Характерні риси та зміст основних принципів міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Характерні риси та зміст основних принципів міжнародного права



План

1. Поняття та юридична природа основних принципів міжнародного права

2. Принцип суверенної рівності держав

3. Принцип незастосування сили або погрози силою

4. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

5. Принцип невтручання у внутрішні справи держав

6. Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй

7. Принцип міжнародного співробітництва

8. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

9. Принцип територіальної цілісності держав

10. Принцип непорушності державних кордонів

11. Принцип поваги прав та основних свобод людини



1. Поняття основних принципів

Як і будь-яка інша юридична дисципліна, міжнародне публічне право містить певні загальні принципи, що сформувалися як результат абстрагування основних елементів правових норм, які входять до складу цього права. Принципи виникли і розвинулися у міждержавних відносинах одночасно з еволюційним розвитком міжнародного права протягом різних історичних епох, відбиваючи умови і відповідні соціально-економічні потреби цих епох. Кількість принципів, зміст і сфера їх застосування знаходяться в постійному розвитку та збагаченні.

Один з найдавніших принципів міжнародного публічного права є принцип «pactasuntservanta» - договори повинні виконуватись. Він пройшов через багато століть, через ухвали багаточисельних конгресів й конференцій і перетворився в один з основних принципів міжнародного права, а саме принцип сумлінного виконання зобов'язань, закріплений в Статуті ООН (ст. 2), у ст. 26 Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, а також у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року.

Принцип суверенітету був сформульований ще у середні віки в умовах боротьби за утворення національних держав. Пізніше -- в епоху сходження буржуазії установилися нові принципи, поряд з якими і принцип невтручання у внутрішні справи та рівності в правах держав. У сучасних умовах утворилися та розвинулися такі нові принципи, як принципи утримання в міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування, принцип співробітництва та ін.

Отже, принципи міжнародного права є історичними категоріями, які виникли і розвинулися одночасно з еволюцією і прогресом суспільства, держав і відносин між ними. Як принципи міжнародного права вони мають юридичну природу цього права, тобто є відбиттям узгодження воль держав, що виявляється у договорах або звичаях і мають головну функцію - регламентацію відносин між державами.

Виходячи із зазначеного, основні принципи міжнародного публічного права можна визначити, як його загальновизнані норми, що лежать в основі всього міжнародного права і відображають його головні ідеї та цілі і, отже, мають більш важливе значення для забезпечення нормального функціонування міждержавної системи, для розв'язання міжнародних проблем.

Використання слова «основні» пояснюється тим, що мова йде про принципи, які є основою всієї системи міжнародного права, на відміну від окремих галузей міжнародного публічного права, де також існують свої принципи.

У науці міжнародного права домінує думка, що основні принципи міжнародного публічного права є принципами «jus cogens», тобто мають вищу імперативну силу, мають обов'язкову силу для всіх суб'єктів міжнародного права. У той же час від галузевих принципів держави можуть відступати за взаємною угодою, якщо при цьому не порушуються інтереси третіх держав. Наприклад, практиці відомі винятки з принципу міжнародного морського права -- принципу свободи відкритого моря, які встановлювалися за взаємною згодою держав.

При викладенні принципів міжнародного права, не можна зупинитися на понятті «загальні принципи права». Воно активно дискутується у зв'язку зі ст.38 Статуту Міжнародного суду ООН, згідно якої Суд поряд із конвенціями та звичаями застосовує «загальні принципи права, визнані цивілізованими націями».

З цього приводу існують різні точки зору. Прихильники широкого підходу вважають, що це поняття охоплює загальні принципи природного права і справедливості, і що мова йде про особливе джерело міжнародного права.

Прихильники другої концепції вважають, що під загальними принципами слід розуміти основні принципи міжнародного права. Однак останні ще не скоро стануть загальними принципами національного права. Крім того, поняття загальних принципів права здобуло широкого розповсюдження задовго до визнання поняття основних принципів міжнародного права.

Зрештою, згідної третьої концепції, під загальними принципами розуміються принципи, спільні для національних правових систем. Здебільшого тут йдеться про правила, які відображають закономірності застосування норм в будь-якій правовій системі будь-якої країни світу. Для міжнародного права такі принципи важливі в силу недостатньої нерозвиненості в ньому процесуального права. Щоби увійти до системи міжнародного права, недостатньо бути принципом, спільним для національних правових систем, необхідно бути придатним до дії саме в цій специфічній системі. Він також має бути включений у міжнародне право, нехай навіть у спрощеному вигляді, в результаті потенційної спільної згоди міжнародного співтовариства. Ставши таким чином звичайною нормою, загальні принципи не можуть розглядатися як особливе джерело міжнародного права. Навіть в умовах глибокої сьогодні європейської інтеграції судова практика ЄС виходить з того, що загальні принципи права -- це не тільки спільні принципи національного права держав-членів, але й також принципи міжнародного публічного права.

Основні принципи міжнародного публічного права зафіксовані в Статуті ООН. У цьому документі деякі принципи сформульовані дуже коротко. Тому з ініціативи ряду європейських держав у 60-ті роки в ООН була проведена відповідна робота по кодифікації, основних принципів. Вона закінчилася прийняттям у 1970 році Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про принципи міжнародного права, що стосується відносин дружби і співробітництва між державами і відповідно до Статуту ООН. Декларація містить сім принципів:

1)принцип утримування в міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави;

2) принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами;

3) принцип невтручання у справи, які входять до внутрішньої компетенції держави;

4) обов'язок держав співробітничати одна з одною відповідно до Статуту 00Н;

5) принцип рівноправ'я та самовизначення народів;

6) принцип суверенної рівності держав;

7) принцип сумлінного виконання державами зобов'язань, прийнятих відповідно до Статуту ООН.

У Заключному акті Гельсінської Наради із безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року містяться десять основних принципів. До переліку, що міститься в Декларації 1970 року, додані принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, поважання прав людини та її основних свобод. Та варто зауважити, що в спеціальній літературі немає спільної думки щодо кількості й назв основних принципів міжнародного публічного права. Наприклад, відомий юрист-міжнародник з Великобританії А. Касезе у підручнику з міжнародного права у числі основних називає такі принципи, як поважання прав людини, міжнародне співробітництво, сумлінність. А вітчизняні автори підручника «Міжнародне право» до числа основних відносять принципи мирного співіснування, злочинність агресивних війн, додержання договорів, справедливості й сумлінності та ін.

Принципи міжнародного публічного права виконують одночасно дві функції:

-- сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;

-- закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові.

Основні принципи міжнародного права мають такі особливості, що дозволяють їм посісти особливе місце в системі норм міжнародного права:

-- вони є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість;

-- вони мають обов'язковий характер для всіх без винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами ООН, та інших суб'єктів міжнародного права;

-- вони мають першість стосовно всіх інших норм системи міжнародного права;

-- вони, як виняток із загальних правил дії міжнародно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє їм поширювати свою дію на будь-яку норму, що виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов'язаних із нею наслідків;

-- тільки діяння, що порушують принципи міжнародного права, розглядаються в якості міжнародних злочинів;

-- ці принципи можуть виступати правовою основою для регулювання міждержавних відносин при відсутності прямого регулювання.

- взаємопов'язаність. Лише у взаємодії між собою вони здатні виконати своєї функції. При високому рівні узагальненості зміст принципів, застосування приписів кожного з них можливе лише шляхом співставлення із змістом інших. Значення їх взаємозв'язку було із самого початку підкреслено у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами у відповідності зі Статутом ООН від 24 грудня 1970 року, «при тлумаченні й застосуванні викладені принципи є взаємопов'язаними і кожен принцип має розглядатися в контексті усіх інших принципів».

2. Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову владу без якогось утручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику. Підтримку міжнародного правопорядку може бути забезпечено лише при повній повазі юридичної рівності учасників.

Об'єктивні закономірності міжнародних відносин, їхня поступова демократизація призвели до розширення змісту принципу суверенної рівності держав. У сучасному міжнародному праві він із найбільшою повнотою відбитий у Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 року. Пізніше цей принцип був розвинений у Декларації принципів Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 року, Паризькій хартії для Нової Європи 1990 року і ряді інших документів. Даний принцип закріплений у статутах міжнародних організацій системи ООН, у статутах більшості регіональних міжнародних організацій, у багатосторонніх і двосторонніх угодах держав і міжнародних організацій, у правових актах міжнародних організацій.

Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності включає такі елементи:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов'язана шанувати правосуб'єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторкані;

ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

д) кожна держава зобов'язана виконувати цілком і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у злагоді з іншими державами.

Основне призначення принципу суверенної рівності -- забезпечити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасницями міжнародного спілкування, усі вони мають принципово однакові права й обов'язки.

В даний час держави часто передають на користь утворюваних ними міжнародних організацій частину своїх повноважень, що раніше вважалися невід'ємними атрибутами державного суверенітету. Відбувається це з різних причин, у тому числі в зв'язку зі зростанням числа глобальних проблем, розширенням сфер міжнародного співробітництва і, відповідно, збільшенням кількості об'єктів міжнародного правового регулювання. Проте це не означає применшення принципу суверенної рівності в міждержавних відносинах. Передаючи частину своїх повноважень міжнародним організаціям добровільно, держави не обмежують свій суверенітет, а, навпаки, реалізують одне зі своїх суверенних прав -- право на укладання угод. Крім того, держави, як правило, лишають за собою право контролю за діяльністю міжнародних організацій.

3. Принцип незастосування сили або погрози силою

Демократизація міжнародних відносин із неминучістю призводить до обмеження застосування сили або погрози силою. Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена в якості принципу міжнародного права в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підписаному в Сан-Франциско 26 червня 1945 року, що був вироблений у період визвольної боротьби проти фашизму і відбив демократичні устремління і надії народів на справедливий повоєнний устрій міжнародних відносин.

Відповідно до статті 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, не сумісним із Цілями Об'єднаних Націй».

Згодом наведена формула Статуту була конкретизована в документах, прийнятих у формі резолюцій ООН. У їхньому числі: Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, Визначення агресії 1974 року, Заключний акт НБСЄ 1975 року і ряд інших документів процесу в Гельсінкі, а також Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 року.

У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються:

-- заборона окупації території іншої держави з порушенням норм міжнародного права;

-- заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;

-- надання державою своєї території іншій державі, що використовує її для здійснення агресії проти третьої держави;

-- організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі;

-- організація або заохочення організації збройних банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави.

Порушенням принципу незастосування сили слід також вважати насильницькі дії у відношенні міжнародних демаркаційних ліній і ліній перемир'я, блокаду портів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.

Статут ООН передбачає (глава VII «Дії у відношенні погрози миру, порушень миру й актів агресії») лише два випадки правомірного застосування збройної сили: із метою самооборони (стаття 51) і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії (стаття 42).

Застосування збройної сили в порядку самооборони правомірне тільки в тому випадку, якщо станеться збройний напад на державу. Стаття 51 Статуту ООН прямо виключає застосування збройної сили однією державою проти іншої у разі прийняття останньою заходів економічного або політичного порядку. У подібних ситуаціях, або навіть якщо в наявності загроза нападу, країна може вдатися до відповідних заходів лише при дотриманні принципу домірності.

міжнародний держава непорушність кордон

4. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. З статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов'язок держав використовувати такі засоби:

-- принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;

-- першим багатостороннім актом, що встановив обов'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй, її члени зобов'язалися передавати спір, здатний викликати розірвання, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;

-- більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;

-- відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість».

З приведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів видно, що принцип ставить за обов'язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в суперечці не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, котрі стосуються справ, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію будь-якої держави (принцип невтручання).

Статутом ООН також надано перелік засобів, пов'язаних із мирним врегулюванням спорів, а саме: мирне врегулювання спорів здійснюється шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи угод або іншими мирними засобами на вибір.

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов'язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, із тим щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв'язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв'язок із принципом невтручання -- мирне врегулювання не повинно супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв'язок із принципом незастосування сили.

Цей принцип покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов 'язання:

1) вирішувати всі свої суперечив і розбіжності виключно мирними засобами;

2) урегульовувати спори в найкоротший термін;

3) не зупиняти процесу мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень;

4) використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби (переговори, розслідування, посередництво, арбітраж, судове розслідування тощо);

5) утримуватися від ультимативності;

6) утримуватися від будь-яких дій, які можуть поглибити напруженість;

7) ураховувати інтереси іншої сторони -- учасника спору;

8) виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

Здійснення принципу мирного розв'язання міжнародних спорів забезпечено належними інституційними механізмами як на універсальній, так іна регіональній основах. Практично всі відомі регіональні організації безпеки створили власну структуру мирного розв'язання міжнародних спорів: Ліга арабських держав -- Раду Ліги і спеціалізований юридичний комітет, Організація африканської єдності -- Комісію з питань посередництва, примирення та арбітражу, Організація американських держав -- Раду ОАД, потім Міжамериканський комітет миру, |а згодом Постійну Раду, Організація з питань безпеки та співробітництва у Європі Суд і Комісію з питань примирення.

Важливо підкреслити і те, що в останні роки нормативний зміст принципу став предметом ретельного аналізу на нарадах експертів НБСЄ. Наприклад, Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ 1992 року передбачає утворення в Європі спеціального органу -- «механізму НБСЄ з урегулювання спорів», що діє як орган примирення.

Таким чином, за останні роки спостерігається, з одногобоку,зростання питомої ваги мирних засобів вирішення міжнародних спорів, а з іншого -- прагнення держав збагатити нормативний зміст принципу згідно з новими реаліями міжнародно-правових відносин.

5. Принцип невтручання у внутрішні справи

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгороджений їх незалежності і суверенітету 1982 року.

Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов'язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучасному міжнародному праві принципу права народів і націй на самовизначення сфера дії принципу невтручання у внутрішні справи розширилася: він поширюється не тільки на суверенні держави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення і включає обов'язок держав не нав'язувати їм свого суспільного або державного строю і своєї ідеології.

У зазначених вище міжнародних актах встановлено основний нормативний зміст принципу невтручання, що полягає в такому:

зобов'язання держав утримуватися від будь-якого втручання, прямого або непрямого, індивідуального або колективного у внутрішні або зовнішні справи, що є внутрішньою і компетенцією іншої держави;

* утримуватися від будь-якої форми збройного втручання або погрози такого втручання проти іншої держави;

* утримуватися від будь-якої іншої дії, воєнної або політичної, економічного або іншого примусу підкорити своїм власним інтересам здійснення іншою державою прав, властивих її суверенітету;

* утримуватися від надання прямої або непрямої допомоги терористичній діяльності або підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої держави.

Так, відповідно до п. 7 статті 2 Статуту ООН Організація не має права «на втручання в справи,що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави». Проте варто мати на увазі, що деякі події, що відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися Радою Безпеки ООН як не стосовні винятково до внутрішньої компетенції останньої. Так, наприклад, якщо Рада безпеки ООН констатує, що вони загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою даної держави і дії Об'єднаних Націй у відношенні цих подій не будуть утручанням у внутрішні справи держави.

Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов'язання держави, у тому числі і їхні зобов'язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання.

6. Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй

Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй у якості обов'язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН -- «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправності і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відносинам між державами і ліквідації колоніалізму.
Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом права на самовизначення є не тільки залежні, але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжнародно-правовій нормі.

Втілення принципу рівноправності і самовизначення народів у Статуті ООН указує, що мова йде про міждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут також підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру.

Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своєму опорі таким діям народи вправі просити й одержувати, підтримку відповідно до Статуту ООН.

Принцип самовизначення народів -- це право народів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності і політичній єдності суверенних держав. З іншого боку, якщо народ створить орган, що його офіційно представляє і виконує публічно-правові функції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні процесу самовизначення, можуть розглядатися як принципи невтручання і суверенної рівності держав, що порушуються.

Право народів на самовизначення тісним способом зв'язане зі свободою політичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій внутрішньополітичний статус, але і свою зовнішньополітичну орієнтацію. Повага свободи політичного вибору стає фундаментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у розв'язанні як загальносвітових, так і регіональних проблем.

Міжнародні пакти про права людини 1966 року підтвердили зв'язок самовизначення з правами людини, закріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають право на самовизначення» (стаття 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то приналежним до них особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (у відповідності зі статтею 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року).

Ці положення одержали розвиток у Декларації Генеральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для розвитку цієї самобутності.

На сьогодні принцип рівноправності і права народів розпоряджатися власною долею-- передбачає за суб'єктами міжнародного права такі права та обов'язки: 1) обов'язок поважати рівність народів і націй; 2) обов'язок поважати право самостійно розпоряджатися власною долею; 3) право народів жити в умовах повної свободи; 4) право визначати, коли захочуть і як захочуть, свій внутрішній і зовнішньополітичний статус; 5) право здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток; 6) право кожного народу, нації вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсам; 7) прав просити і отримувати підтримку відповідно до цілей та принципів Статуту ООН, у разі позбавлення їх права на самовизначення насильницьким шляхом.

7. Принцип міжнародного співробітництва

Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем. Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.

Після прийняття Статуту ООН принцип співробітництва був зафіксований у статутах багатьох міжнародних організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях.

З прийняттям Статуту ООН принцип співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов'язкових для дотримання відповідно до сучасного міжнародного права. Так, відповідно до Статуту держави зобов'язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, а також зобов'язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи.

Конкретні форми співробітництва і його обсяги залежать від самих держав, їхніх потреб і матеріальних ресурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе міжнародних зобов'язань. Аналіз політико-правових документів, що відбивають наміри держав (Декларація про принципи міжнародного права 1970 року і Декларація принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року), показує прагнення держав надати принципові співробітництва універсальний характер.

Обов'язок держав співробітничати одна з одною, звичайно, припускає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов'язання, що витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва.

Основними напрямками співробітництва є:

-- підтримка миру і безпеки;

-- загальна повага прав людини;

-- здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання;

-- співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

-- сприяння економічному зростанню у всьому світі.



8. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. -- угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах.

В якості загальновизнаної норми поведінки суб'єктів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкреслює рішучість членів ООН створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що витікають із договорів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 статті 2 Статуту «всі Члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за дійсним Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що витікають із приналежності до складу Членів Організації».

Розвиток міжнародного права підтверджує універсальний характер принципу, що розглядається. Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1968 року кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинний ними сумлінно виконуватися. Більш того, учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору.

Сфера дії розглянутого принципу помітно розширилася в останні роки, що одержало відбиток у формулюваннях відповідних міжнародно-правових документів. Так, відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати зобов'язання, прийняті нею відповідно до Статуту ООН, зобов'язання, що витікають із загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, а також зобов'язання, що витікають із міжнародних договорів, діючих відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

У Декларації підкреслюється необхідність сумлінного дотримання насамперед тих зобов'язань, що охоплюються поняттям «загальновизнані принципи і норми міжнародного права» або випливають із них.

У Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року держави-учасниці погодилися сумлінно виконувати свої зобов'язання з міжнародного права: як ті зобов'язання, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті зобов'язання, що випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасниками яких вони є.

Зобов'язання «з міжнародного права», безумовно, ширше зобов'язань, «що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права».

У різних правових і соціально-культурних системах існує своє розуміння сумлінності, що безпосереднім чином відбивається на дотриманні державами прийнятих зобов'язань. Концепція сумлінності одержала закріплення у великій кількості міжнародних договорів, резолюціях Генеральної асамблеї ООН, у деклараціях держав і т.д.

Юридичний зміст сумлінності слід виводити з тексту Віденської конвенції про право міжнародних договорів, головним чином, розділів «Застосування договорів» (статті 28-30) і «Тлумачення договорів» (статті 31-33). Застосування положень договору багато в чому визначається його тлумаченням.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань поширюється тільки на дійсні угоди. Це значить, що розглянутий принцип застосовується тільки до міжнародних договорів, укладеним добровільно і на основі рівноправності.

Будь-який нерівноправний міжнародний договір насамперед порушує суверенітет держави і як такий порушує Статут ООН, оскільки Організація Об'єднаних Націй заснована на принципі суверенної рівності усіх її членів, що, у свою чергу, прийняли на себе зобов'язання розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів.

9. Принцип територіальної цілісності держав

Принцип територіальної цілісності держав затвердився з прийняттям Статуту ООН у 1945 році. Процес його розвитку продовжується. Саме найменування цього принципу остаточно не установилося: можна зустріти згадування як територіальної цілісності, так і територіальної недоторканності.

Заключний акт НБСЄ 1975 року містить окреме і найбільше повне формулювання принципу територіальної цілісності держав: «Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. Відповідно до цього вони будуть утримуватися від будь-яких дій, не сумісних із цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасниці, зокрема, від будь-яких таких дій, що представляють собою застосування сили або загрозу силою. Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації, або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законною».

Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про заборону використання сили або погрози силою, або перетворення території в об'єкт військової окупації, або придбання території з використанням сили або її загрози. Мова йде про будь-які дії проти територіальної цілісності або недоторканності. Наприклад, транзит будь-яких транспортних засобів через іноземну територію без дозволу територіального суверена є порушенням не тільки недоторканності кордонів, але і недоторканності державної території, оскільки саме вона використовується для транзиту.

Всі природні ресурси є складовими компонентами території держави, і якщо недоторкана територія в цілому, то недоторкані і її компоненти, тобто природні ресурси в їхньому природному вигляді. Тому їхня розробка іноземними особами або державами без дозволу територіального суверена також є порушенням територіальної недоторканності.

Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах. Його призначення -- захист території держави від будь-яких зазіхань.

10. Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед, європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.

Цей принцип уперше був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року, що, зокрема, говорить, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони».

Тому визнання цього принципу означає також і відмову від яких-небудь територіальних домагань. Держави-учасниці НБСЄ тим самим висловили своє визнання існуючих кордонів європейських держав. Це визнання є міжнародно-правовим, що спричиняє певні юридичні наслідки, зокрема, це визнання не можна анулювати.

Відповідно до статті 2 Конституції України «територія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною». У силу свого суверенітету і, зокрема, територіального верховенства, кожна держава вправі самостійно встановлювати порядок перетинання її кордону громадянами, транспортом і вантажами (видання національного закону про державний кордон), або такий порядок установлюється за згодою заінтересованих держав з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (міжнародний договір про правовий режим державного кордону між суміжними державами). Для забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави укладають угоди про режим взаємного кордону. Україна має майже з усіма такими країнами угоду про режим взаємного кордону і про розвиток мирного співробітництва на кордонах.

Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів:

-- визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;

-- відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;

-- відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.

11. Принцип поваги прав людини

У якості самостійного принцип поваги прав людини був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року. У аналізованій галузі ухвалений ряд найважливіших актів, до яких відносяться: Загальна декларація прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один -- про цивільні і політичні права, інший -- про економічні, соціальні і культурні права. Був укладений ряд Конвенцій, з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік), про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1966 рік), про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок (1979 рік), про права дитини (1989 рік) та ін.

Затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини вносить зміни в саму концепцію сучасного міжнародного права.

Відношення держави до свого населення стає об'єктом уваги міжнародного співтовариства. Держави беруть на себе зобов'язання додержуватися історично досягнутих стандартів прав людини, оскільки від цього залежать і міждержавні відносини. Міжнародне право враховує важливий аспект взаємозв'язку внутрішнього і міжнародного життя держав. У статті 3 Конституції України закріплено, що «права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

У цілому ж затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини -- немаловажне свідчення ступеня цивілізованості як цього права, так і самого міжнародного співтовариства.

Кожна держава має суверенну владу видавати норми, що визначають права й обов'язки своїх громадян. Проте реалізація цієї влади повинна відбуватися в рамках міжнародного права. Міжнародний контроль у цій галузі не суперечить принципу невтручання, У Документі Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1991 року підтверджується, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, носять міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і свобод складає одну з основ міжнародного порядку». Відповідні зобов'язання представляють безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до числа винятково внутрішніх справ відповідної держави.

На відміну від інших принципів міжнародного права, принцип поваги прав людини займає центральне становище й у національному праві.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні положення принципу поваги прав людини:

-- визнання гідності, властивої всім членам людської родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є основою свободи, справедливості і загального миру;

-- кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН;

-- права людини повинні охоронятися владою закону, що забезпечить національний мир і правопорядок, людина не буде змушена вдаватися в якості останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення;

-- держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім, хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різниці, як то: у відношенні раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, станового або іншого становища;

-- кожна людина несе обов'язки стосовно інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить;

-- держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші заходи, необхідні для забезпечення міжнародно визнаних прав людини;

-- держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;

-- держава зобов'язана забезпечити право людини знати свої права і поступати відповідно до них.

Кожна людина має сьогодні право звертатися до міжнародних структур для захисту своїх прав. Для цього створено відповідний інституційний механізм на універсальній і регіональній основі: у межах ООН -- Верховний комісар ООН з прав людини, Комісія з прав людини, Підкомісія щодо попередження дискримінації і захисту меншин, комісія з проблем становища жінок, Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет з прав людини, Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок, Комітет проти катувань тощо; на регіональній основі: Суд Європейського Союзу, Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії, Міжнародний трибунал з питань Руанди тощо.

Размещено на Allbest.ru