Доказування в кримінальному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. На забезпечення реалізації цього положення Основного Закону України спрямована діяльність правоохоронних органів та органів судової влади в державі. Охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є одним із завдань кримінального судочинства, виконання якого досягається через реалізацію інших - шляхом швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винуватих та забезпечення правильного застосування Закону. Розкриття і розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ - це сфера кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

Основний зміст кримінально-процесуальної діяльності складає робота з доказами: їх формування (збирання), перевірка, оцінка, прийняття рішення і його обгронтування. Саме на основі використання сукупності зібраних у кримінальній справі доказів та керуючись при цьому законом і професійною правосвідомістю, особи, які ведуть кримінальний процес, роблять висновок про наявність чи відсутність події злочину, винуватість чи невинуватість обвинуваченого у вчиненні злочину, встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.

У зв'язку з цим розробка проблем теорії доказування була і залишається досить актуальною. Про це свідчить активна цілеспрямована робота з дослідження як самої теорії в цілому, так і окремих її інститутів. Однак це не означає, що всі наявні проблеми цілком вже вирішені. Україна стоїть на шляху розбудови правової держави. Остання має забезпечити такий порядок регламентації процесуальних відносин, який міг би захистити людину, суспільство, державу від злочинів шляхом створення умов для їх розкриття, викриття і засудження винуватих та встановлював би гарантії втілення в життя правових приписів. Становлення України як правової держави передбачає укріплення законності в усіх сферах державної і громадської діяльності. Однією з таких сфер є кримінальне судочинство. Воно має здійснюватися на основі точного і неухильного дотримання процесуальних норм. Розглянуті в роботі проблеми відносяться як до теорії, так і до практики кримінального процесу.



1. Поняття та мета доказування в кримінальному провадженні

Як один із видів соціальної діяльності кримінально-процесуальна діяльність має пізнавальний характер. Розслідуючи і вирішуючи кримінальні справи, органи досудового розслідування та судової влади з метою прийняття по них правильного і обґрунтованого рішення прагнуть відновити достовірну картину минулої події, пізнати усі її обставини та факти, встановити істину. Досягнення останньої здійснюється за допомогою кримінально-процесуального доказування. Це свідчить про те, що за своєю гносеологічною суттю доказування, яке пронизує усю кримінально-процесуальну діяльність, теж має пізнавальний характер.[4. С. 5]

Під пізнанням у науковому плані розуміється обумовлений законами суспільного розвитку і нерозривно пов'язаний з практикою процес відображення та відтворення в людському мисленні дійсності. Теорія пізнання (гносеологія), яка вивчає можливості пізнання людиною предметів, явищ дійсності, їхніх властивостей, зв'язків і відносин, джерела, способи, методи та форми пізнання, має універсальний характер, застосовується в будь-якій галузі науки та виступає в ролі методологічної основи будь-якої пізнавальної діяльності.

На кримінально-процесуальне доказування як одну з основних форм пізнавальної діяльності під час провадження у кримінальній справі поширюються всі загальні закономірності, які притаманні будь-якій пізнавальній діяльності, що вивчається теорією пізнання (гносеологією). Одначе, доказування у кримінальній справі має й істотну специфіку, яка відрізняє його від інших форм (видів) пізнання, що мають місце в сучасному суспільстві, зокрема від наукового. Основні його особливості полягають ось у чому. доказування кримінальний провадження

1. Специфічний предмет пізнання у кримінально-процесуальному доказуванні. Ним є не загальні закономірності природи й суспільства, а конкретні факти минулого чи теперішнього. Зрозуміло, що в процесі доказування у кримінальній справі використовуються досягнення науки та техніки, загальні наукові положення. Однак вони не є метою доказування, а виступають його засобом. Тому розроблення таких положень, навіть якщо це робиться вченими-юристами, завжди перебуває за межами доказування, здійснюється в ході наукової, а не процесуальної діяльності. Приміром, наукові основи теорії ідентифікації розробляються вченими. А в розслідуваній конкретної справи на основі цих положень установлюється одиничний факт тотожності (людини, зброї тощо). Тож, кримінально-процесуальне доказування можна визначити як різновид практичного пізнання (на відміну від теоретичного, яким є наукове пізнання).

2. Необхідність прийняття рішення у справі. Хоч би чим завершилася доказова діяльність, у справі повинно бути прийнято рішення. Доля справи, зазвичай, торкається інтересів конкретних осіб, суспільних чи державних інтересів. Тому рішення приймається навіть у тих випадках, коли доказова діяльність завершилася безрезультатно, осіб, які скоїли злочин, не встановлено (наприклад, рішення про зупинення провадження у справі, закриття справи за недоведеністю участі обвинуваченого в учиненні злочину). Отже, пізнання обставин скоєного злочину не є самоціллю у кримінальному процесі, воно лише створює основу для правильного вирішення справи.

3. Процес доказування завжди обмежений певними строками. В цьому - також одна з істотних відмінностей його від інших видів пізнавальної діяльності людини, зокрема від наукового пізнання. Наука цілком може зачекати наступного повернення комети Іаллея і продовжити дослідження через декілька десятиліть. Працівники правоохоронних органів такої собі дозволити не можуть. У кримінальній справі вирішується доля людини й закон зобов'язує прийняти рішення у визначені строки.

4. Процес доказування докладно регламентований законом і відбувається у відповідній процесуальній форм Кримінально-процесуальний закон установлює правила роботи з доказами - їх збирання, дослідження, оцінювання; вимоги, що пред'являються до доказів, коло суб'єктів доказування тощо. Процесуальна форма доказування має двояке призначення. По-перше, вона покликана максимально гарантувати досягнення істини в справі. Тому законодавчо закріплюються методологічно обґрунтовані правила роботи з доказами, які виправдали себе на практиці (приміром, про пред'явлення для впізнання, про заборону навідних питань на допиті тощо ). По-друге, процесуальна форма покликана забезпечити дотримання прав осіб, які беруть участь у справі. З цією метою, наприклад, установлено особливі правила провадження слідчих дій, які найбільш істотно торкаються особистих інтересів громадян (отримання судових рішень, недопустимість створення небезпеки для життя і здоров'я осіб, які беруть участь у слідчій дії та ін.). Окремі правила (наприклад, присутність понятих) є одночасно гарантією дотримання прав громадян і досягнення істини, достовірності отриманих доказів.

Сказане не означає, що доказову діяльність абсолютно регламентовано. Закон залишає суб'єктам доказування широкий простір для вибору тактичних, технічних та інших методів і засобів у конкретній ситуації у справі. Для цього вироблено відповідні рекомендації, що вивчаються криміналістикою. Тому, наприклад, присутність понятих або складання протоколу під час огляду місця події - обов'язкові вимоги, закріплені в законі, а питання про те, проводити огляд від центру до периферії чи навпаки є так тичним і вирішується самим слідчим V конкретному випадку.

Указані основні специфічні риси кримінально-процесуального доказу вання, які відрізняють його від інших видів пізнавальної діяльності людини, вирізняються в юридичній літературі багатьма процесуалістами [5. С. 10].

5. Однак, на нашу думку, ще однією суттєвою відмінною рисою є цільова спрямованість цих двох видів діяльності. [6. С. 91-92].

Так, метою наукового пізнання, як ми зазначали вище, є відображення та відтворення в людському мисленні дійсності. Що ж стосується кримінально-процесуального доказування, то його мстою є встановлення (а ще правильніше, на наш погляд, формування істини). Однак під істиною, як ціллю доказування, вважаємо, слід розуміти правову категорію, що поєднує в собі властивості реальності (здатність у ході пізнання фактичних обставин справи відображати об'єкти пізнання в точній відповідності з дійсністю), процесуального (здатність суб'єкта пізнання повноцінно відобразити результати пізнання в передбаченій законом процесуальній формі та встановити їх відповідність нормативним приписам) та конвенційності пізнання (здатність вирішувати кримінально-правовий спір через укладання відповідної угоди) та формується під час провадження кримінального судочинства в результаті провадження доказової діяльності сторін, що беруть участь у спорі, та арбітральної діяльності суду, і яка знаходить свій прояв у певному підсумковому рішенні суду. Обсяги поєднання компонентів істини (реальності, процесуальності та конвенційності) можуть бути різноманітними залежно від типу кримінального процесу, форми та етану кримінально-процесуальної діяльності.

Така істина під час кримінального провадження є результатом проведення не якоїсь дослідницької роботи (таким чином пізнається наукова істина), а діяльності суду та учасників кримінального судочинства, які перебувають на різних процесуальних сторонах із протилежними функціями та інтересами, в порядку, чітко регламентованому законом і з використанням передбачених та не заборонених законом правових засобів. Процес формування істини здійснюється на кожному етапі кримінального процесу починаючи з досудового провадження і закінчується в судовому розгляді.

Часто вживаються терміни «кримінально-процесуальне пізнання» та «кримінально-процесуальне доказування». Як цілком правильно вказував В. М. Савицький. говорячи про доказування у кримінальному процесі, необхідно «правильно визначати, яке значеннєве навантаження несе цей термін у конкретному випадку», оскільки це «важливо для правильного розуміння багатьох інститутів доказового права» [6. С. 93-94].

Одні вчені висловлювали думку про єдність кримінально-процесуального доказування і пізнання, про те, що пізнавальна діяльність у кримінальному судочинстві повинна йменуватися доказуванням у кримінальній справі . Одним із перших цю ідею у кримінальному процесі висловив M. С. Строгович. Він писав: «Ми ототожнюємо доказування у кримінальному судочинстві з пізнанням істини у кримінальних справах: процес доказування і є процес пізнання фактів, обставин кримінальної справи» . П. А. Лупінська також відзначала, що «істина у кримінальному процесі пізнається опосередкованим способом, на підставі доказів, що й пояснює назву всієї діяльності доказуванням». «Доказування у кримінальному процесі не існує поряд із пізнанням: воно і є пізнання істотних обставин справи»,- вказує З. З. Зінатулін. [7. С. 9-10].

О. Р Бєлкін уважає, що. розглядаючи доказування як процес установлення істини, тобто процес пізнання, слід виходити з положення про загальність процесу пізнання, з того, що нема і не може бути специфіки судового пізнання істини. Суб'єкт доказування, встановлюючи за допомоги доказів обставини справи, точно так, як і в будь-яких інших сферах людської діяльності, переходить від чуттєвого сприйняття окремих фактів, ознак, властивостей тих чи тих об'єктів, які відіграють роль доказів, до логічного усвідомлення сприйнятого, до раціонального мислення [8, С. 12].

На думку одних авторів, поняття кримінально-процесуального пізнання є ширшим, ніж доказування. «Доказування не вичерпує способів пізнання у кримінальному процесі» - така позиція авторів «Теорії доказів у кримінальному процесі» .

Інші, навпаки доводять, що кримінально-процесуальне доказування є поняттям, ширшим від кримінально-процесуального пізнання, і долучає останнє до свого змісту. Кримінально-процесуальне пізнання є серцевиною процесу доказування. Результат кримінально-процесуального пізнання, створюючи основу для майбутньої доказової діяльності, зокрема і в суді - не завжди реалізуються в доказуванні. Маючи безсумнівну цінність у пізнавальному плані, вони можуть не мати цінності у процесуальному, як. наприклад, докази, визнані судом недопустимими .

На нашу думку, вважати, що пізнання і доказування у кримінальному судочинстві відділені та існують окремо одне від одного,- помилково. У гносеологічному аспекті доказування є пізнанням і засвідченням тих подій і явищ зовнішнього світу, які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Під цим кутом зору доказуванню притаманні всі загальні закономірності, характерні для будь-якої пізнавальної діяльності .

На підставі викладеного вважаємо, що спроби розгляду «кримінально-процесуального пізнання» та «кримінально-процесуального доказування» як розділені в часі й такі, що змінюють одна одну операції, не відповідають реальному стану та вихідним положенням гносеології, а також розумінню сутності доказування. А тому переконані, що відсутні будь-які підстави для перегляду сформованої в теорії кримінального процесу концепції, згідно з якою доказування у кримінальному судочинстві не існує поряд із пізнанням: воно і є пізнання обставин справи, що здійснюється в особливій процесуальній формі . А кримінально-процесуальне доказування - це специфічний юридичний термін, який характеризує таку пізнавальну діяльність. [6, С. 98].

2. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні

Як відомо, метою кримінально-процесуального доказування є встановлення об'єктивної істини. Її досягнення можливе лише тоді, коли при провадженні у кримінальній справі з достатньою повнотою і достовірністю будуть встановлені всі факти і обставини, які мають значення для правильного вирішення цієї справи. Сукупність таких фактів і обставин утворюють предмет доказування у кримінальній справі.

В юридичній літературі існують різні підходи до визначення предмета доказування і його місця в структурі самого доказування. Одні науковці вважають, що це коло обставин, які належить встановити у кримінальній справі [9, С. 47].

На думку інших, предмет доказування - це система обставин, які виражають властивості і зв'язки досліджуваної події, що є суттєвими для правильного вирішення кримінальної справи та реалізації в кожному конкретному ви падку завдань судочинства . Треті розуміють під предметом доказування сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, встановлення яких є необхідним для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі .

Уявляється, що предмет доказування включає всі факти і обставини, що підлягають встановленню у кожній кримінальній справі. Саме факти і обставини, а не коло питань, які мають бути роз'яснені в ході судового дослідження, як це стверджують деякі науковці .

Як відомо, коло фактичних обставин, які підлягають пізнанню у кримінальній справі, що в подальшому направляється до суду, визначається нормами кримінального закону. Першочергове значення тут мають ті статті загальної частини Кримінального кодексу України, які встановлюють підстави кримінальної відповідальності, розкривають зміст найбільш важливих кримінально-правових понять (вина, співучасть, стадії вчинення злочину, обставини, що обтяжують чи пом'якшують покарання тощо), а також статті особливої частини Кримінального кодексу України, в яких формулюються ознаки конкретних складів злочинів. Опираючись на ці всі норми та використовуючи категорії, що вироблені теорією і практикою застосування кримінального закону, кримінально-процесуальне законодавство визначає предмет доказування у справі та його структуру. [4, С. 19].

Тепер перейдемо до аналізу юридичного змісту окремих структурних елементів предмета доказування. Згідно з п.1 ст. 91 КПК України, в першу чергу органи досудового розслідування та суду мають встановити подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину). Порушення кримінальної справи, її вирішення в суді залежить насамперед від того, чи мав місце злочин, чи ні. Це означає, що ми маємо встановити наявність або ж відсутність ознак злочину чи обставин, що виключають можливість провадження у справі. В більшості випадків, як свідчить аналіз слідчої практики, наявність події злочину встановлюється відразу (смерть особи, при зовнішньому огляді виявлено сліди насильницької смерті) або ж в результаті перевірки заяви чи повідомлення про скоєний чи підготовлюваний злочин. Однак є низка кримінальних справ, коли наявність чи відсутність події злочину встановлюється в процесі розслідування, після тривалої процесуальної діяльності.

В той же час, коли ми ведемо розмову за суспільно небезпечне діяння, слід пам'ятати, що воно вчинене в певний час, у певному місці та заподіяло певні наслідки. Сукупність цих ознак дає можливість чітко з'ясувати хід події, коло причетних осіб, перевірити їхнє алібі тощо. Зокрема, встановлення часу вчинення діяння дає нам відповідь на багато запитань: можливість скоєння його за певний проміжок часу чи в певний час; про непричетність або ж про можливу причетність окремих осіб, які перевіряються слідством. Крім того, встановлення часу вчинення злочину дає можливість визначитися щодо застосування амністії, строків давності тощо.

Велике значення має встановлення місця події, оскільки допомагає з'ясувати, як все відбувалося, хто міг бути причетним до цієї події, хто міг бачити саму подію, а в подальшому і перевірити дані, одержані в ході досудового слідства. Місцем вчинення злочину визначається підслідність та підсудність кримінальної справи.

Не менше значення мають спосіб вчинення діяння, наслідки цього діяння, оскільки нерідко вони є ознаками того чи іншого складу злочину. Наприклад: ст. 185 ч. 4 КК України (крадіжка, вчинена у великих розмірах), ч. 5 цієї статті (крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах), ст. 115 п. 5 КК України (умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб). [1].

До інших обставин можуть належати дані про потерпілого, при необхідності про характер його дій, вжиті обвинуваченим заходи щодо приховування злочину тощо. Встановлення цих обставин є вимогою кримінально-процесуального закону щодо повноти, всебічності й об'єктивності дослідження усіх обставин справи.

Однією з обставин, що підлягає встановленню згідно з діючим КПК України, є винуватість особи , форма вини, мотиви і мета вчинення кримінального правопорушення.

Вимога законодавця - встановити винуватість особи ,вину, мотиви і мету вчинення злочину через призму кримінально-правових понять означає встановлення особи, яка вчинила злочин (суб'єкт злочину) і суб'єктивну сторону цього ж злочину.

Іншими обставинами, що входять до предмета доказування, є «обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження»

Статті 66 та 67 КК України дають перелік обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання. Частина цих обставин має безпосереднє відношення до характеристики особистості підозрюваного чи обвинуваченого, до суб'єктивного боку його дій або бездіяльності, інші характеризують об'єктивний бік чи об'єкт злочину, треті відносяться до наслідків злочину.

Всі вони враховуються при призначенні покарання, але законодавець підкреслює, що якщо будь-яка з них передбачена в статті Особливої частини Кримінального кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, то суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що обтяжує чи пом'якшує покарання.

Пом'якшуючими суд вправі визнати й інші обставини, незважаючи на те, що їх немає в переліку ч. І ст. 66 КК України. Що ж стосується обтяжуючих обставин, то законодавець визначив їх чіткий перелік і заборонив розширювати межі цього переліку.

Доказуванню також підлягають обставини, які характеризують особистість обвинуваченого. Це звичайно стосується його поведінки вдома, за місцем роботи чи навчання. До таких обставин належать також наявність чи відсутність судимості, участь у громадській діяльності, ставлення до виконання громадських доручень, негативні та позитивні риси характеру тощо. Всі ці обставини, якщо вони встановлені з достатньою повнотою, допомагають слідчому зорієнтуватися в правильному виборі виду запобіжного заходу, а суду, крім того, ще й у винесенні правосудного вироку, призначенню справедливого покарання, яке відповідає і тяжкості вчиненого злочину, і особистості підсудного.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат. Поняття шкоди в кримінальному процесуальному законодавстві не розкривається. [2].

Види шкоди достатньо досліджені в юридичній літературі. Так, фізична шкода визначається фахівцями як сукупність змін, що сталися об'єктивно внаслідок вчинення кримінального правопорушення у стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров'я, фізичні страждання, біль. Якщо відшкодування фізичної шкоди певним чином утруднено, то відшкодування витрат на лікування можна визнати компенсаційною формою відшкодування фізичної шкоди, яка піддається обрахуванню. Це питання може стати предметом цивільного позову у кримінальному провадженні.

Згідно із ч. 6 ст. 55 КПК у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, право на відшкодування шкоди мають також його близькі родичі чи члени сім'ї такої особи, які в установленому законом порядку повинні визнаватися потерпілими. До таких осіб п. 1 ч. 1 ст. З КПК відносить чоловіка, дружину, батька, матір, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, рідного брата, рідну сестру, діда, бабу, прадіда, прабабу, внука, внучку, правнука, правнучку, усиновителя чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, особу, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають в шлюбі. [2].

Майнова шкода в цивільному праві поділяється на "позитивну" шкоду в майні і неотримані доходи, тобто на витрати кредитора та неотримані доходи (упущену вигоду), котрі особа могла б отримати, якщо б боржник виконав свої обов'язки ("юридична можливість шкоди"). Тому за відповідних ознак підлягає дослідженню майнова шкода, яка визначається процесуалістами як зменшення, пошкодження або знищення захищеного правом блага, що призвело до негативних майнових наслідків.

Визначення поняття моральної шкоди дається у багатьох нормативних актах та актах тлумачень норм права. Зокрема, у п. 3 ППВСУ "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31 березня 1995 р. зазначається: "Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб". Серед основних обставин, що впливають на розмір компенсації, Пленум визначає: характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, його посади та ін.).

На досудовому і судовому слідстві існують особливості щодо доказування моральної шкоди. Зокрема, на досудовому розслідуванні про доказування моральної шкоди можна вести мову в тих випадках, коли у процесі з'являється процесуальна фігура потерпілого, яким заявлений цивільний позов щодо відшкодування моральної шкоди. При цьому підлягає доказуванню лише сам факт заподіяння моральної шкоди, тобто наявність її фактичних наслідків - характеру й тяжкості погіршення стану здоров'я, тривалості страждань тощо. Визначення конкретного розміру грошової компенсації за моральну шкоду покладене лише на судові органи, а тому перебуває за межами доказування на досудовому слідстві.

У злочинах з формальним складом шкода є лише факультативним (необов'язковим) елементом предмета доказування. Для даного виду злочинів злочинний результат презюмується, тому для їх кваліфікації достатньо встановити лише вказане в законі діяння. Але дана презумпція стосується не всіх злочинів з формальним складом. Зокрема, встановлення шкоди вимагається, якщо злочин фактично закінчується настанням шкідливих наслідків, що знаходяться за межами складу, але передбачені законом як обставини, котрі впливають на визначення міри відповідальності, або настанням таких наслідків у вигляді майнової чи моральної шкоди, які належить відшкодовувати потерпілому (цивільному позивачу).

Крім виду і розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням відповідно до п. 3ч. 1 ст.91 КПК, у кримінальному провадженні підлягає доказуванню також розмір процесуальних витрат.

Процесуальні витрати у кримінальному провадженні складаються із: 1) витрат на правову допомогу; 2) витрат, пов'язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; 3) витрат, пов'язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; 4) витрат, пов'язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів.

Важливим елементом предмета доказування є доведення обставин, що є підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності або покарання. Для прийняття такого рішення необхідно мати достатньо доказів, що вказують на обставини, передбачені законом про кримінальну відповідальність.

Відповідно до чинного КПК існують ще 2 обставини які підлягають доказуванню, а саме обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов'язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення,обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.

Таким чином, предмет доказування - це передбачена законом сукупність обставин, які підлягають обов'язковому встановленню у кожній кримінальній справі з метою її правильного вирішення.

З поняттям “предмет доказування” тісно пов'язано поняття “межі процесуального доказування”.

Правильне визначення меж доказування має практичне значення. По-перше, це сприяє забезпеченню збирання і дослідження доказів в обсязі, який є необхідним для формування достовірних висновків щодо компонентів предмета доказування.

По-друге, воно сприяє застосуванню найбільш ефективних і в той же час економічних засобів збирання та використання доказової інформації.

По-третє, правильне визначення меж доказування є необхідною умовою забезпечення достатньої глибини пізнання відповідних обставин, а також необхідної надійності та переконливості результатів такого пізнання [10, С. 91].

Отже, межі доказування в кримінальному процесі - це така сукупність доказів та їхніх процесуальних джерел, зібрання і дослідження яких забезпечить повне та якісне встановлення усіх обставин предмета доказування та прийняття обґрунтованого рішення у кримінальній справі. [4, С. 42].

3. Елементи процесу доказування: збирання, перевірка та оцінка доказів

Як уже відзначалося, доказування у кримінальному процесі є різновидом пізнання. Основними ступенями такого пізнання є ступені відчуття, сприйняття й уявлення, а також ступінь мислення. В філософії їх називають чуттєвим та раціональним ступенями пізнання. Практика в процесі пізнання виступає як основа пізнання, критерій істини.

Однак пізнання оточуючої дійсності це не тільки одержання знань про неї, але и розуміння цих знань. Роль такого розуміння в тому, що воно є необхідним для розвитку пізнання, яке полягає не стільки в зростанні обсягу знань, скільки в змінах їхньої якісної специфіки і глибини.

Таким є шлях до встановлення істини у кримінальній справі. Початковою формою пізнання є сприйняття наявних відомостей про певні обставини щодо певної події. В подальшому доказова інформація отримується в результаті практичної діяльності слідчого, прокурора чи суду.

За своїм змістом доказування є досить складною формою діяльності, на яку впливає низка чинників. Це і вимога щодо виконання завдань кримінального судочинства, активна протидія учасників кримінально-процесуальної діяльності, які зацікавлені у вирішенні справи, втрата чи викривлення інформації, що має значення для розслідування, необхідність суворого дотримання процесуальної форми тощо. Умовами подолання труднощів, які виникають у процесі доказування є професійна майстерність слідчих, прокурорів і суддів, їхні ділові якості.

Зміст процесу доказування розкривається через його елементи. До них відносять: а) збирання (формування) доказів та їхніх процесуальних джерел; б) перевірка цих доказів і джерел; в) оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел; г) прийняття процесуального рішення та його аргументація (мотивація).

У процесуальній літературі процес доказування іноді поділяється на два аспекти, розділяючи перші 3 елементи від прийняття й обґрунтування процесуальних рішень, тобто:

1) Доказування як діяльність щодо збирання, перевірки й оцінки доказів та їхніх процесуальних джерел.

2) Доказування як логічне і процесуальне формулювання та обґрунтування певної тези, ствердження, вис новків у справі [11, С. 99].

В принципі з цим можна погодитись, якщо виділення проводиться з метою кращого розуміння й опанування змісту доказування. Однак оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел завжди завершується прийняттям певного процесуального рішення та його обґрунтуванням, на якому б етапі розслідування це не відбувалось. І ці два елементи не утворюють одного цілого, тобто оцінка не включає в себе прийняття рішення та його мотивацію, останні виступають як результат оцінки доказів та їхніх джерел. Крім того, всі ці рішення, як і попередні елементи доказування, передбачені в кримінально-процесуальному законі.

Тому, на наш погляд, доказування охоплює 4 елементи і завершується прийняттям процесуального рішення та його обґрунтуванням.

Розглянемо послідовно всі елементи, з яких складається процес доказування. Перший з цих збирання (формування) доказів та їхніх процесуальних джерел. Окремі науковці називають термін “збирання доказів” умовним, оскільки суб'єкт доказування, сприймаючи різні сліди минулої події за допомогою органів відчуттів, створює і зберігає у свідомості пізнавальні образи, які потім можуть бути визнані доказами. Тому слід говорити лише про формування доказів [12, С. 60].

Правом збирати докази наділені лише ті державні органи та посадові особи, на яких лежить обов'язок доказування. До них належать органи дізнання, слідчі, прокурори та судді. Оскільки саме вони вирішують долю тієї чи іншої інформації або ж об'єктів матеріального світу, поданих іншими суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності, щодо їхнього залучення до доказового поля.

Необхідно зауважити, що законодавець у зазначеній статті КПК дає орієнтовні шляхи збирання доказів, які не слід розглядати як вичерпні. Цілком зрозуміло, що органи розслідування вправі вчинити будь-яку передбачену кримінально-процесуальним законом процесуальну дію, в тому числі й слідчу, для формування доказів у кримінальній справі.

Згідно з законом, а саме відповідно до ст. 93 :

1. Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у порядку, передбаченому цим Кодексом.

2. Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

3. Сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Ініціювання стороною захисту, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому статтею 220 цього Кодексу. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

4. Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження. [2].

Наступним елементом процесу доказування є перевірка доказів та їхніх процесуальних джерел. Щодо визначення самого поняття перевірки, то окремі науковці вважають, що термін “перевірка” є неточним і тому для визначення цього елементу доказування більш правильним є вживання терміна “дослідження” .

Інші автори вказують, що поняття перевірки включає в себе дослідження ознак кожного окремого доказу та його джерела. Таким чином, вони розглядають ці поняття як тотожні [8. С. 12].

На думку А.І.Валяєва, ототожнювання понять “дослідження” та “перевірка” доказів є неправомірним, оскільки дослідження доказів - це одержання певним суб'єктом інформації, що міститься в них, а перевірка -- це діяльність, яка спрямована на підтвердження цієї інформації. Тому він розділяє ці поняття в самостійні елементи процесу доказування .

Метою перевірки, на наш погляд, все ж є визначення придатності зібраних доказів та їхніх процесуальних джерел, для встановлення обставин, що мають значення для справи. Щодо змісту перевірки, як елементу процесу доказування, то в процесуальній літературі теж існують різні точки зору. Одні науковці вважають, що суть перевірки полягає у виявленні правильності чи неправильності доказів, інші вказують, що перевірка спрямована на встановлення достовірності і допустимості одержаних в ході розслідування даних, на думку третіх, перевірка включає в себе й оцінку доказів та їхніх процесуальних джерел [13, С. 12],

Слід підкреслити, що в системі процесуального доказування перевірка доказів є самостійним елементом, і не може включати в себе інші елементи цієї діяльності.

Перевірка як елемент процесу доказування має місце на всіх стадіях кримінального судочинства і тісно пов'язана зі збиранням і оцінкою доказів та їхніх процесуальних джерел. Адже перевіряти можна лише докази, які є в наявності, окрім того, перевірка може потягти за собою одержання (збирання) нових доказів. Взаємозв'язок перевірки з оцінкою доказів та їхніх джерел полягає в тому, що пере вірка завжди передує оцінці, а в процесі оцінки орган розслідування, прокурор або суд можуть повернутися до додаткової перевірки доказової інформації.

В той же час перевірка доказів відрізняється від оцінки, а це ще раз свідчить про те, що ці елементи є самостійними частинами єдиного процесу доказування.

Так, перевірка здійснюється логічним, тобто розумовим шляхом, а також за допомогою практичних дій, оцінка ж є винятково розумовою діяльністю.

Отже, перевірка полягає у виявленні доброякісності зібраних доказів для встановлення обставин вчиненого злочину. Визначення доброякісності, на наш погляд, означає встановлення властивостей доказів, їх здатності нести правдиву інформацію.

Перевірці мають піддаватися всі зібрані у кримінальній справі докази, а також процесуальні джерела, в яких вони містяться.

Тобто дослідження змісту доказів не може здійснюватись у відриві від процесуальної форми їх одержання. Відомості про факти тільки тоді набувають доказового значення, коли вони одержані в передбаченому кримінально-процесуальним законом порядку і містяться у визначених законом процесуальних джерелах. На доброякісність доказів можуть впливати як властивості самого джерела так і якість відомостей. Порушення правил збирання доказів, одержання відомостей з непередбачених законом процесуальних джерел суттєво впливають на їхню придатність щодо встановлення обставин, що мають значення для справи.

Як відомо, перевірка здійснюється двома шляхами: а) за допомогою розумової діяльності; б) шляхом проведення нових чи додаткових практичних дій.

Ще одним з елементів процесу доказування є оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел. Оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел - це розумова діяльність суб'єктів доказування з визначення допустимості та повноти процесуальних джерел, а також належності до справи наявних відомостей про факти, їх допустимості, достовірності та достатності для прийняття відповідних рішень.

Розглянемо тепер, що ж означає кожен із критеріїв оцінки доказів та їхніх процесуальних джерел. Почнемо з процесуальних джерел доказів. Отже, оцінюючи процесуальні джерела доказів, ми визначаємо їхню допустимість та повноту. Означимо це відповідною формулою:

Критерії оцінки процесуальних джерел -(Д + П),

де Д - допустимість процесуальних джерел доказів;

П - повнота процесуальних джерел доказів.

Оцінюючи процесуальне джерело з точки зору допустимості, слідчий, прокурор, суддя або суд повинні з'ясувати ряд питань:

а) чи передбачене це процесуальне джерело;

б) чи не було допущено порушення кримінально-проце суального закону в процесі формування цього проце суального джерела;

в) у випадку порушень закону при одержанні процесуального джерела наскільки вони вплинули на достовірність наявних у джерелі відомостей;

г) чи можливе взагалі використання цього джерела та відомостей, що в ньому містяться, в процесі доказування, при встановленні певних порушень процесуального закону в ході їх одержання, в той же час потрібно підкреслити, що, оцінюючи допустимість процесуального джерела, необхідно не просто констатувати наявність того чи іншого процесуального порушення, але й з'ясувати, чи можна його виправити, чи вплинуло це порушення на всебічність, повноту й об'єктивність розслідування, чи не перешкоджає воно винесенню законного і обґрунтованого рішення у справі.

Оцінка повноти процесуального джерела доказів відбувається шляхом з'ясування, наскільки всебічно та сповна наявна в джерелі інформація дозволяє встановити ту чи іншу обставину, що входить до предмета доказування. Така оцінка може здійснюватися щодо певного джерела, одержаного при проведенні декількох різних слідчих дій з одним суб'єктом показань .

А може зміст одного процесуального джерела порівнюватись зі змістом іншого.

Оцінивши процесуальні джерела доказів з точки зору їхньої допустимості та повноти, необхідно перейти до оцінки самих доказів. Означимо це теж відповідною формулою:

Критерії оцінки доказів (3Д + Н),

де перше Д - допустимість доказів;

друге Д -- достовірність доказів;

третє Д -- достатність доказів;

Н - належність доказів.

Оцінка належності доказів полягає у з'ясуванні їхнього зв'язку з обставинами, які підлягають доказуванню.

Оцінка доказів з позицій належності означає з'ясування зв'язку з іншими доказами, що містяться в процесуальних джерелах, оскільки саме сукупність доказів, які містяться в різних процесуальних джерелах, є основою прийняття конкретного рішення-у кримінальній справі.

Належність виступає як об'єктивна властивість доказів, яка притаманна відомостям про факти незалежно від волі законодавця. В той же час кримінально-процесуальний закон відіграє важливу роль у вирішенні питання про належність доказів, визначаючи коло обставин, що входять до предмета доказування у справі.

Таким чином, належність доказів визначається тим, чи входить обставина, яка може бути з'ясована за допомогою цих доказів, до предмета доказування у кримінальній спра ві, а також здатністю зібраних доказів своїм змістом сприяти повністю чи частково встановленню цієї обставини. [4. С. 65-67].

Поняття допустимості доказів у кримінально-процесуальній науці справедливо розглядається як одне з вихідних положень теорії судових доказів. Правильне розкриття цього поняття має важливе теоретичне і практичне значення. Воно істотно впливає на весь хід доказування: збирання, перевірку та оцінку доказів, захист прав та законних інтересів суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності , досягнення істини у кожній кримінальній справі.

Допустимість - це така властивість доказів, яка характеризується з точки зору законності джерела фактичних даних (відомостей, інформації), а також способів одержання і форм закріплення фактичних даних, що містяться в цьому джерелі, в порядку, передбаченому кримінально- процесуальним законом, тобто уповноваженими на те особою чи органом в результаті проведення ними слідчих дій при суворому дотриманні кримінально-процесуального закону, що визначає форму даних слідчих дій.

Ця властивість, на думку Н.М.Кіпніса, включає в себе 4 критерії (елементи, аспекти):

1. Належний суб'єкт, що є правомочним проводити процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів.

2. Належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), які складають зміст доказів.

3. Належна процесуальна дія, яка використовується для одержання доказів.

4. Належний порядок проведення процесуальної дії (слідчої чи судової), що використовується як засіб збирання доказів [14. С. 27].

Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні та нематеріальні (ідеальні) сліди .

Оцінка доказів, з точки зору їхньої достовірності, полягає в тому, що:

1. вивчається особа, яка володіє відомостями (свідок, потерпілий тощо) з позицій її здатності давати правдиві та повні показання;

2. вивчається характер та умови виявлення матеріаль ного носія інформації (предмет, документ);

3. аналізується зміст відомостей (послідовність і повнота викладення, наявність суперечностей, неточностей, прогалин, обґрунтованість висновків, що базуються на даних науки тощо);

4. інформація, яка одержана з певного процесуального джерела, зіставляється з інформацією, що отримана з інших процесуальних джерел [4, С. 68-70].

Ще одним з критеріїв оцінки доказів є їхня достатність ля прийняття певного рішення у кримінальній справі. До чинників, що визначають ефективність діяльності органів розслідування та судової влади, належать своєчасність та обґрунтованість процесуальних рішень у кожній справі. Для забезпечення законності цих рішень важливе значення має правильне розуміння того, яка сукупність доказів може бути визнана достатньою для прийняття того чи іншого рішення.

Іншими словами, під достатністю доказів слід розуміти таку їхня сукупність на певному етапі провадження, яка дозволяє прийняти законне і обґрунтоване рішення у справі.

Достатність зібраних доказів для достовірного висновку у кримінальній справі визначається внутрішнім переконанням слідчого, прокурора чи судді.

Внутрішнє переконання при оцінці доказів може роз глядатися в різних аспектах. Так, в психологічному аспекті воно означає відчуття впевненості, переконаності в правильності своїх висновків. Морально-етичну сторону внутрішнього переконання характеризують дії, вчинки, що скоєні відповідно до своїх переконань. Гносеологічний аспект виражає відповідність (невідповідність) переконання в чому-небудь об'єктивній дійсності [15. С. 55].

4. Суб'єкти доказування в кримінальному провадженні. Обов'язок доказування

У процесі доказування беруть участь особи, які віднося ться до суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності. Однак таке визначення не дає уявлення про їхню роль у встановленні істини, про їхні права і обов'язки в процесі доказування. Хто ж такі суб'єкти доказування?

Суб'єкти доказування розглядаються як органи та особи, які відіграють в доказуванні не одноразову чи епізодичну, а постійну, тривалу роль (хоча б у рамках однієї стадії процесу), тобто: а) які здійснюють доказування (збирання, перевірку, дослідження, оцінку доказів) і відповідальні за нього; б) які мають право на активну і тривалу участь у процесі доказування для відстоювання своїх інтересів, захищених законом, чи інтересів осіб, яких вони представляють [16. С. 65].

На думку В.Д.Арсеньєва, до суб'єктів доказування мають бути віднесені:

1. органи та особи, відповідальні за провадження у справі;

2. учасники кримінального процесу, які мають у ньому юридичний інтерес чи які представляють інтереси інших учасників процесу, а також громадських організацій;

3. особи, які залучаються до участі в збиранні та перевірці доказів для виконання різних додаткових дій (секретар судового засідання, перекладач тощо);

4. особи, які не займають певного процесуального стано вища при провадженні справи, але які мають право чи несуть обов'язок з подання наявних у них пред метів і документів [17. С. 27-28].

Уявляється, що найбільш плідною є думка тих процесуалістів, які вважають, що для правильного визначення поняття і кола суб'єктів доказування потрібно виходити з того, в діях яких органів та осіб містяться елементи, з яких складається весь процес доказування в кримінальному процесі. І це абсолютно правильно, оскільки суб'єктом будь-якої діяльності є особа, яка вчиняє які-небудь дії і вступає у відносини, які складають зміст цієї діяльності.

В той же час слід погодитись, що основним критерієм поділу суб'єктів доказування є їхня відмінність у повноваженнях, тому що для одних визначений законом - це обов'язок , для інших це право.

Таким чином, суб'єкти доказування - це державні органи і посадові особи, на яких законом покладено обов'язок щодо збирання, перевірки, оцінки доказів та їхніх процесуальних джерел, обґрунтування рішень, прийнятих у процесі кримінально-процесуального доказування, а також інші особи, які вправі брати участь у цій діяльності. Відповідно до цього визначення суб'єктів доказування можна поділити на дві групи:

1. державні органи і посадові особи, на яких покладено обов'язок здійснювати доказування (суд, прокурор, слідчий, орган дізнання)

2. особи, які вправі брати участь у процесі доказування (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач та ін.).

Щодо обов'язку доказування то чинний КПК передбачає норму, яка регулює дане питання. КПК зобов'язує прокурора, слідчого, в деяких випадках потерпілого вжити всіх передбачених законом заходів до покарання осіб, винних у вчиненні злочину. Слід мати на увазі, що право визначити кримінальне покарання вказаним особам є прерогативою правосуддя і належить виключно суду (ст. 124 Конституції України). Тому лише відносно суду зміст обов'язку, що розглядається, слід розуміти як діяльність по визначенню виду і міри кримінального покарання. Щодо прокурора, слідчого, потерпілого зміст цього обов'язку полягає у необхідності встановлення і відповідного процесуального закріплення всіх об'єктивних і суб'єктивних обставин справи, що дасть змогу суду визначити злочинцю обґрунтовану і справедливу міру покарання.

Підозрюваний, обвинувачений, захисник та інші учасники процесу можуть брати участь в процесі доказування. Обов'язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх надає. [2]



Висновок

Отже, аналіз процесу доказування дає можливість говорити про те, що на сучасному етапі законодавство про докази та доказування в кримінальному процесі має немалу кількість прогалин, а тому потребує значного вдосконалення. Відсутність нормативного закріплення певних положень в кримінально-процесуальному кодексі України, а також в законах та підзаконних нормативних актах призводить до певних суперечностей та неоднозначного тлумачення процесуалістами одного й того ж поняття.

Проблему складає визначення самого поняття доказування, оскільки в КПК України міститься лише перелік обставин, які складають предмет доказування. Особливої уваги заслуговує питання оцінки доказів. Хоч на законодавчому рівні і закріплено, що суд, прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, однак в законі не закріплено таких понять як допустимість, достатність, достовірність та належність доказів.

Ці та інші проблеми, проаналізовані в курсовій роботі, мають бути найближчим часом вирішені. Справді вирішеними вони будуть лише тоді, коли всі поняття будуть закріплені в зрозумілій і однозначній формі на законодавчому рівні. Таке закріплення усуне суперечки серед науковців з приводу різних питань і позбавить норми права двозначного або взагалі незрозумілого трактування.



Список використаної літератури

1. Кримінальний кодекс України. (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131)

2. Кримінально процесуальний кодекс України. (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст.88)

3. ППВСУ "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31 березня 1995 р.

4. Грошевий Ю.М., Стахівський С. М. Докази та доказування у кримінальному процесі: Наук.-практ. Посіб. - К.: КНТ, Вид. Фурса С. Я., 2006. - 272с.

5. Белкин Р. С. Криминалистика и доказывание / Р. С. Белкин, А. И. Винберг. М., 1969.| С. 10.

6. Вапнярчук В. В. Гносеологічні основи процесу доказування // Публічне право. - 2012. № 1. - С. 91-98

7. Зинатулин З. З.. Уголовно-процессуальное доказывание: концептуальные основы / 3. 3. Зинатулин, Т. 3. Егорова, Т. 3. Зинатулин. - Ижевск : Дегектив- Йнформ, 2002. - С. 9-10,14.