Права і свободи людини в теорії прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Права і свободи людини в теорії прав людини

Зміст

Вступ

1. Права і свободи людини: співвідношення понять

2. Класифікація прав людини

3. Покоління прав людини

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Сьогодні ми маємо широкий перелік прав, які безперервно поповнюються відповідно до розвитку різних сфер життя суспільства. XXI століття відзначається розвитком науково-технічного прогресу, якісними змінами потреб та прагнень у суспільстві, розширенням можливостей вибору поведінки людей. Експерименти у сфері біотехнологій, розробка новітніх інформаційних систем та інші науково-технічні досягнення стають передумовами становлення нових прав людини. Поряд зі сталими та визнаними правами людини виникають раніше невідомі специфічні можливості, правове положення яких не визначене, що ставить питання про їх нормативне закріплення. Отже, актуальним сьогодні є дослідження прав і свободи людини в теорії прав людини, щоб задовольнити потреби суспільства та забезпечити державі правомірну поведінку з боку суспільства.

Низка актуальних проблем прав і свобод людини в теорії прав людини, яким присвячена ця робота поки що не отримала належної уваги саме як самостійна складова предмета вітчизняної загальної теорії права та держави. Окремі положення щодо природи феномена прав громадянина (як аналога прав людини), сформульовані ще у радянський період історії вітчизняного правознавства, перестали відповідати реаліям сьогодення.

На сучасному ж етапі розвитку вітчизняної та зарубіжної правової науки увагу вчених привертали лише окремі аспекти феномена прав людини, внаслідок чого сформувався певний «конгломерат» думок, які торкаються зазвичай лише деяких проявів явища, про котре йдеться. Так, проблемі з'ясування сутнісних ознак поняття прав людини, вихідних засад феномена прав людини, а відтак, і формулювання визначення загальнотеоретичного поняття прав людини присвячено окремі праці вітчизняних вчених С. Алєксєєва, Т. Андрусяка, М. Вітрука, С. Горбунова, А. Гусєва, В. Горшенева, Б. Ебзєєва, М. Заїчковського, І. Ковальова, А. Корнєва, І. Котляра, П. Лазарєва, С. Лугвина, О. Лукашової, І. Лукашука, А. Магометова, С. Максимова, Л. Мамута, Б. Назарова, І. Панкевича, О. Петришина, І. Петрухіна, В. Пугачова, П. Рабіновича, Л. Разсказова, М. Строговича, С. Тао, К. Толкачова; вчених з «далекого» зарубіжжя -- Р. Алстона, В. Бернса, Д. Донеллі, Є. Камєнки, П. Касрін, Н. Кренстона, В. де Купліна, А. Мілна, М. Мінов, Н. Неновські, С. Ніно, М. Новицького, В. Оситянського, М. Петера, І. Сабо, Д. Сейгала, М. Піхов'яка, В. Рюка, Л. Хенкіна, Е. Ховарда, Дж. Хемфрі, Дж. Штайнера та ін. Проте монографічні праці чи спеціальні дисертаційні дослідження зазначеної проблеми в Україні наразі відсутні.

Мета даної роботи є аналіз прав і свобод людини в теорії прав людини.

Наявність поставленої мети дослідження дозволяє визначити завдання дослідження, які можуть включати такі складові:

· визначити співвідношення понять права і свободи людини;

· дати характеристику класифікацію прав людини;

· охарактеризувати покоління прав людини.

Об'єктом дослідження суспільні відносини які регулюють права і свободи людини в теорії прав людини.

Предметом дослідження є права і свободи людини в теорії прав людини.

Методи роботи. Методологічною основою курсової є сукупність філософських, загальнонаукових та спеціальних принципів, підходів і методів пізнання державно-правових явищ і процесів.

Структура роботи. Структура курсової роботи зумовлена завданнями та логікою дослідження. Роботи складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (21найменувань). Повний обсяг курсової роботи становить 31 сторінок, з яких основний зміст 30.

право свобода загальний додатковий

1. Права і свободи людини: співвідношення понять

У слов'янських мовах слово «право» вживається на позначення понять, котрі відображають різні соціальні явища. Явище, що виникає та існує незалежно від держави і має загально соціальну природу, є загально соціальним феноменом. Інше ж явище, поняття про яке також позначається цим терміном,- це наслідок виключно державної діяльності, втілення її волевиявлення. Зважаючи на це, необхідно розрізняти, відповідно, право загально соціальне і, так би мовити, спеціально-соціальне чи, умовно кажучи, юридичне.

Загальносоціальне право - це певні можливості учасників суспільного життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів. Саме соціальні можливості суб'єкта і становлять онтологічну сутність його прав.

Залежно від виду носіїв цих можливостей розрізняють: права людини; права сім'ї, нації (народу), інших соціальних спільнот (класів, суспільних прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів тощо); права людства. Зупинимося більш докладно на понятті прав людини.

Права людини -- це права абстрактні. Вони стосуються безумовного, наприклад, свободи та рівності, життя та власності, свободи слова та захисту особистості. Як права абстрактні, права людини нерозривно пов'язані з іншими правами та колективними благами, наприклад захистом навколишнього середовища та суспільною безпекою. Однак права людини потребують зважування. Зважування -- це найважливіший етап аналізу пропорційності. Аналіз пропорційності передбачає, що згадані вище права мають структуру принципів. А це у свою чергу означає, що й права людини мають структуру принципів.

Отже, це, по-перше, певні свободи людини, тобто її спроможність діяти певним чином або ж утримуватися від певних учинків з тим, аби забезпечити собі (й своїй сім'ї) належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. І, якщо йдеться саме про основні права, то слід мати на увазі такі можливості, без котрих людина не може нормально існувати. Що значить «нормально»? Відповідь на це питання зумовлюється біологічною й соціальною обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними. У такому розумінні розглядуваного феномена реалізовано теоретико-методологічний підхід, який можна назвати «потребовим». Адже зазначені можливості людини повинні використовуватися передовсім для задоволення її життєво необхідних потреб і саме у цьому полягає особистісна значущість, цінність таких можливостей (тобто, прав людини).

По-друге, зміст та обсяг можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини - явище соціальне: породжуються вони самим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «початковими» показниками («дозами») мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правовими (відповідно до терміно-понять «праведний», «правильний», «справедливий», «правий» тощо).

По-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратись, ліквідовуватися будь-ким, не можуть вони бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

Поняття прав людини як окрема категорія виникло ще в епоху Просвітництва. Вже в той час сформувалася думка, що природа наділяє людину певними невід'ємними фундаментальними можливостями, що можуть бути протиставлені урядові, однак мають ним охоронятися. З того часу права людини розглядаються як елементарні передумови гідного людського: існування.

Слід підкреслити, що права людини принципово відрізняються від інших прав, насамперед, двома аспектами. По-перше, вони характеризуються тим, що належать кожній людині тільки через її людську природу; у визначених законом межах вони є невід'ємними; всі їх реалізують рівною мірою. - По-друге, основні обов'язки, що з них випливають, покладені на держави та їхні уряди, а. не на інших людей. А останні : мають діяти таким чином, щоб не порушувати прав інших.

Отже, основним у характеристиці прав людини є те, що вони повинні бути під захистом держави та закону. Більше того, будь-які суперечки щодо прав мають розглядатися компетентним, безстороннім і незалежним судом, який-міг би застосовувати процедури, що забезпечать повну рівноправність та справедливість - щодо широкої громадськості та відкритого проголошення прийнятих рішень.

Свобода людини - це вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина.

Право і свобода -- це гарантовані чинним законодавством вид і міра можливої поведінки людини та об'єднань людей. Більшість авторів ототожнюють право і свободу, розглядаючи їх як рівнозначні явища. Інші автори під правом розуміють можливості людини, забезпечені певним процесом регламентації порядку його здійснення. Під свободою, як правило, розуміють таку сферу поведінки людини, куди держава не повинна втручатися.

Отже, свобода означає автономність людини від держави. Бути автономним означає не бути під контролем іншого, бути незалежним. Права людини, їх соціальне призначення в суспільстві -- одна з найбільш важливих проблем історичного, соціального та культурного розвитку людства. Вони незмінно знаходилися і сьогодні знаходяться в центрі уваги філософської, політичної, правової, етичної, релігійної та інших форм суспільної думки.

Специфічна природа прав людини, що є істотною передумовою розвитку людства, впливає як на відносини між людиною та державою, так і на відносини між самими людьми. Хоч первинною метою прав людини залишається встановлення правил, що регулюють відносини між людиною та державою, деякі з них є важливими у стосунках між людьми. Уряд не тільки зобов'язаний утримуватися від порушення таких прав, а й мусить захищати людину та громадянина від зазіхань інших людей та їх колективів. В Україні права людини в першу чергу пов'язуються з правовим статусом особи, що характеризується як юридичне закріплення правового положення людини і громадянина в сучасному суспільстві. Основу правового статусу людини і громадянина складають її права і свободи. Теорія цих прав і свобод як юридична наука і навчальна дисципліна включає, в себе: а) систему юридичних знань, вчень, доктрин, концепцій; б) походження та історичний розвиток, починаючи від виникнення до сучасного стану; в) їх соціальну - цінність при здійсненні потреб та інтересів людини і громадянина; г) їх реалізацію відповідно до чинного законодавства.

У Конституції України, так само як у конституційному законодавстві багатьох інших країн, застосовуються терміни «право людини» та «свобода людини». Ці поняття слід розрізняти їх термінологічні відмінності сформувалися історично з часів французької Декларації 1789 р., але значною мірою були нівельовані більш пізніми документами про права людини, зокрема Декларацією прав людини 1948 р.

Передусім слід підкреслити, що між «правами» і «свободами» як юридичними категоріями немає різких відмінностей, оскільки і права, і свободи окреслюють певні можливості людини в різних галузях її життєдіяльності, які гарантуються державою. Проте між ними можна встановити відмінність на основі ступеня визначеності можливої поведінки і механізму державного гарантування. Термін «право» застосовується тоді, коли йдеться про конкретні можливості поведінки (право на працю, на відпочинок, на освіту, на соціальний захист тощо). Коли ж треба підкреслити більший простір вибору варіанту поведінки саме на власний розсуд і під власну відповідальність, використовується термін «свобода».

Отже, терміни «права» і «свободи» поєднуються єдиною правовою природою суб'єктивного права, хоча вони не тотожні.

Термін «права» передбачає конкретні напрями діяльності людини, тобто вказує міру її можливої поведінки, закріплену в нормативно-правових актах (право на працю, право на освіту та ін.). Права гарантуються, забезпечуються державою. Термін «свободи» підкреслює широкі можливості людини, не позначає конкретних результатів, а націлює на самостійний вибір індивідом варіанта своєї поведінки (свобода слова, свобода преси, свобода договору та ін.). Зазвичай гарантією свобод є лише невтручання держави у сферу їх реалізації.

2.Класифікація прав людини

Система юридичних знань, концепцій і доктрин про виникнення, розвиток і сучасний стан прав і свобод громадян протягом останніх років досить активно розвивається в Україні. Це обумовлено зміною відношення до людини з боку держави, визнання людини найвищою соціальною цінністю, інтересам якої повинен підпорядковуватись увесь державний лад, система та діяльність органів влади. Однак таке відношення до прав і свобод людини існувало не завжди - сучасний стан правового механізму забезпечення прав і свобод громадян став наслідком тривалого історичного, соціального та культурного розвитку світової спільноти. Складність та змістовність вказаної проблематики обумовили існування у правовій науці чисельних класифікацій прав і свобод людини і громадянина, аналіз яких і обумовив мету написання вказаної статті. її новизна та актуальність визначаються, по-перше, недостатньою з'ясовністю критеріїв, за якими здійснюється диференціація прав і свобод людини, і, по-друге, надзвичайною важливістю забезпечення додержання останніх для побудови в Україні правової соціальної держави.

Як відомо, класифікація - це система супідрядних понять (класів, об'єктів, явищ) у тій чи іншій галузі знання або діяльності людини, складена на основі в об'єктів і закономірних зв'язків між ними, що дозволяє орієнтуватися в різноманітті об'єктів і що є джерелом знань про них. Класифікувати те або інше поняття, а в даному випадку - прав і свобод громадян у сфері державного управління - необхідно для розмежування і впорядкування окремих груп, в які можуть бути об'єднані між собою вказані права і свободи, що дозволяє більш детально дослідити останні.

Як і поняття прав і свобод людини, класифікація останніх здійснюється на основі найрізноманітніших підстав.

Найбільш поширеною серед них є генераційна. Відповідно до вказаного підходу існують покоління прав людини, під якими розуміють основні етапи їх розвитку, пов'язані з формуванням уявлень щодо змісту цих прав і свобод, визнання їх як невідчужуваних, а також у відповідності зі змінами забезпечення останніх.

Класифікувати права людини слід насамперед за змістом (характером) людських потреб, що цими правами забезпечуються. Тоді класифікація останніх матиме такий вигляд:

фізичні (життєві) права - це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема, права на життя, фізичну недоторканність, безпечне природне середовище, житло, соціальний захист);

особистісні права - це можливості збереження, розвитку й захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності (зокрема, права: на ім'я, честь та гідність, свободу думки і слова);

культурні (гуманітарні) права - можливості збереження та розвитку етнічно-національної самобутності, доступу до знань та інших духовних здобутків людства, до їх засвоєння, використання та участі у подальшому примноженні зокрема, права: на освіту, користування надбаннями культури і мистецтва, наукову, технічну і художню творчість, авторські права);

За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина - це суб'єктивні права особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для особи, межі, грані або образ її поведінки чи діяльності у цій сфері. До культурних (духовних) прав і свобод відносяться насамперед такі права і свободи, як право на освіту, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а також право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, право на свободу світогляду і віросповідання. Але в Конституції ці права і свободи закріплені серед громадянських чи політичних прав і свобод, хоча за своїм змістом вони є переважно культурними (духовними) правами і свободами.

Утвердження і забезпечення права людини на освіту в будь-якій країні є одним з найважливіших обов'язків держави. Це зумовлено тим, що освіта в сучасному глобалізованому й інформатизованому світі все більше стає вирішальним чинником суспільного прогресу і національної безпеки, важливою складовою повного розвитку людської особистості, збільшення поваги до прав і свобод людини. Сьогодні цілком очевидно, що без необхідної освіти людина не зможе забезпечити собі належних умов життя і реалізуватись як особистість, а також усвідомити і захистити свої права. Високий рівень освіченості населення є важливим чинником, що позитивно впливає на створення сприятливих умов для повної реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Кожен має право на освіту, визначається у ст. 26 Загальної декларації прав людини. Встановлюється вимога безоплатності загальної та початкової освіти та обов'язковість останньої. Право на освіту є одним із найважливіших прав людини, що визначає не тільки соціальний розвиток людини, а і його суспільний статус. У ст.13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права закріплюється спрямованість освіти на повний розвиток людської особистості і збільшення поваги до прав людини та основних свобод. Вона повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими та релігійними групами. У розвинених країнах освіта стає однією із пріоритетних сфер державної політики, сферою державних та приватних інвестицій. Навіть монархічні країни Перської затоки останніми роками активно реалізують для своїх громадян можливості безоплатної освіти всіх рівнів. У Протоколі до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. зроблено застереження, що жодна людина не може бути позбавлена права на освіту, а держава має поважати право батьків відповідно до їх релігійних і філософських переконань забезпечувати освіту і навчання своїх дітей. Ці положення відображено у Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (для України набула чинності у 1963 р.), розвинено і закріплено у Конвенції про права дитини 1989 р.

Норми Конституції України відповідають міжнародним стандартам у галузі освіти. Зокрема, Конституція гарантує кожному право на освіту, утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, задоволення національно-культурних і мовних потреб, вільний розвиток своєї особистості, право на свободу світогляду, право набувати спеціальні знання, що дають можливість вибору професії та роду трудової діяльності».

економічні права і свободи - можливості (свободи) людини і громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: власністю (право на власність) і своєю робочою силою (право вибору роду занять), використовувати її самостійно або за трудовим договором (право на працю), виявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (свобода підприємництва).

Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав - право на приватну власність (володіти, користуватися і розпоряджатися нею), на підприємницьку діяльність і вільне розпорядження робочою силою - зазвичай розглядали як фундаментальні, основоположні права особи і поєднували їх із правами особистими (громадянськими). У сучасних конституціях та інших нормативно-правових актах ці права частіше називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу, одно порядкову з правами громадянськими (особистими), політичними.

* політичні права - можливості людини брати участь у суспільному (державному й громадському) житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань насамперед політичного спрямування (зокрема, права: на юридичну правосуб'єктність; участь у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, у створенні та діяльності громадських об'єднань).

Нині широко визнаним є принцип єдності й взаємозалежності усіх груп основних прав людей. Однак було б хибним твердження про те, що всі ці групи є цілком рівноцінними за значенням для існування і розвитку людини. Тому й послідовність викладу різних прав людини не повинна бути довільною, «випадковою»: вона має так чи інакше враховувати певну нерівнозначність їх для людини та відображати її.

Окрім наведеної - як видається, основної - класифікації, всі права людини можуть поділятися на певні види й за іншими критеріями, а саме:

* за значенням для їх носія - основні (безумовно необхідні для його існування та розвитку) і неосновні (які не є життєво необхідними);

* за способом здійснення - активні (свобода «для», тобто для вчинення активних дій) і пасивні (свобода «від», тобто від втручання, перешкоджання з боку інших суб'єктів);

* за суб'єктним складом здійснення - індивідуальні (здійснюються переважно одноособово, наприклад, право на свободу вираження переконань, на виховання своєї дитини) і колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв права, наприклад, право на утворення громадських об'єднань, проведення мітингів, демонстрацій);

* за історичною послідовністю виникнення і визнання - права першого покоління («громадянські», тобто здебільшого фізичні, особистісні й політичні), другого покоління (здебільшого економічні, соціальні та культурні) і третього покоління (так звані солідаристські, тобто здебільшого колективні права людини або права колективних суб'єктів, зокрема спільнот).

Така інструменталізація законодавства включає, по-перше, пізнання об'єктивно існуючих можливостей для існування та розвитку усіх людей (а також їхніх об'єднань і спільнот), а по-друге, «наділення» законодавства - у процесі його інтерпретації - таким смислом, аби воно могло слугувати засобом, важелем здійснення цих можливостей, тобто «інструментом» використання відповідних прав, а тим самим - і задоволення певних потреб. Йдеться, таким чином, про своєрідне дослідження функціонального зв'язку між право реалізаційною діяльністю (причина) і можливістю задоволення певних потреб (наслідок).

У цьому й вбачається конкретно-історична зумовленість смислотворчої інтерпретації юридичних норм, які закріплюють права людини та засоби їх реалізації. Розглядувана інтерпретація, особливо ж її офіційно-нормативний різновид, за необхідності включає і гносеологічну складову, а отже, дозволяє застосовувати до такої інтерпретації категорію об'єктивної істини.

Останньою класифікацією прав людини, яка останнім часом дедалі частіше застосовується при аналізі систем національних законодавств і яку ми не можемо обійти увагою в межах нашого дослідження, є та, що була запропонована Комісією з прав людини ООН. Згідно з нею всі права людини розподіляються на три основні групи: а) загальні права і свободи людини; б) додаткові права людини; в) спеціальні права. Зрозуміло, що перша група прав є найширшою, оскільки її конституюють всі права, які покликані гарантувати людині умови для нормальної суспільної інтеграції, а також забезпечити рівну гідність кожній особі. До неї потрапили всі права, які встановлено Міжнародним кодексом про права людини і які включають в себе насамперед право свободу дії особи, право на цілісність особи, право на участь у правовому процесі, економічні права, соціальні права, політичні права, культурні права. Другу групу «додаткових прав» складають ті права, які особа набуває як член певної національної, етнічної, релігійної або лінгвістичної меншини. По суті, вони встановлюються ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. До останньої групи спеціальних прав, згідно з запропонованою Комісією моделлю, відносяться права місцевих народів та їх представників, що зафіксовані в Конвенції Міжнародної організації праці № 169 та в Декларації прав місцевих народів.

На перший погляд, внесення подібної точності у класифікацію прав людини може видаватись зайвим. Мовляв, навіщо визначати класифікаційну специфіку того чи іншого права? Адже всі вони є рівною мірою конституційними.

Так, з формально-юридичної точки зору будь-яке закріплене в конституції право людини має бути забезпечено державою незалежно від того, чи ми відноситимемо його до групи соціальних, економічних, політичних, культурних або будь-яких інших прав. В цьому сенсі доктринальне визначення класифікаційної належності того або іншого права нічого не змінює і не знімає з держави обов'язку його гарантувати, забезпечувати та захищати (зараз ми свідомо не вживаємо ще й поняття «охорони» прав людини, оскільки, як цілком аргументовано доводить В. Темченко, за своїм юридичним змістом терміни «охорона» та «захист» прав людини часто використовуються синонімічні). Але практика державотворення переконливо свідчить про те, що реальне забезпечення прав людини значною мірою відбувається завдяки реалізації спеціальних державних програм, прийняттю відповідних законів та інших нормативно-правових актів, які визначають пріоритети у функціонуванні держави, її органів та посадових осіб. Тобто практично завжди сучасні демократичні держави визначають для себе конкретні цілі, які повинні підвищити рівень гарантованості й забезпеченості окремих прав людини. З цієї точки зору гранично важливо чітко усвідомлювати, про які саме права людини йдеться, коли держава наполягає на першочерговому значенні діяльності у напрямі забезпечення, наприклад, соціальних прав громадян.

Зрозуміло, що, аналізуючи зміст другого розділу Конституції України й описуючи структуру визначених у ньому прав людини, можемо вказати стосовно значної кількості прав ту сферу, де вони реалізуються. В цьому сенсі можливість подібної класифікації прав людини, як пише Ю. Тодика, зумовлюється самим текстом Конституції. Але, було б принципово неправильним робити висновок (як це зустрічається у деяких авторів), що в Конституції України використано лише зазначену модель класифікації прав людини. При цьому маємо на увазі не просто будь-які абстрактні класифікаційні моделі прав людини, які можуть бути гіпотетично застосовані до аналізу чинної Конституції України, а ті, які закладались у неї в ході її розробки та прийняття. З цієї точки зору, можна говорити як про «класифікацію конституційних прав людини», так і про «конституційну класифікацію прав людини».

Разом з тим, відтворюючи класифікаційну модель прав людини і що застосована в Конституції України, необхідно звернути увагу на цілу низку надзвичайно цікавих моментів, які відзначалися вітчизняними авторами. Так, наприклад, П. Рабінович, порівнюючи зміст ст. ст. 21 та 22 Конституції України з усіма наступними статтями, вміщеними в другому розділі, зазначає, що вони пов'язані зі сферою загального поняття права (вказуючи на загальні соціально-філософські засади рівноправності всіх людей, антропну гідність людини, принципову невичерпність розвитку прав людини), тоді як усі інші статті стосуються вже окремих конкретних прав людини (першим з цих конкретних прав людини, закріплених Конституцією України, як пише П. Рабінович, є право на вільний розвиток особистості).

Але, не занурюючись в суто теоретичні проблеми класифікації прав людини, зараз ми вважаємо за необхідне ще раз наголосити на тих причинах, що змусили нас безпосередньо звернутись до цієї теми в ході нашого дослідження. Річ у тім, що, кажучи про «систему прав людини» і, тим більше, якщо характеризуємо її як «складну систему», ми так чи інакше визнаємо, що елементи повинні бути певним чином згруповані, взаємодіяти у властивий їм спосіб, зберігати єдність і водночас розвиватись. Тому, намагаючись осягнути й охарактеризувати внутрішню структуру загальної системи прав людини, ми змушені піднімати питання щодо класифікації цих прав. У цьому сенсі проблематика конституційно-правових основ класифікації прав і свобод людини і громадянина є невід'ємним логічним елементом наукового дослідження системи прав людини.

Таким чином підводячи підсумок в даному питанні в якому мною було дано класифікацію прав людини потрібно зазначити наступне, що бБудь-яка класифікація прав і свобод людини є певною абстракцією, яка не в змозі відобразити повністю їх зміст, а лише окреслює загальні тенденції, що існують на певному етапі. З огляду на це надзвичайно важким є завдання дослідників, які ставлять перед собою мету дослідити увесь комплекс прав і свобод людини - адже навіть правове закріплення цих феноменів неминуче відстає від їх реальної наповненості, у зв'язку з чим більш коректним уявляється аналіз певних вузьких аспектів цієї проблематики - наприклад, прав і свобод громадян у сфері державного управління, освіти тощо. Тому класифікація, відповідно до якої права людини включають чотири покоління останніх, дозволяє виділити тенденції, притаманні появі та правовому закріпленні означених прав, однак жодним чином не є науковим догматом, що не підлягає спростуванню. Із появою нових, невідомих сьогодні, суспільних відносин, в яких виникатимуть нові, потребуючі додержання і захисту права, свободи та інтереси людини, неминуче змінюватимуться і їх класифікації.

3.Покоління прав людини

У сучасній правовій науці виділяють чотири покоління прав і свобод людини.

Першим поколінням прав і свобод людини традиційно визнаються громадянські і політичні права, завойовані в результаті буржуазних революцій в Європі і Америці, згодом конкретизовані в практиці і законодавстві демократичних держав. Мова йде про особисті і політичні права, які відображають так звану «негативну свободу», - зобов'язання держави утримуватися від втручання в сферу особистої свободи і створювати умови участі громадян в політичному житті. З цього приводу відомий російський юрист М.М. Коркунов писав: «Для того, щоб суспільна культура, що історично виробляється, не втратила своєї життєвості, щоб вона не завмерла в нерухомому застої, необхідно, щоб цивілізація включала і право, що відособлює і оберігає індивідуальне».

Права першого покоління визнаються міжнародними і національними документами як невідчужувані і такі, що не можуть бути обмежені. Деякі західні фахівці схильні саме ці права розглядати як власне «права людини», вважаючи, що права другого і третього поколінь є за своєю сутністю лише «соціальними домаганнями», тобто не стільки правами, скільки привілеями, на «перерозподіл національного доходу на користь соціального слабких».

Права другого покоління включають у себе наступні: право на працю та її гідну винагороду, право на захист від безробіття, право на житло та його недоторканість, право на відпустку, право на певні життєві стандарти, право на гідне існування родини, право на покращення життя, право на безпеку родини, право на соціальну допомогу, право на соціальне забезпечення, право на освіту, право на захист наукової, літературної і художньої творчості, право на вільний вибір професії, право на утворення асоціацій, право на страйк. Інколи до цієї групи прав додають ще й таке специфічне право, як право на соціальну безпеку. Щоправда, як доводять, саме поняття «соціальна безпека» є сукупним визначенням стану, коли ми засвідчуємо гарантування і захист не якогось одного, а цілої низки прав людини другого покоління.

Третє покоління прав людини зумовлено загостренням у другій половині XX ст. глобальних проблем, серед яких на одне з перших місць виходить екологічна, а також вступ найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. Звідси -- такі права, як право на безпечне довкілля, право на інформацію. Особливість третього покоління прав полягає в тому, що вони є колективними і можуть реалізовуватися сумісно.

Це так звані солідарні права, тобто право на розвиток, на мир, на безпечне навколишнє середовище, на спадщину людства, а також право на комунікацію, пов'язане з концепцією нового міжнародного інформаційного порядку. Права третього покоління -- це колективні права, а не які-небудь «нові» права індивіда. Безумовно, кожна людина бере участь у реалізації таких прав, але ця участь пов'язана не з її особистим статусом, а з її становищем як члена відповідної спільноти. У сучасних теоріях є тенденція відносити до третього покоління прав людини ті з них, які конкретизують права перших двох поколінь (наприклад, на відмінність, тишу, спокій тощо). Такі права не є колективними, і відповідно немає підстав вважати їх правами третього покоління.

У Конституції України закріплені всі категорії і покоління прав людини. З прав третього покоління особливо слід відзначити право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Реалізація цього права в Україні в умовах несприятливих наслідків Чорнобильської катастрофи має велике значення і пов'язана з немалими труднощами1. Це важлива функція держави. У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. записано, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління, що Україна має право на відшкодування збитків, заподіяних екології України органами СРСР.

У цілому основні права і свободи людини розвивалися згідно з такими тенденціями, як соціалізація; демократизація; гуманізація; інтернаціоналізація; широке закріплення на конституційному рівні основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; зближення правового статусу громадянина і правового статусу людини, оскільки більшість держав світу надають іноземцям національний режим перебування на своїй території.

Сьогодні виникають дискусії серед членів суспільства про те чи потрібні людям такі права, якими повинні бути межі їх реалізації? Зокрема, Рада Європи, ЄС, деякі інші міжнародні організації чітко визначилися з цих питань. Окремі соматичні можливості, надані сучасною медициною, відносяться до категорично заборонених. Наприклад, такими є право на клонування - створення біологічного двійника з дорослої клітини донора. Саме Європейський Парламент прийняв Резолюцію стосовно клонування людини (1998 р.), метою якого було заборона клонування, оскільки це принижує гідність людей, оскільки по суті означає проведення експериментів над людиною. Проте, непоодинокими є виступи на захист визнання права на клонування у терапевтичних цілях.

До заборонених відносять також право на евтаназію - задоволення потреб хворого по прискоренню смерті діями або бездіяльністю. Проблема полягає в тому, що на міжнародному рівні щодо даного права людини відсутнє нормативне визначення. Наявні лише окремі міжнародні документи, наприклад, Конвенція Ради Європи 1997 р. про захист прав і достоїнства людини у зв'язку із застосуванням досягнень біології та медицини. В той же час в Бельгії, Люксембурзі та Нідерландах проводять евтаназію смертельно хворим пацієнтам. До речі, Нідерланди стали першою країною, яка законодавчо закріпила право на евтаназію у квітні 2002 р.

На нашу думку, проблема полягає в тому, що в суспільстві немає єдності щодо того, чи потрібні людям деякі види соматичних прав. Причиною такої невизначеності є недостатність дослідження науки, щодо цих прав, та необізнаність суспільства.

Для порівняння наведемо приклад прав людини четвертого покоління, які врегульовані сьогодні на міжнародному рівні. Саме у результаті закріплення цих прав були забезпечені потреби суспільства і держави. Прикладом таких прав є інформаційні права. В контексті забезпечення інформаційних прав державою особі вирішилися актуальні потреби людини сьогодення, а саме на вільний доступ до Інтернету, свобода слова в світовій мережі, вільний доступ до інформації через Інтернет. На відміну від соматичних прав інформаційні права, так звані "віртуальні права", є більш врегульованими на міжнародному рівні і не мають суперечностей з внутрішньо національним правом та у суспільстві загалом. Крапку в дискусіях поставили резолюції ООН, які задовольнили бажання суспільства. Наприклад, Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 5 липня 2012 р. закріпила права на свободу слова в Інтернеті.

Отже, якщо проаналізувати вище сказане, то доречною буде думка О. Авраменко та О. Жидкової, на думку яких "четверте покоління прав людини ґрунтується на незалежному й альтернативному виборі форми правомірної поведінки та пов'язане із автономією визначення особи і дій" При цьому гармонійне застосування норм релігії, моралі та права є гарантією встановлення позитивної поведінки особи, оскільки права людини, ураховуючи традиційні цінності суспільства, релігійні й моральні переконання, повинні бути універсальною нормою для кожного члена людського співтовариства.

На нашу думку, перш ніж закріплювати на юридичному рівні право четвертого покоління, необхідно провести ґрунтовні дослідження у медицині, генетиці та у новітніх технологіях. Також потрібно визначити, чи потрібне таке право четвертого покоління для сучасного суспільства, в першу чергу, в аспекті несуперечності правам інших осіб.

На підставі викладеного можна запропонувати такі засади формування четвертого покоління прав людини: визнання високого статусу особи; прагнення єдності норм права, моралі, релігії при визначенні поведінки як правової; визнання права на індивідуальність особи, що включає повагу до особливих потреб людини, які надають їй можливість бути несхожою на інших; установлення суверенності людини щодо держави. Це дає змогу особі реалізовувати свої ідеї, погляди, потреби незалежно від інших суб'єктів, але в межах існування єдиного правового поля. Тобто четверте покоління прав людини ґрунтується на незалежному й альтернативному виборі форми правомірної поведінки та пов'язане з визначенням автономії особи.

Р. Кравченко зазначає, що термін «особиста автономія» припускає єдність відносного й абсолютного. Особиста автономія інтерпретується як співвідношення факторів незалежності та залежності. Вона включає соціальний, культурний і антропологічний вимір, інтегрує їх в вигляді багатовимірної цілісності, в якій органічно взаємодіють фактори негативної та позитивної свободи, творчості й само-творчості. Він стверджує, що в такому розумінні особиста автономія виражає цілісність особи як суспільно-індивідуального суб'єкта історії, що конструює водночас і світ повсякденності, і світ великого соціуму. На думку науковця, у своїй конкретності особиста автономія дозволяє індивідові визначати напрям свого саморозвитку, обирати свій особливий життєвий шлях. Із позиції Ю. Габермаса автономія є нормативним ідеалом, нормативно бажаною можливістю у рамках загальних структур соціальної інтеракції. Автономія -- не щось дане особі від природи і не логічна передумова або емпірична попередня умова демократії. Це можливість, закладена в соціальних відносинах, за умови, що останні розглядаються в аспекті здатності особи до рефлексії над собою. Наслідком розвитку основних інтерактивних здібностей є здатність до автономії. На думку Ю. Габермаса, ідея автономії полягає в тому, що людські істоти діють як вільні суб'єкти лише настільки, наскільки вони підкоряються тим законам, які собі диктують відповідно до поглядів, набутих інтерсуб'єктивно.

На нашу думку, автономність людини -- це суверенна, особиста сфера людини, яка дає їй змогу незалежного волевиявлення, самовизначення, що ґрунтується на альтернативному виборі норм моралі, релігії, права, і має бути гарантовано захищена від втручання інших суб'єктів, зокрема держави. Прикладом реалізації автономності особи є такий судовий прецедент: у листопаді 2008 р. лікарі оголосили, що без пересадки серця 13-річній X. Джонс залишається жити півроку. Проте вона відмовилася від трансплантації, обґрунтувавши своє рішення тим, що краще «померти з гідністю в оточенні рідних і друзів». Батьки її намір підтримали. Медики намагалися оскаржити це рішення, але Високий суд Великої Британії визнав, що діти віку X. Джонс можуть приймати рішення про відмову від лікування. Однак 21 липня 2009 р. британка змінила своє рішення і записалася в лист очікування донорського органу. Уже через тиждень вона отримала нове серце. «Я пам'ятаю, що хотіла померти, -- сказала вона. -- Але вважаю, що кожен має право змінити своє рішення». Автономність особи виявляється в її поведінці, яка може бути правомірною, неправомірною, юридично нейтральною. Тому при реалізації автономності особи особливу роль відіграють норми права, що є «робочим інструментом», за допомогою якого забезпечується свобода людини і переборюється соціальний антипод права -- свавілля й беззаконня. -- шляхом визначення правомірності дій суб'єкта і встановлення межі дій особи як суверена. Межі автономності особи можуть бути: фактичними (зміст можливостей незалежного волевиявлення) і юридичними (особа не може втручатись у права й інтереси інших суб'єктів права, порушувати закон, вчиняти аморальні дії). Для систематизації правовідносин і безпеки суспільства поняття «автономність особи», межі її здійснення необхідно детально дослідити в юридичній науці з метою закріплення цих визначень у законодавстві України.

Визнання за особою автономності дає змогу суб'єктові реалізувати права з урахуванням права на індивідуальність, що включає унікальність, неповторність, самобутність, духовність особи. Індивідуальність -- це особливості характеру та психічного складу, що відрізняють одного індивіда від іншого; окрема особа, індивід. Унікум -- єдиний у своєму роді, неповторний. Самобутній -- своєрідний, не схожий на інших, який йде своїм шляхом, самостійний у своєму розвитку. Такий підхід максимально наближує право до особи з визнанням її високого статусу -- Людини.

Окремим питанням, яке логічно випливає з характеристики автономності особи, є перелік прав, які можуть належати до четвертого покоління прав людини. Якщо включити до цього переліку зміну статі, трансплантацію органів, клонування, використання віртуальної реальності, одностатеві шлюби, штучне запліднення, евтаназію, вільну від дитини сім'ю та незалежне від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами, то також необхідно визначити, чи будуть вони за своїм ознаками збігатися з правомірною поведінкою.

Отже, четверте покоління прав людини -- це незалежність і альтернативність особи у виборі правомірної поведінки, що ґрунтується на автономії в межах єдиного правового поля, норм закріплення нових медичних досягнень у правовій нормі до повного з'ясування наслідків такого втручання в організм людини.

Таким чином, відповідно до теорії походження прав людини їх поділяють на три групи чи так звані покоління. Так, перше покоління становлять громадянські та політичні права, друге покоління - соціально-економічні та культурні права, третє - колективні права або права «солідарності». Слід зазначити, що у вітчизняній правовій науці, а також у дослідженнях багатьох міжнародних фахівців досить поширеною є думка про те, що провідними, базовими правами людини, які потребують першочергового захисту, є саме громадянські та політичні права. Однак останнім часом такі погляди поступово переглядаються. Роль економічних, соціальних і культурних прав, які розглядаються як факультативні або навіть другорядні, невиправдано звужується.

Висновки

Дослідження окремих актуальних проблем загальної теорії прав людини дозволяє дійти наступних висновків.

Права людини -- це певні її можливості, об'єктивно зумовлені характером та досягнутим рівнем розвитку суспільства (котрі на сучасному етапі зазнають відчутного міжнародного впливу), які обгрунтовані з позиції моральних норм, домінуючих у відповідному суспільстві, спрямовані на забезпечення гідних умов існування та нормального розвитку людини, а, отже, -- й на утвердження її самоцінності як унікальної родової біосоціальної істоти.

Зважаючи на необхідність наукового обґрунтування та удосконалення перекладу низки іншомовних термінів з прав людини українською мовою, пропонуємо: термін « перекладати «Всезагальна Декларація», термін -- як «особові права»; терміносполучення « тлумачити не у кальковому варіанті перекладу (як «людська істота»), а крізь призму категоріального апарату екзистенціалізму, котрий наголошує на неповторності індивідуального буття людини й значенні її прав для цього процесу, та відображати в україномовному варіанті терміном «людина».

Аналіз процесів, що мають місце у правопорядках ЄС, РЄ, ОАД, свідчить про формування нової, міжнародної, культури прав людини. її суттєвими особливостями є: а) подолання існуючих колізій та розмежування сфер впливу міжнародних органів захисту прав людини, зокрема судових органів РЄ та ЄС; б) міжрегіональне запозичення окремих змістовних елементів тлумачення прав людини; в) поступове формування уніфікованої системи змістовних стандартів прав людини.

Сучасні тенденції розвитку інституту прав людини свідчать про інтенсифікацію набуття цим явищем ознак загально-цивілізаційного феномена. Відтак при характеристиці суттєвих властивостей прав людини видається підставним вживати поряд із терміном «можливості» також і термін «надбання» (загальнолюдські). Якщо поняття, позначене терміном «можливості», характеризує феномен прав людини з огляду на конкретне суспільство, то термін «надбання» більш точно характеризує цей феномен крізь призму його відображення міжнародним правом. Власне, аналіз міжнародних норм з прав людини, вміщених в актах всесвітніх організацій (ООН), регіональних систем захисту прав людини, порівняння «правозахисної» практики Євросуду, ССЄС та Суду ОАД дозволяють вести мову про всесвітні масштаби не лише принципового консенсусу щодо номенклатури, переліку прав людини, які мають бути забезпечені в усіх регіонах земної кулі, але й щодо базового, мінімального рівня тих ознак змісту прав людини, котрий має забезпечуватися у кожному випадку реалізації останніх. Це ще раз підтверджує вироблений практикою Євросуду принцип «серцевинного значення права», зменшувати, звужувати рівень якого (тобто рівень, так би мовити, змістовного навантаження права людини) не повинна жодна держава сучасного світового співтовариства

Список використаних джерел

1. Аврамова, О. Четверте покоління прав людини: постановка проблеми / О. Аврамова, О. Жидкова // Право України. - 2010. - №2. - С. 101- 107.

2. Алексі, Р. Існування прав людини / Р. Алексі // Право України. - 2011. - №8. - С. 121 - 130

3. Головистикова А. Н. Права человека : учебник / А. Н. Головистикова, Л. Ю. Грудина . - М.: Эксмо, 2008. С.57 -58. (Российское юридическое образование).

4. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів / За ред.. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. - Харків: Право, 2009. - 567с.

5. Добрянський, Святослав. Права людини: деякі проблеми загальної теорії / Святослав Добрянський // Юридична Україна. - 2003. - №5. - С. 35

6. Колодій А. М. Права людини і громадянина в Україні: Навчальний посібник / А. М. Колодій, А. Ю. Олійний . - К.: Юринком Інтер, 2003. - 345с.

7. Конституційне право України / За заг. ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. -- К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. - С. 142.

8. Коркунов Н. М. Общественное значение права / Н. М. Коркунов. - СПб., 1892. - С. 76.

9. Кравченко Р. Ю. Личностная автономия: филосо фский аспект: автореф. дис…. канд.. юрид. наук: 09. 00. 13. Южный Федеральный ун - т. - Ростов н / Д., 2008. - 13 с.

10. Лазур, Я. В. Щодо класифікації прав і свобод людини / Я. В. Лазур // Форум права. - 2011. -№1. - С. 565 - 569.

11. Ладиченко, Віктор. Взаємозв'язок права і свободи / Віктор Ладиченко // Юридична Україна. - 2011. - №10. - С. 4 - 9

12. Литвиненко, І. Л. Генезис прав людини в історії політико - правової думки світу та України / І. Л. Литвиненко // Вісник Хмельницького ін. - ту регіонального управління та права. - 2004. - №1 -2. - С. 7 - 13.

13. Права человека: Учебник для вузов / Отв. редактор -- член-корр. РАН, доктор юрид. наук Е. А. Лукашева. -- М., 1999. - 567с.

14. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. - К. : Логос, 2006. - 456с.

15. Рабінович П. М. Права людини і громадянина: навчальний посібник / П.М. Рабінович, М. І. Хавронюк. - К. : Атіка, 2004. -345с.

16. Скакун О. Ф. Теорія права і держави: Підручник / О. Ф. Скакун - К. Правова Єдність. - К.: 2010. - 514 с.

17. Скрипнюк, О. Соціальна держава і проблеми забезпечення соціальної безпеки / О. Скрипнюк, В. Тихий //Вісник Конституційного Суду України. - 2002. - № 2. - С. 43-44.

18. Соколенко, Ю. Гарантії культурних прав і свобод громадян України / Ю. Соколенко // Право України. - 2004. - № 2. - С. 35 .

19. Супрун, О.В. Права людини нового покоління / О. В. Супрун [Електронний ресурс] Режим доступу http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Nvknuvs/2010_5/radzivsa.htm.

20. Темченко В. Особливості юридичного змісту термінів «захист» та «охорона» у механізмі забезпечення прав і основних свобод людини / В. Темченко // Право України. -- 2005. -- № 9. -- С. 35.

21. Хаберамс Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. - СПб., 2000. - С. 137 - 140.

Размещено на Allbest.ru