Особливості кримінального процесу Франції і США

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості кримінального процесу Франції і США

Зміст

1. Особливості джерел кримінально-процесуального права

1.1 Особливості джерел кримінально-процесуального права Франції

1.2 Особливості джерел кримінально-процесуального права США

2. Особливості доказування

2.1 Особливості доказування в кримінальному процесі Франції

2.2 Особливості доказування в кримінальному процесі США

3. Альтернативи кримінального переслідування

3.1 Інститут медіації у Франції

3.2 "Угоди про визнання вини" в США

1. Особливості джерел кримінально-процесуального права

1.1 Особливості джерел кримінально-процесуального права Франції

У Франції всі основні галузі права, в тому числі і кримінально-процесуальне, є кодифікованими. Основним джерелом є КПК, ухвалений в 1958 р. (до цього у Франції діяв Кодекс кримінального слідства -- один із п'яти знаменитих кодексів епохи Наполеона Бонапарта). Цей нормативно-правовий акт набрав чинності з 2 березня 1959 р. КПК починається статтею-преамбулою, що містить ключові кримінально-процесуальні принципи, а завершується загальними положеннями.

Кодекс поділено на п'ять основних автономних частин:

1. Законодавча -- основна частина. її може ухвалювати, змінювати і доповнювати вищий законодавчий орган Франції -- Національні збори. Складається ця частина із п'яти книг: кримінальний процесуальний право

1) "Про провадження за публічним позовом і про слідство";

2) "Про юрисдикції, що вирішують справу по суті";

3) "Про надзвичайні способи оскарження";

4) "Про деякі особливі види провадження";

5) "Про виконавче провадження".

2. Частина, що містить постанови уряду і декрети, які затверджує Державна Рада і які мають стосунок до регламентації провадження у кримінальних справах.

3. Нормативні акти -- декрети, більшу частину яких присвячено пенітенціарному режиму.

4. Сукупність актів міністерств і відомств (в основному МВС і Мінюсту), що стосуються конкретних питань і мають кримінально-процесуальне значення.

5. П'ята частина -- це Інструкція із застосування КПК, ухвалена Мінюстом в момент введення кодексу в дію.

У КПК не регламентовано порядок провадження у справах неповнолітніх і в певних випадках у справах військовослужбовців.

У першій категорії справ провадження регламентується окремим законодавчим актом -- Ордонансом від 2 лютого 1945 р.

У другій -- особливим законодавчим актом -- Кодексом військової юстиції, затвердженим законом від 21 липня 1982 p., книга друга якого має назву "Військово-кримінальний процес".

Окрім КПК, норми кримінально-процесуального права містяться в Конституції Французької республіки від 4 жовтня 1958 р. Найбільше їх у розділі 8 "Про судову владу", де закріплено принципи незалежності та незмінюваності суддів, а також правило про те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений свободи.

Норми кримінально-процесуального права часто стають предметом розгляду щодо відповідності їх Конституції. Такий розгляд здійснює Конституційна Рада до набрання нормами чинності. У французькій доктрині зазначають, що активна діяльність Конституційної Ради сприяла розвитку нового феномена: так званої "конституціоналізації кримінального і кримінально-процесуального права".

Все більшу роль у кримінально-процесуальному праві відіграють принципи і норми міжнародного права, що містяться в міжнародних угодах. Основне місце серед них посідає Конвенція про захист прав людини і основних свобод, підписана в Римі 4 листопада 1950 p., яка стала своєрідною "Конституцією Європи". Франція ратифікувала цю Конвенцію законом від 31 грудня 1973 p., і, згідно зі ст. 55

Конституції республіки, вона набула надзаконного (але не надконституційного) характеру В Україні існує подібний підхід до застосування міжнародних договорів. У пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" з цьо-го приводу зазначено: "Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України"..

На розвиток кримінально-процесуального права Франції істотно впливає практика суду у Страсбурзі. Як приклад можна навести рішення суду від 24 квітня 1990 p., яким Францію було засуджено за відсутність детальної регламентації прослуховування телефонних переговорів як слідчої дії. Це спонукало французьких законодавців протягом нетривалого строку прийняти закон від 10 липня 1991 р. "Про перехоплення повідомлень, що передаються за допомогою засобів телекомунікації", одним із завдань якого стало внесення відповідних доповнень до КПК.

1.2 Особливості джерел кримінально-процесуального права США

Правова система США є доволі складною і своєрідною. В ній співіснують практично "на паритетних началах" федеральна правова система і правова система штатів (так званий "правовий дуалізм").

Федеральне кримінально-процесуальне, як і все американське право, становить сукупність норм як писаного, так і неписаного права.

До перших належать, насамперед, норми, що містяться у таких нормативно-правових актах.

1. Конституція США. В первинному тексті кримінально-процесуальних норм небагато:

* щодо особливих умов притягнення до кримінальної відповідальності конгресменів;

* про правила обмеження дії інституту "хабеас корпус", сутність якого полягає у встановленні судового контролю за законністю та обґрунтованістю арештів;

* про заборону видавати закони, що мають зворотну силу;

* про умови доказування зради США;

* про порядок видачі осіб, які вчинили злочини на території одного штату, на вимогу органів влади іншого штату;

* про обов'язок суддів штатів підкорятися федеральним законам.

Більшість норм, що мають кримінально-процесуальний характер, міститься в І-Х поправках до Конституції ("Біллі про права"). В них закріплено:

-- гарантії законності та обґрунтованості обшуків і арештів;

-- право на розгляд справи за певних умов з участю присяжних засідателів;

-- заборону двічі притягувати до відповідальності за один і той самий злочин;

-- неприпустимість примусу свідчити проти самого себе;

-- право користуватися допомогою адвоката для захисту;

-- право знати зміст обвинувачення;

-- право вимагати примусового виклику свідків захисту;

-- право мати очну ставку зі свідками обвинувачення;

-- заборону вимагати в обвинуваченого занадто велику заставу (як запобіжний захід);

-- заборону позбавляти його життя, свободи або майна без законного судового розгляду.

2. Федеральні закони Конгресу США -- вперше було ухвалено в 1917 р. На сьогодні їх прийнято багато, але вести мову про ґрунтовну регламентацію питань кримінального судочинства не можна. До найважливіших федеральних законів, що мають кримінально-процесуальне значення, належать такі:

-- про забезпечення безпеки потерпілих, свідків та інших осіб, які сприяють розкриттю злочинів і викриттю винних;

-- про гарантії вчасного розгляду кримінальних справ;

-- про відшкодування завданої злочином шкоди;

-- про антитероризм;

-- про ефективне застосування смертної кари;

-- про насильницькі злочини проти жінок;

-- про посилення боротьби з тероризмом.

Окремого закону (КПК), спеціально присвяченого регламентації кримінально-процесуальної діяльності, в США немає.

Федеральні органи влади надають перевагу підзаконним актам і нормам неписаного права.

До підзаконних актів, що містять кримінально-процесуальні норми, належать:

1. Акти Верховного Суду СІЛА. Цьому органу чинним законодавством делеговано істотні повноваження щодо регламентації правил кримінального судочинства. Акти Верховного Суду США за юридичною силою прирівнюються до законів, а іноді навіть мають і більшу силу.

2. Виконавчі накази Президента США, якими він як головнокомандувач встановлює, змінює чи доповнює правила судочинства у справах, підвідомчих правоохоронним органам, що діють у структурах, які підзвітні Міністерству оборони або Начальнику служби берегової охорони (прикордонних військ). Зокрема, Президент США видає настанову для військових судів, що, власне, виконує функцію кримінально-процесуального кодексу для органів військової юстиції.

3. Накази та інструкції Генерального атторнея США, зокрема, з питань діяльності федеральних прокурорів, а також ФБР та інших підрозділів департаменту юстиції США, що розслідують кримінальні справи.

Неписане право, яке створюють і застосовують федеральні суди, є широко поширеним і має високий авторитет. Із питань тлумачення Конституції США і встановлених нею гарантій прав особи, в тому числі і в кримінальному судочинстві, федеральні прецеденти мають пріоритетне значення. Найвідомішими є прецеденти з таких питань:

-- про надання судами штатів матеріально не забезпеченим засудженим, які мають намір оскаржити вирок, копій необхідних матеріалів безоплатно (справа Гріффіна, 1956 p.);

-- про вилучення з числа доказів визнань вини обвинуваченими, які вони зробили після того, як їм було відмовлено у побаченні з захисником (справа Ескобедо, 1964 p.);

-- про недопустимість використання у суді заяв обвинуваченого, якщо йому, коли він перебував під вартою, не було роз'яснено право не відповідати на запитання, право на присутність захисника і право мати безоплатного захисника, якщо він не в змозі оплатити витрати з його запрошення; при цьому тягар доказування того, що обвинувачений відмовився від права не відповідати на запитання, покладено на сторону обвинувачення (справа Міранди, 1966 p.);

-- про недопустимість доказів, отриманих із порушенням встановлених Конституцією США гарантій законності провадження обшуків і виїмок (справа Меппа, 1961 p.).

Кримінально-процесуальне право в штатах багато в чому є схожим на федеральне.

У кожному штаті є своя конституція, в якій містяться принципові для кримінального судочинства положення (наприклад, щодо підсудності кримінальних справ; про умови, за яких має здійснюватися попередній розгляд справи суддею; про порядок інструктування присяжних тощо).

Кримінально-процесуальне законодавство складається із законодавчих актів, прийнятих у різний час для регламентації суто процесуальних питань (закони і КПК), та законів, ухвалених з інших питань, що містять норми, які регламентують окремі питання провадження у кримінальних справах. Всі ці закони, як правило, об'єднано у відповідних розділах зводу законів, що є практично у всіх штатах.

Серед підзаконних актів штатів особливе значення мають судові правила, що є дуже схожими на відповідні федеральні правила.

Норми неписаного права є важливим джерелом кримінально-процесуального права. їх формулюють суди штатів шляхом постановления рішень із питань, що не регламентовано чинним законодавством, з наступним поширенням цих рішень на аналогічні ситуації (судові прецеденти). Оскільки ситуацій у житті виникає безліч, то норми неписаного права народжуються доволі часто і становлять великий масив. Причому в різних штатах одні й ті самі ситуації у кримінальних справах іноді вирішують по-різному. Ця обставина стала підставою до запровадження механізмів, які б сприяли усуненню розбіжностей у правовій регламентації, паралелелізму і дублювання. На сьогодні таких механізмів є три:

1) визнання Верховним Судом США недійсними тих джерел права штатів, що суперечать приписам Конституції США;

2) розробка Національною конференцією уповноважених з уніфікованих правових актів штатів (до її числа від кожного штату входять університетські професори, судді, адвокати, прокурори, інші юристи -- всього 200-300 чоловік) проектів уніфікованих законів і наступне ухвалення їх законодавчими зборами штатів. В наш час у сфері кримінального судочинства велику практичну значущість мають такі проекти уніфікованих актів (правил):

-- Уніфікований акт про правила доказування 1974 p.;

-- Уніфіковані правила кримінального процесу 1987 p.;

-- Уніфікований акт про компенсацію шкоди потерпілим від злочинів 1973 p.;

-- Уніфікований акт про досудове затримання 1990 p.;

-- Уніфікований акт про видачу злочинців 1992 p.;

3) підготовлення Інститутом американського права так званих модельних кодексів.

Норми і принципи міжнародного права. До цих джерел права в США ставляться доволі консервативно. Якщо в інших державах норми міжнародного права повинні застосовуватися (після ратифікації відповідних угод), безпосередньо без інкорпорування їх у національне законодавство, то в США традиційно продовжують орієнтуватися на підходи, згідно з якими норми міжнародного права повинні застосовуватися всередині країни тільки після впровадження їх в національне законодавство. До того ж ратифіковані США міжнародні договори не зумовлюють автоматичного скасування положень як федерального, так і права, що діє в окремих штатах.

Висновки з питання 1:

1. Кримінально-процесуальне право Франції є кодифікованим, а в США діють окремі закони, в яких вирішуються питання провадження у кримінальних справах.

2. Норми міжнародного права для кримінально-процесуального права Франції є визначальними ("надзаконними") і починають діяти після їх ратифікації, незважаючи на те, чи інкорпоровані вони в національне законодавство. В США норми міжнародного права можуть застосовуватися всередині країни тільки після впровадження їх у національне законодавство.

2. Особливості доказування

2.1 Особливості доказування в кримінальному процесі Франції

Особливості доказування в кримінальному процесі Франції полягають у трьох основних моментах.

1. Тягар доказування. Цю проблему аналізують у літературі через співвідношення з принципом презумпції невинуватості (запроваджений до КПК Франції законом від 15 червня 2000 p.). Згідно з цим принципом встановити винуватість особи повинна сторона обвинувачення. Отже, тягар доказування покладено на прокуратуру, яка пред'являє обвинуваченому порушений нею публічний позов, і на цивільного позивача, який пред'являє йому ж цивільний позов. Однак на обвинувачення не покладено тягар доказування всіх обставин справи -- наявність деяких зобов'язаний доказати захист (див. нижче).

Обвинувачення повинно доказати три групи обставин (це основні обставини справи):

1) відсутність деяких формальних обставин, що виключають провадження в справі, таких, як акт амністії, скасування відповідного кримінального закону, сплив строків давності притягнення до кримінальної відповідальності тощо;

2) так званий "матеріальний елемент злочину", тобто те, що мало місце злочинне діяння, що його вчинила конкретна особа, що діяння вчинено за обставин, що обтяжують відповідальність, тощо;

3) винність особи у вчиненні злочину, тобто наявність у її діях умислу або необережності.

Захист вправі спростовувати ці обставини, але не зобов'язаний цього робити, що випливає з принципу презумпції невинуватості.

Принцип презумпції невинуватості "не є догмою", тому в деяких випадках тягар доказування переходить на захист:

1) у певних категоріях справ, пов'язаних з окремими видами злочинів (спеціальні правила про тягар доказування);

2) у всіх категоріях справ, коли йдеться про доказування деяких обставин справи (загальні правила про покладання тягаря доказування на захист).

На виконання загального правила саме захист повинен доказати наявність обставин, що виключають злочинність діяння (наприклад необхідної оборони). Іноді суди вимагають, щоб захист доказав суб'єктивні обставини, які роблять кримінальну відповідальність неможливою, наприклад неосудність у момент вчинення діяння. Захист доказує також: наявність імунітету від кримінальної відповідальності, факт засудження за той самий злочин у закордонній державі та ін.

Спеціальні випадки є досить чисельними. Наприклад, згідно з п. З ст. 225-6 КК Франції особа визнається винною у звідництві, якщо вона "за неможливості обґрунтувати джерела доходів, які відповідають її способу (характеру) життя, проживає з особою, котра систематично займається проституцією...". Інший приклад -- ст. 418 Митного кодексу, де вказано, що товари, вилучені в митній зоні у зв'язку з відсутністю належних документів, презюмуються контрабандою.

Отже, проблему тягаря доказування вирішено в законодавстві Франції неоднозначно, що ставить під сумнів реальне існування у цій країні принципу презумпції невинуватості.

Тягар доказування покладено і на слідчого судцю (в ході попереднього слідства), і на суд (під час судового розгляду справи). Вони зобов'язані встановити істину в справі незалежно від ініціативи сторін і відповідно вправі самостійно здійснювати доказування.

2. Засоби доказування. Загальним принципом французького доказового права є принцип свободи доказів: "за винятком випадків, коли закон передбачає інший порядок, наявність злочинних діянь може бути встановлена за допомогою будь-якого виду доказів, а суддя ухвалює рішення на підставі свого внутрішнього переконання" (ч. 1 ст. 427 КПК). Це означає, що будь-який доказ є допустимим, незалежно від того, зазначений він у законі, чи ні.

Однак існують і винятки з цього принципу. Одні з них стосуються всіх кримінальних справ, а інші -- тільки певних їх категорій:

1) гарантують адвокатську таємницю: "письмовий доказ не може бути отриманий із листування між підсудним і його адвокатом" (ст. 432 КПК);

2) згідно зі ст. 537 КПК правопорушення (найменш тяжкі порушення кримінального закону) доказуються протоколами і рапортами, складеними співробітниками судової поліції. Це істотно формалізує процес доказування і є відмовою від принципу свободи доказів.

Французьке доказове право, допускаючи свободу у визначенні видів доказів, які використовуються в процесі доказування в кримінальній справі, досить суворо регламентує процедуру їх збирання (принцип "законного режиму збирання доказів"). Іншими словами, обставини справи можуть доказуватися за допомогою будь-якого виду доказів, але це не означає, що докази можна збирати будь-яким способом. У той же час, у законі немає прямої заборони або інших чітких вказівок, які обмежують процесуальну ініціативу посадової особи, яка веде процес. Це розуміють на практиці і в теорії як дозвіл здійснювати будь-які процесуальні дії на власний розсуд, незважаючи на те, що про них не згадано в КПК. Отже, відсутність вичерпного переліку видів доказів доповнюється відсутністю вичерпного переліку процесуальних дій, дозволених у процесі доказування.

Докладно регламентовано тільки ті засоби доказування, в процесі провадження яких істотно зачіпають права особи. До них, насамперед, належать: показання обвинуваченого, показання свідків, висновок експерта, протоколи поліційних і слідчих дій.

3. Доказова сила. Проблема доказової сили пов'язана з оцінкою доказів, тобто з питанням про те, яку силу має той чи інший доказ, як їх слід оцінювати і яким чином суддя повинен ухвалювати рішення, якщо він має певну сукупність доказів, які часто суперечать один одному.

Вільна оцінка доказів -- загальне правило, яке, однак, не є абсолютним. Винятком з нього є особлива доказова сила, яка надається в деяких випадках поліційним протоколам і рапортам. Поряд з протоколами (рапортами), які визнають "рядовими" доказами, є дві інші їх категорії:

1) протоколи, що мають силу наперед встановленого доказу, доки не буде доведено зворотне (використовуються в справах про правопорушення (ст. 537 КПК) і проступки (ст. 431 КПК). Фактично тут існує спростовна презумпція істинності протоколу (рапорту) дізнання (може бути спростовано за допомогою письмових документів або показань свідків);

2) протоколи, що мають силу наперед встановленого доказу, доки не буде ухвалено рішення про їх підроблення. Тут передбачено необхідність їх спростування не просто шляхом надання інших доказів, а подання заяви про підроблення протоколу, яку розглядає Касаційний суд. Доки останній не визнав такий протокол підробленим, його доказова сила є абсолютною для судді. Такі протоколи можуть бути доказами тільки за вузьким колом проступків.,

2.2 Особливості доказування в кримінальному процесі США

Особливості доказування в кримінальному процесі США зумовлено розумінням кримінального процесу як суперечки між обвинувачем і обвинуваченим, що відбувається у суді з приводу пред'явленого обвинувачення. Ці особливості виявляються в кількох аспектах.

1. Положення пред'явленого обвинувачення і відповідне визначення його змісту є істотним чинником, що визначає одне з центральних питань доказового права -- питання про мету доказування, іншими словами -- про необхідність і можливість встановлення істини при розгляді конкретної кримінальної справи. В американській кримінально-процесуальній доктрині панує погляд, що кримінальний процес -- це не та суперечка, в ході якої має народжуватися істина. Кожний з його учасників приходить в суд захищати свої інтереси: обвинувач, зокрема державний, -- домагатися засудження і покарання особи, яку притягають до кримінальної відповідальності, а обвинувачений (підсудний) або його захисник -- "відбиватися" у будь-який спосіб від обвинувачення. Цілком зрозуміло, що їх цілі в такому судовому протиборстві несумісні з метою встановлення істини. Вони прагнуть до захисту свого інтересу, "виграшу" своєї справи. Щодо суду, то він відповідно до такого доктринального трактування покликаний фіксувати, кому вдалося "виграти", "переможця судової дуелі", "боротьби", а не істину. Отже, суддя не є активним шукачем істини у справі, яку він розглядає.

2. Доказування в США здійснюється за стандартами двох рівнів. Суди можуть зажадати високого стандарту (рівня) доказування (докази мають виключати будь-яку іншу гіпотезу, окрім гіпотези про винуватість), а в інших -- явно зниженого ("переваги доказів"). Коли і в якій конкретній ситуації (наприклад, при вирішенні питання про винуватість підсудного, встановлення обставин, що виключають допустимість доказів, оцінці добровільності визнання підсудним своєї вини, законності утримання під вартою) допустимо використовувати якийсь з цих стандартів -- практично залишено на розсуд суддів. Однак у будь-якому випадку порівняно високий стандарт, що вимагає, щоб рішення ухвалювалося на основі "гіпотези про винність", є далекий від орієнтування на досягнення істини. Будь-яка гіпотеза -- лише припущення, а не достовірне знання чогось.

3. Трактування кримінального процесу як суперечки обумовлює також вирішення питання про доказове значення визнання обвинуваченим своєї вини. Цьому різновиду доказів заздалегідь дано явно завищену оцінку. В її основу покладено той факт, що до цього часу і доктрина, і практика (судова і законодавча) виходять із такого посилання: якщо кримінальний процес -- це суперечка, і якщо один із її учасників (обвинувачений) визнає себе винним ("таким, що зазнав поразки"), то тим самим втрачає сенс продовження такої суперечки, бо те, що вважається у будь-якій справі суперечливим (факт вчинення злочину конкретною особою), після заяви обвинуваченого про те, що він визнає себе винним, припиняє бути таким. Від позиції обвинуваченого значною мірою залежать дії поліції у ході досудового провадження. Якщо така особа погоджується з тим, що ставиться їй у провину (в чому підозрюють або обвинувачують), то не треба шукати даних, які б могли її викрити, бо вони не знадобляться у суді. Визнання обвинуваченим своєї вини відкриває можливість для спрощеного закінчення кримінальної справи з допомогою переговорів з приводу так званої "угоди на випадок визнання вини". Визнання вини може також бути підставою для того, щоб журі присяжних не комплектувалось і судова перевірка доказів, в тому числі обвинувальних, не здійснювалась. Отже, визнання обвинуваченим вини веде до його автоматичного засудження. Саме така ситуація становить зміст відомого англосаксонського інституту "оголошення себе винним", який настільки широко поширений на практиці, що переважну кількість обвинувальних вироків постановляють не в результаті успішного доказування з боку сторони обвинувачення, а лише тому, що на початку судового розгляду обвинувачений дав стверджувальну відповідь на питання головуючого: "Чи визнаєте Ви себе винним у пред'явлених пунктах обвинувачення ?" У континентальній "кримінально-процесуальній американістиці" до цього часу часто цитують фразу міністра юстиції США, висловлену вже досить давно і опубліковану "New York Times" 11 серпня 1970 р. (с. 24), про те, що якби число випадків "оголошення себе винним" становило не 90% від загальної кількості розглядуваних судами справ, а, припустимо, 80% (на перший погляд, розбіжність не така вже й велика), то відразу знадобилося б двократне, як мінімум, збільшення корпусу суддів і судового персоналу (Cedras J. La celerite de la procedure penale dans le droit des Etats-Unis // Revue Internationale de droit penal. Vol. 66. 1995. № 3-4. P. 511 -- цит. за: Головко Л. В. Альтернативы уголов-ному преследованию в современном праве. -- СПб., 2002. -- С. 180)..

4. Норми доказового права США орієнтовано переважно на вирішення конкретних (приватних) питань, а саме: про коло осіб, яких можна викликати як свідків; про умови, за яких особа може бути свідком (вік, психічний стан, присяга тощо); про доказове значення впізнання і умови його правомірності; про правила усунення від давання показань свідка, який змінив свої показання не на користь сторони, яка його викликала; про порядок встановлення факту засудження свідка у минулому; про допустимість у справах про статеві злочини надання доказів, що стосуються манери потерпілої носити одяг; про деякі особливості дослідження доказів у справах про незаконний обіг наркотиків тощо. Таку докладну регламентацію зумовлено тим, що присяжні, які розглядають справу, не мають юридичної освіти.

5. Класифікація доказів дещо відрізняється від вітчизняної. Наприклад, існує поділ доказів на судові та позасудові; задовільні (заслуговують на довіру) і незадовільні (не заслуговують на довіру).

Для кожного виду доказів встановлено специфічні правила визначення належності та допустимості.

Висновки з питання 2:

1. У кримінальному процесі Франції:

-- тягар доказування покладено на сторону обвинувачення і тільки в деяких випадках -- на сторону захисту;

-- принцип свободи доказів врівноважується принципом законного режиму збирання доказів;

-- існує спростовна презумпція істинності протоколів і рапортів, складених поліцією (дізнанням).

2. У кримінальному процесі США:

-- не існує вимоги щодо обов'язкового встановлення істини у кримінальній справі (кримінальний процес -- це не та суперечка, в ході якої народжується істина);

-- доказування здійснюється за стандартами двох рівнів: 1) високого (докази повинні виключати будь-яку іншу гіпотезу, окрім гіпотези про винність); 2) зниженого ("переваги доказів");

-- визнанню обвинуваченим своєї вини заздалегідь дається явно завищена оцінка.

3. Альтернативи кримінального переслідування Під час викладення цього питання використано положення монографії Л. В Головка (Головко Л. В. Альтернативы уголовному преследованию в совре-менном праве. - СПб., 2002. - С. 92-121, 178-185).

У світі існує дві кримінально-політичні концепції реакції на злочини:

1) класична концепція -- переслідування державою в публічному порядку (в загальносуспільних інтересах) всіх осіб, які вчинили злочини, і призначення їм за рішенням суду кримінального покарання (переважає в Україні);

2) "альтернативна " концепція -- відмова держави від переслідування із застосуванням певних альтернатив (доволі широко використовується в державах розвиненої демократії).

Альтернативи кримінальному переслідуванню -- це такі форми реакції на злочин, які пов'язані:

* по-перше, з відмовою від класичного кримінального переслідування (в процесуальному сенсі) і покарання (в матеріально-правовому сенсі);

* по-друге, з виконанням особою, яка підлягає кримінальному переслідуванню, певних умов, що є підставою для її звільнення від такого переслідування.

Деякі з них вже було розглянуто раніше (в лекції "Особливості провадження у кримінальних справах про неповнолітніх" -- вирішення кримінально-правових конфліктів на сімейних конференціях в Новій Зеландії).

3.1 Інститут медіації у Франції

24 липня 2002 р. Економічна і соціальна рада при ООН ухвалила резолюцію "Про основні принципи програм відновлюючого правосуддя у кримінальних справах", яка рекомендує всім країнам розвивати та впроваджувати програми відновлюючого правосуддя у національне судочинство. Існує декілька моделей подібного правосуддя, і найпоширенішою його формою є програми примирення жертв і правопорушників (медіація).

Відповідно до Рамкового рішення ради Європейського Союзу "Про положення жертв у кримінальному судочинстві" від 15 березня 2001 р. медіація у кримінальних справах -- це процес пошуку до або під час кримінального процесу взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництва компетентної особи -- медіатора.

На підставі цього рішення всі країни Європейського Союзу зобов'язані поширювати посередництво в кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-якої угоди між жертвою та правопорушником, досягнутої в процесі посередництва. Причому до 22 березня 2006 р. всі країни ЄС в обов'язковому порядку повинні ухвалити закони, які б забезпечували проведення посередництва в кримінальних справах Юридичний вісник України. -- 2005. -- 22--28 січня. -- С. 12..

У Франції прокурор, який вирішує питання про порушення публічного позову (за вітчизняною термінологією -- "порушення кримінальної справи"), вправі на власний розсуд оцінювати доцільність кримінального переслідування в кожному окремому випадку.

Вважають, що медіація зародилася у місті Баланс. Місцевий прокурор, аналізуючи дрібну злочинність, дійшов висновку, що традиційна кримінальна юстиція "не здатна усунути незначні конфлікти; навпаки -- вона їх тільки загострює". Прокурор, звичайно, може на підставі принципу доцільності кримінального переслідування прийняти рішення про відмову в порушенні публічного позову. Однак у такому разі він "залишає незадоволеним потерпілого і культивує у злочинця почуття безвідповідальності". З цієї причини Голова трибуналу інстанції і Прокурор Республіки Баланса спробували віднайти третій, "нестандартний" спосіб вирішення кримінально-правового конфлікту. Ним і стала медіація, яка існувала спершу як правозастосовна процедура без правової регламентації. Сутність медіації полягає у такому.

1. Особа, яка вчинила заборонене кримінальним законом діяння, відшкодовує шкоду відповідно до мирової угоди, що її укладають сторони, а прокурор відмовляється від порушення публічного позову.

2. Для вирішення питання про примирення сторін залучають арбітра. У Балансі вирішили запрошувати для цього авторитетних нейтральних осіб, які знають місцеве населення і не наділені владними повноваженнями щодо сторін (свого роду "третейських суддів"). У різних кварталах міста за допомогою Комунальної ради запобігання злочинності було обрано від 4 до 6 осіб як штатних громадських "примирювачів".

Прокурор, вирішивши, що доцільно замість традиційного кримінального переслідування застосувати примирювальну процедуру, відбирає двох із цих осіб і передає їм справу. В разі досягнення примирення самі ж громадські арбітри і контролюють виконання умов угоди.

Якщо ж сторони не примирилися або не виконують умов угоди, справу повертають прокуророві, який вирішує питання про її подальшу долю відповідно до вимог КПК.

Пізніше, спочатку 2 жовтня 1992 р. згідно із Циркуляром міністра юстиції Франції, а потім і Законом від 4 січня 1993 р. про внесення змін і доповнень до КПК медіація дістала правову регламентацію.

Протягом останніх років активізувався рух за впровадження програм примирення у Східній Європі, і на особливу увагу заслуговує досвід Польщі. Серед країн колишнього СРСР лідером є Росія, де програми медіації діють протягом кількох років у 10 містах, зокрема у Москві, Пермі, Тюмені, Іркутську Юридичний вісник України. -- 2005. -- 22--28 січня. -- С 12..

3.2 "Угоди про визнання вини" в США

Цей американський (англосаксонський) кримінально-процесуальний інститут є найвідомішим і найбільш вивченим серед вітчизняних спеціалістів. Причина такої уваги наших учених до цього інституту полягає в тому, що він найбільш "контрастує" порівняно з вітчизняним принципом встановлення істини у кожній кримінальній справі.

"Угоди про визнання" отримали процесуальне оформлення в США в XIX ст., де спочатку вони існували як правозастосовний захід (так само, як і медіація у Франції). Поступово їх було офіційно визнано і законодавцем, і суддями. Зокрема, в 1968--1970 роках

Верховний Суд США у низці своїх рішень у конкретних справах визнав конституційність практики "угод про визнання", фактично остаточно їх легалізувавши.

Сутність інституту "угоди про визнання вини" можна розкрити через такі положення:

1. В американському кримінальному процесі, як відомо, перед судом ніколи не ставилося завдання щодо встановлення об'єктивної (матеріальної) істини, тобто:

* з'ясування всіх фактичних обставин справи;

* їх юридичної кваліфікації;

* прийняття належного рішення в інтересах абстрактного публічного правопорядку (безвідносно до того, на чому наполягають сторони).

У цьому сенсі функцією американського суду є не неупереджене самостійне дослідження у кримінальній справі, а неупереджене вирішення суперечки між двома сторонами, що змагаються.

Звісно, це не означає, що суд є байдужим до істини. Він прагне встановити істину, але лише тією мірою, наскільки це є необхідним для того, щоб правильно вирішити суперечку. Тобто американський суддя є не "дослідник", а "арбітр".

2. Змагальність визнається в американському процесі більшою цінністю, ніж абстрактне прагнення до об'єктивної істини.

Між принципами об'єктивної істини і змагальності є зворотна пропорція: чим меншою мірою суд зобов'язаний шукати істину офіційно, тим більшою мірою рух кримінального процесу і доля кримінальної справи визначаються процесуальною позицією сторін (ступенем їх активності).

Суд є пасивним у збиранні доказів. Останні подають сторони, які переконують суд у правильності своєї позиції.

3. За такого підходу відмова однієї із сторін від "змагання" зі своїм процесуальним опонентом має зв'язувати суд під час прийняття ним рішення по суті справи (йдеться про певну подібність цивільних процесуальних відмови від позову і визнання позову).

Якщо від кримінального переслідування відмовляється сторона обвинувачення, то суд не вправі постановити обвинувальний вирок навіть у тому разі, якщо він переконаний у його повній обгрунтованості.

І навпаки, якщо обвинувачений визнає себе винним, то суд, переконавшись у добровільності визнання, зобов'язаний винести обвинувальний вирок і призначити покарання без проведення судового слідства (навіть у скороченому обсязі).

4. Саме така ситуація становить зміст відомого англосаксонського інституту "оголошення себе винним", про що вже йшлося. Переважну кількість обвинувальних вироків постановляють не в результаті успішного доказування з боку сторони обвинувачення, а лише тому, що на початку судового розгляду обвинувачений відповів "так" на запитання головуючого: "Чи визнаєте Ви себе винним у пред'явлених пунктах обвинувачення?"

5. Таке трактування змагальності в цілому та інститут "оголошення себе винним" і породили специфічний феномен судочинства -- "угоди про визнання".

Оскільки визнання особою вини повністю позбавляє обвинувачення від тягаря доказування і абсолютно зв'язує суд, то за відсутності суворо формалізованого попереднього провадження (де справу веде слідчий суддя, слідчий тощо) ніхто не заважає обвинуваченню і захисту "домовитися" таким чином, щоб обвинувачений визнав себе винним і був підданий кримінальному покаранню в обмін на певні "пільги", наприклад:

* виключення із обвинувального акта окремих епізодів обвинувачення;

* більш м'яку (пільгову) кваліфікацію злочину тощо. Оскільки суд зв'язаний не тільки визнанням вини, а й межами пред'явленого обвинувачення, то сторони за наявності "угоди" гарантують для себе певні процесуальні та матеріально-правові блага, хоча і в "компромісному" варіанті.

6. Часто до перемовин між сторонами залучаються і судді. Суд до укладання угоди не повинен називати обвинуваченому міру покарання. Інакше визнання ним вини розцінюватиметься як таке, що здійснено під тиском, а отже, і як юридично нікчемне.

В юридичній літературі (Л. В. Головко) вважають, що "угоди про визнання" є лише частковим звільненням від кримінального переслідування, бо особа легально звільняється від переслідування за вчинення інших злочинів (за винятком тих, за які вона переслідується в класичному порядку).

Окрім того, обвинувачений не усуває шкідливих наслідків вчинених діянь. Особа лише полегшує обвинуваченню притягнення "себе" до відповідальності за вчинення певних злочинів, за що отримує від нього щось на зразок "індульгенції" за інші злочини.

Висновки з питання 3:

1. У західних державах альтернативні способи вирішення кримінально-правових конфліктів застосовуються доволі широко.

2. Медіація застосовується у Франції тільки на стадії вирішення прокурором питання про порушення публічного кримінального позову, в разі примирення сторін особа, яка вчинила злочин, повністю звільняється від кримінального переслідування.

3. "Угоди про визнання" у США є частковим звільненням від кримінального переслідування. їх укладають у стадії судового розгляду.

Висновки

1. Кримінально-процесуальне право Франції є кодифікованим. У США не існує єдиного кодифікованого законодавчого акта, який би визначав порядок провадження у кримінальних справах.

2. Конституції Франції і США (так само, як і Конституція України) містять багато кримінально-процесуальних норм. У французькій доктрині досліджується новий феномен -- "конституціоналізація кримінально-процесуального права".

3. Тягар доказування у Франції покладено на сторону обвинувачення, а у США -- як на сторону обвинувачення, так і на сторону захисту.

4. У Франції, так само як і в США, ставляться підвищені вимоги щодо законності процедури збирання доказів.

Рекомендована література

Наукові та навчально-методичні джерела

1. Боботов С. В. Правосудие во Франции. -- М., 1994.

2. Головко Л. В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. -- М., 1995.

3. Гуценко К. Ф. Основы уголовного процесса США. -- М., 1993.

4. Гуценко К. Ф., Головко Л. В., Филимонов Б. А. Уголовный процесс западных государств. -- М., 2002.

5. Калиновский К. Б. Уголовный процесс современных зарубежных государств. -- М., 2000.

6. Махов В. Н., Пешков М. А. Уголовный процесс США (досудебные стадии). - М., 1998.

7. Михеенко М. М., Шибико В. П. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции. -- К., 1988.

8. Молдован В. В., Молдован А. В. Порівняльне кримінально-процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США. -- К., 1999.

9. Петрухин И. Л. Уголовный процесс зарубежных государств. -- М., 1996.

10. Стойко Н. Г., Семухина О. Б. Уголовный процесс в США. -- Красноярск, 2000.

11. Филимонов Б. А. Основы теории доказательств в германском уголовном процессе. -- М., 1994.

12. Cedras J. La justice penale aux Etats-Unis. -- Paris, 1990.

13. Larguier J. La procedure penale. -- Paris, 1994.

14. PradelJ. Droit penal. T. 2. Procedure penale. -- Paris, Cujas, 1997.

Размещено на Allbest.ru