Азіатський спосіб виробництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему Азіатський спосіб виробництва

План

1. Поняття та ознаки азіатського способу виробництва

2. Стародавній Єгипет

3. Вавилон і Ассирія

Список використаних джерел

1. Поняття та ознаки азіатського способу виробництва

Тривалий час вважалося, що розвиток людського суспільства відбувався за схемою: первіснообщинний (первісно-громадський) лад - рабовласницький - феодальний - капіталістичний з перспективою соціалізму і комунізму. Держави Стародавнього Сходу в цю схему не вписувались. Рабство тут ніколи не мало такого поширення, як у Стародавній Греції чи Римі, де на одного вільного громадянина припадало 8-10 рабів і негромадян і основна праця та левова частка виробництва були результатом їх діяльності. На Сході рабство мало патріархальний характер, раби були слугами у храмах і маєтках знаті і майже ніколи - основною продуктивною силою. При бажанні можна знайти ознаки родового ладу - общинне землеволодіння і самоуправління, феодалізму - користування землею відроблялося службою у війську правителя чи оброком і відробітком селянською працею.

Частина учених, починаючи ще з Карла Маркса, вважає, що існував як самостійний лад так званий азіатський спосіб виробництва. В СРСР про нього «благополучно забули», надто він нагадував колгоспну систему 30-х - початку 50-х років. азіатський виробництво вавилон держава

Азіатський спосіб виробництва - початкова форма аграрно-ремісничої цивілізації, що базується на антагонізмі общинного селянства і деспотичної держави, яку уособлюють бюрократичний апарат, наймана армія тощо. Виникає з розпадом первіснообщинного ладу. Найвищого розвитку азіатський способі виробництва набув у Китаї, Індії, Туреччині, Персії, Мексиці, Перу та в інших країнах.

Основною формою власності азіатського способу виробництва була державна (на землю, іригаційні споруди, воду). Існували також власність сільських землеробських общин, залишки племінної власності, общинна власність ремісників, починало розвиватися приватне землеволодіння.

Держава здійснювала контроль за спорудженням та функціонуванням іригаційних систем і розподілом води, пересуванням схилів, вирубуванням лісів, зовнішньою торгівлею, створенням страхового фонду, охороною території, будівництвом храмів, фортець, виконувала військові функції тощо. Основним класом безпосередніх виробників, яких експлуатували державні чиновники, були царські землероби й ремісники. Використовувалася також праця рабів, селян - общинників. Експлуатація общинного селянства, що складалося з патріархальних сімей, здійснювалася через вилучення натуральної ренти (що збігалася з податком) та виконання трудових повинностей. Рента, крім додаткового, включала й частину необхідного продукту.

Азіатський спосіб виробництва поєднував у собі певною мірою риси рабовласницького і феодального способів виробництва. В межах азіатського способу виробництва почало зароджуватися товарне виробництво, виник купецький та лихварський капітал. Водночас процес утворення класів не завершився. Землеробська община в деяких країнах Східної Європи та Азії існувала до XIX ст., в інших їй на зміну прийшла община з приватним володінням на землю, що було основою прогресу. Певні елементи прогресу існували і в тих общинах, де поєднувалися колективна власність на землю і приватне володіння нею. Загалом розвиток общинного землеволодіння характеризувався значною консервативністю, застоєм, кастовістю.

Що ж є характерним для азіатського способу виробництва?

Основою життєдіяльності і виробництва виступає сусідська община. Її органи самоуправління регулюють правові відносини в колективі. Земля є власністю держави, однак община має право опосередкованої власності. Саме її органи розподіляють земельні ділянки між общинниками. Користування цими наділами можливе за умови виконання суспільних обов'язків і повинностей, сплати податків тощо.

Джерелами рабства виступають полон, кабала (з обмеженнями), дітонародження в сім'ях рабів. Становище їх в цілому краще, ніж у Греції чи Римі, а кількість - відносно незначна.

Найпоширенішу форму східної держави становила деспотія. Економічною основою влади деспота була державна власність на землю, податки, військову здобич. Влада спиралася на професійне, нерідко наймане, військо та централізовано скероване чиновництво. Сама ж царська влада, що дуже характерно для Сходу, обожнювалася. Фараони в Єгипті вважалися живими богами, і навіть у Індії, де жерці намагалися контролювати царську владу, вважалося, що цар - раджа виступає знаряддям бога Брахми, а його влада - божественного походження.

Розглянемо основні територіальні різновидності т. зв. азіатського способу виробництва та його державницько - правових конструкцій: Стародавній Єгипет, Ассиро - Вавилонську державу.

2. Стародавній Єгипет

Право Стародавнього Єгипту загалом було елементом у надбудові до базису - азіатського способу виробництва. Уся земля формально належала фараону, який передавав її у тимчасове або постійне володіння сільським громадам, храмам, воїнам, чиновникам. У будь-який момент фараон міг позбавити землі особу або громаду. Фараон міг змушувати володільців виконувати будь-які повинності, як, наприклад, будівництво пірамід тощо.

Вже в епоху Раннього царства формуються характерні риси сакральної єгипетської монархії, де фараон, божественний «володар Обох Земель», носій подвійної корони Єгипту, виступає як втілення бога Гора.

Своєрідним апофеозом влади фараона в Єгипті виступає релігійна реформа Аменхотепа IV. На дванадцятому році свого правління цар-реформатор остаточно пориває з традиційним єгипетським багатобожжям та засновує культ сонячного диска - Атона. За наказом фараона в єгипетських написах робляться спроби не лише знищити імена богів, але й саме поняття «бог». Слово це намагаються замінити словом «володар», а знак бога - знаком, що означував фараона. Саме сонце на завершальному етапі реформи мислиться не як бог, а як цар. Віднині у світі правлять лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехнатон - «догідний Атону».

Деспотична влада фараона не була владою волюнтаристською, фараон по-своєму турбувався про власний народ. У цьому плані дуже цікавою пам'яткою держави і права Стародавнього Єгипту видається «Повчання гераклеопольського царя своєму сину Мерікара», яке датується часом переходу від Давнього царства до Середнього (або першими десятиріччями Середнього царства). В «Повчанні» особливий акцент робиться на моральній основі влади. Закликаючи Мерікара нещадно ставитися до заколотників та остерігатися черні, геракле-опольський цар одночасно радить наближати до себе людей за їх заслуги, не карати несправедливо, турбуватися не лише про вельмож, а й про усіх підданих, бо всі люди - «стадо бога», всі вони «вийшли з його плоті». Закликаючи сина дотримуватися мудрих приписів предків, він говорить про особливу відповідальність, яку накладає на царя його сан, та вказує йому, що саме доброчинні дії правителя - краща пам'ять про нього серед людей та запорука виправдання на суді богів у загробному царстві, де доброчинність цінується вище, ніж пожертвуваний богам «бик зловмисника».

У І тис. до н. є. земля стає предметом купівлі-продажу та здачі в оренду, що було ознакою ослаблення влади фараона і кризи азіатського способу виробництва.

Рухомі речі були предметом приватної власності і могли вільно відчужуватися. Існували договори позики (до 100 відсотків річних), найму, оренди землі. В останньому випадку орендна плата становила від 1/3 до 5/6 врожаю (якщо надавалося ще й зерно для посіву).

Сім'я характеризується пережитками матріархату, становище жінки в сім'ї високе. Шлюб укладався через договір, причому жінка зберігала своє майно. Розлучення відбувалося вільно. Усі діти, незалежно від статі, були спадкоємцями.

Головою судової влади вважався фараон, фактично суд над вищими чиновниками здійснював візир - джаті. Вищою судовою установою були т. зв. шість палат (в період Давнього царства), які саме і очолювалися візиром. У період Нового царства судова влада здійснювалася особливими судовими колегіями - кенбетами: центральною (30 членів), окружними, міськими. Незважаючи на те, що суддя вважався жерцем богині істини Ісіди, хабарництво було досить поширеним явищем. За хабар відпускали злочинця, за хабар же призначали на посади.

Серед видів злочину виділяються злочини проти держави, проти особи і майнові злочини. Мірами покарань призначалися: смертна кара, членоушкодження, ув'язнення, примусові роботи, штраф, виставлення біля ганебного стовпа. Судочинство велося у письмовій формі, суддя своє рішення не мотивував. Виконання покарань покладалося на поліцію. Однозначно смертною карою каралися усякий непослух фараону і його чиновникам, не кажучи уже про повстання. Смерть наставала і за злочини проти релігії. Зґвалтування, фальшивомонетництво, крадіжка, розголошення державної таємниці каралися членоушкодженням, причому відрубуванню підлягав той орган, що «провинився»

Прийнято вважати, що «єгипетські норми права і державного управління тою чи іншою мірою були засвоєні державою Ахеменідів (держава давніх перських царів) та елліністичними монархіями, Аршакідами (Парфянське царство з III ст. до н. е.-Авт.) та Сасанідами (т. зв. Новоперське царство з 227 р. до н. є. по 636-642 pp. н. е.), римлянами і Візантією, народами християнського Сходу, Руссю».

3. Вавилон і Ассирія

Яскравим прикладом застосування азіатського способу виробництва є Ассиро - Вавилонська держава.

У Передній Азії найдавніші держави виникли в долині річок Тигру і Євфрату, тобто в долині Межиріччя, або Месопотамії. В південній її частині жили племена шумерів. Основним їх заняттям було землеробство. Десята частина врожаю у вигляді податку вилучалася в царські комори. На кінець IV ст. до н. е. в Південній Месопотамії існували понад 20 дрібних держав. їх правителі називалися патесі, а самі держави в свою чергу - патесіати. Між найкрупнішими патесіатами - Ла-гашем та Уммою в кінці IV тис. до н. є. починається боротьба за об'єднання під своєю владою Південного Межиріччя.

У центральній і північно - західній частині Межиріччя проживали семітські племена, що називалися за своїм головним містом аккадійцями. Приблизно в середині III тис. до н. є. на чолі Аккаду опинився талановитий воєначальник і адміністратор Саргон І.

Близько 2320 р. до н. е. в Лагаші вибухнуло народне повстання, кероване Урукагіною (Уруінімгіною), що стало переможним. Урукагіна за період шестирічного правління (2318-2312 pp. до н. є.) здійснив важливі соціальні реформи, які вважаються найдавнішими відомими правовими актами в галузі соціально - економічних відносин. Були скасовані побори зі жрецького персоналу, збільшено натуральне утримання підневільних храмових робітників, відновлено незалежність храмового господарства від царської адміністрації було відновлено судову організацію в сільських общинах та ін. Через шість років після переможного повстання Урукагіни землі Лагашу були захоплені армією Умми, а реформи Урукагіни - скасовані.

В усобну боротьбу південно - месопотамських міст втрутився Саргон (правив Аккадом з 2334 р. до н. е.). Цей цар підкорив собі усе Межиріччя, Елам і здійснив походи в Сирію і Малу Азію. В кінці свого царювання прийняв титул «царя чотирьох сторін світу». Сильного удару було завдано родовій аристократії шумерських міст. Однак державний лад цих міст ще нагадує попередню, додержавну епоху. Це невеликі адміністративні утворення типу міст-держав. Центром їх, оточеним сільською периферією, були поселення міського типу.

Серцевиною і символом такого поселення був храм - зікурат, збудований на честь місцевого божества - покровителя. Нерідко храм був місцем проживання вождя і перебування його адміністративного апарату з числа жерців - чиновників. Таке місто мало автономний устрій з власною армією, чиновниками, податками тощо. Влада центру тримається на військовій силі царя та тих вигодах, які забезпечує єдина держава: припинення міжусобних війн, вільний розвиток торгівлі і ремесел, надходження рабів із завойованих територій, безпека кордонів тощо. Однак ця влада первісно не має такого абсолютного характеру, як влада фараона в сусідньому Єгипті. За одного з наступників Саргонідів - Урнамму (засновник Третьої династії Ура 2112-2003 pp. до н. є.) царська влада зрештою набула деспотичного характеру. Цар став верховним суддею, главою усього державного апарату, він же вирішував питання війни і миру. Було створене сильне центральне управління. В царських землях чисельний штат писців та чиновників реєстрував найдрібніші аспекти господарського життя.

В країні діяла налагоджена транспортна система, гінці з документами розсилалися в усі кінці держави. Син Урнамму Шульгі (2093-2046 pp. до н. є.) добився свого обожнення. На відміну від більш пізніх законів Хаммурапі, Шульгі не керувався принципом «око за око, зуб за зуб», а визначив порядок матеріального відшкодування постраждалому. Закони Шульгі вважаються найдавнішими з відомих нам правових актів.

У кінці III тисячоліття до н. е. в область Аккаду вторгаються аморейські племена з Аравії, а в область Шумера - еламіти. Між цими двома завойовниками точиться боротьба за повне панування над Межиріччям, в якій перемагають аморейські царі, чиєю столицею був Вавилон. Близько 1894 р. до н. є. амореї створили самостійну державу з центром у Вавилоні. Розквіт давньовавилонського царства і остаточне об'єднання під його зверхністю усього Межиріччя відбувається за знаменитого царя Хаммурапі (1792-1750 р. до н. е.). Хаммурапі переміг еламітів, підкоривши північне від Вавилонії царство Марі, та завоював місто Ашшур, центр могутньої в майбутньому держави. Його імперія протрималася близько двох віків. У 1595 р. до н. е. Вавилон був захоплений хетами, а в 1518 р. до н. є. - касітами, панування яких тривало 362 роки.

За Хаммурапі велися не лише успішні війни, але й будувалися канали, споруджувалися храми, установився єдиний для усієї країни культ бога Мардука, бога - покровителя Вавилона. Зі звеличенням Мардука пов'язувалась і сакралізація (тобто обожествления) правителя - спільна риса для усіх азіатських деспотій. Зусиллями жерців було багато зроблено в сфері астрономії і календаря, математики і писемності. Хаммурапі розробив знаменитий звід законів. Висічений на базальтовому стовпі, кодекс зберігся до нашого часу. Складається з 282 статей.

Було б не зовсім вірним вважати Хаммурапі першим чи найбільшим законодавцем Вавилонського царства. Закони держави Ешнунни (держава захоплена Хаммурапі в 1763 р. до н. є.) уже на поч. XX ст. до н. є. містили тарифи цін та оплати найманої праці, статті сімейного, шлюбного та карного права. Так, за подружню зраду з боку дружини, зґвалтування заміжньої жінки та викрадення дитини вільної людини встановлювалася смертна кара. Як випливає з цих законів, раби носили спеціальні тавра і не могли вийти за межі міста без дозволу свого володаря. До другої половини XX ст. до н. є. віднесено закони царя Ліпіт-Іштара, в котрих, зокрема, регулюється статус рабів. Були встановлені покарання за втечу раба від господаря та за переховування раба-утікача. Обумовлювалося: якщо рабиня вступала у шлюб з вільним, її діти від такого шлюбу ставали вільними, і т. д. і т. п. Тобто, закони Хаммурапі з'явилися не на пустому місці, їх поява була лише одним з виявів фіксації місцевих правових норм, доповнених законодавчою практикою правителя.

Показово, що норми права кодексу Хаммурапі були практично вільні від релігійного впливу. Вчені вважають це свідченням того, що релігійна система Межиріччя не була тотальною, тобто не монополізувала сферу духовного життя. На відміну від іншої найдавнішої правової системи світу, давньоєгипетської, норми правової поведінки у Вавилонській державі залишалися відносно вільними від авторитету релігії і втручання жерців. Ці закони як за своїм змістом, так і за рівнем розвитку тогочасної юридичної думки були великим кроком уперед порівняно з давнішими шумерськими та аккадськими правовими пам'ятками. Зокрема, був прийнятий, хоча й не завжди послідовно відстоювався, принцип провини та злої волі. Так, було встановлено різні покарання за зумисне і незумисне убивства.

Закони викладалися за певною системою: порядок судочинства, майнові відносини, шлюб і сім'я, знаряддя праці, захист особи. Древній Вавилон був різновидом східної деспотії. Цар (патесі-лугаль) має необмежену владу, управління побудоване на засадах бюрократичного централізму. В країні діє відрегульована податкова система, населення задіяне у суспільних роботах. Патесі-лугаль здійснює управління через міністра-нубанду, подібно до того, як у Єгипті був візир-джаті. Цей збіг не випадковий. Влада фараона і патесі-лугаля була спадковою, вона могла опинитися у руках недосвідченого юнака чи немічного старця. Міністрів, як й інших чиновників, можна було змінювати, покладати на них відповідальність за невдачі тощо. Місцеві адміністрації очолювали призначувані (а не спадкові) царські чиновники - ша-кканаку тарабіанум. В армії владу здійснювали декум і нубутту. Воїни (реддум та баірум) отримували від царя землю і худобу в пожиттє-ве користування, але без права відчуження (ст. 35,36). Майнова відповідальність такого воїна поширювалася лише на майно, захоплене ним на війні, але не на майно, надане державою у користування.

Вільне населення ділилося на два розряди - авілум (мужі) та мушкенум (покірні). Вважається, що мушкенум - це колишні вільні общинники, змушені стати орендаторами державних або храмових земель. У питаннях приватної власності чи приватного володіння рабами авілум і мушкенум абсолютно рівноправні. Але в питаннях про образу, завдання шкоди чи тілесного ушкодження покарання для мушкенум суворіші. Те ж стосується випадків, коли обидві категорії виступають в якості потерпілих. За крадіжку худоби у авілум штраф втричі вищий. Якщо хтось украв майно мушкенум, то збиток було необхідно компенсувати в десятикратному розмірі, тоді як за крадіжку царського чи храмового майна передбачалося заміщення у тридцяти­кратному розмірі. Якщо авілум завдасть тілесного ушкодження мушке-нуму, він може відплатитися штрафом, а мушкенум - компенсувати тілесне ушкодження, завдане ним авілуму, сріблом не може. У випадку, коли тілесні ушкодження завдаються між рівними, відповідальність настає за принципом таліону - «око за око, зуб за зуб». Суворо охороняється приватна власність. Будь-яке посягання на рухоме чи нерухоме майно, на рабів чи худобу карається штрафом у 10-30-кратному розмірі або ж, що частіше,- смертю. За крадіжку майна палацу і храму (ст. 6), за купівлю без свідків у неповнолітнього чи раба (ст. 7), за грабунок (ст. 22) і навіть за мародерство під час пожежі (ст. 25) погрожувала смертна кара. Спроби присвоєння зданого на зберігання хліба чи срібла караються набагато м'якше - подвійним штрафом (ст. 12, 24). Земля, вода, зрошувальна система вважалися державною власністю. Користування земельною ділянкою, включаючи оренду, обмін, передачу в спадщину, пов'язувалося з добросовісним виконанням своїх обов'язків. У разі небажання виконувати їх чи не­можливості (воїн потрапив у полон), земельний наділ передавався іншому. За неявку на військову службу без причини власник такого наділу карався смертю.

Одним із об'єктів власності були раби. Крадіжка раба, його переховування чи навіть сприяння втечі раба (див. ст. 13) однозначно каралося смертю. Існувало і боргове рабство, однак термін боргової кабали обмежувався трьома роками (ст. 117). Цікаво, що закон передбачає віддання в боргову кабалу дружини, сина або дочки боржника, але не його самого. Подібні паралелі - діти власність батька, який може продати їх у рабство, мають місце і в інших рабовласницьких суспільствах. Ці обмеження ставили на меті запобігти розоренню селян і остаточному перетворенню їх у рабів, оскільки селяни були основою ополчення, а також платниками державних податків.

Раби, як правило, експлуатувалися на царських землях, в маєтках чиновників і знаті, для ведення храмового господарства тощо. Однак зустрічаємо у законах Хаммурапі і згадку про тих рабів, які є власністю мушкенум. Основними джерелами рабства (окрім трирічної боргової кабали) були військовополонені та діти рабів. За убивство раба компенсацію отримував господар, а не члени його (раба) сім'ї. Те ж стосується тілесних ушкоджень. Закон захищає тих рабів, які опинилися у рабстві у разі неповернення боргу. Убивство такого раба тягне за собою убивство сина господаря. Штрафні санкції передбачені і щодо того господаря, який убив чужого раба, взятого під заклад. Діти раба і вільної вважаються вільними. Для порівняння, в Давньому Єгипті раб формально був власністю фараона, який передавав його у володіння храму, чиновнику чи воїну. В державі Хаммурапі раб був уже об'єктом власності, а не володіння,- його можна було продати, передати у спадщину, закласти тощо. Рабів (крім боргових) часто використовували для жертвоприношень.

У давньовавилонській сім'ї теж, на відміну від Єгипту, становище чоловіка і жінки різниться. В Єгипті вони рівноправні, у Вавилоні -ні. Чоловік сплачує тестеві викуп чи приносить шлюбний дарунок (ст. 160, 159), після чого жінка стає залежною від нього. Подружню зраду чоловік на свій розсуд може покарати смертю (утоплениям дружини), якщо є достатньо доказів (ст. 129). Перелюб з боку чоловіка не вважався злочином, якщо він тільки не спокусив дружину вільної людини. Жінка може піти на чужі хліби, якщо чоловік потрапить до полону, однак після його повернення вона мусить повернутися до нього, навіть якщо у неї є нові діти (ст. 135). Безплідній дружині після розлучення слід повернути її майно, а ледачій, марнотратній можна не давати нічого (ст. 138, 141). Щодо дітей, батько не може без підстав позбавити сина спадщини (ст. 168), якщо тільки той не вчинив злочину, але може продати його під виглядом усиновлення. Батько також зобов'язаний навчити дітей своєму ремеслу.

Панівне становище у родині батька є помітним, але не абсолютним. Дружина може домагатися розлучення у випадках чоловікового адюльтеру, безпідставного звинувачення у подружній зраді та зникнення чоловіка без залишення своїй родині засобів до існування.

Успадкування відбувається двома шляхами: за законом і за заповітом. Вважається, що успадкування за заповітом є ознакою вищого ступеня розвитку суспільних відносин. Діти успадковують свою частку порівну. Діти рабині беруть участь у розподілі спадщини, якщо батько-господар визнав їх своїми. Але у цьому випадку діти від законного шлюбу мають право узяти свою частку першими (ст. 170).

Карне право у законнику відзначається своєю жорстокістю, але загалом - це риса усіх ранніх кодифікацій (закони Драконта в Афінах, XII таблиць у Римі тощо). Законодавець намагається дещо наївно ви-корінити зло з допомогою правового терору.

У законах Хаммурапі ми бачимо відхід від первісного принципу таліону, що також є вже ознакою класового суспільства. Правило «око за око, зуб за зуб» може спрацьовувати лише у відносинах між рівними. Авілум і мушкенум, як уже вказувалося, по-різному розплачуються за свої правопорушення.

Застосування принципу таліону виключає потребу встановлення суб'єктивної сторони дії. Вбивство з необережності, в певних випадках, тягне за собою майже ту ж відплату, що й убивство свідоме. Статті 228-232 перелічують компенсацію замовнику, який зазнав тих чи інших збитків від руйнації збудованого на замовлення будинку. Смерть господаря карається смертю будівничого, раб заміщається рабом, майно - майном тощо. У деяких випадках ця рівність сторін і адекватна відповідальність за вчинене призводить до юридичних курйозів. Шкода (смерть) завдана «сину чоловіка», наприклад, у борговому рабстві, «компенсується» аналогічною шкодою (смертю) сину винуватця (ст. 116). Закон, таким чином, допускає застосування смертної кари до особи, яка не має практично жодного відношення до злочину, причому не обов'язково навіть мужчини. За побої вагітної, які спричинили її смерть, життям розплачується дочка убивці (ст. 210). У випадку, коли «повна» компенсація неможлива (лікар зробив невдалу операцію, раб образив свого господаря, усиновлений відмовився від усиновителя чи син від батька) застосовується т. зв. символічний таліон- відрізаються пальці хірургу (ст. 218), вухо рабові (ст. 282), язик усиновленому (ст. 192) тощо.

Таліон не слід плутати з кровною помстою. Роль відплатника бере на себе держава, а не рід скривдженого, тому сам звичай таліону - це ознака швидше класового суспільства, а кровна помста - родового. У законнику Хаммурапі кровна помста відсутня. Для порівняння: т. зв. варварські правди в Західній Європі допускали (при її обмеженні) кровну помсту аж до IX ст. н. е., тобто більш ніж через 2500 років після Хаммурапі.

Смертна кара згадується у законнику (підраховано) у 30 випадках. Як правило, це кваліфікована смертна кара. Так, за співучасть в убивстві свого чоловіка заради коханця невірна дружина каралася насадженням на кіл (ст. 153). Якщо кілок гладкий, страта займає 2-3 години нестерпних мук, якщо ж на ньому зробити зарубки,- іноді й 2-3 доби.

Поблажливіше ставиться законодавець до цивільної відповідальності. Щоб не зменшувалася кількість воїнів та платників податків, Хаммурапі намагався полегшити участь тих прошарків вільного населення, які перебували у тяжкому матеріальному стані. Зокрема, одна із статей законів обмежувала боргове рабство трьома роками роботи на кредитора, після чого позика, незалежно від суми, вважалася повністю погашеною. Якщо з причини стихійного лиха врожай боржника був знищений, то термін погашення позики та відсотків автоматично переносився на наступний рік. Деякі статті законів присвячені орендному праву. Плата за орендоване поле звичайно дорівнювала третині врожаю, а саду - двом третинам (для порівняння, в Афінах до реформи Солона безземельні фети працювали за шосту частку врожаю).

Тенденція до пом'якшення покарання спостерігається у двох випадках: вищий здійснив злочин щодо нижчого або раба, і у випадку, коли ушкодження заподіяне ненавмисно у бійці (ст. 206). У першому випадку доводиться говорити про класовий характер вавилонського права, у другому - про зачатки поняття суб'єктивної сторони злочину.

Судді забороняється скасовувати своє рішення під загрозою штрафу у 12-кратному розмірі від суми позову та зміщення зі своєї посади (ст. 5). Очевидно, це застереження мало запобігати хабарництву, а також безкінечному поновленню судового процесу і сутяжництву.

Суддя не завжди міг виявити істину. В такому випадку вдавалися до ордалій - суду Божого. Так, ст. 2 передбачала, що звинувачення у сумнівному випадку «перевірялося» водою. Звинуваченого кидали у ріку. На відміну від варварської Європи, де невинний «мусив» іти на дно (вода - чиста субстанція і грішника не приймає), тут смерть звинуваченого підтверджувала його провину. Показово інше - юриспруденція, якщо це можна так назвати, народів, які перебувають на однаковому ступені розвитку, незалежно від того, що їх розділяють тисячі кілометрів і тисячі років, знаходить прийоми, в основі яких нерідко лежить один і той же принцип.

У другій половині XIII ст. до н. е. за царя Тукульті - Нінтурті І (1244-1208 pp. до н. є.) наймогутнішою державою Близького Сходу стала Ассирія. Ассирійський правитель захопив Вавилонію і призначив туди своїх намісників. Правові пам'ятки цього періоду (він називається середньоассирійським) свідчать про те, що рабство й далі не набуває широких масштабів, основою виробництва залишається община. Рабів мало, коштують вони дуже дорого. Проте тепер боргове рабство стає довічним і спадковим, кредитор може робити з боржником при несплаті боргу все, що завгодно: «бити, вищипувати волосся, бити по вухах і продірявлювати їх» та навіть продати кабального раба за межі Ассирії.

Список використаних джерел

1. Макарчук В.С. «Історія держави і права зарубіжних країн» -К., 2007.

2. Федоров К.Г. «Історія держави і права зарубіжних країн» - К., 2005.

3. Шевченко О.О. «Історія держави і права зарубіжних країн.»- К., 2000.

4. Бостан Л.М, Бостан С. К. «Держава і право епохи станово-кастового суспільства. Навчальний посібник».- Запоріжжя, 2000.

5. Макарчук В.С. «Основи римського приватного права.»- К., 2000.

6. Ливанцев К.Е. «История буржуазного государства и права». 2007

7. Страхов М.М. «Історія держави і права зарубіжних країн». : Харків, Право, 2007.

8. Страхов М.М. «Основні закономірності становлення буржуазної держави і права у провідних країнах Європи і в Північній Америці».- К., 1999.

9. Гроссман Ю.М., Лісовий 1. А. Історія Стародавнього світу. Практикум.

10. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.

Размещено на Allbest.ru