Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут законодавства Верховної Ради України

УДК 347.99(477)“1991-2004”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Проблеми реалізації судово-правової реформи в Україні (1991-2004 рр.)

Спеціальність 12.00.01. - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

Сердюк Вікторія Олександрівна

КИїв - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі конституційного права та порівняльного правознавства Ужгородського національного університету

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Бисага Юрій Михайлович Ужгородський національний університет, завідувач кафедри конституційного права та порівняльного правознавства

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор КАЛЮЖНИЙ РОСТИСЛАВ АНДРІЙОВИЧ, Київський національний університет внутрішніх справ , начальник кафедри теорії держави і права

кандидат юридичних наук, професор БОБРОВНИК СВІТЛАНА ВАСИЛІВНА, Київський університет права Національна академія наук України , проректор

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра теорії та історії держави і права, м. Київ.

Захист відбудеться 26.04.2007 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.867.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Автореферат розісланий 21.03.2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О. М. Биков.

судовий реформа апеляційний самоврядування

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Конституційне закріплення принципу верховенства права суттєво підвищує авторитет судових органів як важливого засобу забезпечення, гарантування та охорони права і закону. Це, у свою чергу, обумовлює актуальність дослідження проблем розвитку та вдосконалення судової системи держави.

Забезпечення належного функціонування та подальшого розвитку судової системи України відповідно до міжнародних стандартів здійснення правосуддя потребує теоретичного осмислення питань реалізації судово-правової реформи. Такі дослідження є необхідними для вивчення і подальшого врахування проблем, які виникають у процесі здійснення реформи. Як результат можуть бути запропоновані можливі шляхи подальшого реформування судової влади.

Хоч за часів незалежності нашої держави Верховна Рада України і прийняла багато законів, які спрямовані на підвищення ефективності здійснення правосуддя в Україні, але, на жаль, актуальною залишається проблема їх практичного втілення. Це обумовлює необхідність прийняття Концепції подальшого реформування судово-правової системи, що, в свою чергу, визначає важливість комплексного теоретичного та практичного аналізу реформування правосуддя за останній період, а саме 1991-2004 років.

Крім того, дослідження багатогранного процесу становлення та функціонування судової системи України за останні роки дає підстави констатувати, що судово-правова реформа в нашій державі на сучасному історичному етапі ще далеко не завершена. Одним із визначальних факторів такої ситуації є потреба розвитку наукової теорії, що визначає необхідність глибокого аналітичного осмислення і системного узагальнення теоретичних і практичних питань у цій сфері. На нашу думку, практичне вирішення проблем здійснення судово-правової реформи може дати результат у тому випадку, якщо достатньою мірою будуть враховуватися досвід та історія розвитку судочинства, а також практика застосування нормативно-правової бази у сфері здійснення правосуддя в Україні.

Зазначене обумовлює можливість виокремити такі аргументи актуальності дослідження:

необхідність створення та розвитку системних теоретичних та практичних знань про судово-правову діяльність в аспекті виявлення проблемних питань її здійснення та реформування з часу проголошення незалежності України;

потреба завершення реформування судово-правової системи в Україні зумовлює необхідність аналітичного осмислення і системного узагальнення проблемних питань реалізації реформи. Необхідно звернути увагу на те, що подальше підвищення ефективності правосуддя об'єктивно потребує визначення шляхів попередження можливих проблем у майбутньому. Одним із напрямків такої діяльності є врахування досвіду правозастування у цій сфері;

теоретичний та практичний аналіз проблем реалізації судово-правової реформи, що є цінним також з точки зору вироблення конкретних пропозицій щодо визначення особливостей правового регулювання окремих інститутів судово-правової системи України;

узагальнення питань реформування судово-правової системи протягом 1991-2004 років та аналіз правових досліджень з цієї тематики, які доводять, що важливість наукової розробки проблем реалізації судово-правової реформи відповідає потребам практики.

Актуальність теми обумовлюється також відсутністю комплексного дослідження проблем розвитку законодавства, що регулює відносини у сфері здійснення правосуддя в Україні протягом 1991-2004 років. В окремих наукових працях фрагментарно досліджуються питання реалізації судово-правової реформи.

Саме ці обставини, на думку автора, свідчать про актуальність обраної теми дослідження, про її науково-теоретичне та практичне значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дана тема обрана відповідно до основних напрямків державно-правової реформи в Україні. Дослідження проведено відповідно до науково-дослідної програми кафедри конституційного права та порівняльного правознавства юридичного факультету Ужгородського національного університету, підготовленої згідно з планом наукових досліджень комплексної програми, що розробляється науковцями Ужгородського національного університету та зареєстрована в Державному реєстрі за № 0198U0007793.

Тема дисертації затверджена Вченою радою Ужгородського національного університету від 24 квітня 2005 року протокол №3.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз теоретичних та практичних проблем реалізації судово-правової реформи в Україні в період 1991-2004 років в розрізі становлення ефективного правосуддя, яке відповідає міжнародним стандартам захисту прав та інтересів людини і громадянина.

Зазначена мета обумовила постановку і розв'язання наступних завдань:

- висвітлити історичні особливості формування концептуальних напрямків здійснення судово-правової реформи в Україні, в тому числі, охарактеризувати завдання, які мали бути реалізовані в ході реформи;

- охарактеризувати теоретико-правові особливості внесення перших змін до законодавства відповідно до засад, визначених Концепцією судово-правової реформи (затверджена Постановою Верховною Радою України 28 квітня 1992 року); на базі аналізу нормативно-правових актів розглянути закономірності системних нормативно-правових перетворень на першому етапі реформи (1991-1996 рр.) у сфері організації судової системи, прокуратури, адвокатури, нотаріату, а також стану реформування процесуального законодавства;

- обґрунтувати закономірності та фактори проведення судово-правової реформи після прийняття Конституції України 1996 року, а також практичні проблеми, які постали в умовах необхідності приведення законодавства у відповідність до положень, закріплених Основним законом;

- здійснити теоретико-правовий аналіз проектів нової редакції Закону “Про судоустрій України”, які пропонувались у період дії Перехідних положень Конституції України; з'ясувати недоліки положень даних законопроектів;

- з'ясувати об'єктивні причини проведення “малої” судової реформи; визначити правові проблеми, які не були вирішені в процесі проведення “малої” судової реформи;

- розкрити теоретичний зміст реформ, здійснених після прийняття нового Закону “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року, а також обґрунтувати їхню результативність; визначити альтернативні шляхи вирішення проблем апеляційного та касаційного провадження, розвитку інституту суддівського самоврядування, матеріально-технічного забезпечення суддівської діяльності, правового регулювання діяльності Державної судової адміністрації;

- визначити подальші напрями реформування судово-правової системи України, виявити проблемні питання правового регулювання окремих інститутів, які потребують негайного вирішення найближчим часом;

- обґрунтувати загальні висновки та сформулювати конкретні пропозиції щодо подолання існуючих правових та організаційних проблем судово-правової реформи в Україні.

Об'єкт дослідження - правові та організаційні відносини у сфері реалізації судово-правової реформи в Україні в період від проголошення незалежності України по 2004 рік.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні проблеми реалізації судово-правової реформи в Україні, сутність реформування судово-правової системи, шляхи приведення законодавства України до міжнародних стандартів у сфері захисту прав та свобод людини і громадянина.

Складовими частинами предмета дисертаційного дослідження стали питання визначення концептуальних напрямків здійснення реформи судової системи; здійснення правосуддя; з'ясування закономірностей законодавчого та організаційного забезпечення судово-правової реформи в Україні; визначення проблемних питань, які повинні були вирішуватись у ході проведення реформи, зокрема, в законодавстві про судоустрій, правовому статусі правоохоронних інституцій, а також у процесуальному законодавстві. Автор включає до предмета дослідження поряд з теоретичними й практичні проблеми судово-правової реформи, які виникали й вирішувалися в процесі її реалізації.

Методи дослідження. Дисертація виконана на основі використання комплексу філософських, загальнонаукових і спеціальних наукових методів дослідження.

Зокрема, застосування філософських методів пізнання надало можливість розглянути нормативно-правове регулювання організації та діяльності правосуддя в його розвитку і виявити причинну обумовленість такого розвитку.

Застосування методу функціонального аналізу дозволило сформувати уявлення щодо проблемних питань у здійсненні правосуддя в Україні.

За допомогою історико-правового методу дисертантові вдалося з'ясувати ґенезу судово-правової реформи протягом 1991-2004 років. Зокрема, він застосовувався для аналізу правових змін у правовому регулюванні судоустрою, здійснення правосуддя, діяльності правоохоронних органів.

Тема дослідження зумовлює широке використання порівняльно-правового методу, що дозволило порівняти елементи судово-правової системи у різні періоди реформи.

За допомогою системно-структурного підходу визначено місце та роль у судово-правовій системі окремих правоохоронних інституцій, таких як спеціалізовані суди, Верховний Суд України, прокуратура.

Застосування статистичного методу дозволило порівняти статистичні дані про діяльність правоохоронних органів у різні періоди їх діяльності. Метод узагальнення дав можливість визначити подальші шляхи подолання проблем у реалізації судово-правової реформи.

Теоретичну основу дослідження складають праці вітчизняних учених-правознавців В.І. Андрейцева, С.В. Бобровник, В.Ф. Бойка, В.Д. Бринцева, Т.В. Варфоломеєвої, Р.А. Калюжного, В.О. Котюка, С.Л. Лисенкова, В.Т. Маляренка, О.Г. Мурашина, Д.М. Притики, П.М. Рабіновича, А.О. Селіванова, В.Є. Скоморохи, О.Ф. Скакун, А.А. Стрижака, М.І. Титова, В.М. Шаповала, В.І. Шишкіна, С.Г. Шумського та ін.

Наукова новизна дисертаційних результатів визначається тим, що в ній, завдяки сукупності теоретичних та практичних узагальнень, зроблених на основі історичних даних про закономірності та особливості становлення і розвитку законодавства у сфері організації та здійснення правосуддя, вперше в юридичній літературі здійснено комплексне наукове дослідження на монографічному рівні, яке розкриває сутність проблем реалізації судово-правової реформи в Україні в період від проголошення незалежності України до кінця 2004 року.

Наукову новизну даної дисертації і особистий внесок автора в дослідження теми складають положення, рекомендації та висновки, що містяться в роботі, які прямо чи опосередковано впливають на вдосконалення процесу проведення судово-правової реформи в Україні.

Основні наукові результати дослідження, які відображають особистий внесок автора у проблему, такі:

1) уперше здійснено комплексне історико-правове дослідження проблем реалізації судово-правової реформи в Україні в період від проголошення незалежності до кінця 2004 року, дано теоретичну характеристику їх, а також обґрунтовано можливі шляхи розв'язання існуючих проблем;

2) виявлено та комплексно досліджено закономірності становлення законодавства про судово-правову систему, зокрема, щодо організації судової системи, судового провадження, статусу суддів, питання визначення шляхів реформування прокуратури, органів юстиції, правового регулювання діяльності органів попереднього розслідування, визначення нової ролі і місця адвокатури;

3) зроблено висновок про необхідність підготовки і внесення на розгляд Верховної Ради України Концепції становлення судово-правової системи громадянського суспільства та правової держави як методологічної основи системного вдосконалення правових відносин у сфері здійснення правосуддя;

4) вперше систематизовано реалізовані державою протягом досліджуваного періоду організаційно-правові заходи, спрямовані на здійснення, а також подолання проблем у реалізації судово-правової реформи в Україні;

5) обґрунтовано пропозиції щодо подальших шляхів здійснення реформування судово-правової системи України, зокрема, уніфікації законодавства про судоустрій шляхом прийняття Кодексу правосуддя; удосконалення структури загальних судів і виокремлення в окремі судові ланки кримінального та цивільного судів; необхідності прийняття відповідних змін до процесуальних кодексів з метою забезпечення належної участі народу в процесі здійснення правосуддя;

6) визначено правові проблеми, які не були вирішені в процесі проведення “малої” судової реформи;

7) виявлено проблемні питання правового регулювання інституту суддівського самоврядування, діяльності Державної судової адміністрації.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки та пропозиції, викладені в дисертаційному дослідженні, сприятимуть більш глибокому розумінню проблемних питань реалізації судово-правової реформи в Україні в період 1991-2004 років, а також виробленню відповідних способів розв'язання цих проблем і запровадження їх у законодавстві України. Крім того, результати дисертаційного дослідження можуть знайти застосування у таких сферах:

1) науковій - для дослідження проблем теорії та практики реформування судово-правової системи в Україні;

2) правотворчій - у подальшому використанні законодавчими та іншими правотворчими органами влади з метою законодавчого забезпечення вдосконалення судово-правової системи, зокрема, реорганізації судів загальної юрисдикції і створення окремої системи кримінального та цивільного суду, вдосконалення інституту народних засідателів та присяжних, завершення формування адміністративно-процесуального законодавства;

3) навчально-методичній - у навчальному процесі при підготовці фахівців-юристів, зокрема, в процесі викладання курсу навчальних дисциплін з історії держави та права України, конституційного права України, теорії держави та права, а також спецкурсів, що торкаються проблем функціонування судової системи України. Крім цього, вони можуть бути враховані при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників з історії держави та права України.

Апробація результатів дисертації. Положення та висновки наукового дослідження обговорювались на засіданнях кафедри конституційного права та порівняльного правознавства юридичного факультету Ужгородського національного університету. Теоретичні висновки дисертації були оприлюднені у доповідях та викладені у тезах наступних науково-практичних конференцій: XI регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” ( м. Львів, 3-4 лютого 2005року); науково-практичній конференції “Проблеми гармонізації законодавства країн СНД та Європейського союзу” (м. Ірпінь, 11-13 квітня 2004 року); науковій конференції професорсько-викладацького складу юридичного факультету Ужгородського національного університету (м. Ужгород, 25 лютого 2004 року).

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки дисертації відображені в шести наукових статтях, які опубліковані у виданнях, що визнані ВАК України як фахові з юридичних наук.

Структура дисертації визначається метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, що містять дев'ять підрозділів, висновків і списку використаних джерел (180 найменування). Повний обсяг дисертації становить 192 сторінок, у тому числі 176 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблем дослідження; висвітлено зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначено мету і завдання, об'єкт і предмет, методологічні засади, теоретичну основу та методи дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення; надано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

У першому розділі “Судово-правова реформа в Україні: концептуальний рівень” проведено стислий аналіз та дано оцінку положень і завдань Концепції судово-правової реформи в Україні (далі Концепція), яка була затверджена Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року, а також досліджено науково-теоретичну думку щодо визначення моделі реформування судово-правової системи України ( підрозділ 1.1.). Поглиблено розглянуто законодавчі заходи щодо реформування судової системи відповідно до завдань, визначених Концепцією на першому етапі її реалізації. Зокрема, охоплено період від 1992 по 1996 рік ( підрозділ 1.2.). Здобувачем досліджено питання вдосконалення правового статусу прокуратури, адвокатури, нотаріату, проаналізовано найбільш суттєві зміни до процесуального законодавства, які були спрямовані на приведення його у відповідність із міжнародними стандартами (підрозділ 1.3.).

Об'єктивно аналізуючи концепцію, можна стверджувати, що вона відіграла значну роль у вирішенні проблем України. Це відобразилось насамперед у тих кроках держави, які були зроблені в напрямку реальної реалізації принципу розподілу державної влади та формування судової влади як однієї з трьох її гілок.

Автором узагальнено напрямки реформування судово-правової системи. Перший- реформування судової системи та вдосконалення форм судочинства. Другий- реформа правоохоронних органів, зокрема, прокуратури, органів досудового слідства, органів юстиції, адвокатури. Третій - реформа процесуального законодавства.

Визначено шляхи зміни системи судів через формування спеціалізованого судочинства, підвищення значення статусу судді, підвищення ролі адвокатури, зміни функцій прокуратури, Міністерства юстиції.

Дисертантом проаналізовано завдання, які мали бути вирішені в ході проведення реформи на кожному окремому етапі її здійснення. Особливо наголошено на тому, що не встановлювалось конкретних строків проведення того чи іншого етапу, а лише визначалося коло проблем, які мали бути вирішені на кожному з них.

Окрему увагу приділено аналізу пропозицій Міністерства юстиції щодо реалізації реформи судової системи, яка дещо відрізнялася від запропонованої Концепцією судово-правової реформи. Звичайно, в даних пропозиціях Міністерства юстиції України були свої як позитивні, так і негативні сторони. Позитивним було визначення необхідності створення апеляційної інстанції та відмежування її від касаційної, створення регіональних господарських судів у трьох регіонах України як судів другої ланки та ін.

Підкреслюючи прогресивний характер змісту Концепції, а також інших концептуальних пропозицій реформування судово-правової системи, узагальнено коло проблем, які постали на шляху здійснення реформи, зокрема, законодавча, організаційна, соціально-психологічна, кадрова та матеріально-технічна.

Звернено увагу на те, що протягом 1992-1994 рр. Верховна Рада України прийняла законодавчі акти про внесення змін до Закону України “Про судоустрій”, прийнято закони про статус суддів, Конституційний Суд, Арбітражний Суд, кваліфікаційні комісії суддів, адвокатуру, нотаріат, внесено деякі зміни до процесуальних кодексів, спрямовані на забезпечення підозрюваному та обвинуваченому права на захист.

Проаналізувавши зміни в законодавстві, дисертант дійшов висновку про те, що і надалі спостерігалась відсутність передбаченого Концепцією напрямку виведення організаційного забезпечення судів з системи Міністерства юстиції, хоча закон і задекларував положення про здійснення такого забезпечення з дотриманням принципу незалежності суду. Так, за Міністерством юстиції залишались такі повноваження, як внесення пропозиції до відповідних органів про зміни у системі судів та їх штату; організація матеріально-технічного забезпечення правосуддя; здійснення організаційного забезпечення виконання рішень, ухвал і постанов судів.

В Україні в аналізований період не було концептуального акта про напрямки забезпечення спеціалізації судів. Концепція судово-правової реформи визначила лише загальні напрямки. Це - утворення арбітражного та адміністративного суду. Дані положення реалізувались шляхом утворення окремої ланки - арбітражних судів. Адміністративні суди відносились до системи судів загальної юрисдикції шляхом запровадження посад адміністративних суддів.

Законодавчо було закріплено демократичні принципи здійснення правосуддя. Але, водночас, залишалась без змін процедура закриття кримінальних справ за нереабілітуючими обставинами, тобто особа визнається невинною не вироком суду, а постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи ухвалою суду про закриття кримінальної справи або про відмову в її порушенні за обставинами, що особу не реабілітують, - давність, смерть, амністія, помилування, застосування засобів громадського впливу. Зазначене свідчить про наявність елементів радянської системи, які не ліквідувались реформою на даному етапі.

Автор вказав на те, що законодавство на даному етапі реформи позбавило судового виконавця реальних владних функцій. Склалась ситуація, коли судове рішення можна було ігнорувати і за це ніхто не ніс відповідальності. Звичайним видається факт, що відсутність правового регулювання діяльності спеціальної служби з виконання рішень суду негативно впливала на силу цих рішень , а звідси - і на вагу суду в суспільстві та у системі державної влади України. Це можна визначити як один з найбільших недоліків реалізації реформи на даному етапі. Треба зазначити, що ця ланка взагалі “випала” із Концепції про судово-правову реформу. На даній стадії судочинства яскраво виявляється недолік тодішньої судової влади.

З початком реформування прокуратури велась дискусія щодо визначення її ролі, зокрема, чи відносити її до судової системи, чи до інших гілок державної влади. Але, хоч реформою і не визначено концептуальної ролі прокуратури, все ж таки було скасовано функцію прокурорського нагляду в суді за законністю судових рішень. Однак це не зняло проблеми визначення місця прокуратури в системі інститутів державної влади, оскільки функція загального нагляду за законністю актів виконавчої влади зберігалась і надалі.

У процесуальному законодавстві не отримали закріплення інститути апеляції та касації. Надалі залишалась процедура перегляду судових рішень, яка була розроблена за радянських часів. Зокрема, сторони не мали можливості опротестувати судове рішення в разі вступу його в силу. Це право залишалось лише за суддями та прокурором у порядку нагляду. Щодо апеляції, то вона хоч і була передбачена, але носила іншу назву -касаційне оскарження судового рішення.

Серед визначених Концепцією судово-правової реформи завдань, які необхідно було розв'язати на її першому етапі реалізації, протягом 1991 -1996 рр., залишились не вирішеними питання організації судової міліції, слідчої комісії, створення нових Цивільного процесуального, Кримінально-процесуального, Адміністративно- процесуального , Господарського кодексів України.

У другому розділі “Судово-правова реформа у період між прийняттям нової Конституції України та проведенням “малої” судової реформи (1996-2001 рр.)” досліджено проблемні питання становлення судово-правової системи відповідно до положень, закріплених у Конституції України 1996 року в період 1996-2001 рр. (підрозділ 2.1.). Проаналізовано та порівняно законопроекти Верховної Ради, Верховного Суду, Міністерства юстиції та інших суб'єктів щодо організації судоустрою в Україні (підрозділ 2.2.). Особливу увагу приділено виявленню та дослідженню теоретичних та практичних проблем здійснення правосуддя в цей період та причин їх виникнення (підрозділ 2.3.). Крім того, проаналізовано реформування стадії виконання судового рішення (підрозділ 2.3.).

Автором з'ясовано, що на цьому етапі реалізації судово-правової реформи було досягнуто одне із головних завдань-це прийняття Основного закону і закріплення в ньому основоположних засад здійснення правосуддя в Україні. Даний правовий акт має велику цінність у плані становлення та розвитку правосуддя. На основі нього в майбутні роки буде здійснюватись реформування всього законодавства про судоустрій, процесуального законодавства, правового регулювання статусу правоохоронних органів.

Дисертант дійшов висновку, що реформування судово-правової системи на даному етапі характеризується певною інертністю. Крім прийняття Конституції, серйозних змін у реформуванні законодавства не відбулося. Причинами такої ситуації були: по-перше, відсутність чіткого продовження концептуального визначення дальших шляхів реформування судової влади. Хоч проекти нової концепції судово-правової реформи і розроблялись, але реального затвердження парламентом кінцевого документа так і не відбулось; по-друге, робота щодо приведення законодавства у відповідність до прийнятої Конституції України здійснювалась в основному у формі підготовки законопроектів про судоустрій; по-третє, правове забезпечення діяльності судової системи здійснювалось за рахунок роз'яснень судам у Постановах Пленуму Верховного Суду України. Цей орган взяв на себе невластиву йому функцію законодавця. Але зазначимо, що навіть цим не могли вирішитись прогалини законодавства.

З'ясовано проблеми проведення законопроектної роботи щодо розробки закону про судоустрій у контексті реалізації судово-правової реформи у вказаний період. Хоч робота Верховної Ради України, Верховного Суду України, Міністерства юстиції України та інших суб'єктів щодо створення проекту закону про судоустрій і проводилась, не було законопроекту, який би був позбавлений недоліків.

Узагальнено найбільш важливі проблеми правосуддя у даний період. По-перше, хоч Конституцією і закріплюється основоположне завдання судової системи здійснювати правосуддя, але можна зробити висновок, що чинне на той час законодавство створювало умови, за яких суд здійснював у деяких випадках функції обвинувачення. По-друге, виникла правова дискусія щодо вирішення питання про призначення на адміністративні посади суддів. З'ясовано, що призначення голів судів фактично підпорядковувалось Голові Верховного Суду України. По-третє, у судовому провадженні залишалась діяти процедура так званого додаткового розслідування, яка була пережитком радянської правової системи. По-четверте, залишались невирішеними проблеми формування суддівського корпусу. Кандидати на посаду суддів часто виявляли слабкі знання як теорії права, так і основних галузей права.

У цей період спостерігається початок реформування стадії виконання судового рішення. Зазначимо, що започаткована тенденція виведення виконавчої стадії з-під повноважень судової влади продовжилась. Вона отримала втілення шляхом створення Департаменту державної виконавчої служби у складі Міністерства юстиції України. Автор доходить висновку, що законодавче врегулювання питання діяльності Державної виконавчої служби та порядку здійснення виконавчого провадження не вирішило всіх проблем у сфері виконання судового рішення. Зокрема, виявлено основні з них: перше - за виконавцями було закріплено виконання не тільки судових рішень, але й рішень інших органів державної влади, що впливало на ефективність виконання судових рішень; друге - виникла проблема низької кваліфікації більшості працівників Державної виконавчої служби; третє - виникли протиріччя у визначенні суто процесуальних питань виконавчого провадження; четверте - залишались невирішеними питання матеріально-технічного забезпечення виконавчої служби, а також було накладено мораторій на виплату матеріальної винагороди для державних виконавців із суми боргу, стягнутого ними з відповідача.

У третьому розділі “Здійснення судово-правової реформи після закінчення дії Перехідних положень Конституції України 1996 року” дисертант дослідив об'єктивні причини проведення “малої” судової реформи, провів аналіз Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року на предмет необхідності його доопрацювання і внесення відповідних змін (підрозділ 3.1.). У розділі висвітлено особливості реформ процесуального законодавства після “малої” судової реформи (підрозділ 3.2.). Окрему увагу приділено дослідженню подальших шляхів здійснення судово-правової реформи в Україні ( підрозділ 3.3.).

З'ясовано, що об'єктивними причинами проведення “малої” судової реформи стали такі факти. По-перше, закінчувалась дія Перехідних положень Конституції України, якими було відстрочено необхідність втілення конституційних засад правосуддя на п'ять років. Тобто необхідно було ввести в дію всі конституційні положення стосовно побудови та функціонування судової системи України. Так, прийнята 28 червня 1996 року Конституція України визначила чимало нових для законодавства України положень щодо регулювання судової діяльності та діяльності правоохоронних органів. Законодавство України мало суттєво змінитися. По-друге, за ходом приведення законодавства України у відповідність із визначеними у Конституції положеннями спостерігали міжнародні організації.

На думку здобувача, як і з ухваленням Конституції України, так і з прийняттям пакета змін до законів, які стосувались судової реформи парламенту, не вистачало часу: ці зміни було прийнято всього за декілька днів до закінчення дії Перехідних положень Конституції. Результатом стали ухвалені поспіхом закони та неготовність судів до цих змін.

Одним із завдань, реалізованих “малою” судовою реформою, стало остаточне визначення і закріплення в законодавстві створення в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції.

Наступним кроком у реалізації судово-правової реформи стало прийняття концептуально нового Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року, який є чинним і на сьогодні. У цьому нормативно-правовому акті було об'єднано ряд законодавчих актів, які регулювали організацію і діяльність судів. Зокрема, це попередній Закон “Про судоустрій України” від 21 червня 2001 року та Закони “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України” від 2 лютого 1994 року, “Про органи суддівського самоврядування” від 2 лютого 1994 року.

Хоч вказаний закон став одним із найбільших досягнень у реалізації судово-правової реформи, він не вирішив усіх проблем організації та діяльності правосуддя в Україні.

На даному етапі реформи остаточно було вирішено проблему запровадження конституційного положення про апеляційне та касаційне провадження. Але водночас залишаються проблемні питання. Зокрема, після фактичного перейменування обласних судів в апеляційні за ними залишився розгляд окремих категорій кримінальних та цивільних справ у першій інстанції. На нашу думку, така практика є несумісною із самою сутністю апеляційної інстанції, яка у найпоширеніших світових моделях має єдину функцію-перегляд рішень судів першої інстанції.

Автором здійснено узагальнення особливостей реалізації реформи судово-правової системи в даний період, основних характеристик ланок судової системи і законодавства, що регламентує їх організацію та діяльність.

По-перше, судова реформа поки не реалізувала один із напрямів, зокрема, це стосується адміністративної юстиції. Законом України “Про судоустрій України” хоч і визначено такий спеціалізований суд, як адміністративний, але ці норми є не чинними сьогодні, оскільки можуть вступити в силу лише після утворення системи адміністративних судів. Законом встановлено, що адміністративні суди утворюються протягом трьох років. На нашу думку, утворення адміністративного судочинства не виправдано затягується.

По-друге, простежується зростання значення суддівського самоврядування у діяльності судів. Зокрема, це спостерігалось в участі рад суддів у процедурі призначення на адміністративні посади в суді, надання їм права заслуховувати звіти кваліфікаційних комісій та ініціювати питання щодо дисциплінарної відповідальності суддів. Встановлено, що органи суддівського самоврядування в новому Законі України “Про судоустрій України” хоч і набули ширших повноважень, ніж мали раніше, але водночас не вирішились, а тільки були створені проблеми у забезпеченні органами суддівського самоврядування сприятливих умов для здійснення діяльності судів. Так, до Ради суддів в основному входять голови судів і з них лише один суддя апеляційного суду і жодного судді місцевого суду.

По-третє, в цей період створюється Державна судова адміністрація-окремий орган, який здійснює організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, а також інших органів та установ судової системи (крім Верховного Суду України, Конституційного Суду України та вищих спеціалізованих судів).

Зроблено висновок, що в сучасній науково-теоретичній думці немає одностайності щодо визначення сутності державного управління судовою владою. Крім того, під судовим управлінням не можна розуміти тільки матеріально-технічне забезпечення роботи судів. Дана діяльність є ширшою, до якої окремі автори відносять питання організації судових органів, управління кадрами судових органів, перевірку організації роботи судових органів та ін. Тобто судове управління поєднує в собі функції, які сьогодні належать декільком органам. На нашу думку, даний інститут повинен розвиватися, тому що з'ясування шляхів удосконалення діяльності з організаційного забезпечення судів практично може відбуватися саме у контексті визначення ролі та місця державного управління судовою системою України. Ми бачимо розвиток даного інституту в майбутньому через відокремлення його від виконавчої влади і формування та діяльність під контролем судової.

По-четверте, на сьогодні основу чинного процесуального законодавства України все ще становлять кодекси, прийняті за радянських часів. Як правило, законодавець здійснює внесення змін до відповідних процесуальних кодексів. “Малою” судовою реформою було внесено ряд змін до кримінально-процесуального законодавства. Крім того, реформою не було вирішено ряду проблемних питань судового провадження. Процедура провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів та пов'язані з цим дії, які виконував суддя (порушення кримінальної справи, обрання міри запобіжного заходу, формування обвинувачення та інші пов'язані з цим дії), тепер передані до відання прокурора.

Автором визначено такі шляхи подальшого розвитку судово-правової реформи в Україні: по-перше, уніфікація законодавства про судоустрій; по-друге, вироблення єдиної концепції участі присяжних та народних засідателів у здійсненні правосуддя та закріпленні її у процесуальному законодавстві; по-третє, необхідність створення належних правових умов для діяльності адміністративного судочинства; по-четверте, у подальшому при здійсненні реформи необхідно розділити загальний суд на дві незалежні ланки-кримінальний та цивільний суди; по-п'яте, враховуючи необхідність вирішення нагальних проблем правового регулювання судово-правової системи, є потреба в підготовці та внесенні на розгляд Верховної Ради України Концепції становлення судово-правової системи громадянського суспільства та правової держави.

ВИСНОВКИ

Узагальнено результати дисертаційного дослідження та визначено шляхи подальшого подолання недоліків судово-правової системи. Виконане дослідження дозволяє зробити такі висновки:

1. Проведене комплексне наукове дослідження реалізації в Україні судово-правової реформи після здобуття нею незалежності і до кінця 2004 року дозволяє виокремити такі її етапи: перший етап реформи розпочався після прийняття Постанови Верховної Ради України “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні” 28 квітня 1992 року та тривав до прийняття Конституції України 28 червня 1996 року; другий етап реформи припадає на період між 28 червням 1996 року та до ухвалення Верховною Радою України пакета змін до нормативно-правових актів 21 червня 2001 року, яке отримало назву “малої” судової реформи; третій етап розпочався від моменту проведення “малої” судової реформи та триває до сьогодні.

2. Аналіз теоретичних та практичних проблем реалізації судово-правової реформи дозволяє визначити основні проблеми, які залишаються невирішеними на сьогодні: 1) нерозв'язана проблема спеціалізації суддів у місцевих загальних судах; 2) незадовільний рівень забезпечення гарантій незалежності суддів; 3) дискусійним є питання про порядок призначення на адміністративні посади в суді; 4) сьогодні на практиці спостерігається неефективне забезпечення судової діяльності кадровими, матеріально-технічними та фінансовими ресурсами; 5) проблеми у запровадженні фіксування судового засідання технічними засобами; 7) реформою не вирішено ряд проблемних питань судового провадження; 8) потребує перегляду чинне законодавство, яке визначає місце і роль прокурора в кримінальному процесі; 9) якщо Конституція в цілому і відповідає положенням Конвенції про захист прав і основних свобод людини та інших міжнародних документів у цій галузі, то галузеве законодавство, зокрема, кримінально-процесуальне, ще не повністю переглянуте щодо його відповідності міжнародним документам і багато в чому суперечить інтересам захисту основних прав і свобод людини; 10) не здійснюється залучення до судового провадження народних засідателів та присяжних, тому потребує деталізації правове визначення питання участі народу в здійсненні правосуддя.

3. Є потреба підготовки та внесення на розгляд Верховної Ради України Концепції становлення судово-правової системи громадянського суспільства та правової держави як методологічної основи системного вдосконалення правових відносин у сфері здійснення правосуддя. У ній повинно бути передбачено, зокрема: 1) концептуальні форми приведення законодавства України у сфері судово-правової системи у відповідність із стандартами, які діють в європейському суспільстві, яке, на нашу думку, є зразком громадянського суспільства та правової держави; 2) шляхи гарантування ефективного фінансування судової гілки влади; 3) встановлена відповідальність осіб, які забезпечують організацію реформи у разі необґрунтованого затягування цього процесу; відповідальність повинна бути у формі відставки і складання такою особою своїх службових повноважень.

Для більшої ефективності даного документа він повинен бути прийнятий не у формі Постанови Верховної Ради України, а як Закон України.

4. Сформульовано пропозиції щодо подальшого здійснення реформування судово-правової системи України:

1) проведення дальшої уніфікації законодавства про судоустрій шляхом прийняття Кодексу правосуддя. Ця необхідність обумовлюється такими чинниками: по-перше, не знята проблема розгалуженості правової бази щодо регулювання діяльності судової влади; по-друге, потребує визначення у законодавстві таке питання, як правила поведінки судді, які б визначали етичні норми та культуру судочинства;

2) зміна структури загальних судів і виокремлення в окремі судові ланки кримінального та цивільного судів. Необхідність цього зумовлюється неможливістю одного і того ж судді кваліфіковано розглядати одночасно кримінальні та цивільні справи у зв'язку із складністю цих галузей права. Разом з тим, доцільно ввести і нову ланку - Вищий цивільний та Вищий кримінальний суд. По суті, ці нововведення створять дві нові спеціалізовані ланки судочинства, на чолі яких стоятиме Верховний Суд України;

3) теоретичне вирішення та прийняття відповідних змін до процесуальних кодексів з метою забезпечення належного функціонування інституту участі народу в здійсненні правосуддя. Ми дійшли висновку, що у Конституції України зроблено намагання об'єднати дві форми залучення народу до участі у здійсненні правосуддя це англосаксонську та європейську моделі. Якщо стосовно народних засідателів у судочинстві, законодавстві та практиці є певні напрацювання, то участь присяжних у суді є новим.

Авторське бачення основних питань законодавчого вирішення цієї проблеми є таким: по-перше, на початковому етапі функціонування інститутів народних засідателів та присяжних у законодавстві повинна бути встановлена можливість альтернативного вибору для учасників процесу тієї чи іншої форми участі представників народу у здійсненні правосуддя. Крім того, повинно бути надано також право взагалі відмовитися від залучення до розгляду справи народних засідателів та присяжних. Це дасть змогу апробувати дані інститути щодо їхньої ефективності; по-друге, необхідно розмежувати представників народу в здійсненні правосуддя у такий спосіб: народні засідателі беруть участь у розгляді будь-яких справ по першій інстанції на однакових правах із професійними суддями. Щодо суду присяжних, то автор погоджується з висловленою думкою про необхідність залучення присяжних виключно в кримінальних справах і тільки у суді першої інстанції.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Сердюк В.О. Етапи та проблеми становлення законодавства про судоустрій України // Науковий вісник Ужгородського національного університету.-2005.-№ 4.- С. 168-173

2. Сердюк В.О. Проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства України // Науковий вісник Ужгородського Національного університету.-2004.-№ 3.- С. 126-130

3. Сердюк В.О. Судово-правова реформа: проблеми апеляційного та касаційного провадження // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Випуск 253 “Правознавство”,-С.-66-69.

4. Сердюк В.О. Участь народу в здійсненні правосуддя в контексті реалізації судово-правової реформи в Україні //Збірник наукових праць юридичної і політичної науки. Держава і право. Випуск 28 Київ 2005 С.114-119.

5. Сердюк В.О. Окремі питання здійснення контролю за діяльністю суддів // Науковий вісник Ужгородського Національного університету.-2006.-№ 5.- С. 237-238.

6. Сердюк В.О. Етапи та проблеми становлення законодавства про судоустрій в Україні // Науковий вісник Національної академії державної податкової служби України. Збірник наукових праць. Право - Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2005.-№5 (32).-С.193-200;

7. Бисага Ю.М., Сердюк В.О. Деякі проблеми реформування судоустрою в Україні // Матеріали ХІ регіональної науково-практичної конференції. - Львів, 2005. - С. 139-140.

АНОТАЦІЯ

Сердюк В.О. Проблеми реалізації судово-правової реформи в Україні (1991-2004 рр.).- Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01. - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. - Інститут законодавства Верховної Ради України. - Київ, 2007.

У роботі здійснено комплексне та цілісне історико-юридичне дослідження теоретичних та практичних проблем реалізації судово-правової реформи в Україні в період 1991-2004 років. Зокрема, висвітлюються історичні особливості формування концептуальних напрямків здійснення судово-правової реформи в Україні, характеризуються особливості змін у законодавстві на кожному етапі реформи, висвітлюються проблемні питання реалізації реформи, визначаються подальші напрямки реформування судово-правової системи України, з'ясовуються проблемні питання правового регулювання окремих інститутів, які потребують вирішення найближчим часом.

У дисертації сформульовано основні висновки наукового дослідження та конкретні пропозиції щодо подолання існуючих правових та організаційних проблем судово-правової системи України.

Ключові слова: судово-правова реформа, судово-правова система, проблеми судово-правової реформи, напрямки судово-правової реформи.

АННОТАЦИЯ

Сердюк В.О. Проблемы реализации судебно-правовой реформы в Украине (1991-2004 гг.). - Рукопись Диссертация на соискание учёной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01. - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Институт закондательства Верховной Рады Украины. -- Киев, 2007.

В работе осуществлено комплексное историко-юридическое исследование теоретических и практических проблем реализации судебно-правовой реформы в Украине в период 1991-2004 гг., а именно; раскрываются исторические особенности формирования концептуальных направлений осуществления судебно-правовой реформы в Украине, определяются особенности изменений в законодательстве на каждом этапе реформы, раскрываются проблемы ее проведения , определяются дальнейшие направления реформирования судебно-правовой системы Украины.

В диссертации автор исследует три периода проведения судебно-правовой реформы в Украине. Ее начало связано с принятием Концепции о судебно-правовой реформе. На первом этапе (1991-1996 гг.) были определены концептуальные направления развития судебно-правовой системы Украины. Диссертантом анализируются первые изменения в законодательстве, направленные на реализацию концепции реформы. Автор определяет недостатки правового регулирования институтов судебно-правовой системы.

Второй этап реформы охватывает период после принятия Конституции 1996 года и проведения так называемой “малой” судебной реформы. Автор исследует проблемные вопросы становления судебно-правовой системы в соответствии с положениями, закреплёнными в Конституции Украины 1996 года в период 1996-2001гг., анализируются законопроекты Верховного Совета, Верховного Суда, Министерства юстиции относительно организации судоустройства в Украине. Особое внимание уделяется определению теоретических и практических проблем осуществления правосудия в этот период и причин их возникновения. Кроме того, анализируются пути реформирования стадии исполнения судебного решения.

Начало третьего этапа связывается с принятием пакета изменений законодательства (т.н. “малая” судебная реформа). Диссертант анализирует причины проведения “малой” судебной реформы, новый Закон Украины “О судоустройстве Украины” на предмет необходимости его доработки и внесения соответствующих изменений. Особое внимание уделяется определению дальнейших путей осуществления судебно-правовой реформы в Украине.

В диссертации сформулированы основные выводы научной работы и конкретные предложения по решению существующих правовых и организационных проблем судебно-правовой системы Украины.

Ключевые слова: судебно-правовая реформа, судебно-правовая система, проблемы судебно-правовой реформы, направления судебно-правовой реформы.

SUMMARY

Serdjuk V.O. Judicialy-legal Reform in Ukraine 1991-2004: problems of the theory and practice - the Manuscript.

Thes is for a master's degree on speciality 12.00.01. - Theory and History of State and Law; History of Political and Legal Sciences. - Institute of Legisletion of the Verhovna Rada of Ukraine. - Kyiv 2007.

The thesis is holding a complex historical-legal research of theoretic and practical issues for the implementation a judicial and legal reform in the Ukraine in period of 1991-2004. Namely, the pecularities of the formation the historic conditions when the trends of the reform have been formulated in Ukraine the pecularities of changes in the legislation during the all development stages are characterized. Also description about the problematic tasks during the realization of the reform is described the future trends of the judicial reform in Ukraine are clarified and determine the future ways of reforming the judicial and legal system of Ukraine are defined, probleming tasks of the legal regulation of particular institutes legal governing, which need immediate resolving in the short period of time are determined.

Basic conclusions of scientific research and practical recommendations for the resolving legal and administrative problems of judicial and legal system of Ukraine are formulated.

Key words: the judicial and legal reform, judicial and legal system, the problem of the judicial reform, trends of the judicial and legal reform .

Размещено на Allbest.ru