Позовна давність як різновид цивільно-правових строків

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення, висновки та пропозиції, що містяться у дисертації, обговорені, схвалені та рекомендовані до захисту кафедрою цивільного права №1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Результати дисертаційного дослідження були оприлюднені на науково-практичній конференціях “Господарське судочинство: подальше його вдосконалення та проблемні питання розгляду спорів, пов'язаних з державним регулюванням економічних відносин” (м. Харків, Вищий господарський суд України, Академія правових наук України, Академія суддів України, Харківський апеляційний господарський суд України, 20-21 жовтня 2004 р.); Актуальні проблеми цивільного права та процесу, присвяченої пам'яті професора Олександра Анатолійовича Пушкіна (м. Харків, Національний університет внутрішніх справ МВС України, 21 травня 2005 року).

Публікації. За темою дисертації відповідно до її змісту опубліковано 4 статті у збірниках, що входять до переліку Вищої атестаційної комісії України, а також дві тези доповідей на конференціях.

Структура дисертації. Дослідження будується відповідно до поставлених мети та завдань, зумовлене логічним та послідовним викладенням матеріалу. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які включають 6 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 219 сторінок, з них основного тексту - 192 сторінок, обсяг використаних джерел - 289 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми, стан її наукового розроблення, визначаються, мета, задачі, предмет і методологічна основа дослідження, висвітлюються наукова новизна,практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію, наявність публікацій за темою дисертації, вказуються її структура й обсяг.

Розділ 1 “Загальна характеристика основних часових категорій в цивільному праві” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Теоретичні аспекти взаємодії права та часу” проаналізовано такі юридичні форми прояву часу, як строки, зокрема, позовна давність на різних рівнях, починаючи з соціально-філософського у площині їх зв'язку з правом, і закінчуючи рівнем вирішення прикладних, локальних проблем застосування норм права, що містять часові приписи. Співставлення таких тісно пов'язаних категорій, як простір та час доводять як їх сполучення, так і специфіку, що полягають у трьохмірності простору при одномірності та невідворотності часу, однорідності та ізотропності простору й однорідності часу. Вказується на такі риси багатоаспектності цього поняття, які полягають у тривалості існування процесів, предметів, зміні та динаміці окремих сторін, етапів, ступенів; у порядку слідування, у зміні станів, тобто у послідовності; у ритмічності, інтенсивності певних процесів та діяльності. Розглядається також поняття соціального часу та єдиного юридичного часу як його різновиду та як елементу правової системи. Час набуває конкретного значення у зв'язку з елементами цивільних правовідносин, що набуває різних форм, зокрема: встановлення юридичних станів (правоздатність, дієздатність та ін.); часового унормування реалізації правових норм (виникнення, зміна і припинення суб'єктивних прав і обов'язків); визначення (в часовому аспекті) порядку захисту порушених чи оспорюваних суб'єктивних цивільних прав.

У другому підрозділі “Строки та терміни як категорії цивільного права” розкриваються ці темпоральні категорії та вказується на їх значення для цивільно-правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин, здійснення та захист суб'єктивних цивільних прав їх учасниками. Виявляється пов'язаність строків із іншими вимогами цивільного законодавства до регулювання прав осіб, форми відповідних договорів (наприклад, що стосується договору оренди, підряду на капітальне будівництво), порядку і моменту їх укладення. Строки та терміни як пов'язані між собою, але різні правові феномени, піддаються аналізу з метою надання їм адекватної юридичної характеристики. Це досягається через співставлення тлумачення їх легальних дефініцій з поняттям юридичних фактів - дій та подій. На підтвердження позиції щодо неможливості віднесення строків та термінів до юридичних фактів надається додаткове обґрунтування. При цьому авторкою доводиться, що правова норма пов'язує настання правових наслідків не з самими строками та термінами, а з їх спливом або настанням. Інакше кажучи, юридичними є не строки самі по собі, а вольова «прив'язка» до них певних наслідків.

В роботі виявляються численні випадки суперечного регулювання в українському законодавстві строків та термінів, змішання цих понять та вказується на необхідність однорідного підходу в термінології, що визначається цивільним законодавством, та іншими галузями законодавства. Звертається увага на розбіжності поняття “моменту” в часі як визначального для “терміну” і як юридичного факту, що тягне за собою виникнення права власності. При цьому наголошується на різну правову природу цих категорій. В підрозділі 1.2 розкривається сутність системоутворюючого характеру строків та термінів, їх вплив на формування таких категорій, як давність (позовна, набувальна, давність примусового виконання добровільно невиконаного обов'язку), прострочення виконання зобов'язання та ін.

Вказується на необхідність розрізняти терміни, що входять до складу строків, та терміни, що не входять до їх складу. Тобто, якщо будь-який строк є складним поняттям, що містить у собі початковий і кінцевий терміни, то термін може існувати як у складі строку, так і самостійно. Зазначається на порядок обчислення строків і термінів та важливості випрацювання в праві вимоги про єдність підходу, застосовуваного в інших галузях законодавства, в тому числі публічного. Робиться висновок й про недоцільність обмеження встановлених в законі одиниць виміру строків та термінів. Пропонується надати можливість сторонам у договорі визначити інший порядок обчислення початку перебігу строку позовної давності, ніж передбачений і законі.

У третьому підрозділі “Класифікація строків та термінів” надається наступна класифікація строків та термінів в залежності від джерела (підстави) встановлення: нормативні -- встановлені актами цивільного законодавства та міжнародними договорами; встановлені правочином; звичаєві -- встановлені правовими звичаями; встановлені рішенням суду; адміністративні -- встановлені актами органів публічної влади та суб'єктами владних повноважень. В залежності від сфери застосування строки можуть бути приватними і публічними. Правила обчислення приватних строків, встановлені ЦК України, є єдиними для всіх приватноправових галузей, на які згідно ст. 9 ЦК поширюється його дія. Тобто не тільки для цивільного права в вузькому розумінні, а й для сімейного, трудового, екологічного, земельного, підприємницького права. Враховуючи відсутність в узагальненому вигляді правил обчислення строків в публічному праві, відмінних від цивільно-правових, приймаючи до уваги методологічно керівне значення правил щодо обчислення строків у приватному праві, вони можуть бути поширені і на сферу публічних правовідносин, якщо це не суперечить їх суті або прямо не заборонено законом. Конституційний Суд України також висловився позитивно на користь використання до обчислення строків в публічному праві підходів, започаткованих ЦК України. Строки можуть поділятися й на матеріальні і процесуальні, що відповідає виокремленню відповідних «масивів» права -- матеріального і процесуального. Серед строків, врегульованих приватним правом, можуть бути виділені диспозитивні та імперативні. Конститутивною ознакою, що дозволяє їх розмежувати, є можливість сторін змінити строки, незалежно від джерела їх встановлення. Причому тут слід мати на увазі, що змінені можуть бути не тільки нормативні строки, а й інші строки, в тому числі звичаєві та строки, встановлені правочином. Самостійну групу складають строки здійснення цивільних прав та виконання обов'язків, критерієм виокремлення яких є цільове призначення строків в механізмі правового регулювання. Ця група містить наступні підгрупи: строки існування прав; строки виконання цивільних обов'язків та строки захисту. До першої підгрупи належать присічні строки, гарантійні строки та деякі інші види строків, до другої -- строки виконання зобов'язань, до третьої -- строки давності та претензійні строки.

Другий розділ “Позовна давність як строк захисту цивільних прав” складається з трьох підрозділів.

У дисертації наводяться теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає у комплексному дослідженні строків захисту цивільних прав, зокрема позовної давності, виявленні її місця в системі цивільно-правових строків та розробленні пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного законодавства, до сфери регулювання якого належать ці питання. Серед висновків виділяються наступні.

1. Темпоральні категорії потребують кореляції в системі «час - строк - термін», які співвідносяться як філософські категорії загального, особливого та одиничного.

2. Строки і терміни не повинні включатися до системи юридичних фактів, оскільки вони являють собою розташування у часі (тривалість) певних юридичних фактів один до одного.

3. Потребує встановлення однакового підходу до розуміння та уніфікації регулювання строків взагалі і позовної давності зокрема як часових категорій, основоположним для чого мають бути норми цивільного законодавства, що обумовлюватимуть й цивільно-процесуальне, сімейне, житлове, екологічне та законодавство, що діє в сфері господарювання. Принцип єдності вимагає поширення встановленого порядку обчислення строків не тільки на сферу приватного права, а й на публічно-правові, зокрема податкові відносини. Відсутність загальної норми про обчислення строків в цій сфері викликає численні труднощі та не відповідає засадам єдності обчислення строків.

4. Розмежування строків та термінів здійснюється в залежності від тривалості (будь-який строк є довшим за термін), її юридичного значення (на відміну від термінів тривалість строків має юридичне значення) та складу (строк завжди містить початковий та кінцевий терміни).

5. Необхідно розрізняти терміни, що входять до складу строків, та терміни, що не входять до їх складу. Тобто, якщо будь-який строк є складним поняттям, що містить у собі початковий і кінцевий терміни, то термін може існувати як у складі строку, так і самостійно.

6. Види строків мають бути переглянуті з врахуванням того, що доцільніше законні строки називати нормативними строками, бо вони не завжди встановлюються законами, а можуть встановлюватися підзаконними НПА. Також можливо встановлення строків за аналогією закону, хоча не можна цілком виключати визначення строків при застосуванні аналогії права, зокрема при реалізації принципу справедливості, добросовісності та розумності. Строки можуть бути встановлені звичаями, в тому числі звичаями ділового обороту.

Поняття “договірні строки” підлягає заміні на “строки, встановлені правочином”, оскільки поза увагою залишаються строки, встановлені одностороннім правочином, який не є договором. Наприклад строк дії довіреності, строк емісії акцій та ін.

Термін "адміністративні строки” є певною мірою умовним, точніше вести мову про строки, встановлені актами органів публічної влади та суб'єктів владних повноважень.

7. В залежності від сфери застосування строки можуть бути приватними і публічними. Сферою дії приватних строків є цивільне, сімейне, трудове, підприємницьке, екологічне, міжнародне приватне право. Приватні строки діють в тих галузях, на які поширено дію ЦК України (ст. 9 ЦК).

8. Терміни також мають свою класифікацію на матеріальні і процесуальні, приватні і публічні, імперативні та диспозитивні та ін. Можуть існувати і інші групи термінів, відмінні від строків. Зокрема, в залежності від порядку визначення (ст. 252 ЦК) терміни можуть бути «датовані», тобто визначені календарною датою або «недатовані», які визначені вказівкою на подію, що має неминуче настати. В залежності від співвідношення із строками терміни бувають такі, що визначають початок строку або його закінчення.

9. Відмежування присічних строків від строків давності повинно бути здійснене за ознакою їх впливу на суб'єктивне право. Якщо присічний строк припиняє існування самого суб'єктивного права, то строк давності лише є перешкодою до його здійснення, зокрема у примусовому порядку. Спрямованість на припинення суб'єктивного права випливає як із сутності присічного строку, так і слідує із змісту правової норми, що його встановлює.

Присічні строки мають самостійний характер, на них не поширюються цивільно-правові норми, які регулюють позовну давність.

10. При аналізі позовної давності та її застосуванні слід проводити межу між приватним та публічним правом, піддаючи ті чи інші дії впливу позовної давності або навпаки. Слід чітко окреслити межі дії позовної давності, її структури, критеріїв виділення тих чи інших їх видів. При цьому необхідно розрізняти дві групи меж: зовнішні та внутрішні, суб'єктивні та об'єктивні.

11. Застосування позовної давності до вирішення питань визнання права слід переглянути, враховуючи те, що позов про визнання права не являє собою захист порушеного суб'єктивного права, яке не обмежується в часі, а за змістом наближене до регулятивного права. Воно не може піддаватися позовній давності, тому відповідач за позовом про визнання права не може подавати заяв про застосування позовної давності (ч. 3 ст. 267 ЦК), він може лише протиставляти своє право праву, на визнанні якого наполягає позивач.

12. До вимог про відшкодування моральної шкоди позовна давність не повинна застосовуватись лише тоді, коли така шкода заподіяна внаслідок порушення особистих немайнових прав суб'єктів, наприклад, у випадках приниження честі, гідності та ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо до вимоги про оспорювання акта органу публічної влади, що порушує право власності та інші речові права приєднується вимога про відшкодування завданої майнової або моральної шкоди, то на ці додаткові вимоги позовна давність не поширюється.

13. Сутність позову про визнання недійсним нікчемного правочину виходить за межі вимоги про захист порушеного права, обтяженого загальним строком позовної давності. Вона є встановлювальним домаганням, сама природа якого виключає застосування позовної давності.

14. Якщо позов містить декілька вимог, заява про застосування позовної давності поширюється на всі з них. Заява, в якій вказано про застосування позовної давності лише до окремих вимог, розглядається судом як клопотання про поширення позовної давності на всі заявлені вимоги, оскільки «часткове» застосування позовної давності неприпустиме.

15. Визначаючи загальне правило початку перебігу позовної давності законодавець виходив із суб'єктивного моменту, наявність же спеціальних правил обумовлена характером відповідних вимог, особливістю правової конструкції, з якої випливає вимога або суб'єктним складом відповідних відносин.