Теорія і практика до класичного міжнародного права

Міжнародно-правова думка Індії не містить ідеї рівності, індивіди виведені за межі міжнародного права, отже, не можуть бути носіями прав і обов'язків. Рівність зароджується на рівні каст і має ієрархічний порядок (рівність за кастами). Індійська концепція єдиного світопорядку будується на засадах мандали держав, з визначеним місцем для кожної країни згідно зі ступенем її благородства. Подолати ці бар'єри засобами міжнародного права не можна, оскільки не може бути спільних звичаїв (як і договорів) між вищими і нижчими

Доктрина в індійському регіоні формувала більш гуманне ставлення до вирішення проблем міжнародного права (з шести форм зовнішньополітичної діяльності війні відведене четверте місце, але і при цьому вона має починатися в крайньому випадку, з дотриманням детально розроблених законів і звичаїв). Доктринально було розроблено класифікацію суб'єктів міжнародного права з властивими їм статусами (у „Рігведі”: „кшатрія” - владика, „раджан” - цар, „самраджйа” - імператор), міжнародних зносин (в „Артхашастрі”: дружні, посередницькі, нейтральні, ворожі з рядом варіацій між ними), норм цього права (віграха - діють під час війни, сандхі - впорядковують мирне співробітництво, асана - забезпечують нейтралітет), об'єктів міжнародно-правового регулювання (мирні, воєнні, торговельні, посольські, морські, договірні, союзницькі та ін. зносини) тощо.

Жоден інший регіон не мав такої кількості джерел фіксації міжнародно-правової думки, як індійський („Рігведа”, „Самаведа”, „Яджурведа”, „Атхарваведа”, „Махабхарата”, „Рамаяна”, „Закони Ману”, „Упанішади” та ін.).

Міжнародно-правова думка Китаю розвивалася в чотирьох основних напрямах: конфуціанство (превалюючий), даосизм, буддизм і легізм. В міжнародно-правових відносинах головним є не норма, а правова ситуація, як неподільне ціле, з якої слід виводити принципи, основні засади міжнародного права.

Ідеологи конфуціанського напряму пропагували ідею взаємності в міждержавному спілкуванні, дотримання принципу відповідності, визнання категорії „лі” як основи справедливості, правди, категорії „жень” - як гуманності, людяності та ін. Представники інших напрямів робили відчутний внесок у міжнародно-правову доктрину: Мо-Цзи виступав проти політики ізоляції від некитайських народів, встановлення рівноправності царств шляхом укладення договорів; легісти надавали перевагу реально діючому міжнародному договору перед старовинними звичаями і ритуалами; Мен-Цзи висунув ідею справедливих і несправедливих війн тощо.

Китайське розуміння реалізації міжнародних договорів передбачало дві не поділені в часі і просторі стадії: 1) самоналаштування, в ході якого доктрина рекомендувала керуватися постулатами де, дао, лі, жень та ін.; 2) реалізація міжнародних прав і виконання обов'язків, де превалює практичне джерело.

В міжнародно-правових вченнях народів античного світу можна виділити два етапи: а) давньогрецький, для якого на початку характерне запозичення міжнародно-правових ідей єгипетсько-месопотамських народів; б) римський (формування власне міжнародно-правової думки як вчення).

У грецьких мислителів міжнародно-правові ідеї висловлюються ще як похідні і в зв'язку з проекцією права полісів на міжнародні відносини. На етапі контактів з Римом як гегемоном в регіоні вони оперують поняттями: учасник міжнародних відносин, суб'єкт права народів, повноважний представник полісу, привілеї та імунітети тощо, які формуються у поєднанні природно-правових і позитивних засад і набувають автономного міжнародно-правового значення. В понятті справедливість більшість виділяли еквівалентність, відповідність; піфагорійці - рівність, пропорційність, яким не мають суперечити міжнародні договори; у Платона вона не виключає примусовості і зводиться до того, щоб кожен мав і робив своє; у Ксенофонта вона є основою тлумачення pacta sunt servanda; для Аристотеля - це основний принцип взаємин грецьких полісів і т.д.

Римські юристи і мислителі тривалий час були під впливом грецьких міжнародно-правових ідей, які вони привели в систему. Вони запозичили у греків моделювання міжнародних відносин, але відмовились зводити модель до конкретної країни, а тому суб'єкт міжнародного права ними розумівся не як конкретна держава чи народ, а як сукупність прав і обов'язків, якими вони володіють. В Римі започатковується міжнародно-правова спеціалізація в теорії права, а згодом тлумачення мислителями цього права стане його доктринальним обов'язковим джерелом. Римляни першими дали визначення міжнародного права (Цицерон, Гай, Ульпіан, Гермогеніан та ін.), започаткували дослідження цього права за його джерелами й інститутами (посольське, торговельне, договірне, морське право, право війни та ін.), ввели поняття відповідальності за правом народів (яке відрізняється від цивільної відповідальності), дали міжнародно-правове обґрунтування справедливої війни, поділили право миру і право війни на складові інститути та ін.

Завдяки високому рівню римських міжнародно-правових поглядів більшість доктринальних течій середньовіччя і класичного періоду базувалась на них. Сучасна міжнародно-правова доктрина використовує наробки класичної, середньовічної і стародавньої епох (природно-правові, позитивні, теологічні ідеї). Коли принцип справедливості виводиться з кантівського „не вчиняй ні з ким не по праву”, не враховується, що Кант його запозичив в Ульпіана („не завдавай шкоди іншим, якщо не хочеш, щоб шкодили тобі”), котрий сам запозичив його у Фалеса („вчиняй з іншим так, як би хотів, щоб чинили з тобою”); це правило можна знайти і в інших регіонах (Конфуцій: „чого не бажаєш собі, того не роби людям”). Такі співпадаючі правила і погляди слід ширше використовувати при вирішенні сучасних проблем, бо на них будується спільність міжнародного світогляду і міжнародно-правових позицій держав.

Відтак, історії міжнародно-правового мислення, як і історії міжнародного права, властивий континуїтет і наступність.

У розділі 3 „Трансформація стародавнього міжнародного права в середньовічне” розкрито передумови появи міжнародного права середньовічного типу (3.1), природу і сутність трансформації цього права (3.2), характеризується антична основа міжнародно-правової трансформації (3.3), проаналізовано історичну долю неантичних стародавніх міжнародно-правових інститутів (3.4) і особливості трансформації елементів і компонентів стародавнього міжнародного права (3.5)

Висвітлені основні помилки в науці історії міжнародного права щодо часових і сутнісних особливостей переходу від стародавнього до середньовічного міжнародного права: формальна констатація появи нового типу права, твердження a priori щодо тяглості між стародавнім і середньовічним правом, застосування загальноісторичної методології та ін. Переважна більшість істориків міжнародного права без належної аргументації констатує, що перехід до середньовічного міжнародного права відбувся внаслідок кризи стародавнього права з падінням Римської імперії в 476 р. Проте, ця дата не вплинула на інші міжнародно-правові регіони, де також відбувався перехід до нового типу права своїми темпами, динамікою змін, у своїх часових вимірах. Невиправдано говорити про „кризу” тривалістю понад півтисячоліття.

Для усвідомлення значення перехідного періоду міжнародного права важливо встановлення сутності процесів, що проходили в ньому в цей час, їх ефективність і вплив на перебудову цього права і його динамічне пристосування до нових відносин, що склалися в міжнародній сфері. Досить чітко невідповідність норм і інститутів стародавнього міжнародного права новим обставинам можна простежити у європейському регіоні, де механізм такої перебудови був найбільш динамічним, менш тривалим і кардинально торкнувся майже всіх елементів і компонентів цього права. Але й інші регіони не були осторонь цього процесу, оскільки нові міжнародні відносини на міжрегіональному рівні впливали на них. Формування нових торговельних шляхів, зростання культурного обміну, економічного міжрегіонального співробітництва, включення у сферу цих відносин великої кількості нових держав вимагали нової динаміки міжнародного-правового регулювання. Зростає роль міжнародного договору, старі регіональні звичаї не відповідають новим міжнародним відносинам, (особливо торговельним, морським, туристичним та ін., які тяжіли до міжрегіонального рівня). Міжрегіональній спрямованості договорів все менше відповідає практично закрита „пірамідальна” структура старого міжнародного права. Нові міжнародно-правові засади формуються (з ігноруванням цієї структури) між племенами, іншими політично-владними недержавними об'єднаннями, ранньофеодальними державами та ін.

Посилення відцентрових тенденцій, до чого не були готові класичні імперії (Римська, Перська, Китай та ін.), змусило їх піти на укладення міжнародних договорів нового типу (вважається, що Рим уклав перший феодальний по суті договір з готами в 332 р., відійшов від нього, проте вже з нового договору з готами 382 р. остаточно перейшов на феодальні засади міжнародно-правового регулювання). Стародавні імперії для утримання старої пірамідальної структури в основному вдаються до двох засобів: силового і договірного (укладання нерівноправних міжнародних договорів особливо практикувала Римська імперія), Перська імперія посилено використовує третій фактор - релігію, Китай - стару міжнародно-правову доктрину, Індія - політичне мистецтво, дипломатію.

Але ці засоби виявилися малоефективними. У міжнародних відносинах V-VI ст.ст. утверджуються периферійні слов'янські, германські, арабські, сарматські, монгольські, тюркські та ін. племена, які починають диктувати принципи розбудови нових міжнародно-правових взаємин на неієрархічній основі, не відкидаючи корисних наробок стародавніх держав (тому не зовсім відповідає дійсності думка про те, що варвари знищили стародавній, зокрема античний, світ).

Механізм переходу від стародавнього до середньовічного міжнародного права автор визначає як трансформацію, тобто такий процес його розвитку, який проявляється в спадкоємності і еволюції цього права у часі і просторі, у функціях і методах впливу на міжнародні відносини, в зміні пріоритетності джерел чи суб'єктів цього права, в послідовних змінах в його інститутах, що відбуваються внаслідок докорінних змін у міжнародних відносинах.

Процеси трансформації можна поділити на дві основні категорії: зовнішні (підлягають формальному розгляду) і внутрішні (відображають закономірності змін цього права як специфічного регулятора міжнародних відносин). До першої категорії можна віднести міжнародно-правові: 1) акультурацію (зміна чи поширення міжнародного права в результаті впливу більш розвиненого субрегіонального, регіонального чи міжрегіонального права); 2) уніфікацію (спосіб вироблення в окремому субрегіоні, регіоні або на універсальному рівні спільного узгодженого міжнародно-правового комплексу норм); 3) інтеграцію (об'єднання локальних, партикулярних норм міжнародного права в субрегіональні, субрегіональних - в регіональні, останніх - в універсальні з відміною чи зміною норм, що суперечать або не узгоджені з нормами відповідно більшої сфери дії); 4) дифузію (спосіб перетворення міжнародного права шляхом проникнення в нього норм на основі запозичення більш ефективних правових приписів); 5) колонізацію (примусове поширення міжнародно-правових стандартів на регіони з менш розвиненою міжнародно-правовою культурою). До другої категорії процедур трансформації міжнародного права слід віднести різні процеси еволюції, гармонізації, глобалізації чи навіть звичайного розвитку, які акумулюють в собі динаміку внутрішніх змін на основі внутрішніх процесів, що відбуваються в цьому праві.

Історія еволюції міжнародного права не має перервності, однак має трансформаційні етапи, внаслідок яких не порушувалась його безперервність, але воно якісно змінювалося. В роботі виділяються такі трансформаційні етапи в розвитку міжнародного права: 1) трансформація традиційних правил поведінки в раннє міжнародне право в період формування вождеств і протодержав („квазітрансформація” або стадія, на якій легітимізуються норми міжнародного спілкування, їм надається юридична сила і оформленість, яка завершується на етапі становлення стародавніх держав); 2) трансформація періоду розпаду „пірамідальної” системи міжнародного права (етап переходу до раннього середньовіччя); 3) трансформація середньовічного права у класичне (межею між цими типами міжнародного права прийнято вважати укладення Вестфальського миру 1648 р.); 4) трансформація XVIII-XIX ст. і перехід до позитивістського міжнародного права цивілізованих націй; 5) трансформація міждержавного міжнародного права у зв'язку з кризою інституту держави, як основного і єдиного його суб'єкта з поступовим нарощуванням в ньому компоненту прав людини (з середини XX ст.).

Крім цих суттєвих трансформацій міжнародно-правової системи можна назвати й ряд специфічних процесів її менш кардинальних змін, що відбувалися внаслідок змін в міжнародних відносинах: перехід від міжнародного права вождеств і нестабільних ранніх держав до міжнародного права стабільних стародавніх держав, міжнародно-правові зміни в середньовіччі в результаті папської революції, зміни внаслідок криз, викликаних Першою і Другою світовими війнами XX ст., в процесі деколонізації, розпаду двополярної системи, початку процесу глобалізації та ін.

Найбільш тривалою, кардинальною і вагомою для подальшого вироблення стандартів міжнародно-правових відносин була трансформація на межі пізньостародавнього і ранньосередньовічного періодів (в Європі - перехід античного міжнародного права в середньовічне). На європейському континенті завершення цієї трансформації можна датувати етапом укріплення християнської церкви, папської революції 1075 р. та формування канонічного міжнародного права, коли утвердилася середньовічна (феодальна) державність, закріпилася тенденція до становлення універсального міжнародного права. Враховуючи те, як активно ранньофеодальні країни запозичували римське право у внутрішньодержавний правопорядок та римську міжнародно-правову культуру в регулювання своїх міжнародних відносин, можна говорити, що європейське середньовічне міжнародне право (а відтак і класичне) має античну основу, в першу чергу jus gentium.

Значній ролі jus gentium в період трансформації сприяли такі чинники: його флуктуативна природа, що виробилась в результаті неодноразових історичних трансформацій; звичаєвий характер і поєднання приватноправових і публічно-правових засад та ін. Цей правовий комплекс в ранньому середньовіччі виявився здатним пристосуватися до регулювання міжнародних відносин нового „горизонтального” типу, оскільки містив у собі засади, властиві всім народам. Завдяки jus gentium в середньовічне міжнародне право були привнесені античні імперативні принципи, загальні принципи права як спільні правові цінності різних народів. Прикладом такого переносу є закріплення принципу дипломатичної недоторканості в Дігестах, а згодом - в Салічній правді, Саксонському дзеркалі, Ломбардському зводі та ін., що робило його основоположним звичаєвим принципом ранньосередньовічного міжнародного права.

Позаантичні стародавні регіональні міжнародно-правові підсистеми не зникли, а склали основу середньовічного регіоналізму, який, пройшовши стадію класичного міжнародного права, сформував регіональні підсистеми універсального міжнародного права. Перехід від стародавнього міжнародного права до середньовічного мав свою регіональну специфіку, де кожен регіон відрізнявся від іншого як власним рівнем континуїтету, так і ступенем гнучкості, оперативності трансформації його норм і інститутів. Стародавнє індійське міжнародне право трансформувалося більш плавно і тривало, а тому межа його з індійським середньовічним міжнародним правом майже не помітна. Роль міжнародного договору, який відіграє основоположну роль в трансформації, тут, як і раніше, залишалася незначною, а головними були: 1) веди (священне писання в брахманізмі і індуїзмі); 2) смріті (законодавчі книги); 3) звичаї (ахара); 4) джерело, яке в сучасному міжнародному праві виділяється як загальні принципи права, визнані цивілізованими народам; 5) пурани. Ключову роль в переході від стародавнього до середньовічного міжнародного права без потрясінь зіграв індуїзм (головне джерело пурани), який засобами коментаторства знімав міжнародно-правові неузгодженості та розвивав міжнародно-правову думку відповідно до нових обставин.

В Китаї процес трансформації стародавнього міжнародного права в середньовічне в основному полягав у пристосуванні офіційної доктрини „світоупоряджувальної монархії” до нових умов. Вплив „периферії” на здійснення доктрини змушував Китай постійно її модернізувати, доки не утвердилися три основні міжнародно-правові підходи: 1) з країнами, які входили в сферу поширення китайської культури і поділяли її (Корея, В'єтнам та ін.) панувала офіційна доктрина „світоупоряджувальної монархії”, і їй відповідала міжнародно-правова практика; 2) з країнами півночі і північного заходу, з якими сам Китай був зацікавлений розвивати відносини, але котрі чинили опір цьому і не визнавали його доктрини, вона не діяла в офіційних відносинах, але як доктрина не відкидалась; 3) з країнами, з якими Китай не мав інтересу підтримувати відносини і які не визнавали його доктрину, вона не застосовувалася. Китай порівняно з іншими регіонами найдовше підтримував норми стародавнього міжнародного права, а їх зміні чинив опір.

В Кушанській імперії ефективніше за інші регіони поєднувалися кращі досягнення партнерів по співробітництву чи посередників: греко-елліністичні, китайсько-буддистські, згодом - індійські, парфянські та ін. Завдяки такій відкритості регіону його міжнародний правопорядок і правосвідомість змінювались на основі толерантності, прагматичного врахування інтересів партнерів (тут рано утверджується принцип рівноправності), але поразки від Сасанідів призвели до розпаду імперії, а потім до занепаду кушанської міжнародно-правової культури.

Перська імперія формувала основні засади міжнародного права на положеннях зороастризму з визнанням принципу універсальності цього права, суб'єктами якого є люди, народи і держави (останні мають бути рівноправними), визнанням міжнародного договору головним джерелом цього права тощо. Після арабського завоювання Перський регіон припинив міжнародно-правову діяльність.

Не тривалою виявилася і номадно-кочова міжнародно-правова культура (особливо регіону Середньої Азії), яка поєднувала м'які форми протекторату з паритетними відносинами, визнання ієрархії міжнародно-правових звичаїв і укладення договорів з врахуванням цієї ієрархії та ін.

Процес трансформації заторкнув майже весь міжнародно-правовий масив - від елементів (норм) до компонентів (інститутів та їх сукупностей). Багато норм стародавнього міжнародного права взагалі вилучались з ужитку, відчутних змін зазнали інститути шлюбних договорів, міжнародної правосуб'єктності та ін.; започаткувався процес формування галузей, які стародавньому міжнародному праву не властиві. Сама норма як структурний елемент міжнародного права у її побудові: гіпотеза-диспозиція-санкція практично без змін перейшла в ранньосередньовічне право. Але як конкретне правило поведінки більшість партикулярних норм, що характеризували стародавнє міжнародне право, зникають або зазнають суттєвих змін. Низка стародавніх норм знов з'являється в ранньосередньовічному міжнародному праві: відомі Месопотамії норми делімітації, демаркації, статусу кордонів, які в період Римської імперії практично не застосовувались, знову з'явилися з врахуванням стародавніх звичаїв використовувати природне середовище (проходження річки, гори, пустелі та ін.) при встановленні лінії кордону. Деякі норми зазнали менших змін (правило писати договір панівною мовою в регіоні замінено паралельним написанням текстів мовами сторін, ієрархія договорів залежно від сторін-правителів замінена ієрархією залежно від об'єкту регулювання, зникли норми-присяги богам в договорах та ін.). Незначних змін зазнали інститут боротьби з піратством (індивідуальні заходи замінено колективними, а продаж піратів у рабство кримінальною відповідальністю), мирного вирішення спорів та ін.

На трансформації інститутів міжнародного права більш чітко простежується зміна типу міжнародних відносин. Суттєво оновлюються стародавні інститути міжнародної відповідальності, нейтралітету, статусу території, кордонів, правового статусу іноземців, відкритого моря та ін., з'являються нові: міжнародних рік, режимів економічної торгівлі, статусу нейтральних суден у мирний і воєнний час тощо. Між деякими інститутами формуються зв'язки, по суті, галузевого характеру (договірного, морського, торговельного, посольського права, права війни та ін.). Деякі класичні публічно-правові інститути стародавнього міжнародного права остаточно трансформуються у приватноправові (інститути торгівлі, яку здійснюють приватні особи).

Менших змін зазнали загальні принципи права (lex posterior derogat priori, lex specialis derogat generalis та ін.), але для практики раннього середньовіччя більш характерне укладення окремих міжнародних договорів, аніж пряме застосування цих принципів (на них посилаються в основному у внутрішньодержавному праві). Принципи міжнародного публічного права (pacta sunt servanda, рівноправності та ін.) в процесі трансформації було уточнено, приведено у відповідність до нових відносин. Практично незмінним залишився правовий комплекс jus cogens (змінилася лише аргументація обов'язкової сили - античний політеїзм замінено монотеїзмом, посиланням на положення Біблії чи Корану). У ході трансформації елементів і компонентів стародавнього міжнародного права його структура поступово набуває рис, властивих майбутній системі класичного міжнародного права.

У розділі 4 „Історія середньовічного міжнародного права” досліджено динаміку становлення цього права, розглянуто питання послаблення міжрегіональної міжнародно-правової відокремленості (4.1), утвердження міжнародного права як міждержавного (4.2), зростання ролі договору як його основного джерела (4.3), охарактеризовано основні інститути середньовічного міжнародного права (4.4), висвітлено особливості і порядок формування його галузей (4.5), розкрито особливості і основні напрями формування міжнародно-правової культури Київської Русі як одного з найбільш типових феодальних міжнародно-правових регіонів (4.6).

Докласичне міжнародне право, сформувавшись на стародавній регіональній основі, в ранньому середньовіччі тяжіє до послаблення міжрегіональної відокремленості, започаткування універсальних засад і формування міжрегіонального нормативного масиву. На міжнародному праві в цілому це позначилося зростанням об'єктів міжрегіонального правового регулювання, на його структурі - тенденцією до пріоритету норм міжрегіонального характеру над регіональними і локальними. В ранньому середньовіччі можна говорити лише про окремі прояви універсалістського характеру, оскільки регіональний розвиток не згасав і проявлявся у синоцентризмі, мусульманоцентризмі, європоцентризмі та ін.

Суттєву роль у послабленні регіональної відокремленості зіграло велике переселення народів, зростання міжрегіонального культурного обміну, формування релігій, які не сприймали регіонального поділу, утворення середньовічних імперій на міжрегіональному рівні, відродження чи утвердження торговельних доріг („лазуритова” з Амудар'ї на Памірі через Іран до арабських князівств Аравійського півострову і Єгипту, „соляна”, що об'єднала три континенти від центральних регіонів Африки до Європи і Азії, „царська” від середземноморських міст до держав Середньої Азії, „із варяг у греки” від Скандинавії через Київську Русь до Візантії та інших середземноморських держав, „Великий шовковий шлях”, що з'єднав Тихий, Індійський і Атлантичний океани) та ін. Зростання міжрегіональної торгівлі призводило до появи нових інститутів (міжнародних рік, консульства) чи розвитку старих (відкритого моря, статусу території).

Оскільки співробітництво з віддаленими регіонами здебільшого було можливим лише для держав і на договірній основі, то й міжнародне право набувало рис міждержавного з приматом договору, як основного джерела. Ця тенденція зміцнювалась, але переважати міждержавне право стане лише в класичний період з XIX ст. З утвердженням міждержавного права формується доктрина суверенітету, хоча не досить послідовно: висловлена Ф.Вітторіа концепція, що державі належить суверенітет, не була підхоплена, а перемогла доктрина Ж.Бодена, що правителю належить здійснювати основні міжнародні правотворчі і правозастосовні функції.

Народи середньовічної Азії розуміли міжнародне право лише як міждержавне (Європа приєднається до цієї тенденції значно пізніше). Ієрархія суб'єктів цього права в Азії є наслідком ієрархії держав, а не правителів чи народів. В Індії категорія „держава” міститься в „Артхашастрі” і „Законах Ману”. Мусульманське право взагалі не визнавало міжнародних зносин поза сферою держави (лише в XX ст. почався відхід від суто етатичної концепції). Китайська офіційна доктрина міжнародного права, як і в стародавній період, будується на індивідуалізованій владі: правитель є основоположним, але він має уособлювати державу.

Не в усіх середньовічних регіонах міжнародний договір відігравав однакову роль. В Індії він значно поступався доктрині, в Китаї - офіційній доктрині і звичаю (але використовувався як засіб розбудови синоцентристського міжнародного права). В мусульманському міжнародному праві договір високо шанується, оскільки „з невірними не може бути спільних звичаїв”.

Європа запозичила техніку укладання міжнародних договорів через Візантію у персів, але тут ще довго публічно-правові елементи будуть змішуватися з приватноправовими (навіть у XVII-XVIII ст.). Кількість міжнародних договорів скорочується в I-IV ст. н.е. до окремих угод на регіональному і поодиноких на міжрегіональному рівні, у IV-VII ст. ця кількість зростає до десятків договорів, з VIII ст. по XV ст. окремі держави в різних регіонах (як правило, ті, що найбільш потужно розвивались на основі міжрегіонального співробітництва) укладають сотні міжнародних договорів. Така динаміка збережеться надалі.

Сторонами (учасниками) міжнародних договорів виступало дуже широке коло суб'єктів. Держави в них представляли імператори, царі, сенати, визначені народом особи з публічно-владними повноваженнями на укладення договору, інші правителі (королі, принци, дюки, халіфи і т.п.). Найчастіше учасниками договору вказуються король, потім - імператор, герцог, граф, сеньйор, місто, сеньйорат, держава, Папа, Тевтонський орден, принц, країна, кантон, дож та ін. Нерідко глави держав дозволяли членам своєї сім'ї укладати міжнародний договір, а від імені церкви такі договори укладали: абат, єпископ, абатство і т.д. Часто повноваження укладати договір видавалися послам, регентам, консулам, міністрам двору та іншим уповноваженим особам. Велика кількість осіб, уповноважених на укладання міжнародного договору, є проявом невисокої юридичної техніки (наприклад, нараховуються десятки назв таких договорів; частіше назви походили з предмету, об'єкту угоди). За середньовічними класифікаціями частіше за все укладалися міжнародні договори про мир і перемир'я; менше - договори про союз, унію, конфедерацію; потім договори про дружбу, з питань правосуб'єктності, визнання, правонаступництва, державної території, укладені римськими папами та представниками церкви, договори про порядок укладення угод, їх основний зміст і умови виконання, з посольського, торговельного, морського права, права війни, мирних засобів вирішення конфліктів, міжнародної відповідальності та ін.

Багато в чому завдяки міжнародному договору, інститути середньовічного міжнародного права набувають більш вираженої форми, аніж у стародавньому праві. Це, в свою чергу, вплинуло на середньовічну міжнародно-правову думку, яка вже структуровано підходить до міжнародного права, виділяє поняття (назви його інститутів), які з часом могли змінюватися, але які несли в собі розуміння, що міжнародне право володіє внутрішньою єдністю норм і принципів, стандартів, які можна виокремити лише за предметом (об'єктом) правового регулювання, навколо якого вони об'єднані. В тлумаченнях юристів середньовіччя термін „інститут міжнародного права” вперше набуває смислового навантаження.

На перший план виходять принципи міжнародного балансу сил (характерний вже для регіонального стародавнього міжнародного права), легітимізму і національності, які сприятимуть виробленню в ньому координаційних засад на договірній, суверенній основі. Витоки структурування міжнародного права середньовічного типу простежуються у становленні загальноправових інститутів: правосуб'єктності, визнання, правонаступництва, відповідальності, статусу території, іноземців та ін. В них виробляються свої міжнародно-правові стандарти і вимоги. Так, до суб'єктів міжнародного права висувались вимоги: наявність території і здійснення публічної влади над нею, здійснення публічних зовнішніх зносин та державної зовнішньої торгівлі, здатність укладати міжнародні договори і забезпечити їх виконання, нести міжнародну відповідальність (деліктоздатність), вимагати від інших суб'єктів міжнародного права нести відповідальність за недотримання своїх зобов'язань, оголосити і вести не приватну війну та ін.

Відбувається структуризація окремих інститутів за предметом і методом регулювання. В праві міжнародних договорів формуються окремі сукупності норм щодо укладення угоди; правила, що встановлюють зобов'язання щодо виконання договорів, визначають умови ратифікації, нечинності, припинення дії договору, пролонгації та ін. В посольському праві формуються нові підінститути: дипломатичних рангів і класів, повноважень, вірчих документів; процедури дипломатичних переговорів, дипломатії на вищому рівні, а згодом статусу постійних дипломатичних представництв, консулів та ін. В торговельному праві не тільки формується інститут найбільш сприятливого режиму, а й остаточно поділяється об'єкт регулювання: публічно-правова і приватноправова торгівля, започатковуються нові інститути ярмарок, привілеїв, остаточно закріплюється принцип взаємності як основа торгівлі, вводиться інститут колективного управління в торговельних колоніях та ін. Сутність деяких інститутів змінилася під впливом церкви (римський папа перебрав на себе функції міжнародного арбітра і посередника, на церковних соборах запроваджено інститут перемир'я та ін.).

Активно розвивається міжнародне морське право завдяки визнанню принципу свободи морів, в рамках якого зароджуються нові середньовічні інститути міжнародних рік та каперства. З розвитком феодальної держави інститут мирного вирішення міжнародних спорів позбувається приватноправових елементів і стає принципом міжнародного публічного права. В рамках мирного вирішення спорів поряд з арбітражем, посередництвом, інститутом третейських суддів запроваджуються інші види (слідчі, узгоджувальні комісії, добрі послуги та ін.).

В праві війни разом з стародавніми інститутами (оголошення, ведення і припинення війни), утверджується інститут поєдинків між правителями, облоги як заміни воєнних дій, лицарства, морського і суходільного нейтралітету, статусу власності, призових судів та ін.

Структуризація середньовічних інститутів міжнародного права на підінститути призвела до формування галузей. В період феодальної роздробленості (X-XIII ст.) складаються окремі галузеві комплекси ще з не дуже тісними і тривалими міжгалузевими зв'язками. А з періоду утворення великих феодальних станових монархій, і особливо з початком абсолютизму (XIII-XV ст.), можна говорити про активне формування практично всіх відомих галузей цього права (першими утворюються ті з них, що регулюють найбільш важливі види зносин: право міжнародних договорів, війни, посольське, торговельне, морське право).

В Середні віки закладається такий механізм утворення галузі міжнародного права: а) існуючі комплекси норм та вже утворені інститути, які мали спільний об'єкт (предмет) регулювання (вид міжнародних відносин - посольські, договірні, торговельні тощо) об'єднуються у відповідну галузь з укріпленням внутрішніх зв'язків між ними; б) в основу утворення галузей покладено відповідний імперативний (галузевий) принцип (pacta sunt servanda, недоторканність послів, свободи відкритого моря, найбільш сприятливого режиму торгівлі та ін.); в) залежно від виду відносин, що є об'єктом регулювання галузі, формуються її основоположні джерела (одна галузь може формуватися переважно на основі міжнародних звичаїв, в іншій превалює договір, третя формується на основі кодифікації окремих її інститутів, інша - має доктринальні джерела (як проекти „вічного миру”).

Порівняльно-правовий аналіз міжнародного права Київської Русі та інших середньовічних регіонів свідчить, що цей регіон можна вважати класичним зразком утвердження феодального міжнародного права у світовій спільноті, якому не була властива азійська відчуженість, мусульманська агресивна релігійність, західноєвропейський мілітаризм. Міжнародно-правова культура цього регіону самодостатня, глибинна за історико-правовим походженням і водночас досить відкрита, сприймаюча передове в плані міжнародно-правової акультурації.

Виділяються три основні напрями становлення і розвитку міжнародного права Київської Русі: 1) поширення на зносини з іншими державами власних міжнародно-правових стандартів і норм (так Київська Русь вводить в міжнародну практику відправку до іноземних правителів посольств і окремих агентів з метою інформування про зміни внутрішньополітичного і зовнішньополітичного характеру, з договірними ініціативами, та ін.; практично в односторонньому порядку запроваджує не обмежене для іноземців право в'їзду на свою територію; на більш демократичних засадах укладає договори з іноземними контрагентами про службу у своєму війську без насильного залучення в свою культуру, мову та ін., нерідко зі збереженням їх власної військової структури і керівництва; вимагає дотримуватися міжнародно-правових зобов'язань, взятих в односторонньому порядку; добивається, щоб у відносинах з нею не застосовувалися норми і звичаї міжнародного права, що поступаються в гуманності „руським звичаям”; завдяки Київській Русі Європа (передусім Візантія) змушена була відмовитися від „берегового права”, ввела в міжнародні договори норму „Руської Правди” про зрівняння в правах іноземців з жителями власної держави, визнала руську систему покарання кримінального чи цивільного характеру за порушення норм міжнародного договору, введення, крім державної індивідуальної відповідальності її підданих за неналежне виконання угод - тому міжнародні договори Київської Русі завжди містили норми кримінального, цивільного чи адміністративного характеру; Київська Русь дотримувалася юридичної ієрархії таких угод: міждержавний договір, потім - міжкнязівські угоди і, нарешті, внутрішнє право, до якого належали договори князя з народом); 2) запозичення в іноземних держав (передусім візантійсько-західноєвропейського регіону) більш прогресивних норм міжнародного права (спроби окремих дослідників вивести „руські витоки” принципів „поваги до чужої території”, невтручання у внутрішні справи чи свободи відкритого моря не підтверджуються, а літописні згадки, в яких вони знаходять доказ цієї тези, є переказом Біблії; документальні підтвердження інших принципів в часовому вимірі значно поступаються аналогічним документам Візантії чи країн Західної Європи; специфічно „руською” вимогою тут можна вважати хіба що наполягання, „щоб їх застосовували всі” (побоювання виявитися в дискримінаційному становищі); 3) вироблення спільних норм і принципів міжнародного права з державами інших регіонів у їх взаємному співробітництві (основним засобом вироблення таких норм був міжнародний договір; спільними зусиллями у співробітництві з Київською Руссю утвердилися норми: інституту супроводу посольств з метою забезпечення їх безпеки від кордону в'їзду до столиці і до кордону виїзду; нові дипломатичні ранги, право кожної держави вносити зміни в дипломатичний протокол і церемоніал без приниження іншої сторони; розширився об'єкт міжнародно-правового регулювання, за рахунок нових правил торгівлі, статусу іноземців, притулку та ін., більш інтенсивно Київська Русь вплинула на формування витоків права міжнародних організацій (завдяки міжкнязівським з'їздам), становлення слідчих і узгоджувальних комісій при вирішення прикордонних спорів, надання привілейованого режиму торговцям з їх власними статутами і системою управління - старійшинами та ін.).

Вплив іноземної міжнародно-правової культури на Київську Русь здебільшого відбувався трьома каналами: 1) через латинську культурну спадщину (засвоєння німецьких, чеських, франкських, скандинавських, польських та ін. традицій), яка в період Галицько-Волинського князівства навіть стала превалюючою; 2) через греко-слов'янську спадщину (візантійські традиції, які, в свою чергу, сягали аж до Гомера, зокрема вплив „Іліади” і „Одисеї” на „Слово о полку Ігоревім” та ін., традиції слов'янських держав півдня Європи, в першу чергу Болгарії, та ін.); 3) через міжнародно-правову культуру східних від Київської Русі народів (половців, волзьких болгар, регіону Кавказу, передусім Грузії, Вірменії, а також Сирії включно до індійсько-китайських регіонів).

У розділі 5 „Розвиток теорії міжнародного права в середні віки” висвітлено формування європейської міжнародно-правової думки (5.1), особливості її світського напряму (5.1.1), міжнародно-правові ідеї отців церкви, каноністів і коментаторів (5.1.2), міжнародно-правову схоластику глосаторів і постглосаторів (5.1.3), проаналізовано біполярну міжнародно-правову ідеологію Індії (5.2), міжнародно-правову думку Китаю (5.3), визначено витоки і специфіку ісламської доктрини міжнародного права (5.4), сутність і історичну долю міжнародно-правової думки позаєвроазійських регіонів (5.5), становлення шкіл міжнародного права (5.6).

В роботі доведено хибність тверджень істориків міжнародного права, що раннє середньовіччя (більш категоричне твердження - все перше тисячоліття) не мало теоретичних розробок цього права. У той час європейська міжнародно-правова думка розвивається за двома основними напрямами: 1) світський; 2) релігійний (християнський), до яких згодом долучається третій напрям - суто юридичний (школи глосаторів і постглосаторів). Представників світського напряму становлення середньовічної міжнародно-правової теорії можна поділити на три плеяди відповідно до етапів розвитку цього права: 1) ранньосередньовічний (А.М.С.Боецій, М.А.Кассіодор, Іордан, І.С.Еругена, та ін.) на етапі трансформації стародавнього міжнародного права в середньовічне; проблематика їх досліджень: пристосування античної міжнародно-правової думки і практики до нових умов, обґрунтування світської влади, розкриття особливостей міжнародної правосуб'єктності, започаткування теорій „вічного миру” як основи європейського правопорядку; 2) становлення середньовічної міжнародно-правової доктрини (Дж.Солсбері, А.Данте, В.Оккам, П.Дюбуа, М.Падуанський, М.Кузанський, К.Пізанська, І.Подебрад та ін.) - етап завершення формування середньовічних міжнародно-правових концепцій (світової монархії - А.Данте, міжнародно-правових питань взаємодії світської і церковної влади - В.Оккам, справедливості і рівності у міжнародних відносинах - Дж.Солсбері, проектів „вічного миру” - П.Дюбуа, М.Падуанський, І.Подебрад та ін., побудови міжнародної системи держав на основі справедливості К.Пізанська та ін.); 3) формування національних шкіл і власне науки міжнародного права.

З IV ст. н.е. в Європі з'являються фундаментальні праці мислителів теологічного напряму, спрямовані на формування нової міжнародно-правової ідеології (А.Медіоланський А.Блаженний, папи Лев I, Григорій I, Геласій I, Микола I, Св.Авітус, І.Севільський, А.Алкуїн, Агобард, Р. Гинкмар, Граціан, каноністи і коментатори, Т.Аквінський, християнські основоположники шкіл міжнародного права Ф.Вітторіа, Д.Сото, Ф.Суарес та ін.). Вчення Т.Аквінського охопило практично усі аспекти природи і сутності міжнародного права (теологи вважають його родоначальником науки цього права).

Середньовічні глосатори і постглосатори (Ірнерій, Яков, Булгар, Мартін, Гуго, Плацентін, Аккурсій, Ж.Равіньї, Р.Маламбер, Ч.Пістойський, Бартоло де Сассоферато, Балдус де Убалдіс та ін.) працювали над гармонізацією положень римського (античного) міжнародного права з особливостями міжнародних відносин середньовіччя. Їх пошук положень римського права народів, придатних розв'язати нагальні проблеми феодальних міжнародних відносин часто приводив навіть до більш успішних результатів, аніж мали каноністи, узгоджуючи норми середньовічного міжнародного права з християнськими канонами. Завдяки їх тлумаченням римське право народів поширюється в Європі. Вони добились доктринального визнання міста, не залежного від будь-якої суверенної влади, суб'єктом міжнародного права, ввели класифікацію суб'єктів цього права; відродили античні концепції природної рівності, справедливості і правотворчості, що базується на розумі і природі, римську тріаду права (цивільне, природне, право народів); започаткували поділ норм, що діють в міжнародних відносинах, на публічно-правові і приватноправові і доктринально запровадили їх ієрархію; започаткували доктринальне обґрунтування нових інститутів міжнародного права (територіальних вод, міжнародних рік, митного права та ін.); заклали основи правознавства як науки та ін. Вчення глосаторів і постглосаторів було покладено в основу передусім італійської, іспанської, та голландської шкіл міжнародного права.

В роботі спростовується пануюча в науці думка, що середньовічна Індія притримувалася стародавніх міжнародно-правових ідей, оскільки оперувала тим самим джерельним матеріалом. Індуси дійсно сильно були пов'язані з правилами і стандартами, викладеними в стародавніх джерелах, але їм, як і іншим народам, властивий розвиток міжнародно-правової ідеології. Зміни і новації в міжнародно-правові погляди вносилися шляхом коментаторства стародавніх джерел (зокрема є кілька коментаторських збірників „Законів Ману”: Медхатітхи IX ст., Говіндараджі XII-XIII ст., Нараяни XIV ст., Куллюкабхатти XV ст., Рагхавананди XVII-XVIII ст., Нандани і Рамачандри XVIII ст. та ін.; кожен з яких по-своєму приводив у відповідність „Закони Ману” з міжнародними реаліями). Переробці і пристосуванню піддавались „Дхармашастра Наради”, „Яджневалкья смріті”, „Упанішади” та ін.; з часом склалися окремі школи збереження і коментування стародавніх текстів.

Індійські вчені розпочинають становлення середньовічних міжнародно-правових ідей періодом Раджпут (до і після 648 р. н.е.), коли ще зберігається тенденція поділу всього комплексу таких думок і ідей по трьох напрямах: міжнародно-правові ідеї сутності права миру, погляди на право війни і розвиток ідей нейтралітету. Про утвердження середньовічної міжнародно-правової думки можна говорити з періоду мусульманської експансії, коли: 1) принципово змінюється сутність поглядів під впливом мусульманських міжнародно-правових ідей і всі доктрини можна поділити на: а) мусульманські доктрини міжнародного права в Індії, які мало чим відрізнялися від інших мусульманських доктрин позаіндійського регіону, б) доктрини країн Арьяварти, які в цілому зберегли спадковість індійських міжнародно-правових поглядів; 2) в доктрині різко знизилося значення, яке надавалося інституту нейтралітету.

Мусульманська експансія започаткувала в Індії біполярний розвиток міжнародно-правової думки: мусульманський (переважаючий) і індуїстський (відмовився від запозичення інших світоглядних надбань). В частині, де функціонували незалежні індійські царства, міжнародно-правовий індуїзм розвивався на властивих йому засадах, а в царствах, окупованих мусульманами, запанувало ісламське вчення. Кожна з ідеологій (індуїстська і мусульманська) проявили певну толерантність щодо іншої, але ніколи не переймали її аргументів комплексно. Втім, індуїстські доктрини міжнародного права змушені були враховувати ісламські світоглядні стереотипи, що проявилося у відході від концепції гуманного ведення війни; концептуально змінилася ієрархія джерел міжнародного права, серед яких пріоритет визнано за Кораном; трансформувався інститут міжнародної правосуб'єктності (нова ієрархія суб'єктів на чолі з халіфом Багдада) та ін.; але майже не зазнали змін доктрини щодо посольського права.

Не підтверджує аналіз і тверджень дослідників стосовно міжнародно-правової ідеології середньовічного Китаю, зокрема, що 1) нічого нового в середньовічних міжнародно-правових поглядах Китаю порівняно з стародавнім періодом немає; 2) розвинена стародавня міжнародно-правова думка Китаю занепадає в середньовічний період. Синоцентризм як особлива міжнародно-правова ідеологія розвивався аж до XIX ст. Синоцентристська міжнародно-правова ідеологія базувалась на таких засадах: 1) випереджаючий інші регіони політико-економічний, науковий і культурний потенціал; 2) особливості міжнародно-правового регулювання в регіоні, за якими всі його держави здійснювали свої відносини з країнами інших регіонів через Китай (панування китайських норм, звичаїв, ритуалів); 3) запровадження в регіоні міжнародної системи данини (нав'язаної і визначеної Китаєм).

Основоположною в середньовічній китайській міжнародно-правовій доктрині залишилась офіційна - універсальної, „світоупоряджувальної монархії”. Головними ідейними напрямами були конфуціанство, даосизм, легізм і буддизм, які час від часу змінювали одна одну чи поділялись на менш впливові школи (конфуціанство поділялося на 8 шкіл, які часто дискутували між собою).

Переважно звичаєві норми доісламських племен, общин та народів, які населяли Аравійський півострів, з появою на початку VIІ ст. ісламу, як релігійної системи, лягли в основу мусульманського права (шаріат), яке є складовою ісламу, як соціально-релігійної системи на основі вчення Мухамеда. Ісламське міжнародне право (сійар) є складовою шаріату. Виключну вагу в ньому займає доктрина (одне з основних його джерел). Враховуючи, що положення Корану не могли охоплювати усіх випадків, які потребували правового врегулювання, а мусульманське право не могло відійти від принципів, викладених в ньому, заповнення прогалин стало функцією правової доктрини - тлумачення ситуацій на засадах ісламу. В Х ст. було проведено доктринальну кодифікацію мусульманського права, після чого в своїй основі воно зазнавало мінімальних змін. Класичним мусульманським правом є вироблене у VIII-Х ст.ст. на основі релігійного вчення, доктринально-правового тлумачення та звичаєво-правової бази доісламських народів.

Крім принципу непорушного дотримання міжнародних договорів основою мусульманського міжнародного права був принцип взаємності. Найбільше значення в системі сійар належить врегулюванню питань війни. У сфері права миру в ісламський доктрині можна виділити практично ті ж галузі, що й в європейському праві - торгівлі, посольських та договірних відносин.

Уява про міжнародне право корінних народів Океанії, Австралії, Нової Зеландії, Центральної і Південної Африки базувалась на звичаях і зводилась до сфери дипломатії (статус агентів, інші правила посольського права), війни, окремих мирних засобів вирішення спорів, договорів про союзи, мир, правил торгівлі тощо.

Міжнародно-правова ідеологія корінних народів Латинської Америки не вплинула на загальне міжнародне право внаслідок її знищення колонізаторами. Інки були переконані в тому, що бог-Сонце наказує їм діяти щодо ворогів та взагалі усіх іноземців милосердно. Відповідно практично всі їх війни закінчувались актом пробачення противника, звільненням військовополонених, похованням їх вбитих, щоправда, за обрядом інків. Міжнародно-правові погляди ацтеків вирізнялись більшою нетерпимістю до іноземців, в т.ч. військовополонених. Майя мали досить розвинуте дипломатичне право (з визнанням посольської недоторканності і привілеїв), легко піддавалися запозиченню іноземної міжнародно-правової ідеології.

Формування перших національних шкіл міжнародного права в Європі можна віднести до ХV-ХVІІ ст.ст. Раніше інших стала формуватись італійська школа на основі школи глосаторів. Її появі сприяло вигідне торгівельне та геополітичне становище італійських міст. В ХV-ХVІ ст.ст. італійська міжнародно-правова думка розвивається, головним чином, завдяки працям італійських дипломатів і політичних діячів. Як і постглосатори, вони дають теоретичне тлумачення політики італійських міст, республік, інтереси яких вони представляли на практиці (тлумачення міжнародної правосуб'єктності, статусу територій та кордонів, у т.ч. морських).

Іспанська школа формується у період активної колонізаційної політики імперії і як наслідок її зміцнення під переважаючим впливом католицьких теологічних доктрин. В ній зародилась ідея, що позначить теорію міжнародного права аж до ХХ ст., за якою воно є „правом християнських народів”. Потім ця ідея трансформується в теорію „права цивілізованих націй”. Ф.Вітторіа (1480-1546) - фундатор школи Саламанки, до якої належали В.де Менчага, Д.Сото та ін., і яку практично ототожнюють з іспанською середньовічною школою міжнародного права.

Французька школа міжнародного права характеризується спрямованістю на вирішення політичних проблем, є більш „практично орієнованою”. Її перші представники (Ж.Боден, М. Де Бетунь, Е.Крюсе та ін.) мають на меті вирішення внутрішньодержавних, класово-соціальних питань.

На особливості англійської школи вплинуло раціоналістичне вчення природного права (Т.Гоббс, Дж.Локк), ідеї гуманізму (Т.Мор). Під впливом морської колоніальної діяльності Англії позиції англійських вчених-міжнародників визначались необхідністю обґрунтування свободи морів, територіального моря (Дж.Селден), тлумачення прав на колонізовані території і взаємин з їх народами (А.Джентілі) тощо.

Польська школа міжнародного права почала формуватись у ХV ст. на базі Юридичного колегіуму Краківського університету в період ускладнення положення Польщі, війн з Тевтонським Орденом. Характерною рисою школи був тісний зв'язок із теологічним напрямом міжнародно-правових вчень, а воєнно-політична обстановка зумовила її спрямованість у працях С.Скарбімержа, П.Володкевича та ін.

На представника голландської школи міжнародного права А. де Вікефорта (1598-1686) вплинула французька політика переважання ідей щодо практичного вирішення міжнародно-правових проблем (робота „Посол та його функції”). Одним з фундаторів цієї школи є Г.Гроцій (1583-1645), на позицію якого справили вплив міжнародні події того часу - Тридцятилітня війна 1618-1648 рр. і фактичний початок розпаду Священної Римської імперії. Він одним з перших побачив кінець феодальних правовідносин. Тому й першим запропонував модель міжнародного права, яке б відповідало порядку нового буржуазного типу.