Право і закон: співвідношення понять

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

на тему:

«Право і закон: співвідношення понять»

КИЇВ 2016



ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття права, його ознаки, види джерел (форм) права

1.1 Право в системі соціальних норм

1.2 Розуміння поняття права. Джерела і форми права

2. Закон. Ознаки закону

3. Співвідношення права і закону

Висновки

Список використаної літератури



ВСТУП

Співвідношення права і закону - центральна проблема правознавства і праворозуміння. Збігаються право і закон чи ні, чи можна зводити право до законів (і іншим нормативним актам) чи ні - ці проблеми завжди були в центрі уваги юридичної науки і практики.

Актуальність проблеми зберігається і понині. Важливість проблеми обумовлена постійною необхідністю співвідносити право і закон в процесі правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності держави, бо не всі закони, створювані державою, мають правовий зміст, а часом і прямо суперечать йому. Необхідні чіткі критерії, відповідно до яких можна було судити про закон як про правовий чи неправовий. Особливо гостро це питання стоїть щодо реалізації природних прав людини. Зневага до цих прав у повсякденній діяльності державних інституцій, безумовно, призведе до беззаконня й свавілля. Тому слід чітко розмежовувати право і законодавсто, природні права людини й установлені державою правила поведінки, оскільки закон та інші джерела права можуть нести в собі неправові або явно протиправні встановлені державою положення і таким чином набувати ознак, які суперечать фундаментальним правовим принципам права і духу права в цілому.

Об'єктом дослідження є проблема розуміння понять «право», «закон» та їх співвідношення.

Метою цієї роботи є розглянути проблему співвідношення права і закону.

Завдання роботи: вивчення понять «право» і «закон», їх основних характеристик, а також взаємодія цих понять і дати формулювання визначення правового закону.

Методи, що використовувалися при написанні роботи: загальнонаукові - аналіз і синтез, індукція і дедукція, класифікація; приватноправові - формально-юридичні методи.

1. ПОНЯТТЯ ПРАВА, ЙОГО ОЗНАКИ, ВИДИ ДЖЕРЕЛ (ФОРМ) ПРАВА

1.1 Право в системі соціальних норм

Поняття «норма» ( з лат. - правило, взірець) означає певний стандарт, зразок, еталон, модель поведінки учасників суспільних відносин, а тому фактично ототожнюється з поняттям «правило» (наприклад, є певний загальний зміст в словах «правильний» та «нормальний») [3].

Соціальна норма - це історично обумовлене правило (спосіб) поведінки (діяльності) індивідів, яке має загальний характер, встановлюється різними суб'єктами, є проявом їх волі (інтересу, творчості), забезпечується різними засобами громадського (а щодо правових норм - державного) впливу і спрямоване на регулювання і охорону різноманітних суспільних відносин і соціальних цінностей [2]. право закон держава суспільний

Усі соціальні норми можна класифікувати на такі види:

- правові норми - це такі норми, які встановлені державою або іншими суб'єктами суспільства, мають загальнообов'язковий, формально-визначений характер, охороняються державою і суспільством від порушень, направлені на регулювання та охорону найбільш важливих суспільних відносин і соціальних цінностей;

- моральні норми (від лат. mores - звичаї, поведінка) це такі правила поведінки, які встановлюються різними суб'єктами суспільних відносин, виражаються в категоріях «добро» і «зло», «справедливість» і «несправедливість», «належне» і «неналежне». Вони можуть існувати як в усній, так і в письмовій формі, а також можуть набувати правової, політичної та релігійної форми.

- політичні норми - це такі норми які регулюють відносини, що пов'язані з формуванням, здійсненням та впливом на державну владу, а також відносини між суб'єктами політичної системи суспільства - державою, політичними партіями, рухами, іншими суб'єктами громадянського суспільства. Політичні норми і встановлюються суб'єктами цих відносин суб'єктами. Вони можуть існувати як в усній, так й письмовій формі, можуть бути юридично оформленими і неоформленими.

- економічні норми - це такі правила поведінки, які направлені на регулювання відносин, пов'язаних з виробництвом матеріальних благ та їх розподілом. Вони встановлюються різними суб'єктами, виражають закономірності економічного розвитку суспільства. Ці норми можуть набути юридичної (правової) форми.

- естетичні норми - це такі норми, які регулюють і виражають відношення людей до порядку оцінки (оформлення) предметів матеріальної і духовної культури з позиції красоти, елегантності, якості.

- релігійні норми - це такі норми, які виражають взаємопов'язані відносини людини і бога, а також регулюють відправлення релігійних культів.

- корпоративні норми (від лат. - corporation - співтовариство, об'єднання) - це такі норми, які встановлюються різними недержавними колективними утвореннями - громадськими, комерційними організаціями, політичними партіями, різними товариствами для своїх членів і регулюють відносини усередині цих організацій.

- звичаї (традиції, обряди) - це такі правила поведінки, які склались історично в результаті багаторазового повторення, застосування в часі й просторі на основі звичок, а тому закріплюються у практичному досвіді певних соціальних спільнот [5].

Тепер перейдемо до розгляду окремого різновиду соціальних норм - правових норм. Правові норми, як різновид соціальних норм - це такі правила поведінки, які спрямовані на регулювання найважливіших та різноманітних суспільних відносин, офіційно встановлюються, гарантуються, забезпечуються та охороняються державою або іншими суб'єктами, мають загальнообов'язковий, формально-визначений характер, встановлюють правовий статус суб'єктів правовідносин, а також регулюють відносини у часі, просторі та за колом осіб [3].

Зміст правових норм розкривається через ті основні ознаки і риси, за якими вони відрізняються від інших соціальних норм у суспільстві.

Ознаки правових норм:

- правові норми спрямовані на регулювання найважливіших та різноманітних суспільних відносин для задоволення основних потреб та інтересів громадянського суспільства і держави. Саме тому за своїм змістом вони можуть мати моральний, соціально-економічний, політичний, екологічний та інший соціальний характер. Як і у моральних норм, єдиним джерелом правових норм є суспільство, тому вимоги правових і моральних норм в багатьох випадках збігаються, тобто те що, засуджує право, засуджує і мораль, і навпаки, коли правові норми випливають з моральних (не вбий, не кради). У такому разі правові норми набувають більш ефективного характеру. В той же час між правовими і соціальними нормами є суттєва різниця: якщо мораль виникає разом із суспільством, то правові норми- разом із державою; якщо мораль регулює відносини з позиції суто ціннісних критеріїв - добра і зла, справедливого і несправедливого, гуманного чи негуманного, то норми права з позиції законного і незаконного, правомірного і неправомірного; якщо мораль існує у громадській свідомості, то правові норми у спеціальних джерелах (законах, правових прецедентах та ін.), які утворюють узгоджену та цілісну систему; якщо мораль може врегулювати практично всі суспільні відносини, то правові норми найбільш важливі відносини, а також лише ті, які в змозі впорядкувати з урахуванням встановлення точно визначених меж їх дії; якщо моральні норми набирають чинність по мірі їх усвідомлення суспільством, то правові - в конкретно обумовлений строк; якщо норма моралі забезпечується мірами внутрішнього переконання, силою громадської думки або впливу то норми права - мірами державного впливу.

- правові норми мають офіційний характер:

а) встановлюються (приймаються) органами державної влади;

б) санкціонуються державою (через ратифікацію міжнародно-правового акту парламентом, делегування повноважень державою на прийняття нормативних актів іншими суб'єктами);

в) гарантуються та забезпечуються державою;

г) охороняються державою та всім суспільством від порушень;

- правові норми мають загальнообов'язковий характер, а їх дія не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю її (норми) застосування. В системі соціальних норм вони є найбільш універсальними регуляторами, які поширюються на все суспільство;

- правові норми мають формально-визначений характер - вони відображаються в системі законодавства держави та в інших формах (джерелах) права (нормативно-правових договорах, правових прецедентах та ін.), а тому їх чинність виникає та припиняється за спеціальною процедурою;

- правові норми виражають (встановлюють) правовий статус суб'єктів правовідносин (тобто їх права і обов'язки, повноваження), а тому виступають моделями цих правовідносин;

- правові норми мають чинність у - часі (наприклад, безперервна дія норм у часі або час набрання чинності нормативним актом); просторі (розповсюджуються на певну територію); та по колу неперсоніфікованих суб'єктів (наприклад, розповсюджуються лише на громадян певної держави або іноземців);

- правові норми виконують загально-соціальні і спеціально-юридичні функції: інформаційні, орієнтаційні, комунікативні, ідеологічні, управлінські, організаційні, превентивні, регулюючі, заборонні, дозвільні, заохочувальні, охоронні, оцінювальні та інші [3, 14].

В чому ж полягає сутність такого складного явища як «право»? Яка його природа?

Безпосередній зміст слова «право» зумовлюється тим, що воно лежить в основі багатьох слів: правда, правий, справедливий, правило, правдивий, правильний, правити тощо. Саме це й передбачає тлумачення терміну «права» як:

- певних можливостей суб'єктів соціальних відносин;

- як правила (норми) за допомогою якого здійснюється регуляція суспільних відносин;

- як оцінки істинності та дійсності певних соціальних явищ.

Залежно від того в якій сфері суспільних знань використовується термін «право», виділяють його філософське, соціологічне, політологічне, культурологічне, психологічне та інші тлумачення. У юридичній науці також існує плюралізм теорій (концепцій, доктрин, вчень) щодо підходів до визначення сутності, змісту та форм існування права.

Це безпосередньо знайшло своє виявлення у різноманітності підходів розуміння сутності права як суспільного явища - тобто у проблемі праворозуміння. Певне праворозуміння охоплює не лише поняття права, але й всю сукупність загально - теоретичних конструкцій і визначень, що пояснюють правову реальність, а також вплив права на буття таких явищ як держава, політика, економіка, моральність суспільства та світогляд особистості [14].

Є такі доктринальні підходи щодо розуміння (тлумачення) «права» як явища:

1. Нормативний (позитивістський) підхід. Право розглядається як особливий нормативний регулятор суспільних відносин. Саме нормативність є головною ознакою права (Г.Кельзен), яке таким чином ототожнюється із правовими нормами. Виявляються такі ознаки правових норм, за якими вони відрізняються від інших соціальних норм, - системність, формальна визначеність, загальнообов'язковий та офіційний характер, що відображає зв'язок правових норм з соціальними суб'єктами їх владного встановлення та охорони( держава, деякі суб'єкти громадянського суспільства). Тобто ознаки права і ознаки правових норм в межах цього підходу фактично збігаються.

2. Соціологічний підхід. Право визначається як

- живе», «вільне» право - безпосередня поведінка суб'єктів, емпіричний факт суспільних відносин, упорядкована взаємодія соціальних суб'єктів (Є.Ерліх);

- сукупність загальних та індивідуальних інтересів і цілей, що утворюють життєві умови суспільства (Р.Єринг);

- конкретне, динамічне, фактично існуюче суспільне явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. «Факт» соціальної поведінки є змістом права, а «правило» цієї поведінки, що узагальнено і сформульовано у законі є його формою.

Деякі елементи соціологічного підходу до праворозуміння знайшли свою реалізацію в генетичному та в інструментальному підході.

3. Генетичний підхід. Право є системою факторів, які відображають процес його виникнення і формування, соціальну детермінованість об'єктивними і суб'єктивними умовами життя суспільства, закономірностями розвитку цивілізації та культури людства.

4. Інструментальний підхід визначає право як

- специфічний регулятор соціальних відносин, за допомогою якого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством;

- процес реального управління, владне розв'язання суперечностей суспільного буття, коли з усього масиву правових норм відбираються лише ті, які безпосередньо можна використати як певний інструментарій;

- творцем права є той, хто його застосовує, а те, що може бути реально застосоване і є правом.

5. Марксистський підхід визначає право як «возведену у закон волю пануючого класу».

Цей підхід визначав світоглядну основу праворозуміння в радянський період існування нашої держави та суспільства.

Особливе місце в сучасному праворозумінні займає доктрина природного права.

6. Доктрина природного права (на європейському ґрунті виникла ще в античні часи) визначає право, як явище, що безпосередньо випливає з природного стану речей, джерелом якого є:

- бог (теологічний підхід);

- сама природа людини (антропологічний підхід);

- розум (абсолютний дух, ідея) - як певна сутність або властивість всесвіту.

Інструментальне значення цієї доктрини проявляється у природних правах людини (як представника людства), які визначаються як невід'ємні і непорушні, природу яких неможливо вичерпати. Природне право протиставляється позитивному праву, як штучному, волевстановленому, зробленому, умовному, що є результатом недосконалої, несправедливої, історично обмеженої владної, примусової діяльності людей, головною формою якої є держава.

Близьким до концепції природного права є аксіологічний підхід.

7. Аксіологічний (ціннісний) підхід . Право визначається як

- моральна, духовно-ідеальна, соціальна цінність, що відображається в таких поняттях як свобода, справедливість, безпека, рівність, благо, щастя тощо;

- саме вказані ціннісні поняття і є певною правовою призмою скрізь яку ми встановлюємо відповідність досягнутого суспільством ступеня соціального прогресу, а також маємо можливість оцінити й те, що відбиває регресивні тенденції у суспільному розвитку.

8. Ліберальний підхід до праворозуміння побудований на діалектичному співвідношенні права та свободи, а тому визначає, що:

- право є мірою свободи, її масштабом, що відображає якісну характеристику поведінки будь якого суб'єкта, встановлює межі свободи, які відокремлюється від несвободи;

- свобода є правовою мірою. Це означає, що свобода як міра права є: формально визначеною (закріплюється у певних нормативних джерелах), рівною (свобода різних суб'єктів визначається єдиним способом), справедливою ( об'єктивність співвідношення свободи і певних обмежень, заборон), інституціональною (свобода як соціальний інститут, феномен суспільства), легітимною (сприйнята соціумом), інструментальною ( завдяки свободі можна врегулювати різні соціальні відносини).

Наведені підходи визначають певний монізм (принцип єдності) в розумінні природи права. Але є такі підходи, що пізнають і оцінюють право з різних сторін і у кінцевому рахунку мають на меті - дати йому цілісну, комплексну характеристику. Таким чином поєднуються різні підходи, що історично виникали як моністичні. Так виникло системне та інтеграційне праворозуміння, що має різні модифікації.

9. Системний підхід - відображає право як сукупність правових явищ, що певним чином пов'язані між собою і утворюють єдине ціле - правову систему, яку можна розглядати на рівні статики та динаміки. Статичний аспект складають норми права, правовідносини, суб'єкти права, правопорядок, а динамічний - правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правове мислення, правосвідомість, правова культура.

10. Інтеграційне праворозуміння поєднує елементи різних підходів - нормативного, соціологічного, доктрини природного права. В межах цього підходу формулюються універсальні ознаки (принципи ) права як явища:

- право виражає міру свободи, рівності, справедливості, гуманізму, є моральною засадою розвитку цивілізації та культури;

- має нормативну, регулятивну (функціональну) природу;

- має інтелектуально-вольовий характер;

- виражається у певній офіційній формі та на системному рівні;

- має загальнообов'язковий характер;

- виражає волю та інтереси суб'єктів соціальних відносин;

- встановлюється, гарантується, забезпечується та охороняється державою та іншими суб'єктами суспільних відносин [20].

Перейдемо до розгляду питання значення права, йолго завдань та функцій.

Основні завдання та функції права можна визначити в межах різних підходів до праворозуміння. Але краще це зробити саме в межах інтеграційного підходу.

Функції права - це основні напрями впливу права на суспільні відносини з метою розв'язання певних завдань, в яких відображається ціннісне та соціальне призначення права, його місце і роль у системі нормативного регулювання різноманітних відносин у сфері діяльності громадянського суспільства та держави.

Завдання права характеризують його соціальне призначення, яке полягає:

- у ціннісному характері права як загального блага та універсального регулятора суспільних відносин;

- в охороні, забезпеченні та гарантіях природних та соціальних благ індивідів, їх відповідного цивілізаційного статусу як вільних і розумних істот;

- у сприянні збереженню цілісності суспільства шляхом запобігання виникненню соціальних конфліктів, а при їх виникненні послідовному, оптимальному та справедливому розв'язанні за участю різних суб'єктів суспільних відносин [19].

Функції права поділяються на загально-соціальні та спеціально-юридичні.

Загально-соціальні функції права пов'язані із взаємодією права з широким колом різноманітних соціальних явищ, а також зворотним впливом цих явищ на зміст права.

Види загально-соціальних функцій: ідеологічна, економічна, політична, екологічна, гуманітарна, інформаційна, орієнтаційна, виховна.

Спеціально-юридичні функції конкретизують напрямки власне юридичного впливу на суспільні відносини і поділяються на: регулятивну та охоронну.

Регулятивна функція права полягає в упорядкуванні суспільних відносин шляхом системного закріплення правового статусу людини і громадянина, повноважень органів державної влади, а також у забезпеченні активної поведінки суб'єктів правовідносин, сприяючи при цьому виникненню нових соціальних інститутів.

Охоронна функція полягає у визначенні:

- видання норм спрямованих на охорону прав і свобод та реалізацію відповідних обов'язків суб'єктів;

- заборон на вчинення протиправних діянь;

- встановлення певних санкцій у випадках їх вчинення;

- реальне застосування санкцій до суб'єктів правопорушення.

Спробуємо класифікувати правові норми.

1.2 Розуміння поняття права. Джерела і форми права

В юридичній літературі правові норми класифікують за різними критеріями.

1. За предметом правового регулювання (за галузями права) - відповідно природі та змісту суспільних відносин:

- норми міжнародного права;

- норми конституційного права;

- норми адміністративного права;

- норми цивільного та інших галузей права;

2. За функціональним призначенням:

- відправні норми - полягають у найбільш загальному характері, мають високий ступень абстрагування і містять відправні начала, основи правового регулювання суспільних відносин: норми-начала (містять положення, що закріплюють основні підвалини суспільного та державного устрою); норми-принципи (закріплюють вихідні принципи права); визначально-установчі норми (містять положення, що визначають цілі, завдання окремих галузей права та правових інститутів, предмет та метод правового регулювання); норми - дефініції (містять визначення певних правових категорій і понять);

- норми-правила поведінки - безпосередньо регулюють поведінку учасників суспільних відносин.

3. За природою об'єкту регулювання:

- матеріальні норми - встановлюють правила поведінки, права й обов'язки суб'єктів щодо певних об'єктів суспільних відносин (наприклад, норми цивільного права регулюють майнові та особисті немайнові відносини);

- процесуальні - регламентують порядок, форми та методи реалізації прав і обов'язків, встановлених у матеріальних нормах (так норми цивільно-процесуального права регулюють порядок розгляду цивільних спорів).

4. За функціональною спрямованістю:

- регулятивні (правоустановчі) - встановлюють права й обов'язки суб'єктів;

- правоохоронні - регламентують засоби юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов'язків, установлених регулятивними нормами.

5. За природою характеру приписів:

- зобов'язувальні - закріплюють обов'язки певних суб'єктів;

- заборонні - містять заборону стосовно здійснення тих або інших дій;

- уповноважуючи - наділяють суб'єктів певними правами;

- заохочувальні - надають суб'єктам певні пільги та переваги у випадках вчинення ними певних діянь;

6. За формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів:

- категоричні (імперативні) - приписують чітко визначені дії, закріплюють вичерпний перелік і зміст прав і обов'язків суб'єктів;

- диспозитивні - встановлюють певні права й обов'язки суб'єктів, але за згодою суб'єктів допускають їх доповнення або певне відхилення від їх реалізації;

- рекомендаційні - встановлюють моделі бажаної, але необов'язкової поведінки;

- заохочувальні - встановлюють засоби заохочування щодо здійснення корисних та бажаних як для суспільства, так і держави дій.

7. За юридичною силою:

- норми законів;

- норми підзаконних актів.

8. За суб'єктами правотворчості:

- норми, що прийняті на загальнонародних референдумах;

- норми органів державної влади;

- норми, що прийняті суб'єктами місцевого самоврядування;

- норми інших суб'єктів громадянського суспільства [17].

Підсумовуючи, спробуємо дати визначення поняття «право».

На сьогодні не існує загальновизнаного визначення поняття права, причиною чому є його складна та суперечлива природа, що має свій прояв в різних світоглядних позиціях представників різних наук - філософії, соціології, політології, культурології, теології, історії і безумовно юриспруденції (наприклад, у філософсько-правових дослідженнях).

Але частіше саме в учбовій юридичній літературі застосовується визначення, які за своїм змістом та методологічним характером можна віднести до інтеграційного праворозуміння, що поєднує різні доктринальні підходи до тлумачення, з'ясування природи та призначення права у бутті цивілізації.

Право як явище характеризується наступними універсальними рисами:

- виражає міру свободи, рівності, справедливості, гуманізму, є моральною засадою розвитку цивілізації та культури;

- має нормативну, регулятивну (функціональну) природу;

- має інтелектуально-вольовий характер;

- виражається у певній офіційній та системній формі;

- має загальнообов'язковий характер;

- виражає волю та інтереси суб'єктів соціальних відносин;

- встановлюється, гарантується, забезпечується та охороняється державою, громадянським суспільством та іншими суб'єктами суспільних відносин.

Сутність права виражається в його соціальному призначенні - регулювати відносини в суспільстві враховуючи надбання розвитку людської культури відповідно до природного статусу людини в різноманітних умовах її соціального буття [16].

Конкретизація права як явища в його об'єктивному та суб'єктивному розумінні в юридичній літературі визначається з урахування певної взаємодії двох підходів до праворозуміння, а саме - нормативного и доктрини природного права. Нормативний підхід концептуально визначає право в його об'єктивному значенні, а природно-правовий підхід конкретизує його суб'єктивний зміст. Але в теорії держави та права об'єктивне та суб'єктивне право концептуально поєднуються в певну дихотомію (від грецьк. - розтинання навпіл, поділ на дві частини), і таким чином вступають у діалектичну взаємодію.

Право в об'єктивному значенні характеризується наступними ознаками:

- сукупність загальнообов'язкових, встановлених (санкціонованих, гарантованих, забезпечених) державою правових (юридичних) норм, спрямованих на регуляцію відповідних суспільних відносин;

- об'єктивація юридичних норм в офіційних нормативно-правових актах держави призводить до набуття ними незалежного статусу від розсуду окремих індивідів, що реалізується в принципі законності - точному і неухильному дотриманні законів всіма учасниками суспільних відносин;

- є підставою для виникнення суб'єктивних прав та обов'язків, які отримають таким чином власне юридичний зміст та значення.

Таким чином, метою функціонування норм об'єктивного права є регулювання суспільних відносин через встановлення юридичних прав та обов'язків суб'єктів та забезпечення цього регулювання певним правовим механізмом.

Право в суб'єктивному значенні розкривається через два підходи:

1. Суб'єктивне право - це певні можливості суб'єкта спрямовані на досягнення певних природних та соціальних благ. Зміст суб'єктивних прав визначається тим, що:

- їх безпосереднім джерелом є індивідуальна та соціальна природа самої людини;

- вони визначаються як невідчужувані, непорушні, їх перелік в будь якому нормативному акті не може бути повністю вичерпаним - а тому норми об'єктивного права не створюють, а лише формулюють, оформлюють ці права;

- суб'єктивне право само по собі розглядається як певне благо і цінність, а тому виникає своєрідне право на суб'єктивні права, що знаходить свій прояв в категорії-правоздатність;

- є мірою можливої поведінки суб'єкта від волі якого і залежить реалізація чи не реалізація цих можливостей, а тому - суб'єктивне право тісно пов'язане с категорією «свобода», що надає певним можливостям людини більш «автономного» статусу щодо прагнення реалізувати себе як особистість;

- конкретизує певні можливості суб'єкта поводити себе відповідним чином (право на свої дії);

- вимагає відповідної поведінки від інших суб'єктів (право на чужі дії);

- визначається можливістю людини звертатися з вимогою до відповідних суб'єктів державної влади та громадянського суспільства щодо захисту своїх прав та інтересів.

2. Суб'єктивне право - це реальні можливості суб'єкта, які:

- повинні бути передбачені правовими нормами - тобто власне правовий характер цим можливостям надає закріплення їх у певних правових формах (наприклад, у Конституції), відповідними суб'єктами державної влади та громадянського суспільства;

- повинні відповідати змісту об'єктивного права завдяки якому суб'єктивне право знаходить свою форму (правову об'єктивацію), що в свою чергу - визначає юридичний зміст правосуб'єктності особи;

- тісно пов'язані з розумінням природи юридичних обов'язків людини, що в більшій мірі підкреслюють значення саме об'єктивного права, яке стає юридичною гарантією взаємодії, взаємозв'язку суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Юридичний (об'єктивний) характер суб'єктивних прав передбачає таким чином не лише ціннісне, але й практичне значення їх у житті суспільства та держави, а тому з необхідністю обумовлює забезпечення їх реалізації за допомогою певних гарантій.

Гарантії суб'єктивних прав - сукупність засобів та умов за допомогою яких суб'єкт досягає здійснення та охорони своїх прав та інтересів. Саме концепція гарантій прав і свобод людини діалектично пов'язує право в об'єктивному та суб'єктивному розумінні

Суб'єктивні права поділяються на особисті (громадянські), політичні, соціальні, економічні, культурні та спеціально - юридичні (або права - юридичні гарантії).

Визначення особистих прав та свобод як громадянських пов'язано із розумінням людини як соціальної істоти, належності її до певної громади, спільноти, громадянського суспільства а в кінцевому рахунку до людства. Саме це й встановлює певні межі впливу держави на визначення змісту цих прав та природу їх реалізації.

Даючи визначення поняттю «закон», як різновиду джерел (форм) права, проведемо тлумачення терміну «джерело права». Є різні підходи до такого тлумачення:

- джерело права розглядається як поняття тотожне поняттю «суспільні відносини», а тому пов'язується із матеріальними та духовними умовами життя суспільства;

- джерело права пов'язується із природою суб'єктів волевиявлення, що встановлюють правові норми (народ, органи державної влади та інші суб'єкти громадянського суспільства);

- джерело права визначається як форма права - тобто та певна нормативна форма в межах якої владний суб'єкт визначає своє волевиявлення з метою регулювання суспільних відносин.

Форма (джерело) права - це спосіб вираження або зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, що встановлюються (санкціонуються) державою або є загальновизнаними у суспільстві. Розрізняють наступні форми (джерела права):

- нормативно-правовий акт (від лат. actum - документ) це юридичний документ, який приймається певними органами державної влади (або уповноваженими державою іншими суб'єктами), має формально-визначений, загальнообов'язковий характер, норми якого охороняється державною владою від порушень. Нормативно-правовий акт є головним джерелом права у правовій системі України;

- нормативно-правовий договір - це така форма права за якої суб'єкти суспільних відносин:

- домовляються про взаємні права і обов'язки з метою задоволення різноманітних інтересів і вирішення економічних, політичних та інших соціальних проблем;

- укладають між собою угоду (договір) в усній або письмовій формі, який може мати міжнародний (міжнародно-правовий договір) або внутрішньо-національний характер (Конституційний Договір між Верховною Радою та Президентом України від 8.06.1995 р., колективний договір);

- правовий прецедент ( від лат. praecedens - той, що передує)- це рішення певного державного органу по конкретній справі, яка розглядалась вперше і має загальнообов'язковий характер для вирішення (регулювання) наступних аналогічних справ (життєвих ситуацій). В залежності від того хто приймав рішення, прецедент поділяється на судовий та адміністративний (джерело права англосаксонської правової системи);

- інтерпретаційно-правовий прецедент - акт казуального ( від. лат. casus - випадок) офіційного роз'яснення (тлумачення) органом державної влади змісту правової норми, що набуває загальнообов'язкового характеру при з'ясуванні цієї норми у всіх наступних випадках її застосування іншими державними органами (застосовується у практиці Європейського суду з прав людини);

- правові принципи: юридичні засади, ідеї (ідеали), основи, які

- зумовлюються загальним рівнем розвитку правої культури цивілізації;

- у концентрованому вигляді визначають найсуттєвіші риси права, зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин;

- є джерелом як міжнародного права ( право нації на самовизначення, незастосування сили), так і внутрішнього законодавства держави (наприклад, одним з принципів правового статусу громадян - в галузі конституційного права є не відчужуваність прав і свобод, а принципом кримінально-процесуального законодавства - презумпція невинуватості);

- безпосередньо застосовуються у випадках невизначеності у законах, з метою подолання прогалин законодавства (аналогія права);

- правова доктрина ( від лат.doctrina - вчення, наука) - система наукових правових (юридичних) знань, на підставі яких даються роз'яснення (тлумачення) того, яким чином, наприклад, необхідно вирішити юридичну справу. Правову доктрину ще називають «правом юриста», що відоме з часів Давнього Риму. Сьогодні правова доктрина є джерелом міжнародного права, мусульманського права;

- міжнародно-правові акти - акти міжнародного співтовариства (декларації, хартії, пакти, конвенції, протоколи), правові норми яких за санкцією певної держави (ратифікацію) розповсюджуються на її територію;

- правовий звичай - це а) історично обумовлене, неписане правило поведінки (діяльності ) людей в межах всієї держави або місцевості, всередині певної соціальної групи; б) правило, яке ввійшло у звичку в силу багаторазового застосування протягом тривалого часу; в) санкціоноване державою ( у формі офіційного закріплення у нормативному акті, шляхом включення звичаю у зводи звичаєвого права або «мовчазної згоди» держави щодо дії звичаю у певних правовідносинах) правило - створення зводів звичаєвого права; г) джерело(одна з форм) міжнародного права.

- релігійно-правові норми - санкціоновані державою церковні канони, правила, звичаї яким надається загальнообов'язковий характер (наприклад, визнання релігійних свят як державних) [14].

В наступному розділі ми зупинимося на розгляді такого джерела (форми) права як нормативно-правовий акт.



2. ЗАКОН. ОЗНАКИ ЗАКОНУ

Нормативно-правовий акт (від лат. actum - документ) - це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально-визначений, загальнообов'язковий характер, норми якого охороняється державною владою від порушень [9].

Нормативно-правові акти мають наступні ознаки:

- як форма (джерело) права нормативний акт є способом існування і вираження змісту правових норм;

- офіційний, владний (вольовий ) характер. Нормативно-правовий акт приймається (ухвалюється, санкціонується) компетентними державними органами або народом (на референдумі) за визначеною процедурою, а також іншими суб'єктами, уповноваженими державою, в межах своєї компетенції;

- юридичну сила (чинність). Це специфічна особливість нормативних актів що розкриває їх співвідношення і залежність за ступенем формальної обов'язковості, яка визначається:

а) місцем і роллю органу, що видав акт в апараті держави і виражає його правомочність на прийняття цих актів;

б) порядок введення їх в дію, а також порядок їх скасування;

в) час набрання чинності.

Нормативно-правові акти за юридичною силою (чинністю) поділяються на закони і підзаконні акти, які у сукупності складають ієрархічну систему писаного права;

- загальнообов'язковий характер. Нормативні акти є обов'язковими для виконання всім населенням і державою, в чому й проявляється їх загальний характер;

- мають чинність у часі, просторі та по колу осіб відповідно до законодавства;

- формально-визначений та системний характер. Вони мають зовнішню форму у вигляді певного юридичного документа, мають офіційну назву (декларація, конституція, закони, укази, рішення, декрети, постанови тощо), правові атрибути, внутрішню структурованість (побудову), що забезпечує можливість оперативного внесення змін в їх зміст з метою нормативного реагування на тенденції розвитку суспільних відносин, публікується в офіційних виданнях;

- охороняються державною владою від порушень.

Види нормативно-правових актів:

- за сферою дії - загальні, спеціальні, локальні;

- за природою волевиявлення - акти встановлення норм, акти заміни і скасування норм права;

- за галузями законодавства - конституційні, адміністративні, цивільно-правові, акти процесуальних галузей - наприклад, кримінально-процесуальні та ін.;

- за юридичною силою - закони та підзаконні нормативно-правові акти;

- за суб'єктами нормотворчості - нормативні акти органів державної влади та інших суб'єктів громадянського суспільства.

Нормативно-правовий акт як джерело права слід відрізняти від:

- індивідуальних юридичних актів - зміст яких складають індивідуальні приписи по конкретним питанням (рішення судів, заповіти приватних осіб, цивільно-правові договори).

- інтерпретаційних актів в яких дається тільки роз'яснення (тлумачення ) діючих норм, але не встановлюються нові норми.

Таким чином, різновидом нормативно-правового акту є закон [13].

Закон - це нормативно-правовий акт, який:

- приймається вищими представницькими (колегіальними) органами державної влади або всім народом на загальнонародних референдумах;

- загальнообов'язковий для всього населення і держави;

- має вищу юридичну силу по відношенню до підзаконних актів;

- приймається в особливому порядку, за правилами законодавчого процесу;

- виражає загальні потреби і інтереси суспільства і держави, направлений на регулювання найбільш важливих соціальних відносин і охорону матеріальних та духовних цінностей суспільства.

- гарантується, забезпечується та охороняється державою.

Закони класифікуються за наступними критеріями:

1. Залежно від суб'єктів їх видання:

- акти та інші рішення прийняті народом на загальнонародних референдумах;

- закони, які прийняті парламентом - вищим законодавчим органом держави;

2. Залежно від їх юридичної сили:

а) конституційні закони закріплюють основи державного та суспільного ладу і є нормативними засадами поточного законодавства:

- Конституція - Основний Закон держави;

- закони, що вносять зміни і доповнення до Конституції;

- Конституції окремих адміністративно-територіальних одиниць (Конституція Автономної Республіки Крим).

б) органічні закони змістовно поєднані з конституцією і конкретизують її основні положення та інститути.

в) поточні (звичайні) закони приймаються на основі конституційних та на їх виконання.

3. За предметом регулювання - конституційні, кримінальні, цивільно-правові, процесуальні закони.

4. За строком дії :

а) постійні - закони, що діють без обмеження строку;

б) тимчасові - закони, що діють з обмеженням строку;

в) виключні (надзвичайні) - закони, що діють у період надзвичайного стану (наприклад, оголошення війни) і приймаються у певних передбачених конституцією випадках.

5. Забезпечуючи (оперативні) - акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються або денонсуються міжнародні договори.

6. За структурною формою: кодифіковані та некодифіковані закони.

Згідно із ст. 92 Конституції виключно законами України визначаються:

права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов; засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; засади регулювання демографічних та міграційних процесів; засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики; територіальний устрій України; судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури; засади місцевого самоврядування; статус столиці України; спеціальний статус інших міст; основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку; правовий режим державного кордону; правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації; організація і порядок проведення виборів і референдумів; організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України; засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Виключно законами України встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи; порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України; одиниці ваги, міри і часу; порядок встановлення державних стандартів; порядок використання і захисту державних символів; державні нагороди; військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання; державні свята; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального. Законом України оголошується амністія.

Протилежністю, антиподом закону, як джерелу права, є підзаконний нормативно-правовий акт.

Підзаконний нормативно-правовий акт - це офіційний юридичний документ, який:

- видається окремими державними органами в межах їх компетенції;

- видається на підставі, в межах закону, для конкретизації та на виконання закону - тобто цей акт не повинен містити положення, які б суперечили нормам закону, а також регулювати ті відносини, які мають бути врегульовані законом;

- має державно-владний, загальнообов'язковий характер для громадян і посадових осіб;

- конкретизує юридичні права і обов'язки суб'єктів правовідносин;

- направлений на регулювання і охорону правовідносин і соціальних цінностей;

- охороняється державною владою від порушень [12].

За суб'єктами їх видання підзаконні нормативно-правові акти України поділяються на: рішення і постанови Верховної Ради України; укази і розпорядження Президента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; накази, інструкції і положення міністерств і держкомітетів; накази і розпорядження місцевих держадміністрацій; акти Президента СРСР, Ради Міністрів СРСР, укази та постанови Верховної Ради СРСР, з питань, які не врегульовані законодавством України і якщо вони не суперечать йому; рішення і постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим; постанови і розпорядження Ради Міністрів Автономної Республіки Крим; акти Генерального прокурора України, постанови Пленуму Верховного Суду України; акти місцевих референдумів; рішення органів місцевого самоврядування; накази керівників відділів та управлінь виконавчих комітетів місцевих рад; рішення, постанови громадських об'єднань, уповноважених видавати такі акти; накази та інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій; рішення, постанови трудових колективів.



3. СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА І ЗАКОНУ

Розглядаючи питання співвідношнггя права і закону в юридичній літературі зазначається наступне: правовий закон - законодавчий акт, що створений на основі принципу верховенства права і має на меті своїм регулюванням забезпечити розвиток людини, громадянського суспільства і держави в правових межах. Інакше кажучи, правовий закон - це право, що набуло офіційного, формального вираження, конкретизації і забезпечення, тобто набуло легалізованої, законної сили завдяки суспільному визнанню.

Загально-соціальні ознаки правового закону.

1) втілює справедливість, розуміння якої властиве певному суспільству (поняття справедливості історичне);

2) є формалізованою мірою свободи, що сформувалася в суспільстві, слугує формою закріплення права;

3) виражає потреби, інтереси, солідарну волю народу;

4) проголошує і забезпечує права і свободи, честь і гідність людини і громадянина;

5) відповідає нормам конституції і має в своєму складі розумне співвідношення дозволів, обов'язків, заборон, без переваги останніх;

6) відповідає міжнародним актам про права людини, враховує також рішення Європейського Суду з прав людини;

7) є нормативною основою законності і правопорядку в суспільстві;

8) стимулює розвиток правосвідомості і культури суспільства, має високий ступінь впливу на суспільство.

Оцінка закону як правового і ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. За загальним правилом, будь-який закон - правовий чи неправовий, належним чином ухвалений, підлягає виконанню, поки він не скасований. Але принциповою ознакою закону є його відповідність принципу верховенства права, коли права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави. Звідси неправовим є закон, що не відображає природних прав людини, які дані їй від народження; не відповідає міжнародним нормам і принципам у галузі прав людини; ухвалений нелегітимним органом держави або з порушенням законодавчої процедури та ін., отже, не відповідає принципу верховенства права.

У більшості розвинених демократичних країн існує механізм контролю за змістом законів, за їх відповідністю вихідним людським цінностям. Він називається конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний Суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному закону.

Не варто протиставляти право і закон, як і ототожнювати їх. Вони існують на різних рівнях правової реальності. Право використовує закон як один із можливих її текстуальних джерел (форм). Різноманіття цих джерел (форм) не вичерпується законом, хоч би цей закон був і правовим.



ВИСНОВКИ

Таким чином, ми розглянули поняття права, його основоположні ідеї, принципи та ознаки. Право, як і держава, належить до числа найбільш складних суспільних явищ. Під правом розуміють різноманітні загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені, санкціоновані і забезпечувані державою. Іноді під правом розуміють щось, що належить індивіду, ніж він може вільно розпорядитися під захистом держави без чийогось втручання.

Проаналізували поняття закону як, вираження волі суб'єкта верховної влади, і що змістом закону можуть бути, як правовідносини, так і інші відносини, що не мають юридичного характеру.

Узагальнюючи вищесказане, можна дати визначення правового закону. Правовий закон є адекватне відображення сутнісних характеристик права, тобто загальнообов'язкову систему норм загальної рівності, свободи і справедливості. Слід підкреслити, що це саме сутнісне визначення правового закону, що не зачіпає правовий зміст. Дане визначення носить загальний характер і поширюється на всі типи і системи позитивного права, щоправда, лише в тій мірі й остільки, в якій і оскільки останні відповідають об'єктивній природі і вимогам права і дійсно відображають право, а не свавілля.

Критеріїв правового або неправового характеру закону багато: облік у ньому інтересів людей; застосовність, реалізацію закону; ставлення до нього громадської думки, рівень загальної і правової культури суспільства; наукова оцінка закону та ін У товаристві з суперечливі інтересами однозначна характеристика закону як правового або неправового неможлива.

Таким чином, співвідношення права і закону виявляється складним, неоднозначним процесом, що повністю відповідає складності реальних суспільних відносин. Якщо та чи інша справедлива ідея не отримує нормативного закріплення, вона залишається в сфері моралі як побажання, яка не має обов'язкової сили. Це ще не право. Якщо ж справедлива ідея отримує нормативне закріплення, то вона стає законом і, у разі її реалізації в суспільних відносинах, стає правом. Таким чином, право вже закону, так як не всі закони справедливі. З іншого боку, право ширше закону, оскільки охоплює не тільки норми, але і реальні суспільні відносини, норми в житті, в дії.

Термін «право» означає норми, що походять від природи людини і лише закріплюються державою, а «законом» справедливо вважають норми позитивного, встановленого державою права.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 1999.

2. Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави та права. - К.: Наукова думка, 2000.

3. Котюк І.І. Основи правознавства: Підручник для 9-го класу загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Генезп, 2002.

4. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник. - К.: Атіка. - 2001.

5. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. -- Харків: Консум, 2001.

6. Загальна теорія держави і права. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. М.В. Цвіка. - Харків 2002.

7. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права. - К.: Юрінком Інтер, 2003.

8. Котюк І., Котюк О. Курс правознавства. Частина 1:Основи теорії держави і права: навчальний посібник. - К.: Версія, Видавець Іван Котюк. - 2003.

9. Цвік М.В., Ткаченко В.Д. Загальна теорія держави і права. - К.: Пектораль, 2003.

10. Теорія держави і права. Навчальний посібник / За ред. Л.Шестопалова. -К.: Прецедент, 2004.

11. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: Навч. посіб. / О. В. Бабкіна, К. Г. Волинка. - К.: МАУП, 2004.

12. Правознавство: Підручник / За ред. В. В. Копєйчикова А. М. Колодія. - К: Юрінком Інтер, 2004.

13. Теорія держави і права: Підручник. / За ред. С.Л. Лисенкова. - К.: Юрінком Інтер, 2005.

14. Теорія держави і права. Академічний курс Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко - К., 2006.

15. Аванесян, В. В., Андрєєва С. В., Белякова Є. В., Глазова О. В., Дудкіна Л. В., Ісайчева Є. А., Левіна Л. М., Смоліна Л. В., Терехова Л. Н. Велика юридична енциклопедія / М.: Изд-во Ексмо, 2005. - 688 с.

16. Алексєєв, С. С. Загальна теорія права / М., 1981.

17. Жилін Г. Співвідношення права і закону / Г. Жилін / / Відомості Верховної Ради. 2000, - № 4, с. 8-10.