Адвокатська діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Адвокатська діяльність

Зміст

• Вступ
• 1. Адвокат: поняття та опис професії
• 2. Адвокатський етикет
• 3. Призначення, роль та мистецтва судової риторики
• 4. Психологічні аспекти адвокатської професії
• 5. Віктимологія в захисній практиці
• Висновки
• Список використаної літератури
• 
• Вступ

Актуальність теми дослідження. Визнаючи Україну правовою соціальною державою, ми повинні визнати і забезпечити реальну наявність закріплених на конституційному рівні прав та свобод громадян. Процес посилення юридичних гарантій правового положення людини в суспільстві є за своєю суттю об'єктивним тому, що свідчить про розвиток соціальної організації, її вдосконаленість, прогресивність. Адвокатська діяльність - це дуже важлива сфера юридичної діяльності, яка гарантує та забезпечує реалізацію та захист прав і свобод громадян України.

Метою данної роботи передбачено з'ясувати, які ж є допоміжні галузі знань у діяльності адвоката, визначити їх значимість та місце серед інших джерел та галузей знань адвокатської діяльності.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких взаємопов'язаних завдань: дати визначення поняттю "адвокат", проаналізувати які ж допоміжні галузі знань використувоє адвокат, під час здійснення своїх функцій та повноважень.

Об'єктом дослідження виступає,

Предметом дослідження є коло допоміжних юридичних галузей знань, які використовує адвокат під час здійснення своїх професійних функцій та повноважень.

Методи дослідження. Були використані такі методи дослідження як хронологічний метод, літературний метод, методи аналізу та синтезу, порівняльний метод, метод узагальнення.

Структура контрольної роботи наступна: робота складається зі вступу, шести розділів, висновків та списку використаної літератури.

• 
• 1. Адвокат: поняття та опис професії
• Адвокат - це консультант і юрист, який надає допомогу людям в правових питаннях: допомагає складати документацію проектів та правових актів, надає захист своєму клієнту в судово правових установах, як експерт, може приймати участь в розробках правового акта, представляти зацікавлену сторону в переговорах. юридичний адвокатський допоміжний галузь
• Щоденна робота адвоката ділиться на три великі сфери діяльності: консультація клієнтів в усному або письмовому вигляді, складання проектів та документації, представлення клієнта в суді, в правовій установі та ведення переговорів з іншими приватними особами.
• Для успішного проведення судової справи, вирішення суперечки, адвокату потрібно дуже напружено працювати. Спочатку він повинен ознайомитися із судовим матеріалом, потім вивчити закони, які відповідають цій галузі. Потім він зі своєю довіреною особою, має розробити та проаналізувати докази, які представлятиме при розгляді в суді. У судовому процесі, якщо є необхідність, адвокат може оскаржити деякі факти, надані протилежною стороною і поставити їй питання. Мета адвоката полягає в тому, щоб переконати суд в невинності і правоті свого підопічного. Адвокатом можуть бути завірені підписи і документи, які він надає в суді і в інших установах, він може виступати примирителем, керуючим банкрутством, третейським суддею і так далі.
• Лише адвокати наділені правом надавати державну правову допомогу, тобто правові послуги, які вони виконують в процесуальних діях. Надання правових послуг адвокатом є незалежним. Їм керують закони та правові акти, вимоги до даної професії, хороші звичаї та совість. Він є відповідальною особою за збиток, який може заподіяти при наданні правових послуг. Гарантією є відповідний договір страхування професійної діяльності. Він повинен зберігати в таємниці дані своїх клієнтів, якими став володіти в ході надання правових послуг [7; c. 8].
• Адвокат веде свою роботу в бюро адвокатів за своїм комп'ютером і робочим столом, також він відвідує суд зі своїми клієнтами, бібліотеки, місця ув'язнення, поліцію. Він має право сам організовувати план свого робочого часу в установленому порядку державних вимог, офіційні години прийому. Також він може працювати в нічний час доби і в вихідні дні, так як потрібно строго дотримуватися встановлених судом термінів. Зазвичай він може вести одночасно кілька кримінальних справ. Паралельно з цим, йому необхідно підвищувати свою професійну кваліфікацію.
• Робота адвоката відповідальна і психологічно напружена. Адвокату потрібно бути, перш за все, адекватним і врівноваженим в будь-якій складній ситуації. Він повинен мати стабільну нервову систему і вміння контролювати свої емоції.
• Людині даної професії необхідно володіти поглибленими знаннями в громадському праві, приватному праві та пенітенціарному праві. Йому потрібно володіти знаннями правових актів та судової практики, вміти їх застосовувати, необхідно володіти рішучістю, аналітично та логічно мислити, мати навички роботи з комп'ютером. Стане в нагоді знання психології права, бухгалтерії, економіки. Слід стежити за подіями, що відбуваються в світі. Адвокату необхідно вміти зрозуміло та чітко висловлюватися, наполягати на своїй точці зору в переговорах. Потрібно вміти бездоганно самовиражатися як в письмовому, так і в усному вигляді. Етика вимог до адвоката дуже висока і важлива, він повинен бути чесним і мати високу мораль. Якщо людина коректна, точна, гнучка і вміє добре зосередитися, це допоможе їй виконати роботу відмінно.
• Знання у сфері права можна отримати на юридичних факультетах університетів, в юридичних інститутах і академіях. Після трьох років навчання в бакалавраті можна продовжувати навчання в магістратурі і вже через два роки отримати ступінь магістра. Із ступенем бакалавра можна почати роботу на посадах, які вимагають початкових знань у галузі права, під наглядом досвідчених юристів. Адвокати, як і юристи, які за наявності вищої категорії, можуть отримати ступінь магістрів в науках юриспунденції або дипломи фахівців, прирівняних до цього. Для вступу в членську Адвокатуру необхідно здати спеціальний іспит. Адвокатські іспити - це іспити помічників присяжних адвокатів, старших помічників присяжних адвокатів та іспити присяжних адвокатів, в результаті успішного складання яких видаються професійні свідоцтва. Після того, як адвокатові винесуть позитивне рішення, він повинен дати клятву присяжних адвокатів. Відповідно до закону про адвокатуру, адвокатам потрібно час від часу проходити курси з підвищення кваліфікації, які проходять в управліннях Адвокатури та на спеціальних семінарах. Адвокат може надавати свою допомогу в адвокатському бюро. Власником адвокатського бюро може бути адвокатське товариство або присяжний адвокат, який діє як підприємець - приватна особа.
• Щоб досягти рівня присяжного адвоката, спочатку потрібно пропрацювати в якості старшого або помічника у присяжного адвоката. Перед початком роботи присяжного адвоката необхідно, як мінімум, попрацювати протягом одного року в якості старшого помічника або протягом двох років в якості помічника у присяжного адвоката, і пройти відповідний іспит. У наш час дуже виріс і буде рости попит на професійну діяльність адвокатів. Про це свідчать складні правові та економічні відносини у державних та адміністративних сферах діяльності, а також, зростання платоспроможності населення.
• Подібними професіями є юристи, що надають послуги у приватних секторах, в державних установах; нотаріуси; керуючі банкрутством; юристи, що займаються патентними правами, правом на торгові знаки та авторські права; маклера, що організують передачу майна; страхові та банківські фахівці, які висувають вимоги до боржників або надають консультації клієнтам у правових питаннях [7; c. 18].

• 2. Адвокатський етикет

Етикет - це правила зовнішнього прояву етичних настанов і традицій у конкретній ситуації та за певних обставин. Існують сфери діяльності, де етикет відіграє чи не вирішальну роль при здійсненні певних процедур і набуває офіційного оформлення на зразок протоколу - в дипломатичній діяльності, уставних відносинах -в армії.

В юриспруденції питання етикету можуть бути викладені у регламентах судів, у правилах адвокатської етики тощо. Чинні правила адвокатської етики в Україні не містять норм етикету, але надалі вони можуть там з'явитися.

Здебільшого розуміння суті етикету - це наслідок певного виховання в сім'ї, школі, вищому навчальному закладі. Розуміння й дотримання людиною таких моментів, як уміння одягнутися відповідно до певної ситуації чи обставин, кого зустріти стоячи, хто кому подає руку першим при зустрічі, де краще промовчати і т. ін. - це питання, які, часом, складають враження про людину з першої зустрічі і назавжди [2; c. 47].

Кожному в житті доводилось вітатися за руку з людьми, які торкаються долоні кінчиками своїх пальців з таким виглядом, наче роблять велику послугу. Наступного разу при зустрічі з такими людьми просто не хочеться повторювати цю, здавалося б, звичайну процедуру. Це елемент повного нерозуміння людиною такого значного акту, як перший потиск руки незнайомого, чи прояв зневаги до людини, що подала руку. Дрібниця? Так, але дуже красномовна. Це невихованість, незнання етикету.

Хтось може запитати: про який етикет може йтися в роботі з обвинувачуваним чи підсудним? До чого адвокатові знання етикету? Яке значення мають атрибутика залу чи гарні манери до високого професіоналізму?

Насамперед адвокат не може ігнорувати правила судового етикету. Більш того, він є, мабуть, єдиним учасником судового засідання, кому слід демонструвати свою повагу до суду, інших учасників процесу та до аудиторії і кому не вибачать ігнорування правил поводження, незважаючи на будь-які таланти його особистості.

Входячи в судовий зал, людина опиняється в особливій сфері соціального буття. Вона переступає поріг, за яким царює закон і гуманізм, атмосфера осуду зла і торжества справедливості, безстороннього анатомування злочину і заслуженої розплати. Тут усі, навіть звичайні речі і події, постають в особливому світлі: учасники судового дійства не говорять, а допитують, дають показання; не слухають, а заслуховують, вислуховують, не читають, а оголошують (показання) і проголошують (вирок), не роблять, а виконують процесуальні дії. Усі дії і деталі поводження учасників судового засідання врегульовані процесуальним законом.

Однак повага до суду та судочинства значною мірою залежить від відповідної облаштованості місця здійснення правосуддя, культури ведення процесу, зовнішнього стану та взаємин його учасників.

Україна багато що запозичила у своєму ставленні до судової системи у влади попередньої, радянської. За рідкісним винятком, будинки судів тулилися а подекуди і зараз знаходяться в абияких непристосованих приміщеннях. Судові зали в такому стані, що часом соромно перед студентами-практикантами. Жоден закон чи норма права не передбачають вимоги про обов'язкову наявність у залі суду Державного прапора України. Закон вимагає що б всі присутні в залі судового засідання, у тому числі і склад суду, заслуховують вирок стоячи. Стаття 376 чинного КПК не містить такої вимоги. Однак, на наш погляд, необхідна норма, що визначає обов'язкову атрибутику судового залу, де вершиться суд ім'ям України.

Регламент Конституційного Суду України питанням етикету відводить спеціальний § 39 - "Правила етикету на пленарних засіданнях" Конституційного Суду України [1; c. 116].

У ньому підкреслюється, що пленарні засідання Конституційного Суду України здійснюються в урочистій обстановці. Під час входження суддів Конституційного Суду України до залу засідань, а також під час їх виходу із залу всі присутні встають.

Учасники пленарного засідання КСУ дають пояснення, відповідають на запитання і ставлять запитання стоячи і тільки після надання їм слова головою пленарного засідання. З дозволу голови учаснику може бути надана можливість виступати, ставити запитання, відповідати на них сидячи.

Формами звертання до голови на засіданні Конституційного Суду України суддів є слова: "Високий Суде", "Ваша честь", "Шановний голово", "Шановний судде" [4; c. 89].

При звертанні до учасників пленарного засідання, а також при посиланні на цих людей у виступах використовуються слова: "Шановна стороно", "Шановний представник сторони", "Шановний свідку", "Шановний експерте", "Шановний...". У звертанні може називатися прізвище відповідного учасника чи його ім'я і по батькові.

Присутні в залі учасники конституційного засідання, представники засобів масової інформації, громадяни зобов'язані поводитися шанобливо щодо учасників пленарного засідання і один до одного, виконувати розпорядження голови і вказівки судового розпорядника щодо дотримання порядку в ході пленарного засідання; не допускати під час нього пересування залою, розмов, реплік у будь-якій формі; не створювати будь-яких інших перешкод для нормального ходу пленарного засідання.

Державна символіка - це атрибути офіційного етикету, покликаного підтримувати в кожного громадянина країни повагу до судової системи як самостійної гілки державної влади [4; c. 53].

Зовнішнє оформлення судових приміщень - це лише один із елементів судового етикету. Головною же турботою цієї етичної галузі є культура ведення судового процесу і спілкування його учасників.

Якщо юридична етика покликана одухотворити правозастосувальний процес, завдання судової етики - наповнити діяльність суддів і посадових осіб судових закладів моральним змістом, то завдання судового етикету полягає в наданні цій діяльності відповідного їй зовнішнього оформлення: значущості, важливості, урочистості.

Якщо спробувати дати власне визначення досліджуваного відгалуження юридичної етики, то варто визнати, що однаковою мірою мають рацію як ті, хто думає, що судовий етикет - це форма, у якій здійснюється правосуддя, так і ті, хто поширює вимоги судового етикету на всіх учасників процесу.

Джерелами судової етики слугують моральні категорії філософії: совість, добро, зло тощо. Судовий етикет - це зріз культури суспільства. На думку A.C. Кобликова, судовий етикет є невід'ємною частиною культури правосуддя, слугують авторитету судової влади. Культура учасників судового процесу - це лише частина загальної культури судочинства, і виявляється вона різноманітно: одяг професійних учасників судового процесу, манери, вітання, звертання один до одного у процесі роботи, поводження в перерві і багато чого іншого. Володіння правилами етикету забезпечує доброзичливі і поважні стосунки учасників процесу між собою.

Формений урочистий одяг суддів наче наділяє їх особливими властивостями і вказує на їхню рівноправність, високу причетність до правосуддя і конституційного посвячення. Ніщо не може бути більш недоречним, ніж дорогі прикраси на учасниках судового процесу при виконанні суддівських обов'язків, демонстрація яскравих і строкатих атрибутів убрання.

Це однаковою мірою стосується й інших професійних учасників судового дійства. Екстравагантна зачіска, коштовні каблучки на руках успішних юристів (частіше адвокатів) - не тільки ознака несмаку, але й елементарне нерозуміння недоречності демонстрації добробуту і розкоші у ситуаціях, де звучать сумні ноти людських трагедій [3; c. 181].

Приклад. Інтереси потерпілих у справі банди, обвинувачуваної у здійсненні зухвалих і жорстоких злочинів, представляла адвокат, що за стилем вбрання та кількістю прикрас явно переплутала судове засідання з розважальною вечіркою. Під час допиту одного з підсудних вона досить наполегливо намагалася з'ясувати долю викрадених з квартири її клієнтів коштовностей. На поставлене у десятий раз запитання: "Кому ви збули украдене кольє і хто міг купити таку дорогу прикрасу?" підсудний досить єхидно відповів: "Трапилася багатенька дама, як ви, і охоче купила".

Чи може судця закликати професійних учасників судового засідання до дотримання етикету в одязі, зовнішньому вигляді? Виявляється, не тільки може, але і повинен. Проте такий заклик вимагає інтелігентності і тактовності з боку судді.

Уже згадуваний раніше член обласного суду П. вважав своїм обов'язком прямо в судовому засіданні повідомляти учасникам процесу своє незадоволення зовнішнім виглядом кого-небудь з них, і робилося це в такій формі, що завжди завершувалося скандалом, сльозами і скаргами на дії голови.

Своїм поводженням суддя ніби ілюстрував вислів одного з радянських авторів про те, що "суд - установа строга. Тут не місце для якоїсь вишуканої ввічливості й особливої люб'язності". Проте якщо з претензіями до вишуканості і можна погодитися, то особлива люб'язність - просто необхідний елемент судового етикету. Якщо посилатися на твердження, що судовий етикет - елемент загальної, а потім і судової культури, то не можна не зазначити, що автор наведеного "шедевра" закликає до втрати цієї найбільш привабливої риси досліджуваного предмета. Культура або є, або її немає. І жодні надсуворі настанови і правила не можуть змінити ставлення культурної людини до оточення.

Неохайність в одязі, зневага до зовнішнього вигляду часто характеризують і внутрішні риси людини, її вихованість, культуру. Образлива для інших і несумісна з професією поява в судовому засіданні з запахом алкоголю. Підсудні, доставлені в судове засідання зі слідчого ізолятора, мають дуже гостре чуття на спиртне [2; c. 77].

• 3. Призначення, роль та мистецтва судової риторики

"Щоб достойно і професійно здійснювати функцію обвинувачення чи захисту на суді, треба вміти говорити", - так починає П. Сергеїч свою книгу "Искусство речи на суде". Здавалося б, не аби яка мудрість - уміти говорити. Але вміти говорити і вміти промовляти в суді - це далеко не одне і те саме.

Майбутній юрист має добре усвідомити, що вміння говорити в суді є реальним та необхідним фактором судочинства.

Володіння мистецтвом користуватися словом органічно затребувано системою судочинства, особливо коли суд справді налаштований на пошук істини, а суддя щиро сподівається почути від адвоката щось таке, що допоможе йому в цьому пошуку. Коли він слухає і чує. Якщо ж суддя під час виступу адвоката вже пише вирок і лише на мить піднімає свої скляні очі на промовця, щоб упевнитись, що той ще щось "базікає", в такому суді згасне найяскравіший талант, тому що він зайвий на цьому святі судочинства.

Ораторському мистецтву загалом і судовому зокрема багато присвячено безліч літературних, мемуарних, наукових та навчальних здобутків, починаючи з античних і римських ораторів і риторів: Аристотеля, Демосфена, Катонацензора, Гая Гракха, Юлія Цезаря, Помпея, Цицерона. Саме слово "оратор" походить від лат. "орис" - рот.

Теорія ораторського мистецтва досліджується і розвивається навчальною дисципліною - риторикою. Визнаний фахівець в галузі теорії ораторського мистецтва Д. М. Олександров, узагальнюючи існуючі визначення риторики, вважає, що риторика - теорія ораторського мистецтва, теорія красномовства, наука про вміння говорити "красно", добре, так, як потрібно у певному випадку [6; c. 16].

На мою думку, поняттю риторики більш відповідало б таке визначення: Риторика як теорія ораторського мистецтва - це наука про вміння говорити так, як це найбільш доцільно та доречно у певному випадку. Говорити "красно" і "добре" - поняття дуже відносні і потребують додаткового роз'яснення.

Існує чимало суспільних занять, за яких вміння говорити зрозуміло, образно, переконливо і палко вирішує успіх справи, а нерідко впливає і на кар'єру оратора, його майбутнє. Переважно це стосується політиків, адвокатів, викладачів, митців. Талант говорити емоційно, володіти аудиторією і масами людей привів до необмеженої влади над публікою Демосфена і Цицерона, і цілими народами - Робесп'єра і Дантона, Керенського і Леніна (В. І. Ульянова), Троцького, Д. Неру, Гітлера, Геббельса, Ф. Кастро і багатьох інших природжених блискучих політичних ораторів. Четверо із названих - були адвокатами [5; c. 67].

Судочинство передбачає постійне спілкування юристів-професіоналів як між собою, так і з людьми, які так чи інакше виявилися причетними до певного судового процесу. Специфіка судоговоріння полягає в суворій процесуальній упорядкованості - кожне слово, вимовлене в ході судового засідання, має свою процесуальну назву і призначення. Голова в суді не розмовляє, а веде судове засідання. Сторони судової справи: підсудний, позивач, відповідач, їхні представники, а також свідки - дають пояснення, показання, свідчення. Учасники судового процесу - державний обвинувач, адвокат, представники - допитують, ставлять запитання, заявляють клопотання, роблять заяви, беруть участь у судових суперечках. Підсудний виголошує останнє слово.

Судоговоріння здійснюється в порядку, встановленому кримінально-процесуальним та цивільно-процесуальним законодавством, у визначеній черговості й обов'язково з дозволу головуючого судді: спочатку слово надається позивачеві, потім відповідачеві, спершу виступає державний обвинувач, за ним - адвокат.

Працюючи в судовому засіданні, адвокат завжди повинен бути взірцем ввічливості та коректності і контролювати свої емоції. Правосуддя не терпить суєти і розв'язного пустослів'я. Спроби сперечання сторін, грубого втручання в інтимні питання підсудних і свідків, неетичні й образливі звертання мають припинятися судом коректно, але жорстко і негайно.

• 4. Психологічні аспекти адвокатської професії
• Кожному доводилось чути, а нерідко і самому висловлюватися щодо людської душі. "Не до душі мені ця справа...", "Чужа душа - темна ніч", "Хто відає, що у нього на душі...", "Душевна людина. ..", "Бездушна людина..." - ці і велика кількість інших висловлювань, які існують у різних мовах, свідчать про те, що слово "душа" завжди пов'язане з певним станом людини, чи якимись таємними процесами, що відбуваються всередині неї, приховано від усіх і навіть від найближчих і найдорожчих людей.
• Душа - це такий феномен людського існування, без якого, власне, не існує людини. Фізична істота з усіма ознаками людини, що позбавлена душі, у прямому розумінні слова, не є людиною. Історія знає немало випадків, коли маленькі діти, що тривалий час жили у середовищі тварин, при поверненні до людського суспільства так і не стали людьми. І справа не в тім, що вони ходили четвероніж чи забули людську мову. Справа в тому, що в них загинула душа. Тварини позбавлені душі [6; c. 47].
• З незапам'ятних часів люди помітили, що кожна людина окрім таких фізичних властивостей, як зріст, колір шкіри, очей, волосся, форми обличчя, ніг та рук, наділена ще й невидимими людському оку якостями, притаманними саме цій і лише цій людині. Сила духу чи покірність, агресивність чи миролюбність, сміливість чи боязкість, злість чи доброта, рішучість чи зваженість, енергійність чи млявість і багато інших - це якості, які неможливо приписати тій чи іншій людині до тих пір, поки вони не будуть виявлені останньою за певних умов.
• Саме ці останні якості, а не фізичні дані, визначають поведінку людей серед собі подібних і виявляються у ставленнях до людей, худоби, живої природи. Характер поведінки конкретної людини щодо іншої людини чи суспільства загалом визначає сутність саме цієї людини і дає змогу прогнозувати її поведінку у майбутньому чи ідентифікувати її за фіксованими наслідками такої поведінки.
• Назва науки "Психологія" походить від грецьких слів "псюхе" - душа та "логос" - слово, наука. Перші відомості про психологію як науку про душу, зустрічаються у працях Платона (427-347 рр. до н.е.) та його учня Аристотеля (384-322 рр. до н.е.), який пішов у цьому питанні значно далі свого вчителя. Отже, психологія створювалася і розвивалася як наука про душу.
• Нині терміном "психологія" прийнято називати науку, що вивчає психіку, тобто властивості мозку відображати об'єктивну дійсність. Якщо ж до сказаного додати, що кожен мозок по-своєму відображає цю об'єктивну дійсність, то стане зрозуміло, що кожна людина - це особливий об'єкт спостережень, несхожий на жоден інший, з індивідуальними і неповторними особливостями.
• Грецький лікар Гіппократ (460-377 рр. до н.е.) виокремив чотири види темпераментів, належність до яких визначається певними критеріями, а саме: наявність певного темпераменту він пояснював перевагою у конкретної людини певної рідини, що, на його думку, знаходилась в організмі людини: крові, жовчі тощо. Це флегматики, сангвініки, холерики та меланхоліки. Видатний російський фізіолог І.П. Павлов (І848-1936), не змінюючи кількості видів темпераменту та їхніх назв, вказав на інший шлях походження видів. Він поєднав цей розподіл з типами нервової системи, що визначають співвідношення сили, рухливості та зваженості процесів збудження та гальмування в корі головного мозку [1; c. 132].
• За системою І.П. Павлова існують чотири типи темпераменту людини. Це флегматики, сангвініки, холерики і меланхоліки, кожен з яких характеризується певними ознаками: флегматик - спокійний, сильний, урівноважений, інертний; сангвінік - жвавий, сильний, урівноважений, рухливий; холерик - нестриманий, сильний, неурівноважений, запальний; меланхолік - слабкий, неурівноважений, загальмований, інертний.
• Це якраз і є ті типи, які ми називаємо темпераментами. Але слід пам'ятати, що темперамент - досить узагальнена характеристика кожної окремої людини, але водночас основна характеристика нервової системи, яка накладає той чи інший відбиток на всю діяльність індивідуума.
• У однієї і тієї ж людини за різних обставин можуть виявлятися риси, притаманні різним типам темпераменту.
• Спостерігаючи за людиною, яка виконує якусь малоприємну чи непритаманну їй роботу, ми можемо сприйняти її як флегматика. Побачивши ту ж особу за виконанням улюбленої справи чи на спортивному майданчику, можна докорінно змінити свою думку на протилежну і віднести її до холериків.
• Але якщо простежити поведінку представників усіх чотирьох темпераментів під час виконання однієї і тієї ж справи, то ми помітимо суттєву різницю.
• Темперамент позначається на загальному образі людини, але аж ніяк не визначає рівня її розумової діяльності чи значущості
• Китайське прислів'я говорить: "Посієш вчинок - пожнеш звичку, посієш звичку - пожнеш характер, посієш характер - пожнеш долю". З погляду науки, вчинок - це дія чи сукупність дій, суспільний сенс яких зрозумілий лише тому, хто їх виконує. Звичка - це дія, виконання якої стало потребою.
• Характер-це сукупність найбільш стійких психічних рис особистості, що виявляються в діях та вчинках людини.
• Суб'єктивна сторона складу більшості навмисних злочинів міститься саме в цій площині - звичка, характер, доля.
• Саме в цій прикладній площині психології, там, де її розглядають як сукупність якостей певної людини - позивача, відповідача, підзахисного, з якими доведеться співпрацювати, і знаходиться сфера зацікавленості адвоката.
• Знання законів психології дає змогу адвокатові швидше орієнтуватися в конкретних обставинах, глибше проникати в істинні задуми та мотиви відвідувача чи клієнта, відділяти другорядне від головного в показаннях людей, їхніх свідченнях, виступах чи заявах.
• 5. Віктимологія в захисній практиці

Найповажніші видання з кримінології, відгалуженням якої вважається віктимологія, схильні розглядати останню як систему знань про жертву злочину. Власне, така позиція не суперечить батькам самого відгалуження, на яких посилаються автори: Бенджаміну Мендельсону, Гансу фон Гентігу, Генрі Елленбергеру. Зокрема, саме Ганс фон Гентінг є автором праці "Злочинець та його жертва", де він розвиває думку про елементи "інтеграції між злочинцем та жертвою".

Віктимологія за своїм призначенням покликана шляхом вивчення поведінки окремих вразливих категорій людей та впровадження певної системи їхнього виховання, запобігати певній категорії злочинів, спровокованих поведінкою жертв злочину..

Віктимологія (від лат. "victima" - жертва + грец. "logos" - вчення, наука) - вчення про жертв злочину. Слід визнати, що вважати віктимологію наукою на сьогодні підстав немає. Це, швидше, недостатньо систематизована сукупність знань про поведінку потерпілого в різних обставинах і у багатьох її проявах. Водночас слід сказати про певну увагу окремих вчених-юристів та психологів до цієї цікавої і загалом малодослідженої теми, яка фігурує майже в усіх підручниках з кримінології.

Але нас цікавить інший аспект кримінології, а саме: використання адвокатом-захисником віктимологічних факторів у процесі здійснення захисту обвинувачуваного, підсудного.

Від поведінки жертви нерідко залежить дуже багато, а іноді і все, аж до тієї крихкої межі, за якою вирішується, чи відбудеться злочин. У давні часи поводженню жертви надавалося велике значення. Парадоксально, але повне перекладення провини на злочинця демобілізує потенційну жертву, позбавляє її відповідальності перед собою за результати власного поводження. Криміналісти інших країн більш категоричні, вважаючи, що від жертви залежить майже все. "Поведінка жертви справляє значний вплив на мотивацію злочинної поведінки [5; c. 91].

Віктимологічні прояви жертв насилля виявляються і фіксуються шляхом дослідження поведінки потерпілих від злочину. Окремі фахівці схильні трактувати поняття віктимності "як здатність людини через певні фізичні та духовні якості, за певних об'єктивних обставин, постійно виявлятися мішенню для злочинних проявів". Наведене визначення, на наш погляд, значно наблизилось би до істини при заміні слова "здатність" на "схильність".

Нині вже розроблена і вдосконалюється система заходів з віктимізації особистості: підготовка особи до зіткнення зі злочинними проявами, захист осіб певної категорії, зведення до мінімуму віктимогенних ситуацій. До таких засобів належить соціалізація маргінальних типів: бомжів, проституток, особливо підлітків; підвищений рівень інструктажів таких категорій працівників, як таксисти, продавці нічних кіосків, заправники АЗС, аптекарі, працівники міліції та ін.. Вивчення слідчої та судової практики у справах про статеві злочини свідчить про те, що багато дівчат і молодих жінок, що стали жертвами статевих домагань, постраждали з власної вини через легковажність, необачність, особливо під час спілкування з незнайомими чоловіками. Майже кожна друга потерпіла перебувала у стані алкогольного сп'яніння, нерідко вживаючи спиртне з майбутнім ґвалтівником. Майже 75% потерпілих раніше не були знайомі з насильником, а познайомились на вулиці, в міському транспорті, у місцях відпочинку.

Вивчення слідчої та судової практики у справах про статеві злочини свідчить про те, що багато дівчат і молодих жінок, що стали жертвами статевих домагань, постраждали з власної вини через легковажність, необачність, особливо під час спілкування з незнайомими чоловіками. Майже кожна друга потерпіла перебувала у стані алкогольного сп'яніння, нерідко вживаючи спиртне з майбутнім ґвалтівником. Майже 75% потерпілих раніше не були знайомі з насильником, а познайомились на вулиці, в міському транспорті, у місцях відпочинку.

Віктимологічні дослідження свідчать, що серед більшості потерпілих від зґвалтування 63% - молоді жінки віком до 25 років. 40% з них - неповнолітні. Кожна десята вже була раніше жертвою зґвалтування. При цьому, вік більшості з них - до 18 років.

Усе свідчить про те, що дуже багато потерпілих від різних злочинів - шахрайства, розбою, грабежу, убивства, статевих злочинів, в прямому розумінні слова йшли на зустріч зі злочинцем, шукали його.

Приклад. Потерпіла, яку збив автомобіль: "Я дуже поспішала, бо запізнювалась на роботу, а ще потрібно було відвести дитину в дитсадок. Накрапав дощик, а я була без парасольки. Червоне світло світлофора чомусь дуже довго горіло, і я вирішила перебігти дорогу. Я взяла дитину на руки і кинулася перебігати, думала машини зачекають, вони ж бачили, що я на дорозі то зобов'язані були пропустити мене... Я послизнулась і впала..." Фінал - наїзд [3; c. 118]

Але трапляються історії, коли майбутня трагедія немов би планується самим потерпілим чи потерпілою, коли іншого фіналу, ніж трагедія, і не повинно бути.

Практика доводить, що дуже часто злочинець говорить правду. Інша справа, що сказане ним щодо жертви рідко береться до уваги. У злочинах про статеве домагання та зґвалтування нерідко трапляється так, що дівчина чи молода жінка лише через деякий час, під впливом певних обставин вирішує, як оцінити те, що з нею сталося - як пригоду чи як злочин. Оцінюючи ступеню суспільної небезпечності вчиненого та обираючи міру покарання особі, що вчинила той чи інший злочин, суд може врахувати зазначені віктимогенні фактори.

Отже, віктимологія як сфера знань про роль потерпілих у виникненні злочину не ігнорується вченими а, навпаки, розвивається в якості важливої галузі знань у контексті кримінологічних досліджень з метою використання їх у практиці правоохоронних органів.

• 
• Висновки

Адвокат - юрист, що надає професійну правову допомогу громадянам та юридичним особам шляхом реалізації права в їх інтересах.

В Україні адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".

Адвокат є самозайнятою особою, що провадить незалежну професійну (адвокатську) діяльність. При цьому користуючись такими допоміжними галузями знань:

- адвокатський етикет (Етикет - це правила зовнішнього прояву етичних настанов і традицій у конкретній ситуації та за певних обставин, насамперед, правила судового етикету, повага до суду, форми свертання до учасників судового процесу тощо);

- мистецтво судової риторики (Риторика - це наука про способи переконання та впливу нааудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає методику творення тексту, визначає його структуру, найпридатнішу для зрозумілого й аргументованого викладеннядумки);

- психологічні аспекти адвокатської професії (Успіх роботи захисника багато в чому визначається ефективністю комунікації: формування правильних стосунків із підзахисним, слідчим та іншими учасниками кримінального процесу,

вміння встановлювати психологічний контакт, знаходити законні і реальні можливості для здійснення на підзахисного певного психологічного впливу.

Все зазначене складає зміст комунікативного компоненту захисної діяльності.

- віктимологія в захисній практиці (Віктимологія (лат. victima -- жертва, лат. logos -- вчення) -- міждисциплінарна область, що досліджує віктимізацію, тобто процес становлення жертвою злочину) тощо.

Усі ці галузі хоч є допоміжними джерелами знань адвоката, але вони є невід'ємними джерелами пізнання та вдосконалення роботи адвоката.

• Список використаної літератури

1. Богачев А. История адвокатуры - от сотворения мира и до наших дней / А. Богачев // Український адвокат. - 2007. - № 5. - С. 218.

2. Борщівський М.Ю. Адвокатська етика Навчальний посібник. -1999, 105 с.

3. Васьковский Е.В. Организация адвокатуры.-- Ч. 1. -- СПб, 1893.-- С. 365.

4. Меліхова О.В. Адвокатура в Україні. -- К.: КНЕУ, 2005. -- с.3-5,

5. 6.О.Д. Святоцький, В.В, Медведчук. "Адвокатура: історія і сучасність". Київ "Ін Юре", 1997, с.280.

6. О.Д. Святоцький, М.М. Михеєнко "Адвокатура України", Київ "Ін Юре",1997, с. 160.

7. Фіолевський Д. П.Адвокатура: підручник. / Д.П. Фіолевський. - 3-тє вид.,випр. і доп. - К.: Алерта, 2014. - 624 с.

Размещено на Allbest.ru