Судовий захист майнових цивільних прав

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

СУДОВИЙ ЗАХИСТ МАЙНОВИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

Спеціальність 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

П'ЯНОВА ЯНА ВАЛЕРІЇВНА

Харків - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор Спасибо-Фатєєва Інна Валентинівна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри цивільного права, член-кореспондент Академії правових наук України.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Луць Володимир Васильович, Академія муніципального управління, завідуючий кафедри цивільно-правових дисциплін, академік Академії правових наук України;

кандидат юридичних наук, доцент Кройтор Володимир Андрійович, Харківський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри цивільно-правових дисциплін.

Захист відбудеться « 02 » червня 2009 р. о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий «30 » квітня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Яроцький В.Л.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

захист позов цивільний речовий

Актуальність теми. Реалізація суб'єктивних цивільних прав у реальному соціальному бутті досить часто стикається з їх порушенням, що відповідно потребує захисту. Від ефективності захисту прав залежить приватна сфера осіб, цивільний оборот та інші чинники, які в цілому є показниками стану всього суспільства. Цивільним законодавством передбачаються різні способи захисту прав. Однак практика доводить, що існують проблеми в обранні того чи іншого способу захисту, їх допустимості при певних видах правопорушень, виникає потреба в способах захисту, які не передбачені законом. Особливі труднощі породжують норми права, які не встановлюють наслідки порушень прав осіб, що вимушує суди застосовувати аналогію закону та аналогію права. Велика кількість справ з розгляду спорів щодо захисту речових, зобов'язальних та корпоративних прав спричиняє необхідність їх узагальнення вищими судовими інстанціями і надання відповідних рекомендацій судам в актах органів судової влади. Разом з тим це викликає необхідність аналізу причин, які стали підставою для виникнення спорів, і порядку їх вирішення судами. Часто це пов'язано з недоліками законодавства, яке потребує вдосконалення, про що свідчить судова практика. Наукового осмислення ситуації явно не вистачає, і хоча в Україні досліджувалися питання захисту, але, як правило, захисту певних прав або в певних напрямах - права власності, прав акціонерів тощо.

Теоретичною основою дослідження проблематики захисту суб'єктивних цивільних прав стали наукові праці С. С. Алексєєва, А. Б. Бабаєва, С. М. Братуся, О. В. Бринцева, О. П. Вершиніна, В. П. Грибанова, М. А. Гуревича, І. О. Дзери, О. В. Дзери, П. Ф. Єлісейкіна, О. С. Іоффе, А. Г. Карапетова, О. О. Красавчикова, С. А. Медведєва, Е. Я. Мотовіловкера, М. С. Мурашка, Е. Б. Осипова, М. А. Рожкової, З. В. Ромовської, С. В. Сарбаша, К. І. Скловського, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Суханова, Ю. К. Толстого, С. В. Третьякова, О. М. Тужи-лової-Орданської, Д. М. Чечота, М. С. Шакаряна та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі цивільного права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого відповідно до цільової комплексної програми «Проблеми ефективності правового регулювання цивільних відносин в Україні», номер державної реєстрації 0106u002288. Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, протокол № 10 від 25 травня 2001 р.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є вдосконалення захисту суб'єктивних цивільних прав, що може бути здійснено завдяки врахуванню потреб практики в розробці відповідних правових механізмів та їх втілення в норми законів.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань: 1) проаналізувати співвідношення понять «регулювання», «охорона» та «захист» і з'ясувати правову сутність останнього як елементу суб'єктивного цивільного права; 2) визначити засади і підстави обрання особою того чи іншого способу захисту; 3) виявити шляхи до розв'язання проблем «конкуренції позовів»; 4) запропонувати способи захисту прав, які не передбачені законом; 5) з'ясувати правовідносини, які виникають при захисті цивільних прав; 6) дослідити речові, зобов'язальні та корпоративні способи захисту цивільних прав.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини, що виникають при порушенні суб'єктивних цивільних прав осіб та спрямовані на їх захист.

Предмет дослідження - теоретичні основи і практичні питання права на захист та здійснення його особою, права якої порушені, нормативно-правові акти, практика їх застосування, доктрини, теорії та наукові позиції щодо права на захист.

Методи дослідження. У процесі дослідження було застосовано загальнонаукові та спеціальні методи пізнання: порівняльний метод - при дослідженні способів захисту різних суб'єктивних прав, який дозволив виявити тенденції відносин, що складалися при цьому; формально-логічний метод - при з'ясуванні юридичної природи права на захист, за допомогою цього методу здійснювалися обробка, аналіз емпіричного матеріалу, судової практики, визначено послідовність формулювання суджень, понять і умовиводів; метод прогнозування застосовано для виявлення шляхів удосконалення нормативно-правового регулювання захисту цивільних прав; догматичний метод використовувався при проведенні аналізу норм чинного законодавства, виявленні прогалин та дав змогу сформулювати пропозиції щодо вдосконалення законодавства.

Шляхом аналізу та синтезу виявлялися залежності рівня реалізації та захисту цивільних прав від рівня їх регулювання. У процесі дослідження використовувалися також інші загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні комплексного дослідження захисту суб'єктивних цивільних прав, яке побудовано, виходячи з потреб судової практики, та формуванні нових наукових висновків, пропозицій та положень, що виносяться на захист.

1. Наводяться нові аргументи щодо співвідношення понять охорони та захисту з відповідною кваліфікацією правовідносин, які внаслідок правопорушення перетворюються з охоронних на захисні. Охорона і захист є різноплановими, різноплощинними категоріями. Охорона - категорія етапу нормального існування суб'єктивного права, причому категорія, що належить до явищ об'єктивного права, яким регулюються ті можливості, що надаються суб'єктам як учасникам конкретних правовідносин. Захист - категорія суб'єктивного права в порушеному стані. Це міра можливої поведінки особи, права якої порушені, яку вона обирає з тих можливостей, що їй надаються об'єктивним правом.

2. Вперше доводиться, що право на захист є секундарним правом, яке неможливо визнавати окремим суб'єктивним правом з таких причин: (а) праву на захист властиві свої дії управненої особи - обрати спосіб захисту, звернутися до відповідного органу, обмежитись власними діями; (б) вимоги, якої набуває особа при порушенні прав, реалізуються шляхом її звернення до органів держави і, зокрема, втілюються в категорію позову; (в) захист при порушенні посадовими особами держави та суддями реалізації особою свого права на захист виходить за межі цивільно-правових відносин.

3. Запропоновано новий підхід до запровадження захисту цивільних прав, який настає внаслідок однієї з трьох категорій - порушення, невизнання або оспорювання цих прав. Порушенням суб'єктивного цивільного права є протиправна дія (бездіяльність) особи, яка має наслідком припинення належного іншій особі суб'єктивного цивільного права або обмеження свободи його реалізації як повністю, так і частково. Невизнанням суб'єктивного цивільного права є дія чи бездіяльність особи, яка являє собою заперечення існування суб'єктивного цивільного права іншої особи, але не має ознак порушення права. Оспорюванням суб'єктивного цивільного права є дія чи бездіяльність особи, яка полягає у запереченні належності або обсягу відповідного суб'єктивного цивільного права без ознак його порушення.

4. Наводяться нові аргументи на підтримку можливості обрання особою способів захисту своїх прав залежно від юридичної природи права, сутності його порушень, доцільності та ефективності того чи іншого способу захисту.

5. Одержало подальший розвиток положення про способи захисту права однієї особи як форми примусової реалізації певних обов'язків іншої особи. Цивільно-правовий примус у межах правовідносин із захисту цивільних прав визначається як приведення способом, що не суперечить закону, юридично значущої поведінки особи, яка порушує (не визнає, оспорює) суб'єктивне цивільне право, у стан, який забезпечує усунення такого порушення (невизнання, оспорювання) та/або усунення (компенсацію) наслідків такого порушення (невизнання, оспорювання).

6. Розмежування понять «способи» та «засоби» захисту суб'єктивних цивільних прав та законних інтересів приводить до нового підходу щодо включення їх до структури механізму юридичного захисту як окремих самостійних елементів.

7. Уперше доводиться недопустимість змішування негаторного позову з позовами про визнання незаконними актів органів державної влади, органів АРК або місцевого самоврядування; про виключення майна з акта опису й арешту; про зняття заборони на відчуження майна, які є окремими способами захисту права власності, хоча й в означених випадках порушення права власності також полягатимуть у неможливості для власника розпорядитися своїм майном.

8. Уперше запропоновано відрізняти позови про визнання права власності від позовів про встановлення права власності. Позови про визнання є констатуючими, задоволення їх підтверджує наявність права у позивача, вони вчиняються в тому випадку, якщо право позивача ким-небудь заперечується. Позов про встановлення права власності вчиняється з метою отримання судового рішення як правовстановлювального документа, необхідного для виникнення права власності. До них належать позови про набуття права власності за набувальною давністю, на самочинне та незавершене будівництво.

9. Уперше аргументується необхідність визначення моменту припинення договірного зобов'язання у разі відмови однієї із сторін від договору та пропонується вважати як такий момент одержання стороною повідомлення від іншої сторони про відмову від договору.

У результаті проведеного дослідження формулюються нові пропозиції щодо змін чинного законодавства.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційне дослідження містить матеріали, які можуть бути використані: 1) при викладанні навчального курсу «Цивільне право України»; 2) при підготовці навчальних посібників, підручників, методичних рекомендацій для студентів юридичних вищих навчальних закладів і факультетів; 3) у нормотворчій діяльності - для внесення змін до Цивільного кодексу України, окремих законів України, підзаконних нормативно-правових актів, а також при розробленні відповідних нормативних актів; 4) у правозастосовній діяльності - судами під час розгляду справ по захисту переважних прав; 5) у практичній діяльності - фізичними та юридичними особами при укладенні договорів, підготовці установчих документів тощо; 6) у науково-дослідницьких цілях - для подальших досліджень у сфері захисту прав.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення, висновки та пропозиції, що містяться в дисертації, обговорені, схвалені та рекомендовані до захисту кафедрою цивільного права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені на міжнародній науковій конференції молодих вчених «Четверті юридичні читання» (Хмельницький університет управління і права, м. Хмельницький, 21-22 жовтня 2005 р.); міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів «Приватноправовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку» (Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, м. Київ, 25-26 листопада 2005 р.); конференції «Господарське судочинство: подальше його вдосконалення та проблемні питання розгляду спорів, пов'язаних із державним регулюванням економічних відносин» (ВГСУ, АПрН України, Академія суддів України, Харківський апеляційний господарський суд, Харків, 20-21 листопада 2004 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження відображені у трьох статтях у наукових фахових виданнях, що входять до переліку Вищої атестаційної комісії України, а також у тезах двох доповідей на конференціях.

Структура дисертації. Дослідження будується відповідно до поставлених мети та завдань, структура його зумовлена логікою та послідовністю викладу матеріалу. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які включають 6 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 224 сторінки, з них основного тексту - 195 сторінок, 329 найменувань використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми, стан її наукового розроблення, визначаються мета, завдання, предмет і методологічна основа дослідження, висвітлюються наукова новизна,практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію, наявність публікацій за темою дисертації.

Розділ 1. «Загальна характеристика права на захист у цивільному праві України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Сутність права на захист» піддаються аналізу правові категорії охорони і захисту та досліджуються проблеми: (а) співвідношення понять правового регулювання, охорони і захисту, їх зв'язок з поняттям примусу; (б) правової природи права на захист - чи є воно повноваженням носія суб'єктивного цивільного права або само є окремим цивільним правом; в) поняття та особливостей способів захисту; г) заходів захисту й мір відповідальності.

Про охорону прав слід говорити як про правовий засіб, що попереджає порушення, а про захист - як про такий, що настає за порушенням і тягне за собою відновлення відповідного суб'єктивного права. Він пропонує певні можливості, які надаються носієві цього права додатково порівняно з тими, які він мав до правопорушення.

Аналізуються такі позиції науковців з питання співвідношення понять (або категорій) охорони і захисту суб'єктивних прав: (а) це різні, але схожі права; (б) це різні стадії існування суб'єктивного цивільного права; (в) це одне і те ж саме суб'єктивне право охорони, яке у вузькому розумінні постає як право на захист; (г) навпаки, право на захист є ширшим й охоплює своїм обсягом право охорони.

Між регулюванням, охороною та захистом очевидна наявність не просто тісного зв'язку, а й такого, що переплітає їх між собою, і як наслідок це не може не відбиватися на правовідносинах, в яких перебуває особа - носій суб'єктивного права, особливо при його порушенні. Щодо відмінностей між регулятивними, охоронними правовідносинами та правовідносинами, які складаються при реалізації особою свого права на захист, слід зазначити таке.

Якщо охорона передує захисту і ще не пов'язана з порушенням суб'єктивного права, то логічно припустити, що в охоронних правовідносинах відбувається попередження порушень прав та інтересів приватних осіб, недопущення цих порушень. Тому неправильно називати правовідносини, пов'язані з захистом цивільних прав, охоронними. Вони різняться за суб'єктним складом, адже на відміну від охоронних і регулятивних правовідносин, які є більшою мірою абсолютними, де визначена лише одна сторона, у відносинах, що складаються при захисті порушеного права, ці суб'єкти чітко визначені, оскільки не можна захищати право взагалі й невідомо від кого. Специфіку має й виникнення правовідносин, у яких реалізується право на захист, а також його реалізація, бо вона не може привести до набуття того суб'єктивного права, яке існувало в непорушеному стані, а може йтися лише про його відновлення.

Слід вирізняти також порушення, невизнання та оспорювання суб'єктивного цивільного права. Порушення суб'єктивного цивільного права можна визначити як протиправну дію (бездіяльність) особи, яка має наслідком ліквідацію належного іншій особі суб'єктивного цивільного права або обмеження свободи його реалізації як повністю, так і частково. Невизнання - як дію чи бездіяльність особи, яка за змістом становить заперечення існування суб'єктивного цивільного права іншої особи, але не має ознак порушення права - ліквідації або обмеження свободи реалізації права. Оспорювання - як дію чи бездіяльність особи, яка полягає у запереченні належності або обсягу відповідного суб'єктивного цивільного права без ознак його порушення.

Право на захист характеризується й в аспекті примусового впливу на порушника. Способи захисту права однієї особи є формами примусової реалізації певних обов'язків іншої особи. Тобто захист, як правило, містить примус, і тому для однієї особи (права якої порушені) він є правом як мірою дозволеної поведінки, а для іншої особи - мірою примусу.

Цивільно-правовий примус у межах правовідносин із захисту цивільних прав може бути визначений як приведення законним (тобто таким, що не суперечить закону) способом юридично значущої поведінки особи, яка порушує (не визнає, оспорює) суб'єктивне цивільне право, у стан, який забезпечує усунення такого порушення (невизнання, оспорювання) та/або усунення (компенсацію) наслідків такого порушення (невизнання, оспорювання).

Пов'язаність захисту з категорією відповідальності полягає у тому, що саме до застосування мір відповідальності найчастіше приводить реалізація вимоги особи захистити її суб'єктивне цивільне право. Міри захисту та міри відповідальності мають спільну для них загальну спрямованість на попередження порушення або відновлення порушеного суб'єктивного цивільного права (інтересу), що зумовлює й спільні підстави їх застосування - протиправну дію або бездіяльність зобов'язаної особи.

З двох точок зору стосовно правової природи права на захист (тобто його бачення як правомочності, що входить до змісту суб'єктивного цивільного права, та як самостійного суб'єктивного права) підтримується перша. Це дає можливість стверджувати, що найбільш адекватно відбиває юридичну природу цього права його бачення як секундарного. Істотний зв'язок матеріально-правової (зміст) та процесуальної, процедурної (форма) сторони захисту цивільних прав та інтересів також дозволяє твердити про правильність тієї позиції, яка визначає захист цивільних прав як міжгалузевий комплексний правовий інститут.

У підрозділі 1.2. «Способи захисту прав та інтересів» викладаються аргументи щодо розмежування понять «способів» та «засобів» захисту суб'єктивних цивільних прав і законних інтересів, включаючи їх як окремі самостійні елементи до структури механізму юридичного захисту

Спосіб захисту розглядається як: 1) вид вимоги; 2) матеріально-правовий захід; 3) порядок відновлення права; 4) належна дія порушника; 5) дія суб'єкта захисту. Він являє собою правозахисну за спрямованістю юридичну конструкцію - систему законних (визначених чи допущених законом) дій суб'єктів захисту (управнених осіб та/або юрисдикційних органів) та матеріально-правового юридичного ефекту цих дій (тобто виникнення, зміни чи припинення відповідних прав та обов'язків), яка дозволяє тим чи іншим чином попередити, усунути чи компенсувати наслідки порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного цивільного права чи охоронюваного законом інтересу.

Натомість поняття правових засобів (у тому числі засобів захисту прав та законних інтересів) постає як загальне, таке, що відображає інструментальний аспект будь-якого правового явища і має трактуватися найширшим чином - як будь-який засіб підтвердження або відновлення будь-якого права.

Захист права в судовому порядку здійснюється в абсолютній більшості випадків шляхом подання позовів, які можуть містити різні позовні вимоги. У зв'язку з цим говорять про систему судових позовів про захист прав. Вона складається з: (1) речово-правових - віндикаційний, негаторний, петіторний позови; (2) зобов'язально-правових - про відшкодування шкоди й про інші вимоги притягнення до відповідальності (стягнення неустойки, відсотків річних), про повернення необґрунтовано придбаного або збереженого майна, про розірвання договору і т.ін.; (3) окрема група позовів (про визнання правочинів недійсними, про застосування наслідків нікчемного правочину, про визнання незаконними актів органів державної влади, органів АРК і місцевого самоврядування, - тобто усі позови, спрямовані на ліквідацію юридичних наслідків тієї чи іншої юридично значущої дії).

У підрозділі 1.3. «Конкуренція позовів» аналізується проблема сполучення позовів, конкуренції позовів та можливості суду самостійно запроваджувати засоби захисту прав приватних осіб.

Сполученням позовів є поєднання в позові різних позовних вимог, наприклад, про віндикацію та відшкодування збитків; про розірвання договору та стягнення неустойки; про переведення прав покупця та стягнення моральної шкоди тощо. Натомість конкуренція позовів постає, як правило, у вигляді ситуації, коли управомоченій особі надане право самостійно обрати вимогу, яку вона буде в судовому порядку висувати до іншої особи, або ширше - самостійно обрати спосіб захисту свого права чи законного інтересу. Виникає питання про те, наскільки вільні учасники цивільних відносин в обранні способу захисту своїх прав, що й становить сутність поняття конкуренції позовів. Точніше, конкуренція позовів являє собою обрання для захисту порушеного права єдино можливого з існуючих позовів, що виключало б вчинення неприйнятного в тому чи іншому випадку позову. При зіткненні з проблемою вибору позову слід одразу відкинути ті способи захисту, які очевидно неприйнятні для даного конкретного випадку порушення (невизнання, оспорювання) права. Ситуація в розглядуваній сфері штучно ускладнена різною практикою господарських судів та судів загальної юрисдикції стосовно можливості обрання способу захисту прав при вчиненні нікчемних правочинів.

Особливо яскраво проблематика конкуренції позовів демонструється необхідністю вибору між реституційними та віндикаційними вимогами, зокрема в аспекті застосування наслідків нікчемного правочину. Доводиться, що ця конкуренція позовів має вирішуватися на користь першого. Водночас це питання має розглядатися ще в одному ракурсі - через його пов'язаність з добросовісністю володіння особою майном. Це важливо, адже за законом особа, яка добросовісно набула майно, більше захищена, ніж власник, який передав це майно за недійсним правочином. Це пояснюється необхідністю такого захисту для забезпечення належного рівня сталості цивільного обороту.

Ще одним проявом конкуренції позовів є співвідношення позовів про застосування наслідків недійсності правочину та кондикційних позовів, тобто про повернення майна, набутого без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦК), власне, як і взагалі кондикційних позовів з іншими позовами (у тому числі деліктними, віндикаційними). Це породжено самим законодавцем, який сформулював таким чином ст.1212 ЦК, що під поняття набуття майна без достатньої правової підстави підпадає настільки широке коло правовідносин, яке «покриває» всі інші. Втім, і навіть при цьому не може йтися про обрання того чи іншого позову. Має вчинятися позов про застосування наслідків недійсного правочину як іманентно властивий саме цим відносинам спосіб захисту. Кондикційний же позов стає в цьому разі ні до чого. Однак можна висувати й додаткові кондикційні вимоги в частині, що перевищує розмір поверненого за реституцією відшкодування.

Розділ 2. «Особливості захисту окремих видів суб'єктивних прав» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Особливості захисту речових прав» аналізуються віндикаційні позови із зазначенням, що вони не пред'являються для захисту такого речового права, яким є сервітут, оскільки це суперечило б самій його природі як права, безпосередньо пов'язаного з річчю, проте такого, яке окремо від речі існувати не може. Адже зникнути сервітут не може, вкрасти його також не можна. Розглядаються також загальні умови, дотримання всієї сукупності яких необхідне для пред'явлення віндикаційних позовів, та особливості, що стосуються віндикації цінних паперів з неоднозначністю їх віднесення до речей, особливо в разі існування їх у бездокументарній формі. Звертається увага також на таку групу матеріальних предметів (наприклад, нерухомість), які набувають статусу певного об'єкта цивільних прав не просто в силу фізичного створення (виникнення), а в першу чергу через юридичне визнання існування цих об'єктів. Зокрема, стосовно нерухомого майна таку роль виконує факт його прийняття в експлуатацію чи факт державної реєстрації права власності на нього

При характеристиці негаторного позову вказується на те, що він на практиці трапляється вкрай рідко і часто межує (або змішується) з позовами про виселення (орендаря, наймача), а іноді навіть і з позовами про визнання незаконними актів органів державної влади, органів АРК або місцевого самоврядування. Інколи негаторний позов зводиться до вимог про звільнення майна від арешту, оскільки внаслідок тих або інших дій відповідних публічних органів (здебільшого суду чи органів державної виконавчої служби) власник не може вільно розпорядитися своїм майном.

Позови про визнання права власності набули поширення у судовій практиці для досягнення дуже широкого спектра цілей. Деякі з цих позовів мають перетворювальний характер. Задоволення судом позову про визнання права власності породжує це право у позивача, а не констатує, що воно було у нього і до винесення рішення. Фактично це позови про встановлення права власності. Інший вид позовів про визнання - констатуючі, задоволення яких підтверджує наявність права у позивача. Найчастіше такий позов заявляється в тому разі, коли право позивача ким-небудь заперечується і йому важливо мати рішення суду, щоб подолати будь-які сумніви щодо цього права. Найбільш типові приклади подібних позовів представлені у сфері обороту нерухомого майна. Доводиться, що до вчинення цих позовів позовна давність не застосовується.

У підрозділі 2.2. «Особливості захисту зобов'язальних прав» досліджується примусове виконання обов'язку в натурі, проблематика з чого безпосередньо пов'язана з принципом реального виконання зобов'язання. Стверджується, що сама презумпція допустимості примушення до реального виконання зобов'язання в натурі за позовом кредитора і в ринкових умовах має певне дисциплінуюче значення (особливо з огляду на низку природних монополій). За таких умов подальше законодавче обмеження принципу реального виконання зобов'язань навряд чи є виправданим.

Щодо припинення договору, то в чинному ЦК України можливості сторін суттєво розширені. Висловлюється думка, що в аспекті оцінки понять «розірвання договору» та «відмова від договору» з позицій захисту суб'єктивних цивільних прав хоч і постають як конкретні різновиди одного й того ж способу захисту цивільних прав - припинення правовідношення, але не можуть змішуватися. Розірвання договору як припинення регулятивних договірних правовідносин саме по собі є юридичним наслідком, який може бути спричинено одним із двох юридичних фактів - або двостороннім правочином сторін договору, або рішенням суду за позовом однієї із сторін. Відмова ж від договору як така, власне, не є юридичним наслідком взагалі: вона є одностороннім правочином сторони, якій закон чи договір надали право здійснити таку відмову.

Стосовно застосування мір відповідальності зазначаються негативні наслідки відмінностей підходу ЦК та ГК України до складу збитків, відшкодування яких можливе за позовними вимогами. До їх складу ЦК, на відміну від ГК, включає не тільки витрати, які особа зробила, а й ті, що вона мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Це заважає належному ступеню захисту суб'єктивних прав, розтягує судовий процес у часі: якщо особа дійсно мусить зробити відповідні витрати, то вона неодмінно звернеться до суду після їх фактичного понесення. Крім того, відповідні положення ГК фактично обмежують відповідальність порушника господарського зобов'язання й ставлять у невигідне становище іншу його сторону,

Зазначаються недоліки компенсації моральної шкоди у випадку порушення зобов'язання: хоча така компенсація прямо передбачена ст. 611 ЦК України, проте практика вищих судових інстанцій України дотримується сталого підходу, який склався ще за часів чинності ЦК УРСР, що моральна шкода не підлягає відшкодуванню у випадку порушення договірних зобов'язань, якщо інше прямо не встановлено законом.

Істотне значення для захисту майнових прав особи мають також приписи законодавства щодо зобов'язань, які виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатньої правової підстави (глава 83 ЦК України). У разі невиконання вказаного обов'язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню у примусовому порядку. Ці заходи примусового характеру є цивільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно встановити факт придбання чи збереження майна без достатніх підстав, передбачених законом або договором. Важливою особливістю цього способу захисту є застосування його незалежно від вини зобов'язаної особи. Порядок розрахунків між сторонами при цьому нагадує порядок відшкодування збитків. У разі неможливості повернути майно в натурі має бути відшкодована його вартість, яка визначається на момент придбання. Крім того, зобов'язана особа повинна повернути або відшкодувати всі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна.

Ефективність засобів захисту інституту безпідставного збагачення може виявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнан-ня правочинів недійсними та констатування факту неукладеності правочинів. За недійсним правочином кожна сторона зобов'язана повернути другій стороні все одержане за правочином, а коли неможливо повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності правочину не передбачені законом. Тобто у даному випадку законодавець не передбачає у застосуванні реституції правових наслідків щодо доходів, одержаних однією чи обома сторонами від використання майна. Вирішити долю цих доходів можна за допомогою позову про повернення безпідставно одержаних доходів.

У підрозділі 2.3. «Особливості захисту корпоративних прав», враховуючи сутність цих прав як комплексних, таких, що поєднують організаційні та майнові елементи, робиться висновок, що їх захист у будь-якому разі сприятиме стану майнових прав, уникненню їх порушень. Адже організаційна складова корпоративних прав покликана забезпечити майнові права суб'єктів корпоративних правовідносин.

Корпоративні правовідносини як такі не можуть бути віднесені ані до речових, ані до зобов'язальних, оскільки мають свою очевидну специфіку, і це безпосередньо відображається й на їх захисті, хоча серед позовних вимог про захист корпоративних прав можуть існувати і однозначно зобов'язальні (наприклад, викупу акцій, виплати нарахованих дивідендів), і однозначно речові (наприклад, про визнання права власності на акції). Разом з тим існують й інші види вимог, наприклад, про реалізацію переважного права на придбання відчужуваних акцій ЗАТ або щодо спорів між учасниками ТОВ про право на частку в статутному капіталі учасника, який з товариства вибув, спадкоємців учасника про розрахунки з ними як з особами, що не перебувають з конкретним господарським товариством у корпоративних відносинах як таких, та ін.

Найбільш поширеними (і водночас найбільш проблемними) у категорії справ, що виникають з корпоративних правовідносин, є такі групи спорів: (1) про визнання недійсними установчих документів господарського товариства, а також щодо внесення змін до установчих документів господарського товариства; (2) про визнання рішень загальних зборів учасників (акціонерів) господарського товариства недійсними; (3) пов'язані з виходом або виключенням учасника з господарського товариства, вступом правонаступника учасника до господарського товариства; (4) пов'язані зі зміною статутного капіталу; (5) щодо порядку нарахування та виплати дивідендів; (6) щодо надання інформації про діяльність господарського товариства; (7) щодо компетенції, обрання та відкликання наглядової ради товариства, визнання недійсними її рішень; (8) щодо порядку обрання та відкликання, компетенції виконавчого органу господарського товариства.

ВИСНОВКИ

У дисертації зроблено теоретичне узагальнення і пропонується нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає у комплексному з'ясуванні засад цивільно-правового захисту майнових прав суб'єктів різних правовідносин - речових, зобов'язальних та корпоративних. Серед висновків виділяються такі.

1. Про охорону прав слід говорити як про правовий засіб, що попереджає порушення, а про захист - як такий, що слідує за порушенням і тягне за собою відновлення відповідного суб'єктивного права. Охорона прав - це рівень регулювання, яким досягається мета нормальної реалізації особами своїх прав у правовідносинах. Охорона є категорією об'єктивного права, яке покликане надати їй відповідне регулювання. Захист прав - це насамперед засоби протидії правопорушенням, заходи відновлення права або майнового становища, яке існувало до правопорушення. Як такий захист є категорією об'єктивного та суб'єктивного права.

2. Юридичною природою права на захист є його секундарність як правомочності носія порушеного суб'єктивного права. Відповідні правові можливості реалізуються носієм суб'єктивного цивільного права, яке захищається виключно на власний розсуд незалежно від волі особи (осіб), яка підпадає під юридичний ефект застосування певних способів захисту. Пасивна особа (наприклад, порушник права) при цьому не має обов'язків, які б забезпечували саму можливість застосування способів захисту управненою особою, адже усі вони застосовуються або останньою одноособово, або за її зверненням відповідним державним чи уповноваженим державою органом.

3. Порушення суб'єктивного цивільного права можна визначити як протиправну дію (бездіяльність) особи, яка має наслідком ліквідацію належного іншій особі суб'єктивного цивільного права або обмеження свободи його реалізації як повністю, так і частково. Невизнання суб'єктивного цивільного права можна визначати як дію чи бездіяльність особи, яка за змістом становить заперечення існування суб'єктивного цивільного права іншої особи, але не має ознак порушення права - ліквідації або обмеження свободи реалізації права. Оспорювання суб'єктивного цивільного права - дія чи бездіяльність особи, яка полягає у запереченні належності або обсягу відповідного суб'єктивного цивільного права без ознак його порушення.

4. За наявності порушення права (на стадії його захисту) виникає можливість застосування примусу. Примус може здійснюватися особою як самостійно (самозахист і оперативні заходи), так і шляхом звернення до юрисдикційних органів.

5. Цивільно-правовий примус у межах правовідносин, що виникають при захисті цивільних прав, може бути визначений як приведення законним (тобто таким, що не суперечить закону) способом юридично значущої поведінки особи, яка порушує (не визнає, оспорює) суб'єктивне цивільне право, у стан, який забезпечує усунення такого порушення (невизнання, оспорювання) та/або усунення (компенсацію) наслідків такого порушення (невизнання, оспорювання).

6. Захист цивільних прав має визначатися як міжгалузевий комплексний правовий інститут. Захист межує зі здійсненням прав (позиція про примусовість здійснення прав), що свідчить про його належність до сфери матеріального права, і знаходить свій зовнішній вираз у певній діяльності юрисдикційних органів, що вимагає втілення цього права у процесуальні (процедурні) форми, захист суб'єктивного цивільного права (інтересу).

7. Спосіб захисту суб'єктивного цивільного права чи законного інтересу може бути визначений як правозахисна за спрямованістю юридична конструкція - система законних (визначених чи допущених законом) дій суб'єктів захисту (управнених осіб та/або юрисдикційних органів) та матеріально-правового юридичного ефекту цих дій (тобто виникнення, зміни чи припинення відповідних прав та обов'язків), яка дає можливість тим чи іншим чином попередити, усунути чи компенсувати наслідки порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного цивільного права чи охоронюваного законом інтересу. Ототожнення понять «способи захисту» та «засоби захисту» є некоректним: перші є різновидом других й існують на найнижчому (за абстракцією цілей та рівня спільності інтересів суб'єктів) рівні ієрархії правових засобів.

8. Сферою застосування позовів про визнання права власності повинно стати те, що не охоплюється традиційними позовами, зокрема віндикаційним і негаторним. Слід також допускати позови про визнан-ня права власності у тих випадках, коли це прямо передбачено законом, хоча б належним засобом захисту мав би бути інший позов. До позову про визнання права власності не підлягають застосуванню положення про добросовісність набувача за аналогією з позовом віндикаційним. Конститутивні позови про визнання права власності можуть заявлятися й підлягають задоволенню лише у тих випадках, коли це передбачено законом.

9. Уявляється доцільним допустити у ЦК встановлення договором розміру так званих «заздалегідь визначених збитків», які підлягатимуть застосуванню у разі певного порушення умов договору.

10. У корпоративних правовідносинах визнання недійсними актів органів юридичних осіб можливе саме в межах застосування такого способу захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення.

11. Поняття «оскарження рішення» є родовим і тому дещо ширшим за поняття «визнання рішення недійсним».

12. У законодавчому порядку необхідно розширити перелік способів захисту корпоративних прав. Слід створити законодавчі передумови ефективного захисту прав учасника, який виходить з ТОВ через допущення встановлення судової застави майна ТОВ або примусової реорганізації товариства за рішенням суду.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. П'янова Я. Судовий прецедент - шлях до справедливого вирішення спору / Я. П'янова // Вісн. Акад. правов. наук. - 2003. - № 1. - С.193-201.

2. П'янова Я. Деякі питання щодо застосування аналогії закону й аналогії права господарськими судами при здійсненні захисту цивільних прав / Я. П'янова // Проблеми законності. - 2003.- № 59. - С.39-43.

3. П'янова Я. Визнання правочинів недійсними як спосіб захисту суб'єктивних цивільних прав / Я. П'янова // Проблеми законності. - 2004.- № 66. - С.164-170.

4. П'янова Я. Проблеми захисту при визнанні недійсними установчих документів юридичної особи / Я. П'янова // Господарське судочинство: подальше його вдосконалення та проблемні питання розгляду спорів, пов'я-заних з державним регулюванням економічних відносин : матеріали наук.-практ. конф., 20-21 жовтня 2004 р. м. Харків. - Х., 2004. - С. 436-437.

5. П'янова Я. Окремі питання права на захист / Я. П'янова // Приватно-правовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку : зб. наук. робіт міжнар. наук. конф. студентів та аспірантів. - К., 2005. - С. 281.

АНОТАЦІЯ

П'янова Я.В. Судовий захист майнових цивільних прав. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. Харків, 2009.

Дисертація містить комплексне дослідження судового захисту майнових цивільних прав. У роботі аналізуються загальні засади понять охорони і захисту, способів та засобів захисту, їх система та конкуренція позовів. Досліджуються наукові підходи до характеристики співвідношення порушення, оспорювання та невизнання як підстав захисту, його зв'язок із примусом та відповідальністю.

Значна увага приділяється речово-правовим, зобов'язально-правовим способам захисту, а також захисту корпоративних прав. Аналізується судова практика з спорів за віндикаційними, негаторними, деліктними, кондикційними позовами, реституційними та іншими вимогами та їх поєднання.

Ключові слова: майнові права, право на захист, позовна давність, способи захисту, оспорення, невизнання, порушення прав, стягнення збитків, реституційні, віндикаційні вимоги.

АННОТАЦИЯ

Пьянова Я.В. Судебная защита имущественных гражданских прав. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 - гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. - Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. Харьков, 2009.

Диссертация представляет собой комплексное исследование судебной защиты имущественных гражданских прав. В работе дается характеристика общих подходов к определению соотношения понятий охраны и защиты, способов и средств защиты, их системы. Проводится сравнительный анализ регулятивных и охранительных правоотношений и правоотношений, в которых реализуется право на защиту.

Указывается на недопустимость отождествления понятий способы защиты и средства защиты, поскольку первые являются разновидностью вторых и находятся на самом низком (по абстракции целей и степени общности интересов субъектов) уровне иерархии правовых средств. Способ защиты субъективного гражданского права или законного интереса может быть определен как правозащитная по направленности юридическая конструкция - система законных (определенных или допущенных законом) действий субъектов защиты и материально-правового юридического эффекта этих действий (т.е. возникновения, изменения или прекращения соответствующих прав и обязательств), дающая возможность тем или иным способом предупредить, устранить или компенсировать последствия нарушения, непризнания или оспаривания субъективного гражданского права или охраняемого законом интереса.

Особое внимание уделяется проблематике конкуренции исков. На основании теоретических доктрин и судебой практики анализируются возможности выбора лицом приемлемого для защиты его имущественного права иска. Путем сопоставления различных способов защиты доказывается, что их круг ограничен сущностной характеристикой самого субъективного права, а также его нарушенным состоянием.

Сферой применения исков о признании права собственности должно стать то, что не охватывается традиционнами исками, в частности виндикационным и негаторным. Следует также допускать иски о признании права собственности в тех случаях, когда это прямо предусмотрено законом, хотя надлежащим способом защиты должен был бы быть иной иск. К иску о признании права собственности не подлежат применению положения о добросовестности приобретателя по аналогии с иском виндикационным. Конститутивные иски о признании права собственности могут заявляться и подлежат удовлетворению лишь в тех случаях, когда это предусмотрено законом.

Исследуются научные подходы к характеристике соотношения нарушения, оспаривания и непризнания как оснований защиты, ее связь с принуждением и ответственностью.

Значительное внимание уделено вещно-правовым, обязательственно-правовым способам защиты, а также защите корпоративных прав. Анализируется судебная практика по виндикационным, негаторным, деликтным, кондикционным, петиторным искам, реституционным и другим требованиям и их объединению.

Ключевые слова: имущественные права, право на защиту, исковая давность, способы защиты, непризнание, нарушение прав, возмещение вреда, реституционные, виндикационные требования.

Annotation

Pyanova Y.V. Civil rights of property legal defense. - Manuscript.

Dissertation for the receipt of academic degree of juridical science candidate by profession 12.00.03 - civil law and civil procedure; marriage law; international private law. -- Yaroslav Mudriy National Academy of Law. Kharkiv, 2009.

The Dissertation contains integrated study of civil rights of property legal defense. The work analyses general theses for the concept of defense and advocacy, means of defense, their system and suits competition. It studies scientific approach to characteristic of the correlation of violation, avoidance and disclaimer as a legal ground for defense, its connection to compulsion and amenability.

Considerable attention is paid to material-legal, obligation-legal means of defense, and defense of corporative rights. It analyses court practice of disputes on vindication suits, negatory actions, tort suit, enrichment suit, restitution and other demands and their integration.

Key words: civil rights of property, right of defense, limitation of action, means of defense, avoidance, disclaimer, right violation, recovery of damages, restitution, vindication demands.

Размещено на Allbest.ru