Типологія держави

Размещено на http://allbest.ru

Вступ

держава цивілізація буржуазний феодальний

Актуальність теми. Розмаїття держав, що мали місце в історії розвитку людства та існують нині, потребує їх певної упорядкованості, класифікації за загальними та особливими ознаками. Основою класифікації держав є їх поділ і об'єднання за типами, тобто сукупністю найбільш суттєвих ознак. За критерій історичної типізації держав найчастіше береться поняття суспільно-економічної формації, яке включає сукупність усіх суспільних відносин у їх взаємозв'язку з домінуючим способом суспільного виробництва.

Наукова класифікація історичних типів держави виходить з тих положень, що, по - перше, певним історичним етапом розвитку людства відповідають притаманний тільки їм спосіб виробництва та характер виробничих відносин; по - друге, економічний лад обумовлює всі інші суспільні відносини і разом з ними утворює певний історичний тип суспільства; по - третє, кожному історичному типу суспільства властивий тільки свій тип державної організації.

Процес типології держав створює об'єктивну основу для наукового проникнення в глибинні прошарки процесу об'єктивно-історичного розвитку держави дозволяє проводити чітке розмежування між науковими і псевдонауковими державно-правовими теоріями, дає можливість втілювати державно-правове будівництво в різних державах на науковій, підтвердженій життям, основі.

В процесі типології держав створюються всі необхідні передумови і можливості для широкого узагальнення, систематизації і аналізу всього фактичного і наукового матеріалу, який стосується практично всіх сторін процесу виникнення і розвитку суспільства, держави і права, їх послідовного переходу від одного ступеня до іншого.

В науковій літературі створено велику кількість типологій держави, при чому використовуються найрізноманітніші основи поділу: рівень розвитку держави, соціальний характер, ступінь демократичності (чи її відсутність), форми держави і т.д. З багатьма такими типологіями ми зустрінемося нижче, при вивченні окремих сторін державності. Дослідниками даної теми були такі вчені як: П.М. Рабінович, Г. Кельзен, М. Коркунов, Т.О. Пікуля, , А. Тойнбі, У. Ростоу, Г. Єллінек, Р. Дорендорф, Р. Макайвер.

Oб'єкт дocлiджeння. Об'єкт дослідження являє собою типологію держав на сучасному етапі їх розвитку, характерні ознаки окремих видів, проблематику класифікації.

Прeдмeт дocлiджeння. Предметом дослідження даної роботи є проблеми сучасної типології держав.

Мeтa дocлiджeння. Метою курсової роботи є комплексний аналіз та дослідження загальних проблем сучасної типології держави, які були запропоновані різними дocлiдникaми зa чaciв нoвoї історії.

Зaвдaннями курсової рoбoти є вивчeння та дocлiджeння таких питaнь:

1. Поняття типології держави;

2. Підходи до типології держави;

3. Характеристика рабовласницької, феодальної, буржуазної соціалістичної держав;

4. Держави первинних цивілізацій;

5. Держави вторинних цивілізацій;

6. Сучасні підходи до типології держав.

Мeтoди дocлiджeння. Для досягнення пocтaвлeнoї в рoбoтi мeти, були використані тaкi теоретичні мeтoди як, aнaлiз, cинтeз, пoрiвняння, клacифiкaцiя, кoнкрeтизaцiя, узaгaльнeння. Зa дoпoмoгoю цих мeтoдiв було проведено дocлiджeння даної рoбoти.

Актуальність типологічного дослідження держав світу зумовлено значним обсягом емпіричного матеріалу, накопиченого на сьогодні юридичною наукою та практикою багатьох країн світу й епох. Узагальнення його можливе винятково за допомогою специфічного інструментарію - типології, що в сучасній науці інтерпретується по-різному: як особливий різновид наукової класифікації, методологічний прийом або засіб систематизації досліджуваного явища, метод наукового пізнання; загалом теорія, що має на меті виявлення вищої та найбільш узагальненої класифікаційної одиниці - типу.

Практичне значення типологізації сприятиме: розумінню внутрішньої логіки та закономірностей процесу розвитку держав світу та на цій основі науковому прогнозуванню майбутнього України й інших держав; систематизації та аналізу фактичного й наукового матеріалу, що стосується процесу виникнення та еволюції держав світу; чіткому поділу наукових і псевдонаукових державно-правових теорій з метою розбудови сучасних держав світу винятково на науковому підґрунті. Розвиток класифікаційного методу пізнання держав світу відбувається синхронно з розвитком політико-правової думки в історичній ретроспективі. Комплексне розроблення класифікаційних схем поділу держав за певним критерієм бере початок із праць давньогрецьких і давньоримських мислителів: Платона, Арістотеля, Полібія, Цицерона та набуває подальшого розвитку в дослідників епохи Нового часу (Г. Гегеля, Ж. Бодена, К. Маркса, Ф. Енгельса).

Важливі філософські ідеї та парадигми, що стали теоретичним підґрунтям нашого дослідження, містяться в першоджерелах дослідників новітнього часу: Г. Кельзена, А. Тойнбі, У. Ростоу Г. Єллінека, Р. Дорендорфа, Р. Макайвера, а також російських та українських сучасників - С. Бостана [19, с. 100-110], В. Нерсесянца [20, с. 236-245], С. Алексєєва [21, с. 149-160], М. Марченка, Л. Грініна та ін. Мета статті полягає в удосконаленні цивілізаційно-історичної типологізації держав, що базується на діахронічному методі пізнання закономірностей та етапів історичного розвитку держав світу. Типологія або класифікація держав світу - одна з основоположних категорій і одночасно методологічних проблем юридичної науки. Розв'язанням її займаються економіко-географи, економісти, політологи, соціологи, а також правники [18, c. 183-184].

Розділ 1. Типологія держави

1.1 Поняття типології держави

Держава -- явище винятково різнобічне і багатогранне. Це обумовлює створення різних систем її класифікації. У цьому плані здійснюються численні, різні за своїми підставами спроби, але всі вони зводяться до необхідності виділення із сукупності всіх, що будь-коли існували, теперішніх і тих, котрі з'являться в майбутньому держав і правових систем, певних типів держави і права, до необхідності їхньої типології ("типізації") чи класифікації.

Типологія держав і правових систем повинна здійснюватися на чітко визначеній основі. Що ж собою являють критерії класифікації (типології) держави? Які риси й особливості їм повинні бути притаманні?

Насамперед, це об'єктивність. Як свідчить величезний досвід дослідження держав, як "об'єктивні" критерії їх класифікації широко використовувалися географічні та кліматичні фактори, ступінь складності, характер їх зв'язків з релігією, ступінь свободи і незалежності людини від держави, спосіб внутрішньодержавної організації і життєдіяльності, рівень розвитку загальної культури і світогляду, спосіб виробництва матеріальних і духовних благ, характер державного режиму.

Найрозповсюдженішими в сучасній науці є класифікації держав відповідно до суспільно-економічних формацій (формаційний підхід) і за цивілізаціями (цивілізаційний підхід) [4, c. 51].

Формаційний підхід підтримували такі вчені, як: К.Маркс, Ф.Енгельс, В.І. Ленін; цивілізаційний - М. Єллінек, Г. Кельзен, М. Коркунов, Г. Гелбрейт, А. Тойнбі, С. Хартингтон.

Типологія держави це теорія (вчення) про її типи. Тип держави сукупність держав, що мають загальні риси, які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі подібних економічних (виробничих) відносин, однаковому поєднані загальносоціальної і вузькокласової сторони їх сутності, близькому рівні культурно-духовного розвитку та науково-технічного прогресу [14, c. 63].

1.2 Підходи до типології держави

Формаційний підхід ґрунтується на вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис тип виробничих відносин), кожній з яких відповідає свій історичний тип держави. Формація це історичний тип суспільства, що має певний спосіб виробництва, панівну форму власності, класову структуру.

Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається в результаті зміни віджилих типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. За такого підходу держава набуває виключно класової визначеності, виступає як диктатура економічно панівного класу.

Виділено такі історичні типи держав:

1. Експлуататорська рабовласницька (рабовласницький спосіб виробництва; наявність класів рабів і рабовласників; диктатура останніх);

2. Феодальна (велика власність феодалів на землю і натуральне господарство залежних від феодалів селян; наявність класів кріпаків і феодалів; диктатура останніх);

3. Буржуазна (капіталістичний спосіб виробництва, що ґрунтується на свободі приватної власності на знаряддя і засоби виробництва та експлуатації найманої робочої сили; наявність класу робітників і буржуазії; політичне панування останньої);

4. Експлуататорські: соціалістична держава (спільна соціалістична власність і планове господарство; поділ населення на робітників, селян та інтелігенцію; диктатура пролетаріату). Вважалося, що в найближчій історичній перспективі соціалістична держава має перерости в суспільне комуністичне самоврядування[1, c.137],

Переваги формаційного підходу:

1) акцентування уваги на істотній ролі економічних відносин у формуванні держав і зміні їх типів;

2) підкреслення класової сутності держави (інтереси якого класу виражає);

3) розгляд розвитку держав у поетапності і природності історичного характеру.

Вади формаційного підходу:

1) переоцінка класово-економічного чинника, що не завжди має і може мати вирішальне значення у процесі утворення держави, поступаючись провідній ролі інших чинників;

2) залишення поза полем зору величезного шару культурно-ціннісних ідей і уявлень, що не можуть бути охарактеризовані як класові;

3) розгляд соціалістичної держави як антикапіталістичної і заперечення її наступності;

4) невиправдане вихваляння соціалістичної держави як вищого й останнього історичного типу;

5) породження міфу про суспільство комуністичного самоврядування.

Орієнтований на перебільшене (у найбільш істотних рисах) уявлення про історичні типи держав, формаційний підхід не враховує проблем, які не вкладаються у звичайні рамки класового, формаційного аналізу. Так, раби ніде в давніх суспільствах не були основною виробничою силою, класичний феодалізм існував тільки в деяких країнах Європи, а класичний капіталізм був реальністю переважно в Англії і Німеччині. Класово-формаційний підхід може бути використаний за типології держав світу до другої половини XIX ст. [1, c. 137].

Цивільний підхід застосовує поняття "цивілізація" (від лат. civilis) - тип культури як основу типології держав. Під "цивілізацією" розуміють відносно замкнуте і локальне становище суспільства, що характеризується спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак (А. Тойнбі налічує 21 цивілізацію: єгипетська, китайська, західна, православна, індуїстська та ін.).

Переваги цивілізаційного підходу:

1) розкриває сутність будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність панівних у певний період уявлень кожної особи про характер суспільного життя, про цінності і мету її власної діяльності;

2) розглядає державу як найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства, спрямованого на обмеження і виключення навіть легалізованого насильства стосовно особи;

3) затверджує залежність типів держав від розмаїтості національних культур, світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації.

Вади цивілізаційного підходу:

1) недооцінює економічний чинник, відводить йому другорядне місце в розвитку цивілізацій;

2) ігнорує вплив соціальної диференціації суспільства, класових суперечностей на цивілізаційні процеси;

3) зводить в абсолют культурний елемент, кваліфікує його як "душу, кров, лімфу, сутність цивілізації" (А. Тойнбі) [15, с. 132-134].

Розділ 2. Формаційний критерій типологізації держав

2.1 Характеристика рабовласницької держави

Першим типом держави в теорії формаційного підходу є рабовласницька держава. Це один з типів експлуататорської держави, що є знаряддям класу рабовласників, і призначення якого полягає у захисті їхніх інтересів і прав.

Держави рабовласницького типу виникли пізніше ранньосхідних держав у результаті появи приватної власності, майнового розшарування, розколу суспільства на класи. Найбільш класичні рабовласницькі держави були створені в Греції (VIII-VI ст. До н.е.) і в Римі (VI ст. До н.е.).

Економічний базис рабовласницької держави становила власність рабовласників не тільки на знаряддя і засоби виробництва, але і на працівників - рабів. Головні творці матеріальних благ раби не мали статусу суб'єктів права, а були, як будь-які речі, об'єктом права та експлуатації. Вони були зобов'язані працювати, не маючи права на життя. Їхня праця забезпечувався головним чином позаекономічних примусом.

Основні класи рабовласницького суспільства - рабовласники і раби. Крім них існували соціальні прошарки ремісники, дрібні землероби. Вони вважалися вільними, але незаможними і експлуатувалися рабовласниками. Між рабами і рабовласниками виникали гострі соціальні протиріччя. Раби вели боротьбу то у вигляді прихованого, пасивного вибухобезпечного опору, то у формі відкритих виступів - повстань (повстання рабів у Сицилії у II ст. до н.е.., Повстання Спартака в 1 ст. до н.е., ін ) [2, c. 247].

За марксистської теорії право держави визначається його соціальним призначенням і класової сутністю. Право рабовласницької держави захищає інтереси виключно класу рабовласників і їх приватній власності. Рабовласницьке держава була класовою, була за своєю сутністю знаряддям диктатури рабовласників. Класова сутність держави виражалася в його функціях.

До внутрішніх функцій відносяться:

1) охорона приватної власності рабовласників і створення умов для експлуатації рабів і незаможних вільних;

2) придушення опору рабів і незаможних вільних методами жорстокого насильства, нерідко просто для залякування і профілактики;

3) ідеологічну дію з метою підтримання порядку.

Загальносоціальні функції держава здійснювала в тій мірі, в котрій вони відповідали інтересам пануючого класу [4, c. 127].

У зовнішній сфері рабовласницька держава виконувала функції оборони своєї території і мирних зв'язків з іншими державами, функцію захоплення чужих територій і функцію управління завойованими територіями. Всі ці функції були прерогативою порівняно простого державного апарату, найважливішу роль у якому відігравала армія. Вона приймала участь у здійсненні і зовнішніх, і внутрішніх функцій. Частинами державного апарату також виступали поліція, суди, адміністративно-чиновницькі органи.

Формою організації рабовласницької державної влади були унітарні монархії і республіки. Монархія, наприклад, існувала в Стародавньому Римі. Рабовласницька республіканська форма правління була двох видів. Перший демократична республіка (Афіни), де у виборах вищих органів держави брало участь все вільне населення. Другий вид аристократична республіка (Спарта і ін). Тут у виборах вищих органів державної влади брали участь представники великої військово-земельної аристократії.

Пройшовши період становлення і розвитку, рабовласницька держава вступила в смугу занепаду і зживала себе. Їй на зміну прийшла феодальна держава [3, c. 100-101].

2.2 Характеристика феодальної держави

Природний історичний розвиток і подальша зміна форми експлуататорських відносин перетворювало рабовласницьку державу в феодальну. За класифікацією Маркса феодальна держава це другий ступінь розвитку суспільства. У такій державі вже визнаються природні права людини. До людини, нехай навіть і дуже залежної, відносяться саме як до людини, а не як до знарядь праці. Кріпосні селяни якщо і незалежні особисто, то повністю прив'язані до землі, котра належить феодалам. Основна ознака кріпосного права така, що селянство вважалося прикріпленим до землі, звідси виникло поняття кріпосного права.

Це визначає економічний і соціальний базис даної держави: особиста незалежність селян, але повна належність землі феодалам. Залежність селян приймала форми не тільки в належності їх до землі, але так само вони повинні були певну кількість днів особисто працювати на свого пана (це називалося відпрацюванням панщини).

У такому суспільстві повноправним класом могли бути тільки люди які володіли землею поміщики, феодали, дрібні дворяни. Причому обсяг їхніх прав на ранніх стадіях розвитку феодальних держав визначався кількістю землі. А становище селян в реальності мало відрізнялося від рабського, хоча брало інші вже людяніші форми.

На відміну від рабовласницького, феодальна держава могла розвиватися більш швидкими темпами і більш плавно. Певну вагу тут набуває наука, торгівля, розвиток техніки. Це дуже важливо, оскільки саме розвиток торгівлі і техніки визначає багато в чому процес переходу до наступного типу держави [5, c. 181].

У феодальній державі сутність класового суспільства залишалася: суспільство трималося на класовій експлуатації. Кріпосне суспільство завжди було більш складним, ніж суспільство рабовласницьке. У ньому був більший елемент розвитку торгівлі, промисловості, що вело до капіталізму.

У правовому ставлення феодальні держави ще не могли мати гарні основи для розвитку. Далі визнання природних прав справа не пішла. Тим рабовласницьким суспільством і феодальним можна провести паралель в тому, що більша частина населення країни мала обмежені права. І при рабстві, і при кріпосному праві панування невеликої меншості над величезною більшістю, не може обходитися без примусу.

На основі феодальних виробничих відносин виникло багато держав, відомих попередній епосі. Це держави в Англії і Франції, Німеччині і Росії, Чехії та Польщі, скандинавських країнах, Японії та ін. І сьогодні в ряді країн збереглися феодальні пережитки [6, c. 86].

Економічною основою феодальної держави виступала власність феодалів на землю і неповна власність на селян-кріпаків. Феодальна власність на землю була основою соціальної нерівності. Основними класами суспільства були феодали і кріпосні селяни. Разом з тим існували й інші соціальні групи: міські ремісники, торгові люди та ін.

Класова диференціація феодального суспільства певним образом поєднувалася з поділом на стани, тобто на такі групи людей, котрі відрізнялися один від одного об'ємом закріплених у законі прав і зобов'язань. На Русі, наприклад, існували такі привілейовані стани, як князі, дворяни і духовенство. Стану ремісників, купців, міщан не мали тих привілеїв, якими володіли вищі стани. Найбезправнішими були кріпосні селяни, які примусово прикріплялися до землі. Право відкрито закріплювало станові нерівності і привілеї. Через усю історію феодального суспільства проходили селянські повстання і війни [7, c. 303]. Феодальна держава була знаряддям диктатури феодалів і привілейованих станів. У своєму розвитку воно пройшло ряд стадій:

а) децентралізована феодальна роздробленість;

б) посилення централізації та встановлення станово-представницької монархії;

в) централізована абсолютна монархія і розкладання феодальної державності.

Більшість функцій феодальної держави обумовлювалося класовими суперечностями. Це охорона феодальної власності, придушення опору селян та інших експлуатованих груп населення. Держава виконувала також функції, що випливають з потреб усього суспільства. Зовнішня ж його діяльність,в основному, зводилася до ведення загарбницьких воєн і захисту від зовнішніх нападів [6, c. 117].

У державний апарат феодальної держави входили військо, загони поліції та жандармерії, розвідувальні органи, органи по збору податків, суди.

Домінуючою формою феодальної держави була монархія різних видів. Республіканська форма правління існувала лише в державах-республіках (Венеції, Генуї, Новгороді й ін.)

На останньому етапі в надрах феодального суспільства стали зароджуватися буржуазні (капіталістичні) виробничі відносини, які потребують працівника, що вільно продає свою працю. Але розвитку нових відносин заважали феодали, їхня держава. Тому між молодою буржуазією і феодалами виникли гострі суперечності, які вирішувалися шляхом буржуазно-демократичних революцій. У результаті останніх виник новий тип держави [8, c.234].

2.3 Характеристика буржуазної держави

Розвиток торгівлі дозволив за досить короткий період виділитися новому класу населення капіталістам. Найбільш активне зростання капіталу мало місце в Європі після відкриття Америки (1492 р.). Постійний товарообіг, безперервний потік дорогоцінних металів дозволили зосередити велику кількість вільних грошових коштів в руках вузького кола людей, значення сільського господарства поступово падало, вірніше сказати, люди переставали залежати від землі так, як це було за часів феодалізму. А, отже, значення класу феодалів поступово втрачалося. Головну роль грали вже не земельні ділянки, а фінансові кошти, зосереджені в руках невеликої кількості підприємливих людей.

Падали економічні показники поміщицького класу, і розвивалася сила нового класу представників капіталу. Тепер економіку держави становила власність капіталістів. І призначення держави змінювалося, в тому сенсі, що клас буржуазії підпорядкував собі всіх інших. Перебудова суспільства відбувалася таким чином, щоб усі громадяни стали як би рівними, що відпав колишній поділ на рабовласників і рабів, щоб усі вважалися рівними перед законом, не залежно від того, хто яким капіталом володіє. Закон однаково охороняє всіх, охороняє власність, у кого вона є, від замахів з боку тієї маси, яка, не маючи власності, не маючи нічого, крім своїх рук, поступово убожіє, розоряється і перетворюється в пролетарів. Таке капіталістичне суспільство.

Проголошена свобода капіталістичного суспільства це свобода не для всіх, а для тих, хто має власність, яку необхідно охороняти. Свобода капіталістичного суспільства неповноцінна. Це суспільство, яке виступило проти кріпосництва, проти самого кріпосного права з лозунгом свободи, свободи всенародної, говорить, що вона виражає волю всього народу, заперечує, що вона класова держава.

Суть суспільства тут не змінюється, адже власність буржуазії мало чим відрізняється від власності феодалів. Як писали класики марксизму: «Будь-яка власність робить якийсь клас людей залежним від іншого класу». Капіталістичне суспільство не виняток з цього правила. Борючись проти кріпосного права, воно оголосило власність вільною і особисто пишалося тим, що ніби держава перестала бути класовою.

Цей тип держави виявився самим життєстійким, здатним адаптуватися до умов, що змінюються. Перші капіталістичні держави виникли більше трьох століть тому. Буржуазія йшла до влади під лозунгом «Свобода, рівність і братерство». Встановлення буржуазної держави в порівнянні з феодальною величезний крок вперед на шляху соціального прогресу [9, c. 167].

Економічну основу буржуазного держави на перших етапах його розвитку становила капіталістична приватна власність на засоби виробництва. У цій державі всі громадяни рівні перед законом, але зберігається економічна нерівність. Буржуазне суспільство тривалий час складалося з двох основних класів: буржуазії і робітників, відносини між якими зазнавали істотних змін [10, c. 192].

Буржуазна держава проходить у своєму розвитку ряд етапів.

Перший етап можна назвати періодом становлення і розвитку капіталістичної держави. В економічному плані це період вільної конкуренції великого числа власників. Держава тут не втручається в економіку. Економічне життя визначають стихійний ринок і конкуренція. Для виявлення загальнокласових інтересів і волі буржуазії необхідний був новий, більш сучасний механізм. Таким механізмом стали буржуазна демократія, парламентаризм, законність. Держава забезпечувала сприятливі умови для розвитку капіталістичних суспільних відносин. Класова боротьба ще не досягла особливої гостроти.

Другий етап розвитку буржуазної держави збігся з періодом монополістичного капіталізму. Його можна назвати етапом початку і поглиблення кризи буржуазної державності (кінець XIX ст .- перша половина XX ст.). В економіці на даному етапі відбуваються великі зміни. Малі підприємства і фірми для підвищення конкуренції об'єднуються, монополізуються різні види виробництва і розподілу, виникають потужні об'єднання трести, синдикати, корпорації і т. п.; посилюється експлуатація робітничого класу, платоспроможний попит населення відстає від виробництва товарів [11, c. 98-99].

Наслідком цього стали періодичні кризи і депресії, супроводжуючись банкрутством підприємств, зростанням безробіття, загостренням класової боротьби. Монополізація і концентрація капіталу призвели до обсягів збільшення робітничого класу, який став носієм революційних ідей. Паризька Комуна 1871 р. історично перша спроба робітничого класу завоювати революційним шляхом державну владу і використовувати її в своїх інтересах.

На рубежі XIX і XX століть буржуазна держава все більше перетворюється в політичний інститут великої монополістичної буржуазії, яка починає відмовлятися від демократії і законності.

У ряді країн це призводить до виникнення реакційних політичних режимів (нацистський режими у Німеччині та фашистський в Італії). У внутрішній діяльності буржуазних держав посилюється функція боротьби з революційним робітничим рухом, у зовнішній функції ведення воєн за захоплення чужих територій і ринків збуту.

Все це супроводжується зростанням військово-бюрократичного державного воєнного апарату. Перші десятиліття XX ст. це роки першої світової війни, пролетарські революції, розпад колоніальної системи, важкі економічні кризи і депресії. Перед буржуазним суспільством і державами невідворотно встала жорстка альтернатива: або саморуйнування під натиском гострих суперечностей, або реформи і перетворення. Вони вибрали другий шлях [12, c. 147].

У 30-ті рр.. ХХ століття буржуазне держава вступила в третій (сучасний) етап свого розвитку, який, ймовірно, є перехідним до більш високого типу держави. Початок йому поклав «Новий курс» президент США Ф. Рузвельта, але більш масштабні зміни, що збіглися з розгортанням науково-технічною революції, відбувалися після другої світової війни.

На даному етапі суттєво змінюється економічна основа держави, «чиста» приватна власність перестає бути домінуючою. До 30% і більше економічного потенціалу розвинених країн перетворюється у державну власність, швидкими темпами розвивається власність акціонерів, виникає кооперативна власність. Словом, економіка набуває змішаний характер. Різноманіття видів і форм власності надає економіці більший динамізм, здатність пристосовуватися до мінливих умов [11, c. 181].

Не менші зміни відбуваються і в соціально-класовій структурі суспільства. Багато робітників стають власниками акцій і, разом з іншими верствами суспільства (науково-технічною інтелігенцією та ін.) утворюють «середній» клас основний стабілізатор суспільних відносин.

Держава зберігає буржуазно-класові риси, але робиться більш демократичною і соціальною. Багато основних функцій випливають з потреб усього суспільства економічна, соціальна. Вона активно втручається в економіку шляхом гнучкого планування, розміщення державних замовлень, кредитування тощо.

Зміни, що відбуваються в розвинених капіталістичних країнах, знайшли своє відображення в різних теоріях [13, с. 153].

2.4 Характеристика соціалістичної держави

Соціалістична держава це остання стадія розвитку суспільства за класифікацією прийнятою в формаційному підході. Вона протиставляється трьом іншим типам держави, не будучи саме державою в загальноприйнятому значенні цього слова.

Соціалістична держава вже не є, на відміну від трьох попередніх, типом експлуататорської держави. Існували й існують до цих пір суспільства, що рухається в класових протилежностях, була необхідно держава, тобто організація експлуататорського класу для підтримки зовнішніх умов виробництва, значить, особливо для насильницького утримання експлуатованого класу в визначенні даним способом виробництва умовах придушення (рабство, кріпацтво, наймана праця).

Істотна відмінність соціалістичної держави від всіх решти типів держав полягає у відсутності цих умов придушення. Тут відсутні класи, а, отже, немає ні експлуататорів, ні людей яких експлуатують. У соціалістичній державі немає того апарату насильства, котрий притаманний державі, можна сказати, що держава, як така відсутня, немає тих факторів, які підтримували державу, будь вона рабовласницька, феодальна або капіталістична. Більше немає класів і встановленого апарату підпорядкування.

Коли держава стає дійсно представником всього суспільства вона сама себе робить зайвою. Коли немає класів, немає державного, немає ні якого апарату насильства, нікого пригнічувати, держава поступово відмирає. На підставі цього слід оцінювати фразу про «вільну народну державу», як науково неспроможну.

Держава, що втратила деякі зі своїх властивостей не може мати ті ж функції, що й раніше. Форми власності стають іншими. Люди вже не відносяться до речей як до своїх або чужих, тепер всі дбають про майбутнє. У захисті і примноженні загальної соціалістичної власності і складається функція такої держави. Саме громадська власність і є економічним базисом держави [15, c. 137].

Ідеї про справді демократичні, гуманні і справедливому держави містяться в багатьох світових релігіях, зокрема, в християнській. Вони висувалися і розвивалися в соціалістично-утопістські теорії, містилися в билинах і переказах.

Основи вчення про соціалістичну державу заклали у своїх працях К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін. Причому К. Маркс і Ф. Енгельс свої ідеї про майбутнє пролетарської державі черпали з досвіду Паризької Комуни. В.І. Ленін розвивав ці ідеї, спираючись на досвід Жовтневої революції і перші роки Радянської влади. Вважалося, що нова антиексплуататорська держава виникає в результаті пролетарської революції і зламу старої буржуазної державності. Державна влада в ній належить трудящим на чолі з робітничим класом. За своєю суттю це держава диктатури пролетаріату, покликана придушити опір повалених експлуататорських класів, перетворити всіх працездатних громадян у трудящих [14, c. 65].

Держави колишніх соціалістичних країн визнавалися державами вищого та історично останнього типу. Вони протиставлялися всім експлуататорським державам.

Насправді це були, швидше за все, держави, обтяжені великими деформаціями переходу до соціалістичного типу. Сьогодні китайські теоретики більш реалістичні, вони доводять, що для побудови соціалізму в Китаї потрібні не десятиліття, а сторіччя. Крім того, догматизм в теорії, волюнтаризм, суб'єктивізм, постійний забіг вперед стали причинами численних помилок і деформацій у практичній діяльності [16, c. 336].

Розділ 3. Цивілізаційний підхід до типологізації держав

3.1 Держави первинних цивілізацій

До первинних цивілізацій віднесені держави -- давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних -- держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін. Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Держава (влада), перебуваючи в поєднанні з культурно-релігійним комплексом, забезпечує як політичний, так і соціально-економічний розвиток суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися тільки ті, котрі змогли послідовно розвинути духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.)[15, c.135].

3.2 Держави вторинних цивілізацій

До вторинних цивілізацій, які характеризуються передусім правовою організацією державної влади, віднесені: західно­європейська, східноєвропейська, північноамериканська, латино­американська цивілізації (сучасні держави Західної та Східної Європи, Північної та Латинської Америки).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях.

Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав. Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету іі власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства [15, c. 135].

3.3 Сучасні підходи до типології держав

Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави: цивілізований і формаційний. Поняття "цивілізація" має різні і часто навіть протилежні значення, а саме - це і синонім культури, рівня та ступеня розвитку матеріального і духовного світу, це також епоха занепаду культури та ін. Використовуючи різні тлумачення цивілізації, можна виділити такі типи держави: а) східні, західні та мішані; б) стародавні, середньовічні, сучасні; в) селянські, промислові та науково-технічні; г) індустріальні та постіндустріальні; д) локальні, особливі, сучасні та ін.

Недоліки такого підходу полягають у тому, що в них не виділяється розуміння головного змісту держави, а саме те, кому належить політична влада. Формаційний підхід оснований на суті і соціальній належності влади і тому дає чіткіше уявлення про сутність держави і послідовність зміни історичних типів держав у процесі їх історичного розвитку. Історичний тип держави - це сукупність найважливіших рис держави певної суспільно-економічної формації, що мають єдину соціально-класову сутність. В умовах колишнього Союзу теорія держави і права як наука розглядала такі типи держав: а) рабовласницький; б) феодальний; в) капіталістичний; г) соціалістичний. У сучасних умовах в Україні виділяють (П.М. Рабінович) типи держав: а) племінно-бюрократичний; б) рабовласницький; в) феодальний; г) буржуазний; д) перехідний від буржуазного до соціально-демократичного; е) соціальне-демократичний [17, c.83]. - На загальну думку істориків та аналітиків , існують такі за формаційною ознакою типи держав: - рабовласницький: а) економічна основа - рабовласницький спосіб виробництва; б) політична основа - диктатура рабовласників; в) соціальна основа - наявність класу рабів і рабовласників. - феодальний: а) велика земельна власність феодалів, дрібне натуральне господарство залежних від феодалів селян; б) диктатура класу феодалів; в) наявність основних класів - феодалів і селян. - капіталістичний: а) капіталістична система господарства основана на свободі приватної власності на знаряддя і засоби виробництва; б) експлуатація найманої робочої сили; в) політичне панування класу буржуазії над найманими робітниками; г) наявність класу буржуазії і робітників. - соціалістичний: а) планова система господарства; б) спільна соціалістична власність; в) політичне панування робітників і селян; г) соціальна структура населення поділяється на робітників, селян та інтелігенцію. - держави соціально-демократичного типу: а) організація політичної влади більшості населення країни; б) забезпечення реального здійснення основних прав людини і громадянина; в) задоволення загальнолюдських потреб на засадах свободи, гуманізму, справедливості; г) комбінація приватної (колективної та індивідуальної), державної і комунальної форм власності; д) наявність різних соціальних груп, прошарків населення та створення умов для їх солідарності і консолідації [17, c. 67].

Висновки

Звернення багатьох авторів до проблеми типології держави свідчить про їх актуальність. Різноманітність пред'явлення концепцій дозволяє зробити висновок про те, що на сьогоднішньому етапі розвитку теорії держави і права не існує єдино-правильної типології держави. Але при наявності альтернативних типологій держав є можливість більш глибоко і всебічно зрозуміти сутність держави. Виділення типів держави по різним ознакам допомагає з однієї сторони, розібратися в «об'єктивно необхідному, закономірному процесі розвитку держави і права», зрозуміти якою була держава на певному історичному етапі розвитку суспільства, як вони співвідносилися між собою і з державно-правовими інститутами, з другої сторони розкрити прогноcтичні можливості типології держави в політико-практичному плані.

Існування і конкуренція різних уявлень про типологію держави важливі не тільки для теоретичного аналізу, але й для прикладного.

За їх допомогою люди можуть вибрати підходящу для них точку зору на типологію держав, на саму державу і, відповідно, отримують можливість підібрати варіант відповідного практичного відношення до неї.

Загальновизнано, що наукові класифікації (типології) відіграють велику роль в пізнанні, оскільки вони є важливим засобом теоретичного відображення об'єкта дослідження. Яку б галузь знань ми не взяли, ми обов'язково зустрінемося в ній з класифікацією (типологією), як з однією з основних форм представлення об'єктів чи їх типів і відповідного розчленування всього матеріалу. Теорія держави і права також звертається до класифікації для побудови різних типів держави і права. В науці теорії держави і права типологія держав займає одне з центральних місць, являється одним з важливих прийомів і засобів пізнання історичного процесу розвитку держави.

Проблемам класифікації типології держав приділяється велика увага в юридичній літературі.

Згідно з класифікацією все розмаїття держав в історичному контексті поділяється на держави рабовласницького, феодального, буржуазного і сучасного типів.

Рабовласницький тип держави був першим в історії людства типом держави, який не мав загального поширення і був перехідним типом. Це обумовлює наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної організації суспільства. Рабовласницький тип держави характеризувався тим, що його економічну основу становила приватна власність і на такий засіб виробництва, як раб.

У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона також базувалася в основному на сільськогосподарському виробництві характерним є те. Що на відміну від рабовласницького типу держави тут селянин визнавався чденом держави, але не маючи права власності на землю, володіє деякими засобами виробництва (хатою, інвентарем). Феодальна держава об'єднувала всіх членів суспільства, але вони були не рівні за своїм соціальним статусом, поділялися на різні стани. Існувало в такому суспільстві і кріпацтво. Для феодального періоду розвитку суспільства характерним було збільшення території держави, концентрація влади, становлення її ієрархічної будови.

На зміну синкретності суспільства і держави за часів феодалізму, в якому вони існували як єдність форми і змісту за домінуючої ролі держави і положення членів суспільства тільки як підданих, приходить дискретність буржуазного суспільства. Для нього характерним є поділ на державу як інституціалізовану форму організації загального інтересу і громадянське суспільство, в якому загальний інтерес забезпечувався іншими механізмами, безпосередньо товарним способом виробництва.

Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою державної діяльності. Сучасні держави в найбільш розвинутих суспільствах забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, реальне здійснення і захист основних прав людини. Як економічною основою є наявність серед населення значної кількості саме власників засобів виробництва та результатів їх виробничої діяльності, рівноправності різних форм власності приватної, комунальної та державної. Важливою ознакою сучасної держави є відсутність протилежності між державною формою організації суспільства і її соціальним змістом. На відміну від держави буржуазного типу, сучасна «пост буржуазна» є всеохоплюючою організацією суспільства, в якому держава виступає як форма виявлення і забезпечення інтересу більшості його членів і протистоїть особливим інтересам монополістичного капіталу.

Сучасні вчені й політик демократичного спрямування виходять із того, що правову державу повинні творити самі люди. Творити, привчаючи себе до думки, що закон це закон, і обходити його неможна ніколи, ні за яких обставин, навіть із найшляхетнішою метою. Правосвідомість народу вирішальний чинник забезпечення верховенства закону в житті суспільства. Підкоряти себе законові у правовій державі повинні і влада, і громадянин.

Що ж до проблеми майбутнього держави, існують думки, що вона не є вічним явищем, оскільки продуктивні сили вже в наш час переростають державні кордони, пробивають собі дорогу до створення світового господарства. За відмирання держави виступають транснаціональні монополії, хоча колишні колоніальні народи переживають ейфорію національної державності, тоді як «Стара Європа» прямує до об'єднання і зняття всіляких бар'єрів. На користь прагнень до спільності народів і держав свідчать числення перспективні тенденції в сучасному світі: міжнародна правова діяльність, демократизація держав, формування об'єднань держав і міжнародних організацій. Ці тенденції стимулюють одвічне прагнення людства до єдності, гуманного та безпечного спільного життя народів.

Список використаної літератури

1. Алексеев С.С. Проблемы теории государства и права. - М.: «Юридическая литература»., 1998.-- 246 с.

2. Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права. - Львів б: Фонд “Право для України”. 1997.-- 383 с.

3. Бабкіна О.В. , Горбатенко В.П. «Політологія» - К.: “Видавничий центр “Академія”., 1998.-- 302 с.

4. Волинка К.Г. «Теорія держави і права»: Навчальний посібник. Київ, 2003. - 229 с.

5. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. - К.: “Знання”., 1999.-- 279 с.

6. Завальнюк В. Принцип історизму в право - і державотворенні // Право України. - №2, 1998.-- 165 с.

7. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права. - К.: Юрінком Інтер., 1998.-- 417 с.

8. Костицький М.В., Настюк М.І. Основи держави і права України. - Львів., 1993.-- 356 с.

9. Кравчук М.В. Теорія держави і права. - Тернопіль.: Економічна думка, 1999.-- 268 с.

10. Манов Г.Н. Теория права и государства. - М.: БЕК, 1996.-- 254 с.

11. Марченко М.Н. Общаятеориягосударства и права, Т. 1. - М.: «Зерцало»., 1998.-- 413 с.

12. Прокопець Л. Соціальна держава як політична реальність// Право України. - №12, 2000.-- 214 с.

13. Рабінович М.П. Основи загальної теорії права та держави.. Бородянка, - 1993.-- 325 с.

14. Скакун О.Ф. «Теорія держави і права»: Підручник / Пер. з рос. -- Харків: Консум, 2004. -- 251 с.

15. Скакун О.Ф. «Теорія держави і права»: Підручник. Київ, 2011. - 523 с.

16. Сурилов А.В. Теории государства и права. - Киев - Одесса.: “Вища школа”., 1999.-- 656 с.

17. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. - М., 1995.-- 372 с.

18. Пікуля Тетяна Олександрівна «Науковий вісник національної академії внутрішніх справ», № 2, 2014р., стаття; - 199 с.

19. Тимченко С. М. Актуальні проблеми теорії держави та

права. Ч.1.: Актуальні проблеми теорії держави: [навч. посіб.] Тимченко С. М., Бостан С. К., Легуша С. М. та ін. - К. : КНТ, 2007. - 288 с.

20. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства :

[посіб.] \ В. С. Нерсесянц. - М.: Норма, 2010. - 552 с.

Размещено на Allbest.ru