Доказування в кримінальному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1) Предмет доказування - це сукупність передбачених кримінальним процесуальним законом обставин, які необхідно встановити у кожному кримінальному провадженні і які мають правове значення для правильного його вирішення по суті. Частина 1 ст. 91 КПК України встановлює, що у кримінальному провадженні підлягають доказуванню:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

Зазначені обставини підлягають доказуванню в кожному кримінальному провадженні. Деякі особливості має предмет доказування у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх (ст. 485 КПК України) та щодо застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 505 КПК України).

Ці обставини складають кінцеву мету доказування,і їх необхідно встановити для вирішення кримінального провадження (кримінальної справи) по суті. Але під час здійснення процесу доказування доводиться встановлювати (а точніше - доказувати) ще деякі обставини, наприклад, перебування підозрюваного на місці злочину або в іншому місці, знайдення в оселі підозрюваного речей, які були викрадені у потерпілого (треба встановити, що знайдені саме ті речі, що були викрадені) тощо. Такі обставини не складають кінцевої мети доказування, але не певному етапі кримінального провадження їх необхідно доказати. Ці обставини зазвичай називають доказовими (проміжними) фактами. Крім того, в кримінальному провадженні доводиться встановлювати ще одну групу обставин (фактів). З метою перевірки наявних доказів доводиться встановлювати, чи міг свідок бачити обставини, про які він дає показання, чи міг підозрюваний подолати визначену відстань за певний час. Такі обставини називають допоміжними фактами.

Отже, предмет доказування в кримінальному провадженні має складну структуру:

а) обставини, що є кінцевою метою доказування, визначені ч. 1 ст. 91 КПК; доказування кримінальний правопорушення

б) доказові (проміжні) факти;

в) допоміжні факти.

2) Стаття 485. Обставини, що підлягають встановленню у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх

1. Під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми, крім обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, також з'ясовуються:

1) повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рік народження), стан здоров'я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси особи, які необхідно враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу виховного характеру. За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов'язану з психічною хворобою, повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними;

2) ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння;

3) умови життя та виховання неповнолітнього;

4) наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення.

1. Коментована стаття визначає особливості предмета доказування у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх. При цьому вимоги ст. 91 КПК України не втрачають свою силу і підлягають виконанню.

2. Точний вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження) має бути підтверджений свідоцтвом про народження або паспортом, оскільки посвідчення цього факту необхідне для правильного вирішення питання про те, чи є ця особа неповнолітньою, чи досягла вона віку, з якого можливе притягнення до кримінальної відповідальності, і чи можуть бути до неї застосовані міри відповідальності, передбачені законодавством тільки щодо неповнолітніх або примусові заходи виховного характеру. До матеріалів провадження долучається копія документа, що підтверджує вік неповнолітнього.

Якщо документів, що засвідчують вік неповнолітнього й підстави їхньої видачі відсутні, або є підстави сумніватися в дійсності документів, відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 242 КПК України для встановлення віку призначається судово-медична експертиза. При цьому особа вважається такою, яка досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної за ним доби. Якщо вік неповнолітнього встановлюється за допомогою судовомедичної експертизи, то днем народження вважається останній день того року, що названий експертами.

Необхідною передумовою індивідуалізації відповідальності чи обраного заходу виховного характеру постає встановлення стану здоров'я, рівня розвитку й інших соціальнопсихологічних рис неповнолітньої особи.

Установлення соціально-психологічних рис (темперамент, інтереси, ціннісні орієнтації й ін.) неповнолітньої особи є можливим як шляхом допитів осіб, які добре знають неповнолітнього, так і шляхом огляду документів, направлення запитів, проведення бесід, витребування характеристик слідчим через дільничного інспектора, працівників органів та служб у справах дітей. Характеристику неповнолітнього можливо також витребувати з місця роботи (навчання), місця проживання, різних організацій, в діяльності яких брав участь неповнолітній, спортивних секцій тощо. Найбільш успішним буде вивчення даних про особистість неповнолітнього, якщо характеристики будуть отримані від різних осіб та колективів та якщо вони охарактеризують цього неповнолітнього з різних боків.

Для характеристики особи неповнолітнього необхідно зібрати дані про те, як він характеризувався за місцем навчання, роботи, у випадку, коли неповнолітній навчався або працював, чи залучався раніше до юридичної відповідальності, чи перебував на обліку в службі у справах дітей, кримінальній міліції у справах дітей органів внутрішніх справ.

Для з'ясування рівня розвитку, інших соціально-психологічних рис особи неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого, які необхідно враховувати при призначенні покарання і обранні заходу виховного характеру, може бути призначена психологічна експертиза.

Під розумовою відсталістю, про яку йде мова у п. 1. ч. 1 ст. 485 КПК України, варто розуміти значне відставання від нормального рівня розвитку цього віку. Таке відставання не пов'язане з хворобливим станом психіки неповнолітнього, а тільки із затримкою його розумового розвитку. У разі необхідності для вирішення питання про наявність у неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого психічного захворювання чи затримки психічного розвитку та його здатності повністю або частково усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними в конкретній ситуації призначається комплексна психологопсихіатрична експертиза.

3. Під час провадження по справах неповнолітніх необхідно встановити також інші дані про стан фізичного здоров'я неповнолітнього, оскільки це є неодмінною умовою не тільки застосування до неповнолітнього за необхідності такого заходу процесуального примусу, як поміщення до приймальника-розподільника, а й можливості застосування у подальшому такого примусового заходу виховного характеру, як направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи. Так, Закон України "Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей" від 24.01.1995 р. визначає, що неповнолітні, які хворіють на алкоголізм або наркоманію, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби не підлягають поміщенню у приймальникирозподільники. До загальноосвітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації заборонено направляти осіб, які визнані інвалідами, а також тих, кому, згідно з висновком відповідних спеціалістів, перебування там протипоказане за станом здоров'я через наявність певних захворювань.

4. Без установлення умов життя й виховання неповнолітнього та обставин, які негативно впливали на його виховання, як правило, неможливо зробити правильний висновок про безпосередні причини й умови, що сприяли вчиненню суспільно небезпечного діяння. Із цією метою необхідно допитати осіб, які добре знають умови життя й виховання неповнолітнього. При цьому мають бути з'ясовані обставини, пов'язані з виконанням батьками, або особами, що їх замінюють, обов'язків із виховання дітей, побутове оточення неповнолітнього.

5. У предмет доказування у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх обов'язково включається перевірка версії про те, чи не було з боку дорослих осіб підбурювання або іншої форми залучення в злочинну діяльність неповнолітнього. Це викликано тим, що викриття таких осіб має значення не тільки для припинення їхньої злочинної діяльності, а й для розкриття дійсної ролі неповнолітнього в учиненні кримінального правопорушення.

Стаття 505. Обставини, що підлягають встановленню під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру встановлюються:

1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення;

2) вчинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення цією особою;

3) наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування;

4) поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення і після нього;

5) небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою;

6) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримінальним правопорушенням.

1. Досягнення мети кримінально-процесуального доказування можливе лише тоді, коли з достатньою повнотою й достовірністю будуть установлені всі обставини й факти, сукупність яких утворює предмет доказування. Отже, предмет доказування слід розглядати як сукупність передбачених КПК обставин, доказування яких є обов'язковим і сукупність яких створює можливість суду вирішити питання про застосування до особи примусових заходів медичного характеру.

2. Коментована стаття передбачає обставини, які необхідно встановити під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

3. Предмет доказування у кримінальному проваджені щодо застосування примусових заходів медичного характеру має певну специфіку. Про це свідчить юридичний зміст окремих структурних елементів предмета доказування, передбачених ст.ст. 91 та 505 КПК. Порівняння змісту зазначених статей дає змогу дійти висновку, що ст. 505 КПК містить перелік специфічних обставин, які підлягають установленню у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

Якщо, наприклад, суспільно небезпечне діяння вчинене неосудною особою, то не встановлюються винуватість особи, форма, мотив та інші ознаки суб'єктивної сторони, обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, обтяжують чи пом'якшують покарання.

4. На відміну від обставин, перелічених у ст. 91 КПК (див. коментар до ст. 91 КПК), під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру мають бути всебічно, повно і об'єктивно встановлені такі обставини, як: 1) учинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення цією особою; 2) наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час учинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування; 3) поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення і після нього; 4) небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою; 5) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримінальним правопорушенням.

5. Необхідність доказування зазначених обставин виникає з моменту встановлення під час досудового розслідування підстав для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру і слідчим або прокурором буде прийнята постанова про зміну порядку досудового розслідування.

6. У кримінальному провадженні щодо особи, в якої психічний розлад настав після вчинення злочину, доказуванню підлягають всі обставини, передбачені ст. 91 КПК, зокрема форма вини, мотиви злочину, обставини, які обтяжують чи пом'якшують покарання й ін.

Стаття 506. Права особи, яка бере участь у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, користується правами підозрюваного та обвинуваченого в обсязі, який визначається характером розладу

психічної діяльності чи психічного захворювання відповідно до висновку судовопсихіатричної експертизи, та здійснює їх через законного представника, захисника.

2. Якщо характер розладу психічної діяльності чи психічного захворювання особи перешкоджає проведенню процесуальних дій за її участю або участі у судовому засіданні, прокурор, суд мають право прийняти рішення про проведення відповідних процесуальних дій без участі такої особи.

1. Особи, яким надається психіатрична допомога, мають права і свободи, передбачені Конституцією України та законами України. Обмеження їх прав і свобод допускається лише у випадках, передбачених Конституцією України, відповідно до законів України (ч. 1 ст. 25 Закону України "Про психіатричну допомогу").

2. Коментована стаття передбачає права особи, яка бере участь у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру. Відповідно до ч. 1 цієї статті особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, користується правами підозрюваного та обвинуваченого в обсязі, який визначається характером розладу психічної діяльності чи психічного захворювання відповідно до висновку судовопсихіатричної експертизи, та здійснює їх через законного представника, захисника.

3. Реалізації прав і законних інтересів особою, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування здійснюється в тому ж порядку, що й реалізація прав підозрюваним (обвинуваченим) з відповідними особливостями, з огляду на характер розладу психічної діяльності чи психічного захворювання. Про права підозрюваного (обвинувачено) див. коментар до ст. 42 КПК.

4. Під час кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру необхідно вирішити питання про можливість особи брати участь у проведенні процесуальних дій або у судовому засіданні, з урахуванням її здатності правильно сприймати, запам'ятовувати і відтворювати сприйняте. Без з'ясування цих здатностей особи слідчий не може допитувати її, а в разі допиту - використовувати показання як докази. Відомості про такі психічні здатності особи потрібні суду для правильного вирішення питання про можливість її участі в судовому розгляді.

Характер розладу психічної діяльності чи психічного захворювання у кожного хворого мають свої особливості, які необхідно враховувати на момент прийняття рішення про можливість участі такої особи в процесуальних діях або судовому розгляді. Зрозуміло, що необхідно критично оцінювати показання таких осіб, однак повністю виключати їх із процесуальних джерел доказів не можна.

5. Частиною 2 ст. 506 КПК передбачена можливість судового розгляду за відсутності особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Втім, якщо характер розладу психічної діяльності чи психічного захворювання особи не перешкоджає її участі в судовому засіданні, суди обов'язково мають викликати таких осіб у судове засідання.

3) Стаття 91. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні

1. У кримінальному провадженні підлягають доказуванню:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

2. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

1. Коментувати цю статтю доцільно, починаючи з ч. 2, де визначено поняття доказування. Доказування становить діяльність із збирання, перевірки та оцінки доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. Саме так зазвичай визначають дане поняття і в науковій літературі. Однак багато вчених пропонують виділяти два значення поняття доказування: по-перше, доказування - це діяльність, спрямована на встановлення фактичних обставин справи шляхом збирання, перевірки та оцінки доказів (саме так визначено поняття доказування в цій статті); подруге, доказуванням називають діяльність сторін (а також потерпілого, цивільного позивача, відповідача та їх представників) з наведення аргументів на обґрунтування своєї позиції в кримінальному провадженні (кримінальній справі). Така діяльність має місце, наприклад, у судових дебатах, коли сторони звертаються до суду з пропозицією про прийняття певного рішення і наводять аргументи, посилаючись на досліджені докази, пропонують свою оцінку доказів, висловлюють свою думку щодо того, які саме обставини можна вважати встановленими, і яке саме рішення повинен ухвалити суд. На жаль, законодавець не розрізнює ці два значення поняття доказування.

2. Доказування, як воно визначено в цій статті (тобто доказування в першому значенні), - це різновид процесу пізнання, однією з особливостей якого є визначення в законі переліку тих обставин, які необхідно встановити в кримінальному провадженні. Ці обставини називають предметом доказування. Аналіз цього переліку дозволяє дійти висновку про те, що обставини, зазначені в ньому, складають кінцеву мету доказування, всі ці обставини необхідно встановити для вирішення кримінального провадження (кримінальної справи) по суті. Але під час здійснення процесу доказування доводиться встановлювати (а точніше - доказувати) ще деякі обставини, наприклад, перебування підозрюваного на місці злочину або в іншому місці, знайдення в оселі підозрюваного речей, які були викрадені у потерпілого (треба встановити, що знайдені саме ті речі, що були викрадені) тощо. Такі обставини не складають кінцевої мети доказування, але не певному етапі кримінального провадження їх необхідно доказати. Ці обставини зазвичай називають доказовими (проміжними) фактами. Крім того, в кримінальному провадженні доводиться встановлювати ще одну групу обставин (фактів). З метою перевірки наявних доказів доводиться встановлювати, чи міг свідок бачити обставини, про які він дає показання, чи міг підозрюваний подолати визначену відстань за певний час. Такі обставини називають допоміжними фактами.

Отже, предмет доказування в кримінальному провадженні має складну структуру:

а) обставини, що є кінцевою метою доказування, визначені ч. 1 ст. 91 КПК;

б) доказові (проміжні) факти;

в) допоміжні факти.

3. Обставини, що складають кінцеву мету доказування, необхідно встановити в кожній кримінальній справі, незалежно від виду кримінального правопорушення. Встановлення цих обставин необхідне для застосування норм матеріального кримінального закону.

У кримінальному провадженні щодо неповнолітніх окрім обставин, передбачених у цій статті, підлягають доказуванню також обставини, зазначені в ст. 485 КПК.

У кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру предмет доказування визначений ст. 505 КПК.

Крім того, в кримінальному провадженні доводиться встановлювати ще деякі обставини, вирішуючи окремі питання при застосуванні норм кримінального процесуального законодавства, скажімо, під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Так, вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу, слідчий суддя повинен установити обставини, зазначені в ст. 194 КПК. Такі обставини становлять так званий локальний предмет доказування.

4. Обставини, передбачені ст. 91, слід установити на досудовому розслідуванні, а також у суді першої інстанції, якщо в суді відбувається розгляд справи в повному обсязі.

У тих випадках, коли суд приймає рішення відмовитися від дослідження доказів щодо обставин, які не оспорюються сторонами, суд, на наш погляд, повинен переконатися, що в справі є докази, на підставі яких встановлено обставини предмета доказування.

У тих випадках, коли в кримінальному провадженні укладаються угоди, необхідно встановити обставини предмета доказування до моменту укладення угоди. Відповідно до ч. 5 ст. 469 укладення угоди можливе після повідомлення про підозру. А для того, щоб повідомити про підозру, необхідно встановити обставини кримінального правопорушення. Правда, тяжко собі уявити, як це можна зробити протягом 24 годин після затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, як це передбачено ч. 2 ст.

278 КПК. Відповідно до ч. 1 ст. 474 КПК прокурор має право відкласти направлення до суду обвинувального акта з підписаною сторонами угодою до отримання висновку експерту або завершення проведення інших слідчих дій, необхідних для збирання та фіксації доказів, які можуть бути втрачені за впливом часу, або які неможливо буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату в разі відмови суду в затвердженні угоди. Суд може відмовити в затвердженні угоди, яку було укладено під час судового провадження, зокрема, якщо допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, а також у зв'язку з тим, що відсутні фактичні підстави для визнання винуватості, тобто якщо не встановлені обставини, які складають предмет доказування. Аналогічних указівок щодо розгляду угоди, укладеної під час досудового провадження, КПК не містить, але тяжко уявити собі, щоб суд міг затвердити угоду, якщо е сумніви відносно кваліфікації діяння або доведеності вини підозрюваного.

Отже, обставини, які складають предмет доказування, необхідно встановити в кожному кримінальному провадженні.

5. Послідовність, у якій перелічені обставини, що підлягають доказуванню, має істотне значення. Так, перш за все необхідно встановити подію злочину, тобто зібрати докази, на підставі яких можна переконатися, що певне кримінальне правопорушення дійсно мало місце. Для цього слід насамперед установити об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність. Треба встановити, що діяння є суспільно небезпечним і не може розглядатися як малозначне (ч. 2 ст. 11 КК). У кримінальних правопорушеннях із формальним складом необхідно встановити саме кримінальне правопорушення, в правопорушеннях із матеріальним складом - встановити, які саме суспільно небезпечні дії чи бездіяльність мали місце, які суспільно небезпечні наслідки потягло таке діяння, та переконатися в наявності причинного зв'язку між діянням та наслідками. Наприклад, установити, що дії особи слід розглядати як убивство через необережність, означає, що необхідно довести, що підозрюваний учинив певні дії, що настала смерть потерпілого, а також, що є причинний зв'язок між діями підозрюваного та настанням смерті потерпілого. Якщо кримінальне правопорушення було вчинене шляхом бездіяльності, слід установити, що на особу покладався певний обов'язок, особа такий обов'язок реально могла виконати, але цього не зробила. Зазначимо, що в кримінальних правопорушеннях із матеріальним складом суспільно-небезпечні наслідки встановлюються відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 91, як обставини, що дозволяють розглядати певну подію саме як подію злочину. В правопорушеннях із формальним складом наслідки злочину також необхідно встановити відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 91.

Щодо кожної події необхідно встановити час, місце, спосіб вчинення діяння й інші обставини правопорушення, незалежно від того, чи зазначені вони як ознаки складу кримінального правопорушення. Питання про те, наскільки точно необхідно встановити час учинення злочину, залежить від конкретного складу правопорушення та обставин певного кримінального провадження. Так, у справах про вбивство зазвичай час учинення злочину необхідно встановити досить точно - день, час, а іноді навіть хвилини. Такі дані можуть відігравати важливу роль у встановленні вини конкретної особи. В справах про триваючі злочини (такі, наприклад, як посів або вирощування снотворного маку чи конопель, недбале зберігання вогнепальної зброї) потрібно встановити проміжок часу, який обчислюється днями або тижнями, можливо - місяцями чи роками. Установлення часу вчинення необхідне не тільки для характеристики самого кримінального правопорушення, а й для вирішення інших питань - чи досяг підозрюваний, обвинувачений на день учинення кримінального правопорушення віку кримінальної відповідальності; чи не минули строки давності, передбачені ст.ст. 49 та 106 КК, який кримінальний закон підлягає застосуванню тощо.

Місце вчинення кримінального правопорушення має бути встановлено більш-менш точно залежно від особливостей конкретного правопорушення.

Спосіб учинення кримінального правопорушення - це ті конкретні дії чи бездіяльність, які заподіяли або могли заподіяти суспільно небезпечні наслідки. Якщо кримінальне правопорушення було вчинено у співучасті, необхідно конкретно визначити дії кожного зі співучасників. Особливе значення має встановлення способу вчинення кримінального правопорушення, коли це має значення для правильної кваліфікації злочину чи кримінального проступку. Так, характер насильства, який був застосований для заволодіння чужим майном або яким погрожував винний, дозволяє відмежувати грабіж від розбою, встановлення даних про вчинення вбивства з особливою жорстокістю чи способом, небезпечним для багатьох осіб, вимагає кваліфікації дій винного за ч. 2 ст. 115 КК.

Інші обставини вчинення кримінального правопорушення досить різноманітні - це може бути поведінка потерпілого, яка передує вчиненню злочину, що за певних умов дозволить кваліфікувати дії винного як такі, що вчинені в стані сильного душевного хвилювання або при перевищенні меж необхідної оборони чи крайньої необхідності. Обов'язково повинні бути встановлені обставини (якщо такі є), що виключають злочинність діяння, передбачені ст.ст. 36-43 КК.

6. Установлення винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форми вини, мотиву та мети вчинення злочину чи кримінального проступку означає необхідність довести суб'єктивні ознаки складу правопорушення, тобто встановити суб'єкта та суб'єктивну сторону складу. Так, має бути встановлена особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, доведено, що вона має ознаки суб'єкта - досягла віку кримінальної відповідальності та є осудною чи обмежено осудною. У деяких випадках необхідно довести, що особа має ознаки спеціального суб'єкта - є службовою особою, військовослужбовцем тощо.

На підставі доказів має бути встановлена і суб'єктивна сторона правопорушення - форма вини, мотив та мета.

Довести винуватість обвинуваченого означає необхідність зібрати докази, на підставі яких можна бути дійти впевненого висновку про вчинення кримінального правопорушення саме особою, яку притягнуто до кримінальної відповідальності.

7. Під час кримінального провадження повинні бути встановлені вид та розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Вид та розмір завданої кримінальним правопорушенням шкоди слід установити незалежно від заявлений цивільного позову, встановити, кому саме заподіяно шкоду - потерпілому, територіальній громаді чи державі. Якщо відповідно до цивільного законодавства обов'язок відшкодування шкоди покладається не на підозрюваного, обвинуваченого, а на інших осіб, то слід з'ясувати, хто саме повинен відшкодувати таку шкоду.

Процесуальні витрати та порядок їх відшкодування передбачені гл. 8 КПК, отже, необхідно встановити всі види витрат, які перелічені в ст. 118 КПК. Оскільки ст. 119 КПК врегульовано можливість зменшення розміру процесуальних витрат, звільнення від їх сплати, відстрочення та розстрочення їх сплати, то необхідно встановити і відповідні дані для ухвалення такого рішення. Всі види витрат повинні підтверджуватися відповідними документами.

8. Законодавство про кримінальну відповідальність передбачає підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання, зокрема в ст.ст. 4549, ч. 1 ст. 97 КК визначені підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності. В статтях Особливої частини КК зазначені так звані спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності.

Підстави звільнення від покарання та його відбування визначені ст.ст. 75, 79, 84,85, 87,104,105 КК.

Отже, необхідно встановити наявність чи відсутність таких підстав.

4.Локальний предмет доказування.

Розглянуті обставини, які складають предмет доказування, необхідно встановити для вирішення справи по суті. Разом з тим, у ході провадження в кримінальній справі виникає необхідність вирішувати деякі питання, для чого потрібно встановити певні обставини, зокрема у зв'язку зі здійсненням судом (суддею) функції судового контролю. Так, скажімо, розгляд у суді подання слідчого про обрання до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту потребує встановлення наявності відповідних підстав. Отже, перелік тих обставин, які необхідно встановити під час вирішення деяких питань перебігом провадження в справі складає так званий локальний предмет доказування. » Відповідні рекомендації містяться в постанові Пленуму Верховного Суду І України № 11 від 7 липня 1995 року (зі змінами, внесеними постановою № 12 І від з грудня 1997 року) «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат». На жаль, у чинному кримінально-процесуальному законодавстві такі обставини чітко не визначені і тому суттєве значення мають роз'яснення Пленуму Верховного Суду України з цих питань. Наприклад, Пленум Верховного Суду України в постанові № 4 від 25 квітня 2003 року (із змінами, внесеними постановою № 10 від 11 червня 2004 року та постановою № 25 від 24 жовтня 2008 року) «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та подовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства», зазначив, що під час судового розгляду подання про взяття під варту, предметом дослідження є ті обставини, з якими закон пов'язує можливість обрання цього запобіжного заходу.

Крім того, суддя з'ясовує, чи є підозра у вчиненні особою злочину або обвинувачення останньої обґрунтованими, тобто чи є в розпорядженні органу дізнання, слідчого встановлені у визначеному законом порядку достатні дані, що свідчать про наявність ознак злочину, вчиненого саме цією особою (ними можуть бути заяви й повідомлення про злочин, явка з повинною, документи, складені за результатами оперативнорозшукової діяльності, протоколи слідчих дій, висновки експертиз тощо). Якщо питання про взяття під варту вирішується до порушення кримінальної справи щодо затриманої особи, суддя повинен перевірити, чи мали місце підстави для затримання, чи наведені вони у відповідній постанові органу дізнання і чи зазначено в ній, у вчиненні якого саме злочину підозрюється особа та як він кваліфікується за статтями КК. У разі, коли питання стосується особи, щодо якої порушено кримінальну справу, суд має дослідити, чи наявні передбачені приводи та підстави до її порушення і чи зазначено в постанові кримінальний закон, за ознаками якого порушено кримінальну справу. Коли питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту вирішується щодо обвинуваченого, необхідно також перевірити, чи є у справі докази, що вказують на вчинення злочину саме цією особою, чи відповідає постанова про притягнення її як обвинуваченого вимогам КПК, чи було пред'явлено обвинувачення з додержанням вимог КПК.

Далі Пленум підкреслив, що суддя не вправі досліджувати докази, давати їм оцінку, в інший спосіб перевіряти доведеність вини підозрюваного чи обвинуваченого, а постанови про обрання запобіжного заходу мають бути викладені у формулюваннях, які забезпечують дотримання принципу презумпції невинуватості особи. Установивши наявність зазначених обставин, суддя повинен переконатися, що в справі є достатні докази, на підставі яких можна дійти висновку про можливість вчинення підозрюваним або обвинуваченим тих дій, для запобігання яких пропонується взяти особу під варту, тобто, що наявні підстави для обрання запобіжного заходу і саме взяття під варту. Крім обставин, які свідчать про наявність підстав для обрання запобіжного заходу, досліджуються також обставини, які мають бути враховані при обранні запобіжного заходу: вік підозрюваного чи обвинуваченого, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання, дані про попередні судимості, соціальні зв'язки особи, її схильності (чи вживає наркотики, алкогольні напої тощо), спосіб життя, поведінку під час провадження в цій або іншій кримінальній справі (чи не ухилялася раніше ця особа від слідства, суду або виконання судових рішень, чи не вчинювала злочини проти правосуддя).

Дослідженню підлягають відомості, що вказують на існування факторів, обставин чи моральні цінностей, які можуть свідчити про те, що підозрюваний, обвинувачений, перебуваючи на волі, не порушуватиме покладених на нього процесуальних обов'язків та не буде займатися злочинною діяльністю (п. 10 названої постанови).

Локальний предмет доказування- це перелік обставин та фактів, які необхідно з'ясувати, доказати, вирішуючи певні питання під час кримінального провадження не пов'язані із вирішенням справи по суті(обрання запобіжного заходу, відсторонення підозрюваного від посади, арешт на майно.

5) Під межами доказування у кримінальному процесі розуміють такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує надійне і достовірне встановлення всіх обставин, які входять до предмета доказування.

Якщо поняття “предмета доказування” відображає, що має бути встановлено у кримінальному провадженні, то поняття “меж доказування” відображає обсяг та глибину дослідження всіх істотних обставин у провадженні.

Межі доказування - це оцінна категорія, яка визначається у кожному кримінальному провадженні та по кожному конкретному процесуальному рішенні, що приймається залежно від зібраних доказів та внутрішнього переконання особи, яка збирає докази.

Правильне встановлення меж доказування має важливе значення, адже дозволяє зосередити увагу на доказуванні тих обставин, які дійсно мають значення для вирішення кримінального провадження.

При цьому, звуження цих меж призводить до того, що деякі обставини предмету доказування залишаються недостатньо дослідженими. А необґрунтоване розширення меж доказування може призвести до порушення вимог ст.2 КПК щодо забезпечення швидкого розслідування та судового розгляду, зайвого використання процесуальних засобів доказування, потягти за собою порушення прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження.

Межі доказування обумовлені:

-особливостями вчинення і приховування кримінальних правопорушень;

-особливостями процесу доказування у конкретному кримінальному провадженні;

- іншими обставинами об'єктивного та суб'єктивного характеру.

Размещено на Allbest.ru