використанні для визначення різновидів сприйняття покарання як поняття. За допомогою порівняльно-правового аналізу з'ясувалось закономірне і випадкове у змісті явищ. Розробкою даного питання займались провідні вітчизняні вчені та практики. Вагомий внесок у розробку даної проблеми внесли Ю.В.Александров, З.Д.Смітієнко, Ю.М.Дьомін, С.О. Юлдашев, Клименко В.А., Баулін Ю.В, В.І.Борисов, С.Б.Гавриш, В.В.Сташис, В.Я.Тація, Козак В.А., Перепилиця О.В., Тацій В.Я. та інші.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, переліку умовних скорочень, трьох розділів, підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг курсової роботи становить сторінок. Список використаних джерел становить найменування та займає сторінки.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОКАРАННЯ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

1.1 Поняття і ознаки покарання

покарання кримінальний злочинність відповідальність

Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

В ч. 1 ст. 50 КК дається визначення покарання: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні правді свобод засудженого.

Це визначення дає можливість висвітлити ознаки покарання.

По-перше, покарання -- це захід державного примусу, який застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин. Воно призначається тільки судом, який виносить вирок від імені держави. Ніякі інші органи держави не можуть розглядати кримінальні справи й призначати покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це положення відтворене у ч. 2 ст. 2 КК.

По-друге, покарання є саме примусом. Серед усіх заходів державного примусу воно є найбільш суворим. Покарання призначається й виконується незалежно від волі винного відчужи на собі державний примус. Відбуття покарання після вступу вироку в законну силу є обов'язковим для засудженого. Ухилення від відбуття покарання саме по собі є злочином.

По-третє, покарання полягає в обмеженні прав і свобод засудженого.

Згідно з ч. З ст. 63 Конституції засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду [4,с.227].

Саме ці обмеження виступають у якості кари за вчинений злочин. Кара становить зміст покарання, вона відсутня в інших заходах державного примусу. Обсяг кари залежить від тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання. Позбавлення й обмеження, які несе з собою кара, можуть бути фізичного, матеріального та морального характеру (часто вони збігаються одночасно).

Позбавлення волі має місце при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, арешті. Обмеження волі має місце в таких покараннях як обмеження волі й тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Обмеження трудових прав здійснюється при позбавленні права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських роботах, виправних роботах, службовому обмеженні для військовослужбовців.

Негативні наслідки матеріального характеру тягнуть за собою штраф і конфіскація майна.

Але покарання не повинні завдавати засудженому фізичних страждань або принижувати його людську гідність (ч. З ст. 50 КК). Це положення випливає з конституційної норми про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 28 Конституції) [4,с.228].

По-четверте, шляхом призначення покарання суд від імені держави висловлює негативну оцінку як самого злочину, так і особи, яка його вчинила. Ця оцінка є не тільки правовою, а- й моральною.

По-п'яте, покарання тягне за собою стан судимості, який викликає певні обмеження для особи й служить засторогою від вчинення нею нового злочину.

Судимість властива тільки кримінальному праву.

1.2 Мета покарання та її складові

Мета покарання -- це кінцевий результат, якого бажає досягнути держава в ході застосування судом до особи такого особливого заходу державного примусу, яким є кримінальне покарання [4,с.228].

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми.

За підрахунками видатного вченого професора М. Д. Сергієвського, починаючи з часів Гуго Гроція (1583-1645) стосовно покарання було висунуто 24 нових філософських системи і близько 100 теорій, які були різновидами цих систем. І сьогодні є різні підходи щодо мети (цілі) покарання у світовій теорії і практиці боротьби зі злочинністю.

Всі ці теорії розподіляються на три види: абсолютні, відносні й змішані.

Абсолютні (теологічні) теорії покарання полягають у тому, що покарання є відплатою за вчинений злочин, воно не переслідує жодної практичної мети. Його основу треба шукати у вищих началах, які є аксіомою для всього цивілізованого людства.

Історично так склалось, що перші теологічні теорії базувалися на постулатах Старого заповіту: покарання -- відплата за зло за правилами: "око за око, зуб за зуб" [3,с.145].

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї -- мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство -- смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові -- каторга, за образу -- застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

Кант писав, що зло вимагає відплати злом, тільки відплата за принципом рівності може визначити міру й обсяг покарання або рівність за силою дії. Гегель вважав, що злочин є Запереченням права, а покарання є запереченням злочину. Покарання, зняття злочину, на думку Гегеля, є справедлива помста, відплата [4,с.229].

В основі відносних теорій лежить вимога, щоб покарання призначалося для досягнення певної корисної мети для суспільства в цілому і для покараного особисто. Згідно з утилітарними теоріями покарання, насамперед, має завданням запобігати вчиненню злочинів як з боку засудженого, так й інших членів суспільства, а також виправлення злочинця.

Концепція покарання як виправлення злочинця бере початок від стародавнього грецького філософа Платона (428-347 р. до н. е.). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головним завданням правосуддя -- лікування їхніх душ. Жодне покарання не повинно призначатися заради того, аби завдати шкоди, але тільки для того, щоб зробити стражденного, тобто злочинця, кращим, ніж він був до покарання.

Прибічники теорії залякування і теорії психологічного примушування вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження.

Найбільш повно концепція залякування покаранням з метою запобігання злочинам висловлена в роботах англійського філософа Ієремії Бентама (1748-1832). Він виходив з того, що метою всіх законів є запобігання шкоді, а метою покарання -- діяти так, щоб не могло бути вчинено взагалі ніяких злочинів. Будь-яке покарання -- шкода, воно є зло само по собі, тому його можна застосовувати лише настільки, наскільки воно обіцяє усунути яке-небудь більше зло.

Видатний англійський юрист Блекстон (1723--1780) писав: "Із усіх частин закону найважливішою є каральна: бо не потрібно було б повторювати -- "роби це і не роби цього, якщо до цього не приєднати, бо за непослух ти одержиш отаке-то покарання". Метою покарання Блекстон вважав попередження злочинів [4,с.230].

У Німеччині, інших країнах континентальної Європи, і в Російській імперії теж значний вплив на теорію кримінального права й кримінального законодавства мали погляди видатного юриста Ансельма Фейербаха (1775-1833). В основі його вчення -- положення про необхідність психологічного примусу. У боротьбі держави із злочинністю недостатньо фізичного примусу, який настає за фактом порушення права, необхідний також психологічний примус, який має здійснюватися до порушення права. Таким чином, метою покарання за А. Фейєрбахом є, насамперед, загальне попередження. Крім головної мети покарання, він визначає й додаткові -- це спеціальне попередження вчинення злочинів з боку покараного і його виправлення [4,с.231].

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження.

Так, видатний французький юрист і соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) виходив з того, що каральна реакція держави не повинна бути суто утилітарною, в ній є і може бути все більше почуттів [4,с.232].

Отже, інтегративні (змішані) теорії покарання поєднують ідеї абсолютної та відносної (утилітарної) теорій. Цілями покарання вони вважають залякування й відплату (кару), виправлення покараного, а також спеціальну та загальну превенцію.

Саме на такій інтегративній позиції стоїть КК України. У ч. 2 ст. 50 КК сформульовано цілі покарання: "Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Отже, цілі покарання (або складові мети покарання) становлять:

а) кара;

б) виправлення засудженого;

в) запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого (спеціальна превенція);

г)запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальна превенція).

Вони перебувають у нерозривній єдності між собою і досягнення кожної з них сприяє досягненню інших.

Кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод [3,с.154].

Кара полягає не тільки в обмеженні прав і свобод особи, що мають фізичний (позбавлення волі, громадські роботи тощо) і матеріальний (штраф, конфіскація майна тощо) характер. Каральна мета досягається і тим, що особа піддається ганьбі від імені держави. Сам факт засудження в багатьох випадках сильніше впливає на злочинця, ніж вказані обмеження [4,с.233].

Мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи-на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу. Звичайно, кращою буде ситуація, за якої особа, що відбула покарання, внаслідок виховного впливу на неї стає свідомою законослухняною людиною, яка органічно відкидає для себе можливість подальших злочинних проявів, розуміючи їх суспільну небезпеку й глибоку аморальність.[1,с.184].

Під час виконання покарання (насамперед, його строкових видів) основними засобами виправлення особи є режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Ці засоби мають застосовуватися з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину, поведінки засудженого під час відбування покарання (ч. З і 4 ст. 6 КВК).

Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) полягає в тому, щоб поставити особу в такі умови, за яких вона, навіть бажаючи вчинити злочин, не могла б цього зробити. Ця мета досягається шляхом використання всіх законних обмежень прав і свобод, якими характеризується той чи інший вид покарання. І чим суворіший є вид покарання, тим більше можливостей для досягнення цієї мети. Це є справедливим, адже, чим більш небезпечним є злочинець, тим більше підстав чекати від нього рецидивного прояву[1,с.185].

Найбільшу можливість досягнення вказаної мети забезпечують послідовно довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт, обмеження волі і т. п. Позбавлення можливості вчиняти певні категорії злочинів забезпечують такі види покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, службові обмеження для військовослужбовців.

Запобіжна ціль досягається шляхом:

а)видання закону про кримінальну відповідальність;

б)призначення судом покарання конкретним особам;

в)виконання призначених покарань.

Отримання відомостей стосовно сказаного вище має залякувати нестійку особу застосуванням до неї, у разі вчинення злочину, аналогічних, а може й ще більш суворих заходів державного примусу. Одночасно важливим чинником у загальній превенції є виховний вплив відносно всіх членів суспільства в напрямку вироблення у них (або посилення наявності) позитивної моралі, переконань і поглядів [4,с.235].

Отже, всі цілі покарання нерозривно взаємопов'язані і будь-яке покарання має призначатися з розрахунком досягнення кожної мети окремо і всіх їх разом узятих.

1.3 Загальні засади призначення покарання

Згідно зі ст. 60 КК України покарання повинно бути справедливим. Тільки в цьому разі воно може досягти цілей, передбачених ст. 50 КК України, а саме - відновлення соціальної справедливості, а також виправлення засудженого і попередження скоєння ним нових злочинів.

Справедливість - категорія морально - етична. Вона містить умову про відповідність між злочином і покаранням.

Для того, щоб суд кожного разу призначав справедливе покарання, Кримінальний кодекс передбачає загальні засади його призначення, тобто принципи, якими повинен керуватися суд пр. вирішенні питання про покарання за вчинений злочин.

Перший принцип містить вимогу, щоб призначуване покарання було в межах, передбачених відповідною статтею Особливої частини КК України. Це означає, що коли санкція статті передбачає один вид покарання, то вибір суду ним і обмежується. Щоправда, на підставі ст. 69 КК України суд може призначити м`якіше покарання, ніж передбачено за відповідний злочин. Коли ж санкція містить кілька видів покарань, то суд вибирає один з них. При цьому суворіший призначається тільки тоді, коли менш суворий, на думку суду, не забезпечить досягнення мети покарання.

Допускається також призначення суворішого покарання, ніж передбачено відповідними статтями Особливої частини КК України. Це можливе в разі призначення покарання за сукупністю злочинів і вироків ( ст.. 70, 71 КК України) [3,с. 166].

Другий загальний принцип - вимога врахування положень Загальної частини КК України. У цій частині містяться чіткі критерії призначення покарання ( ст..63 - 73 КК і низка інших норм).

Третій принцип полягає у вимозі призначення покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину.

Характер злочину - це його якісна сторона, що залежить від блага (об`єкта), якому заподіяно шкоду. При вчиненні злочину з «простим складом» він заподіює шкоду одному об`єктові, наприклад, при вбивстві без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК України), і тому при визначенні покарання характер злочину не враховується. Він має значення при призначенні покарання за злочини зі «складним складом» - за багато об'єктністю. Зокрема, йдеться про тяжкі наслідки. Зрозуміло, що при вчиненні двома особами однакових злочинів, але з різними наслідками ( наприклад, загибель майна або людини) покарання винним повинно бути призначене різне, тобто з урахуванням характеру наслідків.

Ступінь суспільної небезпеки злочину - його кількісна сторона, що належить від розміру заподіяної шкоди конкретному об`єктові. Так, ст.. 128 КК України передбачає відповідальність за необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження. Зрозуміло, суд не може призначити однакові покарання за заподіяння тяжкої шкоди здоров`ю і середньої тяжкості шкоди. Ці злочини різняться ступенем суспільної небезпеки, що й повинно враховуватися при призначенні покарання[3,с.167].

Аналогічною є ситуація і з розкраданням чужого майна. Так, розкрадання майна в різних розмірах зумовлює й різні види покарання, оскільки ступінь їх суспільної небезпеки різниться, що й повинен врахувати суд, призначаючи покарання, вибираючи його вид і розмір відповідно до варіантів санкцій.

При призначенні покарання суд зобов`язаний врахувати особу винного, тобто його соціально - біологічну сутність. Головною є соціальна сторона. Вчиняючи злочин, особа виявляє негативне ставлення до інтересів інших осіб, суспільства, держави. Це відбувається внаслідок наявності в її психіці антисоціальної схильності. Але однакових людей не має. Ось чому однакові за тяжкістю злочини можуть відбуватись і за випадкових обставин, і в результаті стійких антисоціальних рис характеру особи.

Розрізняють біологічні і соціальні властивості особи. До перших належить вік особи, стан її здоров`я, наявність фізичних і психічних вад, до других - ставлення винного до праці, громадського обов`язку, родини, правил співіснування в суспільстві.

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ПОКАРАНЬ, КЛАСИФІКАЦІЯ

2.1 Система покарань, її ознаки і значення

Система покарань є засобом реалізації мети, передбаченої законом. Існують немов би сходи покарань. Піднімаючись якими, злочинець, вчиняючи злочин за злочином, посилює собі покарання.

Система покарань -- це встановлений кримінальним законом вичерпний перелік видів покарань, які розташовані послідовно від найменш тяжкого до найбільш тяжкого. Система покарань покликана забезпечити досягнення мети (цілей) покарання [3,с.154].

В основу побудови діючої системи покарань покладені такі принципи кримінального права як законність, справедливість і гуманізм.

Системі покарань притаманні такі ознаки:

а)її складові, тобто окремі види покарань, і, отже, система в цілому, встановлюються тільки законом про кримінальну відповідальність. Характер, зміст, межі, порядок і підстави застосування покарання визначаються тільки цим законом;

б)перелік покарань в системі є вичерпним і обов'язковим для судів всіх інстанцій. Суди не мають право самі "творити" які-небудь інші види покарань, як би доцільно таке "новотворення" не виглядало для конкретної кримінальної справи (принцип нема покарання без закону, тобто без вказівки в закон даний вид і розмір покарання);

в)система покарань побудована шляхом розташування різних видів покарань залежно від ступеню їх тяжкості послідовновід найменш тяжкого до найбільш тяжкого.

"Східці покарань" -- називав таку побудову Ч. Беккаріа. Цей принцип відтворений і у санкціях окремих статей Особливої частини КК. Він орієнтує суд на першочергове використання більш м'якого виду покарання. Крім того, послідовне розташування видів покарань у їх системі визначає відносну суворість кожного з них стосовно інших, вказує на те, яке покарання може призначити суд при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким тощо [4,с.236]. Усі покарання Кримінального Кодексу викладені в системі, яка умовно поділяється за трьома аспектами класифікації покарань:

чітка класифікація кримінальних покарань, яку встановлює законодавець ( за ступенем суворості обмежень. Залежно від строку покарань);

психологічно - педагогічний вплив на злочинців і реалізація попереджувальної мети;

за колом - загальні і спеціальні суб`єкти.

Значення системи покарань полягає в тому, що вона:

а)відкриває простір для реалізації принципів кримінального права;

б)забезпечує досягнення мети покарання;

в)полегшує нормотворчу діяльність законодавця;

г)встановлює чіткі рамки для суду при призначенні ним покарання.

Діюча система покарань наведена в ст. 51 КК і включає в себе 12 видів покарань:

штраф;

позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

громадські роботи;

виправні роботи;

службові обмеження для військовослужбовців;

конфіскація майна;

арешт;

обмеження волі;

тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

позбавлення волі на певний строк;

довічне позбавлення волі.

Треба зауважити, що у розділі XV Загальної частини КК "Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх" є ст. 98 КК, яка наводить систему покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх. Вона складається з шести видів покарань, які за строками і розмірами відрізняються від загальної системи покарань у бік їх пом'якшення (про це -- у відповідному розділі) [1,с.186].

Вказані види покарань можуть бути класифіковані за певними підставами. Найважливіше значення має класифікація покарань за самостійністю застосування і виконання: а) основні; б) додаткові; в) змішані (ст. 52 КК).

Основні покарання. За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК. Вони не можуть бути додатковими до інших. З ними пов'язуються основні сподівання на досягнення цілей покарання. Це -- громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі (всього -- вісім).

Додаткові покарання -- призначаються на розсуд суду з урахуванням особи винного. Це позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна (всього -- два). Вони не можуть призначатися самостійно, а призначаються тільки у додаток до основних (субсідіарно) і мають допоміжний характер у досягненні цілей покарання. Зокрема, конфіскація майна може бути призначена тільки у випадках, передбачених відповідними статтями Особливої частини Кримінального кодексу за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини; завдання додаткового покарання пов`язане з індивідуалізацією покарання. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань [4,с.237].

Змішані покарання можуть застосовуватися як основні і як додаткові покарання. Це -- штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (всього -- два). Штраф може призначатися тільки у випадках, передбачених Особливою частиною Кримінального Кодексу, позбавлення права обіймати певні посади - лише на розсуд суду.

Отже, значення системи покарань полягає у тому, що вона сприяє реалізації принципу індивідуалізації покарань, призначенню покарань за ступенем їх впливу на злочинця.

2.2 Сутність класифікації покарань

У межах системи покарань види покарань класифікуються за різними ознаками. На практиці види покарання часто поділяють:

За зв'язком з ізоляцією від суспільства покарання поділяються на а) пов'язані з ізоляцією від суспільства і б) не пов'язані з ізоляцією від суспільства. До перших відносяться арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. До других відносяться всі інші види покарання.

За часом (тривалістю) виконання покарання поділяються на разові (одноактні) і строкові. До перших відносяться штраф і конфіскація майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. До покарань, призначуваних на певний строк, відносяться позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські, виправні роботи, обмеження у військовій службі, обмеження волі, арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк. Окремо існує виконання довічного позбавлення волі, що не має заздалегідь визначеного конкретного терміну [3,с.156].

Відповідно до ст. 52 КК України покарання поділяються на основні і додаткові. При цьому види покарань поділяються не на дві, а на три групи.

Першу групу становлять основні покарання, що можуть призначатися тільки як самостійні види і не можуть приєднуватися на додаток до інших видів покарання. Зокрема, це - громадські, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі[1,с.189].

Призначаючи покарання за вчинений злочин, суд призначає одне з основних покарань, передбачених у санкції відповідної статті, за якою кваліфікується це соціально небезпечне діяння.

Другу групу становлять додаткові покарання, що самостійно не можуть призначатися, але в передбачених

Законом випадках приєднуються до основного покарання. Зокрема, це конфіскація майна і позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Додаткові покарання призначаються як для посилення виправного впливу на винного, так і для повнішого і ефективнішого досягнення мети покарання. При цьому закон визначає суду доволі широкі межі при застосуванні ( незастосуванні) додаткових покарань. Це робиться як шляхом використання в санкції статті особливої частини Кримінального кодексу висловів типу « … з конфіскацією майна або без …», так і шляхом прямих вказівок у статтях Загальної частини Кримінального кодексу.

Третю групу утворюють покарання, що можуть бути призначені судом в одних випадках як основні, в інших - як додаткові до основного покарання. До них належить штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Якщо санкція певної статті Кримінального кодексу передбачає можливість застосування додаткового покарання, суди зобов`язані обговорювати питання про його призначення і вказувати у вироку мотиви прийнятого рішення [3,с.156].

У теорії кримінального права поряд з основними і додатковими розрізняють ще й спеціальні види покарання. Спеціальними вважаються покарання, які застосовуються тільки стосовно конкретного кола суб`єктів злочинів. За цією ознакою тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців можна визнати спеціальним видом покарання, тому що воно застосовується тільки стосовно військовослужбовців термінової строкової служби.

2.3 Окремі види покарань

А. Основні покарання

1. Громадські роботи. Вони полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 56 КК) [1,с.200].

Строк громадських робіт встановлюється судом у межах від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбувається не більш як чотири години на день.

Громадські роботи передбачені в основному за злочини невеликої тяжкості. Вони відбуваються за місцем проживання засудженого і полягають здебільшого у виконанні фізичної малокваліфікованої роботи: прибирання вулиць та приміщень, виконання обов'язків помічника санітара в медичних закладах тощо.

Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Ухилення від відбування вказаного покарання тягне кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.

Виправні роботи

Виправні роботи застосовуються тільки як основне покарання, полягають у тому, що відносно засудженого за місцем його роботи здійснюється певне обмеження трудових і пов'язаних з ними економічних прав, застосовуються до осіб, що можуть бути виправлені без ізолювання від суспільства. Крім того, виправні роботи можуть бути призначені за рішенням суду у зв`язку із заміною штрафу в разі неможливості його виплатити ( ч. 4 ст. 53 КК України) та позбавлення волі у зв`язку із заміною невідбутої частини покарання м`якшим ( ст..82 КК України).

Обмеження полягає в тому, що із суми заробітку засудженого до виправних робіт протягом строку їх відбування (від шести місяців до двох років) провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків (ч. 1 ст. 57 КК).

В осіб, які працюють за сумісництвом, відрахування провадяться із заробітку за кожним місцем роботи (ч. 2 ст. 45 КВК). Особи, які не мають постійної роботи, до покарання у виді виправних робіт засуджуватися не повинні. Засудження до цього виду покарання не передбачає переміщення з будь-якої посади на іншу. Виправні роботи застосовуються в основному при вчиненні злочинів невеликої тяжкості. В деяких випадках вони передбачені і за злочини середньої тяжкості [4,с.238].

Особам, засудженим до покарання у виді виправних робіт, надається щорічна чергова відпустка, час якої не зараховується до строку відбування покарання (ч. 2 ст. 42 КВК). Як захід заохочення час щорічної чергової відпустки може бути зарахований судом у строк відбування покарання (ч. 2 ст. 46 КВК).

Час відбування покарання у виді виправних робіт зараховується в загальний стаж роботи (ч. 2 ст. 42 КВК).

Засудженим забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням, а також виїжджати за межі України без дозволу кримінально-виконавчої інспекції (ч. 1, 4 ст. 42 КВК).

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, до тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК) [4,с.239].

Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (зараз один мінімум -- сімнадцять гривень) за один місяць виправних робіт (ч. З ст. 57 КК).

Стосовно особи, яка після постановлення вироку суду досягла пенсійного віку, а також жінки, яка стала вагітною, кримінально-виконавча інспекція направляє подання до суду про звільнення такої особи від відбування покарання (ч. 6 ст. 42 КВК).

Ухилення від відбування виправних робіт тягне кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.

Службові обмеження для військовослужбовців.

Це -- специфічний різновид виправних робіт, який застосовується до за суджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк (ч. 1 ст. 58 КК) [1,с.203].

Застосуванням такого виду покарання законодавець дає можливість військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби), що вчинили злочини невеликої і в деяких випадках середньої тяжкості, продовжувати військову службу, в чому зацікавлені як вони самі, так і держава. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання (ч. 2 ст. 58 КК).

Арешт.

Цей вид покарання полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановляється на строк від одного до шести місяців (ч. 1 ст. 60 КК).

Особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах (ч. 1 ст. 50 КВК).

Засуджені до покарання у виді арешту тримаються в умовах ізоляції з роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі [4,с.240].

На засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 51 КВК).

Військовослужбовці, засуджені до арешту, відбувають покарання на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 50 КВК).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей до семи років (ч. З ст. 60 КК).

Засуджені можуть залучатися без оплати праці до робіт з благоустрою арештних домів, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення арештних домів продовольством не більше як дві години на день (ст. 52 КВК).

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді арешту, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК.

Обмеження волі.

Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці (ч. 1 ст. 61 КК). Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК).

Як правило, особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження (ч. 1 ст. 56 КВК).

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою (ч. 1 ст. 60 КВК).

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи (ч. З ст. 61 КК).

Самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі, тягне кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 390 КК. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду, тягне кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 390 КК [4,с.241].

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Тримання в дисциплінарному батальйоні полягає у направленні засуджених за вчинення злочину військовослужбовців строкової служби до спеціального військового підрозділу -- дисциплінарного батальйону, де вони відбувають покарання, продовжуючи проходити військову службу в умовах, порядку й режиму, встановлених Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 5 квітня 1994 р. № 139/94).

Тримання в дисциплінарному батальйоні має за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів, військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного ставлення до праці та служби, правил співжиття, а також попередження вчинення ними нових злочинів.

Основними засобами виправлення засуджених є встановлений для дисциплінарного батальйону порядок і режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, виховна робота, бойова підготовка (ст. 5 Положення). Загальне керівництво дисциплінарним батальйоном здійснює Міністр оборони України (ч. 2 ст. 71 КВК)

Згідно з ч. 1 ст. 62 КК відбування покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців встановлюється на строк від шести місяців до двох років.

Розглядуваний вид покарання передбачено у санкціях як альтернативний за вчинення частини військових злочинів невеликої або середньої тяжкості. Водночас, якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого військовослужбовця строкової служби, вважатиме за можливе замінити йому позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк, він вправі це зробити на підставі ч. 1 ст. 62 КК. Це може стосуватися не тільки військового, але й будь-якого іншого, вчиненого військовослужбовцем, злочину.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі(ч. 2 ст. 62 КК) [4,с.242].

Час тримання в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби не зараховується. Командуючий військами оперативного командування і командуючий ВМС України мають право зарахувати час перебування в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби особам, які оволоділи військовою спеціальністю, добре знають і чітко виконують вимоги військових статутів та бездоганно несуть службу після звільнення з дисциплінарного батальйону, а також особам, звільненим з дисциплінарного батальйону, якщо вони, відбуваючи покарання, твердо стали на шлях виправлення, виявили високу дисциплінованість і чесне ставлення до праці та військової служби (ст. 62 Положення).

У разі, якщо засуджений, що відбуває покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні, самовільно залишить його або вчинить акт дезертирства, він несе відповідальність відповідно за ст. 407 або ст. 408 КК.

7. Позбавлення волі на певний строк.

Позбавлення волі є основним видом покарання і як таке може призначатись лише тоді, коли воно передбачене в санкції відповідної статті особливої частини Кримінального кодексу України. Існує два види позбавлення волі - на певний строк і довічне. Довічне позбавлення волі передбачено Кримінальним кодексом тільки за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах ( ст..112,; ч.2 ст.115, ч.3 чт.258; ст..348; 379; 400; ч.4 ст.404; ч.4 ст.404; ч.2 ст.438; ч.2 ст.439; ч.1 ст.442; ст..443). Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку [3,с.163].

Згідно з ч.1 ст. 63 КК України покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи.

Позбавлення волі на певний строк -- одне з найбільш суворих покарань.. Воно застосовується тоді, коли суд дійде висновку, що досягнення цілей покарання шляхом призначення іншого виду покарання неможливе.

Позбавлення волі пов'язане з покладанням на засудженого суворих правообмежень: він позбавляється права вільного пересування, суттєво обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з особами, які йому до вподоби, у виборі характеру роботи, участі у держаних виборах, застосовується регламентація часу роботи і відпочинку тощо.

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років ( ч.2 ст. 63 КК). Водночас при призначенні покарання за сукупністю вироків законодавець встановлює максимальний термін - двадцять п`ять років ( ч.2 ст.71 КК України ). Згідно зі ст.. 102 КК України покарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене понад десять років і лише за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, - на строк до п`ятнадцяти років [3,с.164].

Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання (ч. ч. З і 4 ст. 6 КВК) [4,с.243].

Стосовно неповнолітніх осіб Кримінальний кодекс встановлює такі правила призначення покарання у вигладь позбавлення волі:

за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк до 2 - х років;

за злочин середньої тяжкості - на строк до 4- х років;

за тяжкий злочин - на строк до семи років;

за особливо тяжкий злочин - на строк до десяти років;

за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, - на строк до п`ятнадцяти років.

Кримінально-виконавчими установами, які виконують покарання у виді позбавлення волі, є виправні колонії (де відбувають покарання повнолітні засуджені) - згідно ст..86 КВК, і виховні колонії (в останніх відбувають покарання неповнолітні віком до вісімнадцяти років (ст.ст. 18, 19 КВК).

Виправні колонії поділяються на 4 види: колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання ( для засуджених вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, невеликої та середньої тяжкості); мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання ( для чоловіків, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінок, засуджених за злочин невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини); середнього рівня безпеки ( для жінок, засуджених до покарання у вигляді довічного позбавлення волі; жінок, яким покарання у вигляді довічного позбавлення волі або смертної казні замінено на позбавлення волі на певний строк у поярку помилування або амністії4 чоловіків, вперше засуджених до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіків, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі; чоловіків, засуджених за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у вигляді позбавлення волі) і максимального рівня безпеки ( для чоловіків, засуджених до покарання у вигляді довічного позбавлення волі; чоловіків, яким покарання у вигляді смертної кари замінено довічним ув`язненням; чоловіків, засуджених за умисні особливо тяжкі злочини тощо(ст. 11 КВК) [3,с.164].

Наявність виправних установ різних видів зумовлюється насамперед необхідністю відокремленого тримання ув`язнених залежно від тяжкості скоєних ними злочинів й особи засудженого, щоб не допустити можливості негативного впливу рецидивістів і осіб, які вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини, на осіб, які вперше засуджені до позбавлення волі і скоїли менш тяжкі злочини.

Вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань (ст. 86 КВК).

Інструкція про порядок розподілу й направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 грудня 2003 р. № 26.

Позбавлення волі на певний строк як вид покарання найбільш широко представлений у санкціях статей Особливої частини КК. Це стосується частини злочинів невеликої тяжкості, а також всіх злочинів середньої тяжкості, тяжких і особливо тяжких. Тяжкі й особливо тяжкі злочини передбачають покарання у виді позбавлення волі на певний строк безальтернативно (крім випадків більш тяжкої альтернативи -- довічного позбавлення волі).

Залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання умови відбування покарання можуть змінюватися в межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду ( ч.1 ст.100 КВК України) [3,с.165].

До підстав для звільнення від відбування покарання належать такі:

відбуття строку покарання, призначеного вироком суду;

закон України про амністію;

акт про помилування;

скасування вироку суду і закриття кримінальної справи;

закінчення строків давності виконання обвинувального вироку; умовно - дострокове звільнення від відбування покарання;

хвороба;

інші передбачені законом підстави.

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК.

8. Довічне позбавлення волі.

Довічне позбавлення волі, як і позбавлення волі на певний строк, полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально - виконавчої установи (виправної колонії максимального рівня безпеки), тільки не на певний строк, а безстрокове.

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк (ч. 1 ст. 64 КК) [4,с.245].

Довічне позбавлення волі передбачене в КК тільки за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. З ст. 258, ст. 348, ст. 379, ст. 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК). Це найтяжчий вид покарання,4 який передбачено тільки в альтернативі з позбавленням волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі було введено в Україні з 2000 року, як покарання, що замінило смертну кару, яка була відмінена і зараз в нашій країні не існує.

Засуджені, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, розміщуються в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи і носять одяг спеціального зразка (ч. 1 ст. 151 КВК). До осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі, застосування амністії не допускається (ст. З Закону України "Про застосування амністії в Україні" від 1 жовтня 1996 року).

Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ч. 2 -ст. 87 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК).

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК [4,с.245].

Б. Додаткові покарання

1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Цей вид додаткового покарання відсутній у санкціях статей Особливої частини КК. Він може призначатися за вироком суду у справах, де засуджуються особи, які мають відповідні звання, ранги, чини і класи. Рішення про таке позбавлення є правом суду. Воно є остаточним і не потребує узгоджень з відомствами, які присвоїли засудженому певне звання, ранг, чин, клас.

Закон (ст. 54 КК) обмежує можливість застосування цього виду покарання тільки випадками, коли винний вчинив тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Отже, при вчиненні особою злочину невеликої або середньої тяжкості ст. 54 КК застосовуватися не може.

Цей вид покарання має безстроковий характер. Він здійснює на засудженого негативний морально-психологічний вплив, позбавляє його певних службових перспектив і матеріальних привілеїв, що мають особи, яким присвоєні ті чи інші звання, ранги, чини, класи.

Військові звання встановлюються у Збройних Силах України, спеціальні звання -- в МВС, у Податковій та Митній службах України, ранги встановлюються для державних службовців (спеціальні -- для працівників дипломатичної служби), чини -- для прокурорських працівників, класи -- для суддів і судових експертів.

Державних нагород, почесних, наукових звань суд позбавляти не може.

2. Конфіскація майна.

Право власності гарантується Конституцією України. Зокрема, у ст.. 41 Конституції України зазначено: « ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Конфіскація майна може бути скасована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом» [5,с.11].