Співвідношення права і закону у правотворчій та правозастосовчій діяльності органів внутрішніх справ

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА І ЗАКОНУ У ПРАВОТВОРЧІЙ ТА ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Корнієнко Володимир Валерійович

УДК 340.1

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Харків - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ.

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, доцент

Погрібний Ігор Митрофанович,

Харківський національний університет

внутрішніх справ, начальник кафедри

теорії та історії держави і права.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Колодій Анатолій Миколайович,

Київський національний університет

внутрішніх справ, начальник кафедри конституційного та міжнародного права;

кандидат юридичних наук, доцент

Лук'янов Дмитро Васильович,

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, доцент кафедри

теорії держави і права.

Захист відбудеться «29» грудня 2009 р. о «12» годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.02 у Харківському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розіслано «28» листопада 2009 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.О. Серьогін

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю вивчення загальнотеоретичних аспектів поняття «закон» як основного джерела права в Україні, а також дослідження низки питань щодо відповідності закону вимогам, які дозволяють його охарактеризувати як «правовий акт». Питання про правовий закон найбільш гостро актуалізується у зв'язку з розбудовою в Україні демократичної, соціальної, правової держави. Але в умовах реформування основних сфер суспільних відносин виникає необхідність прийняття цілої низки правових актів, які безперечно мають відповідати основним принципам права.

Особливо важливим на шляху формування правової держави в Україні є подолання такого негативного соціального явища, як правовий нігілізм, що зумовлює потребу виробити науковий підхід до вивчення проблематики щодо правового закону в контексті співвідношення закону і права з позиції пріоритету права над законом. При формуванні правосвідомості також важливу роль відіграє сприйняття закону як такого, що відповідає загальним засадам права; неприпустимість відриву права від життя суспільства, що забезпечує обґрунтованість і реальність його змісту.

У цьому контексті правовий закон має істотне значення для правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ, метою якої є насамперед забезпечення режиму законності та правопорядку в державі. Очевидно, що досягнення такої мети буде неможливим без встановлення пріоритету права у співвідношенні закону і права. Загальновідомо, що критерієм істини є практика. Отож немає потреби доводити, що тільки у процесі застосування закону найбільш чітко виявляються його суттєві риси і, щонайперше, відповідає він або не відповідає вимогам, які ставляться до правового акта.

Проблема співвідношення права і закону як одна з провідних проблем правової науки віддавна була предметом наукового інтересу багатьох правознавців. У цьому зв'язку слід віддати належне насамперед відомим правникам, зокрема С. С. Алексєєву, В. Д. Бабкіну, В. А. Бачиніну, В. М. Горшеньову, П. Б. Євграфову, А. П. Зайцю, О. В. Зайчуку, С. Л. Зівсу, Д. А. Керимову, М. І. Козюбрі, А. М. Колодію, В. В. Копєйчикову, С. І. Максимову, В. С. Нерсесянцу, Н. М. Оніщенко, О. В. Петришину, П. М. Рабіновичу, О. Ф. Скакун, М. В. Цвіку, А. Ф. Шебанову, Л. С. Явичу та іншим ученим.

Всі вони розглядали зазначену проблему у загальнотеоретичному аспекті, а також у практичній площині. Керуючись їх концептуальними думками зроблено спробу поглибити теоретичні знання стосовно співвідношення права і закону та розглянути цю проблему у правотворчій та правозастосовчій діяльності органів внутрішніх справ. Тему дисертації актуалізує й те, що сучасний рівень розвитку суспільства вимагає адекватного регулювання відносин, а значить реформування системи права. Реформування, в свою чергу, зумовлює необхідність переосмислення ключових категорій правової науки - права і закону, а також пошуку шляхів вирішення практичних проблем у правотворчості та правозастосуванні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проведено у рамках п. 2 Пріоритетних напрямків розвитку правової науки на 2005-2010 роки, затверджених постановою загальних зборів відділень Академії правових наук України від 18 червня 2004 року № 20/4-2; пп. 1.1.5, 1.1.6, 1.1.10, 1.2.34, 1.2.53, 1.2.55, 2.11.172, 2.11.173 Пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність ОВС на період 2004-2009 років, затверджених наказом МВС України від 5 липня 2004 року № 755; пп. 2, 3.3, 9.3 Пріоритетних напрямків наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 роки, схвалених протоколом Вченої ради Харківського національного університету внутрішніх справ від 27 грудня 2005 року № 13, а також планів наукових досліджень кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у встановленні сутності правотворчої та правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ у контексті співвідношення права і закону, а також виробленні конкретних пропозицій щодо удосконалення відомчих нормативних актів та підвищення рівня ефективності правотворчості та правозастосування у системі МВС України.

Окреслена мета зумовила необхідність розв'язання таких основних завдань:

- встановити суть і значення для правотворчої та правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ загальнотеоретичних категорій - право, закон, правотворчість, правозастосування, законність тощо шляхом історичного аналізу їх дефініцій;

- дослідити й узагальнити різні наукові погляди, починаючи від античних філософів і до сучасних теоретиків права, на одну з основних проблем правової науки - співвідношення права і закону;

- охарактеризувати стан національного законодавства, норми якого пов'язані з діяльністю органів внутрішніх справ і спрямовані на регулювання найбільш важливих сфер життя українського суспільства;

- дати характеристику правотворчої та правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ з точки зору пріоритету права у співвідношенні права і закону;

- дослідити базові закони і підзаконні нормативні акти, що регламентують відомчу правотворчість та правозастосовчу діяльність органів внутрішніх справ, та сформулювати відповідні пропозиції щодо усунення суперечностей у законодавстві;

- надати практичні рекомендації щодо вдосконалення відомчої правотворчості та правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ України.

Об'єктом дослідження виступає співвідношення теоретико-правових категорій «право» і «закон».

Предметом дослідження є співвідношення права і закону у правотворчій та правозастосовчій діяльності органів внутрішніх справ.

Методи дослідження. Для найбільш повного та результативного дослідження предмета дисертації було використано:

- загальнофілософські методи дослідження, що ґрунтуються на засадах гносеології: завдяки діалектичному методу вивчено зв'язки між природним і позитивним правом (п. 1.2), феноменологічний метод дозволив дослідити сутність природного права (п. 1.2), застосовуючи синергетичний метод, досліджено ряд визначень поняття «система права» (п. 1.2), форми викладу змісту у тексті нормативних актів вивчено з використанням герменевтичного методу (п. 2.1);

- загальнонаукові методи, такі, як історичний - задля з'ясування генезису дослідження проблеми співвідношення права і закону (п. 1.1), логічний - для визначення поняття правотворчості та відомчої правотворчості органів внутрішніх справ (п. 2.2);

- спеціальні та власні методи правознавства, зокрема формально-юридичний - при вивченні законності (п. 2.3).

До того ж, використання вищезазначених та деяких інших методів спрямовується системним підходом, що дало змогу повно та всебічно вивчити предмет дисертації.

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали праці таких провідних учених, як С. С. Алексєєв, В. Д. Бабкін, В. А. Бачинін, С. В. Бобровник, В. М. Горшеньов, Ю. М. Грошевий, С. К. Дудар, П. Б. Євграфов, В. М. Єрмолаєв, А. П. Заєць, О. В. Зайчук, С. Л. Зівс, Д. А. Керимов, А. А. Козловський, М. І. Козюбра, А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, В. А. Котюк, Л. Г. Кривенко, О. А. Лук'янова, С. І. Максимов, Є. В. Назаренко, П. Є. Недбайло, В. С. Нерсесянц, Н. М. Оніщенко, В. Ф. Опришко, М. Ф. Орзіх, О. В. Петришин, А. С. Піголкін, В. Ф. Погорілко, П. М. Рабінович, А. І. Рогожин, І. С. Самощенко, В. М. Селіванов, О. Ф. Скакун, М. М. Страхов, В. Я. Тацій, Ю. А. Тихомиров, В. Д. Ткаченко, Ю. М. Тодика, М. В. Цвік, В. М. Шаповал, А. Ф. Шебанов, Ю. С. Шемшученко, О. І. Ющик, Л. С. Явич та багатьох інших.

Нормативною основою роботи є Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Закони України «Про судоустрій», «Про Конституційний Суд України», «Про статус суддів», «Про міліцію», «Про боротьбу з корупцією» та деякі інші нормативні акти.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація представляє собою одну з перших комплексних системних робіт, у якій співвідношення права і закону досліджено на загальнотеоретичному рівні і разом з тим доведено прямий зв'язок зазначеної проблеми із проблемами відомчої правотворчості та правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ.

У результаті проведеного дослідження сформульовано низку нових наукових положень та рекомендацій. Зокрема:

1. Отримав подальший розвиток природно-правовий підхід до осмислення права: узагальнено та дано характеристику центральним положенням основних шкіл природного права та природно-правового типу мислення.

2. Розвинуто думку щодо розмежування основоположних загальнотеоретичних категорій «право» і «закон» та розглянуто співвідношення даних понять у двох їх значеннях:

а) у широкому розумінні право співвідноситься із законом як первинна (або основна) та похідна частини;

б) у вузькому значенні право і закон співвідносяться на рівні філософських категорій «зміст» та «форма».

3. По-новому визначено поняття правотворчості - як діяльність державних та недержавних органів, підприємств, установ чи організацій (або всього народу, територіальних громад), яка спрямована на закріплення (встановлення) у нормативних актах обов'язкових для виконання правил поведінки, які представляють собою втілення волі народу, вимог соціального прогресу.

4. Розроблено новий підхід до обґрунтування відомчої правотворчої діяльності органів внутрішніх справ і у результаті запропоновано наступне її формулювання: правотворча діяльність органів внутрішніх справ - це професійна (одноособова або колегіальна) діяльність працівників ОВС, що здійснюється на підставі чинного законодавства та у передбачених ним межах і спрямована на конкретизацію й деталізацію норм правових законів та певних підзаконних правових актів у конкретній сфері суспільних відносин або встановлення (закріплення) нових норм, які повинні повністю відповідати загальноправовим вимогам, а також вищим за юридичною силою правовим актам.

5. Вперше розглянуто поняття «правовий акт» у двох аспектах:

а) з одного боку - як об'єкт реалізації при здійсненні відомчої правотворчості органів внутрішніх справ (у цьому випадку мається на увазі один з основних видів правового акта - «правовий закон»);

б) з іншого - як належний кінцевий результат багатогранної діяльності Міністерства внутрішніх справ щодо розробки та видання відомчих нормативних актів.

6. Вперше обґрунтовано необхідність розробки механізму запобігання реалізації положень неправових законів і підзаконних актів шляхом їх конкретизації і деталізації у відомчих актах та з метою ефективної протидії такій реалізації - закріплення відповідного комплексу норм у конкретних законах.

7. Поглиблено твердження щодо відмежування терміна «законність» як принципу від «законності» як режиму.

8. Вперше доведено необхідність якнайшвидшого встановлення певних норм, які б унеможливлювали застосування неправових законів та відомчих актів.

Практичне значення одержаних результатів. Що стосується практичної корисності дисертації, то, по-перше, завжди є позитивним критичний підхід до будь-якої практики, тому саме такий підхід було визнано необхідним при висвітленні правотворчої та правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ; по-друге, існує ряд питань, які мають прямий зв'язок з практикою: насамперед це проблеми правотворчості, відомчої правотворчості органів внутрішніх справ, правового акта, правового закону, застосування норм права, правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ, принципу та режиму законності та інші. Рекомендації із зазначених питань можуть бути корисними для юридичної практики.

Саме критичний підхід, з одного боку, і надання рекомендацій - з іншого, будуть сприяти запобіганню та виправленню помилок у практичній діяльності, а головне - прийняттю правових рішень.

Так, ряд висновків, сформульованих у дисертації, можуть бути враховані: при розробці проектів наказів, що регулюють питання документообігу, діловодства органів внутрішніх справ, при вдосконаленні проекту закону «Про органи внутрішніх справ України», для якісного оновлення Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України. Крім того, окремі положення дисертаційного дослідження знайшли застосування в навчальному процесі у Харківському національному університеті внутрішніх справ.

Апробація результатів дисертації. Одержані результати були оприлюднені на ІV Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання реформування правової системи України» (Луцьк, червень 2007 р.), VІ Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання реформування правової системи України» (Луцьк, травень 2009 р.), науково-практичній конференції «Демократичні стандарти державного управління» (Харків, вересень 2007 р.). Крім того, окремі висновки, які були сформульовані в ході дослідження, а також дисертація в цілому обговорювалися на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладені у чотирьох статтях, опублікованих у збірниках наукових праць, що входять до переліку наукових фахових видань, а також тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які у свою чергу поділяються відповідно на два і три підрозділи, висновків, додатку, а також списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає 167 сторінок. Список використаних літературних джерел містить 207 найменувань і становить 22 сторінки.

Основний зміст роботи

закон правотворчий внутрішній справа

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання роботи, об'єкт та предмет дослідження, характеризуються методологічне підґрунтя, наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію та публікації основних положень дисертаційного дослідження, його обсяг та структуру.

Розділ 1 «Право і закон як фундаментальні категорії юридичної науки» складається з двох підрозділів і присвячено аналізові поглядів стосовно фундаментальних категорій правової теорії - «закон», «право» та їх співвідношення відомих філософів і правознавців, починаючи з часів Античності й до сьогодення; тим же доводиться актуальність проблеми співвідношення права і закону у сучасній юридичній науці та практиці, синтезуються базові положення природно-правового підходу до розуміння права і закону з урахуванням окремих думок юридичного позитивізму, що відбивається у схематичному зображенні основних елементів правової дійсності.

У підрозділі 1.1 «Генезис дослідження права і закону у правовій науці» досліджено правові концепції визначних філософів та правознавців починаючи від Античної Греції (де, вважається, зароджувалася правова думка) й аж до сучасності. Їх правові погляди та ідеї висвітлено частково - лише те, що має безпосереднє відношення до категорій «право» і «закон», до співвідношення даних понять.

Проводиться думка про те, що центральне місце серед усіх розглянутих концепцій належить відповідним творам природно-правового напряму. Серед них насамперед слід відзначити роботи Цицерона, у яких він чітко розгалужує позитивне й природне право (називаючи останнє «Божественним законом», який є основою і першоджерелом по відношенню до позитивного). Особливої уваги заслуговує концепція Георга Гегеля, котру ряд авторитетних вчених справедливо вважають останньою з тих, що мали історичне значення, адже після «Філософії права» Г. Гегеля не стало навіть відносної єдності у поглядах на право.

Аналіз правових поглядів софістів, Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона, Фоми Аквінського, Жана Бодена, Гуго Гроція, Бенедикта Спінози, Томаса Гоббса, Джона Локка, Шарля Монтеск'є, Вольтера, Ієремії Бентама та деяких інших відомих мислителів різних часів свідчить про постійне існування двох суперечливих типів правового мислення - позитивістського і природно-правового. Правовий позитивізм хоча й несе в собі помилкову думку - про ототожнення права і закону, але має певні досягнення, серед яких основним слід вважати детальне дослідження форми права та ієрархії нормативних актів.

Підрозділ 1.2 «Проблема співвідношення права і закону» містить наступні центральні положення: якщо відхилити позитивістську думку про те, що право може створюватись лише державою, то позитивізм і природно-правове мислення можна вважати сумісними у сфері знань про проблему співвідношення права і закону, оскільки позитивісти та прибічники природно-правового підходу розглядають зазначену проблему під різними кутами зору.

Отже, співвідношення права і закону можна розглядати вживаючи категорії «право» і «закон» у широкому розумінні, тобто як співвідношення природного та позитивного права, а також і в іншій площині - співвідносячи право (як норми позитивного, так і природного права) із формою його вираження та існування - законом (правовим актом), при такому розгляді доцільним буде здійснити поділ питання на співвідношення системи права та законодавства і співвідношення норми права або юридичної норми й законодавчого припису.

У широкому значенні право і закон співвідносяться як дві частини одного цілого, однак природне право стоїть вище за позитивне (тому друге ім'я природного права - «надпозитивне») і є первинним по відношенню до нього та його критерієм одночасно.

Щодо співвідношення права і закону у більш вузькому розумінні цих термінів, то система права й система законодавства співвідносяться як зміст і форма. Розглядаючи проблему під цим кутом зору (у вузькому розумінні), відзначено, що змістом закону може бути як позитивне, так і природне право, але більшою мірою законодавча система представляє собою форму позитивного права, природне ж право втілене в основному у Конституції, конституційних законах та інших актах, які регулюють найбільш важливі відносини у суспільстві. Слід ще раз підкреслити, що не дивлячись на меншу «правову матерію» природного права воно є первинним, а позитивне право будується на його основі.

Варто зауважити також і про необхідність розмежування понять внутрішньої та зовнішньої форм права. Тоді як сукупність та взаємозв'язок елементів системи права представляють внутрішню структуру (форму) права і об'єктивну основу, форма викладу та вираження (закон, указ, розпорядження...) являє собою зовнішню форму права.

Дискусійним є питання співвідношення первинних елементів системи права і системи законодавства. Проблема полягає в тому, що немає однозначної позиції вчених щодо того, який елемент законодавчої системи вважати первинним - статтю правового акта або ж законодавчий припис. У дисертації підтримано думку тих науковців, які розглядають законодавчий припис як первинний елемент системи законодавства, хоча норма права співвідноситься також і зі статтею закону, одначе лише опосередковано - через законодавчий припис. Тобто у даному випадку дисертантом розглянуто співвідношення права і закону на рівні філософських категорій змісту та форми.

Таким чином, у широкому розумінні право співвідноситься із законом як первинна (або основна) та похідна частини; у вузькому значенні співвідношення права і закону - це співвідношення змісту та форми.

Розділ 2 «Пріоритет права у співвідношенні права і закону - основа правотворчості та правозастосування в органах внутрішніх справ» містить три підрозділи, у яких розглянуто поняття «правоутворення», «правотворчість», «правовий закон» «відомча правотворчість органів внутрішніх справ», «реалізація права», «правозастосування», «законність». Окрім того, проаналізовано відповідні нормативні акти, закцентовано увагу на проблемах, котрі виникають у процесі правотворчої та правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ, досліджено стан дотримання прав і свобод людини в Україні, і зокрема, конкретно у діяльності органів і підрозділів системи МВС.

У підрозділі 2.1 «Проблемні аспекти правотворчої та правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ» доведено прямий зв'язок «співвідношення права і закону» із загальнотеоретичними категоріями «правоутворення», «правотворчість», «реалізація права», «правозастосування». З огляду на такий зв'язок досліджено більш конкретні проблеми правотворчої та правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ, якими є насамперед відсутність дієвого механізму запобігання, з одного боку, застосуванню неправового закону, а з іншого - його реалізації.

Значну увагу приділено питанню щодо стану дотримання прав людини при здійсненні своїх функцій органами внутрішніх справ. До того ж, виявлено недоліки проекту закону «Про органи внутрішніх справ» і доведено необхідність удосконалення статті 6 законопроекту шляхом більшого змістового навантаження та конкретизації окремих термінів.

Окремо вивчено деякі кодифіковані нормативні акти, переважна більшість яких входить до сфери застосування органами внутрішніх справ, але не відповідає вимогам правового закону. До таких автор у першу чергу відносить цілий ряд статей застарілого Кримінально-процесуального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення.

У процесі вивчення відомчої правотворчості органів внутрішніх справ визначено її головне завдання - конкретизація і деталізація норм законів.

Дисертант зробив спробу визначити причини незадовільного стану правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ. Серед них насамперед вказано на розбалансованість за окремими напрямами системи права та системи законодавства, а також на те, що діяльність органів внутрішніх справ у частині застосування правових норм тісно пов'язана із судовою владою та здійсненням правосуддя в Україні, яке істотно впливає на зазначену професійну діяльність працівників органів внутрішніх справ і потребує в свою чергу суттєвого покращення. У зв'язку з цим розглянуто відповідні положення Закону України «Про статус суддів» та Закону України «Про судоустрій» та обґрунтовано досить низький рівень їх ефективності.

У підрозділі також відстоюється думка про визнання єдиним найбільш повним поняття акта застосування права, котре запропонував О.В. Фандалюк. Отож, акт застосування права - це офіційне рішення компетентного суб'єкта, прийняте на підставі і відповідно до норм права, що містить державно-владне веління з конкретної юридичної ситуації, яке спрямоване на індивідуальне регулювання суспільних відносин шляхом встановлення, зміни або припинення суб'єктивних прав й обов'язків їх учасників, яке здійснюється у будь-якій встановленій формі. Аналіз визначення показує, що правозастосовчий акт повинен відповідати певним вимогам, що ставляться до його форми і змісту, а саме:

- не тільки не суперечити, а повністю відповідати за своєю формою і змістом нормативним актам, на підставі яких було винесено рішення у вигляді індивідуального припису;

- за змістом відповідати фактичним обставинам, котрі встановлені й відображені у матеріалах справи;

- відповідний орган, що здійснює правозастосовчу діяльність, або посадова особа під час винесення рішення в жодному разі не можуть бути зацікавленими у тому чи іншому результаті вирішення юридичної справи та виходити за межі своєї компетенції (у іншому випадку можна говорити не лише про відсутність юридичної сили акта застосування права, а ще й про пряме порушення основоположного принципу діяльності державних органів «дозволено тільки те, що прямо передбачено законом»; до того ж, подібні діяння можуть каратися на підставі ст. 365 Кримінального кодексу України «Перевищення влади або службових повноважень» за умови наявності складу злочину);

- зміст правозастосовчого акта повинен мати глибоке, всебічне і повне мотивування;

- за своєю формою акт застосування права має бути втіленням вимог щодо відповідності встановленим зразкам документів даного виду, тобто не може визнаватися дійсним правозастосовчий документ без належних реквізитів: назви самого акта, часу і місця його прийняття, найменування органу (посади), особистого підпису, печатки і таке інше;

- правозастосовчий акт повинен бути логічним, зрозумілим, не містити матеріалів загально-публіцистичного характеру, граматичних та синтаксичних помилок тощо.

Підрозділ 2.2 «Правовий акт як об'єкт реалізації та належний результат відомчої правотворчості органів внутрішніх справ» вміщує в собі положення, що доводять необхідність втілення основних положень природно-правових концепцій при здійсненні правотворчої діяльності органів внутрішніх справ.

У підрозділі також здійснено поглиблений аналіз основний принципів правотворчості, серед яких особливу увагу приділено законності, гласності, професіоналізму, гуманізму, чіткої диференціації правотворчих повноважень, планування, збереження національної самобутності та інтернаціоналізму.

З урахуванням природно-правового підходу до осмислення права по-новому визначено поняття правотворчості, на основі якого дисертант пропонує таку дефініцію відомчої правотворчості органів внутрішніх справ: це професійна (одноособова або колегіальна) діяльність працівників ОВС, що здійснюється на підставі чинного законодавства та у передбачених ним межах і спрямована на конкретизацію й деталізацію норм правових законів та певних підзаконних правових актів у конкретній сфері суспільних відносин або встановлення (закріплення) нових норм, які повинні повністю відповідати загальноправовим вимогам, а також вищим за юридичною силою правовим актам.

При дослідженні відомчої правотворчої діяльності органів внутрішніх справ поняття «правовий акт» розглянуто у наступних значеннях: як орієнтир та об'єкт реалізації, а також належний результат відомчої правотворчості.

З одного боку більшу цікавість становить родове поняття - «правовий закон» (кінцевий результат законотворчості), що представляє собою одночасно підставу (тобто сама можливість, а також форми відомчої правотворчості, передбачені у законі), а також об'єкт реалізації (неодноразово підкреслювалося: підзаконні нормативні акти покликані конкретизувати та деталізувати більш загальні норми закону). Розглядаючи відомчу правотворчість у цій площині, автором додатково наголошено, що така діяльність спрямована на всебічне й повне втілення в життя приписів законодавчого акта.

З іншого - мається на увазі кінцевий результат - виданий відомчий нормативний акт (наказ, розпорядження тощо), який не суперечить нормам чинних правових законів та відповідає вимогам, що ставляться до правового закону.

Виходячи із наведених положень правової теорії сформульовано, що одна з центральних проблем даного дослідження - співвідношення права і закону у правотворчій діяльності органів внутрішніх справ - полягає у відсутності дієвого механізму запобігання реалізації неправового закону (мається на увазі не лише неправовий законодавчий акт, а «неправо» взагалі) шляхом виконання обов'язку видання відомчих нормативних актів, котрі покликані уточнювати найбільш загальні норми законів.

Один з необхідних способів реалізації положень законодавства - видання відомчих нормативних актів на виконання вимог цих положень, що конкретизують та деталізують норми закону. Тому у випадку наявності неправових приписів у нормативному акті, який виступає об'єктом реалізації, правотворча діяльність ОВС автоматично перетворюється на протиправну діяльність.

Безумовно, проблема неправового законодавства має пряме відношення не лише до професійної діяльності працівників ОВС, а й загалом до життєдіяльності всіх державних і недержавних органів, інституцій та всього українського народу в цілому.

Така модель держави, у якій діють виключно правові закони, є ідеальною та практично недосяжною (хоча б тому, що суспільні відносини перебувають у постійному розвитку, і правила, котрі їх регулюють, не можуть миттєво оформлюватись у законодавстві). Противагою цьому має виступити якомога досконаліший, нормативно закріплений (на рівні закону «Про нормативні акти») механізм запобігання реалізації положень неправового закону. Розробка подібного механізму можлива виключно за умови поєднання зусиль досвідчених фахівців-практиків та вчених-юристів.

Підрозділ 2.3 «Законність - один з основоположних принципів у правозастосовчій діяльності органів внутрішніх справ» розпочинається дослідженням зв'язку проблеми співвідношення права і закону із правозастосуванням в органах внутрішніх справ. Такий зв'язок передусім знаходить свій прояв у розумінні одного з базових принципів правозастосовчої діяльності - принципу законності.

При розгляді терміна «законність» акцент зроблено на недопустимості ототожнення або не досить чіткого розмежування законності як принципу та режиму. Законність як режим відображає кількісний і якісний рівень дотримання й реалізації правових норм. Принципом законності слід вважати реалізовану у режимі демократії систему ідеологічних, психологічних і юридичних вимог правомірної поведінки всіх громадян, посадовців, органів держави і громадських організацій.

Серед ознак законності прийнято виділяти зовнішні і внутрішні. Так, зовнішні відбивають її зміст як обов'язок юридичних і фізичних осіб виконувати нормативні установлення державного характеру. Внутрішні - сутність зв'язків між правом і законом. Найбільший науковий інтерес представляють саме внутрішні ознаки законності. Проблема полягає у наступному. У будь-якій, навіть найбільш розвинутій державі, можна констатувати факт наявності неправового закону. У зв'язку з цим виникає питання, яким же чином у такій ситуації повинні координувати свою правотворчу і правозастосовчу діяльність державні органи (адже відомчий нормативний або індивідуальний акт повинен повністю відповідати букві закону). Звісно, що наразі мова йде не обов'язково про акт держави, котрий грубо суперечить природним правам людини або загальним засадам конституції відповідної держави, а про будь-який «дефектний» закон.

Однією з найскладніших можна вважати ситуацію, коли діє неправовий закон, а конституція з цього приводу мовчить, оскільки не регулює такі суспільні відносини. Одночасно відповідний державний орган зобов'язаний у той чи інший спосіб реалізувати даний неправовий акт. Українським законодавством у такому разі не передбачено жодного способу розв'язання цієї проблеми, і наслідком може бути політична, економічна або інша криза залежно від виду неврегульованих відносин.

Наведена практична проблема не належить до категорії нерозв'язних, тому дисертантом запропоновано скористатися досвідом Німеччини. Отже, яскравим прикладом вирішення таких казусів може послужити наявність у німецькій системі права спеціальної норми, згідно з якою обов'язок захистити будь-які права певного суб'єкта покладено на Федеральний конституційний суд.

У процесі дослідження правозастосування в органах внутрішніх справ виявлено певні суперечності: нормативно не визначено (не легалізовано) поняття «правомірний наказ», «неправовий закон»; у законодавстві не передбачено належних дієвих заходів, до яких правозастосовник повинен вдатися після набрання чинності неправового закону задля запобігання його реалізації. Ця проблема потребує всебічного та комплексного дослідження вченими-фахівцями у конкретній галузі правознавства з урахуванням думок юристів-практиків і повинна обов'язково бути вирішена на законодавчому рівні шляхом розробки системи дієвих заходів запобігання можливості застосування неправових актів та легалізації природно-правового визначення понять «правовий акт» та «законність». Доведено, що виключно у такий спосіб можливо досягнути високого кількісного і якісного рівня реалізації права й вже після цього справедливою буде констатація факту існування у державі режиму законності в розумінні даного терміна як «правозаконність».

Висновки

Нескладно помітити, що проблема праворозуміння має не тільки величезне теоретичне значення, а також практичне і навіть прикладне, адже має пряме відношення до певних аспектів відомчої правотворчості та правозастосування в органах внутрішніх справ.

Говорячи про систему наукових знань про право, слід окремо звернути увагу на факт існування двох суперечливих типів правового мислення: позитивістський та природно-правовий. Суперечності між позитивістськими та природно-правовими концепціями передусім зводяться до розуміння співвідношення права і закону. Тоді як позитивісти апелюють до нормативного характеру права, стверджуючи, що правом є встановлена державою система норм, прихильники природно-правового мислення обстоюють думку про визначну роль загальнолюдських цінностей і вбачають у них першооснову правового буття.

Природно-правова думка, центральним положенням якої є розмежування права і закону, почала оформлюватись щонайменше ще у філософських трактатах античних мислителів. Переконливим підтвердженням виступають праці Сократа, Платона, Аристотеля.

Надання переваги природному праву у часи Середньовіччя простежується переважно в роботах теологів. Їх вчення хоча і мають відтінок релігійного догматизму (природне право переходить у ранг «божественного права», яке знаходиться над людським законом), однак думку про відокремлення закону від права слід визнати раціональною.

Поділяючи природно-правовий підхід до осмислення права, але використовуючи при цьому окремі висновки позитивізму, дисертант доводить, що на сучасному етапі розвитку у правовій науці проблема співвідношення права і закону може розглядатися виходячи з широкого розуміння категорій «право» і «закон», тобто як співвідношення природного та позитивного права, а також і в іншій іпостасі - співвідносячи право (як норми позитивного, так і природного права) із формою його вираження та існування - законом (правовим актом). При такому розгляді доцільніше здійснювати поділ питання на співвідношення системи права та законодавства і співвідношення норми права або юридичної норми й законодавчого припису.

Якщо розглядати право і закон у широкому значенні, то вони співвідносяться як дві частини одного цілого, однак, природне право стоїть вище за позитивне і є первинним по відношенню до нього та одночасно критерієм його відповідності потребам людини, умовам соціального прогресивного розвитку.

Під співвідношенням права і закону у більш вузькому, буквальному значенні цих понять запропоновано розуміти співвідношення системи права й системи законодавства. У такому разі вищезазначені категорії співвідносяться як зміст і форма.

Розгляд співвідношення права і закону у вузькому розумінні доводить, що змістом закону може бути як позитивне, так і природне право, але більшою мірою законодавча система представляє собою форму позитивного права, природне ж право закріплено в основному у Конституції, конституційних законах тощо, які регулюють найбільш важливі відносини у суспільстві. Дисертантом наголошено, що незважаючи на меншу «правову матерію» природного права, у правовій державі воно є фундаментом, а позитивне право будується у відповідності з його змістом.

Окремо підкреслено необхідність розмежування понять внутрішньої та зовнішньої форм права. Сукупність взаємопов'язаних елементів системи права становлять внутрішню структуру (форму) права і об'єктивну основу. Форма викладу та втілення (закон, указ, розпорядження...) представляє собою зовнішню форму права.

Щодо співвідношення первинних елементів системи права і системи законодавства, то у юридичній літературі немає єдиної точки зору стосовно того, який елемент законодавчої системи первинний - стаття правового акта чи законодавчий припис. Найбільш обґрунтованою у науці визнано позицію, відповідно до якої первинним елементом системи законодавства вважається законодавчий припис, оскільки норма права співвідноситься зі статтею закону опосередковано - через законодавчий припис. Таким чином, у даному випадку мається на увазі співвідношення права і закону на рівні філософських категорій змісту та форми.

Отож, у широкому розумінні право співвідноситься із законом як первинна (або основна) та похідна частини; у вузькому значенні співвідношення права і закону - це співвідношення змісту та форми.

Розглядаючи проблему співвідношення права і закону під іншим кутом зору - у правотворчій та правозастосовчій діяльності органів внутрішніх справ - передусім зроблено акцент на специфіці професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ. Норми права, що знаходяться у сфері застосування працівниками органів внутрішніх справ, регулюють найбільш важливі суспільні відносини (це боротьба зі злочинністю, охорона громадського порядку, боротьба з незаконною міграцією, забезпечення безпеки дорожнього руху тощо). Кількісні показники застосування правових норм працівниками Міністерства внутрішніх справ є досить значними. Саме тому правозастосовча діяльність Міністерства потребує постійного удосконалення.

Щодо відомчої правотворчості органів внутрішніх справ, значимою є теоретико-правова категорія «правовий акт», який, з одного боку, становить об'єкт реалізації, а з іншого - є належним результатом багатогранної діяльності Міністерства внутрішніх справ по розробці та виданню відомчих нормативних актів.

У зв'язку з цим необхідно враховувати наступне:

- по-перше, одним з основних завдань відомчої правотворчої діяльності є конкретизація та деталізація більш загальних норм правових законів; це означає, що видані нормативні акти МВС мають пристосовувати приписи цих актів до більш конкретних умов;

- по-друге, кінцевий продукт - видані відомчі нормативні акти повинні відповідати вимогам, які ставляться до правового закону.

Суттєвою перешкодою на шляху приведення у належний стан правотворчої та правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ є недосконалість системи права й системи законодавства: занадто великою залишається кількість чинних законів, прийнятих законодавчим органом СРСР. Більшість їх норм не виконують своїх головних функцій, оскільки багато положень цих законів взагалі представляють собою «мертві норми».

Незважаючи на нагальну необхідність прийняття закону «Про нормативні акти» (в результаті чого могло б бути вирішено достатньо проблем: чітко регламентована відомча правотворчість; визначено критерії, за якими можна визначити неправовий закон та уникнути його реалізації), український парламент не поспішає із вжиттям необхідних заходів.

Чинний Закон України «Про міліцію» також цілком впевнено можна вважати застарілим, адже з моменту його прийняття пройшло досить багато часу і потреби суспільства зазнали суттєвих змін.

Отже, накопичилося чимало проблем, що стосуються системи МВС, але можуть бути вирішені виключно на законодавчому рівні.

У теорії права аксіоматичним справедливо вважається положення про нерозривний зв'язок між проблемами правотворчості та правозастосування. Не є винятком і правотворча та правозастосовча діяльність органів внутрішніх справ. Правозастосовча діяльність, що здійснюється працівниками Міністерства внутрішніх справ, має чимало проблемних аспектів, але особливо актуальне питання законності у правозастосуванні, оскільки принцип законності є тут засадничим у правозастосовчій діяльності органів внутрішніх справ.

Теоретичним підґрунтям зазначеного питання є розуміння сутності внутрішніх ознак законності (тобто зв'язок між правом і законом, а точніше їх співвідношення). Залежно від ототожнення або розмежування категорій «право» і «закон» законність буде мати відповідно зміст позитивістського або природно-правового характеру.

Вбачається, що сутність належного розуміння законності полягає у наданні пріоритету праву у співвідношенні права і закону, отже, залежно від цього законність трактується як застосування виключно правового закону.

Інтерпретація поняття законності представляє собою здебільшого теоретичну проблему, безпосередньо пов'язану з правозастосуванням в органах внутрішніх справ. Водночас існує ряд не менш актуальних, переважно практичних проблемних аспектів правозастосовчої діяльності.

Однією з таких проблем правозастосування в органах внутрішніх справ є відсутність закріпленого на законодавчому рівні дієвого механізму, котрий був би спроможним запобігати застосуванню неправового закону.

В українському праві спостерігається багато прогалин. Окрім того, що неповноцінно регулюються найважливіші сфери суспільного життя, законодавство не містить норм, котрі передбачали б процедури, спрямовані на протидію застосуванню неправового закону.

Аналіз положень Закону України «Про міліцію» та Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України виявив, що невирішеною залишається наступна колізія: якщо існує відомчий неправовий акт, який відповідає закону, працівник органів внутрішніх справ зобов'язаний виконати його вимоги.

Подолання зазначених суперечностей повинно відбуватися насамперед шляхом здійснення детального аналізу всієї сукупності проблем та на основі наукових висновків проектування відповідних положень з подальшим закріпленням їх на рівні закону («Про нормативні акти», «Про органи внутрішніх справ України тощо).

Викладене дає підстави сформулювати дві обов'язкові умови правотворчості та правозастосування у правовій державі: 1) унеможливлення реалізації неправових законодавчих та підзаконних актів шляхом конкретизації й деталізації у відомчих актах і 2) запобігання застосуванню «неправа».

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Корнієнко В. В. Роль позитивістського напряму в сучасній правовій науці / В. В. Корнієнко // Південноукраїнський правничий часопис. - 2008. - № 1. - С. 42-44.

2. Корнієнко В. В. Загальне та особливе у природно-правовому мисленні / В. В. Корнієнко // Форум права. - 2008. - № 2. - С. 256-260 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-2/08kvvupm.pdf.

3. Корнієнко В. В. Відомча правотворчість органів внутрішніх справ: загальнотеоретична характеристика / В. В. Корнієнко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2008. - Вип. 42. - С. 52-57.

4. Корнієнко В. В. Законність як конституційний принцип і режим у правовій державі / В. В. Корнієнко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2008. - № 3 (39). - С. 43-47.

5. Корнієнко В. В. Закон як форма права / В. В. Корнієнко // Актуальні питання реформування правової системи України: зб. наук. ст. за матеріалами ІV Міжнар. наук.-практ. конф., Луцьк, 2007 р., 1-2 червня: У 2-х т. - Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007.- Т. І.- С. 53-55.

6. Корнієнко В. В. Дотримання прав людини при здійсненні відомчої правотворчості органів внутрішніх справ / В. В. Корнієнко // Актуальні питання реформування правової системи України: зб. наук. ст. за матеріалами VІ Міжнар. наук.-практ. конф., Луцьк, 2009 р., 29-30 травня. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2009. - С. 209-210.

7. Корнієнко В. В. Право і закон: окремі питання їх співвідношення та розмежування / В. В. Корнієнко // Демократичні стандарти державного управління: матеріали наук.-практ. конф. за підсумками стажування слухачів, 27 вересня 2007 р. - Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2007. - С. 96-100.

Анотації

Корнієнко В.В. Співвідношення права і закону у правотворчій та правозастосовчій діяльності органів внутрішніх справ. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. - Харківський національний університет внутрішніх справ. - Харків, 2009.

Дисертаційне дослідження присвячено вивченню природно-правового та позитивістського бачення проблеми співвідношення права і закону. Природно-правове мислення охарактеризовано як більш обґрунтоване, з огляду на це розглянуто питання щодо розуміння правоутворення, правотворчості, відомчої правотворчості органів внутрішніх справ, правозастосування, правозастосовчої діяльності органів внутрішніх справ, законності. Здійснено аналіз ряду законів та підзаконних актів, що мають пряме відношення до діяльності органів внутрішніх справ. Вказано на окремі неправові положення цих актів, сформульовано пропозиції щодо усунення подібних недоліків.

Ключові слова: право, закон, правовий акт, природне право, правотворчість, правозастосовча діяльність, законність.

Корниенко В. В. Соотношение права и закона в правотворческой и правоприменительной деятельности органов внутренних дел. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Харьковский национальный университет внутренних дел. - Харьков, 2009.

В диссертации поднимается проблема соотношения права и закона в целом, а также в аспекте правотворческой и правоприменительной деятельности органов внутренних дел.

Изучение предмета диссертации показывает, что соотношение права и закона является одной из центральных проблем юридической науки, которую до конца разрешить не удалось до сих пор, но первые попытки были сделаны по меньшей мере еще античными философами. Возвращаясь к истокам философско-правовой мысли, без особого труда можно заключить, что на протяжении всего времени ее развития существовали два противоположных типа правопонимания - естественно-правовой и позитивистский. Представители первого различают право и закон и справедливо указывают на приоритет права естественного над позитивным, усматривая при этом первоосновы права в естественных потребностях человека. Сторонники второго утверждают: право - это исключительно система норм, установленная государством. Тем самым они отождествляют право естественное и волеустановленное.

При помощи анализа естественно-правовых и позитивистских концепций в диссертации установлено следующее: соотношение права и закона может трактоваться двумя способами в зависимости от употребления категорий «право» и «закон». Когда придается широкий смысл указанным терминам, имеется в виду соотношение естественного и позитивного права, то есть право является основным, первичным элементом, а закон - производным, вторичным. В более узком смысле право соотносится с законом на уровне философских категорий «форма» и «содержание».

Руководствуясь основами естественно-правового мышления, проблема соотношения права и закона преломляется в правотворчество и правоприменение.

Одна из основных мыслей, которая проводится в диссертации, заключается в следующем: правотворческая и правоприменительная деятельность должна осуществляться на основе правового закона, а единственным возможным ее результатом может быть исключительно ведомственный нормативный акт и акт применения права, имеющий все признаки правового акта.

Ввиду того, что правотворчество является частью процесса правообразования, вначале рассматривается сущность естественно-правового понимания данного процесса, после чего предлагается новая формулировка понятий «правотворчество» и «ведомственная правотворческая деятельность органов внутренних дел».

Учитывая факт неразрывной связи правотворческой и правоприменительной деятельности, параллельно изучаются проблемы, которые наиболее остро стоят в ведомственном правотворчестве и правоприменении органов внутренних дел. Наиболее актуальной является проблема правового закона. Применительно к правотворческой деятельности органов внутренних дел правовой закон рассматривается как объект реализации (когда нормы законов конкретизируются и детализируются в ведомственных актах), а также как должный результат ведомственного правотворчества (положения ведомственных актов должны находиться в строгом соответствии с требованиями, которые предъявляются к правовому закону).

Осуществление правоприменительной деятельности органов внутренних дел значительно усложняется, если система права и система законодательства характеризуются высокой степенью несовершенства, в связи с этим детально исследовано ряд законов и подзаконных нормативных актов, указано на необходимость внесения определенных изменений и в ряде случаев - принятия новых.

Ключевую роль в правоприменительной деятельности органов внутренних дел играет принцип законности. В зависимости от разграничения или отождествления права и закона законность может иметь естественно-правовое либо позитивистское содержание. При освещении данного вопроса высказывается мысль о том, что приемлемым можно считать исключительно естественно-правовое понимание законности, так как в правовом государстве не может неукоснительно соблюдаться любой закон, а только правовой.

Преодоление затронутых проблем правотворческой и правоприменительной деятельности органов внутренних дел возможно лишь при условии детального их анализа объединенными усилиями ученых и юристов-практиков. На основе сделанных выводов предложено разработать необходимые положения с последующим закреплением их на уровне закона. Правотворческая и правоприменительная деятельность в правовом государстве может осуществляться исключительно с учетом следующих условий: исключения возможности реализации неправовых законов посредством их детализации и конкретизации в ведомственных нормативных актах, а также предотвращение применения «неправа».