Право на судовий захист в порядку цивільного судочинства України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Право на судовий захист в порядку цивільного судочинства України

Кучер Т.М.

Спеціальність 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес

Київ - 2009

Вступ

Актуальність теми дослідження. Права, свободи та інтереси осіб, їх гарантії є основою спрямованості діяльності держави, її найвищою цінністю, а їх утвердження і забезпечення - головним обов'язком держави. В свою чергу ефективний захист наданих державою правомочностей - це один з головних показників правової та демократичної держави. Закріплення ж в Конституції України (далі - Конституція) високих міжнародних стандартів щодо “права після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна” (ст. 55) вимагало і відповідного розширення сфери цивільного процесуального регулювання відносин як гарантії забезпечення реалізації та захисту гарантованих Конституцією основоположних прав та свобод осіб. Цілий ряд міжнародно-правових документів, визнаних Україною (Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), зобов'язують нашу державу забезпечити будь-якій особі ефективні засоби правового захисту у разі порушення її прав та свобод.

Згідно з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої 17 липня 1997 р., Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати закріплені в ній права та визнала право на звернення фізичних та юридичних осіб до Європейського суду з прав людини за захистом своїх порушених прав та охоронюваних Конвенцією основних свобод. При доцільному використанні Конвенції в практиці здійснення судочинства зменшиться і кількість звернень проти нашої держави до Європейського суду з прав людини із скаргами про порушення в Україні прав, гарантованих Конвенцією. Для цього також потрібне глибоке наукове дослідження практики Європейського суду, втілення міжнародних стандартів у національну судову практику. Тим більше, що вже мають місце непоодинокі випадки звернення громадян України зі скаргами до Європейського суду з прав людини, а також рішення Європейського суду з прав людини, винесені проти України з приводу порушення права на справедливий судовий розгляд при розгляді цивільних справ національними судами.

Право на судовий захист є важливою суспільною категорією, яка дає можливість особі скористатися таким правом. Як правовий інститут дане право забезпечує відновлення порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Без розуміння права на судовий захист, механізму його реалізації неможна зрозуміти інші інститути, форми, категорії та процедури, притаманні цивільному судочинству і онтологічно пов'язані з ним. За таких обставин стає надзвичайно актуальною проблема аналізу сутності права на судовий захист, його змістовного навантаження, застосування норм нового процесуального законодавства. Усе це відповідно вимагає актуалізації наукових досліджень.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри цивільного та трудового права Київського університету права НАН України в рамках комплексної бюджетної теми «Правове регулювання в умовах трансформації суспільних відносин в Україні», державний реєстраційний номер 01050001907.

Мета обраної теми - єдиний за концепцією комплексний науковий аналіз права на судовий захист як самостійного правового інституту з притаманними йому нормами, формами, засобами, процедурами, правовими положеннями та категоріями, який відображає його сучасний стан, розробка науково-теоретичних і практичних рекомендацій щодо поняття та змісту даного права. Метою дослідження став також аналіз фундаментальних основ та тенденцій розвитку правової думки на предмет їх відповідності законодавству України та міжнародним нормативно-правовим документам і на цій основі визначення і теоретичне обґрунтування їх удосконалення для забезпечення гармонізації законодавства у досліджуваній галузі.

Відповідно до поставленої мети в дисертації зосереджено увагу на вирішенні таких основних завдань:

виявити найбільш дискусійні аспекти вчень про право на судовий захист і на цій основі встановити правову природу, зміст права на судовий захист, його елементи, види, аспекти реалізації на сучасному етапі розвитку суспільних відносин;

проаналізувати право на звернення до суду за захистом, його правове положення щодо права на судовий захист та права на пред'явлення позову, встановити суб'єктів цих прав, систему умов, необхідних для реалізації права на звернення до суду і розкриття їх змісту;

визначити та охарактеризувати склад учасників цивільного судочинства та розкрити їх процесуально-правове становище з позиції реалізації права на судовий захист та права на звернення до суду, приділивши особливу увагу наявності таких прав у іноземних суб'єктів, проаналізувати тотожність або відмінність їх правового положення щодо суб'єктів нашої держави;

проаналізувати та розкрити особливості реалізації права на судовий захист у стадіях цивільного процесу, видах провадження з позиції додержання критеріїв ефективності судового захисту на міжнародному рівні;

дослідити право на судовий захист в контексті розгляду певних категорій справ (цивільні, трудові, сімейні);

показати через право на судовий захист єдність цивільного судочинства у множинності його інститутів, форм, методів та конкретних процедур;

охарактеризувати особливості змісту судових рішень, прийнятих в процесі здійснення цивільного судочинства;

сформулювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що гарантують і забезпечують існування права на судовий захист та можливість його реалізації для кожної особи у разі порушення або невизнання її прав, свобод чи інтересів.

Предметом дослідження є законодавство, що регулює суспільні відносини у сфері права на судовий захист, теоретичні концепції, юридична практика. При цьому предметом дослідження стали притаманні праву на судовий захист норми, інститути, процедури, правові категорії, його форми та засоби реалізації.

Методи дослідження. Дослідження побудовано на використанні ряду наукових методів та прийомів наукового пізнання у відповідності до складності розглядуваних питань і забезпечення отримання достовірних результатів. Так, на основі діалектичного методу розглянуті в дисертації проблеми досліджуються в єдності їх соціального змісту та юридичної форми.

Системно-структурний метод покладено в основу концептуального висвітлення проблем права на судовий захист, формування аспектів його реалізації, визначення та аналізу елементів позову, стадій цивільного судочинства.

Порівняльно-правовий метод використовувався для зіставлення національного права з правом інших держав, міжнародно-правовими документами загальної дії, прецедентною практикою Європейського суду з прав людини в процесі обґрунтування висновків і певних пропозицій щодо необхідності імплементування позитивного міжнародного та іноземного досвіду в національне законодавство.

Історичний метод застосовувався при дослідженні розвитку поняття „права на судовий захист”, формування моделей наказного провадження, витоків проблеми підвідомчості справ. Статистичний метод використано для узагальнення окремих найважливіших питань, відповідно до мети дисертаційного дослідження.

З позицій логіко-юридичного методу та методу прогнозування зроблено висновки про шляхи подальшого вдосконалення права на судовий захист в його активній та пасивній формі, усунення існуючих в Цивільному процесуальному кодексі України (далі - ЦПК) певних обмежень щодо реалізації цього права. Використання комплексного методу проводилось при формуванні ряду наукових визначень та висновків, а також наукових положень, що виносяться на захист.

Для досягнення поставленої мети і завдань дослідження у роботі також застосовувалися закони і методи аналізу і синтезу, дедукції, індукції, порівняння та протиставлення у систематизації емпіричного матеріалу й отримання теоретичних результатів та практичних висновків.

Теоретична та емпірична бази дослідження. Теоретичну базу дослідження склали праці вчених у галузі цивільного процесуального права, зокрема: С.С.Алєксєєва, Л.А. Ванєєвої, М.А. Вікута, С.О. Вільнянського, О.В. Вязовченко, О.В. Гетманцева, М.А. Гурвича, Я.П. Зейкана, А.Н. Кожухаря, В.В. Комарова, Д.Д. Луспеника, Г.Л. Осокіної, І.А. Приходько, Є.Г. Пушкаря, Н.Ю. Сакари, Л.А. Тєрєхової, В.І. Тертишнікова, П.М. Тимченко, Г.В. Фазікош, Є.І. Фурси, С.Я. Фурси, М.С. Шакарян, М.Й. Штефана, В.В. Яркова, а також вчених в галузі міжнародного цивільного процесу Т.М. Нешатаєвої, В.І.Кисіля. Емпіричною базою дослідження були архіви справ судів загальної юрисдикції, опубліковані рішення Європейського суду з прав людини й оприлюднена практика судів України.

Наукова новизна відтворює основні результати дисертаційного дослідження, орієнтовані на усунення суперечностей в теорії цивільного процесу і, зокрема, у сприйнятті права на судовий захист, а також на поліпшення діяльності судів при забезпеченні реалізації парва на судовий захист. Проведені дослідження права на судовий захист в порядку цивільного судочинства України дозволили сформулювати та обґрунтувати такі положення, які виносяться на захист вперше:

Запропоновано сприймати правову природу права на судовий захист як об'єктивного явища, яке існує в демократичному суспільстві незалежно від волі конкретних осіб і гарантує захист порушених, оспорюваних або невизнаних прав, свобод чи інтересів кожній особі.

Сформульоване визначення права на судовий захист в широкому розумінні як системи юридичних гарантій захисту прав, свобод чи інтересів осіб, що забезпечуються діяльністю уповноважених державою суб'єктів, які у разі звернення до них особи мають діяти відповідно до вимог законодавства.

Виділено два головні аспекти права на судовий захист: праву особи на захист кореспондується обов'язок суду захистити порушене право лише у тому разі, коли відповідне порушене право не суперечить вимогам законодавства і особа не зловживає своїми правами. Тому автором сприймається право на судовий захист в широкому контексті і, одночасно, як право відповідача та інших заінтересованих осіб скористатися судовим захистом від зловживань з боку позивача (заявника). Саме тому держава гарантує особам не тільки розгляд доводів сторін в суді першої інстанції, а й можливість перегляду ухваленого судом першої інстанції рішення судами апеляційної та касаційної інстанцій та визнання прийнятого Європейським судом з прав людини рішення.

Виділено в праві на судовий захист як правовому інституті його основні категорії: матеріальні об'єкти (права, свободи і інтереси) та процесуальні обов'язки уповноважених осіб судів, які мають гарантувати особам, які звертаються до суду, реальний і об'єктивний захист вказаних об'єктів.

Серед найважливіших обов'язків судів в контексті права на судовий захист автором визначено: безумовне прийняття заяв та доказів, які надаються сторонами та іншими особами, які беруть участь в справі, а також сприяння в отриманні останніх; правильну кваліфікацію правовідносин; забезпечення права особи бути вислуханою відповідним обов'язком судів всіх інстанцій надати безперешкодну можливість сторонам та іншим особам висловити свої доводи відповідно до процедури розгляду справи; ухвалення рішення відповідно до матеріалів справи та вимог законодавства.

Запропоновано класифікацію суб'єктів, яких законом наділено правом на судовий захист, відповідно до тих об'єктів, які підлягають захисту - права, свободи чи інтереси, власники яких визначені у ст. 2 Цивільного кодексу України (далі - ЦК). Автор вважає, що у зв'язку з неодноразовим згадуванням у ЦК суспільних інтересів і суспільної необхідності, у цивільному процесі мають належним чином представлятися уповноваженими особами інтереси невизначеного кола осіб - інтереси суспільства. Тому за загальною градацією суб'єктів необхідно поділяти на: 1) осіб, дії яких спрямовані на захист власних інтересів; 2) осіб, повноваження яких забезпечують захист прав, свобод та інтересів інших осіб; 3) власників прав, свобод та інтересів, які в силу об'єктивних обставин не здатні особисто захистити свої права та інтереси, але до раніше досліджуваних представників цієї категорії осіб автор вважає доцільним додати територіальні громади та суспільство, інтереси яких також мають захищати уповноважені законні представники.

Сформульовано поняття «право на судовий захист» в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні це - система правових норм, що регулюють виникнення, розвиток та припинення правовідносин між судом та особами, які беруть участь в справі, при реалізації права на судовий захист. Такі правові норми у сукупності утворюють універсальну систему прав на судовий захист, коли не тільки позивач (заявник), а й всі заінтересовані особи наділяються відповідним комплексом прав на судовий захист від оспорювання або порушення їх прав позивачем. Зокрема, треті особи та відповідач наділені правом на звернення до суду з позовом в тій справі, яку порушив позивач. В суб'єктивному розумінні - це надана й гарантована законом кожній особі можливість (правомочність) реалізувати право на судовий захист. Суб'єктивне право на судовий захист може бути реалізоване в двох формах: активній - право особи на безпосереднє звернення до суду за власним волевиявленням від свого імені та пасивній - право на звернення до суду відповідних органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, державні чи суспільні інтереси.

Системно та обґрунтовано проведено розмежування права на судовий захист і подібних категорій - права на звернення до суду та права на пред'явлення позову, які є складовими елементами права на судовий захист, та у сукупності з правом на задоволення законного і обґрунтованого позову зумовлюють судовий захист порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Сформульовано поняття «судова помилка», під якою, в широкому розумінні, пропонується вважати недосягнення мети цивільного судочинства та підставу для перегляду судових актів, але внаслідок ненавмисних порушень та упущень під час провадження у справі, що призвели до неправильного застосування норм матеріального чи процесуального закону і усунення яких вимагає скасування судового рішення, його зміни (повної або часткової), ухвалення нового рішення тощо. Автором визначено підстави та види класифікацій судових помилок, розроблено критерії розмежування порушення законності від судової помилки для уникнення ототожнення цих понять.

Автором обґрунтовано положення про те, що заінтересованість особи не є певною межею чи обмеженням судового захисту, а виступає як характерна ознака, яка повинна бути властивою особі, яка звертається до суду за захистом. Отже, “заінтересована особа” є комплексним і широким поняттям, яке розкриває характерну ознаку осіб, які беруть участь в справах позовного та окремого провадження.

Визначено правове положення права на звернення до суду, як самостійного процесуального інституту, закріпленого законодавчо в ЦПК, Господарському процесуальному кодексі України, Кодексі адміністративного судочинства України, реалізація якого в механізмі процесуальних відносин є юридичним фактом, який свідчить про початок реалізації права на судовий захист. Доведено невідчужуваність права на судовий захист, оскільки неможливо обмежити доступ до абсолютного права, будь - яка домовленість про таку відмову є недійсною. Тому незаконно відмовляти у прийнятті заяви про порушення провадження у справі, якщо заінтересована особа невірно визначила вид судочинства.

На підставі аналізу цивільного процесуального законодавства України та зарубіжних країн у дисертації обґрунтовано необхідність закріплення в ЦПК України категорії «заінтересованості», оскільки його виключення з нового ЦПК впливає не тільки на загальний зміст певної статті, а й на всю його структуру. Саме інтерес виступав ключовим аспектом поділу суб'єктів цивільного судочинства на певні групи, виключення такого аспекту призвело до непослідовності та нелогічності поділу суб'єктів цивільного процесу.

Дістали подальшого розвитку:

Класифікація суб'єктів цивільного процесу, а саме: 1) органи та особи, що здійснюють правосуддя або безпосередньо забезпечують його здійснення у його різних формах (в інших класифікаціях науковцями не було враховано, що при здійсненні правосуддя суд виступає як орган, а в певних випадках суддя діє особисто як особа і є певні особи, які безпосередньо в силу своєї посади та повноважень не здійснюють правосуддя, а забезпечують його здійснення - секретар судового засідання, судовий розпорядник ; 2) особи, які беруть участь у справах; 3) особи, які є іншими учасниками цивільного процесу, тобто ті особи, які сприяють здійсненню правосуддя і виконують допоміжну роль.

Положення про те, що об'єктом судового захисту в окремому провадженні є охоронюваний законом інтерес, а не суб'єктивне право, оскільки у ч.6 ст. 235 ЦПК України чітко передбачено, що у разі, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право (тобто об'єктом захисту стає суб'єктивне право), суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони можуть подати позов на загальних підставах. Тобто, об'єктом захисту в порядку окремого провадження є інтерес, як факт, який після розгляду справи буде породжувати права за межами судового розгляду.

У роботі запропоновано внести зміни до законодавства, найголовнішими з яких є такі:

Частину 1 статті 3 ЦПК України викласти в такій редакції: “Кожна заінтересована особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, в тому числі прав на свободу чи охоронюваних законом інтересів».

Змінити структуру ЦПК України для послідовного, логічного, правильного сприйняття та застосування, а саме необхідно такі норми як стаття 121 - залишення позовної заяви без руху, повернення заяви; стаття 122 - відкриття провадження у справі, главу 5 «Фіксування цивільного процесу», главу 6 «Зупинення і закриття провадження у справі. Залишення заяви без розгляду», главу 7 «Судові рішення» перенести в загальні положення, а особливі положення вказувати в спеціальних нормах, бо виходячи з теорії права загальні положення визначать основний зміст та спрямованість процесуальної діяльності, спеціальні - конкретизацію та особливості такої діяльності та притаманні їй норми та інститути.

Частину 1 статті 118 ЦПК України викласти в такій редакції: “Позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до канцелярії суду, яка передається судді в порядку черговості».

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що:

- у науково-дослідній сфері теоретичні положення та висновки дисертаційного дослідження можуть стати основою для подальших наукових досліджень права на судовий захист, права на звернення до суду за судовим захистом, процесуального порядку і умов такого звернення як в аспекті розгляду цивільного судочинства в цілому, так і його окремих норм, категорій, інститутів (наприклад, видів проваджень, принципів цивільного процесу тощо);

- у сфері правотворчості - висновки та пропозиції, сформульовані в дисертації, можуть бути використані як у законотворчій діяльності, зокрема, у процесі подальшого вдосконалення, внесення змін та доповнень до ЦПК, проекту Закону України “Про судовий збір” тощо, так і в практичній діяльності при реалізації особами такого права в суді. Крім того, результати дослідження можуть бути корисними в роботі українських судових та державних органів, аналітичних центрів, що надають консультативну юридичну допомогу з питань захисту прав, свобод чи інтересів громадян, а також наукових установ;

- у навчально-методичній роботі матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці навчальних посібників і підручників з цивільного процесу, при читанні курсу цивільного права, процесу, сімейного, трудового та міжнародного приватного права, а також при розробці відповідних спецкурсів, що стосуються окремих видів судочинства.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для вдосконалення програм навчальних дисциплін “Цивільний процес”, «Особливості розгляду окремих категорій цивільних справ».

Апробація результатів дослідження. Дисертацію виконано й обговорено на кафедрі цивільного та трудового права Київського університету права Національної академії наук України.

Результати дослідження доповідалися й обговорювалися на ІІІ Міжнародній цивілістичній науковій конференції (4 - 5 квітня 2008 р., м. Одеса), Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених “Осінні юридичні читання” (12 - 13 листопада 2008 р., м. Харків), Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених “Сьомі осінні юридичні читання. Актуальні проблеми юридичної науки” (28 - 29 листопада 2008 р., м. Хмельницький).

Публікації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у дев'яти наукових працях, зокрема в шести наукових статтях у виданнях, визначених ВАК України фаховими для юридичних наук, а також у главах та розділах двох навчальних посібників та брошурі.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на 7 підрозділів, висновків до розділів, загальних висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 198 сторінок, із них 18 сторінок займає список використаних джерел, що складається з 202 найменувань.

1. Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, відображено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено об'єкт і предмет дослідження, його мету і завдання, методологічну основу, зазначено наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1 “Право на судовий захист в порядку цивільного судочинства України” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню сутності права на судовий захист, притаманних йому інститутів, об'єктів, категорій та процесуальному порядку реалізації такого права.

Підрозділ 1.1 “Право на судовий захист та його об'єкти” присвячено дослідженню сутності права на судовий захист та його елементам (принципам, суб'єктам, об'єктам тощо), яке дисертант розглядає, як об'єктивне явище, яке існує в демократичному суспільстві незалежно від волі конкретних осіб і гарантує захист порушених, оспорюваних або невизнаних прав, свобод чи інтересів кожній особі, забезпечується державою, його компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими органами влади або відповідними міжнародними організаціями після використання всіх національних засобів правового захисту.

На підставі аналізу положень міжнародних угод, які стосуються права особи на судовий захист, дисертантом виокремлено, що без ефективних засобів правового захисту неможливе належне здійснення такого права. Стаття ж 13 Конвенції щодо права на ефективний засіб юридичного захисту має безпосередній зв'язок з національними засобами захисту кожної держави - учасника Конвенції, слугуючи при цьому певним показником відповідності національних систем захисту міжнародним вимогам. Відповідно до аналізу чинного законодавства в залежності від інстанційності розгляду судової справи в процедурі реалізації права на судовий захист виділено наступні етапи: захист у суді першої інстанції; захист в апеляційній інстанції; захист в касаційній інстанції; захист у провадженні за нововиявленими чи винятковими обставинами; захист у Європейському суді з прав людини. При цьому зазначено, що реальний захист може бути здійснено на будь-якому етапі. Зважаючи на вищевикладені положення, автор сформулювала власне визначення поняття “право на судовий захист”, напрямки його реалізації.

У підрозділі 1.2 “Право на звернення до суду за судовим захистом” автором доведено, що право на судовий захист реалізується у формі права на звернення до суду за захистом і є універсальною категорією, притаманною для різних форм юрисдикцій і видів проваджень. При реалізації права на судовий захист право на звернення до суду процесуально обособлюється, стає елементом реалізації права на судовий захист як юридичним фактом для вступу в дію інших притаманних судочинству норм, інститутів, принципів, положень. При цьому, універсальність природи права на звернення до суду не виключає особливостей його реалізації в тому чи іншому виді судочинства чи конкретному виді провадження (наказному, позовному, окремому).

Автор роботи, аналізуючи сутність права на звернення до суду за захистом, виокремила його систему та форми залежно від об'єктів захисту та характеру правовідносин.

Дисертантом відстоюється думка про те, що право на звернення до суду належить кожній особі, а фактична реалізація такого права завжди залежить від волі особи та пов'язана із виникненням цивільних процесуальних правовідносин між учасниками цивільного судочинства. Гарантією його реалізації є закріплене у ч. 3 ст. 3 ЦПК правило, за яким будь-яка відмова від нього є недійсною.

У підрозділі 1.3 “Процесуальний порядок реалізації права на звернення до суду за захистом в цивільному судочинстві” дисертантом досліджено обставини, без яких неможлива позитивна реалізація права на звернення до суду за захистом, - умови (передумови) та класифіковано їх на загальні об'єктивні, наявність яких є необхідною при зверненні особи до суду і вони є однаковими незалежно від підстав та виду такого звернення, і спеціальні суб'єктивні, які передбачають конкретний порядок реалізації права на звернення до суду з урахуванням особливостей окремих видів проваджень у цивільному судочинстві. Аргументовано висновок про визначення судової підвідомчості (компетенції) не тільки в широкому значенні щодо розмежування компетенції між судами різної спеціалізації, а й у вузькому значенні, враховуючи особливості конкретного виду судочинства (адміністративне, господарське, цивільне), сутність проваджень, за якими розглядаються справи у цьому судочинстві.

Розділ 2 “Порядок реалізації права на судовий захист у різних видах проваджень цивільного судочинства та стадіях процесу” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Особливості позовного провадження в суді І інстанції” реалізація права на судовий захист в порядку позовного провадження розглянуто з точки зору додержання вимог ст. 6 Конвенції щодо права на справедливий суд.

Далі пропонується виділити складові елементи реалізації права на судовий захист в порядку позовного провадження для належного втілення і відповідності норм ЦПК ст. 6 Конвенції щодо права на справедливий судовий розгляд та розкрити їх основний зміст і особливості в процесі застосування, а саме: наявність спеціальних суб'єктивних умов для порушення судової діяльності по здійсненню правосуддя у справах, що виникають з цивільних спорів; додержання розумності строків при розгляді справи; раціональний порядок здійснення цивільного судочинства; обґрунтованість судового рішення. Значну увагу приділено розгляду зв'язку права на судовий захист з інститутом доказів та доказування. Дисертантом робиться висновок про те, що вони існують паралельно один до одного, доки не виникне факт або усвідомленість порушення, невизнання чи оспорення прав, свобод, інтересів. Саме в цей момент вони стають залежними один від одного, адже підтвердженням прав (обставин) є докази. Хоча момент залучення доказів у справу і здійснення процесу доказування в цивільному процесі відрізняються. Доказ фігурує ще в позовній заяві, а процес доказування зі стадії підготовки справи до судового розгляду.

У підрозділі 2.2 “Особливості реалізації права на судовий захист у наказному провадженні” дисертантом відстоюється думка про те, що хоча наказне провадження, на думку більшості вчених, характеризується як спрощена процедура у зв'язку з безспірністю доказів, саме цю безспірність і матеріально, і процесуально слід довести як одній, так і іншій стороні провадження (ст. 60 ЦПК України), в чому і виявиться змагальність та диспозитивність цивільного процесу.

Особливо треба звернути увагу на процедуру розгляду заяв про видачу судового наказу, набрання ним чинності або його скасування. В роботі виявлено невідповідність цих норм національному законодавству, що й призводить до порушення міжнародно-правових зобов'язань, взятих Україною. ЦПК, Конвенція про захист прав і основних свобод людини та Конституція України гарантують кожній особі, яка бере участь у справі, рівність сторін, проте в наказному провадженні це не може бути дотримане, бо одразу за заявою особи, яка звернулася до суду, видається судовий наказ, тобто суд наперед приймає сторону заявника. Аналогічна ситуація виявляється і з принципами публічності, гласності, відкритості, оскільки в самій правовій нормі щодо порядку розгляду заяв про видачу судового наказу (ст. 102 ЦПК) чітко встановлено виняток щодо виклику сторін, проведення судового засідання, заслуховування пояснень осіб, які беруть участь у справі.

Підрозділ 2.3 “Особливості реалізації права на судовий захист у окремому провадженні” присвячено дослідженню реалізації такого права при зверненні до суду в порядку окремого провадження.

При розгляді питання про реалізацію права на судовий захист в окремому провадженні дисертант виходив з того, що об'єктом захисту в порядку окремого провадження є інтерес як факт, який після розгляду справи породжуватиме права за межами судового розгляду.

Дисертантом відстоюється думка про те, що, хоча статтями 236 - 241 ЦПК закріплено окремі особливості змісту заяви залежно від категорії справ у порядку окремого провадження, доцільно таку заяву оформити з урахуванням загальноприйнятих стандартів оформлення правових вимог до суду: найменування суду, до якого подається заява; прізвище, ім'я, по батькові заявника - фізичної особи або повна назва органу чи юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові особи, щодо якої подається заява, його місце проживання, тощо. В разі наявності у заявника доказів, що підтверджують обставини, на які він посилається, їх слід додати до заяви.

Відповідно до аналізу процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, у кожному з видів проваджень, дисертантом пропонується виділити окрему групу осіб, характерну для кожного виду провадження і участь яких у справі є обов'язковою в кожному випадку.

У підрозділі 2.4 “Особливості реалізації права на судовий захист при перегляді судових рішень в апеляційній, касаційній інстанціях, провадженнях у зв'язку з винятковими, нововиявленими обставинами” особлива увага приділяється дослідженню проблем судової помилки та порушенням законності як процесуальних підстав перегляду судових рішень, за результатами яких автор сформулював власне визначення судової помилки, їх авторську класифікацію, критерії відмежування від порушення законності. Значну увагу приділено розгляду суті та характеру проваджень у зв'язку з винятковими та нововиявленими обставинами.

Проведено детальний аналіз правомірності внесення змін Законом України від 22 лютого 2007 року № 697-V до Закону України “Про судоустрій України” щодо забезпечення касаційного розгляду цивільних справ, строків розгляду справи в касаційній інстанції тощо з точки зору міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною, зокрема Конвенції, порушення норм якої є основою для звернення до Європейського суду з прав людини.

У розділі 3 “Особливості реалізації права на судовий захист в цивільному процесі щодо окремих категорій справ” розкриваються такі питання: право на судовий захист в процесі розгляду спорів, що виникають із цивільного права; право на судовий захист в процесі розгляду сімейних справ; право на судовий захист в процесі розгляду трудових спорів.

В роботі аргументовано висновок про необхідність розроблення та законодавчого закріплення конкретних підстав поновлення та продовження процесуальних строків, ненадання певної вказівки “з поважних причин”, що має фундаментальне значення для права на судовий захист в цілому, на підставі практичних прикладів наголошено на недопустимості випадків перешкоджання судом особі у здійсненні свого права на судовий захист, неправильного застосування суддями норм ЦПК України і надано аналіз причин виникнення таких помилок.

На підставі аналізу норм Сімейного кодексу України автором робиться висновок щодо наявності альтернативної форми для звернення особами до уповноважених органів у вирішенні спорів з сімейних відносин.

Виходячи з судової практики, положень ЦПК України та Закону України “Про виконавче провадження” дисертант наголошує на існуючій проблемі застосування ст. 367 ЦПК України щодо негайного виконання рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць.

У висновках до дисертації автор, розвиваючи положення дослідників проблем цивільного процесу, пропонує узагальнену теоретичну концепцію права на судовий захист. Вона орієнтована сприяти не тільки усуненню проблемних і дискусійних питань у теорії цивільного процесу, а й забезпечити надійні гарантії реалізації права на судовий захист. Для цього автором пропонується усунути штучні перешкоди на шляху звернення громадян до суду, які доволі часто проявляються на практиці при відмові у прийнятті заяв, відкритті провадження у справі, задоволенні заявленого позову тощо. Тому авторська концепція зводиться до того, що право на судовий захист має сприйматися комплексно і визначати конкретні обов'язки у представників органів суду, які б сприяли реалізації права на захист кожній особі. Сучасна ж доктрина ЦПК визначає у першу чергу обов'язки осіб, які звертаються до суду, включаючи вимоги до позовної заяви тощо. Але держава має не тільки декларативно гарантувати особам право на судовий захист, а й забезпечувати його правовою допомогою юридично необізнаним і малозабезпеченим особам, оскільки без такої допомоги реальний захист є неможливим в силу складності цивільного судочинства.

В контексті проведеного дослідження автором зроблено ряд висновків і пропозицій, які мають сприяти удосконаленню законодавства, зменшенню звернень громадян України до Європейського суду з прав людини тощо. Так автором зроблено висновок про необхідність чіткого розмежування права на судовий захист та права на звернення до суду за таким захистом, права на пред'явлення позову і про доцільність переходу на гарантії судового захисту, а не формального звернення до суду, що вже не задовольняє суспільні відносини.

Проведено дослідження третіх осіб у цивільному процесі, порядку їх вступу чи залучення до участі у справі, процесуальних прав, на підставі якого встановлено необхідність абсолютизації права на судовий захист щодо вказаної групи осіб, в зв'язку з суперечливість норм ЦПК щодо останніх.

Аналіз ЦПК України та законодавства зарубіжних країн надав можливість сформулювати висновок про необхідність зміни порядку розгляду справ у наказному провадженні, приведення його у відповідність до вимог Конституції, Конвенції про права людини та основоположні свободи, загальних положень ЦПК і ввести такі стадії: 1) прийняти заяву про видачу судового наказу; 2) у визначений в ухвалі суду час отримати від боржника письмові заперечення; 3) дослідити заяву, заперечення та надані заявником і боржником безспірні докази, здійснити їх оцінку відповідно до статті 212 ЦПК; 4) видати судовий наказ або відмовити у видачі судового наказу. Частину 1 ст. 106 ЦПК України викласти в такій редакції: “Заява боржника про скасування судового наказу, подана в установлений строк, розглядається судом з обов'язковим дослідженням усіх матеріалів, доданих до неї, протягом п'яти днів з дня її надходження без судового розгляду і виклику сторін. Після розгляду заяви про скасування судового наказу суд в разі її обґрунтованості постановлює ухвалу про скасування судового наказу та закриття провадження у справі і роз'яснює стягувачеві право на звернення за судовим захистом в порядку позовного провадження або в разі не підтвердження доказами обставин, викладених в заяві - ухвалу про відмову в прийнятті заяви про видачу судового наказу та залишення в силі судового наказу”. Запропоновані положення можуть бути використані для внесення змін до ЦПК України.

Наукові та практичні результати дисертаційного дослідження були оприлюднені і не отримали зауважень з боку науковців та інших фахівців, тому можуть слугувати підставою для подальших досліджень цієї проблематики.

правовий цивільний судовий позов

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1.Кучер Т.М. // Процесуальні документи у цивільних справах (теорія, методика, практика): Науково-практичний посібник [Фурса С.Я., Фурса Є.І., Лазько Г.З та ін.]; за заг. ред. доктора юридичних наук, професора С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2007. -С. 196-336; 339-465; 500-543; 557-645; 753-761; 794-802;

2.Кучер Т.М. Як звернутися до суду загальної юрисдикції / Т.М. Кучер / Серія: «Правовий всеобуч населення».- К., 2008.- 80 с.

3.Кучер Т.М. Право на судовий захист в процесі розгляду цивільних справ (застосування норм матеріального та процесуального права в судовій практиці) / Т.М. Кучер // Збірник тез наукових робіт учасників ІІІ Міжнародної цивілістичної наукової конференції студентів та аспірантів / Одеська національна юридична академія. - Одеса.: Фенікс, 2008. - С. 366 - 370.

4.Кучер Т.М. Проблеми правової природи права на судовий захист в порядку цивільного судочинства України / Т.М. Кучер // Осінні юридичні читання: Тези доповідей та наукових повідомлень всеукраїнської наукової конференції молодих вчених 12 - 13 листопада 2008 р. / За заг. ред. А.П. Гетьмана. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2008. - С. 295 - 298.

5.Кучер Т.М. Реалізація права на судовий захист (позовне, наказне, окреме провадження) / Т.М. Кучер // Актуальні проблеми юридичної науки: Збірник тез міжнародної наукової конференції “Сьомі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 28 - 29 листопада 2008 року): У 4 ч. - Ч.3: Цивільне право. Сімейне право. Міжнародне приватне право. Комерційне право. Цивільний, господарський та адміністративний процес. - Хмельницький: Вид-во Хмельницького ун-ту управління та права, 2008. - С. 352 - 354.

Размещено на Allbest.ru