Національна свідомість як чинник формування української державності

Харків - 2015

Зміст

Вступ

1. Національна свідомість та її складові. Національна самосвідомість

2. Український національний характер і його вплив на національну

самосвідомість та державотворення в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Утворення держави завжди залежало від дії багатьох чинників. До числа цих факторів відносяться: екологічні (обумовлюють певні видаи господарської діяльності - іригації, скотарства, землеробства та ін.); демографічні; психологічні (ініціюють процеси політогенезу, відображаючи психологічну схильність нації до цих процесів); зовнішні (досвід розвитку інших країн та ін.); екологічні (клімат, географічні умови привертають до певного способу життя, можуть вплинути на характер використання знарядь праці); економічні; релігійні (виникнення єдинобожжя - монорелігії) та ін.

У сучасну епоху істотний вплив на виникнення держави роблять соціально - політичні чинники (наприклад, розпад соціалістичної системи). Слід звернути увагу на роль національного чинника, саме він певних умов дію виступає домінантою утворення національних держав [1].

Національна свідомість - найважливіший, на наш погляд, чинник формування української державності, він входить до психологічних чинників (див. рис. 1). Це і обумовлює актуальність теми даного дослідження.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1 - Чинники формування української державності

1. Національна свідомість та її складові. Національна самосвідомість

національний свідомість український державність

Національна свідомість - це сукупність соціальних, економічних, політичних, моральних, етичних, філософських, релігійних поглядів, норм поведінки, звичаїв і традицій, ціннісних орієнтацій та ідеалів, в яких виявляються особливості життєдіяльності націй та етносів [2].

До національної свідомості належать цінності внутрішньонаціональних і міжнаціональних відносин.

Основними складовими національної свідомості виступають:

- сприйняття оточуючого світу та ставлення до нього;

- усвідомлення національно-етнічної належності;

- ставлення до історії та культури своєї національно-етнічної спільноти;

- ставлення до представників інших націй і національностей;

- патріотичні почуття та патріотична самосвідомість;

- усвідомлення національно-державної спільності.

Виокремлюють два рівні національної свідомості:

1) буденна свідомість - багаторівневе, багатогранне, суперечливе і рухливе утворення, що є результатом синтезу природно-біологічного і соціального розвитку багатьох поколінь представників національно-етнічної спільноти. До структури буденної свідомості належать:

- повсякденні потреби, інтереси, система цінностей, установок, почуттів і настроїв і т. ін., які виявляються у національному характері людей;

- звичаї та традиції, в яких закодована соціальна пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління;

2) теоретична свідомість - узагальнена, науково обґрунтована, соціально-політично зорієнтована система поглядів про життєвий шлях, місце і цілі розвитку нації.

Структура теоретичної свідомості містить:

- норми, цінності та зразки поведінки представників певної національно-етнічної спільноти;

- ідеологію нації;

- національну ідею.

За змістом національна свідомість виступає діалектичною єдністю загальнолюдського і національного, в якій загальнолюдське виявляється у неповторному бутті нації [2].

До найважливіших функцій національної свідомості належать: рефлексивна, пізнавальна, консолідуюча та комунікативна. Вони забезпечують самопізнання та самоосмислення особи і нації через систему духовного розвитку. Саме завдяки реалізації цих функцій визначаються тенденції етнонаціонального розвитку та спільні цілі. Отже, національна свідомість здатна інтегрувати національні, релігійні та етнічні інтереси [3].

Визнаючи важливу роль національної свідомості у процесі державотворення, вчені зауважують, що національне відродження -- це не просто усвідомлення народом своєї етнічної єдності, національної неповторності. Воно пов'язане з усім цілеспрямованим процесом життєдіяльності людей тієї чи тієї нації, формуванням особи як суб'єкта національної свідомості.

Основними характеристиками української національної свідомості сучасні вчені вважають її цілісність, універсалізм, системність, структурну сталість, сприйнятливість до інновацій, геополітичну врівноваженість, етнокультурний плюралізм, релятивізм (здобуття знань шляхом поєднання, порівняння й протиставлення різних позицій, тобто у такий спосіб досягається не одностайність думок, а об'єктивність та неупередженість), консерватизм та енергійність.

Основою національної свідомості виступає національна самосвідомість.

Різним аспектам національної самосвідомості присвячені дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних учених - В.Андрущенка, Дж.Армстронга, А.Бичко, Ю.Бромлея, М.Боришевського, Е.Вільсона, М.Вівчарика, Б.Гаври-лишина, Е.Гелнера, М.Еоловатого, Р.Додонова, Л.Дробіжевої, В.Жмира, Г.Касьянова, І.Кресіної, В.Лісового, Д.Міллера, С.Мофи, І.Надольного, М.Пірен, Ю.Римаренка, Е.Сміта, П.Ситника, Л.Шкляра, Р.Шпорлюка, О.Шморгуна та ін. У більшості з цих робіт проведено соціально-філософський аналіз досліджуваного феномену, здійснено спробу визначити національну самосвідомість, простежити її історичний розвиток.

М.Й. Боришевський визначає національну самосвідомість як "усвідомлення особистістю себе часткою певної національної (етнічної) спільноти та оцінку себе як носія національних (етнічних) цінностей, що склалися в процесі тривалого історичного розвитку національної спільноти, її самореалізації як суб'єкта соціальної дійсності" [2].

Національна самосвідомість - це сукупність поглядів, знань, оцінок, ідеалів, що відображають специфічний зміст, рівень і особливості уявлень представників національної спільності про минуле, сучасне і майбутнє свого розвитку, про місце та призначення серед інших спільнот і характер взаємовідносин з ними [2].Національна самосвідомість відображає ступінь засвоєння елементів загальнонаціональної свідомості окремими представниками нації. Тобто, національна самосвідомість -- усвідомлення спільнотою або окремою людиною своєї національної належності. Вона пов'язана із самоідентифікацією нації, ґрунтується на державній, політичній, громадянській само ідентифікації [3].

Виокремлюють два рівні національної самосвідомості:

1) низький (досить часто підсвідомий) - емоційно відчужене співпереживання власної єдності з іншими представниками етнічної спільноти (етнічна ідентичність);

2) високий - раціональне, глибоке усвідомлення національної належності (національна ідентичність).

Національна ідентичність - це усвідомлення людиною власної належності до певної національної групи, що має свою назву, власну історичну територію, спільні міфи, історичну пам'ять, спільну масову громадську культуру, свою мову, спільну економіку, однакові для всіх юридичні права та обов'язки.

До структури національної ідентичності як складової національної самосвідомості належать три компоненти:

1) когнітивний (знання про національну спільноту та знання про себе як члена даної спільноти);

2) емоційно-оцінний (національна самоповага чи зневага, національна гордість чи сором та ін.);

3) поведінковий (відповідні дії та вчинки, що зумовлені двома попередньо згаданими компонентами).

Важливими психологічними механізмами формування національної самосвідомості виступають національна ідентифікація та рефлексія.

Розвиток національної самосвідомості передбачає появу таких національних почуттів: почуття любові до своєї Батьківщини, свого народу, національної культури і рідної мови; почуття причетності до долі свого народу, своєї країни; почуття національної гордості чи національного невдоволення; готовності й волі до здійснення національної мети.

Отже, національна самосвідомість - це самоусвідомлення та самооцінювання власного "Я" як представника певної національності, свідомого та активного виразника національних інтересів, невід'ємної частки свого народу, його національного духу і долі [2].

Нація - це колективний суб'єкт політики, що творить державу [4].

Національна самосвідомість може бути активним чинником державотворення. Її концептуальна сутність -- концентрація національного духу в площині саморозвитку та формуванні державницької волі народу. Адже тільки усвідомивши себе як націю, ми зможемо посісти належне місце серед країн Європи [3].

Складовою національної свідомості є національна ідея -- ідея нації як поліетнічної спільноти, що проживає на спільній території і має спільне громадянство. Така спільнота має власну мету, об'єднана спільною історичною долею, мовою, культурними традиціями.

Говорячи про національну ідею, ми маємо на увазі певний акумулятор прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел і цінностей. Національна ідея визначає теоретичні засади національної свідомості.

Натомість національна меншовартість -- це забуття національної ідентичності, втрата гордості за свою націю, індиферентне ставлення до національних здобутків, глибока недовіра до держави, влади, партій, реформ.

Українська національна ідея, ґрунтуючись на національних і загальнолюдських гуманітарних цінностях, має стати концептуальним ядром стратегії гуманітарного розвитку як духовна і морально-етична квінтесенція національної самосвідомості українців та поєднаних з ними спільною історичною долею інших етносів України.

Сучасні дослідники національної ідеї вважають потрібним урахування таких чинників:

- психологічних особливостей українського народу, його ментальності;

- загальнолюдських потреб (фізіологічних, безпеки, соціальних зв'язків, самоповаги) і цінностей (істини, справедливості, любові, плюралізму, свободи думки, вибору та вчинку, свободи творчості);

- вічного прагнення людини до вдосконалення, довершеності, засвоєння загальнолюдських цінностей;

- об'єктивної потреби в консолідації народу.

В чому ж полягає специфіка сучасної української національної ідеї? Дуже стисло можна вирізнити такі основні її умови: духовність як основа життя етносу; незалежна держава; соборність [5].

Є яскраве висловлювання: «Патріотизм - це любов до своїх, націоналізм - це ненависть до чужих». Це яскраве, але не зовсім влучне висловлювання. На нашу думку, коли націоналізм наповнюється ідеєю переваги своєї нації над іншими, меншовартісними - тоді він перетворюється на фашизм, що і продемонструвала Друга Світова війна. Тому українська національна ідея повинна відображати цю «любов до своїх», і не повинна містити як ідеї своєї переваги над іншими націями, так і комплексу «меншовартісності».

Формування національної ідеї у великому ступені залежить від психологічних особливостей українського народу, його ментальності, тобто, національного характеру, який ми дослідимо у наступному розділі.

2. Український національний характер і його вплив на національну самосвідомість та державотворення в Україні

Довгий час унаслідок певних історичних, політичних та ідеологічних причин проблемі дослідження національного характеру взагалі та українського національного характеру зокрема у вітчизняній науці не приділялось належної уваги. Тому природно, що значний внесок у її опрацювання зробили представники української діаспори. Зокрема, О. Кульчицький (як і Д. Чижевський) відзначав вплив на національний характер українців умов, пов'язаних з географічним положенням території, ландшафтом, кліматом тощо. Наприклад, він вважав, що степ як домінуючий в Україні вид ландшафту «виховував» такі основні риси психічного складу українця, як емоційність, сентиментальність, чутливість, ліризм. З іншого боку, віддаленість українських поселень на степових просторах, яказмушувала сподіватись тільки на власні сили в разі небезпеки, зумовила відомий індивідуалізм українців, прагнення до свободи, яке в певних випадках призводило до самоізолювання, до конфлікту з усім та всіма, до розладу будь-якої життєвої форми, неспокою і рухливості. Ця риса, на його думку, мала негативний вияв - тенденцію до протиборства, руйнування, з чим пов'язані криваві сторінки української історії [6].

На визначальну роль емоційності в українському національному характері також вказував В. Липинський. На його думку, перевага емоційності над раціонально- вольовими компонентами в українців є згубною для політики та й узагалі для суспільного життя, а її привабливий естетизм перетворився на безпорадність у соціальних питаннях, у державному будівництві. Водночас, занадто чутливий темперамент у певних обставинах може стати і національно-творчою силою [6].

Треба також відзначити, що геополітичне становище України, її стосунки з сусідніми державами були визначальними в політиці протягом усього історичного розвитку української державності. Майже колоніальна залежність від інших, відсутність загарбницького інстинкту, згуртованості в потрібний час - усе це характеризувало українство і переважало в оцінюванні його здатності до самостійництва. Так, А. Кульчицький виділяв поміж усіх рис національного характеру світоглядну толерантність українців, яка супроводжувала український народ протягом усієї його історії і яка є результатом впливу архетипу «доброї», «ласкавої», «плодючої» землі. Майже поетична «закоханість» у рідний край стримувала українців від колонізації нових земель, що в підсумку зумовило нездатність до творення далекосяжних планів у зовнішній політиці та слугувало експансії інших держав[6].

Починаючи з часів Гетьманщини, у Наддніпрянській Україні формувався тип державника, який відмежовувався від насильницьких дій і покладався лише на просвітництво та поміркованість, що не завжди відповідало потребам часу. Водночас, як стверджують сучасні дослідники О. Донченко та Ю. Романенко, «толерантність була для українців фактором виживання в історії, інакше б їх давно винищили».

Інша риса, яку успадкувала українська еліта від селянства - це легковірність. Майже патологічний страх бути ошуканим породжував, з одного боку, скептицизм до звичайних, буденних речей, з іншого, довірливість, віру в немислиме, нереальне, неприхований обман, розрахунок на диво. Досить часто у власній історії представники української еліти занадто вірили обіцянкам спочатку російських царів, потім більшовиків [6].

Узагалі в ментальності українців чітко прослідковується недовіра до інтелекту і його недооцінка, перевага надається більше почуттям. Переконаність українця в будь-чому (у тому числі в істинності чужих думок) залежить від його емоційної насиченості. Це характеризує навіть сучасний український електорат, для якого вподобання щодо того чи іншого кандидата будуються далеко не на інтелектуальній перевазі, умінні переконувати та вдало аргументувати власну думку, нарешті, на рівні освіченості одного з них, а досить часто навпаки - на емоційному ставленні до примітизованого у власній свідомості образу, який не має нічого спільного з реальною особою.

Ще один дослідник, Б. Цимбалістий, вважав, що найважливіше значення для формування національної психіки має одна особливість життя української родини, а саме: становище в ній жінки-матері. Така настанова, на думку багатьох учених, сприяє відмові від чоловічого, активного шляху, позбавляє світогляд українців агресивної активності. Сучасні дослідники вважають, що приймаючи важливе рішення, українець зводить цей процес до перегляду різних варіантів, комбінування, затягування справи, а в підсумку виходить колективне рішення або залучається жінка.

Інша характерна особливість, яку бачив О. Кульчицький, пов'язана з тим, що в культурному плані Україна знаходиться на периферії Європи. «Історія розпорядилася таким чином, - пишуть О. Донченко та Ю. Романенко, - що Україна, маючи перехресне розташування і перебуваючи в орбіті інтересів Заходу і Сходу, є крайньою - маргіналом» [6]. Психокультурна маргинальність, на відміну від соціальної, на їх думку, має низку специфічних проявів: по-перше, послаблення інтегрованості нації, персоналістичний тип національної психоідентифікації; по-друге, поліцентричність поведінки, інтелектуальна та мотиваційна амбівалентність, соціокультурний еклектизм.

Багато дослідників відмічають емоційно-почуттєвий характер українців, їх схильність до малого гурту, об'єднаного теплотою взаємин, який досить органічно узгоджується з відомим українським індивідуалізмом, відносною байдужістю до загальнодержавних інтересів. О. Донченко та Ю. Романенко характеризують українській індивідуалізм навіть як антидержавний, що проявляється у внутрішньому аспекті у вигляді неприйняття формально-інституційних відносин, передусім правових. У зовнішньому аспекті антидержавність пов'язана з «політичним інфантилізмом правлячої страти українського соціуму». Наслідками першого є втеча до неформальних структур з їх груповим егоїзмом, корупція управлінського апарату, рішення якого несуть на собі відбитки кланових та групових інтересів, і врешті-решт делегітимація держави [6]. Часто індивідуалізм українців в умовах пригнічення або дезорієнтації набував крайніх форм асоціального егоцентризму. «Зовнішній світ, який не стосується його безпосередніх потреб та інтересів, є нуль, чиста негоція, небуття» [6].

Егоцентризм проявлявся в схильності до непокори, в анархічному індивідуалізмі з його проявами в різних формах опосередкованого потягу до особистої свободи, з відсутністю організації, стійкості та дисципліни. Ця риса є небезпечною для побудови державності. Вона разом з самопротиставленням себе іншим загалом не зорієнтована на створення суспільних зв'язків. В. Липинський свого часу охарактеризував це як «державну імпотенцію та якусь патологічну зненависть до самих себе і до власної держави». Закономірно, що така «зненависть до самих себе» викликала тенденцію до поділу на «взаємно себе пожираючі політичні, конфесійні, філологічні» і т. п. групи, які розкладаються «до мінімальних сполучень по кілька одиниць» [6].

Зосередженість на проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу, перевага власних інтересів над громадськими є джерелом постійної соціальної конфронтації, неможливості дійти згоди навіть у дуже відповідальні, переломні моменти. Серед негативних рис національного характеру виділялись взаємне непорозуміння, неузгодженість між словом і ділом, відсутність чіткої визначеності, мрійливість, імпульсивність, чинопоклонництво.

Видатний культурно-освітній діяч, письменник і публіцист Б. Грінченко додає: «всій нашій діяльності шкодить одна велика страшенна вада: наша несолідарність, наше невміння задля інтересів громадських зректися інтересів вузьких, особистих…» [6].

«Компромісним варіантом між егоцентризмом і формами колективної взаємодії, - вважає сучасний дослідник О. Смук, - є свободолюбство і гуманізм… Сильний вольовий елемент ментальності українців колись породив інститут козацтва… Звідси неприйняття й осуд будь-яких актів насильства…».

Проте чимало дослідників українського етносу наголошують на недостатньо розвинутій соціальній волі. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характері українця часто призводили до того, що поставлені цілі не були досягнуті, або реалізувались не так, як були задумані. Неадекватність вольової регуляції відображається і в упертості, яка проявляється у прагненні діяти по-своєму, всупереч розумним доказам чи порадам» [6].

Однак слід заважити на те, що характер українського етносу є синтезом декількох народів, що ускладнює чітке виділення етнічних компонентів його психіки. Він не може зводитись до якої-небудь однієї домінуючої риси і тому слід уникати акцентуації і абсолютизації в характеристиці національної психології народу, тих негативно оцінюваних нами психологічних рис, які є результатами адаптації до певних умов існування. До того ж, крім відносно сталих рис, у вдачі українців є й такі, що домінують у певний історичний період.

Таким чином, можна зробити висновок, що, незважаючи на значну історичну заглибленість основних факторів, які формували ментальні особливості українців у минулому, можна побачити характерні їх прояви і в сучасних реаліях нашого життя. Дійсно така характерна риса як індивідуалізм не могла не вплинути на бажання українців продовжити власну державницьку традицію і в нові часи. Але прагнення самостійництва на початку минулого століття наштовхувалося на безлад перших спроб утілення української державності. Перевага емоційної складової в характері українців не давала можливості збагнути першочергові кроки до омріяної мети. Самозакоханість частини національно-демократичного політикуму щодо здобутої державності навіть досі стоїть на заваді прагматичному реалізму. Водночас усвідомлення відсутності того потрібного вольового, раціонального елементу в національному характері підживлювало страх залишитись наодинці з оточуючим світом і спонукало шукати підтримки ззовні чи то в східному, чи західному напрямку.

Іншими словами, сучасна українська державність виникла як результат компромісу між внутрішнім бажанням самоствердитись у світі та прагненням позбавитись від зайвої залежності, зовнішньої опіки, у відсутності визначеної раціональної складової державотворення, тримається на індивідуалізмі й самоврядності її одиниць, на усвідомленні переваги вибору над домінуванням права сильнішого [6].

Висновки