Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Важливі й формальні завдання кримінального права. На першому місці тут є законодавче визначення поняття злочину. Що таке злочин і чим він відрізняється від інших порушень закону? Адже лише за вчинення злочину особа підлягає кримінального відповідальності і кримінального покаранню -- найсуворішому державному примусові. На це запитання намагались відповісти юристи всіх часів і епох, починаючи з юристів стародавнього Риму, але задовільної відповіді на нього немає ще і сьогодні.

Найпоширенішим є визначення злочину як діяння (порушення закону), яке заборонено під погрозою покарання. Найістотніший недолік такого визначення поняття злочину полягає в тому, що воно не вказує -- чому саме це діяння заборонено законом. Головне в злочині -- зло, що чинить він особі та суспільству, про що добре видно з його української назви. Цю головну ознаку злочину відмічали майже всі видатні юристи (Ч. Беккарія, В. Блекстон, М. С. Таганцев, М.І.Ковальов), але в законодавчому визначенні злочину вона чомусь не вказана.

У радянській кримінально-правовій літературі подана дуже поширена і така ж безпідставна критика визначення поняття злочину в іноземних законодавствах («буржуазних»), Але радянське законодавче визначення поняття злочину ще гірше, бо воно зовсім не наукове і не юридичне. У ст.7 Кримінального кодексу України 1960 р. злочин визначається як «передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну та економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а також інше посягання на правопорядок -- суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом».

Подвійна вказівка на суспільну небезпечність діяння в цьому визначенні не робить його науковим, бо головний його зміст -- це ідеологічний штамп -- «посягання на суспільний лад», на «політичну та економічну системи», оскільки ніякий окремий злочин не може посягати ні на суспільний лад, ні на політичну чи економічну систему держави.

Отже, законодавче визначення злочину не має певних ознак, не вказує на його суттєві відмінності від інших правопорушень, що занадто ускладнює вивчення поняття злочину. К. Кенні радить початківцям перейти до вивчення поняття злочину після вивчення інших інститутів кримінальним права.

У Кримінальному кодексі України поняття злочину визначається краще, ніж в чинному Кримінальному кодексі України, але і воно має істотні вади та недоліки. В ст. 11 «злочином визначається суспільне небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання».

По-перше, таке визначення поняття злочину не дає відповіді на запитання -- чому саме це діяння заборонено кримінальним законом? За якими ознаками кримінального закон відносить його до злочинів?

По-друге, це визначення не дає можливості відрізнити злочин від адміністративного вчинку чи від цивільного делікту, які також бувають суспільне небезпечними).

1. Поняття злочину та його сутність

Злочином є передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК).

Кримінальне законодавство визнає злочином лише конкретну поведінку, вчинок людини у формі суспільно небезпечного діяння або бездіяльності. Думки, почуття, побажання, переконання, записи для особистого користування, скільки б вони не засуджувалися мораллю, не є злочином, оскільки вони не є діянням, вчинком.

Під дією розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Бездіяльність - це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Ознаки злочину:

1) Передбаченість кримінальним законодавством. КК встановлює вичерпний перелік злочинів.

Не є злочином діяння, яке посягає на об'єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям тощо). "Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону" - відомий правовий принцип римських юристів. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, якщо до такого виробництва ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.

Вперше в поняття злочину в КК включена ознака суб'єкта злочину, під яким розуміють фізичну осудну особу, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). Суб'єкт, що володіє цими ознаками, носить у теорії і на практиці назву загального суб'єкта злочину. Це поняття введено для того, щоб виділити поняття спеціального суб'єкта злочину.

2) Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Суб'єктом злочину вважається лише осудна особа, тобто така, яка під час учинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії і керувати ними.

3) Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином.

4) Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість для особи (фізичної чи юридичної), суспільства, держави, людства.

Суспільна небезпечність діянь не є раз і назавжди усталеним поняттям. Її переоцінка здійснюється постійно під впливом певних негативних чи позитивних факторів (істотних обставин), які об'єктивно зумовлюють необхідність криміналізації (або навпаки, декриміналізації) певного діяння. Вказані фактори можуть бути негативним наслідком науково-технічного прогресу, екологічних, демографічних змін, соціальних реформ тощо. Так, надзвичайно високий рівень ерозії земель на території України створили підстави для криміналізації забруднення і псування земель (ст. 239 КК) і без господарського використання земель (ст. 254 КК). Соціальні реформи (економічна, адміністративна, судова тощо) викликали необхідність переоцінки суспільної небезпеки багатьох діянь, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, криміналізацію таких діянь, як втручання у діяльність державного діяча, посягання на життя присяжного тощо.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Умисел визнається прямим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим визнається умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків.

Необережність поділяється на злочинну самонадіяність і злочинну недбалість.

Злочинна самонадіяність - така поведінка особи, коли вона передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Злочинна недбалість - така поведінка особи, коли вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. Службова недбалість (ст. 367 КК), тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоро-нюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або інтересам окремих юридичних осіб.

1.1 Склад злочину

Склад злочину, як це згадувалось, є сукупністю об'єктивних та суб'єктивних ознак, об'єднаних у чотири групи, кожна з яких має свій юридичний зміст. Це є система, що має свою внутрішню структуру (елементи, їх співвідношення та взаємозв'язок) і як системне утворення вона повинна досліджуватись методами системного аналізу.

Теорія кримінального права називає ці групи елементами складу злочину:

- об'єкт злочину;

- об'єктивна сторона злочину;

- суб'єкт злочину;

- суб'єктивна сторона злочину.

Об'єкт злочину - те, на що посягає злочин. Об'єкт злочину визначає суспільну небезпечність злочину, адже саме йому в процесі вчинення злочину завдається шкода, або він ставиться під загрозу заподіяння такої шкоди.

Об'єктом злочину визнаються суспільні відносини, блага та інтереси. Це може бути національна безпека, життя, здоров'я, воля та гідність людини, власність, довкілля, громадська безпека та ін. Предмет злочину - явища матеріального світу, через які (шляхом впливу на які) вчиняється посягання на об'єкт злочину. Ними можуть виступати тілесна сутність людини, матеріальні цінності (майно, гроші) та ін.

Об'єктивна сторона злочину -- форма поведінки особи за допомогою якої здійснюється посягання на об'єкт злочину. Згідно з описанням цієї поведінки кримінальним законом вона може бути дією або бездіяльністю. До обов'язкових ознак об'єктивної сторони злочину належить діяння (дія або бездіяльність). Факультативними ознаками об'єктивної сторони складу злочину є шкідливий наслідок, викликаний вчиненим діянням, причинний зв'язок між діянням та наслідком, час, місце, спосіб, обстановка вчинення злочину.

Суб'єкт злочину - фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого згідно із КК України, настає кримінальна відповідальність. Загальний вік кримінальної відповідальності, визначений КК України - 16 років. За деякі, особливо небезпечні злочини передбачена кримінальна відповідальність після досягнення 14-річного віку. За деякі злочини кримінальна відповідальність настає після досягнення більшого віку. Злочин може бути вчинений тільки фізичною особою - людиною. Не можуть виступати як суб'єкт злочину тварини та юридичні особи. Однак і не кожна людина може бути суб'єктом, а лише осудна - тобто така, яка усвідомлює характер власної поведінки та здатна керувати нею.

Таким чином, ознаками суб'єкта злочину є фізична особа, вік кримінальної відповідальності та осудність.

Суб'єктивна сторона складу злочину - це характеристика внутрішньої сторони злочину, ставлення особи до діяння (дії або бездіяльності), яку вона вчинила, та шкідливих наслідків своєї поведінки. Обов'язковою ознакою цього елементу складу злочину є вина, яка може виступати у формі умислу або необережності. Факультативними ознаками суб'єктивної сторони складу злочину виступають мотив, мета та емоційний стан винного.

За юридичною сутністю відповідно до конструкції складу злочину ознаки складу поділяються на дві групи:

- основні (обов'язкові);

- факультативні (необов'язкові).

Обов'язкові ознаки визначають наявність чи відсутність самого складу злочину. У разі відсутності хоча б однієї з основних ознак відсутнім визнається склад злочину в цілому. При цьому слід розуміти, що потрібна 100% наявність всіх без будь-якого винятку основних ознак злочину. Відсутність хоча 0,001% характеристики якоїсь з основних ознак свідчить про відсутність складу злочину в цілому.

Необов'язкові ознаки визначають другорядні характеристики об'єктивної та суб'єктивної сторін вчиненого злочину та особи винного. Вони можуть впливати на вид та розмір покарання, але жодним чином не визначають наявність або відсутність складу злочину як такого.

У деяких випадках необов'язкові (факультативні) ознаки вводяться законодавцем безпосередньо в конструкцію складу конкретного злочину (напр., ст. 185 ч. 4 КК «Крадіжка», в якій способу вчинення цього злочину -- таємному - надано обов'язкове значення). У такому випадку вони стають обов'язковими (конструктивними) ознаками, які за загальним правилом, визначають наявність чи відсутність складу злочину як такого.

1.2 Стадії вчинення злочину

Стадії вчинення злочину - це визначені законом етапи підготовки і безпосереднього скоєння злочину.

Кримінальний кодекс України визначає дві стадії попередньої злочинної діяльності, пов'язаної із вчиненням злочину:

1) готування до злочину, тобто підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Готування до злочину характеризується ознаками:

а) підшукуванням або пристосуванням засобів чи знарядь, при цьому підшукуванням є фактичне законне чи незаконне придбання засобів чи знарядь:

- засобами є будь-які предмети, які полегшують вчинення злочину (снодійні чи отруйні речовини, підроблені документи, транспортні засоби та інше);

- знаряддями є будь-які предмети, які безпосередньо використовуються особою для вчинення злочину (різні види холодної або вогнепальної зброї, відмички, кастети, інші предмети, які необхідні для полегшення вчинення злочину).

Пристосування засобів чи знарядь полягає у різноманітному впливові суб'єкта злочину на різні речі з метою використання їх як засобів і знарядь вчинення злочину (виготовлення із мисливської рушниці обрізу чи перероблення газового пістолету у вогнепальну зброю та інше);

б) підшукування співучасників або змова на вчинення злочину є визначення осіб, які необхідні для полегшення вчення злочину, схиляння їх до участі у його вчиненні шляхом умовляння, підкупу, погрози чи іншим чином, а також попередня змова вказаних осіб, щодо спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення злочину;

в) усунення перешкод, тобто заздалегідь прийняття різних мір і заходів, які ускладнюють вчинення злочину (відключення сигналізації, призначення на чергування у день вчинення злочину особи, яка має недостатній рівень підготовки та інше);

г) інше умисне створення умов для вчинення злочину (розробка плану вчинення кримінально-протиправних дій, знайомство співучасників з місцем майбутнього вчинення злочину, проведення попередніх тренувань та інше).

У самому готуванні до злочину може міститися інший закінчений злочин, так придбання, виготовлення, ремонт, передача чи збут вогнепальної зброї та бойових припасів до неї без передбаченого законом дозволу, що здійснюється особою для вчинення іншого злочину містить склад закінченого злочину, передбаченого ст. 263 ККУ.

Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.

2) замах на злочин - це вчинення особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Замах на злочин може бути:

o незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця і злочинний результат не наступив (особа хотіла вчинити крадіжку із квартири, але не змогла її відкрити і при цьому була затримана);

o закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її воді (особа хотіла викрасти гроші із сейфу, його відкрила але грошей там не було; особа стріляла в іншу особу з метою її вбивства, але не влучила).

Із замаху починається виконання об'єктивної сторони злочину.

З суб'єктивної сторони, приготування і замах на злочин можливі тільки з прямим умислом.

Окремі злочини не мають таких стадій як приготування чи замах на злочин. Так, залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов'язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати Ш таку допомогу не має таких стадій (ст. 135 ККУ), як і інші злочини із формальним складом. Злочини із формальним складом Є закінченими із моменту вчинення самого діяння, незалежно від наслідків і має склад злочину.

Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за тією статтею Особливої частини ККУ, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.

2. Класифікація злочинів

2.1 Види злочинів за ступенем тяжкості

Класифікація злочинів - це поділ злочинів на певні групи, категорії, види відповідно до мети та за певним критерієм. За класифікацією весь масив злочинів поділяється на певні групи (класи) злочинів. Основа такого поділу - визначений критерій. Наприклад, залежно від ступеня завершеності злочину розрізняють закінчені та незакінчені злочини; залежно від форми вини злочини поділяють на умисні та необережні; залежно від суб'єкта злочину виокремлюють злочини, вчинені дорослими, та вчинені неповнолітніми або малолітніми особами, тощо. Кожна класифікація має конкретне прикладне або наукове завдання. Окремою і найважливішою у кримінальному праві є класифікація злочинів за їх суспільною небезпечністю.

Узагальненим показником суспільної небезпечності злочину є його караність. Відомо, що покарання за той чи інший злочин - це відображення суспільної небезпечності цього злочину, вираз оцінки такої небезпечності з боку самого законодавця. Тому класифікація злочинів за ступенем суспільної небезпечності нерозривно пов'язана з їх класифікацією залежно від розміру покарання, передбаченого за цей злочин. Інакше кажучи - санкція статті Особливої частини КК містить критерій, за яким злочини поділяються на види залежно від їх суспільної небезпечності.

Чинний КК класифікує злочини у ст. 12. У частині 1 цієї статті зазначено, що злочини поділяються на чотири види залежно від ступеня їх тяжкості. З наступних же частин ст. 12 випливає, що фактично злочини поділяються на такі види: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі - виходячи з видів і розмірів покарання, встановлених за їх вчинення.

Такий підхід неоднозначно сприймається вітчизняними вченими. Одні автори класифікацію злочинів за санкціями відповідних статей КК вважають помилкою законодавця'. Інші погоджуються з такою класифікацією із застереженням. Так, Л. Н. Кривоченко зазначає, що така класифікація прийнятна лише за умови, що санкції статей Особливої частини відповідатимуть об'єктивній суспільній небезпечності злочинів. Очевидно, що досягти цього поки що не вдалося, - загальновизнано, що караність злочинів сьогодні визначається за кон'юнктурою, політичними чинниками, особистими уподобаннями і оцінками, а не на основі об'єктивних чинників, що неодноразово відзначалося в літературі.

Тим не менше, ніякого іншого загальноприйнятного критерію поділу злочинів на певні види за їх суспільною небезпечністю крім санкцій статей КК у теорії не запропоновано. Що ж до класифікації злочинів, наведеної у ст. 12 чинного КК, то можна відзначити як позитивні, так і негативні її сторони. До позитивних можна віднести саме наявність класифікації злочинів залежно від ступеня їх тяжкості, чого раніше взагалі не було. Негативною є те, що до перших трьох категорій (злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі злочини) законодавець відніс як умисні, так і необережні злочини, що саме по собі не може не викликати заперечення - адже включення до категорії тяжких злочинів, які вчинюються з необережності, призвело до розширення поняття тяжкого злочину. Використання одних й тих самих критеріїв як для умисних, так і для необережних злочинів є порушенням логіки побудови будь-якої класифікації. До четвертої категорії (особливо тяжкий злочин) законодавець відніс лише умисні злочини. Слід звернути увагу також на те, що межа між тяжким і особливо тяжким злочином не є чітко визначеною, тому що покарання у виді десяти років позбавлення волі може бути застосовано як за тяжкий, так і за особливо тяжкий злочин.

Щоб з'ясувати правове значення класифікації злочинів за ступенем їх тяжкості, треба звернутися до положень конкретних статей КК, які вирішення тих чи інших кримінально-правових питань пов'язують з видом злочину. Наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості взагалі не тягне кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов'язується зі вчиненням злочинів невеликої або середньої тяжкості (статті 45-48). Звільнення від покарання також можливе лише за злочини невеликої та середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 тощо). Зі вчиненням тяжких або особливо тяжких злочинів кримінальний закон пов'язує найбільш суворі наслідки: наприклад, за особливо тяжкий злочин - довічне позбавлення волі (ст. 64); додаткове покарання - позбавлення спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54). За вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів може бути застосовано конфіскацію майна (ст. 59) або призначено тривалі строки давності, погашення судимості встановлюється саме для тяжких і особливо тяжких злочинів (статті 49, 80, 89) тощо.

2.2 Закінчений та незакінчений злочини

злочинний законодавство суспільний небезпечний

У цьому розділі, я пропоную розглянути відмінність закінченого та незакінченого злочину, їх характеристики та ознаки. По-перше, треба сказати що, закінчений злочин відомий національній теорії кримінального права та національному кримінальному законодавству з другої половини XIX ст.

Тож, закінченим злочином визнається діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК (ч. І ст.13).

У закінченому злочині існує єдність об'єктивної і суб'єктивної сторін. Тут винний повною мірою реалізував умисел, завершив діяння, виконав усі дії, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину, заподіяв шкоду об'єкту.

Момент закінчення злочинів із матеріальним, формальним та усіченим складом. Момент закінчення злочину є різним залежно від конструкції складу злочину, описання ознак злочинного діяння в законі. Законодавець використовує три види конструкції складів злочину. У зв'язку з цим розрізняють злочини з матеріальним, формальним та усіченим складами.

Злочин із матеріальним складом вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний у диспозиції статті Особливої частини КК суспільне небезпечний наслідок. Так, крадіжка, грабіж, знищення або пошкодження майна є закінченими з моменту заподіяння майнової (матеріальної) шкоди власності (статті 185, 186, 194), вбивство --з моменту позбавлення життя іншої людини (статті 115-119), а тілесні ушкодження -- з моменту завдання різної тяжкості шкоди здоров'ю людини (статті 121-125 і ст.128).

Якщо в злочинах з матеріальними складами не настали зазначені і диспозиції статті КК суспільне небезпечні наслідки, то може йтися тільки про незакінчений злочин (готування до злочину або замах на нього).

Злочин із формальнім складом вважається закінченим з моменту вчинення самого діяння незалежно, від настання суспільне небезпечних наслідків. Так, розголошення державної таємниці (ч. 1 ст. 328) вважається закінченим з моменту розголошення відомостей, що є державною таємницею.

Злочини з усіченим складом -- це різновид злочинів із формальним складом, тому вони є також закінченими з моменту вчинення самого діяння. Особливість їх полягає в тому, що момент закінчення злочину переноситься законодавцем на попередню стадію, тобто на стадію готування до злочину або замах на злочин. По суті, в усічених складах законодавець передбачає в Особливій частині КК відповідальність за замах на злочин, а іноді і за готування до злочину як за окремі самостійні закінчені злочини. До такої конструкції законодавець вдається щодо найнебезпечніших діянь з метою посилення боротьби з ними на ранніх стадіях. Так, бандитизм (ст. 257) є закінченим злочином з моменту організації озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації або на окремих осіб; розбій (ст. 187) -- з моменту нападу з метою заволодіння чужим майном; вимагання (ст. 189) -- з моменту, коли поставлена вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення яких-небудь інших дій майнового характеру. Створення усічених складів дає можливість запобігти пом'якшенню покарання за вчинене готування до злочину або замах на злочин і розглядати стадії готування або замаху на злочин як закінчений злочин.

При вчиненні злочинів з усіченим складом особа, як правило, не зупиняється на стадії юридичне закінченого злочину, не припиняє його, а виконує подальші діяння, що охоплюються цим же складом злочину та спрямовані на той же об'єкт, і завдає йому шкоди. Розбіжність між юридичним і фактичним закінченням злочину має значення при вирішенні ряду питань, зокрема питання про можливість співучасті аж до закінчення фактичного посягання на об'єкт, що перебуває під охороною закону, і т. ін. Наприклад, бандитизм (ст. 257) є закінченим з моменту організації озброєної банди, пособництво ж бандитизму може бути здійснено не тільки в процесі створення банди, але й при вчиненні окремого бандитського нападу.

Якщо порівнювати два види злочинів, то маємо сказати що, закінчений і незакінчений злочин --це співвідносні поняття. Але, з визначення закінченого злочину (ч. 1 ст. 13) випливає, що не закінчений злочин -- це умисне, суспільна небезпечне діяння (дія або бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК у зв'язку з тим, що злочин не був доведений до кінця з причин, не залежних від волі винного. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин (ч. 2 ст. 13). У літературі незакінчений злочин нерідко називають: попередньою злочинною діяльністю, розпочатим, незавершеним злочином, невдалою діяльністю у вчиненні злочину.

При незакінченому злочині умисел винного залишається повністю не реалізованим, об'єктивна сторона не розвинутою, шкоди об'єкту не завдається. У закінченому ж злочині умисел реалізується повністю, об'єктивна сторона виконується, об'єкту завдається шкода.

Незакінчений злочин (готування до злочину і замах на злочин) -- це не здійснена можливість завдання шкоди об'єкту посягання. Злочинна діяльність припиняється у зв'язку з обставинами, що виникли всупереч волі і бажанню суб'єкта.

Незакінчений злочин може бути вчинений шляхом як активної поведінки (дії), так і пасивної (бездіяльності). Водночас особливості складів багатьох злочинів виключають стадію готування до злочину або стадію замаху на злочин чи ту й іншу разом.

Якщо певний мотив і (або) мета є обов'язковими ознаками складу закінченого злочину, вони повинні мати місце й у незакінченому злочині. Так, замахом на крадіжку буде вважатися спроба викрасти майно, яка пов'язана саме з корисливою метою і мотивом.

Видами незакінченого злочину відповідно до ч. 2 ст. 13 є готування до злочину та замах на злочин. Обов'язковою ознакою готування до злочину є те, - що ця стадія має місце тільки у разі припинення дій винного з причин, що не залежать від його волі. У разі припинення вказаних дій за власною волею суб'єкта має місце добровільна відмова при незакінченому злочині (ст. 17). Особи, засуджені за готування до злочину за ч. 1 ст. 17 та відповідними статтями Особливої частини КК 1960 р., якщо ці злочини належать до злочинів невеликої тяжкості, підлягають звільненню від покарання (п, 1 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р.).

Висновки

Злочином називається суспільне небезпечне, винне і каране діяння (дія чи бездіяльність), передбачене кримінальним законом.

Залежно від того, чому надавалося більше значення -- соціальній чи правовій характеристиці злочину -- можна виділити три визначення поняття злочину: формальне, матеріальне та формально-матеріальне.

Згідно із ч. 2 ст. 11 Кримінального кодексу України не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є певною поведінкою, певним вчинком людини, в якому проявляється його свідомість та воля. Така поведінка може виявлятися у двох формах: дії та бездіяльності. Якщо діяння не передбачене КК, воно не є злочином. Це відтворює принцип законності і виключає застосування кримінального закону за аналогією.

Склад злочину -- це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. Значення ч. 2 ст. 11 виявляється в тому, що вона, підкреслюючи важливість такої матеріальної ознаки злочину, як його суттєва суспільна небезпечність, виключає злочин у випадках, коли вчинене діяння лише формально містить ознаки, передбачені в певній статті Особливої частини. Розрізняються злочини та інші правопорушення, насамперед, за ступенем їхньої суспільної небезпечності.

Найчастіше виникає питання про відмежування злочинів від адміністративних правопорушень.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію (умисні і необережні; закінчені і незакінчені тощо). Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне і практичне значення.

Розвиток кримінального права останнім часом нерозривно пов'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно від тяжкості злочину.

Література

1. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. Вид. 3-тє, перероб. та допов. / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. - К.: Юридична думка, 2004. - 656.

2. Підручник. Вид. 3-тє, переробл. та допов. / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. - К.: Юридична думка, 2004. 51с.

3. Яценко С.С., Андрушко П.П., Кобзаренко П.В., Матишевський П.С. Кримінальне право України: Практикум. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - С. 375.

Размещено на Allbest.ru