Звуко- і відеозаписи, як різновид речових доказів у цивільному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Курсова робота

З предмету: ,,Цивільне процесуальне право України”

На тему: ,,Звуко- і відеозаписи, як різновид речових доказів у цивільному процесі”



План

Вступ

l. Порядок подання й дослідження звуко- і відеозаписів

1.1 Визначення та класифікація доказів в цивільному процесі

1.2 Види речових доказів

1.3 Поняття звуко- та відеозапису, як речового доказу

2. Порядок подання й дослідження звуко- і відеозаписів

2.1 Подання відео- і звукозаписів

2.2 Дослідження відео- і звукозаписів, проведення експертизи

2.3 Застосування висновків експертів

3. Особливості зберігання та повернення носіїв

3.1 Особливості зберігання носіїв

3.2 Особливості повернення носіїв

Висновок

Список використаних джерел



Вступ

Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою судових доказів, тобто судове доказування. Метою судового доказування є всебічне, повне та об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи. [1]. Завдяки досягненням науково-технічного прогресу відкрилися широкі можливості для ефективного використання в судовій практиці науково-технічних засобів, зокрема звуко- та відеозапису. Проте залишається багато нез'ясованого у визначенні їх доказового значення. В процесуальній науці не повністю вирішене питання про їх доказове значення. Природа матеріалів, які додаються до протоколів, різна, а це виключає можливість отримання однозначної відповіді на питання про їх доказове значення.

Мета даної курсової роботи:

уточнення доказового значення застосування звуко- й відеозапису;

місце звуко- й відеозапису в цивільному процесі.

Відповідно до мети дослідження поставлені такі завдання:

- з'ясувати процесуальний статус матеріалів звуко- та відеозапису;

- встановити переваги та недоліки застосування звуко-, відеозапису, виявити проблеми процесуального і тактичного характеру.

Об'єктом дослідження обрано процес застосування досягнень науково-технічного прогресу в цивільному судочинстві в Україні.

Предметом дослідження є використання звуко- та відеозапису як доказу в цивільному судочинстві України. Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об'єкта та предмета. За допомогою порівняльно-правового методу проаналізовано погляди вчених стосовно окремих норм цивільно-процесуального законодавства, які регулюють процес застосування технічних засобів фіксації інформації.

l. Порядок подання й дослідження звуко- і відеозаписів

1.1 Визначення та класифікація доказів в цивільному процесі

Згідно зі ч.1 ст. 57 ЦПК доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. цивільний відеозапис процесуальний

Частина перша цієї статті дає нормативне визначення доказів. Відповідно до нього доказами є: а) не факти, не обставини, а фактичні дані, тобто відомості про факти; б) будь-які фактичні дані, тобто жодні докази не мають заздалегідь встановленої сили для суду; в) дані, одержані у процесуальній формі, тобто з зазначених у законі джерел і передбаченими у законі способами; г) такі фактичні дані, що вказують на наявність чи відсутність фактів підстави позову і фактів, що обґрунтовують заперечення проти позову, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, тобто такі дані, що належать до цієї справи, до шуканого факту[2]

Класифікація судових доказів можлива за декількома ознаками (підставами):

1) за способом (процесом) формування докази поділяються на первісні та похідні. Первісними називають докази-першоджере-ла. Похідними називають докази, які відтворюють зміст інших доказів. В одних випадках фактична обставина впливає на джерело доказу (свідомість людини, предмет) і певним чином відображається в ньому. В інших випадках на джерело доказу впливає не сам факт, що становить інтерес для суду, а його відображення, інформація про нього, що несе інше джерело.

2) за характером зв'язку між змістом доказу і тими фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі та непрямі.

3) за джерелом отримання судові докази поділяються на особисті та речові (предметні) залежно від того, є джерелом доказу людина або матеріальний об'єкт. Якщо ми маємо справу із предметом матеріального світу, впливаючи на який, одержало відображення явище дійсності, то такий предмет буде джерелом речового доказу. Коли явище відображене у свідомості людини, впливаючи на її органи відчуття, тоді джерелом відомостей завжди буде громадянин незалежно від того, як, яким чином вони будуть ним закріплені.

До особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб, висновки експертів, до речових (предметних) -- письмові та речові докази.

При класифікації доказів за їх джерелом деякі вчені крім особистих і речових, виділяють і змішані докази.

У науковій термінології й судовій практиці використовується поняття « необхідних доказів ». На думку Васильєва С.В. , необхідні докази -- це сукупність доказів, що забезпечує винесення законного й обґрунтованого судового рішення з конкретної категорії цивільних справ[1].

1.2 Види речових доказів

Предмети, які завдяки своїм властивостям, якості, зовнішньому вигляду, місцезнаходженню можуть містити інформацію про обставини, які мають значення для справи, називаються речовими доказами (ч.1 ст. 65 ЦПК України).

Відповідно до змісту цієї статті речовими доказами у цивільній справі є предмети, що своїм зовнішнім виглядом, властивостями, існуванням або місцем знаходження служать для суду джерелом відомостей про обставини справи. Цим вони відрізняються від письмових доказів, що цікавлять суд своїм змістом. Тому той самий предмет матеріального світу може бути речовим або письмовим доказом. Так, якщо суд цікавить зміст товаротранспортної накладної, розписки про борг і т. ін., то вони є письмовими доказами, а якщо цікавить сам факт їх існування, підчищення і т. ін., то вони є речовими доказами.

Так, наприклад, по справі про розподіл майна померлого художника як речові докази може фігурувати збір картин, що належали спадкоємцю. В справі про відшкодування шкоди, заподіяної умисним пошкодженням майна, речовими доказами можуть бути побутові предмети, пошкоджені відповідачем (пальто, телевізор, осколки фарфорового посуду і ін.). По справі про стягнення боргу речовим доказом є, наприклад, розписка із слідами виправлень. Як речові докази можуть фігурувати також фотографії, зліпки, відтиснення. Так, наприклад, по справі про розподіл будинку як речові докази використовувалися фотографії будинку до перебудови. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (ч.2 ст.65 ЦПК України).

Речові докази мають доказову цінність в наступних випадках:

а) якщо служать доказами як об'єкти безпосереднього судового пізнання (наприклад, під час розгляду справи суд оглядає подані сторонами речі і переконується в їх недоброякісності тощо);

б) якщо вони мають значення доказового факту (наприклад, знаходження певної речі у відповідача підтверджує факт правопорушення);

в) якщо вони є об'єктами експертного дослідження [1].

Треба сказати що, на відміну від письмових доказів, речові докази є суворо індивідуальними, незамінними [2].

З наведених прикладів ми бачимо, що речові докази достатньо різноманітні. Це може бути спірна річ по віндикаційному позову, предмет договору побутового підряду, підроблений документ, пошкоджене майно. Будь-який предмет, якщо тільки залишені на ньому сліди, його зовнішній вигляд, а в деяких випадках сам факт знаходження предмету у визначеному місці здатні підтвердити обставини, що мають значення для справи, може зіграти роль речового доказу.

1.3 Поняття звуко- та відеозапису, як речового доказу

Сучасні технічні засоби, можна поділити на цифрові та нецифрові. Перші з них надають можливість і надалі отримати інформацію в цифровому виразі, а це певною мірою сприяє легкій обробці інформації. При цьому, звуко- та відеозаписи можуть робитись різноманітними диктофонами, відеокамерами, що надалі зумовлює необхідність відтворення зроблених за-писів на аудіо- та відеомагнітофонах. Але вже зараз існують технологічні можливості здійснювати запис за допомогою комп'ютерної техніки, яка за допомогою спеціальних програм може й розшифровувати зроблені записи. Суттєвим недоліком для цифрових технологій є те, що вони дозволяють разом з простотою запису з такою ж легкістю змінювати інформацію на відповідних носіях, де зберігається інформація, і не залишати при цьому слідів вторгнення в інформаційний простір. Отже, потребується чітка процедура здійснення запису, зберігання зроблених записів та відтворення отриманої інформації для того, щоб забезпечити надійність отриманої інформації. У цьому випадку необхідно орієнтуватись на досвід розвинених країн та консультації вчених, які займаються питаннями інформаційних технологій

Запис (звукозапис, відеозапис) - фіксація за допомогою спеціальних технічних засобів (у тому числі й за допомогою числового представлення) на відповідному матеріальному носії звуків і (або) рухомих зображень, яка дозволяє здійснювати їх сприйняття, відтворення або сповіщення за допомогою відповідного пристрою.[3]

Однак магнітні, електронні та інші носії інформації не зовсім підходять під визначення речового доказу, наведеного в ч.І ст.65 ЦПК. Аудіо-, відеозапис, дискети -- це дійсно предмети, які є засобами встановлення обставин, які мають значення для справи. Але ці відомості отримані зі змісту названих предметів, а не з їх зовнішнього вигляду. Наприклад, відеозапис ходу будівництва будинку (будови, споруди, комплексу) має схожість із використанням огляду речового доказу (будинку, будови, споруди, комплексу), що не може бути доставлений до суду. У цьому випадку він є засобом фіксації речового доказу. Різниця полягає в тому, що відеозапис будови виконаний за правилами, передбаченими процесуальним законодавством, що гарантує його вірогідність і допустимість.

Відеозапис ходу будівництва будинку є неофіційним доказом, його вірогідність може бути встановлена в зіставленні з іншими доказами.

Виходячи з вимог, які пред'являються до доказів, що вимагають використання технічних засобів при їх виготовленні і відтворенні, можна дійти висновку про те, що ці матеріали можуть бути покладені в основу судового рішення, якщо вони відповідають наступним правилам:

1) відоме джерело виготовлення цих матеріалів;

2) відомий час виготовлення цих матеріалів;

3) ці матеріали були виготовлені загальноприйнятим способом або способом, про який домовилися особи, що виготовили їх;

4) ці матеріали до їх подання до суду зберігалися належним чином;

5) ці матеріали можуть бути подані в суд у доступному для відтворення і зберігання виді.

Тому постає питання, чи може звукозапис та відеозапис виступати доказом у суді.

Згідно до абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦКУ, ч.2 ст. 57 та ч.2 ст.65 ЦПК аудіозапис- законний носій доказів. Проте, аби суд залучив його до матеріалів справи та поклав в основу ухваленого рішення, він має відповідати певним умовам:

Умова 1. Запис зроблено з обізнаності особи про сам запис та мету його використання.(ст. 32 Конституції України, ст. 307 ЦКУ, поширена на аудіо- запис за аналогією закону -ч. 1 ст. 8 ЦКУ).

Інакше через порушення конституційних прав особи суд вільний розцінити такий запис як одержаний незаконним шляхом та відхилити як такий, що не відповідає принципу допустимості.

Умова 2. Звукозапис зроблено так. Що його можна ідентифікувати.

Для цього запис повинен розпочинатися з відповідей на запитання: «Коли? Де? За допомогою якого пристрою? За яких обставин? З якою метою зроблений цей звукозапис?», а далі містити слова, які б підтвердили обізнаність співрозмовника у факті запису їхньої розмови та можливій меті його використання. Необхідне це все для того, щоб встановити відповідність запису, зазначеного в клопотанні зацікавленої сторони, та того аудіо файлу, який стане об'єктом прискіпливого дослідження в судовому засіданні. Недодержання цієї вимоги призведе до відмови в оцінці доказу(див., наприклад, ухвалу в цивільній справі апеляційного суду Одеської області від 15.11.06 р. у справі №22-5677/200 р., за якою відмовлено в відкритті касаційного провадження ухвалою ВСУ від24.01.07 р. у справі № 6-1558скО7).

Умова 3. Звукозапис надано в оригіналі

Як відомо, правова діяльність орієнтує нас саме на безпосереднє дослідження доказів у справі відповідно до ч.1 ст. 159, ч. 1 ст.212 ЦПК.

Один із проявів цього принципу- пріоритет дослідження оригіналу , навідь тоді коли воно нотаріально посвідчена. Крім того, носій звукозапису-різновид речових доказів згідно ч. 1 ст. 65 ЦПК, дослідження копій яких законодавство взагалі не передбачає. Отже, суду має надаватись саме оригінал запису розмови, який зберігається в справі (камері схову речових доказів), як правило, до вирішення спору, а після цього суд може його повернути згідно до ч. 3 ст. 142 ЦПК.

Таким чином. Якщо зроблений запис діалогу позивача з відповідачем проходить за всіма цими критеріями , є сенс заявити клопотання про заслуховування звукозапису та залучення його до матеріалів справи. В ній головне зазначити, які обставини можуть підтвердити цей доказ. Але суд найімовірніше, вимагатиме довести те, що запис зроблено відповідно до вимог, які зазначені вище.(див., з-поміж інших ухвалу апеляційного суду Донецької області від 05.09.06 р. у справі №7236)

Треба зауважити, що згідно з ст.. 545 ЦКУ, прийнявши виконання забов'язання , кредитор мусить на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання. Творці правосуддя нерідко тлумачать цю норму так, що виконання договору мусить посвідчуватись виключно документами і звукозапис - не належний доказ.

Щоб доповнити дане питання хотілося б зазначити рішення Конституційного Суду -- «звинувачення у скоєнні злочину не може ґрунтуватися на даних, отриманих без дотримання Конституції або з порушенням законів» --з цього твердження виникає чимало запитань.

Для більш глибокого розуміння питання процитуємо результативну частину тлумачення КС: «Конституційний Суд України вирішив... що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності». Подання зробила Служба безпеки України, яка просила розтлумачити положення ч. 3 ст. 62 Конституції: «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом».

Поняття допустимих і недопустимих методів збору доказів, як правило, визначається в усіх країнах у процесуальному законодавстві. З метою захисту прав людини не допускається збір і використання в суді інформації чи доказів, отриманих незаконним шляхом. Проте що значить незаконним шляхом? Якщо при цьому порушувалося законодавство, порушувались чиїсь права -- звичайно, це недопустимий шлях. Такі докази не повинні застосовуватися в суді. Але коли мова йде про інформацію, зібрану без порушення прав людини, наприклад, на камеру, про встановлення якої всі знають, на існування якої є згода суспільства, без сумніву, така інформація повинна прийматися судом. Дискусії можуть бути лише стосовно того, як класифікувати ту чи іншу інформацію, якої ваги надавати доказам, отриманим через відеоспостереження: тут може бути співвідношення різних доказів, якщо є колізія між ними. Для мене незрозумілим залишається -- чому в рішенні Конституційного Суду ця проблема спрощена.



2. Порядок подання й дослідження звуко- і відеозаписів

2.1 Подання відео- і звукозаписів

Право доказування виступає як можливість подання доказів, участь в їх дослідженні, попередній оцінці та гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується по волі заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду у відповідності з своїми інтересами та вибором способу поведінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема, відмовою суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити (actore поп probandi reus absolvitur).

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін й інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки, для інших осіб, які беруть участь у справі, -- лише процесуально-правові. З загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, , зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторону. Характерними в зв'язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином .

Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів. Належними будуть докази, які мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормам матеріального права.

Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фактичних даних, які складають його предмет. Питання належності доказів вирішується судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов. При підготовці справи до розгляду пропонує сторонам при необхідності подати додаткові. При розгляді цивільної справи головуючий судового засідання спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи, а також забезпечує належний виховний рівень судового процесу. Обставини справи виділяються в судовому засіданні в межах зазначеного позивачем чи зміненого ним предмета позову, тобто ті, які пов'язані з вимогою позивача і запереченням відповідача, що є у справі.

Вирішення суддею питань про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у і закладених в самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Письмовими доказами визнаються такі, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Дотримання судом першої інстанції правил належності доказів входить до змісту перевірки законності і обґрунтованості судового рішення в касаційному порядку.

Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування, але у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Речові виступають у справжньому вигляді і сприймаються візуальним шляхом або їх зміст може бути пізнаним за допомогою експертизи. Похідні (опосередковані, копії) речові докази застосовуються в обмежених випадках як копії, зліпки, відбитки зовнішніх, поверхових властивостей первинних речових доказів, що можуть бути відтворені шляхом відбитків пальців, взуття, протектора автомобільних покришок тощо: Отже, в речових доказах поєднуються, як правило, процесуальна форма і джерело відомостей про факти.

Речові докази в судовій практиці в цивільних справах використовуються обмежено і в основному виступають як предмети спору.

Досліджуються речові докази в судовому засіданні шляхом особистого огляду судом (inspectio ocularis), а також пред'явлення для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а у необхідних випадках -- також експертам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речових доказів викликається необхідністю встановлення належності їх до справи і достовірності підтверджуючих ними обставин. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до протоколу судового засідання.

Дослідження відео- і звукозаписів у судовому засіданні починається з такої процесуальної дії як відтворення їхнього змісту. У відповідності зі ст.188 ЦПК відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі.

У разі потреби відтворення звукозапису і демонстрація відео-запису можуть бути повторені повністю або у певній частині.

При відтворенні звукозапису, демонстрації відеозапису, які носять приватний характер, а також при їх дослідженні застосовуються правила ЦПК про оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень.

З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису, а також у зв'язку з надходженням заяви про їх фальшивість судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу. Якщо для встановлення змісту речового доказу необхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування, тощо), суд може залучити до їх огляду експерта.

2.2 Дослідження відео- і звукозаписів, проведення експертизи

Фоноскопія - це вид спеціальних досліджень, які вивчають сліди звуку. Проведення фоноскопічних експертних досліджень здійснюється за двома напрямами: дослідження властивостей голосу та мовлення людини, дослід-ження властивостей та стану фона.

Основні завдання цього виду експертизи визначаються на-ступним орієнтовним переліком вирішуваних питань:

- Дана фонограма є оригіналом чи копією?

- Чи зазнавала змін дана фонограма?

- Чи є ознаки монтажу на фонограмі?

- Чи є розмова на фонограмі телефонною?

- У якому режимі (моно- чи стерео-) записана фонограма?

- Який дослівний зміст розмов (-и), зафіксованих (-ої) на наданій фонограмі?

За узгодженням з експертом на вирішення фоноскопічної експертизи можуть виноситись й інші питання, пов'язані із дослідженням слідів звука.

Вимоги до матеріалів, які необхідно представити експертові для проведення дослідження.

Для ідентифікації засобів відео- і звукозапису на дослідження надається сам засіб (магнітофон, відеомагнітофон, відеокамера, диктофон) та досліджувана фонограма чи відеофонограма, а також чиста касета для створення експериментальних записів.

Для ідентифікації осіб за мовленням, записаним на фонограмі, експерту як порівняльні зразки надаються фонограми із записом мовлення цих осіб. До зразків мовлення висувається ряд вимог, що обумовлені існуючими методиками досліджень та рівнем розвитку сучасної апаратури для проведення таких досліджень, а саме:

- тривалість запису - 5 хв. мовлення особи, що ідентифікується (без урахування тривалих пауз);

- відповідність мовлення;

- відповідність емоційного стану диктора;

- наявність у зразку фраз та слів, які мали місце у досліджуваній фонограмі;

- використання тієї ж самої апаратури запису та каналів запису (магнітофон, телефонна лінія, радіозв'язок тощо), за допомогою яких була зроблена досліджувана фонограма;

- високий рівень запису (якщо у магнітофона є індикатор запису, то стрілка (стовпчик) не повинна заходити у червоний сектор).

Створення відповідності мовлення диктора на досліджуваній фонограмі та на експериментальному зразку викликає труднощі при необхідності зробити зразки вільного мовлення.

Всі учасники повідомляються про застосування звукозапису, про технічні засоби й умови звукозапису.

Усіх учасників слідчої дії перед початком запису необхідно попередити про дотримання повної тиші. Питання потрібно формувати таким чином, щоб в них мали місце фрази і слова, які були зафіксовані на досліджуваній фонограмі. Відповідь на питання необхідно надавати розгорнуту. У ході проведення запису повинна дотримуватися черговість реплік і фраз, вимовлених різними людьми. Особа, зразки усного мовлення якої повинні бути отримані, повинна бути попереджена про правила поведінки під час запису (не слід стукати руками та ногами по столі, стільцю і т.і.), тому що мікрофон знаходиться від нього в безпосередній близькості.

Для вирішення деяких питань, що мають значення при проведенні дослідження лінгвістичними методами, доцільно записати наступні дані про особу, в якої беруться експериментальні зразки усного мовлення: рік і місце народження; освіта; національність; професія; місце проживання; місця найбільш тривалого проживання; знання мов; хронічні захворювання, що впливають на формування мовлення; захворювання в період часу між виконанням досліджуваного запису й експериментальних зразків (наприклад, бронхіт і т.ін.); місце народження та місця найбільш тривалого проживання батьків чи осіб, що їх виховували; їхня професія й освіта.

Переривання запису повинно бути обговорене до переривання та після його поновлення, називаються причини і час зупинки та поновлення запису. Винятки становлять ті випадки, коли зупинка запису відбувається з технічних причин. У такій ситуації, після поновлення запису, називаються причини зупинки і час поновлення.. Перед закінченням звукозапис повністю відтворюється учасникам цієї дії. Висловлені ними зауваження та доповнення до звукозапису записуються на фонограму. Крім того, в обов'язковому порядку вказується її місце розташування на магнітному носії (початок і кінець фонограми в хвилинах і секундах відносно початку магнітної стрічки для даної сторони чи касети, котушки). Ця інформація також дублюється на наклейці на касеті.

Однією з умов досягнення достатнього порівняння досліджуваної фонограми та зразків усного мовлення є їхня ситуаційна однаковість. З одного боку, у ході допиту необхідно надати можливість допитуваному говорити невимушено, у природній для нього манері, не перебиваючи його, а з іншого боку - одержання зразків мовлення завжди бажано проводити в умовах, максимально наближених до умов запису досліджуваної фонограми. Тому при записі експериментальних зразків потрібно створити таку ж обстановку, як при записі досліджуваної фонограми, і домогтися, щоб мовлення фіксувалося з тією ж виразністю, гучністю й емоційністю. Ступінь виразності може досягатися шляхом штучного регулювання темпу мовлення. Зазвичай під час допиту темп мовлення, нижче, ніж на досліджуваній фонограмі. Це пояснюється тим, що відбувається, як правило, ретельне обмірковування кожної фрази. Крім того,емоційний стан людини зазвичай дуже сильно відрізняється від його емоційного стану в момент запису досліджуваної фонограми.

Важливою умовою створення експериментальних зразків усного мовлення є їхній запис з використанням тієї ж апаратури, за допомогою якої була записана досліджувана фонограма, тому що амплітудно-частотна характеристика тракту запису вносить істотні зміни в амплітудно-частотну характеристику мовленнєвого сигналу. Під трактом запису варто розуміти взаємозв'язок всіх апаратів і пристроїв, а також з'єднувальних ліній, застосовуваних при записі. Тому обов'язкове використання тих самих апаратів і пристроїв (мікрофона, магнітофона, телефонної лінії і т. д.), такого ж типу магнітного носія, аналогічних сполучних ліній. Крім того, швидкість транспортування магнітної стрічки під час запису досліджуваної фонограми та швидкість транспортування магнітної стрічки під час запису експериментального зразка повинні бути однакові. Якщо виконати зазначені умови запису немає можливості (відсутній, наприклад, мікрофон і магнітофон, за допомогою яких була виконана досліджувана фонограма), то необхідно використовувати апарати та пристрої аналогічного типу. При цьому особливу увагу варто звернути на мікрофон -- одне з основних джерел спотворень мовлення. Якщо запис здійснений на малогабаритному диктофоні з використанням телефонної лінії чи радіолінії на касетному магнітофоні зі швидкістю запису нижче 4,76 см/с, то паралельно варто зробити запис і на високоякісному касетному магнітофоні - бажано без використання системи автоматичного регулювання рівня запису, що звужує динамічний діапазон мовлення людини.

Існує кілька варіантів типових сценаріїв одержання експериментальних зразків, що визначаються умовами запису досліджуваної фонограми. Один з найбільш типових -- запис фонограми з використанням тільки магнітофона і мікрофона. У цьому випадку безпосередньо перед одержанням зразків усного мовлення варто перевірити робочий стан магнітофона в режимі "запис", акустику приміщення, вплив шумів і завад. Виконується контрольний запис з того місця, де буде знаходитись диктор, зразки усного мовлення якого необхідно одержати. Виносний мікрофон розміщується на відстані не більше 50 см від ротової порожнини диктора на столі (акустична вісь мікрофона повинна бути спрямована на диктора) на звукоізоляційній підкладці (поролон, кілька шарів матерії тощо). Магнітофон варто розмістити на сусідньому столі таким чином, щоб він не впливав на мікрофон. При цьому необхідно виключити появу мікрофонного ефекту (виникнення свисту в динаміках через акустичний зв'язок між ними та мікрофоном) і запис шуму двигунів. Далі виставляється оптимальний рівень запису. Для чого вимовляється кілька контрольних фраз, що записуються протягом 20--З0 с Під час і після запису необхідно дотримуватися тиші й обмежити вхід сторонніх у приміщення. Якість отриманого контрольного запису оцінюється після прослуховування. За тихою ділянкою встановлюються шуми і завади, які, при можливості, необхідно усунути (закрити вікна і кватирки, виключити на час запису кондиціонер, вентилятор, відключити лампи денного світла, що дають підвищений шум, телефон, радіоточку, забрати зі столу механічний годинник і т. і.). Якщо через реверберацію приміщення (наявність високого рівня відбитих від стін і меблів сигналів, що сприймаються на слух як гулкість приміщення) погіршилася розбірливість мовлення, то її можна поліпшити, повісивши на вікна чи стіни штори, змінивши напрямок поширення звукової хвилі (провести запис в іншому місці приміщення, інакше зорієнтувати мікрофон і розташування диктора). В крайньому випадку варто змінити приміщення. Як правило, для досягнення необхідного результату необхідно зробити кілька контрольних записів. Для одержання якісного одночасного запису голосу і мови диктора, мовлення якого потрібно ідентифікувати, необхідно застосовувати два мікрофони (режим стереозапису). При цьому кожний із мікрофонів розташовують у безпосередній близькості від людини, яка говорить.

Запис мовлення за телефонною лінією здійснюється аналогічним чином. При цьому телефонний тракт, що буде використовуватися у записі експериментального зразка, повинен відповідати телефонному тракту, що був використаний у записі досліджуваної фонограми, тобто повинен бути той же телефонний апарат, телефонна лінія (внутрішній зв'язок, міська чи міжміська), той же апарат запису. У крайньому випадку використовується аналогічна апаратура. Як правило, запис на магнітофоні здійснюють через спеціальний блок безпосередньо від телефонної лінії, але якщо досліджувана фонограма записана при піднесенні мікрофона до навушника слухавки, то ця особливість повинна бути врахована та повторена під час запису зразків. Запис з використанням засобів радіозв'язку виконується аналогічним чином. При цьому враховується дальність зв'язку, період доби та погодні умови. Якщо запис досліджуваної фонограми зроблено за допомогою малогабаритного магнітофона, то його розміщення (внутрішня кишеня одягу, портфель, дипломат, целофановий кульок і т. д.) у записі експериментальних зразків повинен бути аналогічним.

2.3 Застосування висновків експертів

Експерти -- особи, які мають спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла і залучаються судом до участі в цивільному процесі з метою з'ясування обставин, що мають значення для справи. Вони повинні мати не тільки спеціальні знання, а й бути спеціалістами високої кваліфікації, авторитетами в конкретній галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла.

Експертиза -- дослідження на вимогу суду поданих ним об'єктів, яке провадиться експертами на базі спеціальних пізнань і на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Здійснюється воно у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил. Це спосіб дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експертів.

Питання про необхідність застосування спеціальних знань для одержання даних про факти, необхідні для вирішення справи, і обов'язкове призначення експертизи вирішує, як правило, суддя або суд, а в деяких випадках закон (статті 57, 258, 260 ЦПК). Під спеціальними знаннями, необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, вважаються такі, що знаходяться за межами правових знань, загальновідомих узагальнень, які випливають з досвіду людей, тобто тих, якими володіє лише вузьке коло фахівців. За змістом спеціальні знання різноманітні, тому в цивільному процесі застосовуються різні види експертиз: медична, економічна, екологічна, бухгалтерська, технічна, криміналістична, графічна, біологічна тощо.

Експертизу може бути призначено за заявою осіб, які беруть участь у справі, і за ініціативою суду. Проведення експертизи може бути доручено фахівцям відповідних установ, іншим фахівцям, будь-якій особі, яка володіє необхідними знаннями для дачі висновку. Експертами може бути призначено кілька осіб. Відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України (постанова № 8 від ЗО травня 1997 p., із змінами, внесеними постановою № 15 від 25 травня 1998 р. «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах»)[7] судова експертиза в цивільних справах здійснюється державними спеціалізованими установами та відомчими службами, до яких належать науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, а також на підприємницьких засадах на підставі дозволу (ліцензії) або за разовими договорами громадянами, за наявності у них свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта за відповідною спеціальністю, виданого Міністерством юстиції України або Міністерством охорони здоров'я України відповідно до їх повноважень.

Призначення експертизи можливе в стадіях підготовки справи до розгляду і під час її розгляду в судовому засіданні. В ухвалі про призначення експертизи зазначається: дата, місце винесення ухвали, назва суду, назва справи, в якій призначається експертиза; підстави для призначення експертизи, назва установи, в якій повинна провадитися експертиза; питання, поставлені перед експертом; матеріали, що надаються в розпорядження експерта: об'єкти експертного дослідження, предмети, документи, зразки для порівняльного дослідження і документи, що стосуються предмета експертизи, а також інші матеріали, які мають значення для її проведення.

При призначенні експертизи і визначенні кола питань, які необхідно поставити перед експертами, суддя або суд повинен з цього приводу врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відхилення питань, запропонованих ними, суд зобов'язаний мотивувати в ухвалі (ст. 57 ЦПК).

Для забезпечення об'єктивності і безсторонності функції експерта експертизу не можуть виконувати особи, які є родичами сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, їх представників; якщо вони особисто, прямо чи побічно заінтересовані в наслідках справи; які знаходяться або знаходилися раніше в службовій або іншій залежності від сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, їх представників; проводили ревізію, матеріали якої слугували підставою до порушення даної цивільної справи.

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати правдивий письмовий висновок щодо поставлених на її розгляд питань. Для цього експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, просити суд про надання йому додаткових матеріалів. Експерт має право відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку. Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або відмовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або дасть завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність.

Експерт дає мотивований висновок в письмовій формі, який приєднується до справи. Висновок експерта -- письмове викладення даних про обставини, що мають значення для справи, які встановлені ним на підставі спеціальних знань і одержаних в результаті проведеного експертного дослідження матеріалів справи.

Висновок експерта повинен містити в собі докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання. У випадку призначення кількох експертів, останні мають право радитися між собою і якщо дійдуть до одного висновку, вони всі підписують його. Експерт, не згодний з іншими експертами, складає окремий висновок (ст. 60 ЦПК).

В теорії і практиці цивільного процесу виділяються такі види висновків експерта:

категоричний (позитивний або негативний);

вірогідний, про неможливість відповісти на поставлені питання за наявності вихідних даних;

умовний.

Вірогідний висновок не може бути прямим доказом і на ньому не може ґрунтуватися судове рішення.

Умовними висновками експерта будуть такі, в яких формулюються різні категоричні висновки залежно від того, які фактичні дані, що покладені в обґрунтування висновків, будуть доказані в судовому засіданні.

Процесуальний порядок дослідження висновку експерта забезпечується шляхом особистого і безпосереднього сприймання висновку експерта судом та іншими особами, які беруть участь у справі. Письмовий висновок експерта оголошується в судовому засіданні. Суд має право запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку. Усне пояснення заноситься до протоколу судового засідання, прочитується експертові і підписується ним (ст. 60 ЦПК). Для роз'яснення і доповнення висновку експерта йому можуть бути задані запитання (ст. 190 ЦПК). Висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється за правилами ст. 62 ЦПК.

До змісту оцінки включається:

аналіз додержання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи;

аналіз висновку експерта за питаннями (завданням), поставленими судом;

аналіз повноти висновку; оцінка наукового обґрунтування висновку;

оцінка наявних у висновку експерта фактичних даних з точки зору їх належності і місця в системі інших доказів.

В результаті проведеної оцінки суд може визнати висновок: повним і обґрунтованим та покласти його в основу рішення суду; недостатньо чітким або неповним і призначити додаткову експертизу, постановляючи про це ухвалу; необґрунтованим, який викликає сумнів у його правильності, і призначити повторну експертизу. Суд може не погодитися з висновком експерта і без призначення повторної експертизи вирішити справу на підставі інших доказів. Але незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі (ст. 60 ЦПК).



3. Особливості зберігання та повернення носіїв

3.1 Особливості зберігання носіїв

Витребування речових доказів і вирішення питання про відповідальність за їх неподання провадиться у порядку, встановленому для письмових доказів. На забезпечення доказів вони можуть бути оглянуті. Зберігаються речові докази в справі або за окремим описом здаються в камеру схову речових доказів. Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані (ст. 54 ЦПК). Так, за ст. 139 ЦПК тільки передбачається, що речові докази до набрання рішенням законної сили зберігаються у справі або за окремим описом здаються до камери схову речових доказів суду. Суд вживає заходів для забезпечення зберігання їх у незмінному стані. Таким чином, відсутня спеціальна процедура зберігання таких речових доказів, як звуко- і відеозаписів, які ЦПК передбачається приймати судам, а загальної процедури збереження взагалі речових доказів не достатньо, оскільки звуко- відеозаписи потребують особливого відношення до їх збереження через їх специфіку.

З аналізу наведеного вище, можна зробити висновок, що за сучасних умов суд може лише надавати сторонам у цивільному процесі право його фіксувати, але не може приймати такі матеріали на зберігання.

3.2 Особливості повернення носіїв

Оцінка речових доказів провадиться за правилами ст. 62 ЦПК. Повернення речових доказів особам, від яких вони були одержані, і передача особам, за якими суд визнав право на речі, провадиться після набрання рішенням у справі законної сили. Якщо речовими доказами були предмети, які за законом не можуть бути у володінні громадян, вони передаються відповідним державним установам або організаціям. В окремих випадках речові докази після огляду та дослідження їх судом можуть бути до закінчення справи повернуті особам, від яких вони були одержані, якщо останні про це просять і якщо задоволення такого клопотання можливе без шкоди для розгляду справи (ст. 56 ЦПК).

Речі після огляду повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, організаціями, що можуть їх використати за призначенням. Такі підприємства, організації згодом повертають володільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість за державними цінами на час повернення (ст. 55 ЦПК). Факт передачі речей і прийняття їх до реалізації має бути зафіксований в письмовому документі, який зберігається в справі.



Висновок

Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація - засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження й оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування).

Проте віддаючи належне роботам Т.В. Цюри, С.Я. Фурси М.К. Треушнікова, М.Й. Штефана, В.В. Комарова вважати цю тему повністю дослідженою неможливо. В теорії цивільного процесу залишаються мало дослідженими принципи доказування, мало уваги приділено засобам доказування, суб'єктам доказового процесу, стадіям доказового процесу та особливостям процесу доказування та оцінки доказів.

На мою думку, питання про звуко- і відеозаписи,на даний період часу має багато протиріч та не до кінця опрацьоване законодавцем.

Не вирішена велика кількість питань з приводу:

особливого, як і потребує даний вид доказів, зберігання даних матеріалів;

не вирішений спір науковців до якого саме виду доказів їх віднести: цифрових чи речових;

недостатній рівень відмежування тих звуко- і відеозаписів які можуть стати доказами, а які ні.

Проте сміливо можна зауважити,враховуючи стрімкий технічний прогрес та глобалізацію суспільства, що при більш детальному закріпленню даних питань в матеріальному та процесуальному праві, відео- і звукозаписи можуть стати одним доволі розвинутих видів доказів.



Список використаних джерел

1.Цивільний процес України, Васильєв С.В.,2008 ©ТОВ «Одіссей» . - 156 с.

2.Цивільний кодекс України: Коментар. Видання друге із змінами за станом на 15 січня 2004р. - Х.: ТОВ «Одіссей». 2004. - 856 с.

3.Закон від 23.12.1993р. №3792-XII "Про авторське право і суміжні права"

4.Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії верховної Ради України 28 черв. 1996 р. - К.: Преса України, 1997. - 80 с.

5.Цивільно-процесуальний кодекс України .Чинне законодавство зі змінами станом на 29 серпня 2012р.: (відповідає офіційному текстові). - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В.,Київ, 2012. - 156 с.

6.Пленуму Верховного Суду України (постанова № 8 від З0 травня 1997 p., із змінами, внесеними постановою № 15 від 25 травня 1998 р. «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах»

7.Україна. Закони. Цивільний процесуальний кодекс України: Чинне законодавство зі змінами станом на 22 серпня2011р.: (відповідає офіційному текстові). - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2011. - 156 с.

8.Закон України “Про судову експертизу”. Від 25 лютого 1994 р. Преса України. - К.: 1994. - 21 с.

9.Закон України “Про авторське право і суміжні прва” від 11 липня 2001р. Преса України. - К.: 2001. - 25 с.

10.Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996р. №9 “Про застосування судами норм Конституції України при здійсненні правосуддя”

11.Грінченко А.Д., Шульженко О.О., Надгоний Г.М. Практика використання в Цивільному судочинстві матеріалів судових експертиз // Вісник Верховного Суду України. - 1997. - №3.

12.Громадсько-правий тижневик МВС України ”Іменем закону” №39/5477 жовтень 2005р. ст.21.

13.Коваленко А.Г. Исследованиесредств доказивания в гражданском судопроизводстве.- Саратов, 1989. - 234 с.

14.Комаров В. В. Цивільне процесуальне право України: Практика застосування. Навчальний посібник. X.: 2003. - 208 с.

15.М.Й. Штефан. Цивільний процес. Видання друге, перероблене та доповнене.2001. - 694 с.

16.Новелізація Цивільно-процесуального законодавства // Вісник академії правових наук України. 2003. - 2/3 - 467 - 482 с.

17.Онопенко В. Новели цивільного процесу // Дзеркало 2004 30 квітня №17 6 с.

18.Цивільний процес: Навч. посіб./ А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. - за ред. Ю.В. Білоусова. - К.: Прецедент, 2005. - 293 с.

19.Чорнооченко С.І. Цивільний процес України: Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004.- 308 с.

20.Юдельсон. Проблеми доказування в советском гражданском процессе. - М., 1981.- 208с.

Размещено на Allbest.ru