Цивільна правоздатність фізичної особи як учасника цивільних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Тема цієї курсової роботи «Цивільна правоздатність фізичної особи як учасника цивільних відносин» була обрана мною не випадково. Зараз, у наш нестабільний час, людині необхідно знати якими правами він володіє, і які обов'язки може і повинен нести. А для того щоб мати цивільні права, нести обов'язки, а також самостійно купувати, здійснювати і створювати для себе цивільні права і обов'язки необхідно мати два критерії, що характеризують суб'єкта права - правоздатність та дієздатність.

Актуальність теми, як буде з'ясовано нижче в моїй курсовій роботі, правоздатність - це здатність мати цивільні права і нести обов'язки, а дієздатність - здатність громадянина своїми діями набувати і здійснювати цивільні права, створювати для себе цивільні обов'язки і виконувати їх.

Знання цих двох критеріїв може у великій мірі підвищити кількість правильно дозволених цивільних справ. Оскільки саме від того наскільки правильніше судді будуть оцінювати ті чи інші ситуації, будуть залежати права та інтереси неповнолітніх громадян, недієздатних або обмежено дієздатних осіб.

Основною метою курсової роботи є комплексне дослідження цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності в цивільному судочинстві. Завдання:

1.Розглянути поняття та зміст цивільних процесуальних правовідносин;

2. Вивчити передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин;

3. Розглянути поняття, сутність і зміст цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають з приводу реалізації громадянської процесуальної правоздатності та дієздатності. Предмет дослідження складають норми цивільного процесуального законодавства, що регулюють категорії цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності.

Структура курсової роботи зумовлена метою, завданнями та логікою дослідження. Робота складається з вступу, 2 розділів, що включають 4 параграфа, висновків і бібліографічного списку використаної літератури.

1. Цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність як передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

1.1 Поняття і зміст цивільних процесуальних правовідносин

Поняття правовідносин є одним із фундаментальних понять правової науки. У загальній теорії права правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об'єктивно виникає у суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права - обов'язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів. При розгляді конкретних цивільних справ між судом і учасниками процесу (фізичними та юридичними особами) виникають численні правові, врегульовані ЦПК, зв'язки, які є цивільними процесуальними правовідносинами. У науці цивільного процесуального права правовідносини переважно розглядаються як врегульовані нормами цивільного процесуального права суспільні відносини, що виникають як між судовими органами, так і між останніми і учасниками процесу - особами, які беруть участь у справі, іншими учасниками цивільного процесу, які сприяють здійсненню правосуддя.

Правовідносини - це не заново створювані правом відносини, а відносини, що виникають внаслідок правового врегулювання існуючих суспільних відносин. У результаті цього останні зберігаються, але набувають нової форми - правових відносин. Вони мають владний характер, оскільки будуються за ознакою влади і підпорядкування. На відміну від інших суспільних відносин, цивільні процесуальні правовідносини завжди виступають в одній і обов'язковій для них цивільній процесуальній формі - цивільному судочинстві, здійсненні правосуддя в цивільних справах. Вони є способом реалізації норм цивільного процесуального права і виступають як відносини, що закріплюють сукупність прав і обов'язків суб'єктів права, на поведінку яких впливають ці норми.

Поряд із загальними ознаками, що притаманні всім правовідносинам, цивільні процесуальні правовідносини мають свої специфічні ознаки: 1) виникають на підставі норм цивільного процесуального права в результаті їх реалізації; 2) виникають між учасниками суспільних відносин - судом і кожним з учасників процесу при здійсненні судочинства у цивільній справі; 3) юридично закріплюють взаємну поведінку зазначених суб'єктів через їх суб'єктивні цивільні процесуальні права і обов'язки; 4) реалізація суб'єктивних цивільних прав і виконання суб'єктивних обов'язків забезпечуються .заходами правового впливу - санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного і трудового права.

Як правило, виникнення цивільних процесуальних правовідносин зумовлено наявністю між сторонами матеріально-правових відносин, які набули спірного характеру, або між сторонами взагалі існує спір з приводу наявності таких (матеріально-правових) відносин. Специфіка цивільних процесуальних правовідносин полягає в тому, що вони виникають через суд, який є обов'язковим їх учасником.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини - це врегульовані нормами цивільного процесуального права відносини, що виникають як між судами, так і між судом та учасниками процесу з приводу розгляду та вирішення цивільної справи.

Виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин залежать від певних умов, які в юридичній науці називають передумовами виникнення правовідносин. До них, зокрема, відносяться: 1) норми цивільного процесуального права; 2) правосуб'єктність учасників процесу; 3) юридичні факти.

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідна перш за все наявність норм цивільного процесуального права. Вони є необхідною юридичною базою для виникнення будь-яких цивільних процесуальних правовідносин. Без процесуальних норм не може бути і правовідносин.

Для цивільних процесуальних норм як загальної передумови всіх цивільних процесуальних правовідносин і кожних із них зокрема характерним є те, що вони, по-перше, встановлюються тільки державою; по-друге, є загальнообов'язковими; по-третє, мають загальний характер; по-четверте, регулюють суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у цивільних справах; по-п'яте, забезпечуються можливістю застосування державного примусу чи процесуальних заходів, не пов'язаних з державним примусом; по-шосте, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.

Другою передумовою є правосуб'єктність, яка в теорії права розуміється як можливість особи бути учасником будь-яких правовідносин. До змісту правосуб'єктності зазвичай включають правоздатність і дієздатність.

Під цивільною процесуальною правоздатністю розуміють здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи. її мають усі фізичні та юридичні особи.

Цивільна процесуальна дієздатність передбачає здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді. Повним обсягом цивільної процесуальної дієздатності наділені фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи. Раніше вісімнадцятирічного віку фізична особа може набути цивільну процесуальну дієздатність лише у разі реєстрації нею шлюбу або надання особі повної цивільної дієздатності в судовому порядку. Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді лише у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. У такому випадку суд може залучити до участі у справі законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ст. 29 ЦПК).

Третьою передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є юридичні факти. Юридичні факти - передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов'язуються виникнення, зміна чи припинення правовідносин, суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

У цивільному процесі їх роль виконують процесуальні дії суду та інших учасників процесу. Ці дії різноманітні і здійснюються у міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання заяви про порушення цивільної справи, вступ у справу третіх осіб, призначення експертизи, виклик до суду свідків тощо).

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів відноситься і бездіяльність учасників цивільного процесу, тобто невиконання процесуальних обов'язків суб'єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передбачених законом процесуальних обов'язків виступають, як правило, заходи процесуального примусу (вилучення доказів для дослідження судом, привід свідка).

Особливістю юридичних процесуальних фактів є те, що процесуальні відносини виникають, зазвичай, за наявності певної сукупності юридичних фактів - юридичного складу. Для цивільного процесу юридичний склад - найбільш поширена підстава виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Основну роль у ньому відіграють дії суду, які визначають рух справи (порушення провадження у справі, зупинення провадження, ухвалення судового рішення тощо). Дії інших учасників процесу слугують підставою для дій суду.

Цивільні процесуальні правовідносини мають триелементну структуру: суб'єкт, об'єкт і зміст. Суб'єктний склад цивільних процесуальних відносин досить широкий. Усіх учасників цивільного процесу прийнято класифікувати на певні групи залежно від їх відношення до справи, яка розглядається судом, та процесуальної ролі, котра визнається за ними у цій справі. Суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин можна поділити на три основні групи: 1) суд; 2) особи, які беруть участь у справі; 3) інші учасники цивільного процесу.

Суд є головним учасником процесу, від якого залежить рух цивільної справи. Усі інші учасники цивільного судочинства здійснюють процесуальні дії під контролем суду. Особливий статус суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин визначається в першу чергу конституційними принципами, згідно з якими цей орган влади є єдиним, наділеним компетенцією здійснювати правосуддя в Україні. Саме суд перевіряє наявність або відсутність підстав для порушення конкретної цивільної справи, створює умови для її розгляду і своїм владним актом вирішує спір між сторонами, тим самим здійснюючи захист порушеного чи оспореного суб'єктивного цивільного права та (або) охоронюваного законом інтересу.

Згідно із ст. 18 ЦПК від імені суду виступає і суддя, який одноособово розглядає цивільну справу у суді першої інстанції. Якщо справа розглядається колегією у складі одного судді і двох народних засідателів (наприклад, справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, про усиновлення), останні при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

Законом встановлюється перелік осіб, які не можуть входити до складу суду. Так, суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участь у розгляді цієї самої справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, у перегляді справи ВСУ, у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження у справі. Проте скасування іншої ухвали, якою не закінчувалося провадження у справі (про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу, забезпечення позову або скасування забезпечення позову, повернення заяви позивачеві (заявнику), відмову у відкритті провадження у справі, зупинення провадження у справі, залишення заяви без розгляду тощо), не тягне відсторонення судді від повторної участі у справі.

Крім того суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах касаційної і першої інстанцій, у перегляді справи ВСУ, а також у новому розгляді справи після скасування ухвали чи нового рішення апеляційного суду. Якщо суддя брав участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції, то він не може брати участь у розгляді цієї самої справи в судах першої та апеляційної інстанцій або у перегляді справи ВСУ. У разі участі судді у перегляді справи ВСУ недопустимою є його участь у розгляді цієї самої справи у судах першої, апеляційної чи касаційної інстанцій. Суддя не може брати участі у розгляді заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, якщо він брав участь у вирішенні цієї справи в суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій, у перегляді справи ВСУ (ч. 5 ст. 21 ЦПК).

Процесуальним засобом, що забезпечує безсторонність і об'єктивність суду, є інститут відводів. Зокрема, суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо: при попередньому вирішенні цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання; прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка тощо) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; суддя або колегія суддів для розгляду справи визначались не через автоматизовану систему документообігу суду; є інші обставини, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості судді. Крім того до складу суду не можуть входити особи, які є близькими родичами між собою (ст. 20 ЦПК).

Заяви про відвід (самовідвід) мають бути вмотивованими і заявленими до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами. Заявляти відвід після цього дозволяється лише у випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) стало відомо після початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами.

Особи, які беруть участь у справі як суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, займають у процесі особливе місце. їх діяльність активно впливає на хід і розвиток цивільних процесуальних відносин. Згідно із законом до осіб, які беруть участь у справі, відносяться: сторони, треті особи, їхні представники - у справах позовного провадження; заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники - у справах наказного та окремого провадження. Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, також можуть брати участь у зазначених провадженнях. Крім того у справах про оскарження рішення третейського суду та про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду особами, які беруть участь у справі, є учасники третейського розгляду, особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, треті особи, а також представники цих осіб (ч. 4 ст. 26 ЦПК).

Усі особи, які беруть участь у справі, об'єднані в одну групу, оскільки мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і в реалізації ухваленого у ній судового рішення. Заінтересованість осіб може бути матеріально-правовою та (або) процесуально-правовою. Зокрема, сторони, треті особи, заявники, інші заінтересовані особи мають як матеріально-правову, так і процесуально-правову заінтересованість у результатах розгляду справи у зв'язку з тим, що беруть участь у процесі для захисту своїх суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Інша група осіб, які беруть участь у справі і яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади" органи місцевого самоврядування тощо), захищають у цивільному процесі не власні, а державні або суспільні інтереси чи права. Рішення у справі не зачіпає їх суб'єктивних прав та інтересів, і тому їх заінтересованість - лише процесуально-правова. Статтею 26 ЦПК до складу осіб, які беруть участь у справі, також включений процесуальний представник, покликаний захищати права й інтереси осіб, яких він представляє у цивільному процесі (сторін, третіх осіб, заявників та інших заінтересованих осіб).

Третю групу суб'єктів цивільних процесуальних відносин становлять інші учасники цивільного процесу, перелічені у ст. 47 ЦПК. Ці особи характеризуються відсутністю будь-якої юридичної заінтересованості у справі. Для деяких із них (секретар судового засідання, спеціаліст, експерт, перекладач) обов'язковою умовою також є відсутність прямого чи побічного інтересу. В іншому випадку вони не можуть брати участь у справі і підлягають відводу (ст. 22 ЦПК). Уся діяльність інших учасників цивільного процесу спрямована на сприяння суду у правильному та швидкому вирішенні справи.

дієздатність цивільний правоздатність процесуальний

Розділ 2. Поняття, сутність і зміст цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності

2.1 Поняття, сутність і зміст цивільної процесуальної правоздатності

Цивільна правоздатність властива кожній людині, від неї не можна відмовитися чи уступити будь-кому. Вона виникає з народження і припиняється зі смертю. Водночас, законодавець передбачає випадки, коли закон охороняє права зачатої, але ще ненародженої дитини (наприклад, якщо дитина повинна народитися після смерті свого батька-спадкодавця). Окремі права особа може набувати лише з досягненням певного віку (стати донором, набувати зброю, цигарки тощо). Правоздатність не залежить від фізичного чи психічного стану людини, від того, чи здатна вона її здійснювати. І новонароджений, і душевнохворий мають цивільну правоздатність так само, як і доросла здорова людина, оскільки вони можуть стати суб'єктами права власності, спадкування, користування житловим приміщенням тощо.

Правоздатність необхідно відмежовувати від суб'єктивного цивільного права. Правоздатність - це абстрактна можливість мати зазначені у законі права та обов'язки. Суб'єктивне право - це вже існуюче право, яке належить конкретній особі. Так, права власності на конкретний житловий будинок, земельну ділянку, транспортний засіб у громадянина може і не бути, але в нього завжди залишається можливість набути ці конкретні суб'єктивні права, оскільки чинне цивільне законодавство допускає їх набуття. Від суб'єктивного права правоздатність відрізняється і тим, що вона не може бути передана іншій особі, на відміну від більшості майнових прав. Характерні ознаки правоздатності:

o реальність (гарантованість). Кожній фізичній особі гарантується можливість стати суб'єктом усіх прав та обов'язків (ст. 24 Конституції України). Будь-які перешкоди, які обмежують можливості набувати цивільних прав і свобод, усуваються заходами державного примусу;

o рівність. У всіх фізичних осіб є рівні можливості мати передбачені законом права та обов'язки незалежно від раси, національності, політичних та релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, місця проживання, мовних та інших ознак;

o невід'ємність. Фізична особа не може передати свою правоздатність іншій особі за оплатним чи безоплатним договором.

Обсяг (зміст) правоздатності становлять усі цивільні права та обов'язки, які фізична особа може набувати згідно із законом: мати майно у приватній власності чи в користуванні, спад кувати, заповідати, обирати рід занять, місце проживання, набувати авторських прав, інші майнові та немайнові права. У законі не наводиться вичерпний перелік можливих цивільних прав, які може набувати фізична особа, оскільки їх коло досить широке і перерахувати їх у законодавчій формі неможливо.

Із змінами у політичній, економічній ситуації в суспільстві та державі в обсяг правоздатності можуть включатися нові права, а існуючі - якісно змінюватися. Так, у свій час ст. 15 Кримінального кодексу Української PCP (далі -КК УРСР) приватнопідприємницька діяльність, тобто "діяльність яка здійснювалися з метою наживи", розглядалася як діяння, що підлягало кримінальному покаранню, а в ст. 151 КК УРСР передбачалася міра покарання до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна за комерційне посередництво. Але у липні 1992 р. ці статті втратили силу, оскільки з набуттям чинності Закону України "Про підприємництво" підприємницька діяльність була легалізована як самостійна діяльність "на свій ризик" з метою отримання прибутку. Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" надав можливість стати громадянам власниками квартир шляхом їх приватизації. Ніхто не може бути обмежений у правоздатності окрім випадків і в порядку, передбаченому законом. Згідно зі статтями 24,64 Конституції України, обмеження прав людини і громадянина можливе лише на підставі закону і тільки тією мірою, в якій це необхідно для захисту конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним (ч. 1 ст. 27 ЦК).

Обмеження цивільної правоздатності може бути примусовим та добровільним. Так, особа за вироком може бути примусово обмежена у правоздатності, якщо:

а) засуджена до позбавлення волі (у цьому випадку вона обмежена у таких правах, як обрання місця проживання роду, занять, права на зовнішній вигляд тощо);

б) у порядку ст. 51 КК України як додаткова міра покарання особу позбавлено можливості обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, оскільки у цьому випадку обмежується її право на обрання роду занять (водій, бухгалтер, лікар, вихователь тощо). Фізична особа може добровільно обмежити свою правоздатність, якщо обирає ту чи іншу професію, специфіка якої вимагає відмовитися від певних прав. Так, наприклад, працівники міліції не можуть бути членами політичних партій, займатися підприємницькою діяльністю тощо.

2.2 Поняття, сутність і зміст цивільної процесуальної дієздатності

Цивільна дієздатність визначається в законі як здатність громадянина своїми діями набувати і здійснювати цивільні права, створювати для себе цивільні обов'язки і виконувати їх (п.1 ст.21 ЦК). Володіти дієздатністю - означає мати здатність особисто здійснювати різні юридичні дії: укладати договори, видавати довіреності тощо, а також відповідати за заподіяну майнову шкоду (пошкодження або знищення чужого майна, ушкодження здоров'я і т.п.), за невиконання договірних та інших обов'язків. Таким чином, дієздатність включає, перш за все, здатність до здійснення угод (сделкоспособность) і здатність нести відповідальність за неправомірні дії (деліктоздатність). Але, крім того, дієздатність включає здатність громадянина своїми діями здійснювати наявні у нього цивільні права і виконувати обов'язки. Така здатність вперше в нашому законодавстві передбачена у Цивільному кодексі України (п.1 ст.21) .- В даному випадку законодавець взяв до уваги пропозицію, яке було обгрунтовано в працях учених-цивілістів, які довели, що якщо за громадянином визнається здатність набувати права і створювати для себе обов'язки, то за ним не можна не визнати здатність своїми діями здійснювати права і виконувати обов'язки. Цінність названої категорії визначається тим, що дієздатність юридично забезпечує активну участь особистості в економічному обороті, підприємницької та іншої діяльності, реалізації своїх майнових прав, в першу чергу права власності, а також особистих немайнових прав. При цьому всі інші учасники обороту завжди можуть розраховувати на застосування заходів відповідальності до дієздатній суб'єкту, який порушив зобов'язання або заподіяло майнову шкоду при відсутності договірних відносин. Отже, категорія дієздатності громадян становить велику цінність у силу того, що є юридичним засобом вираження свободи особистості у сфері майнових і особистих немайнових відносин. На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма громадянами, дієздатність громадян не може бути однаковою. Для того щоб набувати прав і здійснювати їх власними діями, приймати на себе і виконувати обов'язки, треба розумно міркувати, розуміти зміст норм права, усвідомлювати наслідки своїх дій, мати життєвий досвід. Ці якості істотно різняться залежно від віку громадян, їх психічного здоров'я.

Враховуючи зазначені фактори, закон розрізняє кілька різновидів дієздатності:

1) повна дієздатність;

2) дієздатність неповнолітніх у віці від 14 до 18 років;

3) дієздатність неповнолітніх у віці від 6 до 14 років.

Передбачається також визнання громадянина недієздатним і обмеження дієздатності громадян з певним законом підставах.

Повна дієздатність - здатність громадянина своїми діями набувати і здійснювати будь-які допускаються законом майнові та особисті немайнові права, брати на себе і виконувати будь-які обов'язки, тобто реалізувати належну йому правоздатність у повному обсязі.

Така дієздатність виникає з віком, причому кордон цього віку визначає закон. Відповідно до п.1 ст.21 ЦК цивільна дієздатність виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто по досягненні 18-річного віку. Закон знає такі вилучення з зазначеного правила.

По-перше, особа, що вступило в порядку виключення в шлюб до досягнення 18 років, набуває дееспродітелі, усиновителі, опікуни, піклувальники чи інші особи, яким це право надано федеральним законом.особность в повному обсязі з часу вступу в шлюб (п.2 ст .21 ЦК). Ця норма спрямована на забезпечення рівноправності подружжя і сприяє охороні батьківських прав та інших прав осіб, що вступають у шлюб до досягнення 18 років.

По-друге, неповнолітній, який досяг 16 років, згідно ст.27 ЦК може бути оголошений повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, або за згодою батьків, усиновителів або піклувальників займається підприємницькою діяльністю і зареєстрований як підприємець .

Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним, іменоване емансипацією, здійснюється за рішенням органу опіки та піклування за згодою обох батьків, усиновителів або піклувальника, а за відсутності такої згоди - за рішенням суду.

Емансипація істотно змінює правовий статус неповнолітнього: внаслідок емансипації він, як і всі повністю дієздатні громадяни, на свій розсуд набуває і здійснює належні йому права, розпоряджається доходами, отриманими в результаті трудової і підприємницької діяльності, здійснює всі необхідні юридичні дії і сам відповідає у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань і за заподіяння шкоди. В умовах ринкової економіки інститут емансипації сприяє набуттю неповнолітніми громадянами економічної самостійності, розвитку їх здібностей і навичок участі у трудовій та підприємницької діяльності.

Неповна (часткова) дієздатність неповнолітніх. Такий дієздатністю наділені неповнолітні у віці від 14 до 18 років і малолітні у віці від 6 до 14 років. Неповна (часткова) дієздатність характеризується тим, що за громадянином визнається право набувати і здійснювати своїми діями не будь-які, а тільки деякі права та обов'язки, прямо передбачені законом.

Неповна (часткова) дієздатність неповнолітніх характеризується іноді як "обмежена". Представляється, що обмежити можна те, що вже є у суб'єкта права. Якщо ж закон визнає за неповнолітнім дієздатність не в повному обсязі, то в цьому не можна угледіти обмеження, бо він великим обсягом дієздатності до цього не мав. Не випадково Основи, ГК РРФСР і чинний ЦК РФ поняттям "обмежена дієздатність неповнолітніх" не користуються. У законі йдеться про те, що неповнолітнім надається якась частина від повної дієздатності. Правда, ця частина може бути за певних умов обмежена. Але в такому випадку буде обмежена (зменшена) те, що неповнолітній вже мав. Обсяг (зміст) неповної (часткової) дієздатності неповнолітніх залежить від їхнього віку.

Неповна (часткова) дієздатність неповнолітніх у віці від 14 до 18 років. Обсяг дієздатності неповнолітніх у віці від 14 до 18 років досить широкий. Вони можуть набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки або самостійно (у вказаних законом випадках), або за згодою батьків (усиновлювачів, піклувальника).

За згодою батьків (усиновлювачів, піклувальника) неповнолітній у віці від 14 до 18 років може здійснювати різноманітні операції (продати або купити майно, прийняти або зробити подарунок, укласти договір позики і т.п.) та вчиняти інші юридичні дії, зокрема займатися підприємницькою діяльністю (п.1 ст.27 ЦК). Волю в такого роду угодах і інших діях висловлює сам неповнолітній. Згода батьків, усиновителів або піклувальника, як передбачено п.1 ст.26 ЦК, має бути виражене у письмовій формі. Недотримання цієї вимоги є підставою для визнання угоди, укладеної неповнолітнім, недійсною (ст.175 ЦК). Однак допускається наступне письмове схвалення угоди зазначеними вище особами (батьками, усиновителями, піклувальником).

Встановлюючи, що неповнолітні можуть вчиняти правочини за згодою батьків, закон не має на увазі неодмінну згоду обох батьків: достатньо згоди одного з них, оскільки російське сімейне законодавство виходить з принципу повної рівності прав батьків по відношенню до дітей. Те ж треба сказати про усиновлювачів: потрібна згода не обох усиновителів (якщо їх двоє), а одного з них.

Неповнолітній у віці від 14 до 18 років вправі самостійно, тобто незалежно від згоди батьків (усиновителів, опікуна), розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Зазначене право - найбільш суттєве з вхідних в обсяг часткової дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років. Оскільки неповнолітні згідно з трудовим законодавством має право вступати за певних умов у трудові правовідносини, вони повинні мати можливість розпоряджатися винагородою, отриманими за працю. Те ж стосується стипендії та інших доходів (наприклад, доходів від підприємницької діяльності, гонорарів за використання творів і т.п.). За змістом закону неповнолітній має право розпорядитися і накопиченим їм заробітком (незалежно від суми), а також речами, придбаними на заробіток. Шляхом тлумачення закону (пп.1 п.2 ст.26 ЦК) можна зробити висновок, що неповнолітній у віці від 14 до 18 років може розпоряджатися не тільки отриманими заробітком, стипендією або іншими доходами, але і тими, на одержання яких він має право , тобто здійснювати угоди в кредит.

Неповнолітні у віці від 14 до 18 років вправі самостійно здійснювати авторські та винахідницькі права: укладати авторські договори з метою використання створених ними творів, вимагати видачі патенту на винахід і т.д. Отриманим гонораром або іншим винагородою неповнолітній розпоряджається самостійно.

Неповна (часткова) дієздатність неповнолітніх у віці від 14 до 18 років виражається також в їхньому праві самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. У даному випадку маються на увазі операції, що здійснюються неповнолітніми за рахунок коштів батьків (усиновителів, опікуна або інших осіб), але не за рахунок свого заробітку, стипендії, інших доходів, бо заробіток, стипендію, інші доходи він може витрачати самостійно, здійснюючи будь-які, а не тільки "дрібні побутові" угоди. Під побутовими розуміються угоди, спрямовані на задоволення звичайних потреб неповнолітнього: придбання продуктів харчування, підручників, зошитів, канцелярського приладдя, парфумерних товарів, ремонт одягу або взуття і т.п. За характером вони повинні відповідати віку неповнолітнього. Встановлюючи, що подібні угоди повинні бути "дрібними", закон має на увазі відносно невелику вартість придбаних неповнолітнім речей та інших витрат.

Неповнолітні у віці від 14 до 18 років можуть самостійно вносити вклади у кредитні установи і розпоряджатися вкладами. Зазначене право неповнолітніх, як сказано в п.2 ст.26 ЦК, здійснюється "відповідно до закону". Що стосується організацій Ощадного банку, то в них неповнолітній має право самостійно зробити внесок і повною мірою розпоряджатися внеском, якщо особисто вніс його на своє ім'я. Якщо ж вклад внесено іншою особою на ім'я неповнолітнього, який досяг 14 років, або перейшов до нього у спадок, то він має право розпоряджатися ним лише за письмовою згодою батьків (усиновлювачів, піклувальника).

Для характеристики обсягу часткової дієздатності неповнолітніх у віці від 14 до 18 років необхідно вказати на їхнє право з 16 років бути членами кооперативів відповідно до законів про кооперативи. Вступивши до кооперативу, неповнолітній набуває все, в тому числі майнові, права та обов'язки в цій організації і може самостійно їх здійснювати.

Неповнолітні у віці від 14 до 18 років вважаються деліктоздатної, тобто самі відповідають за майнову шкоду, заподіяну їх діями. Проте якщо у неповнолітнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування шкоди, шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована його батьками (усиновлювачами, опікуном), якщо вони не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини (ст.1073 ЦК).

Особливо слід зупинитися на праві неповнолітніх складати заповіту. Заповіт є розпорядження (угоду) громадянина про своє майно на випадок смерті. Згідно ст.534 ГК РРФСР залишити за заповітом своє майно спадкоємцям може кожен громадянин. Більш певну вказівку міститься в ч.1 ст.57 Основ законодавства Російської Федерації про нотаріат, згідно з якою нотаріус "посвідчує заповіти дієздатних громадян". Важливо зазначити, що закон не вимагає, щоб заповідач мав повної дієздатністю. Тому при вирішенні питання про право неповнолітніх на розпорядження майном шляхом заповіту слід керуватися загальними положеннями закону про дієздатність громадян у віці від 14 до 18 років. Згідно пп.1 п.2 ст.26 ЦК неповнолітні у віці від 14 до 18 років вправі самостійно, без згоди батьків, усиновителів та піклувальника розпоряджатися своїм заробітком, стипендією та іншими доходами. Отже, вони мають право розпоряджатися заробітком, стипендією та іншими доходами шляхом заповіту, який являє собою угоду щодо розпорядження майном на випадок смерті.

Проте неповнолітні не можуть заповідати інше майно, розпоряджатися якою вони можуть тільки за згодою батьків, усиновителів, опікуна. Це пов'язано не тільки з тим, що самостійно розпоряджатися таким майном неповнолітні не має права, але і з тим, що заповіт - це операція, що має суворо особистий характер, і тому по самій її суті вона не може відбуватися за згодою або схвалення кого б то не було.

Питання про право неповнолітніх заповідати майно не отримав одностайної рішення в літературі. На думку В.І. Серебровського, заповіт як угода, безпосередньо пов'язана з особистістю заповідача, може відбуватися тільки особами, повністю дієздатними. Б.С. Антимонов і К.А. Граве допускають заповіту неповнолітніх у віці від 14 до 18 років, якщо заповіт стосується грошових коштів, що представляють собою заробіток неповнолітнього.

Ця точка зору більше відповідає і закону, і здоровому глузду. Якщо закон передбачає право неповнолітніх вільно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією та іншими доходами, то немає підстав позбавляти їх права використовувати один із способів розпорядження - шляхом заповіту. Представляється правильним думку і тих авторів, які вважають, що неповнолітні можуть заповідати не тільки грошові кошти, отримані ними у вигляді заробітної плати, стипендії чи інших доходів, але також і майно, придбане на ці кошти. Як було відзначено, таким майном неповнолітні вправі розпоряджатися вільно, без згоди батьків, усиновителів, опікуна.

Часткова дієздатність неповнолітніх у віці від 6 до 14 років (малолітніх). У літературі висловлювалася думка, що діти у віці до 14 років повністю недієздатні. Такий висновок намагалися обгрунтувати тим, що закон визнає за дітьми у віці до 14 років дуже вузьку сделкоспособность і зовсім не визнає деліктоздатності.

В даний час згідно ст.28 ЦПК за неповнолітніх, які не досягли 14 років (малолітніх), угоди, за передбаченими законом винятками, можуть здійснювати від їх імені тільки їх батьки, усиновителі або опікуни. У разі заподіяння шкоди малолітнім за цю шкоду відповідають його батьки (усиновителі) або опікуни, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини. Шкода, заподіяна малолітнім, що потребують опіки і що мають відповідний виховному, лікувальному чи іншому аналогічному закладі, зобов'язана відшкодувати цю установу, якщо не доведе, що шкода виникла не з його вини. Таким чином, і за діючим законом малолітні не визнаються деліктоздатної. Що стосується здатності здійснювати угоди, то вона визнається за ними лише в прямо передбачених, виняткових випадках.

Незважаючи на зазначені обставини, слід вважати, що малолітні наділені певною, хоча і незначною дієздатністю. Ця ідея була чітко виражена в ДК РРФСР 1964 р., у якому ст.14 мала найменування "Дієздатність неповнолітніх у віці до 15 років". Чинний ЦК України встановлює, що певні угоди малолітні можуть самостійно здійснювати не з моменту народження (такий висновок випливав із ст.14 ЦК РРФСР 1964 р), а після досягнення 6 років (п.2 ст.28 ЦК). Отже, до досягнення 6 років діти не можуть вчиняти жодних юридично значущих дій, тобто визнаються повністю недієздатними. Прямої вказівки на це в законі не міститься, але такий висновок випливає з п.2 ст.28 ЦК.

Дієздатність дітей у віці від 6 до 14 років виражається, по-перше, в тому, що вони мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Ці угоди повинні відповідати віку дитини (купівля незначних сум або передачу предметів, що мають невелику цінність. Природно, що вчинення зазначених дрібних побутових угод можливо, якщо дитина здатний сам висловити своє бажання.

По-друге, діти у віці від 6 до 14 років вправі самостійно здійснювати операції, спрямовані на безоплатне отримання вигоди, які не потребують нотаріального посвідчення або державної реєстрації (пп.2 п.2 ст.28 ЦК). У даному випадку маються на увазі в першу чергу угоди дарування, відповідно до яких малолітній отримує якусь цінність (річ, гроші) в дар, тобто отримує "безоплатну вигоду". У законі прямо не вказується на граничну цінність подарунка, переданого малолітній, але за змістом закону вона не повинна перевищувати розумну вартість з урахуванням віку обдаровуваного. Представляється, що в інших випадках дарування може бути скоєно за згодою батьків, усиновителів, опікуна малолітнього.

Безоплатне отримання малолітнім "вигоди" можливо і при отриманні ним якої-небудь речі у безоплатне користування. Видається, що з урахуванням віку дитини на дані відносини не можуть розповсюджуватися всі норми, що регулюють безоплатне користування, наприклад, правила про виконання ссудополучателем капітального ремонту речі, переданої йому в безоплатне користування (ст.695 ЦК).

По-третє, малолітні у віці від 6 до 14 років вправі самостійно здійснювати операції з розпорядження засобами, наданими законним представником або за згодою останнього третьою особою для певної мети або для вільного розпорядження. У даному випадку мова йде про досить значному розширенні дієздатності малолітніх у віці від 6 до 14 років у порівнянні з раніше діючим ЦК РРФСР 1964 р. За змістом пп.3 п.2 ст.28 ГК малолітньому можуть бути надані не тільки для певної мети, але і для "вільного розпорядження" грошові кошти або інше майно будь-якої цінності, причому закон не вказує, що вільно розпоряджатися ними малолітній може тільки шляхом вчинення дрібних побутових угод. Отже, за ним визнано право розпоряджатися переданими йому коштами на свій розсуд, "вільно", шляхом вчинення будь-яких угод.

Практичне застосування розглянутих положень ЦК покаже, наскільки вони доцільні. У всякому разі, розумно визнати, що "вільне розпорядження" малолітнього буде, як правило, здійснюватися із схвалення батьків, усиновителів, опікуна. На це побічно вказує і норма, що міститься в п.3 ст.28 ЦК, згідно з якою майнову відповідальність по операціях малолітнього, в тому числі за угодами, здійсненим ним самостійно, несуть його батьки, усиновителі або опікуни, якщо не доведуть, що зобов'язання було порушено не з їх вини. Отже, законні представники малолітнього здійснюють контроль за тим, як виконуються прийняті ним на себе зобов'язання, і відповідають перед контрагентом малолітнього, якщо цей контроль був недостатнім, тобто за наявності їх вини. Таким чином, поняття "вільне розпорядження малолітнього" не означає, що він висловлює при здійсненні угоди і при її виконанні тільки свою нічим не обмежену волю. Його воля формується під впливом і за схвалення його дій батьками, усиновителями, опікуном.

Визнання громадянина недієздатним. Одним з важливих факторів, що впливають на дієздатність громадянина, є психічне здоров'я. Відповідно до п.1 ст.29 ЦК громадянин, який внаслідок психічного розладу не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним.

Однак сам по собі факт душевної хвороби або недоумства, хоча б і очевидний для оточуючих або навіть підтверджений довідкою лікувального закладу, ще не дає підстав вважати громадянина недієздатним. Він може бути визнаний недієздатним лише судом, причому з заявою до суду згідно з ст.258 ЦПК можуть звернутися члени сім'ї громадянина, прокурор, орган опіки та піклування, психіатричного лікувального закладу. Для розгляду такої справи потрібен висновок про стан психіки громадянина, що видається судово-психіатричною експертизою на вимогу суду; обов'язковим є участь прокурора і представника органу опіки та піклування. Все це є важливою гарантією особистих прав та інтересів громадянина, недопущення довільного вторгнення в його правовий статус. Громадянин вважається недієздатним лише після винесення судом відповідного рішення. При цьому на підставі рішення суду над ним встановлюється опіка.

Якщо стан психічного здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, покращився, він за рішенням суду може бути визнаний дієздатним. Підставою для такого рішення має бути відповідний висновок судово-психіатричної експертизи. Визнання громадянина дієздатним тягне скасування встановленої над ним опіки.

Висновок

На закінчення я б хотів сказати, що в наш час спостерігаються помітні зміни в оцінці багатьох основоположних визначень, але поняття «правоздатність» і «дієздатність» не зазнавали серйозних змін. Так, в роботах С.М. Братуся 1950 і 1984 років поняття правоздатності та дієздатності трактуються, так само як і зараз. Але, незважаючи на те, що зміст і сенс цих двох понять залишається тим же, в наш час існує багато різних протиріч пов'язаних з проблемами в законодавстві щодо застосування правоздатності та дієздатності в практиці судів.

Існуючих в нашому законодавстві проблем і протиріч безліч. Однією з них є проблема, пов'язана з визнанням громадянина обмежено дієздатним. Проблема ця полягає в тому, що підстави визнання громадян обмежено дієздатних потрібно розширювати. Адже поставити в скрутне матеріальне становище свою сім'ю можна різними способами, а не тільки зловживанням спиртними напоями або наркотичними речовинами. І до тих пір, поки ці питання не будуть вирішені, ми не можемо говорити, що в нашій державі дотримуються всі права і свободи людини і громадянина і що у нас побудовано правову державу.

Список використаних джерел

1. Перунова О.М., Селезень С.В. Цивільне право: Конспект лекцій. - Харків: ХНАДУ. - 2009. - 265 с.

2. Герваген Л. Л. Развитие учения о юридическом лице / Л. Л. Герваген. - М. : Книга по Требованию. - 2012. - 107 с.

3. Иоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика теории «хозяйственного права» / О.С. Иоффе. - М. : Статут, 2000. - 777 с.

4. Грешников И.П. Субъекты гражданского права: юридическое лицо в праве и законодательстве. / И. П. Грешников. - СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс». - 2002. - 331 с.

5. Козлова Н.В. Понятие и сущность юридического лица. Очерк истории и теории [Текст]: Учебное пособие / Н.В. Козлова. - М. : Статут, 2003. - 318 с.

6. Суворов Н.С. Об юридических лицах по римскому праву [Текст] / Н.С. Суворов. - М. : Статут. - 2000. - 299 с.

7. Архипов С.И. Сущность юридического лица // Правоведение. - 2004. - С. 71-87.

8. Цивільне право : підручник : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін. ; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. - Х. : Право. - 2011. - Т. 1. - 656 с.

9. Мазур О.С. Цивільне право України: Навч. пос. - К.: Центр навчальної літератури. - 2006. - 384 с.

10. Правознавство: Підручник / В. Ф. Опришко, Ф. П. Шульженко, С. І. Шимон та ін.; / За заг. ред. В. Ф. Опришка, Ф. П. Шульженка. - К.: КНЕУ.- 2003. - 767 с.

11. Стефанчук Р.О. Цивільне право України: Навчальний посібник. - К.: Наукова думка. - 2004. - 361 с.

12. Полинько О. Кримінальна відповідальність юридичних осіб. - Електронне видання "Юрист і Закон". - 2013. - 5 с.

Нерсесян А.С. Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичної особи: аналіз нового законопроекту // «Вісник Вищої ради юстиції». - 2013. - № 2 (14). - С. 181-192.

Размещено на Allbest.ur