Особливості конституційно-правового статусу закордонних українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

юридичний факультет

Доповідь на тему:

«Особливості конституційно-правового статусу закордонних українців»

Київ 2016

План

Вступ

Конституційно-правовий статус закордонних українців

Конституційно-правове забезпечення взаємозв`язків України та закордонних українців

Співвідношення понять «діаспора» та «закордонні Українці». Особливості реалізації прав та свобод закордонними українцями на території Російської Федерації

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Події, які відбуваються сьогодні в Україні: Революція Гідності, боротьба проти свавілля влади та оборона від зовнішньої агресії Російської Федерації, стали об'єднувальними чинниками для українців та сприяли консолідації української нації. Українська діаспора виявляє небайдужість щодо стану внутрішньої та зовнішньої політики України. Активні дії української діаспори показали готовність українців, що проживають у різних країнах світу, вживати можливих заходів щодо допомоги в обороні України від зовнішньої агресії, сприяти європейській інтеграції

України та загалом брати активну участь в розбудові Української держави та розвитку українського суспільства. Донедавна діяльність української діаспори обмежувалася загалом національно-культурною, освітньою, громадською, науковою, релігійною сферами. Однак історичні процеси, що відбувалися в Україні під час Помаранчевої революції та протягом останнього року, змінили напрями діяльності української діаспори зросла її політична та правова активність.

Діяльність української діаспори не залишилася поза увагою українських науковців, проте такі дослідження мають здебільшого історичне, соціологічне спрямування. Серед комплексних правових досліджень треба згадати дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук І. Г. Лиска на тему «Конституційно-правовий статус закордонних українців в Україні» [7]. Також питань статусу закордонних українців торкалися І. І. Бабін, С. М. Вдовенко, Т. В. Грищук, К. О. Заслонова, Л. Л. Лабенська, К. В. Степаненко, В. М. Наконечний та інші.

Внесення змін у законодавство, що регулює статус закордонних українців, прийняття низки підзаконних нормативно-правових актів та фактична діяльність української діаспори зумовлює потребу проведення комплексного дослідження проблемних питань, пов'язаних з конституційно-правовим статусом закордонних українців та забезпечення їхніх взаємозв'язків з Україною. Сьогодні за різними даними до 45 % етнічних українців живе за межами України в статусі закордонних українців (близько 20 млн) і громадян України (близько 8 млн). Серед найвідоміших організацій закордонних українців згадаємо Світовий Конгрес Українців, який об'єднує понад 100 громадських, релігійних, наукових та молодіжних організацій з 30 країн світу та підтримує контакти з українськими громадами 7 країн світу, та Українську всесвітню координаційну раду, яка налічує 382 члени-організації, які добровільно об'єднують українців для задоволення й захисту їхніх національно-культурних, мовних, освітніх, творчих, соціальних, економічних, вікових та інших спільних інтересів.

Конституційно-правовий статус закордонних українців

У ст. 11, 12 Конституції України закріплений обов'язок держави сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури та дбати про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави [5].

Українці, які проживають за кордоном, мають неоднаковий статус. Цікавою є класифікація, запропонована проф. С. М. Вдовенко, який поділяє закордонних українців за рівнем ідентифікації на такі категорії: 1) мають українське походження, але самі не зараховують себе до українців, тобто під час перепису записують себе до іншої національності; 2) записують себе українцями і, власне, за статусом є закордонними українцями; 3) входять до складу організаційних структур етнічних товариств та асоціацій, беруть участь у діяльності художньо-мистецьких колективів, викладають у школах, тобто транслюють свої національні переконання в середовище українців; 4) організатори, керівники українських громад, ті хто найбільше віддає зусиль ідеї згуртування українців за кордоном [2, с. 182]. Однак видається, що наведена класифікація потребує уточнення, враховуючи такі критерії, як самоідентифікація особи як українця, належність особи до громадянства України чи іноземної держави, або ж відсутність громадянства будь-якої держави, а також набуття статусу закордонного українця на підставі рішення компетентного органу державної влади. Беручи за основу ці критерії, українців, які постійно проживають за межами України, можна розділити на такі групи: 1) українці, які є громадянами України, та постійно проживають на території іноземної держави; 2) закордонні українці, які набули такого статусу на підставі рішення компетентного органу влади; 3) українці, які є громадянами іноземної держави, або особами без громадянства, однак не набули статусу закордонних українців.

У межах цього дослідження спробуємо проаналізувати особливості конституційно-правового статусу закордонних українців та забезпечення їхніх взаємозв'язків з Україною.

Основою правового регулювання конституційно-правового статусу закордонних українців є Закон України «Про закордонних українців» [4]. У Конституції України немає згадки про цю категорію осіб, тому науковці неодноразово пропонували внести відповідні зміни в Основний Закон. Зокрема, Л. Л. Лабенська та К. О. Заслонова вважають за доцільне доповнити ст. 26 Конституції України положенням про право іноземців та осіб без громадянства отримати в умовах та порядку, встановлених законом, статус закордонних українців [6, с. 26]. Видається, що прийняття спеціального законодавчого акта цілком достатньо для регулювання статусу закордонних українців і доцільність внесення запропонованих змін в Конституцію України викликає сумнів.

Закон України «Про закордонних українців» закріплює таку дефініцію: «закордонний українець - це особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України» [4]. Аналізуючи наведене визначення, можна зробити висновок, що закордонним українцем є кожен українець, який має іноземне громадянство чи є особою без громадянства, якщо він має українське етнічне походження чи є походженням з України. Насправді, правовий статус закордонного українця особа набуває на підставі рішення компетентного органу державної влади (відповідно до ст. 2 Закону України «Про закордонних українців» рішення про надання, відмову або припинення статусу закордонного українця приймає Національна комісія з питань закордонних українців). Саме тому в законодавчій дефініції треба врахувати обов'язкову ознаку статусу закордонного українця - його набуття на підставі рішення компетентного органу влади. Окрім цього, видається оптимальнішим використання у законодавчій дефініції словосполучення «походить з України» замість «є походженням з України».

Закон України «Про статус закордонних українців» передбачає такі умови надання особі такого статусу: 1) українська самоідентифікація; 2) українське етнічне походження або походження з України; 3) письмове звернення щодо бажання мати статус закордонного українця; 4) досягнення особою 16-річного віку; 5) відсутність громадянства України.

Викликає певні зауваження законодавче положення про досягнення особою 16-річного віку як обов'язкової умови набуття статусу закордонного українця. Видається доцільним законодавчо закріпити можливість набуття дитиною, у якої відсутнє громадянство України, статусу закордонного українця за умови наявності в одного з батьків дитини такого правового статусу за заявою того з батьків, який володіє цим статусом. Досягнення особою 16-річного віку може бути умовою особистого подання заяви для одержання статусу закордонного українця без одержання згоди батьків.

Аналізуючи положення Закону України «Про закордонних українців», звернемо увагу на відсутність передбаченого права особи, якій відмовлено у наданні статусу закордонного українця, на оскарження рішення Національної комісії з питань закордонних українців в адміністративному порядку. Закон лише передбачає можливість повторного звернення щодо надання статусу закордонного українця до Національної комісії (ст. 2 Закону), тож особа має повторно сплатити послуги, пов'язані з оформленням і видачею посвідчення закордонного українця.

Звичайно, особа, якій відмовлено у наданні статусу закордонного українця, може звернутися до суду для захисту своїх законних прав та інтересів, однак судове оскарження дій Національної комісії передбачає додаткові грошові витрати, а також тривалий розгляд справи. Видається, що доцільно передбачити у Законі позасудову можливість та процедуру оскарження рішення Національної комісії про відмову у наданні статусу закордонного українця.

Серед причин відмови у наданні статусу закордонного українця законом передбачено такі: 1) дії, вчинені особою, які суперечать інтересам національної безпеки України; 2) подання завідомо неправдивих даних або підроблених документів для отримання відповідного статусу; 3) порушення інших вимог, передбачених Порядком про оформлення і видачу посвідчення закордонного українця.

Однак немає законодавчого визначення, які саме дії особи можуть вважатися такими, що суперечать інтересам національної безпеки України, це питання залишається на розсуд Національної комісії з питань закордонних українців. Видається, що варто деталізувати зазначену підставу відмови у наданні статусу закордонного українця та передбачити обов'язковість документального підтвердження вчинення особою зазначених дій, наприклад, наявність вироку суду, яким особа була визнанавинною у вчиненні злочину проти основ національної безпеки України, у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, злочинів проти авторитету органів державної влади та органів місцевого самоврядування та інших злочинів, що суперечать інтересам національної безпеки України. Також серед підстав відмови у наданні статусу закордонного українця доцільно зазначити вчинення особою злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку у зв'язку з їхньою особливою небезпекою та наслідками, до яких вони можуть призвести.

Серед підстав припинення статусу закордонного українця Закон передбачає:

1) подання особою відповідної заяви з дня її реєстрації у Національній комісії;

2) набуття закордонним українцем громадянства України;

3) якщо цей статус набуто внаслідок подання завідомо неправдивих даних або підроблених документів; 4) якщо протягом шести місяців з дня зміни імені, прізвища, громадянства або місця проживання особа не повідомила про це Міністерство закордонних справ України або дипломатичну установу України за кордоном;

5) якщо особа вчинила дії, які суперечать інтересам національної безпеки України; подала завідомо неправдиві дані або підроблені документи для отримання відповідного статусу.

Передбачена можливість втрати особою статусу закордонного українця, якщо протягом шести місяців з дня зміни імені, прізвища, громадянства або місця проживання вона не повідомила про це Міністерство закордонних справ України або дипломатичну установу України за кордоном, видається недоцільним. Безперечно, це є підставою втрати чинності посвідчення закордонного українця, оскільки в ньому обов'язково зазначаються анкетні дані, громадянство та країна проживання особи.

Однак позбавлення особи статусу закордонного українця через несвоєчасне повідомлення зміни імені, прізвища, громадянства або місця проживання є надто суворим наслідком для такого незначного порушення. У такому разі особа буде змушена повторно звертатися до Національної комісії для одержання статусу закордонного українця, повторно доводити своє етнічне походження, сплачувати відповідний внесок, очікувати рішення Національної комісії та видачу посвідчення закордонного українця. Така ускладнена процедура не сприяє зацікавленості українців, які проживають за кордоном, зберігати зв'язок з Україною шляхом одержання статусу закордонного українця.

Необхідність удосконалення законодавства України, що регулює конституційно-правовий статус закордонних українців, підтримують самі особи, наділені цим статусом. Так, у 2011 р. відбувся V Всесвітній Форум Українців, на якому було обговорено головні проблеми закордонних українців та запропоновано внести зміни до законодавства України, які би передбачали право закордонних українців бути обраними до Верховної Ради України для репрезентування інтересів своїх громад, створення у Верховній Раді України Комітету з роботи із українцями за кордоном, створення Державного Комітету у справах закордонного українства - центрального державного органу, який має здійснювати державну політику України щодо закордонних українців, зокрема, щодо правової, фінансової допомоги українцям та українським громадам за кордоном, працювати над створенням програми повернення та підтримки громадян України, які виїхали за кордон з метою заробітку на прожиття або для реалізації своїх наукових і творчих здібностей [11].

Видається, що надання іноземцям навіть українського походження, якими є закордонні українці, права обиратися до Верховної Ради України є недоцільним через загрозу неефективної роботи у законодавчому органі у зв'язку з постійним проживанням за межами України та відсутності розуміння фактичної ситуації внутрішніх та зовнішній справ України. Пропозиція щодо утворення Комітету Верховної Ради та центрального державного органу у справах закордонного українства є зрозумілою через невисоку ефективність діяльності чинних органів.

Однак створення нових органів не вирішить наявних проблем - їх варто вирішувати шляхом збільшення державного фінансування програм співпраці зі закордонними українцями та вдосконалення законодавчого регулювання статусу закордонних українців, компетенції та порядку діяльності органів влади.

Конституційно-правове забезпечення взаємозв`язків України та закордонних українців

конституційний правовий закордонний українець

Серед проблем закордонних українців наведемо такі: неефективна діяльність дипломатичних та консульських установ України за кордоном, недотримання ними україномовного робочого режиму, відсутність міждержавних угод щодо забезпечення соціальних, громадянських і національних прав українців у країнах їхнього проживання, проблеми із пенсійним забезпеченням тих закордонних українців, які до виїзду за кордон працювали на українських підприємствах, а також тих осіб, які виїхали за межі України, вже отримуючи українські пенсії тощо.

У правовій науці трапляються твердження про важливість закріплення права закордонних українців на подвійне громадянство, адже «сьогодні діюча формальна заборона подвійного громадянства не сприяє ні законодавчій легітимізації існуючої практики, ані не служить перепоною поширенню правового нігілізму в Україні» [3, с. 29]. Зазначимо, що частина закордонних українців, які проживають у країнах, де подвійне громадянство не заборонене, фактично є громадянами України та іноземної держави. Однак відповідно до Закону України «Про закордонних українців» відсутність громадянства України є обов'язковою умовою для набуття статусу закордонного українця.

Вищенаведене свідчить про потребу вдосконалення чинного законодавства України, що регулює правовий статус закордонних українців, та укладення низки міжнародних договорів про соціальне забезпечення, трудову діяльність закордонних українців та регулювання міграційних потоків.

Політику щодо українців за кордоном треба якнайшвидше закріпити на законодавчому рівні, а її фінансування провести окремою ланкою державного бюджету. Одним із шляхів поліпшення ситуації у цій сфері є створення концептуального акта щодо визначення стратегічних основ національної політики стосовно закордонного українства. [12, с. 325]

Українці, які проживають за кордоном, впливають на політику країн свого проживання. Як стверджує В. Паденко, «Україна протягом багатьох років намагалася вплинути на Сполучені Штати, щоб анулювати поправку Джексона-Веника, яка перешкоджала поліпшенню торговельних відносин між двома країнами. Це питання було вирішене на користь України після багатьох петицій, заяв і просто лобіювання двох Українських Центральних та інших організацій. Також завдяки лобіюванню провідних організацій діаспори Україна стала повноправним членом СОТ» [9, с. 78].

Закордонні українці беруть участь у державотворчих процесах України в передбачених законодавством формах: шляхом участі у виборчих процесах в Україні в ролі міжнародних спостерігачів, шляхом інвестування грошових коштів; створення спільних підприємств і розвиток взаємовигідної кооперації; допомога у відкритті торговельних і культурно-просвітницьких установ; забезпечення технічним і медичним обладнанням, гуманітарною допомогою сиріт, інтернатів, загальноосвітніх і музичних шкіл, лікарень, потерпілих від Чорнобильської катастрофи; фінансування виступів українських спортсменів на світовій арені; встановлення премій за значні досягнення української еліти в розвитку освіти, науки, літератури, мистецтва; оплата навчання в престижних науково-освітніх центрах Америки та Європи української молоді, вчених, представників різних професій; надання стипендій та наукових дотацій тощо. Значною є фінансова допомога закордонних українців. Згідно зі звітом Світової Ради Суспільної Служби Світового Конґресу Українців на VIII Конгресі за десять років українська діаспора передала в Україну гуманітарну допомогу на 70 млн дол. США [13. с. 111]. Україна повинна підтримувати закордонних українців та не розривати зв'язку з ними. Україна має вбачати в українцях не лише об'єкт державної уваги, а й суб'єкт співпраці, потребує подальшого вдосконалення координація дій органів державної влади та провідних осередків закордонних українців [10].

Адже, як слушно стверджує колишній Президент Світового Конгресу Українців Аскольд Лозинський: «відходить старе покоління, нове покоління є дещо індиферентним до української справи, хоча й англомовні українці зберегли ментальний зв'язок із землею батьків» [8, с. 151]. Саме тому варто створити ефективний механізм взаємодії з іноземцями, які мають українське етнічне походження, підтримувати їхнє прагнення до української самоідентифікації [1, с. 73]. В правовому полі одним з першорядних заходів має стати удосконалення законодавства, що регулює статус закордонних українців, збільшення пільг для осіб, що одержали цей статус, організація та участь у фінансуванні спільних заходів, що є важливим для української діаспори, та зацікавлення молодих українців у збереженні зв'язків з Україною.

Співвідношення понять «діаспора» та «закордонні Українці». Особливості реалізації прав та свобод закордонними українцями на території Російської Федерації

Дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, Україна розраховує на адекватну політику стосовно дотримання прав мільйонів етнічних українців, які проживають в інших державах. Оскільки більшість із них є автохтонним населенням у зарубіжних країнах, то визначення "діаспора" є некоректним стосовно цієї частини українського етносу і не відповідає сутності питання. Україна всіляко намагається захистити закордонних українців. Для надання допомоги у вирішенні культурно-духовних, освітніх і соціально-економічних питань зарубіжних українських громад Уряд України у 1996 р. прийняв спеціальну Державну програму. Завдяки концепції цієї Програми, що базується на правових засадах, Україна цілком законно підтримує етнічних українців за кордоном і через міжнародні організації та угоди захищає їх. У своїй політиці щодо української діаспори держава неодмінно керується загальновизнаними нормами міжнародного права, зокрема принципом непорушності територіальної цілісності і невтручання у внутрішні справи інших держав.

На формування етнічної території українців, а також утворення ареалів їх компактного і дисперсного розселення за її межами великою мірою позначились три чинники: природний рух населення, міграційні та етнічні процеси. Чисельне співвідношення між основним етнічним масивом українців і його діаспорними утвореннями постійно змінюється, особливо це виявляється в регіональному аспекті. Так, питома вага українського населення в межах сучасних кордонів країни зменшилась: з XIX ст. по 1989 р. -- з 85, 6 % до 81, 1 %, а в країнах Європи -- з 6, 6 % до 1, 1 %. Водночас на Американському континенті цей показник збільшився з 0, 6 % до 3, 1 %. За загального зростання чисельності українців у світі негативний вплив на цей процес мали такі чинники, як відсутність власної державності, об'єктивне розмежування у складі різних держав, значні втрати внаслідок війн, голоду та ін. За чотири роки (1933--1937) чисельність населення УРСР скоротилася з 31, 9 млн. осіб до 29, 4 млн., тобто на 7, 8 %. Значні втрати були спричинені голодомором, наслідками Другої світової війни: на окупованій території загинув кожний шостий житель, понад 2 млн. були вивезені до Німеччини, з 4, 5 млн. мобілізованих до Збройних Сил СРСР 1, 3 млн. загинули. Близько 2 млн. громадян були евакуйовані у східні райони країни, поповнивши українську діаспору СРСР. Лише в 1960 р. була досягнута довоєнна чисельність населення України -- 42, 1 млн. осіб. Процес скорочення українського населення відбувається й надалі: після перепису 1989 р. його чисельність зменшилася з 51, 452 млн. осіб до 48 млн.

Більшість українців розселена у межах основного етнічного масиву: в Україні проживає понад 81 % усіх українців. Однак у колишньому СРСР внаслідок проведення національно-територіального розмежування та "врегулювання" проблем польсько-радянського прикордоння мільйони українців опинилися за межами України, в суміжних районах -- на Кубані, Північному Кавказі, у Приазов'ї, Центрально-Чорноземному районі тощо.

Основна маса українського населення за межами сучасної України проживала на території нинішньої Російської Федерації. На початку XX ст. до неї додався Казахстан і деякі території Закавказзя. Доволі численним було українське населення в суміжних районах сучасних Білорусі й Молдови. В інших республіках СРСР українців налічувалося порівняно мало. На українцях прикордоння, що здавна мешкали на стику етнічних масивів різних народів, а також тих, які дисперсно розсіяні по інонаціональних масивах, істотно позначилися асиміляційні процеси. Вихідці з України, що виїздили групами й оселилися компактно (так звані аграрні українці), вирізняються досить стійкою етнічною самосвідомістю.

Активні асиміляційні процеси українців відбувалися в XX ст. в українсько-російському прикордонні -- на території Курської, Воронізької і Бєлгородської областей. Якщо у Воронізькій і Курській областях наприкінці XIX ст. налічувалось, відповідно, 887 тис. осіб (36 % усього населення) і 502 тис. (22 % всього населення), то на початку 1980 р. їх чисельність значно зменшилась, відповідно, до 5, 4 % і 1, 4 % населення. В зарубіжній Європі чисельність українців також скоротилася -- з 900 тис. осіб до 500 тис. Особливо інтенсивно відбувалася масова асиміляція українського населення в Закарпатті (зазвичай у формі словакизаиії), що мала природний характер, і мадяризації, що насильнииьки впроваджувала Угорщина. За підрахунками українських дослідників, наприкінці XIX ст. український етнос утратив на Закарпатті 214 поселень: в 176 з них мешканці перейшли на словацьку мову. На початку 1990-х років у зарубіжній частині Закарпаття (Пряшовщині) проживало менше 50 тис. українців. Особливо помітно зменшилась чисельність українців у Європі в середині 40-х років XX ст., коли із західноукраїнських земель, що опинилися у складі Польщі, на територію УРСР було депортовано близько 500 тис. українців. У Польщі залишились близько 150 тис. українців, які були переселені на західні землі, що до 1945 р. належали Німеччині. Українські етнічні групи в Польщі, Румунії, Угорщині, Чехії і Словаччині, колишній Югославії належать до автохтонних, тобто корінних народів, пращури яких проживали тут століттями.

Особлива ситуація склалася навколо українців Росії. Ядром української етнічної групи в Російській Федерації є автохтонні українці, тобто корінні жителі. На історичних землях, які увійшли до складу Росії, предки українців жили споконвіку. З розпадом СРСР українці, що проживали за межами республіки, опинились у становищі неорганізованої спільноти. Усвідомивши себе діаспорою, етнічні українці в країнах СНД і Балтії почали процес самоорганізації. Цьому сприяла й демократизація внутрішньополітичного життя країн Співдружності. В Росії у червні 1996 р. був прийнятий закон "Про національно-культурну автономію", згідно з яким громадським об'єднанням етнічного спрямування надається право самостійно вирішувати питання збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури. Після другого з'їзду Конгресу українців Росії (жовтень 1997 р.) було зареєстровано національно-культурну автономію "Українці Росії", презентація якої відбулася за участі представників українського уряду в листопаді 1998 р. у Москві під час офіційного відкриття Культурного центру України.

Усього в 47 регіонах Росії діють 50 українських об'єднань, з них 36 входять до складу Об'єднання українців Росії (ОУР), 14 -- до Федеральної національно-культурної автономії "Українці Росії" (ФНКА). Ці утворення за метою та характером діяльності є національними Й національно-культурними організаціями широкого профілю. Основні напрями їхньої діяльності передбачають:

· участь у розробці питань, що стосуються правового й соціального стану громадян українського походження, розвитку української культури;

· сприяння висуванню представників українських громадських об'єднань до роботи в органах законодавчої та виконавчої влади;

· взаємодія з органами державної влади РФ, іншими громадськими організаціями;

· захист інтересів та надання допомоги українцям, які хочуть повернутися в Україну;

· сприяння в реалізації громадянських прав, розвитку української мови, культури та української національної школи в РФ;

· розповсюдження української літератури та преси, розвиток бібліотечної справи, створення можливостей для задоволення релігійних потреб;

· встановлення й розвиток контактів з українцями та українськими організаціями в інших державах.

Отже, метою українських громадських об'єднань у Росії є відродження, вивчення, розвиток та пропаганда української культури, формування національної свідомості українців, налагодження тісних зв'язків з Україною, українцями світу, сприяння зміцненню довіри та взаєморозуміння, співробітництва між народами й державами.

Нині спостерігається тенденція активізації українських громад в автономних республіках Росії, що можна пояснити передусім багатонаціональним складом населення окремих регіонів та авторитетом керівників українських громад, які безпосередньо працюють у місцевих органах державної влади. До того ж окремі українські організації є ініціаторами розробки угод про співробітництво регіонів РФ з Україною, а також регіональних програм розвитку української культури та освіти.

Водночас у системі українських об'єднань і поза ними відбувається формування нових, більш локальних громадських структур. Зокрема, в Москві успішно діють об'єднання Салон української музики, Український історичний клуб, Українська народна хорова капела, товариство шанувальників української музики; в Омську -- культурний центр "Сірий клин"; у Пермі -- "Український дім" тощо. Національно-культурний центр українців Башкортостану "Кобзар" успішно реалізує державну програму розвитку української освіти Й культури, яка фінансується з місцевого бюджету. В республіці активно діють Союз українок Башкортостану "Берегиня", Союз української молоді "Беркут", державні середні школи з вивченням української мови в усіх навчальних класах тощо.

Процес структуризації, утворення осередків, громад і культурно-освітньої інфраструктури значно пожвавився в Західносибірському регіоні після проведення всесвітніх форумів українців у Києві та відкриття Генерального консульства МЗС України в Тюмені. Помітно розширилася регіональна мережа українських земляцтв і громад, зокрема в Ноябрську, Новому Уренгої, Тобольську, Сургуті, Нижневартовску, Нафтою ганську, Ялугоровську, Радужному. Національно-культурна автономія українців Тюменської області "Єдина родина" за короткий час свого існування стала однією з провідних у РФ: тут діють український народний хор "Чиста криниця", який є лауреатом Всеросійських фестивалів українських хорових колективів ім. О. Кошиці, чоловіча капела "Славутич", вокальний ансамбль "Смерека", молодіжний вокально-хореографічний ансамбль "Подоляночка", ансамбль народних інструментів тощо. В регіоні працюють українські недільні школи, бібліотеки, клуби-кав'ярні.

В листопаді 2002 р. в Рік України в РФ у Сургуті було відкрито Державний український культурний центр, який фінансується з місцевого бюджету. Ініціаторами його створення стали українське культурно-освітнє товариство "Українська родина", підприємство "Сургутгазпром" і Торгово-промислова палата Сургута.

В російській столиці зареєстровано низку українських земляцтв: дніпропетровське, донбасівське, житомирське, луганське, севастопольське, херсонське, чернігівське. Невдовзі відкриються запорізьке, одеське та харківське земляцтва. Найбільш потужним і організаційно структурованим є земляцтво Донбасівців, яке налічує близько 500 осіб. Через своїх співвітчизників, багато з яких займають керівні посади в парламенті, уряді РФ і мерії Москви, земляцтво сприяє поглибленню двосторонніх українсько-російських міждержавних відносин. За його ініціативи у вересні 2001 р. були проведені Дні Донбасу в Москві тощо.

Проте останнім часом процеси самоорганізації та консолідації українства Росії, що активно розвивалися в період національного відродження на початку 1990-х років, дещо уповільнилися у зв'язку з труднощами матеріального та організаційного характеру, відсутністю підтримки з боку урядових структур і Росії, й України. Значна відстань між українськими осередками, недостатньо налагоджений інформаційний зв'язок між ними також негативно впливають на координацію спільних дій. В українському русі в Росії немає єдності. Між земляцтвами та іншими українськими громадськими організаціями поки що не налагоджене конструктивне співробітництво. Це негативно позначається на їхній діяльності, організаційному становленні, формуванні іміджу українства в російському суспільстві. Одним із кроків до взаємодії згаданих структур стало проведення 12 квітня 2003 р. робочої наради керівників українських громадських об'єднань РФ, в якій взяли участь представники більш як 40 регіонів Росії.

Особливо актуальними є питання системного інформаційного забезпечення українських громад у всіх регіонах РФ. Нагальною потребою для українців Росії є заснування загальноросійської україномовної газети. На початку 1990-х років зусиллями українських громад видавалося близько 20 україномовних газет: "Український вибір", "Український кур'єр" (Москва), "Криниця" (Уфа), "Рідне слово" (Челябінськ), "Українець на Зеленому Клині" (Владивосток) та ін. Найрегулярніше виходили "Український вибір" (Москва) і "Криниця" (Уфа), решта, позбавлена державної підтримки, після появи кількох номерів припинила своє існування. Деякі газети українських громад видавалися за сприяння України, зокрема "Український вісник" і "Промінь" (для українців Республіки Комі). З 1993 р. в Москві виходила газета "Український вибір" (опубліковано 30 випусків), але через нестачу коштів видання газети було припинено. ФНКА "Українці Росії" видає двомовний журнал "Український огляд" ("Украинское обозрение"). Матеріальна допомога на випуск перших номерів цього видання була надана Державним комітетом України у справах національностей та міграції, а також окремими спонсорами. Питання про можливу державну підтримку цього журналу з боку РФ було порушено під час переговорів між зовнішньополітичними відомствами двох країн й відповідні пропозиції передано до уряду РФ. На увагу заслуговує і регіональна україномовна преса. В Тюменській області успішно реалізується проект видання газети українською мовою "Голос України в Західному Сибіру" (тираж понад 5 тис. примірників). Крім того, в РФ зусиллями керівників українських громад Краснодара, Самари, Петропавловська-Камчатського видаються україномовні інформаційні бюлетені-вісники.

Актуальною проблемою залишається обмежена через технічні та фінансові причини можливість трансляції радіо- і телевізійних передач з України на регіони компактного проживання українців в РФ. Цей факт відсторонює українських співвітчизників від процесів, що відбуваються в Україні. Частково інформаційні потреби українців Росії забезпечуються відновленою роботою радіо служб у Харкові та Миколаєві, які транслюють програми Всесвітньої служби "Радіо України" на Америку, Європу та Росію. Також започатковано проект Державної телерадіокомпанії "Україна і світ", що передбачає супутникове мовлення на країни Центральної і Східної Європи.

Поряд із цим на виконання положень міжвідомчої угоди між Національною радіокомпанією України (НРКУ) і Федеральним унітарним підприємством "Радіо Росії" (2000) двічі на місяць в ефірі "Радіо Росії" виходить програма НРКУ "Співоча Україна". Щоквартально НРКУ транслює тригодинні передачі для регіональних телерадіокомпаній "Башкортостан" (Уфа), "Регіон -- Тюмень" (Тюмень), "Оренбург" (Оренбург), також для українських громад Краснодара, Вороніжа, Сургута тощо.

Викладання української мови як предмета здійснюється в десяти загальноосвітніх школах Росії. Зокрема в семи школах Тюменської області українську мову вивчають 100 учнів та у трьох школах Башкортостану -- 85 учнів. У вищих навчальних закладах РФ останнім часом спостерігається зростання інтересу до вивчення української мови як іноземної. Так, починаючи з 1997 р. вивчення української мови як другої іноземної було введено в Дипломатичній академії МЗС Росії, з 1998 р. -- в Московському державному лінгвістичному університеті, з 2000 р. -- у Московському лінгвістичному ліцеї. З 1999 р. українську мову вивчають у Тюменському університеті (12 осіб) та Московському відкритому державному педагогічному університеті (10 осіб). За умов реальної організаційної та матеріально-технічної допомоги відповідних російських структур Московський відкритий державний педагогічний університет може стати важливим осередком українського науково-освітнього життя Росії.

Водночас процес створення українських класів і недільних шкіл, матеріально-фінансове сприяння діяльності українських культурних та освітніх осередків, випуск українських газет -- все це не має систематичного характеру. Основна робота, спрямована на підтримку й розвиток української культури та освіти в РФ, задоволення національно-культурних потреб місцевого українського населення фактично здійснюються силами українських громадських національно-культурних організацій. Відчувається певна нестача фахівців з української мови та культури, що можна було б вирішити шляхом обміну викладачами вузів та організації стажувань.

У Росії явно бракує державної інфраструктури культурних, освітніх та інформаційних закладів для задоволення соціально-культурних потреб української меншини. Підвищення цін на україномовні періодичні видання в Росії (втричі порівняно з українськими цінами) ускладнює їх передплату представниками української громади в РФ і спричинює дефіцит інформації про політичне, соціально-економічне та культурне життя в Україні. Для забезпечення інформаційно-культурних потреб українців у Росії діють: у Москві -- Український культурний центр (підпорядкований Державному управлінню справами РФ), Бібліотека української літератури (підпорядкована муніципалітету Москви) та в Сургуті Державний український культурний центр.

Фонд Бібліотеки української літератури стрімко зростає. Він налічує близько 50 тис. примірників книг, 7 тис. журналів, 700 комплектів газет, низку публікацій про сучасне законодавство України, а також ноти, карти, аудіовізуальні матеріали, рукописи тощо. Регулярно з України до Бібліотеки української літератури надходять нові видання художньої літератури, книги з історії, мистецтва, мовознавства, релігії, інших галузей знань, а також близько 300 назв періодичних видань. Такого багатого зібрання найновіших українських видань не має жодна інша бібліотека в Росії. Проте умови для нормального зберігання та використання її фондів, для повноцінного розвитку далекі від бажаного. Питання щодо облаштування Бібліотеки не раз порушувалося українською стороною: певні зрушення у вирішенні цього питання відбулися з наданням іншого приміщення в центральній частині міста.

Особливо насиченими подіями в розвитку відносин з українцями Росії стали 2002--2003 pp. -- час проведення років України в Росії і Росії в Україні. Рік Росії в Україні, крім економічних і політичних контактів, здебільшого був насичений заходами в культурній сфері. Україну часто відвідували представники російської політичної і культурної еліти. В Росії було організовано Третій всеросійський фестиваль українських хорів ім. О. Кошиці. Серед заходів під час проведення Року України в Сургуті за ініціативи місцевих українських громадських організацій було створено й відкрито Український культурний центр.

Водночас учасники 111 конгресу українців Росії (відбувся 26 квітня 2002 р. у Москві) заявили про те, що більшість проблем українства Росії не вирішується. Однією з них є питання існування й діяльності громад Української православної церкви Київського патріархату та Української греко-католицької церкви на теренах країни, де українці займають третє місце за кількістю населення. На IV конгресі Об'єднання українців Росії та Ш з'їзді ФНКА "Українці Росії", що відбулися 9--10 квітня 2005 р. в Москві, українські священнослужителі Росії звернулися з клопотанням до Президента та Уряду України про допомогу у вирішенні низки наболілих питань. Основний акцент робиться на неоднаковому ставленні до віруючих російської і української православних церков, на неможливості безперешкодно реєструвати парафії, отримувати земельні ділянки в регіонах Росії під будівництво храмів УГТЦ КП. Священнослужителі виступають за повернення українцям Богоявленського собору з комплексом будівель Українського православного центру "Братство" в Ногінську (які було захоплено 29--ЗО вересня 1997 р. спец загонами міліції РФ). Двом українським церквам УПЦ КП у Москві -- Святих апостолів Петра і Павла та Святого великомученика й цілителя Пантелеймона відмовлено в перереєстрації. Боротьба за храми на чужині, право молитися рідною мовою триває й досі.

Досить серйозною проблемою є упереджене ставлення низки російських офіційних осіб, громадських діячів до українців, яких вважають малоросами, що є частиною великої російської нації.

Окремі елементи законодавчої бази забезпечення прав національних меншин, що почала створюватися в Росії, не задовольняють у необхідному обсязі національно-культурні потреби української меншини. Складаючи найчисленнішу етнічну групу в РФ (після татар), роблячи відчутний внесок в економічно-господарський та соціально-культурний розвиток Російської держави, її громадяни українського походження фактично не мають державної інфраструктури українських освітніх та культурно-мистецьких закладів, радіо- і телемовлення рідною мовою, тобто всього того, що в Україні на державному рівні забезпечується для національно-культурних потреб російської меншини.

Висновки

Традиційно дослідники поділяють українців за кордоном на східну і західну діаспори, які відрізняються рівнем само ідентифікації, етнічними характеристиками. Якщо західна діаспора є не лише етнокультурним, а й національно-політичним об'єднанням, то східна -- тільки етнокультурним. Географічно до східної діаспори відносять українців, що проживають у республіках колишнього радянського простору. Згідно з переписом 1989 р. українців у цих країнах налічувалось майже 6, 7 млн. осіб, а за неофіційними даними тільки в Росії мешкало близько 20 млн. осіб українського походження, кількість яких постійно збільшується. В інших новоутворених державах кількість українців зменшилась, що можна пояснити розвитком незалежної України, етнічним дискомфортом, соціально-економічними причинами, незнанням мови титульної нації в країнах проживання, збройними конфліктами у багатьох країнах СНД.

Список використаних джерел

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 254к/96-вр.

2. Закон України «Про закордонних українців» // Відомості Верховної Ради України. -2004. - № 25. - Ст. 343. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1582-15.

3. Бабін І. І. Правовий статус закордонних українців: особливості конституційного регулювання / І. І. Бабін // Права людини в умовах сучасного державотворення: теоретичні і практичні аспекти: зб. тез доповідей за матеріалами ІV Міжнародно науково-практичної конференції студентів і молодих вчених (11-12 грудня 2009 року) /Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». - Суми, 2009. - C. 71-73.

4. Вдовенко С. М. Організаційні та договірно-регуляторні механізми взаємовідносин української держави і закордонного українства: дис… д-ра наук з держ. управління: 25.00.02 / Станіслав Михайлович Вдовенко. - К., 2005. - 236 с.

5. Грищук Т. В. Українська західна діаспора та її роль в розбудові громадянського суспільства / Тетяна Василівна Грищук // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія № 22. Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. - Випуск 8: збірник наукових праць. - К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2012. - С. 27-33.

6. Лабенська Л. Л. Конституційно-правовий статус закордонних українців: питання практичної реалізації / Л. Л. Лабенська, К. О. Заслонова // Право і суспільство. - 2015. - № 1. -С. 21-26. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Pis_2015_1_6.pdf

7. Лиска І. Г. Конституційно-правовий статус закордонних українців в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.02 / І. Г. Лиска; Ін-т законодавства ВР України. - К., 2012. - 20 c.

8. Лозинський А. Світовий Конгрес Українців: у світі і сьогодні. Закордонне українство і

9. Донеччина: вчора, сьогодні, завтра: матеріали науково-практичної конференції /А. Лозинський. - Донецьк: Донецьке обласне відділення Товариства «Україна-Світ», Український культурологічний центр, 2008. - С. 146-151.

10. Кучик О.С., Заяць 0. А. Зовнішня політика України. Навч. посіб. / -- К.: Знання, 2010. -- 572 с.

11. М. Мочульська. Конституційно-правове забезпечення взаємозв`язків України та закордонних українців. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2015. Випуск 61. С. 257-263

Размещено на Allbest.ru