Інші заходи кримінально-правового характеру: поняття та види

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний авіаційний університет

Кафедра кримінального права і процесу

Курсова робота

з дисципліни "Кримінальне право"

на тему:

"Інші заходи кримінально-правового характеру: поняття та види"

Виконав: Шмулявцев Володимир В'ячеславович

Науковий керівник: Тодосієнко А.О.

Київ-2015

Зміст

Вступ

Розділ 1. Юридична характеристика інших заходів кримінально-правового характеру

1.1 Загальна характеристика інших заходів кримінально-правового характеру

Розділ 2. Загальна характеристика заходів медичного характеру

2.1 Поняття та види примусових заходів медичного характеру

2.2 Суспільно-небезпечні дії психічно хворих та неосудність особи як умова для призначення інших заходів медичного характеру

2.3 Провадження, зміна або припинення інших заходів медичного характеру

Розділ 3. Поняття примусового лікування та як наслідок спеціальної конфіскації

3.1 Примусове лікування

3.2 Поняття та суть спеціальної конфіскації

3.3 Види застосування спеціальних конфіскацій

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Термін "інші заходи кримінально-правового характеру" виник КК РФ 1996 р.

У КК України поняття "заходи кримінально-правового впливу" (чи "заходи кримінально-правового характеру") не застосовується. Водночас, вживаються такі термінологічні звороти, як "підставою кримінальної відповідальності є" (ч. 1 ст. 2), "притягнення до кримінальної відповідальності" (ч. 3 ст. 2, частини 1 і 3 ст. 10 та ін.), "звільнення від кримінальної відповідальності" (ч. 2 ст. 9 та ін.), "кримінальна відповідальність настає" (ст. 16), "особа піддягає кримінальній відповідальності" (ч. 2 ст. 17), "може наставати кримінальна відповідальність" (ч. 1 ст. 18), "не підлягає кримінальній відповідальності особа" (ч. 2 ст. 19, ч. 4 ст. 36 та ін.), "кримінальній відповідальності підлягають" (ст. 22), "стаття... Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність" (ч. 1 ст. 65) тощо.

Поняття заходів кримінально-правового впливу як узагальнюючий термін усіх кримінально-правових засобів має відображати не тільки один з його видів - покарання, але й інших заходів, які відмінні від покарань, а також інші заходи впливу, які є в арсеналі кримінального закону.

На сьогоднішній день інші заходи кримінально-правового характеру широко використовують задля того, щоб уникнути основного виду покарання, тому важливо і актуально знати, як на законних підставах використовувати інші заходи кримінально-правового характеру.

Об'єктом дослідження даної курсової роботи є суспільні відносини, що виникають під час застосування інших заходів кримінально-правового характеру. кримінальний правовий примусовий

Предметом дослідження даної курсової роботи є безпосередньо інші заходи кримінально-правового характеру.

Мета даного курсового дослідження - комплексне з'ясування поняття і видів інших заходів кримінально-правового характеру.

Поставлена мета зумовила вирішення таких завдань:

- подати загальну характеристику іншим заходам кримінально-правового характеру;

- з'ясувати, які інші кримінально-правові заходи застосовуються в інших країнах;

- дослідити заходи медичного характеру;

- визначити поняття примусового лікування тощо.

Під час написання курсової роботи, я використовувала історичний метод - аналізувалась генеза розвитку інших заходів кримінально-правового впливу; метод порівняння - досліджувались думки провідних вчених, які досліджували дане питання та дані думки порівнювались; а також системно-структурний метод, який зумовив структуру моєї курсової роботи.

Структурно моя робота складається із вступу, трьох розділів, які завершуються логічними висновками та списком використаних джерел.

Розділ 1. Юридична характеристика інших заходів кримінально-правового характеру

1.1 Загальна характеристика інших заходів кримінально-правового характеру

Якщо усі заходи кримінально-правового впливу за критерієм їх зв'язку із кримінальною відповідальністю поділити на дві групи, то можна визначити, що існують заходи, пов'язані із кримінальною відповідальністю, і не пов'язані із нею. Такі заходи, як спеціальна конфіскація, примусова кримінально-правова реституція, нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, тощо за чинним КК України застосовуються тільки на підставі вироку суду, тобто пов'язані із кримінальною відповідальністю [4, c. 213].

Вони завжди застосовуються одночасно із визнанням судом особи винною у вчиненні кримінального правопорушення, тобто осудом її з боку держави (як відомо, суд виносить вирок від імені держави). Це - обов'язковий елемент будь-якої форми кримінальної відповідальності (як, скажімо, обов'язковим елементом військової форми одягу є знаки розрізнення військового звання), але не її окрема форма.

Як правило, кримінальна відповідальність після її настання припиняється в день погашення чи зняття судимості, у випадках декриміналізації діяння - в день, коли злочинність і караність діяння усунута законом, а у випадках, коли судимість не погашається і не знімається, - кримінальна відповідальність настає і припиняється в один і той самий день і час - день і час засудження особи без призначення покарання або зі звільненням від покарання (ч. З ст. 88 КК) [2].

Викладене вище демонструє співвідношення понять "заходи кримінально-правового впливу" та "кримінальна відповідальність". Крім того, слід пам'ятати, що матеріальною підставою кримінальної відповідальності (тобто розумною причиною, тим, що виправдовує і робить кримінальну відповідальність обґрунтованою) є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого КК України (ч. 1 ст. 2 КК), а процесуальною (формальною) її підставою - обвинувальний вирок суду.

Підстави застосування заходів кримінально-правового впливу, пов'язаних із кримінальною відповідальністю, такі самі. На відміну від цього, матеріальною підставою застосування заходів кримінально-правового впливу, не пов'язаних із кримінальною відповідальністю, слід вважати вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить певні ознаки складу кримінального правопорушення, передбаченого КК України (кілька ознак або всі необхідні ознаки за винятком однієї, або лише одну ознаку), але не містить його склад. Винятком є лише випадки такого заохочувального або квазі- заходу впливу, як звільнення від кримінальної відповідальності: склад кримінального правопорушення у цих випадках наявний, але держава вважає за можливе проявити надзвичайний гуманізм і вибачити правопорушника ще на стадії до винесення обвинувального вироку суду. Подібний гуманізм взагалі є невластивим кримінальному праву. Цим і пояснюється той факт, що у більшості держав світу кримінально-правовий інститут звільнення від кримінальної відповідальності відсутній - в усіх необхідних випадках (примирення з потерпілим, дійового каяття, закінчення строків давності тощо) застосовується звільнення від покарання або його пом'якшення, у т.ч. виключне або надзвичайне [4, c. 215-216].

Словосполучення "звільняється від відповідальності" у деяких державах застосовується, коли йдеться про не притягнення до кримінальної відповідальності особи за обставин, що виключають винність або кримінальну протиправність вчиненого діяння (неосудність, необхідна оборона тощо).

Формальною підставою звільнення від кримінальної відповідальності в усіх цих випадках є ухвала суду, а в окремих випадках, прямо передбачених КПК України стосовно деяких видів звільнення від кримінальної відповідальності, - постанова слідчого або прокурора. Покарання поки що залишається основною формою реалізації кримінальної відповідальності. Утім, його частка постійно зменшується і в останні роки зазвичай не перевищує 60%, оскільки одночасно з визнанням особи винною суди все частіше застосовують пробацію і різні види звільнення від покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК України, ці заходи можуть бути призначені судом наступним особам, які вчинили діяння, передбачені статтями Особливої частини КК України: вчинили ці діяння в стані неосудності; особам, у яких після скоєння злочину настало психічний розлад, що робить неможливим призначення або виконання покарання; вчинили злочин і страждають психічними розладами, що не виключають осудності [6, c. 221].

Зазначеним особам примусові заходи медичного характеру призначаються тільки у випадках, коли психічні розлади пов'язані з можливістю заподіяння ними іншого істотної шкоди або з небезпекою для себе або інших осіб (ч. 2 ст. 97 КК України). Примусові заходи медичного характеру мають певну схожість з заходами кримінального покарання. Воно виражається в тому, що, як і покарання, ці заходи є різновидом заходів державного примусу і призначаються судом [6, c. 222].

Тим не менше, ці заходи мають принципову відмінність від заходів кримінального покарання, так як позбавлені такої властивості покарання, як кара. Ці заходи не переслідують мети виправлення зазначених осіб, а відповідно до ст. 98 КК України спрямовані на їх лікування або поліпшення їхнього психічного стану. На відміну від покарання суд, призначивши примусові заходи медичного характеру, не встановлює їх тривалості, так як не в змозі визначити термін, необхідний для лікування або поліпшення стану здоров'я особи. Застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які страждають психічними розладами, означає надання їм психіатричної чи іншої медичної допомоги.

Зміст і принципи надання психіатричної допомоги (у тому числі і примусових заходів медичного характеру) встановлені в Законі України "Про психіатричну допомогу й гарантії прав громадян при її наданні" від 2 липня 1992 року. У зв'язку з цим суд при призначенні примусових заходів медичного характеру (див. рис. 23) повинен керуватися не тільки відповідними статтями КК України і КПК України (а порядок призначення цих заходів регулюється нормами кримінально-процесуального законодавства), але і вказаним Законом України 1992 Порядок виконання цих заходів визначається кримінально-виконавчим законодавством.

Інші заходи кримінально-правового характеру в зарубіжних країнах

Франція є країною, де вперше після Великої Французької революції 1789 р. з'явився перший буржуазний Кримінальний кодекс 1791 р. Пізніше цей кодекс був замінений Кримінальним кодексом Наполеона 1810 p., що діяв більше 180 років, доки 1 березня 1993 р. не набрав чинності новий, який діє і нині - кодекс 1992 р. Саме тому кодифіковану систему кримінального права, закладену КК 1791 p., називають континентальною, на відміну від англійської системи, яка не має окремого Кримінального кодексу [8, c. 208].

Після появи кодексів деяких німецьких держав, а особливо після прийняття у 1871 р. загально-німецького КК, цю систему досить часто називають франко-німецькою. Вона вплинула на кодифікацію багатьох держав Європи, Азії, Латинської і Центральної Америки, де прийняті кримінальні кодекси за типом цієї системи. КК Франції 1992 р. складається із чотирьох книг, перша з яких містить норми Загальної частини [8, c. 210].

Кодекс відображує концепцію охорони прав особи і правової держави. Він зберігає інститути цивілізованого кримінального права, які були розроблені ще в XVIII ст.: це принцип "немає злочину - немає покарання без встановлення його законом", тричленна класифікація злочинів (злочини, проступки і порушення), відповідальність лише за виражене зовні діяння і за наявності моральної вини. Основні питання Загальної частини кримінального права іноземних держав, відповідальності за замах (готування не карається), співучасть, містить розділ, в якому регулюються обставини, що виключають відповідальність (необхідна оборона, крайня необхідність, примус, виконання наказу та ін.).

Передбачається відповідальність юридичних осіб у виді штрафу, ліквідації або тимчасового припинення їх діяльності. Смертна кара у Франції скасована. Позбавлення волі існує у виді довічного ув'язнення або на певні строки - до тридцяти років, широко передбачені застосування штрафів, додаткові покарання у виді позбавлення або заборони певних прав (наприклад, прав водія, володіння зброєю та ін.). При рецидиві покарання збільшуються, а у деяких випадках можуть подвоюватися. При призначенні покарання суд має широкі повноваження з пом'якшення покарань, застосування їх нижче нижчої межі або переходу до іншого, більш м'якого покарання. КК передбачає так званий "період надійності" - суті це квота для звільнення від покарання, умовного звільнення тощо[13, c. 191].

При довічному ув'язненні ця квота дорівнює п'ятнадцяти рокам, при засудженні на строк більше п'яти років позбавлення волі 2/3 строку. В справах про тяжкі вбивства строк надійності може бути продовжений до тридцяти років. Поряд з цим встановлений режим напівволі на строк до одного року - відбування покарання після роботи та ін. Детально регулюються питання відстрочки вироку (проста, з випробуванням, покладанням конкретних обов'язків). Передбачені давність виконання обвинувального вироку, реабілітація (фактично це є погашення судимості) [8, c. 212].

Деякі статті Загальної частини КК Франції пов'язані з питаннями боротьби з організованою злочинністю. Так, наводяться визначення банди, передумислу, злому, зброї, об'єднання злочинців, установлена відповідальність за участь у такому об'єднанні. Так, організованою бандою за КК Франції вважається будь-яка сформована група або будь-яка змова з метою підготування одного або декількох злочинних діянь. КК Франції, зберігши вихідні положення, закладені ще класичною школою кримінального права, зазнав серйозного впливу школи нового соціального захисту (про неї йтиметься далі).

У Німеччині діє Кримінальне уложення 1871 р. у редакції від 1 січня 1975 p., хоча і після цього була прийнята низка доповнень і змін, головним чином в його Особливій частині (закони про економічну злочинність, про боротьбу з тероризмом). Кримінальне уложення (будемо далі називати його КУ) побудовано на постулатах ідей 13 1-380 385 Розділ XXIII класичної і соціологічної шкіл кримінального права (про це див. далі). В ньому поєднується застосування покарання за моральну вину злочинця із заходами безпеки, що застосовуються з огляду на небезпечний стан особи (так звана система "подвійного шляху", або дуалістична система) [24, c. 102].

У § 1 КУ проголошений принцип "немає злочину без вказівки на те в законі". Злочинні діяння поділяються на злочини і проступки. Підставою кримінальної відповідальності визнається склад злочину, вина вважається необхідною умовою караності. КУ передбачає змішану формулу неосудності, обмежену осудність, формулює поняття помилки в ознаках складу злочину і помилки "в забороні", тобто в протиправності діяння. У Загальній частині КУ регулюється відповідальність за замах, яким вважається діяння, при якому особа безпосередньо розпочала виконання складу злочину [24, c. 203].

Добровільна відмова звільняє особу від кримінальної відповідальності. Готування до злочину не є караним, крім випадків, спеціально передбачених законом. КУ виділяє як співучасників: виконавців, підмовників і пособників, причому кожний карається згідно зі ступенем своєї вини. Серед обставин, що виключають злочинність діяння, КУ називає необхідну оборону, крайню необхідність; право на затримання злочинця формулюється в КПК. Так, необхідну оборону § 32 КУ визначає як захист самої особи, яка обороняється, або іншої особи від наявного протиправного нападу на того, хто обороняється, або на іншу особу. Перевищення меж необхідної оборони виключає відповідальність, якщо особа, яка обороняється, діяла внаслідок помилки, страху чи переляку [24, c. 204].

Суб'єктом злочину можуть бути тільки фізичні особи. Правовими наслідками вчинення злочину за КУ є міри покарання і заходи виправлення і безпеки. До основних покарань належать позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років або довічне ув'язнення (смертна кара скасована) і штраф. КУ обмежує застосування короткострокового позбавлення волі. Так, позбавлення волі на строк до шести місяців призначається судом тільки за особливих обставин. Якщо санкція закону не передбачає штрафу, то позбавлення волі на строк до шести місяців може бути замінене штрафом. Призначення штрафу залежить від майнового стану суб'єкта, причому він обчислюється в спеціальній одиниці "денний прибуток".

Розділ 2. Загальна характеристика заходів медичного характеру

2.1 Поняття та види примусових заходів медичного характеру

Кримінальний закон чітко поділяє, з одного боку, - покарання того, хто вчинив злочин у стані осудності, а з другого - лікування того, хто вчинив заборонене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або якщо такий стан наступив після вчинення злочину.

За ст. 92 КК України, примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь [17].

У ст. 93 КК наведено перелік осіб, до яких суд може застосувати примусові заходи медичного характеру. Це [17]:

1) особи, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

2) особи, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності;

3) особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання. Зазначимо, що застосування примусових заходів медичного характеру стосовно осіб не є обов'язковим, тобто їх застосування є не обов'язком суду, а лише його правом.

Примусові заходи медичного характеру за своєю суттю не є карою, хоча й обумовлені вчиненням суспільно небезпечного діяння, забороненого кримінальним законом; вони застосовуються до психічно хворої людини, яку конче потрібно лікувати в примусовому порядку. Зазначені міри застосовуються для відновлювання порушеного психічного здоров'я людини шляхом її лікування у психіатричному закладі, а також для запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь [16, c. 329].

Нагадаю, що примусові заходи медичного характеру не мають на меті покарання, хоча і належать до заходів державного примусу і пов'язані з обмеженням прав людини, по відношенню до якої вони застосовуються. За змістом примусові заходи медичного характеру поєднують юридичні і медичні підстави.

Юридична підстава застосування цих заходів полягає в тому, що поняття та види означених заходів, а також порядок їх застосування, продовження, зміни або припинення визначені кримінальним та кримінально процесуальним законами [16, c. 330].

Медична підстава застосування примусових заходів медичного характеру полягає в тому, що ці заходи за своїм змістом є лікувальними, хоча і в примусовому порядку, але позбавленими мети кримінального покарання. їх застосування, продовження, зміна виду таких заходів або припинення їх, хоча й здійснюється судом, але відповідно до Закону України "Про психіатричну допомогу" та на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів щодо діагнозу психічного розладу здоров'я людини.

Застосування судом до неосудної людини примусових заходів медичного характеру можливе лише за доведеності вчинення нею суспільно небезпечного діяння, яке підпадає під ознаки діяння, виписаного в статті Особливої частини КК України. Такі заходи завжди застосовують до тих із зазначених осіб, які вчинили заборонені кримінальним законом діяння, що становлять значну суспільну небезпеку [16, c. 335].

Щодо самої особи, яка вчинила таке діяння, перебуваючи в стані неосудності, то вона за приписом кримінально процесуального закону вважається суспільно небезпечною. Примусові заходи медичного характеру застосовуються з метою обов'язкового лікування таких осіб, запобігання вчиненню ними нових небезпечних діянь, пов'язаних із заподіянням істотної шкоди суспільним цінностям, іншим особам чи самим собі.

Характерними ознаками примусових заходів медичного характеру є те, що вони [16, c. 337]:

1) призначаються судом;

2) є заходами державного примусу (ізоляції) психічно хворої людини в приміщенні стаціонарного психіатричного закладу, але такі заходи позбавлені властивостей, характерних для покарання;

3) спрямовані на обов'язкове лікування психічно хворої людини;

4) надають лікарям психіатричного закладу право проводити лікування особи за наявності у неї тяжкого психічного розладу незалежно від її згоди;

5) мають запобігти вчиненню психічно хворою людиною нових суспільно небезпечних діянь.

Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом [17].

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку[17].

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду [17].

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду [17].

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

2.2 Суспільно-небезпечні дії психічно хворих та неосудність особи як умова для призначення інших заходів медичного характеру

Поняття "суспільна небезпека психічно хворого" є одним з ключових у судовій психіатрії і безпосередньо пов'язане з поняттям "неосудність". За аналогією з юриспруденцією, де у випадку виникнення сумнівів щодо осудності її констатація є передумовою визначення вини, у судовій психіатрії неосудність є передумовою визначення суспільної небезпеки хворого.

Наявність вини передбачає відповідальність, а форма вини - її міру та характер покарання (з урахуванням обставин, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність). Відповідно, наявність суспільної небезпеки психічно хворого визначає необхідність застосування медичних заходів, а її ступінь - вибір виду примусового заходу медичного характеру. Як і "неосудність", поняття "суспільна небезпека психічно хворого" застосовується лише у зв'язку з конкретним, вчиненим даною особою діянням [23, c. 132].

"Суспільна небезпека хворого", як і будь-яке поняття, має обсяг та зміст. Обсяг поняття складається з сукупності предметів чи об'єктів, які мають ознаки, зафіксовані у даному понятті. Зміст визначається суттєвими ознаками, властивостями та відносинами, що об'єднують ці об'єкти. Об'єкт з його суттєвою ознакою становить критерій.

Суспільна небезпека психічно хворого характеризується двома критеріями: 1) юридичним, яким є факт вчинення психічно хворим СНД, передбаченого кримінальним законодавством; 2) медичним, яким є наявність у цієї особи хворобливого розладу психічної діяльності, що виключає здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними і тим самим визначає неосудність [23, c. 134].

Обов'язковою умовою появи поняття "суспільна небезпека психічно хворого" є наявність фізичного причинного зв'язку між діянням та особою.

Сукупне поняття "суспільна небезпека психічно хворого" складається із суспільної небезпеки діяння і суспільної небезпеки психічного захворювання. Небезпека вчиненого діяння, яке має відношення до минулого, визначається суспільно небезпечним ефектом або збитком, заподіяним суспільству, державі, окремим особам [23, c. 135].

Захворювання має відношення і до моменту діяння (минулого), і до теперішнього часу (якщо особа визнана неосудною), або тільки до теперішнього часу (особа осудна і захворіла після вчинення діяння).

Суттєвою характеристикою захворювання є те, що обумовивши СНД, цей стан, зберігаючись, може призвести до повторного діяння. Сукупність цих суттєвих характеристик діяння та захворювання утворює зміст поняття "суспільна небезпека особи", яке складається в імовірність повторення даною особою СНД. Суспільна небезпека психічно хворого і обмеження його свободи знаходяться у безпосередньому зв'язку між собою[21, c. 30].

Цей зв'язок є прямим - чим вище небезпека хворого, тим більшого обмеження свободи він потребує, тому що ступінь свободи визначає імовірність скоєння нового СНД. Оскільки СНД вже скоєно і знаходиться поза впливом лікувально-реабілітаційних заходів, то імовірність нового діяння залежить тільки від психічного стану суб'єкта на момент прийняття судом рішення про примусові заходи медичного характеру. Ця підстава створює видимість того, що фактор діяння начебто не має значення для прийняття рішення про примусові заходи медичного характеру.

У дійсності перш ніж обрати вид медичного заходу, необхідно довести, що ця особа взагалі його потребує. Це вказує на необхідність окремого розгляду підстав для призначення примусового медичного заходу і для вибору його виду. На це положення не звертають достатньої уваги, хоча воно відображено у законі і має принципове значення, яке полягає у тому, що рішення про необхідність застосування примусового медичного заходу і вибір його виду спирається на ознаки різного рівня узагальнення.

2.3 Провадження, зміна або припинення інших заходів медичного характеру

З цього приводу у ч. 1 ст. 95 визначено, що продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів. Кожного хворого, до якого за рішенням суду застосовано примусові заходи медичного характеру, не рідше одного разу на шість місяців оглядає комісія лікарів-психіатрів для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу [19, c. 187].

Процедура вирішення цих питань визначена у ч. 2 ст. 95 КК, за якою у разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження застосування примусового заходу медичного характеру [17].

У разі потреби продовження застосування примусового заходу медичного характеру понад 6 місяців представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового заходу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги [17].

У подальшому продовження застосування примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців. Заміна виду примусового заходу медичного характеру госпіталізованої за рішенням суду особи може виявитися у переведенні хворого, скажімо, з психіатричного закладу з посиленим наглядом у психіатричний заклад зі звичайним наглядом для продовжування лікування [21, c. 37].

Такою заміною може бути і переведення для продовження лікування з психіатричного закладу з посиленим наглядом у психіатричний заклад із суворим наглядом у зв'язку з погіршенням психічного стану хворого (поява агресивності, немотивованого озлоблення, пов'язаного із насильством над іншими хворими, медичним чи обслуговуючим персоналом тощо).

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів через зміну психічного стану особи на краще, суд може передати таку особу на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом (ч. 6 ст. 94, ч. 3 ст. 95 КК). Йдеться про лікарський нагляд з боку психіатра психоневрологічного диспансеру (диспансерного відділу або кабінету) за місцем проживання хворого.

Розділ 3. Поняття примусового лікування та як наслідок спеціальної конфіскації

3.1 Примусове лікування

Примусове лікування не є новацією чинного кримінального законодавства України, оскільки як кримінально-правовий захід воно передбачалося і раніше. Проблеми протидії алкоголізму, наркоманії, поширенню туберкульозу, венеричних хвороб, СНІДу тощо з часом лише загострювалися. Якщо наприкінці 80-х рр. значна увага приділялась профілактиці пияцтва та алкоголізму, оскільки зловживання спиртними напоями завдало збитків, які значно перевершували доходи від їх реалізації, то згодом більша увага приділялась іншим захворюванням [15, c. 76].

Наприклад, за даними МОЗ у 1990 р. в Україні померли від туберкульозу 4212 хворих, а у 2000 р. - вже 10992 хворих. Якщо в 1990 р. смертність від туберкульозу становила 8,1 на 100 тис. населення, то у 2000 р. - 22,3 на 100 тис. населення. За останні 11 років захворюваність всіма формами туберкульозу збільшилася з 32,0 до 68,6 на 100 тис. населення.

Сьогодні в Україні зареєстровано 675382 хворих на туберкульоз, що дорівнює 1,4% від усієї чисельності населення країни, а число хворих на активні форми туберкульозу дорівнює 144041. Щороку туберкульоз забирає набагато більше життів (80,7%), аніж усі інші інфекційні та паразитарні хвороби разом узяті. Два останніх десятиліття суспільство та наукова спільнота занепокоєні поширенням СНІДу, венеричних хвороб і проблемами запобігання їм, особливо серед молоді [19, c. 189].

Водночас, майже половина молодих осіб відчуває високе психоемоційне напруження, у зв'язку з чим значного поширення набули тютюнопаління (частина молоді, яка регулярно палить, становить 75% серед чоловіків і 8% серед жінок), вживання наркотиків. Зазначається, що у загальній структурі злочинності, злочини у сфері обігу наркотичних засобів посідають друге місце і за чисельністю поступаються лише злочинам проти власності. Туберкульоз, СНІД, наркоманія тощо - це проблеми соціальні, які віддзеркалюють соціально-економічний стан держави, культурно-освітній рівень і рівень благополуччя населення, ступінь розвитку охорони здоров'я та його захисту, в тому числі і шляхом примусового лікування.

Оскільки застосування до засуджених примусового лікування є важливим кримінально-правовим заходом запобігання злочинам, чинний КК встановив, що таке лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших.

3.2 Поняття та суть спеціальної конфіскації

Сутність спеціальної конфіскації полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна за умови вчинення злочину у випадках, передбачених в Особливій частині цього Кодексу.

В Особливій частині Кримінального кодексу України спеціальна конфіскація передбачена лише за умови вчинення таких злочинів: Зловживання владою або службовим становищем (ст. 364); Службове підроблення (ст. 366); Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368); Незаконне збагачення (ст. 3682); Пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369); Зловживання впливом (ст. 3692) [17].

Слід зауважити, що спеціальна конфіскація не відноситься до покарання, а є заходом кримінально-правового характеру, що означає можливість її застосування до майна третіх осіб. Так, при застосуванні конфіскації майна (покарання), на користь держави вилучається особисте майно засудженої особи. При застосування спеціальної конфіскації допускається вилучення майна інших осіб, які не були засуджені за вчинення злочину.

Стаття 962 Кримінального кодексу України, визначає, що Спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно [17]:

1) одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна;

2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення;

3) були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, переходять у власність держави;

4) були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

У разі якщо гроші, цінності та інше майно, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, були повністю або частково перетворені в інше майно, спеціальній конфіскації підлягає повністю або частково перетворене майно. Якщо конфіскація грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, на момент прийняття судом рішення про спеціальну конфіскацію неможлива внаслідок їх використання або неможливості виділення з набутого законним шляхом майна, або відчуження, або з інших причин, суд виносить рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна [18, c. 191].

Гроші, цінності та інше майно, зазначені у цій статті, передані особою, яка вчинила злочин, іншій фізичній або юридичній особі, підлягають спеціальній конфіскації, якщо особа, яка прийняла майно, знала або повинна була знати, що таке майно одержано внаслідок вчинення злочину.

Спеціальна конфіскація не застосовується до грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у цій статті, які згідно із законом підлягають поверненню власнику (законному володільцю) або призначені для відшкодування шкоди, завданої злочином. До такого майна, може бути застосований арешт та тимчасове вилучення, з метою забезпечення майбутньої спеціальної конфіскації [17].

Питання про спеціальну конфіскацію вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Введення спеціальної конфіскації викликає багато запитань та створює протиріччя між окремими нормами права, загальними принципами права тощо. Крім того, її запровадження відкриває шлях до зловживань під час кримінального провадження, створення тиску на осіб, що беруть участь у справі. Так, майно, що може бути предметом спеціальної конфіскації підлягає арешту або тимчасовому вилученню.

Отже, дуже важливим є своєчасне залучення адвоката, що займається практикою по кримінальним справам, вже на цих стадіях.

3.3 Види застосування спеціальних конфіскацій

Відповідно до Закону України "Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України стосовно виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України", який набрав чинності 16.02.2014 року, застосовується додатковий вид покарання в кримінальному судочинстві - спеціальна конфіскація. Закон дає наступне визначення спеціальної конфіскації: спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна за умови вчинення злочину у випадках, передбачених в Особливій частині КК України [21, c. 209].

Це означає, що спеціальна конфіскація може бути застосована при вчиненні будь-якого злочину, в санкції статті якого буде передбачена така конфіскація. Обшук, огляд та виїмка на підприємстві В законі також наведено перелік випадків, коли застосовується спеціальна конфіскація (ст. 96-2 КК України).

Спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно: одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна. Дані обставини повинні бути доведені в ході кримінального провадження; призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення; були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, переходять у власність держави; були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

В законі зазначено, що якщо речі та майно було перетворено в інше майно, то конфіскації підлягає перетворене майно. Також в законі вказано, що при відсутності майна (гроші, цінності та ін.) на момент вирішення судом справи, суд має право винести рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна [19, c. 208].

Якщо майно обвинуваченим, підозрюваним було передано іншій особі (фізичній чи юридичній), конфіскацію можливо застосувати тільки тоді, коли особа, що отримала вказане майно, знала або повинна була знати, що таке майно одержано внаслідок вчинення злочину. Звісно, що в даному випадку можливе деяке зловживання з боку правоохоронних органів, адже вирішуватиме це питання слідчий із "заінтересованою" особою, яка отримала таке майно [18, c. 196].

Спеціальна конфіскація не застосовується до грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у цій статті, які згідно із законом підлягають поверненню власнику (законному володільцю) або призначені для відшкодування шкоди, завданої злочином" Вилучення майна в ході кримінального провадження Цим же законом внесено зміни і КПК України. Зокрема, ст. 100 КПК зазначається, що питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження [9, c. 201].

Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили. У разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 цього Кодексу.

Під час вирішення питання щодо спеціальної конфіскації насамперед має бути вирішене питання про повернення грошей, цінностей та іншого майна власнику (законному володільцю) та/або про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Застосування спеціальної конфіскації здійснюється тільки після доведення в судовому порядку стороною обвинувачення, що власник (законний володілець) грошей, цінностей та іншого майна знав про їх незаконне походження та/або використання [17].

У разі відсутності у винної особи майна, на яке може бути звернене стягнення, крім майна, яке підлягає спеціальній конфіскації, збитки, завдані потерпілому, цивільному позивачу, відшкодовуються за рахунок коштів від реалізації конфіскованого майна, а частина, що залишилася, переходить у власність держави. У разі якщо власник (законний володілець) грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у пункті 1 частини дев'ятої цієї статті, був встановлений після застосування спеціальної конфіскації та не знав і не міг знати про їх незаконне використання, він має право вимагати повернення належного йому майна або коштів з державного бюджету, отриманих від реалізації такого майна.

Висновки

Дослідивши тему курсової роботи я дійшла висновків, які виклала нижче. Отже, За багато століть людство звикло до існування дихотомії "злочин - покарання". При цьому під злочином у різні часи і у різних народів розумілось все, що завгодно, - від жорстокого вбивства до прогулу учнем занять у школі і від належності до певної політичної партії до чаклунства... А під покаранням найчастіше розуміли і розуміють смертну кару і позбавлення волі: якщо когось не ув'язнили, то ніби як слід і не покарали.

Вже сьогодні більшість розвинених держав світу, поступово відступаючи від постулатів неокласичної школи кримінального права і виходячи із мети ресоціалізації винного, як основної мети кримінального закону, у своїй кримінально-правовій політиці дотримується дуалізму покарань та інших заходів кримінально-правового впливу, насамперед так званих "заходів безпеки" (у різних кримінальних кодексах останні іменуються також, як "кримінально-правові заходи", "заходи виправлення і безпеки", "заходи впливу", "інші заходи кримінальної відповідальності", "інші заходи", "наслідки засудження до покарання", "попереджувальні заходи", "особливі правові наслідки злочину", "інші правові наслідки злочину" тощо).

Зазначений дуалістичний підхід, який отримав назву "двоколійності" (від нім. das zweispurige System) заходів кримінально-правового впливу, застосовано, наприклад, у кримінальному законодавстві Іспанії, Австрії, Швейцарії, ФРН, Голландії, Данії, Італії, Болгарії, Польщі, Естонії, Литві, Молдові та ін. Сутність його у тому, що одночасно застосовуються покарання (die Strafe), спрямоване на відплату і залякування, та інші заходи (die Massnahme), спрямовані на спеціальну превенцію, усунення небезпеки і вирішення завдань з відновлення становища, що існувало до вчинення діяння.

У ст. 35 і ч. 5 ст. 36 КК України називаються (очевидно, як види заходів кримінально-правового впливу) кримінальна відповідальність і покарання, а також звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. Крім того, у статтях 3 і 4 КК згадуються "інші кримінально-правові наслідки" без зайвої конкретизації. Під ними, очевидно, слід розуміти: судимість; примусові заходи виховного характеру, крім випадків застосування їх до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння до досягнення віку, з якого може настати кримінальна відповідальність; примусові заходи медичного характеру; примусове лікування; конфіскація (вилучення) та знищення певних предметів, знарядь, сировини і матеріалів для їх виробництва.

Серед усіх цих заходів лише примусові заходи виховного характеру можна віднести до "другої колії". Якоїсь класифікації названих заходів в законі, так само як і в доктрині, не робиться.

Список використаних джерел

1. Конституція України прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Урядовий Кур'єр, 1996, - 28 червня.

2. Абземилова З.Р. О применении исправительных работ в отношении несовершеннолетних / З.Р. Абземилова, В.Б. Боровиков // Российская юстиция. - Москва, 2008. - №3. - С.40 - 43.

3. Абраменко В.Б. Анализ уголорвно-правовых норм о конфискации имущества в сфере отечественного и международного законодательства / В.Б. Абраменко // Российский следователь. - 2008. - №19. - С.14 - 18.

4. Актуальні проблеми кримінального права: [навч. посіб.] / В.М. Попович, П.А. Ткачук, А.В. Адрушко, С.В. Голін. - К. : Юрінком Інтер, 2009. - 362 с.

5. Богатирьов І. Г. Кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі (теорія і практика їх виконання кримінально-виконавчою інспекцією) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук: спец. 12.00.08 "Кримінальне право, кримінологія; кримінально-виконавче право" / І. Г. Богатирьов. - Київ, 2006. - 32 с.

6. Вакуленко О.В. Історико-правовий аналіз у виді обмеження волі в незалежній Україні / О.В. Вакуленко // Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ / Науковий вісник. - Дніпропетровськ, 2008. - №1. - С. 220 - 225.

7. Георгиевский А.В. Общее понятие преступного в истории уголовного права России: терминологическое многоообразие / А.В. Георгиевский // Государство и право. - 2008. - №4. - С. 23 - 25.

8. Горох О.П. Про систему покарань та її підсистеми / О.П. Горох // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2006. - №4. - С. 206 - 212.

9. Грицай О.В. Актуальные проблемы применения штрафа как меры имущественного взыскания, установленного приговором суда / О.В. Грицай // Российская юстиция. - 2008. - №10. - С. 66 - 72.

10. Гуцуляк М.Я. Деякі аспекти виникнення та розвитку покарання у виді громадських робіт / М.Я. Гуцуляк // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2008. - №1. - С. 225 - 232.

11. Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі та здійсненням контролю за щодо осіб, засуджених до таких покарань: наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань, МВС України 19.12.2003 // Офіційний вісник України. - 2004. - №2. - Ст.90.

12. Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: [підручник] / Коваленко В.В., Джужа О.М., Савченко А.В., Вартилецька І. А., Кісілюк Е. М., Кришевич О.В., Кузнецов В.В., Микитчик О.В., Останін В. О., Смаглюк О.В. / За заг. ред. В. В.Коваленка; за наук. ред. О. М.Джужи. - К. : Атіка, 2011. - 648 с.

13. Кісілюк Е.М. Кримінальне право в період українського державотворення (1917-1921 рр.) : Монографія. / Е.М. Кісілюк - К. : Вид-во Європейського університету, 2011 - 232 с.

14. Кісілюк Е. М., Микитчик О.В. Кримінальне право України. (Загальна частина) : [підручник] / Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін. / За заг. ред. О.О. Бандурки. - Х. : Вид-во ХНУВС, 2011. - 378 с.

15. Ковтун Н. До питання про поняття додаткових покарань / Н. Ковтун // Вісник прокуратури. - 2008. - №11. - С.51 - 57.

16. Кримінальне право України. Загальна частина / Михайленко П.П., Кузнецов В.В., Михайленко В.П., Опалинський Ю.В. - К. : СПД Карпук С.В. - 2006. - 432с.

17. Кримінальний кодекс України: Чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 січня 2010р.: (відповідає офіц. текстові). - К. : Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2010. - 176с. - (Кодекси України).

18. Кузнецов В.В., Савченко А.В. Кримінальне право України: питання та задачі для підготовки до вступних, семестрових та державних екзаменів: Навч. посіб. / Кузнецов В.В., Савченко А.В. / За заг. ред. О.М. Джужи. - Вид. 2-ге доп. та перероб. - К. : Центр учбової літератури, 2011. - 392 с.

19. Кузнецов В.В., Савченко А.В. Теорія кваліфікації злочинів: [підручник] / Кузнецов В.В., Савченко А.В. / За ред. В. І. Шакуна. - К. : вид-во КНТ, 2011. - 328 с.

20. Кузнецов В.В. Кримінальне право України: [посіб. для підготовки до іспитів] / В.В. Кузнецов, А.В. Савченко. - 4-е вид. - К. : Вид. ПАЛИВОДА А.В. - 2009. - 212 с.

21. Литвинов С. Обмеження волі як вид кримінального покарання / С. Литвинов // Вісник прокуратури. - 2008. - №3. - С. 27 - 31.

22. Марченко Н. Природа додаткових покарань: проблеми концепції / Н. Марченко // Підприємництво, господарство і право. - 2008. - №1. - С. 101 - 105.

23. Марченко Н. Характеристика спільних ознак та відмінностей додаткових покарань у контексті системи покарань / Н. Марченко // Підприємництво, господарство і право. - 2008. - №6. - С. 131 - 135.

24. Митрофанов І. Кримінально-правові засоби забезпечення законності та обґрунтованості покарання / І. Митрофанов // Юридична Україна. - 2010. - №1. - С. 102 - 109.

25. Мостепанюк Л.О. Довічне позбавлення волі як найтяжчий вид покарання: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 "Кримінальне право, кримінологія; кримінально-виконавче право" / Л.О. Мостепанюк. - К, 2005. - 16 с.

Размещено на Allbest.ru