Суддівський розсуд у теорії права

Размещено на http://www.allbest.ru

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Куфтирєв Павло Вячеславович

УДК 340.142

СУДДІВСЬКИЙ РОЗСУД У ТЕОРІЇ ПРАВА

12.00.01 - теорія та історія держави і права,

історія політичних і правових учень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України.

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік Академії правових наук України, Заслужений юрист України Копиленко Олександр Любимович, Інститут законодавства Верховної Ради України, директор

Офіційні опоненти

доктор юридичних наук, профессор Ярмиш Олександр Назарович,

Рада національної безпеки і оборони України, керівник департаменту з питань діяльності правоохоронних органів Апарату Ради національної безпеки і оборони України

кандидат юридичних наук, доцент Костенко Олександр Борисович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри теорії та історії держави та права

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04063, м. Київ, пров. Несторівський,4.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.М. Биков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах реформування правової системи та її складової - системи правосуддя особливої актуальності набувають питання теоретичного осмислення правового статусу суду, його ролі та значення у системі державної влади, можливості впливу судових інституцій на перебіг соціальних явищ, і особливо на повноваження суду щодо розсуду при правозастосуванні та тлумаченні правових норм. При швидкоплинній зміні нормативно-правового регулювання, відсутності стабільності у системі законодавства, які, на жаль, притаманні українському праву, саме суддівський розсуд, що базується на вихідних принципах і уявленнях про право, справедливість, законність, рівність, залишається запорукою стабільності правової системи, правосудності суддівських рішень, гарантією сталого розвитку суспільства.

У радянському правознавстві доктрина суддівського розсуду довгий час зазнавала жорсткої критики. Вважалося, що будь-яка правова проблема може мати лише одне законне рішення. Надмірна гіперболізація формальної зарегульованості громадського життя, адміністративно-командний спосіб господарювання і, як наслідок, - в цілому типовий характер правових конфліктів породили рутинність юридичної практики і зробили зайвим та непотрібним використання такого складного юридичного інструменту, як суддівський розсуд. Тому дослідження суддівського розсуду у радянському правознавстві майже не здійснювались, а існуючі знаходились під тиском тогочасних ідеологічних установок.

Радикальні перетворення, що відбулись у соціально-економічній формації України, зміна характеру та спрямованості правовідносин, формування нового правового мислення, зростання суспільної економічної активності, обумовили нову роль суду як органу державної влади, перетворили суддів із звичайних чиновників державного апарату радянської бюрократії у справжніх представників третьої гілки влади, від розсуду яких можуть залежати основні засади соціально-економічного устрою України, принципи державного ладу та політичного режиму, а також реалізація прав людини. суддівський розсуд правовий правочинність

В останні часи законодавча та виконавча гілки влади, перебуваючи у стані постійної конфронтації, на жаль, не спрямовують свої зусилля на впорядкування та удосконалення сфери нормативно-правового регулювання суспільних відносин, що робить судову систему України заручницею низької якості техніки законотворення, суперечливості та конфліктності нормативно-правових актів, значної кількості прогалин та конкуренції правового регулювання. І саме за таких умов, коли суди, керуючись вихідними принципами верховенства права, мають на власний розсуд віднаходити підстави для вирішення справ за аналогією або на загальних принципах справедливості, розумності, добросовісності, проблематика суддівського розсуду набуває особливої гостроти і актуальності і в теорії, і на практиці. Тому суддівський розсуд (дискреція) є не тільки цікавим з точки зору розвитку фундаментальної теорії права феноменом, але й, передусім, є практико-прикладним питанням суддівського правозастосування.

Інтерес до проблематики суддівського розсуду пояснюється також і причинами науково-інтеграційного характеру. У юридичній науці країн Західної Європи та США дискреція (суддівський розсуд) посідає чільне місце, набуваючи значної питомої ваги, як у теоретико-правничих дослідженнях, так і у процесуальній доктрині. Це обумовлює нагальну потребу співставлення та оцінки досягнень західної юридичної науки з метою адаптованого відтворення на вітчизняному ґрунті найкращих розробок із врахуванням національних правничих традицій та особливостей.

Зв'язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконане у відповідності до планової тематики науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема програми “Стратегії розвитку законодавства України”, (номер державної реєстрації 0103U007975).

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у виявленні основних ознак і характеристик та формулюванні інтегрованого загальнотеоретичного визначення суддівського розсуду, а також розроблення на цій основі рекомендацій, які можуть мати значення для правозастосовчої діяльності суддів у процесі застосування розсуду.

Мета дослідження обумовлює її завдання:

- дослідити юридичну природу суддівського розсуду, визначити його ознаки і характеристики;

- сформулювати загальнотеоретичне правове визначення суддівського розсуду;

- визначити наукові засади класифікації суддівського розсуду;

- проаналізувати історичні етапи формування уявлень про суддівський розсуд у працях видатних мислителів-правників;

- вивчити досвід застосування суддівського розсуду у правових системах сучасності;

- визначити межі суддівського розсуду та критерії його правочинності.

Об'єктом дослідження виступає суддівський розсуд як складне, багатоаспектне явище, що являє собою непересічний юридичний феномен для усвідомлення ролі та значення судової системи у соціальних відносинах.

Предметом дослідження є наукові концепції, позиції, доктрини суддівського розсуду, історичний та емпіричний матеріал, норми вітчизняного та зарубіжного законодавства, які визначають повноваження суду на здійснення розсуду.

Методи дослідження. У роботі для досягнення поставленої мети були використані загальнонаукові і конкретно-правові методи:

історичний - при розкритті ґенези уявлень мислителів-правників щодо проблематики суддівського розсуду;

системно-структурний аналіз - при дослідженні критеріїв наукової класифікації суддівського розсуду;

порівняльно-правовий аналіз - при дослідженні аспектів суддівського розсуду у різних правових системах;

аналітично-соціологічний аналіз - збір, обробка та опрацювання матеріалів джерельної бази дослідження при аналізі чинників формування суддівського розсуду в історичній площині та системі правовідносин;

формально-юридичний - при формуванні визначень та понять та оперуванні категорійним апаратом;

узагальнення - при формуванні основних ідей, які характеризують проблематику суддівського розсуду в цілому.

Теоретичною основою дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних теоретиків права та представників різних політично-правових шкіл, правників галузевої юридичної науки: Д. Абушенко, С. Алексєєва, В.Антропова, А. Барака, І. Бентама, А. Боннера, Є. Васьковського, М.Галантера, Г. Гегеля, Д. Галлігана, Ю. Грошевого, Р. Дворкіна, К.Девіса, Дж. Джоуела, В. Дубовицького, І. Дюрягіна, О. Лейста, І. Канта, В. Канціра, О.Копиленка, К. Коміссарова, О. Коренєва, О. Костенка, М. Козюбри, В.Лазарєва, П. Люблінського, М. Малікова, Б. Малишева, В. Марчука, О.Мережка, Ш.Монтеск'є, П. Недбайла, В.Нерсесянца, О.Папкової, Л.Петражицького, А.Піголкіна, Й. Покровського, Д. Притики, Ю.Притики, П.Рабиновича, А.Рарога, М. Рісного, Ю. Соловей, В.Туманова, М. Фролова, Д. Чечота, М. Шаргородського, Г. Шмельової та інших авторів.

Разом з тим, слід відмітити, що в Україні наразі відсутнє комплексне фундаментальне загальнотеоретичне дослідження суддівського розсуду на монографічному чи дисертаційному рівні. Розкриття окремих сторін та характеристик дискреції, у тому числі на галузевому рівні, виявлено у доробках вищеназваних вітчизняних науковців. Тому на теренах України дослідження суддівського розсуду на загальнотеоретичному рівні здійснюється вперше.

Наукова новизна дослідження. В роботі вперше на сучасному етапі розвитку українського правознавства проведено комплексний загальнотеоретичний аналіз суддівського розсуду, його правової природи, характерних особливостей та ознак.

Положення, які виносяться на захист:

Вперше:

запропоновано положення, згідно з яким практика українського нормотворення ототожнює поняття суду і судді у процесуальних правовідносинах судочинства і диференціює їх у правовідносинах судоустрою, а тому, з точки зору дискреції у процесуальних правовідносинах, поняття «суддівський» та «судовий» розсуд є тотожними юридичними категоріями;

установлено, що суддівський (судовий) розсуд (дискреція) - це вихідний принцип здійснення правосуддя, що полягає у гарантуванні суб'єктові правозастосування (судді) правомочностей щодо обрання найбільш оптимального варіанту вирішення правового питання, відповідно до нормативно визначених меж, вихідних засад та цілей права, конкретних обставин справи;

надано дефініцію поняттю меж суддівського розсуду в якості - визначених системою права рамкових умов правомірності обрання найбільш оптимального варіанту вирішення правового питання, відповідно до нормативно визначених принципів, засад і цілей права та конкретних обставин справи.

Удосконалено:

наукову класифікацію видів суддівського розсуду за типами судження судді на: атрибутивний, релятивний та екзистенційний розсуд, що дозволяє пов'язати логіко-психологічні аспекти суддівського розсуду із правовою складовою даної категорії і більш глибоко зрозуміти архітектоніку феномену судової дискреції;

підхід, згідно якого функціонально-правової точки зору суддівський розсуд у системі правовідносин виступає загально-правовим принципом, який є гарантією незалежності суду та об'єктивності суддівських рішень.

Дістало подальшого розвитку:

обґрунтування того, що праксеологічний підхід визначення дискреції через діяльність суду (судді) більш точно відображає зміст та правову природу суддівського розсуду, аніж «суб'єктивно-правове» розуміння дискреції; при цьому доведено, що суддівський розсуд набуває ознак конкретно-правового явища на відміну від інших форм розсуду саме при здійсненні правосуддя як специфічної форми застосування права спеціальним суб'єктом - судом, а тому може мати право на існування категорія «правосудний розсуд»;

положення про те, що компетенція суду на реалізацію розсуду є однією з визначальних умов формування громадянського суспільства та самодостатньої суддівської влади, яка б відповідала демократичному принципу верховенства права;

наукове уявлення про суддівський розсуд в історії правничої думки пройшло стадію від безмежного наднормативного розширення і фактичної підміни ним процедури правосуддя (у khadi-розсуді найдавніших часів) до повного заперечення свободи суддівського розсуду внаслідок ототожнення його із суддівським свавіллям і, зрештою - діалектичне розуміння дискреції, як парної категорії із поняттям законності, що перебуває у стані «єдності-протилежності» з останньою.

Практичне значення одержаних результатів. Основні висновки та пропозиції, викладені у роботі, можуть бути використані у правозастосовчій діяльності судів, у правотворчій роботі та подальших наукових дослідженнях, а також при підготовці підручників та навчальних посібників, у навчальному процесі викладання курсів з теорії права, філософії права та історії політичних і правових учень. Окремі результати дослідження можуть бути використані в процесі підготовки роз'яснень та рішень вищих судових інстанцій України.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Всі наукові результати, викладені у дисертаційному дослідженні та наведені в опублікованих працях, отримані автором особисто.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження та його результати відображені в публікаціях автора і доповідалися на: Перших всеукраїнських осінніх юридичних читаннях студентів та аспірантів «Молодь в юридичній науці» (м. Хмельницький, 2002 р.), Всеукраїнській науковій конференції «Юридичні читання молодих вчених» (м. Київ, 2004 р.); Міжнародній науковій конференції молодих вчених «Молодь в юридичні науці» (м. Хмельницький, 2004 р., 2005 р.), Міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів «Приватноправовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку» (Київ-Хмельницький, 2005 р.).

Публікації. Основні положення та результати дисертаційної роботи опубліковано автором у 11 наукових працях, з яких 4 статті - у наукових фахових виданнях, одній колективній монографії та 6-ти тезах виступів на науково-практичних конференціях.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 209 сторінок, з яких 17 стор. - список використаних джерел (192 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, вказується на зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами, визначається мета та завдання дослідження, об'єкт, предмет та методи дослідження, його емпірична база, формулюється наукова новизна, розкривається теоретичне та практичне значення отриманих результатів, ступінь їх апробації.

Розділ 1 «Поняття та юридична природа суддівського розсуду» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття, ознаки та значення суддівського розсуду» аналізуються різноманітні підходи до визначення поняття «суддівський розсуд» (дискреція) у юридичній науці, що сформульовані вченими різних часів, країн та правничих шкіл. Проведено огляд найбільш відомих підходів вчених як радянської доби, так і сучасних вітчизняних і зарубіжних авторів, у тому числі і представників правничої науки пострадянського правового простору. Виявлено, що текстуально у процесуальному законодавстві дискретні норми не завжди сформульовані за безпосереднього вживання дефініції «розсуд». Дискретний характер носять і ті норми права, де фігурують традиційні для техніки українського нормотворення формули: «на думку суду»; «у випадку необхідності»; «враховуючи обставини справи»; «суд може»; «суд вправі» тощо. Тобто, будь-який випадок варіантності у реалізації правової норми свідчить про її дискретний характер.

Встановлено, що з лінгвістичної точки зору дискреція, як розсуд в українській мові є однокорінним словом із словами «суд», «правосуддя». Така подібність і генеалогічна спорідненість слів у мовному середовищі зустрічається досить рідко. Так, у близькій російській мові застосовується термін «усмотрение», яке не є однокорінним із словом «суд»; в англійській мові - латинське запозичення «discretion», яке також не є однокорінним із визначенням «суду» - «court», і у самій латині «discretiа» не має спільного філологічного коріння із визначенням суду - «judicia» (та інші види судів Стародавнього Риму); у досить близькій до української - польській мові, поняття розсуду подібне до української побутової лексики - «wgl№d» (вугльод). Це у значній мірі прояснює позицію деяких науковців, які визначають розсуд в українській транслітерації як «угляд», що, на нашу думку, з огляду на польський варіант є діалектною калькою.

Вказана особливість, на нашу думку, не є простим збігом і лише підкреслює особливий статус суду як інституції у суспільному бутті, і його право на тлумачення і застосування правових норм. Власне кажучи, з етимологічної точки зору, «суд» і є тією інстанцією, яка здійснює в широкому розумінні «розсуд», виносить свої «судження» з приводу обставин справи, «розсуджуючи» сторони у правовому конфлікті, або здійснює «осудження» поведінки певного суб'єкта, що має ознаки протиправної, виражаючи суспільний «осуд» такого діяння та особи, яка його скоїла.

У роботі доводиться, що право суду на здійснення розсуду фактично є індикатором та показником рівня і якості правосуддя й судочинства у тій чи іншій країні, оскільки свідчить про реальність забезпечення і гарантованість незалежності суду від будь-яких впливів і втручань. Реалізація свободи дискреції суддею є наслідком забезпечення недоторканості суду.

Особливу увагу автор приділив співвідношенню понять «суддівський» та «судовий» розсуд. На базі спеціальних досліджень автором було встановлено, що у правовідносинах правосуддя дані категорії є синонімами, позаяк поняття «суд» та «суддя» при відправлянні правосуддя мають тотожний юридичний зміст, що підтверджується відповідними посиланнями на нормативні акти. Дані поняття мають диференційоване значення у правовідносинах судоустрою, при визначенні службово-трудового статусу судді як працівника, у приватноправових відносинах, де суд виступає як юридична особа у цивільно-правовому обігу. Узагальнюючи викладене, можна прийти до висновку, що поняття суддівський і судовий розсуд є рівнозначними.

Автором був проведений науковий аналіз суддівського розсуду у системі правовідносин та підтверджено правильність розуміння розсуду як правозастосовної діяльності суду. З'ясовано роль дискреції, як гарантії реалізації принципу незалежності суду, та встановлено взаємозв'язок між правосудністю суддівського розсуду, що є не тільки правом, але й обов'язком суду, та принципом незалежності.

На підставі вищенаведених висновків було сформульоване авторське визначення поняття «суддівського розсуду». Воно запропоноване в якості однієї із тез, що виносяться на захист.

Підрозділ 1.2. «Таксономія (основи класифікації) суддівського розсуду» присвячений засадам наукової класифікації та систематики дискреції.

Автором було проаналізовано і узагальнено наступні класифікації розсуду: за видами норм, які застосовує суд (відносно-визначений та правомочний розсуд); за ступенем свободи судді (альтернативний, рамковий, змішаний, рамковий без верхньої межі); за формами діяльності суду (тлумачення тотожних за юридичною силою нормативних актів; усунення судом зовнішньої формальної колізійності норм; «чистий» суддівський розсуд); за інтелектуально-вольовою ознакою (оптимальний; безпосередній; інтуїтивний; довільний); за детермінантою норми права (khadi-розсуд; ненормативний розсуд; нормотворчий розсуд; нормативно-компромісний розсуд), а також деякі інші види класифікацій розсуду за іншими критеріями.

Автор запропонував власну класифікацію суддівського розсуду за критерієм змісту судження, яка у дискретології розкриває внутрішню сутність розсуду та дозволяє відмежовувати останній від деяких однопорядкових категорій. З цієї точки зору, розсуд доцільно розмежувати на: атрибутивний суддівський розсуд (в основі якого закладено судження-властивість); релятивний суддівський розсуд (в основі якого закладено судження-відношення); екзистенційний суддівський розсуд (в основі якого закладено судження-існування).

Для атрибутивного суддівського розсуду характерним є формулювання думки суду про ті чи інші фактичні події, що мають юридичне значення для справи. Це може знаходити вираз у таких формулюваннях як «суд визнає певний обсяг доказів достатнім для», «суд визнає певну якість (кількість, стан, обсяг) належною», «суд визнає певні вимоги обґрунтованими», «суд визнає наявність (відсутність) певних прав» тощо.

Для релятивного виду суддівського розсуду характерним є формулювання позиції суду у процесі здійснення правосуддя таким чином, що у ньому чітко означено відношення (оцінка) суду до певних діянь сторін у справі. У таких випадках дискреційні повноваження суду формулюються, наприклад, так: «суд критично ставиться до..», «суд дає відповідну оцінку», «суд вбачає (не вбачає)», «на думку суду, сторона має (не має права)».

Екзистенційний суддівський розсуд передбачає формулювання думки суду щодо підтвердження існування (або неіснування) певних явищ, предметів, прав, обов'язків. Такий вид розсуду може знаходити вираження у наступних формулах: «суд підтверджує (спростовує) наявність (відсутність)», «суд переконаний», «суду доведено наявність (відсутність) обставин».

Вищенаведена авторська класифікація розсуду за видами суджень наочно демонструє пов'язаність логіко-психологічних аспектів суддівського розсуду із правовою складовою даної категорії.

Розділ 2 «Ґенеза уявлень про суддівський розсуд у правовій думці» складається із трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1 «Становлення дискреції у доктринах видатних мислителів та вчених-правників з найдавніших часів до ХІХ ст.» присвячений аналізу доктрини суддівського розсуду у наукових доробках видатних теоретиків права та політично-правової думки. Зокрема, автор зосередив свою увагу на дослідженнях Платона, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, Ч. Беккаріа, І. Бентама, І.Канта, Г.Гегеля.

Зроблено висновок про те, що за умов роздробленості Європи та відсутності централізації державної влади суддівський корпус тогочасної Європи не в повній мірі відстоював принципи законності, справедливості, рівності сторін перед законом. Це і обумовило привернення уваги дослідників, не стільки до проблематики дискреції, скільки до проблем забезпечення законності при розгляді справ. Хоча при цьому теоретики права не протиставляли дискрецію законності і підкреслювали невід'ємне право суду чинити розсуд. Проте тогочасні історичні реалії, недосконалість державного ладу та системи державного управління обумовлювали ситуацію, за якої було поширене суддівське свавілля та бюрократична судова тяганина, що і стало предметом особливої турботи та занепокоєння вищезазначених вчених. Особливо категоричним у цій частині був І. Бентам.

Але, незважаючи на пануючий у XVIII - першій половині XIX ст. позитивізм, майже кожний дослідник підкреслював особливий статус та незалежність суду, його невід'ємне право на розсуд у конкретних справах, можливість варіантності при застосуванні норм права в залежності від конкретних обставин справи.

Підрозділ 2.2. «Метаморфози доктрини суддівського розсуду у працях правників періоду Російської імперії та в юридичній науці радянського періоду» присвячений аналізу наукових доробок, які становлять історичну спадщину сучасного українського правознавства. Оскільки, певний період українські землі були у складі Російської імперії, а згодом у складі СРСР, то праці вчених цього періоду становлять спільну наукову спадщину для усіх територій, які входили у єдину імперію та федерацію, тим більше, що значна частина царських, а згодом і радянських вчених мали українське походження (Й. Покровський, П. Люблінський та інші).

У юридичній літературі імперського періоду проблема розсуду в правозастосовчій діяльності розглядалася і в ряді спеціальних робіт, і у виданнях з теорії (енциклопедії) права, державного, цивільного, кримінального права у зв'язку з різними проблемами - розумінням права, співвідношенням між джерелами права, застосуванням і тлумаченням права, подоланням прогалин у праві, теорією поділу влади, співвідношенням права і держави, відношенням до школи “вільного права” тощо. В цілому можна констатувати негативне ставлення юриспруденції імперського періоду до ідей вільного суддівського розсуду, причиною чого є особливості юридичної дійсності Російської імперії того часу.

Так, в різних своїх роботах Г.Шершеневич (1863-1912) критикував засади справедливості і доцільності, які можуть замінити принцип законності в правозастосовчій діяльності. Власні причини негативного ставлення до ідей суддівського розсуду в контексті розуміння школи вільного права формулює Ф.Тарановський (1875-1936) у своїй основній праці “Енциклопедія права”. Однак, найбільш послідовним і яскравим критиком ідей суддівського розсуду і “вільного знаходження права” був видатний цивіліст, випускник Київського Імператорського університету Св.Володимира - Й.Покровський (1868-1920), який відстоював свою точку зору майже двадцять років. Поряд з проф. Й.Покровським негативно ставився до проблематики розсуду і один з фундаторів юридичної герменевтики Є.Васьковський (1866 - прибл. після 1928), вказуючи, на прогалини у праві і те, яким чином ці прогалини можуть бути усунені.

Одне з найбільш ранніх досліджень, присвячених безпосередньо розсуду, належить П.Люблінському (1882 - 1938). Аналізуючи питання сутності і функцій розсуду судді, П.Люблінський у своїй основній праці “Підстави суддівського розсуду в кримінальних справах” виклав положення, що мають значну теоретичну цінність і сьогодні. П.Люблінський лаконічно, але надзвичайно точно провів межу між поняттями “розсуд” і “свавілля”. Це було вкрай необхідно зробити в той історичний період. Адже, відповідно до основних положень теорії “поліцейської держави”, що склалася в епоху розпаду феодалізму і яка знайшла втілення в абсолютних монархіях Європи ХVІІ - ХVІІІ ст., розсуд розцінювався саме як свавілля.

Таким чином, доктрина імперської юриспруденції була неоднозначною в оцінці феномену дискреції. Були автори, які негативно ставилися до суддівського розсуду, але були й прихильники доктрини дискреції. На думку П. Люблінського, така поляризованість відношення до суддівського розсуду обумовлена змішуванням понять дискреції і свавілля, що було характерним не тільки для вітчизняного правознавства, але й західноєвропейського.

При аналізі доктрини суддівського розсуду в радянській юриспруденції відмічається нерівномірність у ставленні до дискреції. Так, якщо на етапі становлення радянської влади судові органи керувалися переважно «революційною правосвідомістю», що давало доволі широкий простір для розсуду, який часто переходив межі права і перетворювався у свавілля, то вже у більш пізні часи доктрина дискреції була оголошена «буржуазною» і не прийнятною для радянського права. У певній мірі дискреція була «реабілітована» у 60-80 роки ХХ ст. В той час і було здійснено низку серйозних досліджень даного юридичного феномену.

Одним з перших до проблеми суддівського розсуду у радянській правовій науці звернувся Н. Зейдер. Хоча він і не згадував категорію “суддівський розсуд”, саме про це йшла мова, коли, розглядаючи загальнотеоретичні аспекти судового рішення, автор говорив про випадки певної невизначеності права і здійснюваної в зв'язку з цим судової конкретизації спірного права.

Проблемою суддівського розсуду в цивільному процесі займався К.Коміссаров. На його думку, суддівський розсуд є “наданою суду правомочністю приймати, відповідно до конкретних умов, таке рішення з питань права, можливість якого випливає із загальних і відносно визначених вказівок закону”.

А.Боннер, розглядаючи проблему суддівського розсуду, акцентував увагу на наступному: по-перше, вирішувати питання з розсуду суд вправі (і зобов'язаний) лише у випадках, передбачених законом і у рамках закону; по-друге, правозастосовчі акти, прийняті на основі суддівського розсуду, повинні цілком відповідати обставинам справи.

Деякі проблеми адміністративного розсуду досліджував А.Корєнєв, який запропонував розуміти під адміністративним розсудом «визначений рамками законодавства відомий ступінь волі органу в правовому вирішенні індивідуальної конкретної управлінської справи, яка надається з метою прийняття оптимального адміністративного акту».

Узагальнивши позиції авторів радянського періоду, можна прийти до наступних висновків. По-перше, кожний з авторів звертає увагу на певну свободу суду, на наявне в суді право вибору. Не торкаючись питання істинності даної передумови, відзначимо, що це найбільш істотний момент (будь-який подальший аналіз проблеми як у даній роботі, так і в інших дослідженнях заснований саме на її принциповому прийнятті або неприйнятті). По-друге, так чи інакше всі автори вказують на відносний характер такої свободи, на її обмеженість. Нарешті, по-третє, і саме встановлення свободи, і способи її обмеження безпосередньо випливають із правових норм.

Дослідження суддівського розсуду у імперський період та за радянських часів носили спорадичний характер і не набули широкомасштабного визнання і реалізації у практику. Досить сильний потенціал дослідників був спрямований скоріше на критику доктрини суддівського розсуду, аніж на розкриття істинної правової природи дискреції та можливостей її застосування у судовій системі. Наявні, не численні напрацювання вітчизняних вчених, хоча і відрізняються досить високим рівнем наукової майстерності та глибиною бачення проблеми, але за своєю кількістю навряд чи можуть претендувати на рівень наукової школи судової дискретології.

Не дивлячись на численні ідеологічні обмеження, в яких доводилось працювати вченим-правникам радянської доби та оголошення доктрини суддівського розсуду «буржуазною» і майже повне ігнорування процесуальною наукою феномену судової дискреції, деяким вченим-правникам вдалося виявити феномен суддівської дискреції у радянському праві, винести це питання на порядок денний правничої науки, загострити та привернути до нього увагу спеціалістів.

Підрозділ 2.3. «Місце розсуду у соціологічній юриспруденції. Сучасні світові школи дискретології». присвячений сучасним підходам до проблематики дискреції. Переважно такі дослідження були здійснені в рамках американської правової школи, проте внаслідок інтеграції світового правового простору, взаємопроникнення та конвергенції англо-американської перецедентної системи загального права та романо-німецької континентальної правової сім'ї одне у одне, ці підходи знаходять відображення та застосування у різних правових системах світу.

Найбільш повного і всебічного аналізу суддівський розсуд набув у дослідженнях соціологічного напрямку юриспруденції з його різноманітними школами та течіями.

Так, фундатор «школи вільного права» австрійський професор Є. Ерліх (1862 -1922) виходив з того, що закони, в будь якому разі містять прогалини, що, в свою чергу ,обумовлює потребу усунення таких прогалин, а тому закони не можуть бути єдиним джерелом права. Джерелами права Є. Ерліх оголошував також правосвідомість суддів та правосвідомість суспільства. А головним органом, який застосовує таке «вільне право», на думку дослідника, є суд. Таким чином, на право справляє вплив не тільки логіка, але й почуття, емоції, і головним чином - розсуд суду. У своїй роботі «Основи соціології права» (1913) Є.Ерліх, насамперед, висував ідеї свободи судової правотворчості та судового розсуду, як парадигми осмислення явищ правової дійсності. З цієї точки зору право не є певною відірваною від життя абстракцією, а існує як «живий порядок», «внутрішній порядок людських союзів» у суспільстві, а тому не може розумітися лише в якості низки нормативних приписів. За Є.Ерліхом, «вільне право» найбільш рельєфно проявляється саме у практиці судового розгляду, де має бути забезпечена свобода суддівського розсуду.

Школа «вільного права» отримала подальший розвиток і своєрідне трактування на американському континенті у роботах Дж. Грея (1839-1915), О.-В. Холмса (1841-1935), Р.Паунда (1870-1964), К. Ллевелліна (1893-1962), Дж. Френка (1889-1957) та інших.

Наприклад, Дж. Грей доводив, що судді не повинні ставити закон вище правосуддя, але при цьому правосуддя фактично стає законом. Право ж є тим, що представлене перед громадськістю в результаті розуміння, розсуду і тлумачення судді.

Р.Паунд, однин з найвидатніших американських теоретиків, декан юридичного факультету Гарвардського університету, став розробником такого напрямку соціологічної юриспруденції, як прагматичний інструменталізм, де також підтримував ідею наднормативного праворозуміння. Стверджуючи, що право зводиться не тільки до нормативних актів, але й містить у собі «право у житті», Р.Паунд особливу увагу приділив судовій правотворчості та суддівському розсуду, як джерелу права. На думку Р. Паунда суддівська правотворчість виявляє значно більшу гнучкість і чутливість до змін, ніж правотворчість законодавчого органу. Саме суди здатні пристосовувати право до безперервної зміни законодавства. Тому дослідник вважав за доцільне розширення компетенції суддівського розсуду в процесі тлумачення застосовуваної норми. Р. Паунд розглядав розсуд судді як критерій правомірності того чи іншого вчинку підсудного, відповідності такого діяння вимогам закону.

Ідеї Р.Паунда розвивав О.-В. Холмс, суддя Верховного Суду США і відомий теоретик права, який зазначав, що загальні положення законодавства не розв'язують конкретних справ. Наявність певної норми не може визначити наперед зміст судового рішення. Приймаючи за основу ту чи іншу норму, на думку О.-В. Холмса, суд може вирішити справу різноманітними шляхами на свій розсуд. Право, за визначенням дослідника, є завбаченням того, що вирішать суди у певній справі.

Інший американський суддя і вчений Б.Кардозо доводив, що право не можливо вмістити в рамки встановлених прецедентів чи інших писаних документів, які виражають зв'язок з минулим. Вирішальну роль у праві, як соціальній інституції, відіграють судді, які користуються суверенною владою.

У самостійну наукову школу у рамках соціологічної юриспруденції прагматичного напрямку виокремився правовий реалізм, основними представниками якого є К. Ллевеллін, Дж. Френк, Г. Оліфент. Характерною рисою цієї доволі радикальної наукової школи стало відверто скептичне ставлення до нормативних засад у праві взагалі, що і обумовило специфічний погляд на суддівську дискрецію. Право, на думку цих вчених, є конкретною практикою суддів та адміністраторів (правозастосовувачів). Джерелом права вони вважали індивідуальний досвід судді, його розсуд, психологічні властивості, емоційні спонукання, настрій та інші ірраціональні чинники. Право перебуває у постійній динаміці, стверджують реалісти, й утворюється судом - так зване «справжнє право». Проте негативне ставлення до нормативних засад не означає у реалістів відмову від принципу законності, вони лише заперечують передбачуваність судового рішення законом до початку судового провадження.

Досвід соціологічної школи права з її різноманітними школами та напрямками став об'єктом дослідження та творчого доопрацювання з боку сучасних дискретологів, серед них можна виділити А. Барака, Д.Б. Абушенко, О.А. Папкову, В.Г. Антропова, П.Г. Марфіцина та інших.

Більшість сучасних вітчизняних та зарубіжних дискретологів зосереджує свою увагу значною мірою на критеріях правомірності суддівського розсуду, його межах та формах вияву. У сучасній дискретології вже не стоїть питання про неприйнятність розсуду, відсутність компетенції у суду на вчинення розсуду, а наявність відповідних повноважень не заперечується. Проте значною мірою дискусійним залишається питання співвідношення законності та дискреції, а також меж правосудності суддівського розсуду.

Автор робить висновок про те, що у перспективі у зв'язку із конвергенцією правових систем романо-німецька юриспруденція, вочевидь, більше уваги приділятиме проблематиці свободи суддівського розсуду, і, відповідно законодавство цих країн більшою мірою відображатиме компетенцію суду на реалізацію розсуду, що чітко прослідковується у сучасному законодавстві Європейського Союзу; а юриспруденція країн англо-американської правової системи, вочевидь, екстраполюватиме проблематику співвідношення законності та розсуду на власний ґрунт, і більше уваги приділятиме нормативним засадам дискреції.

Розділ 3 «Межі суддівського розсуду» складається із двох підрозділів, в яких розкривається правова природа та види меж суддівського розсуду.

Підрозділ 3.1. «Поняття, ознаки і значення меж суддівського розсуду», спрямований на встановлення істотних характеристик поняття «межі суддівського розсуду» та формулювання загальнотеоретичного поняття.

Проводиться розмежування поняття «меж» та «обмеження» суддівського розсуду. З'ясовано, що поняття «межі суддівського розсуду» характеризує ступінь свободи судової дискреції, а поняття «обмеження» визначає юридично визначені обставини, які виключають або звужують дискретні повноваження суду.

Уточнено загальнотеоретичне поняття меж суддівського розсуду і встановлено, що їх доцільно розуміти, як визначені системою права рамкові умови правомірності обрання найбільш оптимального варіанту вирішення правового питання відповідно до нормативно визначених принципів, засад і цілей права та конкретних обставин справи.

При цьому автором виявлені та проаналізовані ознаки меж суддівського розсуду:

- об'єктивна визначеність меж суддівського розсуду полягає в закріпленні меж судового розсуду в системі права та відповідність їх принципам, засадам, цілям і духу права.

- комплексний характер походження меж судового розсуду передбачає наявність об'єктивної та суб'єктивної складової: об'єктивна складова визначається системою права; суб'єктивна складова визначається самим суддею з урахуванням конкретних обставин справи, рівня його кваліфікації, правосвідомості тощо;

- поліфункціональність меж судового розсуду полягає у тому, що межі судового розсуду, з одного боку, виступають гарантіями унеможливлення суддівського свавілля (превентивна гарантія для учасників процесу) та одночасно гарантують суб'єктові правозастосування (судді) наявність правомочностей щодо обрання найбільш оптимального варіанту вирішення правового питання, тобто винесення правосудного рішення в кожній конкретній ситуації;

- рамковий характер меж судового розсуду полягає у встановленні та закріпленні певних правових умов (що знаходять свій вираз не тільки в правах, але й обов'язках суду щодо вчинення розсуду), в межах яких судовий розсуд є правосудним.

- відносність меж суддівського розсуду полягає в тому, що межі судового розгляду є відносно статичними та залежать від об'єктивно-визначених принципів, засад і цілей права - статичних меж (рамок) судового розсуду; в межах цих рамок варіативність судового розсуду залежить від динамічних чинників - конкретних обставин справи.

Матеріально-юридичними засобами меж суддівського розсуду виступають: приписи матеріальної норми закону, конкретні обставини справи, положення судової практики, загальні принципи права (справедливість, законність, демократизм, рівність тощо).

Процесуально-юридичними засобами обмеження суддівського розсуду виступають: встановлення повноваження суду у процесуальному законодавстві; обмеження компетенції суду за часом, колом осіб, простором, на які розповсюджується підсудність конкретних справ.

Підрозділ 3.2. «Типологічна характеристика меж суддівського розсуду», присвячений характеристиці конкретних видів меж суддівського розсуду, таких як положення судової практики та принципи права.

У роботі виявлено особливу роль судової практики як засобу самообмеження судової системи, оскільки: судова практика за своїм змістом найбільш близька до вимог правової норми, оскільки виражена у вигляді приписів із конкретним змістом, втіленим у керівні положення вищестоячих судових інстанцій; у судовій практиці можуть відображатися, окрім нормативних підвалин, і такі підстави для прийняття судових рішень по справам як: принципи права, аналогії закону і права тощо.

Для судової практики характерною є нормативність, що відіграє вирішальну роль в обмеженні суддівського розсуду.

Особливу увагу звернено на ту обставину, що у зв'язку із вступом України до Ради Європи і приєднання до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950), практика діяльності Європейського Суду з прав людини також стає підґрунтям для обмеження судової дискреції, а тим більше, що звернення громадян України до цієї інстанції останнім часом набули поширення.

Принципи права як засоби обмеження суддівського розсуду з функціональної точки зору являють собою вихідні засади правової системи, на які юристи посилаються за відсутності нормативно-правового акта, тобто, виступають елементами механізму саморегулювання у правовій системі.

У випадку наявності прогалини у праві суддя, як суб'єкт правозастосування, заповнює її, використовуючи власний розсуд і керуючись принципами права, які відіграють роль не тільки юридичних дороговказів застосування права, але й рамок, за які не може вийти суд.

Саме через судову практику як форму розкриваються принципи права, як зміст усієї правової системи. Принципи права дозволяють застосовувати непозитивістські підходи у судовій практиці.

ВИСНОВКИ

У Висновках узагальнюються найважливіші аспекти роботи, вказується, що подальше вивчення феномену суддівського розсуду сприятиме більш правильному розумінню ролі та статусу суду у суспільстві, що, зрештою, спрямоване на реальний та дієвий захист прав людини.

Основні теоретичні здобутки даної роботи можуть істотно допомогти у вітчизняній практиці законотворення на етапі судово-правової реформи при визначенні ролі, місця та значення суду в сучасних умовах трансформації суспільства.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Куфтирєв П.В. Правосвідомість у механізмі реалізації суддівського розсуду / П.В.Куфтирєв // Вісник господарського судочинства. - К., 2003. - №3. - С.228-231.

2. Куфтирєв П.В. Становлення доктрини суддівського розсуду на пострадянському правовому просторі / П.В.Куфтирєв // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - Хмельницький, 2004. - №1-2 (9-10). - С.400-407.

3. Куфтирєв П.В. Проблематика суддівського розсуду в німецькій класичній філософії (на прикладі праць Канта і Гегеля) / П.В.Куфтирєв // Часопис Київського університету права. - К., 2004. - №4. - С.29-32.

4. Куфтирєв П.В. Джерела суддівського розсуду: теоретико-правовий аспект / П.В.Куфтирєв // Юридична Україна. - К., 2005. - С.8-14.

5. Куфтирєв П.В Деякі аспекти поняття суддівського розсуду: теоретико-правовий аспект / П.В.Куфтирєв // Молодь в юридичній науці: зб. тез доповідей Перших всеукраїнських осінніх юридичних читань студентів та аспірантів. - Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2002. - С.15-17.

6. Куфтирєв П.В. Проблематика суддівського розсуду в науковій спадщині проф. Люблінського / П.В.Куфтирєв // Юридичні читання молодих вчених: Зб. матеріалів всеукраїнської наукової конференції 23-24 квітня 2004 р. - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. - С.80-83.

7. Куфтирєв П.В. Критика суддівського розсуду в науковій спадщині проф. Покровського / П.В.Куфтирєв // Молодь в юридичній науці: зб. тез доповідей Міжнародної наукової конференції молодих вчених «Треті осінні юридичні читання». - Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2004. - С.28-30.

8. Куфтирєв П.В. Роско Паунд та його вплив на доктрину суддівського розсуду / П.В.Куфтирєв // Молодь в юридичній науці: зб. тез доповідей Міжнародної наукової конференції молодих вчених «Треті осінні юридичні читання». - Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2005. - С.53-55.

9. Куфтирєв П. В. Теоретичні проблеми суддівського розсуду у дореволюційній цивілістичній думці / П.В.Куфтирєв // Приватно-правовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку: Зб. тез Міжнародної науково-практичної конференції студентів та аспірантів Київ - Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2005. - С.32-34.

10. Куфтирєв П.В. Реалізація доктрини суддівського розсуду у правовідносинах правосуддя / П.В. Куфтирєв // Актуальні проблеми юридичної науки: Зб. тез Міжнародної науково-практичної конференції «Сьомі осінні юридичні читання». Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2008. - С.59-61.

11. Верник О.І., Куфтирєв П.В., Машков А.Д. та ін. Межі державної влади / За заг. ред. В.П. Самохвалова. - К.: Основи, 2001. - 216 с.

АНОТАЦІЇ

Куфтирєв П.В. Суддівський розсуд у теорії права. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права, історія політичних і правових учень. - Інститут законодавства Верховної Ради України, 2009.

Дисертація є першим монографічним дослідженням, у якому розглянуто комплекс питань теоретичного та практичного характеру щодо суддівського розсуду у праві на загальнотеоретичному рівні. У роботі вперше на сучасному етапі розвитку українського правознавства обґрунтовується поняття «суддівського розсуду», його характерні ознаки та особливості. Проаналізовано різні підходи щодо наукових класифікацій суддівського розсуду, здійснено авторську класифікацію розсуду за змістом суддівського судження.

Автором проведено аналіз доктрин суддівського розсуду у працях видатних мислителів від найдавніших часів до XVIII - XIX ст., а також радянської доби. Особливої уваги приділено сучасним підходам щодо суддівського розсуду, та зокрема у соціологічній школі права.

Проаналізовано межі суддівського розсуду та визначено їх типологічну характеристику. На підставі отриманих у ході дослідження результатів розроблено пропозиції щодо удосконалення практики застосування законодавства України судами при застосуванні розсуду.

Ключові слова: суддівський розсуд, дискреція, правосуддя, свобода суду, судоустрій.

Куфтырев П.В. Судейское усмотрение в теории права. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 - теория и история государства и права, история политических и правовых учений. - Институт законодательства Верховной Рады Украины, 2009.

Диссертация является первым монографическим исследованием, в котором впервые в Украине на общетеоретическом уровне рассмотрен комплекс вопросов теоретического и практического характера, связанных с судейским усмотрением. В работе впервые на современном этапе развития украинского правоведения обосновывается понятие «судейского усмотрения», его характерные признаки и особенности. Проанализированы разные подходы относительно научных классификаций судейского усмотрения, осуществлена авторская классификация усмотрения по содержанию судейского суждения на: атрибутивное (в основу которого заложено суждение-свойство), релятивное (в основу которого заложено суждение-отношение) и экзистенциальное (которое основывается на суждении-существовании), что позволяет увязать логико-психологические аспекты судейского усмотрения с правовой составляющей данного юридического феномена и более глубоко осмыслить архитектонику данной категории.

Автор определяет судейское усмотрение следующим образом - это основной принцип осуществления правосудия, который состоит в гарантировании субъекту правоприменения (судье) правомочий выбора наиболее оптимального варианта решения правового вопроса в соответствии с нормативно определенными пределами, основными идеями и целями права, конкретными обстоятельствами дела.

Специальному исследованию подверглось соотношение понятий «судейского» и «судебного» усмотрений. Автором было выявлено, что в правоотношениях правосудия эти категории являются тождественными, поскольку понятие суд и судья при осуществлении правосудия, с юридической точки зрения, являются равнотождественными понятиями, что подтверждается анализом соответствующего процессуального законодательства. Данные понятия имеют дифференцированное значение в правоотношениях судоустройства, при определении служебно-трудового статуса судьи, в приватно-правовых отношениях, где суд выступает, как субъект гражданско-правового оборота.

В работе был осуществлен научный анализ судейского усмотрения в системе правоотношения и подтверждена правильность праксеологического (деятельностного) подхода, т.е. понимания усмотрения как правоприменимой деятельности суда. Выяснена роль дискреции как гарантии реализации принципа независимости суда и установлена взаимосвязь между правомочием судейского усмотрения, которое есть не только правом, но и обязанностью суда и принципом независимости.

В работе обосновывается тезис о том, что компетенция суда по реализации усмотрения, является одной из предпосылок формирования гражданского общества и самодостаточности судебной власти, что соответствует демократическому принципу верховенства права.

В диссертации сделаны выводы о том, что научные представления о судейском усмотрении в истории правовой мысли прошли стадию от беспредельной вненормативной расширенности (в khadi-усмотрении древнейших времен) до полного отрицания свободы усмотрения вследствие его отождествления с судейским беспределом, и, в конечном итоге, - диалектического понимания дискреции как парной категории к понятию законности, которое пребывает с последней в состоянии «единства противоположностей».

Проанализированы пределы судейского усмотрения и осуществлена их типологическая характеристика. Автор уточнил понятие пределов судейского усмотрения и сформулировал его, как определенные системой права рамковые условия правомерности выбора наиболее оптимального варианта решения правового вопроса, в соответствии с нормативно определенными принципами, идеями и целями права и конкретными обстоятельствами дела.

В работе выявлены признаки пределов судейского усмотрения: объективная определенность пределов судейского усмотрения заключается в закреплении границ судебного усмотрения в системе права и соответствие их принципам, основам, целям права, духу права: комплексный характер происхождения пределов судебного усмотрения; полифункциональность пределов судебного усмотрения; рамочный характер пределов судебного усмотрения; относительность пределов судейского усмотрения.

На основе полученных в ходе исследования результатов разработаны предложения относительно усовершенствования практики применения законодательства Украины судами при применении усмотрения.

Ключевые слова: судейское усмотрение, дискреция, правосудие, свобода суда, судоустройство.