Вчення Цицерона про державу і право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Доповідь з дисципліни ТСПП

на тему: Вчення Цицерона про державу і право

студентів ГР.А-1-93

Рибиною Марини і Частухін Віталія

Марк Туллій Цицерон (106-43 рр.. До н. Е..) - Знаменитий римський оратор, юрист, державний діяч і мислитель. У його великому творчості значна увага приділена проблемам держави і права. Спеціально ці питання освітлені в його роботах «Про державу» і «Про закони». Цілий ряд політико-правових проблем розглядається і в інших його творах (наприклад, у роботі «Про обов'язки»), а також у його численних політичних і судових промовах.

Теоретичні погляди Цицерона у галузі держави і права знаходяться під помітним впливом давньогрецької думки, і перш за все навчань Платона, Арістотеля, Полібія і стоїків. Разом з тим це «іноземне» вплив Цицерон як патріот Риму і практичний політик прагнув з'єднати і узгодити з власне римськими традиціями в галузі державно-правової практики та політико-правової думки, з самобутньою історією римської держави і права, з реальною обстановкою та актуальними завданнями сучасної йому соціальної і політичної дійсності. У цілому творче використання ідей попередників у політико-правовому вченні Цицерона поєднується з розвитком ним низки оригінальних і нових положень в галузі теорії держави і права.

Держава (respublica) Цицерон визначає як справу, надбання народу (res populi). При цьому він підкреслює, що «народ не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом яким би то не було чином, а об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Тим самим держава в трактуванні Цицерона постає не тільки як вираз загального інтересу всіх її вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно також і як узгоджене правове спілкування цих членів, як певне правове утворення, "загальний правопорядок". Таким чином, Цицерон стоїть біля витоків тієї юридизації поняття держави, яка в подальшому мала багато прихильників, аж до сучасних прихильників ідеї «правової держави». Основну причину походження держави Ціцерон бачив не стільки у слабкості людей та їх страху (точка зору Полібія), скільки в їх вродженої потреби жити разом.

Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, Цицерон відкидав широко поширені в його час представлення про договірний характер виникнення держави.

Вплив Арістотеля помітно й у трактуванні - Цицероном ролі сім'ї як первинної комірки суспільства, з якої поступово і природним шляхом виникає держава. Він зазначав початкову зв'язок держави і власності і поділяв положення стоїка Панетия про те, що причиною утворення держави є охорона власності. Порушення недоторканності приватної і державної власності Ціцерон характеризує як осквернення і порушення справедливості і права.

Виникнення держави (також і права) не на думку і сваволі людей, а згідно загальним вимогам природи, в тому числі і згідно з веліннями людської природи, у трактуванні Цицерона означає, що за своєю природою і сутністю вони (держава і право) носять божественний характер і засновані на загальному розумі та справедливості. Вивчення всієї природи, зазначав Цицерон, призводить до розуміння того, що «всім цим світом править розум». Дане положення, сформульоване ще давньогрецьким філософом Анаксагором, використовується Цицероном для обгрунтування свого розуміння «природи» як обумовленого і пронизаного божественною волею загального джерела розумних і справедливих встановлень і дій людей. Саме завдяки тому, що люди самою природою наділені «насінням» розуму і справедливості і, отже, їм доступно осягнення божественних початків, стало можливим саме виникнення упорядкованого людського спілкування, чеснот, держави і права.

Розум - вища і краща частина душі, «царський імперій», приборкувати всі ниці почуття і пристрасті в людині (жадібність, жагу влади і слави і т. д.), «заколот душі». Тому, писав Цицерон, «при пануванні мудрості немає місця ні для пристрастей, ні для гніву, ні для необдуманих вчинків».

У руслі традицій давньогрецької думки Цицерон приділяв велику увагу аналізу різних форм державного устрою, виникненню одних форм із інших, «круговороту» цих форм, пошукам «найкращої» форми і т. д.

Критерії розрізнення форм державного устрою Цицерон убачав в «характері й волі» тих, хто править державою. Залежно від числа правлячих він розрізняв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). «І ось, коли верховна влада знаходиться в руках у однієї людини, ми називаємо цього одного царем, а такий державний устрій - царською владою. Коли вона знаходиться в руках у виборних, то говорять, що ця громадянська громада управляється волею оптиматів. Народною ж (адже її так і називають) є така громада, в якій все знаходиться в руках народу ».

Всі ці прості форми (або види) держави не досконалі і не найкращі, але вони, по Цицерону, все-таки терпимі і можуть бути цілком міцні, якщо тільки зберігаються ті основи і зв'язку (у тому числі - і правові), які вперше міцно об'єднали людей у силу їхньої спільної участі у створенні держави. Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки. У випадку, якби стояв вибір серед них, перевага віддається царській владі, а на останнє місце ставиться демократія. «Благоволінням своїм, - пише Цицерон, - нас приваблюють до себе царі, мудрістю - оптимати, свободою - народи». Перераховані достоїнства різних форм правління, на думку Цицерона, можуть і повинні бути в їхній сукупності, взаємозв'язку і єдності представлені в змішаній (а тому і найкращій) формі держави. У простих же формах держави ці достоїнства представлені односторонньо, що й обумовлює недоліки простих форм, які ведуть боротьбі між різними верствами населення за владу, до зміни форм влади, до виродження в «неправильні» форми.

Так, за царської влади, пояснював Цицерон, всі інші люди усунуті від участі у прийнятті рішень і законів, народ не користується свободою і усунений від влади і при пануванні оптиматів. При демократії ж, «коли все вершиться з волі народу, то, як би справедливий і поміркований він не був, все-таки саме рівність це не справедливо, раз за нього немає щаблів у суспільному становищі».

Основний порок простих форм держави складається, відповідно до Цицерону, в тому, що всі вони неминуче, з притаманною їм однобічності і нестійкості, знаходяться на «стрімчастому і слизькому шляху», ведучому до нещастя. Царська влада, яка загрожує свавіллям єдиновладного правителя, легко вироджується тиранію, а влада оптиматів із влади найкращих (по мудрості й доблесті) перетворюється в панування кліки багатих і знатних. Хоча така влада і продовжує помилково називатися правлінням оптиматів, але на ділі, зауважує Цицерон, «немає більше потворної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими». Відповідно і повновладдя народу, по оцінці Цицерона, приводить до згубних наслідків, до «божевілля й сваволі юрби», до її тиранічної влади.

Ці потворні види владарювання (тиранія одноособового владики чи натовпу, панування кліки) уже не є, відповідно до Цицерону, формами держави, оскільки в таких випадках зовсім відсутня сама держава, розуміється як справу і надбання народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов'язкове для всіх право.

Запобігти подібне виродження державності, на думку Цицерона, можна лише в умовах найкращого (тобто змішаного) виду державного устрою, утвореного шляхом рівномірного змішання позитивних властивостей трьох простих форм правління. «Бо, - підкреслював він, - бажано, щоб у державі було щось видатне і царське, щоб одна частина влади було приділено і вручена авторитету первенствующих людей, а деякі справи були надані думці і волі народу». У якості найважливіших достоїнств такого державного ладу Цицерон відзначав міцність держави і правову рівність його громадян.

Як шлях до змішаної форми правління Цицерон (за Полибием) трактував еволюцію римської державності від початкового царської влади до сенатської республіці. При цьому аналогію царської влади він бачив у повноваженнях магістратів (і, перш за все, консулів), влади оптиматів - у повноваженнях сенату, народної влади - у повноваженнях народних зборів і народних трибунів. У цьому Цицерон захоплювався далекоглядністю і мудрістю «предків», створили таку розумну форму держави, і закликав твердо дотримуватися їх політичних заповітів. Підкреслюючи небезпека крену в бік того чи іншого початку змішаної державності і виступаючи за їх взаємну рівновагу, він наголошував на необхідності «рівномірного розподілу прав, обов'язків і повноважень - з тим, щоб достатньо влади було в магістратів, досить впливу в ради первенствующих людей і досить свободи в народу».

Переваги державного устрою Риму - це по оцінці Цицерона, плід багатовікового досвіду всього римського народу, а не створення окремого обдарованої особи, від якого обов'язково щось вислизає. На відміну від Риму в інших державах форми правління створювали на основі своїх законів і установлень окремі особи (наприклад, Мінос - на Криті; Лікург - у Спарті; Тесей, Драконт, Солон, Клісфен, Деметрій Фалерській - в Афінах і т. д.).

Значна перевага Риму, вважав Цицерон, зумовлено географічним розташуванням міста на суші, легко соединяющейся (завдяки Тибру) з морем, але не у самого моря. Це, на думку Цицерона, гарантує від раптового нападу ворогів, чого зазвичай схильні приморські міста-держави. Крім того, зазначений географічний фактор сприятливий і в морально-етичному плані. «Приморським містах, - писав Цицерон, - властиві, так би мовити, псування і зміну моралі, бо вони приходять в зіткнення з чужою мовою і чужими порядками, і в них не тільки ввозяться чужоземні товари, а й вносяться чужі звичаї, так що в їх вітчизняних установленнях ніщо не може залишатися незмінним протягом довгого часу ». Політичним наслідком близькості міста-держави до моря є нестабільність його ладу, часті зміни влади. Так, причину лиха і переворотів, які у Греції, Цицерон вбачає в географічних недоліки, що з приморським розташуванням еллінських полісів.

Свою концепцію найкращої (змішаною) форми держави, на відміну від платонівських проектів ідеальної держави, Цицерон вважав реально осущестімой, маючи на увазі при цьому практику римської республіканської державності в найкращу пору її існування («при предків»). Платонівське держава - це, швидше, не реальність, а лише бажання, воно «не таке, яке могло б існувати, а таке, в якому було б можливо побачити розумні основи громадянськості».

Правда, Цицерон віддавав собі звіт в тому, що реальність восхваляемого їм римського змішаного державного ладу - скоріше в минулому, ніж у теперішньому. Звідси й численні апеляції до цього минулого. За часів Цицерона римська республіка переживала важку кризу і доживала свої останні дні. Політичний устрій Риму рухався до встановлення одноосібної влади, до принципату та монархії. Концепція ж Цицерона про змішаному правлінні і взагалі його судження про державу як справу народу явно розходилися з сучасними йому соціально-політичними реаліями і дійсними тенденціями розвитку римської державності. Як теоретик і практичний політик, котрий у гущі тодішньої боротьби за владу, Ціцерон не міг не бачити тенденцію до перегрупування сил і влади, до відпливу реальних повноважень від старих республіканських інститутів і їх концентрації в руках окремих осіб, і перш за все тих, хто спирався на армію. Про це красномовно говорили приклади піднесення Сулли, Помпея, Цезаря, Антонія, Октавіана та інших/

У своїй творчості і в своїй практичній політичній діяльності (як квестора, сенатора, едила, претора і консула) Цицерон послідовно виступав за лад сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб, у тому числі і проти режиму особистої військової диктатури.

Сенс «серединного» характеру політичної позиції Цицерона полягав у тому, що він, відстоюючи республіканські традиції та систему республіканських установ, виступав під гаслом «загальної згоди» всіх соціальних верств римських громадян у рамках «загального правопорядку». Ця «серединна» позиція чітко проявилася і в політичному лавіруванні Цицерона між «оптиматами» і «популярами» - прихильниками, умовно кажучи, двох ліній політичної орієнтації відповідно на верхи і низи суспільства. Усвідомлюючи відмінність цілей оптиматів і популярний, Цицерон разом з тим розвивав уявлення про те, що справжні інтереси тих і інших цілком можуть бути з'єднані і враховані в рамках «загальної згоди». Себе Цицерон, після обрання його на народних зборах консулом, атестував (не без демагогії) як справжнього захисника народу, як консула-популярів.

З цієї позиції «істинного популяр» і борця за «загальне порозуміння» та благо держави він атакував своїх політичних супротивників, зокрема таких лжепопуляров, за його оцінкою, як Рулл, Катилина, Клодій. За його провідну роль з придушення «змови Катіліни» Цицерон отримав від народних зборів подяку та почесний титул «батько батьківщини». Це було в 63 р. до н.е., а в 58 р. до н.е. при Трибунате Клодія Цицерон був змушений залишити Рим, куди він знову повернувся лише через 17 місяців, коли Клодій втратив свій вплив. В кінці 50-х рр.. Цицерон виступав проти всевладдя тріумвірів (Помпея, Цезаря і Красса) і можливої військової диктатури. У 40-х рр.. встановлення режиму особистої влади Цезаря він розцінив як «ніч республіки», «втрату свободи в державі» і тиранію. Вбивство Цезаря (44 р. до н. Е..) Він зустрів з радістю. Хоча Цицерон і не був у числі змовників, однак останні вважали його своєю людиною і після вбивства Цезаря в сенаті вигукували «Цицерон!» На знак відновлення свободи.

Кінець життя і діяльності Цицерона (44-43 рр. До н. Е..) Пройшов у боротьбі проти нової небезпеки військової диктатури і нових тріумвірів (Антонія, Октавіана і Лепіда). У цій боротьбі Цицерон, який виступав проти диктатури від імені «всієї Італії» та всіх прихильників республіки, грав, за словами Аппиана, роль «єдиновладного демагога». Після перемоги тріумвірів ім'я Цицерона було включено до проскрипційних списків осіб, що підлягають смерті без суду. 7 грудня 1943 до н. е.. Цицерон був обезголовлений прихильниками тріумвірів.

З урахуванням специфіки практичної політики і її особливої логіки слід все. ж визнати, що у своїй діяльності Цицерон у цілому залишався вірний основним ідеям і принципам тієї теоритической концепції держави, яку він розвивав у своєму політичному вченні. Ключова роль і там і тут відводилася уявленням про «загальне благо», «узгодження інтересів», «загальний правопорядок» і т. д.

При цьому, зрозуміло, малися на увазі інтереси вільних станів і громадян римської республіки, але зовсім не рабів.

Рабство, по Цицерону, «справедливо тому, що таким людям рабський стан корисне це їм на користь, коли робиться розумно; тобто, у безчесних людей віднімуть можливість здійснювати беззаконня, то пригноблені опиняться в кращому становищі, між тим як вони, не будучи пригноблені, були в гіршому ». Рабство обумовлено самою природою, яка дарує кращим людям панування над слабкими для їхньої ж користі. Така логіка міркувань Цицерона, які він прагне підкріпити міркуваннями про співвідношення різних частин душі: пан як і править рабом, як частина душі (розум, мудрість) править слабкими і порочними частинами душі (пристрастями, гнівом і т. п.). До рабам, вважав Цицерон, слід ставитися, як до найманців: вимагати від них відповідної роботи і надавати їм те, що належить.

Хоча характеристика раба як «найманця» вигідно відрізняється від поширених в той час уявлень про Свого як «говорить знаряддя», проте в цілому судження Цицерона в цьому плані помітно розходяться з його загальними положеннями про те, що від природи «всі ми подібні і рівні один одному », що між людьми жодної різниці немає, що людина -« громадянин усього світу, як би єдиного граду »і т. д. Багато уваги у творчості Цицерона приділено вихваляння чеснот справжнього державного діяча та ідеального громадянина. У зв'язку з цим він критикував уявлення епікурейців і ряду стоїків про те, що мудрому людині не слід приймати на себе кермо правління і взагалі активно брати участь у громадському та політичному житті. Вважаючи управління державою поєднанням науки і мистецтва, які вимагають не тільки знань і чеснот, але й уміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага, Цицерон зазначав, що «сама природа» тягне кращих людей до того, щоб «зробити життя людей безпечнішим і багатою ». Він радив вивчати науки про державу і право як «такі науки, які можуть зробити нас корисними державі», вбачаючи в цьому служінні державі «саму славну завдання мудрості і найбільший прояв доблесті та її обов'язок».

Мудрий державний діяч, згідно Цицерону, повинен бачити і передбачати шляхи та повороти в справах держави, щоб перешкодити несприятливого перебігу подій (зміні форм правління в згубну бік, відхилення від загального блага і справедливості) і всіляко сприяти міцності і довговічності держави як «загального правопорядку».

Особа, яка курує справами держави, має бути мудрим, справедливим, стриманим і красномовним. Він повинен, крім того, бути обізнаним у навчаннях про державу і «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливий».

У тому крайньому випадку, коли під питання поставлено саме добробут держави як спільної справи народу, за згодою останнього істинний державний діяч, по Цицерону, повинен «як диктатор встановити в державі порядок». Тут політик виступає не у своїх корисливих цілях, а в спільних інтересах як рятівник республіки. Дотримуючись Платону, Цицерон вважав, що істинним правителям у нагороду за їх справи «призначено певне місце на небі, щоб вони жили там вічно, відчуваючи блаженство».

Обов'язки ідеального громадянина, відповідно до Цицерону, обумовлені необхідністю проходження таким чеснот, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. Громадянин не тільки не повинен сам шкодити іншим, порушувати чужу власність або вчиняти інші несправедливості, але, крім того, зобов'язаний надавати допомогу потерпілим несправедливість і працювати для загального блага.

Всебічно вихваляючи політичну активність громадян, Цицерон наголошував, що «при захисті свободи громадян немає фізичних осіб». Він відзначав також обов'язок громадянина захищати батьківщину як воїна.

Апеляції до природи, до її розуму і законам характерні і для правової теорії Цицерона. В основі права лежить притаманна природі справедливість. Причому справедливість ця розуміється Цицероном як вічне, незмінне і невід'ємне властивість і природи в цілому, і людської природи. Отже, під «природою» як джерелом справедливості і права (права за природою, природного права) у його вченні маються на увазі весь космос, весь навколишній людини фізичний і соціальний світ, форми людського спілкування і гуртожитки, а також саме людське буття, що охоплює його тіло і душу, зовнішню і внутрішню життя. Усією цією «природі» (в силу її божественного початку) притаманні розум і законоподібних, певний порядок. Саме дана духовна властивість природи (її розумно-духовний аспект), а зовсім не її предметний і тілесно-матеріальний склад, що займає підлегле і другорядне місце (як тіло по відношенню до душі, чуттєві частини душі по відношенню до розумної її частини) і є, по Цицерону, справжнім джерелом і носієм природного права.

Цицерон дає таке розгорнуте визначення природного права: «Справжній закон - це розумне становище, відповідне природі, розповсюджується на всіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання обов'язку, наказуючи; забороняючи, від злочину відлякує; воно, проте, нічого, коли це не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм і не впливає на безчесних, наказуючи їм що-небудь чи забороняючи. Пропонувати повну або часткову відміну такого закону - блюзнірство; скільки-небудь обмежувати 1его дію не дозволено; скасувати його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні постановою народу звільнитися від цього закону не можемо».

Цей «справжній закон» - один і той же скрізь і завжди, і «на всі народи в будь-який час буде поширюватися один вічний і незмінний закон, причому буде один спільний як би наставник і володар усіх людей - бог, творець, суддя, автор закону».

Всякого, хто, знехтувавши людську природу, свавільно не підкоряється цьому закону, Цицерон характеризує як утікача від самого себе, який неминуче понесе найбільшу (божу) кару, якщо навіть йому вдасться уникнути звичайного людського покарання.

У своєму вченні про природне право Цицерон знаходився під великим впливом відповідних ідей Платона, Арістотеля і ряду стоїків. Цей вплив помітно і там, де він бачить істота і сенс справедливості (і, отже, основний принцип природного права) у тому, що «вона віддає кожному своє і зберігає рівність між ними».

Справедливість, згідно Цицерону, вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу власність. «Перша вимога справедливості, - зазначав він, - полягає в тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а потім, щоб всі користувалися спільною власністю як спільною, а приватною - як своєю». З цих позицій він відкидав такі римських популяров, як касація боргів, обмеження великих землевласників і роздача своїм прихильникам і плебсу грошей і майна, відібраних у законних власників.

Природне право (вищий, істинний закон), відповідно до Цицерону, виникло «раніше, ніж якої б то не було писаний закон, вірніше, раніше, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована». Сама держава (як «загальний правопорядок») з його законами і законами є за своєю сутністю втіленням того, що за природою є справедливість і право.

Звідси випливає вимога, щоб людські встановлення (політичні установи, писані закони і т.д.) відповідали справедливості та права, тому що останні не залежать від думки і розсуду людей.

Право встановлюється природою, а не людськими рішеннями і постановами. «Якщо б права встановлювалися велінням народів, рішеннями первенствующих людей, вироками суддів, - писав Цицерон, - то було б право розбійничати, право чинити перелюб, право пред'являти підроблені заповіту, якби права ці могли отримувати схвалення голосуванням або рішенням натовпу». Закон, що встановлює людьми, не може порушити порядок у природі і створювати право з безправ'я чи благо зі зла, чесне з ганебного.

Відповідність чи невідповідність людських законів природі (і природному праву) виступає як критерій і мірило їх справедливості або несправедливості. Як приклад законів, що суперечать справедливості та права, Цицерон указував, зокрема, на закони тридцяти тиранів, що правили в Афінах у 404-403 рр. рр.. до н. е.., а також на римський закон 82 р. до н. е.., згідно з яким схвалювалися всі дії Сулли як консула і проконсула і йому надавалися необмежені повноваження, включаючи право життя і смерті по відношенню до римських громадян. Подібні несправедливі закони, як і багато інших «згубні постанови народів», за словами Цицерона, «заслуговують назви закону не більше, ніж рішення, за спільною згодою прийняті розбійниками».

Закони, які у тій чи іншій державі, повинні, крім того, відповідати встановленим в ньому строю, традиціям і звичаям предків. Важливе значення Цицерон (під впливом Платона) надавав запровадження (преамбулі) до закону, оскільки «закону властиво також і прагнення в чомусь переконувати, а не до всього примушувати силою і погрозами». Мета такої преамубли - зміцнити божественний авторитет закону і використовувати страх божої кари в інтересах виконання людьми свого обов'язку і запобігання правопорушень.

Свої загальні уявлення про справедливі закони Цицерон конкретизував в запропонованих ним проектах законів про релігію і про магістрати. Маючи на увазі універсальний характер цих законів, він писав: «Адже ми видаємо закони не для однієї римського народу, але і для всіх народів, чесних і стійких духом». цицерон держава право устрій

Ряд важливих положень про правову регламентації державної діяльності висловлений Цицероном в проекті закону про магістрати. Так, він зазначав, що імперій (повноваження посадових осіб) може бути законним. Слід, вважав він, встановити «не лише для магістратів міру їх влади, але й для громадян міру їх покори. Адже той, хто розумно велить, рано чи пізно має підпорядковуватися, а той, хто покірно підкоряється, гідний того, щоб рано чи пізно почати керувати ». У загальному вигляді їм формулюється і наступний правовий принцип: «Під дію закону повинні підпадати всі».

У вченні Цицерона на право поруч з відзнакою природного права від писаного міститься розподіл самого писаного права на приватне і публічне право. Так зване право народів трактується ним як частиною позитивне право різних народів і частиною як природне право міжнародного спілкування (тобто як міжнародне природне право). Він формулює суттєвий принцип міжнародного права про необхідність дотримання зобов'язань, що накладаються міжнародними договорами. Проводячи різницю між справедливими і несправедливими війнами, він вважав несправедливою і нечестивої будь-яку війну, яка «не була оголошена і оголошено». Війна характеризується ним як вимушений акт, припустимий у випадку безуспішності мирних переговорів. В якості причини справедливої війни їм вказується необхідність захисту держави, в якості мети - встановлення миру. Цицерон виступав за гуманне поводження з полоненими та переможеними.

Віддаючи належне цим історично прогресивним ідеям Цицерона у галузі міжнародного права, слід разом з тим відзначити його в цілому схвальне ставлення до завойовницьких війн римської держави і її претензіями на світову гегемонію. Творча спадщина Цицерона, у тому числі і його вчення про державу і право, справила великий вплив на всю наступну людську культуру. Його праці перебували в центрі уваги римських (стоїки, юристи, історики) і християнських (Лактанций, Августин та ін) авторів. Пильний інтерес до його ідей проявляли мислителі епохи Відродження, а потім і французькі просвітителі, що бачили в Цицерон свого великого предтечу і гуманіста. Великим авторитетом ім'я й ідеї Цицерона як великого республіканця, борця за свободу і справедливість користувалися в діячів Французької революції (О. Мірабо, М. Робесп'єра та ін.)

В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема, положення Цицерона про форми держави, про змішане правління, про державу як справу народу і правове співтоваристві, про природне право, про громадянина як суб'єкта права і держави (Ф. Аквінський, Г. Греції, Ш. Л. Монтеск 'є та ін.) Судження Цицерона з цього кола проблем перебувають у полі уваги численних сучасних інтерпретаторів.

Размещено на Allbest.ru