Угода в цивільному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ УГОДИ ЗА ЦИВІЛЬНИМ ПРАВОМ

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОДНОСТОРОННІХ УГОД

2.1 Сутність односторонньої угоди

2.2 Заповіт: загальна характеристика

2.3 Інші односторонні угоди

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми.

Радикальні економічні і політичні перетворення в суверенних державах мають на меті побудувати нову модель господарської системи. ЇЇ фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність.

Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва.

Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, що передбачають нову систему видів і форм власності, яка відображає плюралізм відносин власності.

В основу законодавчих актів, що регулюють товарно - грошові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб'єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки.

Законодавчі акти повинні створити рівні правові умови для діяльності товаровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні форми здійснення ними підприємницької діяльності.

Посилюється роль цивільно - правового договору в самостійній організації господарської діяльності суб'єктів товарно - грошових відносин.

Все це свідчить про зростаючу соціальну цінність цивільного права в правовій державі і визначає місце в системі правових галузей. Сучасне право поділяється на окремі галузі в залежності від критеріїв, покладених в основу їх розмежування, і функціональних особливостей кожної з галузей.

До таких критеріїв належать: предмет, метод, правового регулювання і функції даної галузі.

Взаємодія галузей сучасного права забезпечує всебічне правове регулювання суспільних відносин в Українській державі.

Цивільне право як самостійна галузь права також має відповідний предмет, метод цивільно-правового регулювання і функції.

Мета курсової роботи - розглянути та проаналізувати односторонні угоди у цивільному праві.

У зв'язку з поставленою метою були сформовані наступні завдання:

· визначити поняття та види угод за цивільним правом;

· встановити сутність односторонньої угоди;

· розглянути заповіт: його загальну характеристику;

· проаналізувати інші односторонні угоди.

Об'єкт роботи - односторонні угоди у цивільному праві.

Предмет роботи - сутність на поняття односторонніх угод у цивільному праві.

У нашому дослідженні були використані наступні методи: аналізу, опису.

Структура курсової роботи складається з титульного листа, змісту, вступу, двох розділів, які складаються з підрозділів, висновків та списку використаної літератури.

угода цивільний право заповіт

РОЗДІЛ 1.ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ УГОД ЗА ЦИВІЛЬНИМ ПРАВОМ

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди (ст. 41 ЦК України), тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Відомо, що дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні й неправомірні. Угоди -- це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. [2, с.34]

Наприклад, А. заповідав усе належне йому майно сину. Складаючи заповіт, А. вчинив дію, спрямовану на встановлення цивільних спадкових прав та обов'язків сина як спадкоємця за заповітом. Згодом А. анулює свій заповіт і складає новий (ст. 544 ЦК України), за яким заповідає належне йому майно в рівних частках сину і дружині. Змінюючи раніше зроблений заповіт, А. тим самими змінює цивільні, спадкові права та обов'язки сина, попереднього спадкоємця за заповітом.

Інший приклад. Наймач жилого приміщення, що здав куток громадянину за договором піднайму на невизначений строк, попередив піднаймача за 3 місяці про необхідність звільнити житлову площу. В даному прикладі наймач вчинив вольову правомірну дію, спрямовану на припинення права піднаймача на жиле приміщення чи частину жилого приміщення. У всіх наведених прикладах йдеться про вчинення угод. Але вчинення вольової правомірної дії не завжди означає вчинення угоди. Громадянин знайшов кимось загублений портфель і здав його у міліцію. 17-річний підліток, взяв участь у гасінні пожежі, що спалахнула на території школи. Зазначені особи, діючи правомірно і навіть благородно, разом з тим не намагаються встановити, змінити чи припинити для себе або інших цивільні права та обов'язки. У першому прикладі громадянин допомагає розшукати володільцю загублений портфель, а в іншому -- особа виконує свій обов'язок з охорони державної власності. Інша справа, що вчинення подібних благородних, альтруїстичних дій за законом (незалежно від волі носіїв цих дій) зумовлює певні юридичні наслідки (статті 138, 467 і 468 ЦК України). У наведених прикладах йдеться про юридичні вчинки, які не є угодами.

В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. Зовнішній вияв волі називається волевиявленням. Це -- суть угоди. Без волевиявлення немає угоди. Іноді для укладення угоди, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії. Наприклад, для укладення угод позики необхідні не лише взаємне волевиявлення позикодавця і позичальника, а й фактична передача майна, визначеного родовими ознаками. [12, с.47]

Закон (ст. 42 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього вияву волі (волевиявлення): словами (усно), письмовим актом, поведінкою особи. В останньому випадку йдеться про конклюдентні дії (від лат. conclude -- укладаю, роблю висновок), тобто дії, у яких втілюється воля особи укласти угоду. Торгова автоматика робить конклюдентні дії єдино можливою формою волевиявлення укласти угоду: громадянин опускає в автомат монету або жетон (вчиняє дію) і одержує необхідну річ.

Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством. ЦК України (ст. 260) виходить з того, що у разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму за відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. Тут юридичного значення набуває факт відсутності заперечення, тобто мовчання з боку наймодавця.

Угоди мають велике значення у народногосподарському житті країни.

Побудова ринкової економіки зумовлює посилення і розширення сфери застосовування угод, у тому числі договорів. Товарно-грошовий характер відносин економічного обігу виявляється в тому, що реалізація товарів здійснюється тільки в результаті досягнутої угоди між товаровиробником і споживачем. Саме договір як різновид угоди є такою згодою. У межах цієї згоди інтерес однієї сторони задовольняється лише шляхом задоволення інтересу іншої сторони. Бажання однієї особи продати відповідний товар, а іншої -- його купити породжує спільний інтерес сторін в укладенні договору і його належному виконанні. [9, с.18]

Через договір здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням. За допомогою договору є можливість насичати ринок необхідними товарами. Шляхом укладення договору громадяни на свій розсуд витрачають грошові кошти для придбання товарів з метою задоволення своїх майнових і немайнових інтересів.

Значна роль угод у повсякденному житті громадян: користування комунальним транспортом, послугами аптек, приватних або акціонерних лікувальних закладів, одержання майна напрокат, відвідування видовищних установ (різних виставок, кіно, цирків тощо). У цих і подібних випадках укладаються відповідні угоди.

Щодо юридичних осіб (господарські товариства, виробничі кооперативи і т. п.), то їх діяльність неможлива без угод.

Законодавство, що регулює різні угоди, розглядається у відповідних розділах особливої частини підручника з цивільного права. У даній темі висвітлюються лише загальні положення про угоди, зосереджені у статтях 41--61 ЦК України.

Угоди, що їх щоденно вчиняють юридичні особи і громадяни, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законодавством.

Угоди бувають одно, дво або багагосторонніми. Якщо для виникнення угод достатньо волевиявлення однієї сторони, вона є односторонньою. Наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті (заповіт) є односторонньою угодою, бо для складання і оформлення її необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх, угод належать також прийняття і відмова від спадщини (статті 548, 549 і 553 ЦК України).

Якщо для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це двостороння угода. Вона називається договором. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двосторонньою угодою купівлі-продажу, або договором купівлі-продажу. [1, с.77]

Для виникнення багатосторонньої угоди необхідно волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (наприклад, при трьох, чотирьохсторонньому обміні жилих приміщень), так і спрямованими до однієї мети (наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони або більше спільно діють для досягнення спільної господарської мети).

Залежно від способу укладення угоди поділяються на консенсуальні і реальні. Консенсуальні угоди (від лат. consensus -- згода) вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами (ст. 153 ЦК України). Більшість угод є консенсуальними. Для укладення реальної угоди (від лат. res -- річ), поряд із згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування (статті 243, 358 і 374 ЦК України). [16, с.49]

Дія, яка повинна бути вчинена на підставі угоди, має свою мету (лат. causa). Під метою у правовому значенні слід розуміти відповідний правовий ефект, якого намагаються досягти сторони в угоді шляхом вчинення дій.

За особливостями мети угоди поділяються на платні і безплатні, каузальні і абстрактні. У платній угоді дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію. У договорі купівлі-продажу продавець передає майно у власність покупця, а останній зобов'язаний прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Двосторонні угоди, за певним винятком, є платними. У безплатній угоді одна сторона зобов'язана вчинити дії, а інша -- має право вимагати виконання цих дій без вчинення зустрічних власних дій. Односторонні угоди є безплатними. З двосторонніх угод до безплатних належать договори дарування, безплатного користування майном.

Деякі двосторонні угоди залежно від розсуду сторін можуть бути як платними, так і безплатними (наприклад, договори доручення, схову). Організації, як правило, укладають платні угоди, що пояснюється їхніми госпрозрахунковими інтересами, які вимагають покриття видатків прибутками від господарської діяльності. [5, с.88]

Угоди, дійсність яких залежить від їхньої мети, називаються каузальними. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто немає пояснення, чому Н. видав розписку М., то вона повинна бути визнана недійсною. Переважна більшість угод є каузальною, оскільки угоди між організаціями завжди мають на меті досягнення певного правового результату. Громадяни за допомогою угод задовольняють свої потреби, і тому у таких угодах також визначається мета їх укладення.

У деяких випадках законодавець допускає угоди, на дійсність яких не впливає мета, а тому навіть за її відсутності такі угоди мають належну юридичну силу. Вони називаються абстрактними (від лат. abstraho -- відриваю, відділяю). До абстрактних угод, зокрема, належать розрахунки за визнаним сальдо зустрічних вимог. [2, с.34]

Загальне поняття про цивільно-правові угоди.

Цивільно-правові угоди є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань); він установлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали.

Договір можна визначити як угоду двох або де­кількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотри­мання встановленої законом форми договору; право­та дієздатності сторін.

Головним елементом кожного договору є воля сто­рін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить законові.

Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрізня­ти істотні, звичайні та випадкові умови договору. [21, с.65]

Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнено згоди з усіх істот­них умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).

Окрім істотних умов, у договорі можуть бути умо­ви звичайні й випадкові.

До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання договору. Ці умови не обов'язково повинні бути включені до договору. Якщо їх не включено до договору, то діє загальна норма Цивільного кодексу. Якщо ж сторони забажають установити інше місце виконання договору, то це має бути обумовлено в договорі.

Випадковими визначаються такі умови договору, які зазвичай у договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін.

Наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення за виконання доручених йому дій не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати.

Отже, і випадкова умова, якщо вона включена до договору, має бути виконана. [20, с.49]

У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб.

Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини, видача довіреності на вчинення певних дій тощо).

Договори, в яких виявлено волю двох осіб, вважаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, підряду, оренди і т. ін.).

Договори, в яких беруть участь більш як дві особи, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла,; будівництва шляхів, шкіл і под.).

Розрізняють договори реальні й консенсуальні.

Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли по­зикодавець передав позичальникові певну суму грошей). [15, с.45]

Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо).

За формою угоди можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені.

За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що її укладають. Однак, у ряді випадків закон вимагає, щоб договори було укладено в певній формі. Якщо для договору не встановлено певної форми, він уважається укладеним, доки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо іншого не встановлено законом (приміром, договір купівлі-продажу за готівку).

Проста письмова форма застосовується в разі укладення між собою договорів державними, коопе­ративними і громадськими організаціями, а також договорів цих організацій з громадянами, крім договорів, що виконуються під час їх укладання. У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (скажімо, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк більш як один рік).

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші. [11, с.34]

Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне за собою нечинність договору лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Договір уважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, а угоду належним чином оформили.

У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозицію укласти договір (оферту) і прийняття пропозиції (акцепт). Цивільний кодекс України визначає, з якого моменту договір уважається укладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено з зазначенням строку для відповіді, договір уважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку. Коли про­позицію укласти договір зроблено усно без зазначення строку для відповіді, договір уважається укладеним, якщо інша сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. Якщо таку пропозицію зроблено в письмовій формі, договір уважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержано протягом нормально необхідного для цього часу. [10, с.32]

Слід мати на увазі: якщо з одержаної з запізненням відповіді про згоду укласти договір випливає, що відповідь було надіслано своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася, лише в тому разі, коли особа, яка зробила пропозицію, негайно повідомить другій стороні про одержання відповіді з запізненням. Тоді відповідь уважається новою пропозицією.

Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах визнається відмовою від пропозиції та, водночас, новою пропозицією. Одначе, це правило не поширюється на випадки, коли під час укладання договорів між державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями виникають розбіжності, що підлягають розглядові судом, арбітражем або третейським судом.

Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, із якого договір уважається укладеним, про що прямо зазначають у договорі -- договір набирає чинності з такого то дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління.

Момент набрання договором чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки -- перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.

Серед зобов'язань, що складають особливу частину зобов'язального права, основне місце належить договірним зобов'язанням. Цивільне законодавство України передбачає понад 20 цивільно-правових договорів, з-поміж яких слід вирізнити купівлю-продаж, міну, майновий найом (побутовий прокат, оренди), найом жилого приміщення, позики, дарування тощо.

Основні види цивільно-правових угод (договорів)

Договір купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу є одним із найпоширеніших договорів, що укладаються як фізични­ми, так і юридичними особами.

Договір купівлі-продажу -- це угода, за якою продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Двосторонній характер купівлі-продажу обумов­лює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов'язків. Зокрема, укладаючи такий договір, продавець бере на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець, своєю чергою, зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі та водночас набуває права вимагати від покупця її передачі.

Згідно з цивільним законодавством сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. [2, с.34]

Істотними умовами цього договору є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження інших умов (строку, місця, способу виконання тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо стосовно до них за заявою однієї зі сторін належить досягнути згоди.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність, а також певні зобов'язальні права, пов'язані з можливістю реалізації г зафіксованих у них повноважень на можливе отримання майнових вигод (наприклад, зазначених у цінних паперах). Рівночасно, предметом цього договору не можуть бути боргові зобов'язання, авторські права.

Ціна як одна з істотних умов визначається уго­дою сторін; вона залежить від попиту і наявності товару на ринку.

Відповідно до цивільного законодавства форма договору купівлі-продажу визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. [19, с.73]

Договори, що виконуються в момент їх укладення, можуть бути укладені і в усній формі. Якщо договір виконуватиметься після його укладення, то його належить укласти в письмовій формі, а окремі договори потребують нотаріального посвідчення (наприк­лад, договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин).

Укладаючи договір, продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, довічного користування тощо). Невиконання цього правила дає покупцеві право вимагати зменшення ціни або ро­зірвання договору і відшкодування збитків.

Якщо право власності (право оперативного управління) переходить до покупця раніше від передачі речі, продавець зобов'язаний до передачі зберігати річ, не допускаючи її погіршення.

Якщо продавець на порушення договору не передає покупцеві продану річ, покупець має право ви­магати передачі йому проданої речі та відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або ж відмовитись од виконання договору і вимагати відшкодування збитків.

У разі відмови покупця на порушення договору прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну продавець має право вимагати прийняття речі покупцем і оплати ціни, відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або ж відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків. [17, с.66]

Якість проданої речі має відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі -- вимогам, що звичайно ставляться. Річ, що продається торговельною організацією, повинна відповідати стандартові, технічним умовам або зразкам, установленим для речей такого ґатунку, якщо інше не випливає з характеру цього виду купівлі-продажу.

Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її вади не було застережено продавцем, має право за власним вибором вимагати: заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, річчю належної якості; відповідного зменшення купівельної ціни; безоплатного усунення вад речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення; заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни; розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків. [16, с.53]

Крім того, покупець може заявити продавцеві претензію з приводу не застережених продавцем вад проданої речі, на яку не встановлено гарантійний строк, якщо ці вади було виявлено протягом шести місяців од дня передачі, стосовно нерухомого майна -- упродовж трьох років од дня передачі їх покупцеві, а якщо день передачі нерухомого майна встановити неможливо або ж майно перебувало в покупця до укладення договору купівлі-продажу, то від дня укладення договору купівлі-продажу.

Якщо для речей, що продаються через роздрібні торговельні організації, встановлено гарантійні строки, ці строки обчислюються від дня роздрібного продажу.

Покупець протягом гарантійного строку може пред'явити продавцеві претензію з приводу вад проданої речі, що перешкоджають її нормальному використанню.

Позов із приводу вад проданої речі може бути пред'явлений протягом шести місяців од дня відхилення претензії, а якщо претензія не заявлена або день її заявлення встановити неможливо, то впродовж шести місяців од дня закінчення строку, вста­новленого для заявлення претензії.

Договір міни

Згідно з цивільним законодавством, за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. При цьому кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.

Договір міни спрямований на невідворотне відчуження кожною зі сторін належного їй майна, внаслідок чого у сторони, яка за договором міни набуває майно, відповідно виникає право власності на нього. Цей договір є консенсуальним, сплатним і двостороннім.

До договору міни застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає зі змісту відносин сторін.

Договір майнового найму

За договором майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Зазначений договір є консенсуальним, сплатним і двостороннім.

Особливістю договору майнового найму є те, що на його підставі майно переходить до наймача в користування, а не у власність, повне господарське відання чи оперативне управління.

Сторонами в договорі є наймодавець -- особа, яка передає майно в користування, і наймач, тобто особа, яка набуває право користування річчю. Сторонами в цій угоді можуть бути фізичні та юридичні особи. Предметом найму можуть бути індивідуально визначені майно або річ. [14, с.81]

Договір майнового найму між громадянами на строк більш як один рік повинен бути укладений у письмовій формі, а між юридичними особами -- завжди в письмовій формі.

Договір найму майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути ук­ладений у письмовій формі, крім випадків, передбачених окремими правилами.

Договір найму жилого приміщення зазвичай укладається в письмовій формі.

Договір позики

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.

Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.

Договір позики на суму понад 50 грн. повинен бути укладений у письмовій формі.

Позичальник має право заперечувати договір позики за його безгрошовістю, доводячи, що гроші або речі в дійсності зовсім не одержані ним від позикодавця або одержані в меншій кількості, ніж зазначе­но в договорі.

Договір дарування

За договором дарування одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність.

Цей договір спрямовано на безповоротне припинення права власності у дарувальника і виникнення права власності в обдарованої особи.

Договір дарування -- безоплатний та односторонній. Він уважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Сторонами в договорі дарування можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, а в певних випадках -- і держава. [11, с.79]

Дарування громадянами майна державним та іншим організаціям може бути обумовлено використанням цього майна для певної суспільно корисної мети.

Предметом договору дарування може бути будь-яке майно, не вилучене з товарообороту, що може бути у власності особи, котрій воно дарується.

Договір дарування може укладатися в усній та письмовій формах. При цьому зазначений договір на суму понад 500 грн., а в разі дарування валютних цінностей -- на суму понад 50 грн. повинен бути нотаріально посвідчений.

Договір дарування громадянином майна державній, кооперативній або іншій громадській організації укладається в простій письмовій формі.

РОЗДІЛ 2.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОДНОСТОРОННІХ УГОД

2.1 Сутність односторонньої угоди

Для вчинення односторонньої угоди досить, щоб волю виявила одна сторона. Здійснюючи односторонні угоди, суб'єкти автономно реалізують свою свободу в економічній і духовній та інших сферах суспільного життя. Так, організатор конкурсу, матеріально стимулюючи учасників конкурсу обіцянкою нагороди за краще рішення того чи іншого завдання, прагне отримати в свої руки таке рішення; приймаючи спадщину або відмовляючись від нього, громадянин реалізує незалежність і свободу у виборі життєвих рішень.

Односторонні угоди - особливі правові явища. Їх вчинення виступає актом розпорядження суб'єктами громадянськими правами і може створювати особливі правові наслідки. Так, пропонуючи укласти договір, суб'єкт юридично пов'язує себе можливістю прийняття пропозиції його адресатом. Таким чином, у адресата пропозиції виникає особлива можливість його прийняття, іменована секундарним правочином. [2, с.34]

За загальним правилом одностороння угода створює обов'язки для особи, яка вчинила угоду. Для інших осіб вона може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за згодою цих осіб. Так, у заповіті, що є одностороннім правочином, заповідач має право покласти на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання (заповідальний відмова). Спадкоємець, який прийняв спадщину, повинен виконати це зобов'язання. При цьому особи, на користь яких необхідно виконати дане зобов'язання, набувають право вимагати його виконання.

У односторонній угоді воля може бути висловлене відразу кількома особами, наприклад доручення на продаж будинку може бути видана декількома його співвласниками. Зазначені особи виступають в даному випадку як одна сторона.

До односторонніх правочинів відповідно застосовуються і норми, що стосуються двох і багатосторонніх угод, оскільки це не суперечить закону та суті одностороннього правочину (ст. 156 ЦК).

Поряд з договорами - найбільш поширеними підставами виникнення зобов'язань - в даній якості можуть виступати і односторонні угоди (дії). Зобов'язання, що виникають з договорів, пов'язують їх учасників в силу факту взаємного волевиявлення. На відміну від цього односторонні угоди, виражають волю лише однієї особи, зазвичай можуть зв'язувати тільки дана особа. Інші особи в силу такої угоди можуть набувати певні права, але не обов'язки. [21, с.14]

У цьому і полягає сутність зобов'язань, що виникають з односторонніх дій учасників цивільних правовідносин. Так, опубліковане в газеті обіцянка нагороди особі, що доставила власнику зникле домашня тварина або, наприклад, що повідомив правоохоронним органам відомості про скоєний злочин, породжують обов'язок зробили їх осіб виплатити обіцяну винагороду тому, хто надасть втрату або повідомить зазначені відомості.

Особливість розглянутих зобов'язань полягає не тільки в тому, що вони виникають з односторонніх угод майбутніх боржників, а й у тому, що для реалізації складових їх зміст обов'язків необхідні додаткові юридичні факти. Очевидно, наприклад, що вимагати виплати винагороди за надання зниклого предмета можливо лише при його виявленні і доставлянні власнику.

Інакше кажучи, такі зобов'язальні відносини в повному обсязі породжуються сукупністю юридичних фактів - юридичним складом, що складається з декількох послідовно здійснюваних односторонніх угод. Але центральне місце тут займає «первісна» угода, яка визначає зміст зобов'язань.

При цьому укладена в ній обов'язок реалізується за умови вчинення інших дій іншими особами. Отже, така одностороння угода повинна бути віднесена до числа операцій, що здійснюються під відкладальною умовою (ч. 1 ст. 61 ЦК).

Таким чином, зобов'язання з односторонніх дій характеризуються двома основними ознаками: односторонньої умовної угодою як головним правоутворюючим фактом і необхідністю юридичного складу (інших юридичних фактів) для їх повної реалізації.

Відмінність зобов'язань з односторонніх дій від інших зобов'язань. Названі вище ознаки дозволяють відмежувати аналізовані зобов'язання від східних правовідносин. Не всяка одностороння угода породжує зобов'язальні правовідносини. Наприклад, така одностороння угода, як виконання зобов'язання боржником, припиняє дане зобов'язання, але не встановлює нових обов'язків. [7, с.64]

Деякі односторонні угоди породжують зобов'язання, які без участі їх скоїли. Наприклад, заповідальний відказ (легат) породжує зобов'язання між спадкоємцем і одержувачем відмови після смерті встановив його обличчя.

Нарешті, зобов'язання з односторонніх угод не слід змішувати з іншими зобов'язаннями, що виникають за відсутності договору учасників. Так, ведення чужих справ без доручення породжує обов'язок вигодонабувача відшкодувати понесені витрати.

Однак при здійсненні операцій однією особою в інтересах іншої зазвичай не переслідується мета відшкодування виникають витрат; підстави і мотиви таких дій інші. Тому й зобов'язання з оплати витрат виникає або при подальше схвалення досконалої операції (тобто при виникненні відносин доручення), або за наявності витрат по її здійсненню, але не в силу факту її вчинення.

Досконалі без повноважень дії щодо запобігання загрози (порятунку) майну інших осіб породжують зобов'язання з відшкодування понесених рятівником збитків.

Але такі дії - не одностороння угода; вони відносяться до категорії юридичних вчинків, бо зовсім не переслідують мети встановлення зобов'язання по компенсації витрат. Чи не є угодами і підстави виникнення зобов'язань із заподіяння шкоди або з безпідставного збагачення, що представляють собою різновид цивільно-правової відповідальності: тут мова йде про неправомірні дії (правопорушення) з боку боржника.

Тому до зобов'язань, що виникають з односторонніх дій, прийнято відносити зобов'язання одностороннього або двостороннього характеру, що виникають для зобов'язаних осіб з їх власних односторонніх угод. Такі зобов'язання з публічної обіцянки нагороди. [15, с.7]

Види зобов'язань з односторонніх дій. Зобов'язання, що виникають з публічної обіцянки нагороди, поділяються на дві групи. Одні з них мають на меті отримання кращого із запропонованих результату і будуються в якості конкурсу (змагання) пропонують його осіб, наприклад, на кращий проект пам'ятника чи інший результат художньої творчості.

Інші зобов'язання спрямовані на досягнення єдиного можливого результату (наприклад, повернення зниклої речі).

За цією ознакою в теоретичній літературі односторонні угоди поділяються на «основні», породжують права та обов'язки (зобов'язальні відносини), і «допоміжні», що змінюють і припиняють правовідносини, але не тягнуть виникнення нових прав чи обов'язків.

Такі зобов'язання називаються зобов'язаннями з публічної обіцянки нагороди.

Оскільки в обох випадках йдеться про публічне обіцянку нагороди за вчинення певної дії як про правостворюючі односторонній угоді, поняття зобов'язання з публічної обіцянки нагороди може виступати родовим, загальним по відношенню до поняття конкурсу.

2.2 Заповіт: загальна характеристика

Заповіт - особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті з приводу належного їй майна, здійснене у встановленій законом формі. Заповідачем може бути лише фізична особа, що має повну цивільну дієздатність.

Термін «розпорядження» можна знайти в тріаді права власності:право володіння, користування і розпорядження. Отже, складаючи заповіт, заповідач здійснює особисте розпорядження своєю власністю.

За юридичною природою заповіт є одностороннім правочином. Він становить вираження особистої волі спадкодавця і безпосередньою пов'язаний з його особистістю. Саме тому право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. [2, с.34]

Заповіт з умовою. Суть умовного заповіту полягає в тому, що призначений заповідачем спадкоємець стає власником заповіданого йому майна лише за виконання вказаної у заповіті умови. Законодавство встановлює, що умова в заповіті є нікчемною, якщо суперечить закону або моральним засадам суспільства.(ч.2 ст.1242 ЦК України). [2, с.34]

Секретний заповіт. Головна мета створення інституту секретних заповітів у Цивільному кодексі України полягає в тому, щоб максимально захистити таємницю змісту заповіту. Секретний заповіт подається в заклеєному конверті нотаріусу, з підписом заповідача на конвертів. У цьому випадку нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний підпис, скріплює печаткою і в присутності заповідача вміщує його в інший конверт та опечатує його.

Після одержання інформації про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про це він повідомляє членів сім'ї спадкодавця. У присутності цих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверти, у яких зберігався заповіт, і оголошує його зміст. Про проголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. До протоколу записується весь зміст заповіту. [9, с.47]

Заповіт подружжя. введення такого видів заповітів, як заповіт подружжя, є позитивним явищем, оскільки розширяє право громадян. Подружжя може скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Тобто спільне майно не потрібно ділити між подружжям, воно цілком переходить до зазначених спадкоємців, що сприяє, зокрема, зміцненню подружніх відносин, тощо.

Цим заповітом призначаються спадкоємці об'єктів спальної сумісної власності подружжя. При складенні подружжям спільного заповіту частка у спільній сумісній власності після одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. У разі смерті останнього з подружжя спадщина переходить до осіб, зазначених ним у заповіті.

За життя обох з подружжя кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту, що посвідчується нотаріально. У разі смерті першого з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті.

Заповідач може у будь-який час скасувати заповіт або скласти новий. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, то відновлюється чинність попереднього заповіту. [22, с.79]

Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни та доповнення. Скасування заповіту, внесення до нього змін та доповнень проводяться заповідачем особисто.

Відповідно до частини першої статті 1257 Цивільного кодексу України заповіт, складений особою, яка не мала на це право, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Отже, розглядаючи дане питання Дідух Г. визначає основним змістом заповіту, як призначення спадкоємців із зазначенням майна, що передбачається їм в порядку спадкування. Спадкоємцями за заповітом можуть бути: так звані сторонні особи, що не входять до кола спадкоємців за законом; держава, територіальні громади або окремі організації[22, с.15].

Однак свобода заповіту обмежена встановленням законом кола спадкоємців (їх називають необхідними або обов'язковими), які мають право на отримання обов'язкової частки у спадщині. Тобто заповідач не має права усувати осіб, які претендують на обов'язкову частку у спадщині, шляхом вказівки про позбавлення їх права на спадщину. Відповідно до ч.1 ст.1241 Цивільного кодексу України обов'язкова частка становить 0,5 тієї частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.

Цивільний кодекс чітко визначив склад майна, з якого вираховується обов'язкові частки. До цього майна належить предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь обов'язкового спадкоємця, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до такого спадкоємця.

Свобода заповіту обмежується в інтересах неповнолітніх і не працездатних дітей спадкодавця, а також його непрацездатного подружжя та батьків. Це обмеження полягає в рому, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця, а також непрацездатні вдова (вдівець), батьки (після 55 років жінки і після 60 років чоловіки, так само й інваліди 1,2 та 3 груп) успадковують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом. Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Якщо заповідач позбавить обов'язкової частки своїх неповнолітніх чи непрацездатних спадкоємців, то заповіт у цій частині буде недійсним. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частині спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку [21, с.10].

Призначення виконавця заповіту є одним із видів заповідальних розпоряджень.

Правова мета призначення виконавця заповіту полягає у забезпеченні виконання заповідальних розпоряджень належним чином і в строк, встановлений змістом заповіту, оскільки самого спадкодавця на момент виникнення правовідносин з виконання заповіту немає в живих.

ЦК України присвячує виконанню заповіту окрему главу (глава 88), норми якої складають окремий інститут спадкового права. Одним із найважливіших питань, вирішених в ній, є питання щодо суб'єктів призначення виконавця заповіту.

Відповідно до ст. 1286 ЦК України заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту).

Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них. У тому разі, якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом. [4, с.16]

Чинний ЦК України в ст. 1286 базовим положенням визнає те, що саме заповідачу належить право на призначення виконавця заповіту. Це правило слід вважати базовим тому, що всі інші особи (спадкоємці, суд або нотаріус) можуть призначати виконавця заповіту лише у разі, якщо він не був призначений заповідачем, або якщо особа, яка була призначена заповідачем виконавцем заповіту, відмовилася від здійснення своїх повноважень або була усунена судом від виконання заповіту.

Виконання заповіту може бути доручено як спадкоємцю за заповітом, так і спеціально призначеній особі, що не входить до кола спадкоємців - виконавцю заповіту за умови надання згоди останнім. Доцільність призначення виконавцем заповіту сторонньої особи зумовлюється тим, що спадкоємці мають юридичну заінтересованість, направлену на отримання майна. Відтак, вони можуть просто ігнорувати виконання спеціальних заповідальних розпоряджень (заповідальний відказ, заповідальне покладення тощо). Натомість виконавець заповіту, який не входить до кола спадкоємців, такої заінтересованості не має. Крім того, виконавець заповіту має право на плату за виконання своїх повноважень в порядку ст. 1291 ЦК України. За таких обставин призначення виконавця заповіту слід розглядати як додаткову гарантію реалізації волі спадкодавця. [2, с.34]

ЦК України передбачає чотири способи призначення виконавця заповіту - безпосередньо заповідачем (ст. 1286), спадкоємцями (ч. 2 ст. 1287), судом за позовом одного із спадкоємців (ч. 3 ст. 1287) та нотаріусом (ст. 1288).

Слід одразу ж наголосити, що в ст. 1286 ЦК України йдеться саме про право заповідача, яким він може скористатися, а може й не скористатися. У разі, якщо заповідач вирішить скористатися цим правом, він має визначитися в заповіті з кандидатурою виконавця заповіту, якою може бути або фізична особа з повною цивільною дієздатністю, або юридична особа. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом. Якщо ж заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них.

У тому разі, коли заповідач не скористався своїм правом на призначення виконавця заповіту, це право належить спадкоємцям. Йдеться про ситуацію, коли коло спадкоємців складає кілька (тобто дві або більше) осіб. Таке ж право належить їм і тоді, коли заповідач призначив виконавця заповіту, який відмовився від здійснення своїх повноважень або був усунений судом від виконання заповіту за позовом спадкоємців. При цьому спадкоємці можуть обрати виконавця зі свого кола або призначити за взаємною згодою виконавцем заповіту іншу особу (ч. 2 ст. 1287 ЦК України). Якщо ж спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом (ч. 3 ст. 1287 ЦК України). [10, с.90]

Нарешті, згідно зі ст. 1288 ЦК України виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Таке право належить нотаріусу в таких випадках.

По-перше, якщо заповідач призначив лише одного спадкоємця і не призначив виконавця заповіту, або якщо виконавець заповіту відмовився від здійснення своїх повноважень чи був усунений від його виконання судом та за умови, що такого призначення потребують інтереси спадкоємця.

По-друге, якщо заповідач не призначив виконавця у заповіті, в якому ним було призначено декілька спадкоємців, які не скористалися ні правом на обрання виконавця зі свого кола, ні правом на призначення за взаємною згодою в якості виконавця заповіту іншої особи (за відсутності спору між ними з цього приводу), але за умови, що такого призначення потребують інтереси спадкоємців. [11, с.47]

Право на призначення виконавця заповіту належить нотаріусу за наявності вказаних обставин і тоді, коли призначений заповідачем виконавець заповіту відмовився від здійснення своїх повноважень або був усунений судом від виконання заповіту за вимогою спадкоємців.

Слід підкреслити, що призначення виконавця спадкоємцями, судом та нотаріусом є також їх правом, а не обов'язком. Практично це означає, що можуть мати місце такі випадки, коли виконавця заповіту не буде призначено навіть нотаріусом у зв'язку з тим, що інтереси спадкоємців цього не потребують, наприклад, через відсутність спадкового майна, що вимагає охорони або управління. У таких випадках виконання заповіту має здійснюватися самими спадкоємцями. Особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за її згодою. Згідно з ч. 2,3 ст. 1289 ЦК України така згода, по-перше, може бути виражена особою на тексті самого заповіту або додана до нього, а по-друге,- особа може подати до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяву про згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини.

З цього випливає, що якщо в першому випадку особа є обізнаною в бажанні заповідача призначити її виконавцем заповіту та дає згоду на це при його посвідченні, то в другому випадку така згода висловлюється особою, вказаною в заповіті, вже після відкриття спадщини, тобто після смерті заповідача. Це може статися, зокрема, при складенні заповідачем секретного заповіту.

Особа, яка запропонована заповідачем виконавцем заповіту, дізнається про це після оголошення нотаріусом змісту секретного заповіту, що відбувається за правилами, встановленими ст. 1250 ЦК України. Після цього особа вирішує питання про згоду на виконання функцій виконавця заповіту. Так само після смерті заповідача висловлюється згода на виконання заповіту спадкоємцем. [12, с.34]

Надання особою згоди на призначення її виконавцем заповіту в будь-якому випадку пов'язане з діями юридичного характеру, тобто дотриманням певних формальностей, як-то: поставити підпис про згоду бути виконавцем заповіту на самому заповіті, подати окрему заяву про згоду особи на призначення її виконавцем заповіту.

2.3 Інші односторонні угоди

Класифікація договорів залежить від розподілу між їх сторонами прав та обов'язків. За наявності у кожної зі сторін прав і обов'язків договір є двостороннім (вживається ще й таке їхнє найменування - взаємні або синалагматичні), а якщо право належить лише одній стороні, а обов'язок - другій, то договір є одностороннім.

Переважна ж більшість цивільних договорів є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, підряд тощо). Так, покупець вправі вимагати від продавця передачі йому речі і зобов'язаний сплатити її вартість, а продавець має право вимагати від покупця коштів за придбану річ і зобов'язаний її передати покупцеві. [2, с.34]

Прикладом одностороннього договору є угода прийняття і відмова від спадщини (статті 548, 549 і 553 ЦК України), договір позики, оскільки в позикодавця відсутній обов'язок, а він має лише право вимагати повернення переданих позичальнику грошей або речей, визначених родовими ознаками, а у позичальника немає прав, а є лише обов'язок повернути позикодавцеві позичене (грошові кошти або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості).

У разі укладення складного договору, розробці якого має передувати ретельне опрацювання його умов із врахуванням різноманітних чинників, для чого потрібен певний час та зусилля, а також для впевненості осіб у принциповій домовленості, якої вони досягли з приводу встановлення між собою правовідносин у майбутньому, виникає потреба в укладенні спочатку попереднього договору.

Згідно зі ст. 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти основний договір у майбутньому на умовах, встановлених попереднім договором.

Отже, основним призначенням попереднього договору є зв'язання осіб зобов'язанням укласти основний договір. За своєю природою попередній договір є організаційним і не породжує жодних майнових прав та обов'язків (з передачі майна, надання послуг, виконання робіт тощо). На відміну від попереднього, основний договір безпосередньо породжує права та обов'язки сторін, пов'язані з передачею майна, виконанням робіт, наданням послуг тощо.

Попередній договір слід відрізняти й від договору (або як його ще часто називають протоколу) про наміри, який не породжує обов'язку укласти основний договір, а є лише підтвердженням про висловлені сторонами наміри щодо досягнення між собою домовленості про це (ч. 4 ст. 635 ЦК України). [13, с.49]

Для укладення попереднього договору сторони мають домовитися, по-перше, стосовно істотних умов основного договору або про порядок їх опрацювання при укладенні основного договору, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства; по-друге, про строк укладення основного договору (ч. 1 ст. 635 ЦК України).

Попередній договір має укладатися в формі, встановленій для основного договору, а якщо вона не визначена - у письмовій формі. Враховуючи наявність лише двох форм правочинів (усної та письмової - ч. 1 ст. 205 ЦК України), слід розуміти норму ч. 1 ст. 635 ЦК України таким чином: якщо основний договір потребує нотаріального посвідчення, то й попередній договір має бути також посвідчений нотаріально. Усна ж форма попереднього договору виключається взагалі. Тим не менш недодержання сторонами простої письмової форми попереднього договору не тягне за собою його недійсність (ст. 218 ЦК України), хоча докази на підтвердження його укладення часто приречені на недоведеність того, що сторони домовлялися саме про попередній договір, а не про наміри укласти основний договір.