Основи римского приватного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Умови дійсності договорів

Необхідними умовами договору є:

- наявність волі, вираження якої має бути дозволеним;

- конкретних прав;

- договір має бути укладений у відповідній формі;

- сторони в договорі повинні мати правильну уяву про результат,

якого вони бажають досягти.

вираження волі має виходити від особи, дієздатної;

- вираження волі має виходити від особи, заінтересованої у зміні

Для дійсності договору вимагається наявність волі, спрямованої на його укладання; воля повинна бути абсолютно вільною і свідомою; тому договір, укладений під впливом помилки, примусу або обма­ну, не може мати юридичних наслідків.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне воле­виявлення, називається помилкою - error. Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, яка не­правильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалася зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а за відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось. Помилка враховувалась тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою.

Римські юристи розрізняли: помилку в праві або незнання закону, і помилку щодо фактичних обставин.

Помилка в праві завжди була невиправною, оскільки право повин­ні знати всі громадяни; факти можна було і не знати.

Фактична помилка не завжди вважалась виправною: особа не вбачає того, що всім і кожному добре відомо; її помилку нічим не можна виправдати.

Виправними вважалися тільки ті помилки, які не викликалися найбільшою недбалістю; помилка також вважалася виправною, коли особа, яка помилялась, була введена в це обманними діями іншої особи.

До істотних помилок відносили:

- помилку у самому характері правочину (error in negotio), в неправильній оцінці договору. Наприклад:

- одна особа передає за договором річ на зберігання, а інша вважає, що річ передана їй в тимчасове користування;

- помилку в самому предметі правочину (error in corpore). Наприклад, продавець продає свою ділянку в Римі, а покупець вважає, що йдеться про іншу ділянку;

- помилку в якості предмета (error in substantia). Наприклад, купували вино в бочці, а там виявився оцет;

- помилку в особі контрагента (error in persona). Наприклад, особа доручає справу адвокату Семпронію, приймаючи його за іншого знаменитого адвоката, який має таке саме прізвище. Якщо тотожність осіб для правочину не мала значення, то й помилка в особі вважалась неістотною. Наприклад, особа має бажання в книжковій крамниці купити книгу у продавця Тіта, а купує її у продавця Панфіла, приймаючи його за Тіта. Для права абсолютно однаково, з яко'і причини особа вступає в юридичні відносини.

Помилка в праві (error iuris), незнання закону прощалися жінкам, неповнолітнім, солдатам, а також жителям провінцій, де немає юристів.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примушування могло бути двох видів: у вигляді насилля, застосування фізичної сили (vis absoluta) і у вигляді загрози (metus). Угода, укладена за допомогою фізичного насилля, вважається недійсною, оскільки має місце повна відсутність волі. При погрозі, тобто при психічному насиллі, воля існує, оскільки є можливість прийняти угоду, відмовитися від неї або вчинити зі свого боку опір. Римські юристи висловлювалися так: "Не бажаю без примусу, я бажаю хоч би з примусом". У наявності є акт висловлення волі, тому угода визнавалася дійсною. На цій позиції стояло і стародавнє jus civile, але за преторським правом особі, яка уклала угоду під впливом погрози, були надані різні засоби, щоб уникнути шкідливих нас­лідків. Такими засобами були:

- заперечення проти заявленого позову у зв'язку з тим, що угода укладена під погрозою (exeptio quod metos causa);

- позов потерпілого про повернення йому відданого за правочином, укладеним під погрозою, проти особи, яка загрожувала (actio quod metus causa);

- відновлення первісного стану (in integrum restitutio);

Всіма цими засобами можна було користуватися не тільки проти того, хто загрожував, а й проти його спадкоємців.

Всі ці засоби застосовувалися за наявності таких умов:

- побоювання мало бути одночасним з виявленням волі;

-погроза мала бути незаконним засобом;

- однаково, була погроза теперішнім чи майбутнім злом;

- загроза мала бути більш значним злом порівняно зі збитком;

- загроза життю, але не майну;

- погроза наклепом, фальшивим доносом не мала значення;

- погроза мала порушувати небезпеку у людини з сильною волею;

- слабохарактерному і лякливому право захисту не надавалось.

Той, хто застосував примус, засуджувався до відшкодування завданих збитків. У разі відмови добровільно виконати вирок він засуджував­ся до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

Обманом (dolus або dolus malus) є обдурювання з наміром однієї особи іншою з метою спонукати Ті укласти невигідну угоду. Обман не становить особливого пороку волі. Він може виявлятись по-різному, навіть шляхом мовчання. Вплив обману на угоду аналогічний помилці.

Обманутій особі проти наслідків невигідно укладеної угоди нада­вались такі засоби захисту:

- заперечення проти пред'явленого позову (exceptio doli);

- позов до особи, яка обманула, про понесені збитки (actio doli);

- відновлення первісного стану (in integrum restitutio).

Ці засоби ці діють тільки проти особи, яка обманула (in per-sonam), а проти її спадкоємців - лише в тому випадку, коли вони збагатилися в результаті обману спадкодавця.

Засоби захисту проти особи, яка обманула, мають більш обмеже­ний характер порівняно із захистом проти примусу; пояснюється це тим, що обман є меншим насиллям над волею, ніж примус.

Для дійсності договору наявності однієї волі було недостатньо, необхідно було, щоб вона була виявлена належним чином. Через це вимагалось додержання відповідної форми, яка передбачалася законом або угодою й невиконання якої призводило до недійсності договору. Тому в стародавньому римському праві деякі договори набували юридичного характеру тільки в тому випадку, коли вони укладалися за встановленою законом формою.

Такими формами були: манципація, стипуляція, деякі письмові договори. Повязана з питанням майнової і ділової спроможності окремих осіб. Тому вільне волевиявлення було можливе лише за наявності право - та дієздатності як фізичних, так і юридичних осіб.

Укладення договору передбачає складну сукупність юридичних дій, яка починається з оголошення стороною, яка бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду. Таке проголошення пропозиції укласти договір називається офертою. Прийняття пропозиції укласти договір називається акцептом.

2. Поняття права власності

Категорії власності і права власності є одними із найдавніших юридичних понять і відносяться до явищ соціальних. Право на власність лежить в основі людського буття, а питання про власність відповідно до цього є фундаментальними у розвитку любого суспільства.

Римське право розглядало право власності не як відношення між людьми, групами людей, класами або іншими соціальними утвореннями, а як відношення людини (індивіда) до речі. Право власності визначалось як повне панування над річчю (plena in re potestas). Ця ознака сприяла відокремленню права власності від інших речових прав, які в більшій або меншій мірі звужували право власника, зводячи його в окремих крайніх випадках до голого права (nudum ins), позбавленого любих значних конкретних застосувань. Наприклад, тільки узуфруктуарію, а не «голому власнику», належить право володіти річчю, користуватись нею і вживати її плоди. Але як тільки чужі права на відповідну річ припиняються, то право власності автоматично поновлюється в повному обсязі і як правило остається самим повним із усіх видів панування над річчю.

Для позначення права власності у Римі користувалися терміном dominium, а приблизно з кінця республіканського періоду - propretas.

Римські юристи зазначали, що власник мав наступні повноваження щодо своєї речі: право користування (uti); право збору плодів (frui); право розпорядження (abuti).

Право користування полягало у можливості здобуття із речі її корисних природних властивостей. Право збору плодів включало не тільки природні плоди, але і цивільні (доходи, що приносить річ). Право розпорядження - це право продажу, дарування речі, її споживання, знищення тощо. Вказані повноваження можна важати правомочно стями власника, які входять до змісту права власності. Таким чином, відповідно до канонів римського права право власності - це право найбільш абсолютним чином, у встановлених правопорядком межах, користування власною річчю, отримання із неї доходів та розпорядження останньою.

Виходячи з цього, до правомочностей власника не відносилось володіння, як фактичне панування над річчю в смислі перебування її у сфері фізичного або господарського панування власника. І це не випадково, так як римське право поряд із власністю (proprietas) виділяє володіння (possessio) і тримання речі (detentio), яким присвячені спеціальні правила, що враховують можливості як фактичної, так і юридичної сторони, в тому числі і не відокремлених від права власності. Вважаємо, що до елементів змісту права власності можна було б віднести право володіння річчю (ius posidendi), право забрати річ у кожного її фактичного володільця (ius vindicandi) незалежно від того - це користувач речі, чи особа, яка тільки тримає річ у себе).

3. Консесуальні і реальні контракти

право римський контракт консесуальний

Консенсуальної контракт (contractae consensu) - договір, який вважався укладеним з моменту досягнення сторонами простого угоди (nudus consensus). Передача речі розглядалася вже як виконання консенсуального контракту.

Консенсуальні контракти виникли пізніше інших видів контрактів і мали найбільш важливе значення в господарському житті Стародавнього Риму.

Використання консенсуальних контрактів свідчить про великому розвитку господарського обороту і юридичної техніки в кінці республіки. Консенсуальні контракти могли полягати шляхом листування і через посередників. «Немає сумніву, що договір товариства ми можемо укласти і за допомогою передачі речі, і словами, і через вісника» (Модестін).

Особливість консенсуальних договорів полягала в тому, що якщо в інших типах контрактів, крім угоди для встановлення зобов'язання, був потрібний ще якийсь момент (слово, лист, передача речі), то в консенсуальних контрактах досягнення угоди було не тільки необхідним, але і достатнім моментом для виникнення зобов'язання. Передача речі якщо і вироблялася, то не в цілях укладення договору, а на виконання вже укладеного договору.

Джерелом юридичної сили цього типу договорів було те, що вираженням волі, своєю обіцянкою особа запевнило контрагента в своєму намірі вчинити відомим чином. А контрагент, спираючись на це волевиявлення, запланував свій подальший образ дій. Тому було б несправедливо, якби обіцяв міг безкарний-| але відступитися від обіцянки.

Цей договір давав можливість досягти загального узгодженого рішення там, де інтереси сторін збігаються, не зачіпаючи питань, по яких були розбіжності, і гарантуючи тим самим будь-яку сторону від прийняття неприйнятного для її вирішення.

До консенсуальних контрактами ставилися: договір купівлі-продажу (emptio-venditio), договір найму (locatio-conductio rei, operarum, operis), договір доручення (mandatum), договір товариства (societas).

Реальний контракт (contractae re) - договір, який вступав в силу не з моменту угоди сторін (нехай навіть і письмового), а лише з моменту фактичної передачі речі.

Специфічна форма реальних контрактів була своєрідною гарантією боржника, так як зобов'язання не виникало до тих пір, поки передана річ не переходить у його руки.

Для реальних договорів недостатньо одного неформальної угоди, навіть угоду про майбутню передачу речі, будучи пактом, не мало юридичної сили і не породжувало зобов'язання, тому в разі спору суддя першою справою з'ясовував, чи була передана сама річ .

Відмінність реальних контрактів - простота порядку вчинення, так як не було потрібно ніяких формальностей. А за відсутності суворої форми було виключено створення тільки на неї спирається зобов'язання. Реальні контракти не могли бути абстрактними і були дійсні лише як мають певну підставу.

Зміст реальних договорів зводилося до обов'язку особи повернути майно, отримане ним раніше від іншої особи.

До реальних контрактів ставилися: договір позики (mutuum), договір позики (comodatum), договір зберігання (depositum), договір застави.

Висновок

Римське право відмінно від права сучасних правових систем: воно грунтується не на абстрактних правових установленнях, а на окремих випадках, взятих з повсякденного життя, тому його називають лабораторією юристів. На прикладі римського права можна простежити, як встановлюється єдиний політичний і правовий порядок, якими механізмами право зв'язується з реальністю, яке співвідношення між правом і господарством і т.д. Римське право - це експеримент, який поставила саме життя.

Винятковість римського права - це результат інтенсивного розвитку суспільства, його культури, а також товарно-грошових відносин, що мали в Римській імперії міжнародний характер.

Римське право є не тільки феноменом світової культурної спадщини, а й основою викладання юриспруденції у вузах юридичного профілю, а його підходи до створення цивилистических конструкцій - взірцем для законотворчої та правозастосовної діяльності в сучасних умовах.

Список використаної літератури

1. Дождев Д.В. Римське приватне право: підручник для вузів. - М.: Норма, 2008. - 784 с.

2. Дубровський С.А. Римське приватне право: навчальний посібник для студентів. - Чита: ЧітГУ, 2010. - 150 с.

3. Новіцікій І.Б. Римське право: підручник для вузів. - М.: ТЕИС, 2006 - 310 с.

4. Омельченко О.О. Римське право: підручник. М.: ТОН-стожища, 2008. - 208 с.

Размещено на Allbest.ru