Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук
Історія та етапи розвитку поглядів на природу порівняльного правознавства у світовій і вітчизняній юриспруденції, визначення його предмету, структури та функцій, особливостей методології. Співвідношення правознавства з іншими юридичними науками.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 28.08.2015 |
| Размер файла | 41,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми. Складні і суперечливі процеси, які відбуваються в сучасному світі - розширення зв'язків між країнами та поглиблення їх інтеграції, яка в кінці ХХ століття набула всезагального характеру, а з другого боку, розпад деяких регіональних об'єднань та окремих держав і посилення у зв'язку з цим національних відмінностей між державами в результаті їх суверенізації, не могли не торкнутися права.
Як явище світової цивілізації і складова частина прогресу, культури воно гостро реагує на ці процеси. Під впливом інтеграції відбувається зближення національних правових систем та їх інститутів. Базою такого зближення виступають загальнолюдські правові цінності - ідеї прав людини, соціальної справедливості, верховенства права, правової держави та інші, які набувають все більшого поширення в сучасному світі.
В той же час у правових явищах не тільки зберігаються, а й поглиблюються неповторні, унікальні риси, обумовлені, головним чином, національними особливостями народів.
В цих умовах серйозні наукові дослідження національного права, як і права інших держав, можливі лише при з'ясуванні його місця у загальному контексті правового прогресу на основі аналізу загального, особливого і одиничного у національному праві. Тільки такі порівняльні дослідження можуть дати матеріал для надійних висновків щодо закономірностей розвитку національних правових систем, їх інститутів і норм.
Отже, пізнання права у порівняльному плані є об'єктивно необхідним процесом.
При всій важливості порівняльних досліджень значні фундаментальні праці, присвячені порівняльному правознавству, складають не таку вже й значну величину навіть у світовій юридичній літературі. Це насамперед праці таких широко відомих зарубіжних компаративістів, як М. Ансель, Р. Давид, Л.-Ж. Константинеско, Х. Кьотц, М. Рейнштайн, К. Цвайгерт та інші. Ряд праць з порівняльного правознавства підготовлено в колишньому Радянському Союзі. До них належать, зокрема, праці С.Л.Зівса, А.Х. Саїдова, А.О.Тіллє, В.О. Туманова, М.М. Файзієва, Г.В. Швекова. Віддаючи належне цим працям, які фактично започаткували порівняльно-правові дослідження як особливий напрям радянського правознавства, разом з тим не можна не помічати їх ідеологічної упередженості, характерної для всієї суспільствознавчої літератури того часу. Тому зібраний названими та іншими дослідниками цінний і донині фактичний матеріал нерідко розходився з принциповими висновками, особливо тими, які стосувалися соціальної природи права в тих чи інших країнах, ролі його окремих інститутів тощо.
Становище порівняльного правознавства в Україні було ще гіршим. Хоч інтерес до нього в останні три десятиріччя існування Союзу РСР дещо зріс, він обмежувався, головним чином, порівняльним аналізом систем права чи державно-правових інститутів окремо взятих країн. Та й такого роду праць було надзвичайно мало. Найвідомішими з них є праці Г.В. Александренка, А.С. Герасимова, В.Н. Денисова, В.К. Забігайла, О.В. Зайчука, П.Ф. Мартиненка, Ю.І. Нипорка, М.А. Нуделя, В.Ф. Пеньківського, Я.Г. Плясуна, Є.А. Тихонової, В.М. Шаповала та інших.
Поряд із безсумнівними здобутками, що не втратили свого значення, а також величезним за обсягом фактичним порівняльним матеріалом, який в цілому вірно відображав процеси, що відбувалися в досліджуваних ними країнах, їх працям властиві ті ж методологічні недоліки, які притаманні всій радянській літературі з порівняльного правознавства.
Що ж стосується праць із загальнотеоретичних і методологічних проблем порівняльного правознавства, то вони в Україні практично були відсутні.
Не змінилась поки що на краще ситуація з дослідженням проблем порівняльного правознавства і в незалежній Україні. Позбувшись ідеологічних і політичних перепон на шляху його розвитку, українська юридична наука разом з тим зіткнулась з іншими труднощами, які істотно гальмують проведення широкомасштабних комплексних порівняльних досліджень. Серед них слід назвати насамперед такі, як різке зниження обсягу фінансування науки взагалі і юридичної, зокрема, недоступність (чи, принаймні, надзвичайна обмеженість) матеріалів для дослідження, розпорошення і так незначних наукових сил з порівняльного правознавства, тощо. Тому дослідження з проблем порівняльного правознавства в Україні, незважаючи навіть на появу нових авторів (О.Д. Крупчан, Л.А. Луць, Ю.М. Оборотов, Н.М. Оніщенко, О.А. Тихомиров та ін.), окремі публікації яких з'явилися за останні п'ять років, продовжують залишатися досить розрізненими і фрагментарними.
Не відчувається помітного просування вперед і в галузі викладання порівняльного правознавства. Тільки в деяких університетах читаються незначні за обсягом курси з правових систем сучасності. Курс же порівняльного правознавства в університетських програмах відсутній взагалі. У зв'язку з цим немає також підручників і навчальних посібників з даного предмета. Тим часом життя нагально вимагає радикальної зміни ситуації з дослідженням і викладанням порівняльного правознавства в Україні.
Розвиток та зміцнення незалежної Української держави, її прилучення до європейських і світових інтеграційних процесів нерозривно зв'язані з формуванням національної правової системи, яка б відповідала сучасним тенденціям правового розвитку та міжнародним стандартам. Це в свою чергу значно актуалізує проблему ролі порівняльно-правових досліджень у вітчизняній юридичній науці та перспектив їх подальшого розвитку.
Перешкодою на шляху активізації прикладних порівняльно-правових досліджень в Україні є відсутність у вітчизняній юридичній науці монографічних праць, присвячених наукознавчим питанням порівняльного правознавства. Хоч ці питання досліджувались у зарубіжній компаративістиці та в колишньому радянському порівняльному правознавстві, проте вони залишаються об'єктом гострих дискусій; ряд з них вимагає нових методологічних підходів, істотних уточнень, а часом і переосмислення під кутом зору нових світових і українських реалій.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках наукового проекту Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Розбудова державності України» і теми наукового дослідження кафедр порівняльного правознавства та міжнародного права Інституту міжнародних відносин «Міжнародно-правові основи зміцнення державності України», номер проекту 97 132.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є обґрунтування самостійності порівняльного правознавства як галузі юридичної науки та визначення його місця в системі правознавства. Досягнення цієї мети вимагає вирішення наступних завдань:
вивчення історії розвитку поглядів на природу порівняльного правознавства у світовій і вітчизняній юриспруденції;
визначення предмета, структури та функцій порівняльного правознавства;
розкриття особливостей методології порівняльного правознавства;
з'ясування його співвідношення з іншими юридичними науками.
Разом з тим, враховуючи підвищену актуальність для України окремих теоретико-прикладних аспектів порівняльного правознавства, зокрема пошуку місця її національної правової системи серед правових систем сучасності та вибору стратегії її подальшого розвитку, одним із завдань роботи є критичний аналіз концепції «слов'янської (євразійської) правової сім'ї», яка набула поширення на теренах колишнього Союзу РСР, особливо в Росії та в Україні, в останні роки.
Об'єктом дослідження є наукознавчі питання порівняльного правознавства.
Предметом дослідження є визначення особливостей порівняльного правознавства як науки, його предмета, структури, функцій, методології та місця в системі юридичних наук.
Методи дослідження. Філософсько-методологічним підгрунтям даного дослідження є принципи, закони та категорії діалектики. В роботі широко використано також системний підхід та низка загальнонаукових методів: історичний, логічний, соціологічний та інші. При аналізі окремих питань застосовувались спеціальноюридичні методи, зокрема прийоми тлумачення окремих актів.
Використання вказаних методів в дисертації підпорядковано порвіняльно-правовому аналізу, який в порівняльному правознавстві набуває характеру домінуючого підходу.
Теоретичну базу дослідження складають роботи вітчизняних та зарубіжних вчених в галузі загальної теорії держави та права: С.С. Алєксєєва, В.К. Бабаєва, В.П. Казимирчука, В.В. Копейчикова, В.І. Корельського, В.О. Котюка, В.В. Лазарєва, Р. Лукича, А.В. Малька, М.М. Марченка, М.І. Матузова, В.Д. Перевалова, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, М.В. Цвіка, Л.С. Явіча; в галузі порівняльного правознавства: М. Богдана, Р. Давида, В.Н. Денисова, В.К. Забігайла, Л.-Ж. Константинеско, Х. Кьотца, П.Ф. Мартиненка, І. Сабо, А.Х. Саїдова, А.О.Тіллє, Ю.О. Тихомирова, В.О. Туманова, М.М. Файзієва, К. Цвайгерта, Г.В. Швекова та інших. Використані також окремі праці спеціалістів галузевих юридичних наук, які безпосередньо не стосуються порівняльного правознавства, а також література з філософії, соціології та деяких інших галузей знання.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що вона є першим у вітчизняній юридичній науці монографічним дослідженням таких наукознавчих питань порівняльного правознавства, як його предмет, структура, функції, методологія, місце в системі юридичних наук.
Наукова новизна результатів, одержаних здобувачем самостійно в ході проведення дослідження, визначається наступними положеннями:
положенням, згідно з яким порівняльне правознавство пройшло у своєму розвитку шість основних етапів - від окремих спроб порівняння актів різних державних утворень до переростання порівняльного правознавства в автономну науку;
висновком про те, що в сучасний період порівняльне правознавство виступає у двох значеннях: як науковий метод досліджень, який використовується найрізноманітнішими юридичними науками, та як самостійна наука, яка має свій власний предмет, функції, методологію;
визначенням предмета порівняльного правознавства: розробка теорії порівняльно-правового методу та дослідження на його основі загальних принципів і закономірностей виникнення, функціонування і розвитку різних правових систем;
положенням про те, що порівняльне правознавство поряд з функціями, властивими юридичній науці загалом, виконує специфічні функції, обумовлені особливостями його предмета;
висновком про багаторівневість методології порівняльного правознавства, як і будь-якої науки, та про домінуючу роль в її системі порівняльно-правового методу;
висновком про те, що структура порівняльного правознавства включає три основні складові частини: наукознавчу, методологічну, прикладну;
обґрунтуванням сумнівності конструювання особливої «слов'янської (євразійської) правової сім'ї», якою ніби то охоплюється національна правова система України, та висновком про те, що стратегією її подальшого розвитку має бути повернення до європейського правового простору, що означає продовження її історичної ідентифікації, перерваної тривалою відсутністю власної держави.
Практичне значення одержаних результатів полягає насамперед у тому, що сформульовані в дисертації положення, висновки і рекомендації, навіть якщо вони залишаються дискусійними, стимулюватимуть подальшу наукову розробку теоретичних проблем порівняльного правознавства.
Висновки щодо методики проведення порівняльно-правового аналізу можуть сприяти більш ефективному використанню досвіду інших країн при вдосконаленні національного законодавства України.
Нарешті, положення дисертації можуть знайти застосування при викладанні курсів «Загальна теорія держави та права», «Порівняльне правознавство», «Правові системи сучасності», а також при підготовці відповідних підручників і навчальних посібників. Деякі положення і висновки дисертації та інші матеріали дослідження вже використовувались здобувачем при проведенні семінарських занять з окремих тем курсу загальної теорії держави та права на факультеті міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Апробація результатів дисертації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження доповідалися на науковій конференції «Проблеми державотворення та захист прав людини в Україні» (квітень 2001 р., м. Острог), на семінарах, що відбувалися в Інституті міжнародних відносин, а також обговорювалися на засіданнях кафедри порівняльного правознавства Інституту міжнародних відносин.
Наукові результати дисертації викладені автором у чотирьох наукових статтях.
Структура дисертації зумовлюється логікою дослідження обраної теми і складається із вступу, трьох розділів з параграфами, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 153 сторінки, список використаних джерел налічує 158 найменувань.
Основний зміст роботи
правознавство юриспруденція наука
У вступі обґрунтовується актуальність теми, ступінь її розробки, зазначається зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета та завдання роботи, її об'єкт та предмет; охарактеризовані методологічні основи та теоретична база дисертаційного дослідження; визначаються положення, які відбивають наукову новизну дисертації; наводяться відомості про публікацію результатів дисертації, структуру і обсяг роботи.
Перший розділ - «Природа порівняльного правознавства» - присвячений з'ясуванню того, що являє собою порівняльне правознавство: метод, автономну науку чи і метод і науку; який термін доцільніше застосовувати до зазначеного явища; досліджується історія становлення та розвитку порівняльного правознавства, в тому числі й в Україні.
Підкреслюючи, що ім'я, яким позначається предмет (явище) або клас предметів (явищ), має виражати його смисл, дисертант доводить некоректність використання термінів «порівняльне право», «порівняльне законодавство», які, на його думку, можуть призвести не лише до термінологічної плутанини, а й до змішування різних за своїм змістом явищ. Оскільки розуміння термінів «право», «законодавство» пов'язане з явищами, призначенням яких є регулювання поведінки людей та їх спільностей, може виникнути думка про появу якоїсь нової галузі «порівняльного» права, тоді як порівняльне правознавство являє собою лише систему знань, а не правил поведінки. Виходячи з цього, робиться висновок, що найбільш коректним є використання терміну «порівняльне правознавство».
Аналізуються різні підходи до змісту поняття «порівняльне правознавство»: від трактування його виключно як методу наукового аналізу до розуміння як самостійної юридичної науки. Автор дотримується позиції, згідно з якою питання про природу поняття «порівняльне правознавство» не можна вирішувати за способом альтернативи «або-або» - або метод, або наука (чи, принаймні, наукова дисципліна). З одного боку, порівняння - це науковий метод дослідження, який широко використовується найрізноманітнішими юридичними науками, а з другого - широке застосування цього методу призвело до нагромадження значного матеріалу і як наслідок - до потреби розробки теоретичних передумов його використання, сфери застосування, типології тощо. Ці питання виходять за межі розуміння методу виключно як способу побудови і обгрунтування знання і становлять систему знань, яка і є складовою предмета порівняльного правознавства.
Розглядється історія становлення порівняльного правознавства, фактори, які стимулювали його розвиток, або ж, навпаки, гальмували його. Автором пропонується виділяти не чотири, як це в основному було до цього часу, а шість основних етапів в історії формування та розвитку порівняльного правознавства.
Перший етап характеризується окремими спробами порівняльних досліджень актів різних державних утворень. До нього, зокрема, можна віднести працю Платона «Закони», Арістотеля «Політика», використання порівняльного аналізу для співставлення римських і біблейських законів, роботи англійського вченого Фортескью, німецьких юристів другої половини ХVІІ століття Струве і Стрика. В епоху Просвітництва до порівняльно-правового аналізу звертались англійський філософ Джон Локк, французький філософ Жан-Жак Руссо, італійський юрист Чезаре Беккаріа. Помітний слід в історії розвитку порівняльного правознавства залишив французький мислитель XVІІІ століття Шарль Луї Монтеск'є.
Другий етап пов'язаний з використанням порівняльно-правового методу в історії права. Найвидатнішими представниками такого напряму були Г. Мейн в Англії, Лерміньє у Франції, А. Пост, І. Колер у Німеччині, М.М. Ковалевський та П.Г. Виноградов у Росії. Історико-правове спрямування мала також перша кафедра порівняльного правознавства та перші журнали з порівняльного правознавства.
Третій етап - це використання порівняльно-правового методу як інструменту законотворчості, зокрема кодифікації. Істотний імпульс його розвитку дали, зокрема, широкомасштабні кодифікаційні роботи, які розгорнулись у різних країнах Європи з початку ХІХ століття. Оскільки європейські країни знаходились у подібних економічних, політичних та соціокультурних умовах, то це обумовлювало аналогічні тенденції у розвитку законодавства.
Четвертий етап характеризується застосуванням порівняльного аналізу до різних правових систем з метою поглибленого вивчення самого феномену права та тенденцій його розвитку. Розуміння того, що право, як явище, існує не лише у формі закону, а й у інших формах - судової практики, правових звичаїв, доктринального тлумачення тощо, змінює діапазон використання порівняльного правознавства. Викристалізовується по суті основна його мета: шляхом порівняння правових систем та окремих інститутів різних народів з'ясовувати не тільки і навіть не стільки їх ефективність у досягненні емпіричних цілей, скільки виявляти закономірності еволюції правових систем і інститутів, напрямів їх подальшого розвитку та зближення. Значний внесок у розвиток такого широкого підходу до порівняльного правознавства зробили К. Міттермайєр, Г. Радбрух, Дж.Біндер (Німеччина); Р. Салейль, Е. Ламбер, А. Леві-Ульман (Франція); Е. Роген (Швейцарія); Гальгано, Мароі, Ротонді, Т. Аскарелі (Італія); Х. Гаттерідж (Англія); Р. Паунд (США) та інші.
П'ятий етап - це формування теорії порівняльного правознавства: його цілей, функцій, загальних правил порівняльно-правового аналізу, його методики тощо.
Нарешті, шостий етап пов'язаний з поступовим переростанням теорії порівняльного правознавства в автономну науку: розширення кола досліджуваних тем, формування предмета порівняльного правознавства, його понятійного апарату, визначення місця в системі юридичних наук та інше. Особливе місце у становленні порівняльного правознавства як відносно самостійної галузі знань належить Міжнародному конгресу порівняльного права, який відбувся в Парижі у 1900 році.
Дисертантом вперше робиться спроба дослідити розвиток порівняльного правознавства в Україні. Наводяться приклади використання порівняльно-правового методу ще з часів України-Русі. Вони свідчать про те, що його застосування в Україні, як і в Європі загалом, мало спочатку винятково практично-правотворчу спрямованість.
Більш-менш активний розвиток порівняльного правознавства починається тільки у XIX столітті і пов'язаний, насамперед, з іменами істориків українського, російського та зарубіжного права, такими, як В.В. Богішич, М.Ф. Владимирський-Буданов, І.І. Дитятин, М.Д.Іванішев, Ф.І. Леонтович, М.О. Максимейко, І.М. Собестьянський, М.М. Ясинський та інші. Крім «чистих» істориків права до порівняльно-правового аналізу звертались також представники галузевих юридичних наук. Це, зокрема, викладач Київського університету св. Володимира О.В. Романович-Славатинський, професор кримінального права і судочинства Київського університету О.Ф.Кістяківський, його син - професор Київського університету Б.О.Кістяківський та інші.
Аналізуються причини, які викликали занепад порівняльного правознавства з початку 20-х років XX століття: протиставлення соціалістичного та буржуазного права та домінування думки про їх непорівнюваність; визнання єдино вірним методу матеріалістичної діалектики; ізоляція країни.
Ставлення до порівняльного правознавства почало змінюватись лише в 60-х роках минулого століття, коли під впливом «хрущовської відлиги» активізувались економічні і культурні зв'язки СРСР з «капіталістичними» країнами. В юридичній пресі з'явився ряд цікавих дискусійних статей, присвячених порівняльному правознавству, його завданням і функціям, об'єктам, сферам застосування тощо. Все більше уваги порівняльному правознавству приділялось на наукових конференціях, круглих столах, симпозіумах.
Нова віха у розвитку порівняльного правознавства в Україні безпосередньо пов'язана із здобуттям нею державної незалежності у 1991 році. Потреба в формуванні власне української національної правової системи, яка б відповідала сучасним тенденціям правового розвитку та міжнародним стандартам, прилучення України до європейських і світових інтеграційних процесів, відмова від методологічного монізму та перехід на позиції методологічного плюралізму - все це дало поштовх до принципової переоцінки попередніх уявлень про місце і роль порівняльного правознавства у вітчизняній юридичній науці та перспектив його подальшого розвитку. Нині стає все очевиднішим, що без вивчення і використання нагромадженого досвіду іншими державами у розвитку законодавства та вирішенні інших правових проблем, обміну правовою інформацією, науковими ідеями, становлення національної правової системи, її зближення з правовими системами розвинутих країн, у першу чергу європейських, неможливе.
У розділі другому - «Характеристика порівняльного правознавства як науки» - досліджуються питання предмета порівняльного правознавства, його функцій, методології, структури, місця класифікації правових систем в структурі порівняльного правознавства, а також майбутнього розвитку правової системи України.
Аналізуючи різноманітні позиції, висловлені в літературі щодо меж порівняльного правознавства, дисертант вважає, що вихід за межі застосування порівняльно-правового методу в порівняльному правознавстві не тільки можливий, а й необхідний, проте весь арсенал засобів і способів пізнання, які ним використовуються, має бути спрямований на досягнення цілей порівняльного правознавства і не виходити за межі його предмета. На думку автора, вивчення іноземного права, яке не переслідує порівняльно-правової мети, не відноситься до предмета порівняльного правознавства; воно може дати лише матеріал для майбутніх порівняльно-правових досліджень. Не охоплюються предметом порівняльного правознавства також дослідження, в ході яких до аналізу іноземного права звертаються з метою вирішення певних проблем національного права. Не складатимуть предмет порівняльного правознавства порівняльно-правові дослідження внутрішнього права, якщо вони обмежуються вирішенням конкретної проблеми, яка не виходить за межі правової системи федерації чи унітарної держави (наприклад, уніфікації чи диференціації законодавства). Історико-правові порівняльні дослідження в межах порівняльного правознавства можливі і нерідко необхідні в тій мірі, в якій вони сприяють досягненню основних цілей порівняльного правознавства - виявленню загального, особливого і одиничного в існуючих правових системах та їх інститутах, розкриттю їх взаємовпливу та визначенню тенденцій і закономірностей їх розвитку. Порівняльному правознавству, як і будь-якій науці, властива своя специфічна, відносно самостійна сукупність закономірностей правових явищ - це закономірності розвитку правових систем, встановлення загального і особливого, подібного і протилежного в них, їх взаємовпливу та тенденцій розвитку.
Здійснюється спроба окреслити коло питань, які складають предмет порівняльного правознавства. Це теорія використання порівняльно-правового методу та інших засобів і способів пізнання, які застосовуються в порівняльно-правових дослідженнях, тобто його методологічна частина; порівняльне дослідження правових систем сучасності, їх типологія і класифікація, закономірності розвитку; порівняльний аналіз законодавства різних країн (зокрема, європейських) з метою виявлення спільних рис та особливостей, взаємовпливу, тенденцій і закономірностей розвитку в умовах інтеграційних процесів, які відбуваються нині у Європі та світі; порівняльне вивчення досвіду різних країн у забезпеченні основних прав і свобод людини і громадянина та порівняння відповідних правових механізмів; порівняльне дослідження правозастосовчої діяльності, факторів, які впливають на її ефективність; порівняльний аналіз індивідуальної, професійної та суспільної правосвідомості і правової культури різних народів, їх взаємовпливу, тенденцій і перспектив їх розвитку.
Наведений перелік напрямів, які складають предмет порівняльного правознавства, не претендує на вичерпність, а сам його предмет, як і предмет будь-якої іншої науки, не є чимось раз і назавжди визначеним і застиглим. Він може доповнюватись новими напрямами, які обумовлені розвитком як самого порівняльного правознавства, так і інших галузей знання. Проте розширення предмета порівняльного правознавства не є безмежним. Таке розширення за рахунок предметів інших юридичних наук, як це інколи має місце нині, призводить до розмивання предмета порівняльного правознавства, а разом з тим і до невизнання за ним статусу самостійної науки.
З'ясовується зміст понять мета, завдання, функції науки. Виділяються функції порівняльного правознавства, притаманні юридичній науці в цілому, але модифіковані стосовно особливостей його предмета, та специфічні його функції. До перших з них відносяться: онтологічна, яка в свою чергу поділяється на описову (констатаційну) і інтерпретаційну, інформаційна, евристична, методологічна, прогностична, практично-організуюча, політико-правова, інтегративна; розкривається зміст цих функцій. Серед специфічних функцій порівняльного правознавства виділяються: функція подолання ізоляції національної правової системи та національної обмеженості правового мислення; функція збагачення національної правової системи правовим досвідом інших народів завдяки проникненню в їх правову культуру; функція гармонізації та уніфікації національної правової системи з іншими, насамперед європейськими, правовими системами у зв'язку з «інтернаціоналізацією» сучасного правового життя; функція «інтернаціоналізації» вітчизняної юридичної освіти, подолання її національної обмеженості (самодостатності). Дається коротка характеристика цих функцій.
При аналізі методології порівняльного правознавства підкреслюється, що методологія сучасної науки являє собою досить складне і багатопланове утворення. Одним з основних її завдань є подолання економіко-матеріалістичного монізму в підході до аналізу правових систем і перехід до філософської поліметодології, що зовсім не означає відмови від принципів, законів та категорій діалектики. Обгрунтовується необхідність їх використання порівняльним правознавством. Серед інших загальнофілософських методів особливого значення для порівняльного правознавства набуває системний підхід.
Разом з тим наголошується на домінуючій ролі порівняльно-правового методу в порівняльному правознавстві. В роботі розглядаються правила порівняльно-правового аналізу, запропоновані в літературі, пропонуються дещо відмінні від існуючих підходи до їх формулювання, «прив'язані» до стадій порівняльно-правового процесу. Показано роль інших методів в проведенні порівняльно-правових досліджень, зокрема таких, як формально-юридичний або ж нормативно-догматичний, конкретно-історичний, конкретно-соціологічний, статистичний, метод правового моделювання, математичні і кібернетичні методи, методи електронно-обчислювальної техніки.
Піддаються аналізу підходи до структурування порівняльного правознавства, зокрема таких відомих вчених, як Х. Гаттеридж, М.М. Марченко, Ю.О. Тихомиров. Відзначаючи позитивні риси та недоліки цих підходів, здобувач пропонує власний погляд на це питання, який грунтується на виділенні трьох складових частин в структурі порівняльного правознавства: наукознавчої, методологічної та прикладної.
Наукознавча частина включає положення, які стосуються поняття порівняльного правознавства, історії його становлення і розвитку, предмета і структури, цілей, завдань і функцій, системи методів, які використовуються порівняльним правознавством, а також його місця в системі юридичних наук.
Методологічна частина зводиться, головним чином, до вчення про метод порівняльно-правового аналізу, його рівні, прийоми та правила, співвідношення з іншими методами, які використовуються порівняльним правознавством, та розробки методики проведення порівняльно-правових досліджень щодо окремих об'єктів.
Прикладна частина дозволяє розкрити особливості застосування методології порівняльно-правового аналізу на різних його рівнях.
Макрорівень порівняльно-правового аналізу передбачає використання його методології для класифікації (типології) правових систем та розкриття особливостей їх типів (сімей), а також для порівняльних досліджень окремих правових систем.
Мікрорівень порівняльно-правового аналізу характеризується застосуванням його правил, прийомів, методик для проведення досліджень окремих правових категорій, інститутів, норм та інших правових явищ, що належать до різних правових систем або їх типів (сімей).
Висвітлено соціальний сенс та призначення типології (класифікації) правових систем, яка є одним з головних завдань науки порівняльного правознавства. Проаналізовано критерії класифікації правових систем, запропоновані в літературі, і виділено найбільш суттєві з них: спільність історичного шляху формування (виникнення і розвитку) права, тобто його генезису; спільність зовнішніх форм виразу правових норм, тобто джерел права; подібність внутрішньої форми права, тобто його структури; ідентичність або ж подібність юридичних термінів, категорій і понять, а також способів викладу і систематизації нормативного матеріалу. Дається коротка характеристика правових сімей.
Застерігаючи проти абсолютизації позаправових критеріїв класифікації правових систем, автор у зв'язку з цим особливу увагу зосереджує на аналізі слов'янської (євразійської) правової сім'ї, прихильники конструювання якої з'явилися останнім часом не лише в Росії, а й в Україні. Зазначається, що позиції її прибічників фактично базуються на геополітичній течії євразійства, в основу світогляду якої покладений принцип географічних координат та ідея слов'янської єдності, зокрема так званого панславізму, де з мовної єдності слов'янства виводиться його культурна єдність. На думку автора, названий світогляд є таким же обмеженим, як і поширений донедавна класовий підхід. Слов'яни, будучи єдиною просторовою і мовною групою, не є єдиною культурною групою. Для вибору стратегії подальшого правового розвитку України має значення не геополітика, а культурополітика, у зв'язку з чим в дисертації дається коротка характеристика доктрин культурного розмежування цивілізацій - таласократії і телурократії. Проаналізувавши риси названих цивілізацій, дисертант робить висновок, що Україна історично є цивілізацією таласократичної орієнтації, під переважаючим впливом якої віками формувалися основи її культурної, у тому числі правової, традиції.
В третьому розділі - «Місце порівняльного правознавства в системі юридичних наук» - особлива увага зосереджена на розмежуванні предметів порівняльного правознавства та таких наук, як теорія держави та права, історія держави та права, галузеві юридичні науки, міжнародне право, європейське право, порівняльне державознавство. Показані можливості використання порівняльно-правового методу в цих науках, а також вплив зазначених наук на розвиток і збагачення порівняльного правознавства. Аналізується стан викладання порівняльного правознавства у вищих навчальних закладах.
У розділі робиться висновок про те, що на відміну від зовсім недавніх часів, коли порівняльне правознавство розглядалось як напрям загальної теорії держави та права (деякі автори продовжують дотримуватися такої точки зору і зараз), нинішній стан його розвитку дає підстави стверджувати про автономність порівняльного правознавства в системі юридичних наук.
Автор вважає, що головним у розмежуванні предметів порівняльного правознавства та історії держави та права є те, що історія права вивчає загальні закономірності та специфічні особливості виникнення і функціонування права в тій або іншій конкретно-соціологічній обстановці, в певній країні, в хронологічній послідовності, тоді як порівняльне правознавство історія цікавить лише в тій мірі, в якій вона впливає на розвиток правової системи тієї чи іншої країни.
Аналізуючи співвідношення порівняльного правознавства з галузевими юридичними науками та наукою міжнародного права, дисертант приходить до висновку про сумнівність конструювання галузевих порівняльних юридичних наук, оскільки вони не можуть мати ні свого власного предмета, ні методу, без чого не можуть претендувати на самостійність. Це не виключає доцільності, більш того необхідності, ширшого впровадження у навчальний процес порівняльно-галузевих навчальних дисциплін.
На відміну від міжнародного права, яке теж опосередковано має справу з правовими системами різних держав (особливо це стосується міжнародного приватного права), порівняльне правознавство є «чистою наукою» (поширені на початку XX століття уявлення про нього як про якесь «вселенське право» відійшли в минуле), в той час як міжнародне право є одночасно наукою і розгалуженою правовою системою.
Спільні риси і відмінності притаманні також порівняльному правознавству і європейському праву. Спільним для них є, зокрема, їх молодість, історія становлення (відображення інтеграційних процесів), методологічний інструментарій, дослідницький правовий простір тощо. Разом з тим європейське право, як і міжнародне право, є насамперед великим «правовим масивом», який охоплює норми міжнародного і внутрішнього права, що до того ж належать до різних галузей публічного і приватного права. Порівняльне ж правознавство - це, як підкреслювалось, «чиста наука».
У зв'язку з тим, що в останнє десятиріччя на пострадянському просторі активно формується ще одна, раніше невідома вітчизняній юридичній науці, відносно відособлена сфера наукових досліджень, яка претендує на статус самостійної науки - порівняльне державознавство, виникає потреба з'ясувати його співвідношення з порівняльним правознавством. Слід зазначити, що для порівняльного державознавства головним об'єктом дослідження є державний інститут, тоді як порівняльне правознавство досліджує його виключно як елемент правової системи. Крім цього, явища державного, політичного характеру цікавлять порівняльне правознавство переважно тією мірою, якою вони урегульовані правом, тоді як порівняльне державознавство вивчає ці явища як такі, що реально склалися.
Автор вважає, що стан викладання навчальної дисципліни «Порівняльне правознавство» нині знаходиться на неналежному рівні, у зв'язку з чим пропонує запровадити її викладання в усіх вищих юридичних навчальних закладах. Рекомендується також ввести в навчальні програми спецкурси, де викладання галузевого права здійснювалося б на основі застосування порівняльного методу. Це можуть бути навчальні дисципліни з порівняльного конституційного права, порівняльного цивільного права, порівняльного адміністративного права, порівняльного трудового права і т.д.
У висновках підведено загальні підсумки дослідження, сформульовано основні наукові положення, що становлять зміст дисертації, а саме:
1. В історії формування і розвитку порівняльного правознавства можна виділити шість основних етапів: окремих спроб порівняльних досліджень актів різних державних утворень; застосування порівняльно-правового методу в історико-правових дослідженнях; використання порівняльно-правового методу як інструменту законотворчості, зокрема кодифікації, який можна назвати етапом «законодавчого» порівняльного правознавства; застосування порівняльного аналізу до різних правових систем з метою поглибленого вивчення самого феномену права та тенденцій його розвитку; формування теорії порівняльного правознавства: його функцій, правил порівняльно-правового аналізу, методики тощо; поступового переростання теорії порівняльного правознавства в автономну науку: формування предмета порівняльного правознавства, його понятійного апарату, визначення місця в системі юридичних наук.
2. В сучасних умовах порівняльне правознавство виступає у двох значеннях: як спеціально-науковий метод досліджень, який широко використовується найрізноманітнішими юридичними науками, та як автономна наука, що має свій власний предмет, функції, методологію.
3. Тривала відсутність власної державності в Україні негативно відбилась на розвитку порівняльно-правових досліджень. Проте це не означає повну відсутність національних наукових традицій у використанні порівняльно-правового методу та розробці його теорії. Ці традиції започатковані ще в період існування Київської Русі і продовжувались в наступні історичні епохи. З XVII століття інтенсивність порвіняльно-правових досліджень в Україні істотно знизилась. Їх активізація починається лише у XІX столітті, причому такі дослідження проводилися переважно на ґрунті слав'янознавства. Черговий спад у порівняльно-правових дослідженнях спостерігається після 1917 року і продовжується до останньої чверті XX століття. Особливо активізувалися ці дослідження із здобуттям Україною незалежності.
4. Предметом порівняльного правознавства як науки в узагальненому його вигляді є розробка теорії порівняльно-правового методу та дослідження на його основі загальних принципів та закономірностей виникнення, функціонування і розвитку різних правових систем.
В більш розгорнутому вигляді предметом порівняльного правознавства охоплюються:
теорія використання порівняльно-правового методу та інших засобів і способів пізнання, що застосовуються в порівняльно-правових дослідженнях;
порівняльне дослідження правових систем сучасності, їх типологія (класифікація), закономірності розвитку;
порівняльний аналіз законодавства різних країн (зокрема, європейських) з метою виявлення спільних рис та особливостей, взаємовпливу, тенденцій і закономірностей розвитку;
порівняльне вивчення досвіду різних країн у забезпеченні основних прав і свобод людини і громадянина та порівняння відповідних правових механізмів;
порівняльне дослідження правозастосовчої діяльності, факторів, які впливають на її ефективність;
порівняльний аналіз індивідуальної, професійної та суспільної правосвідомості і правової культури різних народів, їх взаємовпливу, тенденцій і перспектив їх розвитку.
Предмет порівняльного правознавства, як і будь-якої науки, не є чимось застиглим. В процесі свого розвитку він може доповнюватися і уточнюватися.
5. Функції порівняльного правознавства обумовлюються загальними його властивостями як науки та особливостями предмета цієї науки. У зв'язку з цим виділяються функції порівняльного правознавства, які випливають із функцій юридичної науки в цілому (хоч і модифіковані стосовно до його предмета) та специфічні для порівняльного правознавства функції.
До перших з них відносяться функції: онтологічна, інформаційна, евристична, методологічна, прогностична, практично-організуюча, політико-правова та інтегративна; до других - функція подолання ізоляції національної правової системи та національної обмеженості правового мислення; функція збагачення національної правової системи правовим досвідом інших народів; функція гармонізації та уніфікації національної правової системи з європейськими правовими системами; функція «інтернаціоналізації» вітчизняної юридичної освіти, подолання її національної самодостатності.
6. Методологія порівняльного правознавства, як і методологія юридичної науки загалом, є багаторівневою, а отже не може бути обмеженою виключно використанням порівняльно-правового методу. Разом з тим останній є провідним, домінуючим в науці порівняльного правознавства, що в свою чергу обумовлює її підвищений інтерес до розробки правил, прийомів, методики застосування порівняльно-правового методу, перетворюючи його в один з основних об'єктів дослідження науки порівняльного правознавства.
7. Предметом та змістом порівняльного правознавства визначається його структура. Вона включає три основні складові частини: наукознавчу, методологічну і прикладну.
Наукознавчою частиною охоплюється проблематика порівняльного правознавства, яка стосується його поняття, історії становлення та розвитку, предмета, структури, завдань і функцій, а також місця в системі юридичних наук.
Методологічна частина зводиться, головним чином, до вчення про методологію порівняльно-правового аналізу, його рівні, прийоми та правила, співвідношення з іншими методами, які використовуються порівняльним правознавством, та розробки методики проведення порівняльно-правових досліджень щодо окремих об'єктів.
Прикладна частина дозволяє розкрити особливості застосування методології порівняльно-правового аналізу на різних його рівнях: макрорівні і мікрорівні.
8. Застосування порівняльно-правового методу має підпорядковуватись певним правилам, недодержання яких призводить до некоректності порівняльно-правових конструкцій і висновків. Це підтверджується, зокрема, на прикладі конструювання особливої слов'янської (євразійської) правової сім'ї. Його некоректність полягає в тому, що: по-перше, концепція названої правової сім'ї грунтується на ідеях слов'янської культурної єдності, якої, як свідчить історія, в реальності не існує; по-друге, критерії, покладені в основу конструювання слов'янської (євразійської) правової сім'ї мають переважно неправовий характер, які самі по собі не можуть бути покладені в основу класифікації правових систем; по-третє, навіть ці неправові критерії стосуються, як правило, особливостей Росії, а не інших слов'янських народів, зокрема українського.
9. Як галузь юридичної науки порівняльне правознавство тісно пов'язане з іншими галузями правознавства: теорією держави і права, історією держави і права, галузевими юридичними науками, наукою міжнародного права, а також такими новими напрямами наукових досліджень, як європейське право та порівняльне державознавство. Проте, незважаючи на спорідненість порівняльного правознавства з названими науками та напрямами, воно не розчиняється в них, а зберігає й нагромаджує ознаки відносної автономності.
Взаємодія порівняльного правознавства з іншими юридичними науками сприяє їх взаємозбагаченню та подальшому розвитку як окремих наук, так і правознавства в цілому.
10. Враховуючи, що Україна, хоч і не без труднощів, прилучається до активного міжнародного співтовариства і європейських інтеграційних процесів, виникає нагальна потреба в розширенні порівняльно-правових досліджень та включенні в навчальні програми юридичних вузів України ІІІ і ІV ступенів акредитації курсів з навчальної дисципліни «Порівняльне правознавство», що сприяло б подоланню все ще відчутної ізольованості вітчизняної юридичної освіти від тих правових процесів, які відбуваються нині в Європі та світі в цілому.
Основні положення, теоретичні і практичні висновки дисертації відбивають наступні публікації
Лисенко О.М. Порівняльне правознавство: метод чи автономна наука? // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. пр. Правознавство. - Чернівці: Рута. - 1999. - Вип. 70. - С. 11-15.
Лисенко О.М. До питання про природу порівняльного правознавства //
Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України. - 2000. - Вип. 7. - С. 18-23.
Козюбра О.М. Історія розвитку порівняльного правознавства в Україні // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. - 2000. - Вип. 22 (частина ІІ). - С. 114-122.
Лисенко О.М. Предмет порівняльного правознавства // Право України. - 2001. - №3. - С. 54-57.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Дослідження наукових праць різних вчених-компаративістів з метою виявлення і співставлення різних тверджень, концепцій щодо зародження та розвитку порівняльного правознавства, його предмету та цілей. Порівняльне правознавство та історія держави і права.
контрольная работа [43,4 K], добавлен 09.03.2012Історія виникнення порівняльного правознавства, сутність і значення принципів в даній сфері. Типи та групи принципів: порівнянності явищ, інститутів та інституцій, відповідності один одному різних рівнів форм і видів елементів порівнюваних явищ.
курсовая работа [40,5 K], добавлен 17.10.2014Специфіка процесу становлення та розвитку юридичної науки. Основні напрями змін концептуальних підходів у сучасному правознавстві. Критерії методології у правознавчій діяльності. Базові рівні професійного методологування у правопізнавальному процесі.
дипломная работа [173,0 K], добавлен 05.04.2014Право та його ознаки. Місце і роль права в системі соціальних норм. Єдність і відмінність права і моралі. Поняття системи права як внутрішньої його організації. Правові відносини. Законність, правопорядок, суспільний порядок і дісципліна.
реферат [90,6 K], добавлен 29.11.2003Право як загальнообов’язкова формально виражена система регулювання суспільних відносин, встановлена і забезпечена державою, обумовлена рівнем розвитку суспільства, характеристика функцій. Розгляд особливостей спадкування за законом та заповітом.
контрольная работа [40,1 K], добавлен 04.05.2013Предмет і метод адміністративного права, його соціальне призначення і система. Адміністративно-правові норми та відносини. Співвідношення адміністративного права з іншими правовими галузями. Розмежування норм кримінального і адміністративного права.
контрольная работа [35,2 K], добавлен 15.03.2010Юриспруденція та її система. Місце теорії держави і права в сучасній юриспруденції, її роль системоутворюючої дисципліни. Предмет, методологія, принципи, підходи і функції теорії держави і права. Понятійно-категоріальний апарат юриспруденції, його види.
лекция [31,5 K], добавлен 26.02.2014Поняття об’єкта правовідносин та його юридичного змісту (суб’єктивних прав і юридичних обов’язків). Механізм правового регулювання як цілісний процес упорядкування, закріплення суспільних відносин, що виникає через взаємодію його системних елементів.
статья [22,9 K], добавлен 11.09.2017Визначення основних причин виникнення і розвитку лобізму в Україні, його місце в законотворчому процесі. Зацікавленість груп, корумпованих державних структур, бізнесу і політики в представництві та відстоюванні окремих особистих інтересів в органах влади.
реферат [32,9 K], добавлен 30.04.2011Головні проблеми формування предмету екологічного права Європейського Союзу, історія його становлення та етапи розвитку. Предметні сфери регулювання сучасного європейського права навколишнього середовища. Перспективи подальшого розвитку даної сфери.
курсовая работа [42,4 K], добавлен 02.04.2016
