Процедури в конституційному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна юридична академія україни імені Ярослава Мудрого

УДК 342.41

Процедури в конституційному праві України

Спеціальність 12.00.02 - конституційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Євсєєв Олександр Петрович

Харків 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі конституційного права України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор Колісник Віктор Павлович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри конституційного права України.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Георгіца Аурел Зиновійович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри міжнародного права і порівняльного правознавства;

кандидат юридичних наук, доцент Серьогін Віталій Олександрович, Харківський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри конституційного та міжнародного права.

Захист відбудеться 27 лютого 2009 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.04 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70).

Автореферат розісланий 22 січня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.П. Колісник

конституційний процедура правовий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Після проголошення курсу на побудову демократичної, соціальної, правової держави вдалося досягти певних зрушень, проте багато конституційно-правових норм все ще залишаються декларативними, а закріплені в них положення, що стосуються як питань функціонування найважливіших конституційно-правових інститутів (наприклад, інституту імпічменту - ст. 111 Конституції України), так і реалізації основних прав і свобод особи (зокрема, права на працю - ст. 43, права на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї - ст. 48 Основного Закону та ін.), здійснюються з великими труднощами. Це зумовлено не лише складною політичною ситуацією в суспільстві, кризовими явищами в українській економіці, а й відсутністю в нормативному масиві конституційного права необхідних процедурно-процесуальних норм і механізмів, які, по суті, і перетворюють правові положення, зафіксовані в Основному Законі, на реально чинне право.

Історичний досвід, у тому числі практика останніх десятиріч, переконливо доводить, що державно-правове життя вимагає не просто існування матеріально-правових норм, що регулюють суспільні відносини, які об'єктивно потребують правової регламентації, але й того, щоб кожна така норма була реалізована, тобто фактично виконувала б свою роль соціального регулятора.

У юридичній літературі наголошується, що процедурно-процесуальні норми, які регламентують порядок реалізації відповідних матеріальних норм, слугують їх втіленню у життя, сприяють виконанню ними функції регулювання суспільних відносин і, таким чином, об'єктивно «працюють» на зміцнення режиму конституційної законності в нашій країні. Відсутність же приписів, за допомогою яких визначалася б процедура реалізації прав і обов'язків, передбачених відповідною матеріальною нормою, навпаки, призводить до того, що ці права й обов'язки залишаються нездійсненими, а норми, які їх закріплюють, незважаючи на важливість і соціальну значущість, виявляються такими, що не працюють.

Саме тому перед наукою конституційного права постало завдання, суть якого полягає в тому, щоб осмислити й пояснити все різноманіття процедурних форм, які існують у конституційному праві, визначити місце конституційно-правових процедур у механізмі правового регулювання, класифікувати їх, і на цій основі виробити рекомендації і пропозиції щодо насичення ними чинного законодавства з метою підвищення ефективності правотворчої та правозастосовної практики.

Слід наголосити, що в конституційно-правовій сфері існує хоча й недостатньо, але все ж таки чимало різних юридичних процедур. Наявний також нормативний матеріал щодо процедурних засобів реалізації норм Основного Закону. Але наукова розробка процедурно-процесуальної проблематики в державознавстві ще не досягла такого рівня, який був би адекватним її провідному значенню в механізмі правового регулювання. Так, немає комплексних досліджень конституційно-правових процедур, досі не вирішено питання щодо доцільності виокремлення конституційно-процесуального права. Водночас постають питання існування специфічних процедур, покликаних «обслуговувати» окремі інститути конституційного права, передусім, законотворчість і конституційне судочинство.

Актуальність цієї проблематики суттєво підвищується у зв'язку із прагненням нашої країни стати повноправним членом Європейського Союзу, оскільки реальна інтеграція в його структури буде можлива лише за умови впровадження в українське законодавство відповідних нормативів процедурно-процесуального характеру, вироблених європейською демократичною практикою.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках і відповідно до цільової комплексної програми Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Права людини і проблеми організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування в умовах становлення громадянського суспільства» № 0106u002285.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в з'ясуванні сутності, природи і значення юридичної процедури в сфері конституційно-правового регулювання, причому як у галузі позитивного регулювання, так і в охоронній сфері, виявленні можливостей більш ефективного використання конституційно-правових процедур, а також перспектив розвитку процедури як організаційного засобу забезпечення реалізації конституційних норм.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:

визначити зміст поняття «юридична (правова) процедура». Розробити класифікацію юридичних процедур на основі науково обґрунтованих критеріїв;

показати специфіку тих процедурних форм, які опосередковують сферу конституційних правовідносин. Порівняти процедури в досліджуваній галузі із процедурними формами у сфері дії норм інших галузей публічного права;

виявити і дати теоретично обґрунтовану оцінку прийомам і засобам законодавчої техніки, які використовуються при встановленні нормативних моделей різних конституційно-правових процедур;

розробити пропозиції з оптимізації окремих видів конституційно-правових процедур;

з'ясувати юридичну природу і особливості нормативного закріплення процедур розв'язання державно-правових конфліктів;

виявити переваги та недоліки концепції конституційно-процесуального права, а також вирішити питання щодо доцільності її впровадження в навчальний процес.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, врегульовані конституційними процедурно-правовими нормами.

Предметом дослідження є юридичні процедури, що діють у конституційному праві України, їх види і характерні риси.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить комплексний підхід до досліджуваних явищ. Зокрема, діалектичний метод використовувався при дослідженні всіх аспектів конституційної процедурно-процесуальної регламентації, системний - при з'ясуванні її основних теоретико-методологічних парадигм, формально-логічний - при розробці вимог щодо її розробки та закріплення в нормативному матеріалі, порівняльно-правовий - при порівнянні елементів цієї регламентації в конституційному праві різних країн світу, історико-правовий - при вивченні функціонування конституційних процедур у різні історичні періоди.

Під час написання роботи автор вивчав практичну діяльність державних органів і владних структур.

У дисертації аналізується чинне законодавство України і зарубіжних країн, розглядаються міжнародно-правові документи, а також відповідні Рішення Конституційного Суду України щодо проблем, пов'язаних із предметом дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів. Процедурно-процесуальна регламентація в конституційному праві України як багатопланова проблема вперше досліджується комплексно. У дисертації зроблено спробу відмовитися від традиційних уявлень про те, що тільки юрисдикційна діяльність вимагає чітких процедурних форм. Це, у свою чергу, дозволило одержати такі нові положення, які виносяться на захист і обумовлюють новизну цього дослідження.

Вперше у вітчизняній юридичній науці:

запропоновано критерій виділення конституційно-правових процедур з усього розмаїття юридичних процедур, що полягає у конституційно-правовому результаті, на досягнення якого спрямована конституційна процедура;

сформульовано визначення конституційно-правової процедури як різновида юридичної процедури, що спрямований на досягнення конституційно-правового результату, який виражається у формуванні конституційно-правових норм, утворенні або припиненні існування суб'єктів конституційного права, попередженні правопорушень у конституційно-правовій сфері або у виникненні, реалізації, зміні чи припиненні певного конституційного правовідношення;

встановлено теоретико-пізнавальну цінність цієї категорії, що полягає у створенні найбільш доцільного порядка регулювання юридично значущої діяльності в конституційній сфері суспільних відносин;

розроблено класифікацію конституційно-правових процедур в залежності від їх зовнішньої (юридичні норми) та внутрішньої (юридичні дії, відносини, форми діяльності) форм;

сформульовано теоретико-методологічні (врахування специфіки відповідного конституційного правовідношення, системність процедури, наявність основних засобів, що забезпечують дотримання її приписів уповноваженими суб'єктами) і техніко-юридичні (конституційно-правові процедури повинні містити в собі такі структурні елементи: а) опис юридичного факту (фактичного складу), що ініціює виникнення процедури; б) права і обов'язки учасників процедури; в) стадії і етапи здійснення процедурних дій; г) види проміжних і підсумкових документів, ухвалених у рамках або за підсумками процедури) вимоги, яким повинні відповідати процедури в конституційному праві;

запропоновано авторське розуміння концепції дискреційних повноважень як сукупності прав і обов'язків органів публічної влади, їх посадових осіб, що надають останнім можливість за своїм розсудом: а) визначити вид і зміст ухваленого рішення або б) вибрати один із декількох передбачених законодавством варіантів рішень;

наведена додаткова системна аргументація стосовно правомірності скасування Конституційним Судом України норми, що позбавляла його можливості здійснювати процедуру наступного конституційного контролю за законами про внесення змін до Конституції України, які набрали чинності;

доведено теоретичне і практичне значення підходу, відповідно до якого посередництво (медіація) у конституційному праві розглядається не ізольовано, поза зв'язком із іншими процедурами, а як різновид юридичної процедури із властивими їй ознаками.

Набули подальшого розвитку:

поняття дефектності процедури, в якій виділяються дві сторони: формальна (відображається у різних погрішностях, викликаних неадекватністю вираження думки компетентного органу, що встановив процедуру, правилам юридичної техніки) і фактична (полягає у повному або частковому відступі від процедурних вимог правозастосувачів);

прийоми, що використовуються при встановленні юридичних наслідків порушення процедурних приписів. Їх оцінено з погляду практики правозастосування, а також з'ясовано найбільш типові правові наслідки недотримання процедури (санкція нікчемності);

аргументація щодо необхідності виділення спеціальної дисципліни «конституційно-процесуальне право»;

з'ясування особливостей процедур, які опосередковують сферу законодавчої діяльності (в тому числі, можливість установлення моделі процедури безпосередньо учасниками правовідносин шляхом піднормативного регулювання, наприклад, у регламенті);

тези щодо процедури набуття повноважень суддями Конституційного Суду України (зокрема, щодо продовження здійснення ними своїх повноважень до набуття повноважень новими суддями), порядку його формування, виявлено місце конституційної процесуальної процедури (конституційного процесу) в системі конституційних процедур.

Удосконалено:

пропозиції щодо оптимізації конституційно-правових процедур, зокрема, запропоновано прийняти спеціальний закон про Верховну Раду України і постійний Регламент парламенту як підзаконний акт, розробити єдиний кодифікований документ у галузі конституційного судочинства.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці пропозицій щодо вдосконалення конституційного законодавства. Положення дисертації можуть бути використані в процесі розробки Закону про закони і законодавчу діяльність, Закону про Регламент Верховної Ради України, вдосконалення Закону про Конституційний Суд України, інших нормативних актів у галузі конституційного права. Низка положень може використовуватися при розв'язанні державно-правових конфліктів. Викладені в дисертації висновки і рекомендації можуть бути витребувані при написанні підручників і текстів лекцій та під час проведення семінарських занять з конституційного і конституційно-процесуального права.

Апробація результатів дисертації. Робота виконана й обговорена на кафедрі конституційного права України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Основні положення і висновки дисертації доповідалися на науково-практичних конференціях і «круглих столах»: «Сучасні проблеми юридичної науки та практики» (23-24 квітня 2007 р., м. Харків); «Сучасні проблеми юридичної науки» (30-31 жовтня 2007 р., м. Харків); «Проблеми судової реформи в Україні» (9 квітня 2008 р., м. Харків); «Проблеми державно-правового розвитку в умовах європейської інтеграції і глобалізації» (16 травня 2008 р., м. Харків).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені в 4 статтях у фахових наукових виданнях і тезах 4 виступів на конференціях молодих учених.

Структура і обсяг роботи обумовлені метою дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, що включають десять підрозділів, висновків та бібліографії. Загальний обсяг дисертації - 220 сторінок, з них основного тексту - 186 сторінок. Кількість використаних джерел - 344.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються зв'язок дисертації з науковими планами та програмами, її мета і завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, їх апробація, міститься інформація щодо публікацій, структури й обсягу дисертації.

Розділ 1 „Теоретико-методологічні засади конституційно-правових процедур” складається з шести підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Поняття юридичної процедури. Специфіка конституційно-правових процедур” автор аналізує сутність категорії «юридична процедура», досліджує різноманітні погляди на вказану проблему. У цьому зв'язку зазначається, що у науковій літературі найбільш розповсюдженими є наступні підходи, відповідно до яких процедура у праві розглядається як 1) специфічне правовідношення або комплекс правових відносин (системний підхід); 2) сукупність юридичних дій, які послідовно здійснюють суб'єкти права (діяльнісний підхід); 3) нормативно встановлений порядок вчинення таких дій (алгоритмічний підхід). Проте найприйнятнішим видається третій - алгоритмічний - підхід, відповідно до якого визначення юридичної процедури повинно формулюватися з урахуванням розрізнення сущого і належного, юридичного й фактичного. Отже, юридична процедура може бути визначена як нормативно або індивідуально встановлений порядок послідовно вчинюваних уповноваженими суб'єктами права узгоджених юридичних дій, спрямованих на досягнення спільного для них правового результату. Під порядком, у свою чергу, слід розуміти належну, виражену в нормах позитивного права (інколи різної юридичної сили) модель поведінки, що передбачає те, які дії і в якій послідовності повинен виконати суб'єкт права, щоб досягти тих цілей, для реалізації яких ця процедура створена.

Виходячи із такого розуміння юридичної процедури, робиться висновок, що конституційно-правова процедура - це різновид юридичної процедури, який спрямований на досягнення конституційно-правового результату, що виражається у формуванні конституційно-правових норм, утворенні або припиненні існування суб'єктів конституційного права, попередженні правопорушень у конституційно-правовій сфері або у виникненні, реалізації, зміні чи припиненні певного конституційного правовідношення.

Специфіка конституційно-правових процедур проявляється у тому, що всі вони покликані визначити найбільш доцільний порядок здійснення правотворчої, правозастосовної, установчої та контрольної діяльності в конституційній сфері регулювання суспільних відносин, тим самим сприяючи ефективному і справедливому досягненню результату, передбаченому відповідними матеріальними нормами конституційного права; процедурні приписи, як правило, адресуються суб'єктам владних відносин, що багато в чому визначається самою специфікою конституційного права як такого; ці процедури спрямовані на досягнення результату, що має публічний, конституційно-правовий характер. Таким чином, конституційно-правові процедури спрямовані на регулювання відносин, що складаються в процесі організаційно-правових форм діяльності щодо застосування матеріальних норм конституційного права.

Встановлено, що значення конституційно-правових процедур проявляється в наступному: а) конституційні процедури значно зменшують ризик відхилення суб'єктів конституційного права, особливо посадових осіб при реалізації владних повноважень, від досягнення нормативно закріпленої мети конституційних правовідносин; б) є гарантією від суб'єктивізму, знижуючи ступінь розсуду органів державної влади і місцевого самоврядування при ухваленні відповідних рішень; в) створюють умови для здійснення належного контролю за процесом ухвалення рішень і за необхідності дозволяють корегувати помилкові рішення, не чекаючи розвитку конфліктної ситуації; г) забезпечують однакове застосування державно-владних повноважень; д) створюють гласну, відкриту модель реалізації конституційних правовідносин; е) виступають ефективним правовим засобом захисту більш слабкої сторони в правовідношенні.

У підрозділі 1.2. „Класифікація конституційно-правових процедур” досліджено проблему градації конституційних процедур за різними критеріями.

В основу класифікації конституційно-правових процедур повинен бути покладений критерій, відповідно до якого в будь-якому процедурно-процесуальному інституті слід виділяти внутрішню і зовнішню форми (сторони). Внутрішня сторона охоплює глибинні, сутнісні властивості і характеристики того або іншого інституту, зовнішня - відповідні форми об'єктивації цих властивостей у нормативному матеріалі. Залежно від їх внутрішньої форми конституційно-правові процедури можна систематизувати за трьома напрямами: а) юридичними діями; б) правовими відносинами; в) правовими формами діяльності, у рамках яких протікає існування суб'єктів конституційного права і на впорядкування ходу яких спрямовані ті або інші конституційні процедури. Залежно від зовнішньої форми останні можна згрупувати: а) за «законодавчою підставою», тобто за юридичною силою тих правових актів, у нормах яких вони закріплені; б) за термінами дії; в) за видами конституційно-правових норм, у приписах яких вони закріплені; г) за територіальними масштабами дії; д) за суб'єктами та ін.

Обґрунтовано висновок, що розподіл конституційно-правових процедур на матеріальні і процесуальні (класифікація за видами правових відносин) має принципове значення з погляду закріплення останніх у нормативному матеріалі, надання їм відповідного правового значення, систематизації в єдиному комплексному акті - Конституційно-процесуальному кодексі (Кодексі конституційного судочинства). Його прийняття, на доцільність якого вказують багато українських правозахисників, дало б можливість відмовитися від підзаконного Регламенту Конституційного Суду (тому що процесуальна процедура в принципі не повинна залежати від органу, що її здійснює), а також дати нове рішення багатьох процесуальних процедур, наприклад, спробувати ввести в Україні інститут конституційної скарги, що істотно підвищить авторитет органу конституційної юстиції серед пересічних громадян. Такий кодекс дозволив би перенести навички шанобливого ставлення до процесуальних правил і процесуального закону, класично відпрацьованих у правосудді взагалі, на таку порівняно «молоду» форму судочинства, як судочинство конституційне.

У підрозділі 1.3. „Вимоги до конституційно-правових процедур” зазначається, що у вітчизняній і зарубіжній літературі існує досить широкий спектр думок про вимоги, яким повинні відповідати юридичні процедури в конституційному праві. Зрозуміло, що всі вони мають право на існування, однак здебільшого зазначені вимоги мають суто оціночний характер. Вважаємо, що необхідно виділяти теоретико-методологічні і техніко-юридичні вимоги до конституційно-правових процедур.

Теоретико-методологічні вимоги можуть бути зведені до трьох конституюючих моментів: а) установлена в конституційному законодавстві процедура повинна відповідати характеру «свого» правового відношення, враховувати його специфіку. Саме з цієї суттєвої, первісної вимоги можуть виводитися інші - оптимальність, публічність, терміновість і т.і.; б) конституційна процедура повинна бути системною, тобто в ній повинні враховуватися всі її основні елементи, вона не повинна бути фрагментарною або не повністю врегульованою; в) у конституційній процедурі повинні бути закріплені основні юридичні засоби, що дозволяють забезпечити належне дотримання вповноваженими суб'єктами її приписів. Так, у певних випадках конституційне законодавство передбачає юридичні санкції за порушення процедурних вимог, зокрема так звану «санкцію нікчемності».

У свою чергу, техніко-юридичні вимоги зводяться до того, що конституційно-правові процедури повинні містити в собі такі структурні елементи: а) опис юридичного факту (фактичного складу), що ініціює виникнення процедури; б) права і обов'язки учасників процедури; в) стадії і етапи здійснення процедурних дій; г) види проміжних і підсумкових документів, ухвалених у рамках або за підсумками процедури.

У підрозділі 1.4. „Дефектність конституційно-правових процедур” підкреслюється, що дефектність конституційно-правових процедур становить складне, багатоаспектне явище. У ньому слід виділити дві сторони: формальну і фактичну.

Під першою, формальною дефектністю, розуміємо різні погрішності, викликані неадекватністю форми вираження думки законодавця або іншого компетентного органу, що встановив процедуру, правилами юридичної техніки. Така недосконалість, хоча і має формальний характер, найчастіше призводить до досить помітних негативних наслідків. Зокрема, зазначається, що такими можуть бути неможливість або істотне ускладнення реалізації громадянами своїх конституційних прав і свобод, затягування процедури ухвалення необхідних управлінських рішень на невизначений термін, виникнення в суб'єктів конституційного права додаткових процедурно-процесуальних обтяжень різного ступеня й обсягу. Формальна дефектність може проявлятися й у вигляді покладання на учасників процедури юридичних обов'язків в обсязі, що значно перевищує той рівень, який необхідний для забезпечення належної реалізації мети конституційно-правової процедури.

Дефектність конституційно-правових процедур має й інший бік - фактичний, що полягає в повному або частковому відступі від процедурних вимог правозастосувачів. Іншими словами, мова йде про дефектність юридичних фактів, що складаються в процесі реалізації тієї або іншої конституційної процедури, про дефектність конкретної соціально-юридичної ситуації. У цьому зв'язку аналізується процедура внесення змін до Конституції України, що була застосована 8 грудня 2004 р. Робиться висновок про те, що при внесенні змін до Основного Закону Верховна Рада України у своїй діяльності припустилась саме фактичної дефектності, адже фактична процедура не відповідала вимогам розділу XIII Конституції України і Регламенту Верховної Ради України. Тому Закон від 8 грудня 2004 р. має бути скасований Конституційним Судом.

У підрозділі 1.5. „Конституційні процедури в аспекті становлення конституційно-процесуального права” зазначається, що конституційно-процесуальне право становить комплексну підгалузь конституційного права, яку складають: а) процедури прийняття і внесення змін до Основного Закону; б) статутні процедури (процедури реалізації конституційно-правового статусу особистості); в) інституціональні процедури (процедури діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування); г) виборчі процедури; д) референдарні процедури; е) процедури конституційного судочинства; ж) процедури розв'язання державно-правових конфліктів. На наш погляд, конституційно-процесуальне право доцільно розглядати саме як підгалузь для того, щоб, не заперечуючи її самостійного значення, показати зв'язок з основною, вихідною галуззю права - конституційним правом України.

Вказане вирішення питання про предмет конституційно-процесуального права означає, що, з одного боку, зазначені процедури в складі цієї підгалузі не втрачають своєї самостійності, властивих їм специфічних рис, а з іншого - тісно пов'язуються одна з одною своїм безпосереднім відношенням до реалізації матеріальних конституційно-правових приписів. Таке розуміння конституційно-процесуального права дозволяє здійснити порівняльне дослідження різних видів конституційно-правових процедур, ліквідувати невиправдані розбіжності між ними, зміцнити закладені в їх основу єдині демократичні засади. Концепція конституційно-процесуального права як відносно новий напрям у державознавчій науці покликана також виконати функцію «підбурювача спокою».

Доведено позитивне значення концепції конституційно-процесуального права, що, зокрема, полягає в такому: 1) створюються сприятливі умови для інтегрованого дослідження фундаментальних проблем конституційного права в процедурно-процесуальному аспекті; 2) поєднуються зусилля фахівців різних галузей конституційного права з метою дослідження спільних для них проблем; 3) стимулюється зближення різних процесуальних форм реалізації матеріальних норм конституційного права; 4) концепція конституційно-процесуального права сприяє також зближенню українського законодавства із законодавством країн ЄС, в якому процедурно-процесуальним питанням завжди приділялася особлива, підвищена увага; 5) впровадження конституційно-процесуального права як самостійної наукової і навчальної дисципліни дозволить уникнути дублювання у викладанні конституційного права і державного будівництва, дасть можливість перекваліфікувати останнє в «право місцевого самоврядування» (муніципальне право), роль якого на нинішньому етапі розвитку Української держави і суспільства повинна істотно зрости; 6) впровадження навчальної дисципліни «конституційно-процесуальне право» сприятиме виробленню в студентів поваги до конституційної процедури, раціоналізації їхнього мислення, підвищенню авторитету конституційного права серед студентської молоді.

У підрозділі 1.6. „Конституційні процедури і дискреційні повноваження: правовий аналіз системного взаємозв'язку” зазначається, що під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти сукупність прав і обов'язків органів публічної влади, їх посадових осіб, що надають останнім можливість за своїм розсудом: а) визначити вид і зміст ухваленого рішення або б) вибрати один із декількох передбачених законодавством варіантів рішень. У першому випадку суб'єкт конституційно-правових відносин повинен керуватися загальними конституційними принципами («сильна» дискреція), а в іншому - конкретною конституційно-правовою нормою або нормами («слабка» дискреція).

Робиться висновок, що не варто протиставляти дискрецію і процедурність у правовому регулюванні. Адже дискреція може або співіснувати з тією чи іншою конституційно-правовою процедурою, або за її допомогою остання може бути самостійно розроблена відповідним суб'єктом конституційного права, або дискреція зовсім не буде супроводжуватися яким-небудь процедурним механізмом.

Розділ 2 „Конституційні процедури в різних сферах державно-правового життя: нормативне закріплення і реалізація” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Процедури в механізмі конституційного реформування” зазначається, що у нормативному забезпеченні процедур внесення змін до Конституції України існує «розрив» на рівні закону. Ця процедура врегульована в Конституції і Регламенті Верховної Ради України. Саме в Регламенті містяться конкретні процедурні аспекти внесення змін. У результаті процедура внесення змін до Основного Закону, який має найвищу юридичну силу, по суті, врегульована в одному лише підзаконному акті (бо перспективи прийняття Закону про Регламент Верховної Ради України є туманними та незрозумілими). Отже, робиться висновок щодо доцільності розробки окремого Закону «Про порядок прийняття і набрання чинності змінами до Конституції України», у якому можна було б комплексно врегулювати зазначені процедури, передбачені як ст. 155, так і ст. 156 Конституції України.

Наголошується, що прийняття нової Конституції, так само як і внесення змін до чинної Конституції, можливі тільки в порядку, передбаченому конституційними приписами. По-перше, у такий спосіб забезпечується певна конституційна спадкоємність, за якої перебіг державно-правового життя буде починатися не з «чистого паперу», а на основі тих позитивних норм, які були напрацьовані в ході державного будівництва та відбиті в попередніх Основних Законах, починаючи з 1996 р. По-друге, чітке дотримання процедур розділу XIII, залучення до них вищого представницького органу - парламенту дозволить досягти компромісу інтересів, консенсусу з приводу нового Основного Закону, а не превалювання прагнень тих, чий законопроект буде винесений на всеукраїнський референдум. По-третє, сам факт відповідності прийнятих поправок положенням розділу XIII убезпечить майбутній Основний Закон від обвинувачень у нелегальності, які можуть істотно вплинути на ставлення до нього в суспільстві, де конституційний нігілізм і так відчутний.

У підрозділі 2.2. „Законодавча процедура в Україні: сучасний стан і шляхи вдосконалення” підкреслюється, що регулювання організації і порядку діяльності українського парламенту повинно здійснюватися винятково на рівні закону, оскільки це пряма вимога ст. 92 чинної Конституції. Разом з тим зазначене регулювання може мати кілька рівнів. Якщо Верховна Рада прийме Закон про Верховну Раду України, то ухвалення Регламенту як внутрішнього підзаконного акта парламенту жодним чином не буде суперечити Конституції. Оскільки в новому законі будуть закріплені найбільш важливі аспекти парламентської діяльності, які не повинні бути врегульовані на підзаконному рівні, зокрема: внутрішній устрій і організація Верховної Ради; статус депутатських об'єднань; законодавчі і контрольні процедури; питання міжнародного міжпарламентського співробітництва та ін. У результаті Конституція і новий закон стануть основними правовими актами, що регламентують повноваження, організацію та порядок діяльності українського парламенту. З тих питань, які залишаться невирішеними в законі про Верховну Раду та інших законах України («Про закони і законодавчу діяльність», «Про тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України», чинних законах «Про комітети Верховної Ради України», «Про статус народних депутатів України»), Верховна Рада зможе прийняти Регламент, що конкретизує, розвиває та доповнює норми поточного законодавства. Для цього доцільно передбачити в законі про Верховну Раду положення про те, що з питань своєї внутрішньої діяльності Верховна Рада України приймає Регламент Верховної Ради і вказати орієнтовний перелік таких питань. У цьому разі Верховна Рада буде приймати Регламент через делеговане нею законом спеціальне повноваження; Регламент, у свою чергу, буде обмежений предметом регулювання, що стосується тільки питань внутрішньої діяльності парламенту, а вимогу ст. 92 Конституції буде дотримано.

З метою забезпечення прозорості і якості законодавчої процедури пропонується доповнити Регламент Верховної Ради України такими нормами: «законопроекти, розроблені державними органами, громадськими об'єднаннями, громадянами, які не мають права законодавчої ініціативи, можуть бути внесені до Верховної Ради України суб'єктами права законодавчої ініціативи, зазначеними в ч. 1 ст. 93 Конституції України» (ст. 89); «обговорення законопроекту проходить відкрито, гласно, із запрошенням представників ЗМІ» (ст. 93). Також у Регламенті пропонується закріпити положення про те, що законопроекти, які інакше регулюють відносини порівняно з тим, як це регулюється в кодифікованому акті законодавства (Кодексі), вносяться і розглядаються одночасно із законопроектами про зміни і доповнення до кодифікованого акта. Наголошується на необхідності розширення практики попередньої експертизи законопроектів, а також залучення в необхідних випадках до експертизи законопроектів закордонних фахівців і міжнародних організацій (МОП, Комісія ООН з прав людини, МВФ та ін.).

У підрозділі 2.3. „Процедурні аспекти діяльності Конституційного Суду України та забезпечення незалежності його суддів” підкреслюється, що згідно зі ст. 2 Закону про Конституційний Суд гарантування верховенства Конституції виступає як єдине завдання Конституційного Суду. Закон же тільки регулює засоби і методи її здійснення. Тому Конституційний Суд пов'язаний із цим Законом тільки настільки, наскільки діє презумпція його відповідності Конституції. Отже, власне, перевірка Судом конституційності Закону про Конституційний Суд, зокрема підпункту 1 пункту 3 «прикінцевих та перехідних положень», яким 4 серпня 2006 р. була обмежена його юрисдикція, видається цілком коректною.

Незалежність суддів Конституційного Суду України виступає необхідним елементом їх правового статусу. Передбачена Законом про Конституційний Суд ускладнена, багатоступінчаста процедура звільнення їх від посади саме і є юридичним засобом, що забезпечує реалізацію цього принципу. Залучення до цієї процедури декількох суб'єктів (Президента, Верховної Ради України, самого Конституційного Суду), якщо не виключає повністю, то принаймні зводить до мінімуму можливість якої б то не було сваволі стосовно суддів. Надання ж Верховній Раді України і Президенту України права з підстав п. 26 ст. 85 і п. 22 ч. 1 ст. 106 нової редакції Конституції України будь-коли звільняти від посад суддів Конституційного Суду України фактично робить останніх їх заручниками, створює об'єктивну правову основу для того, щоб судді (принаймні ті з них, які призначені за парламентською і президентською квотами) підкорялися не Конституції, а особисто главі держави і парламенту, справедливо побоюючись у будь-який момент бути звільненими зі складу Суду. У результаті суддя Конституційного Суду України стає залежним набагато більш, ніж будь-який суддя місцевого суду.

При формуванні Конституційного Суду оптимальною є процедура, за якої суддя продовжує обіймати свою посаду і після завершення строку своїх повноважень доти, доки його спадкоємець не стане на посаду. Такий механізм на сьогодні діє в Болгарії, ФРН, Португалії, Іспанії, країнах Балтії, РФ. Запровадження такого механізму в Україні перешкоджало б ситуації, за якої Конституційний Суд не в змозі відновити свою роботу. Відповідна правова норма може бути сформульована так: «Суддя Конституційного Суду України, що досяг граничного віку перебування на посаді судді або у зв'язку із закінченням строку своїх повноважень, продовжує виконувати свої обов'язки до приведення до присяги нового судді Конституційного Суду України».

У підрозділі 2.4. „Процедури розв'язання державно-правових конфліктів” зазначається, що в конституційній теорії та практиці можуть бути виділені три основних види процедур розв'язання державно-правових конфліктів: а) узгоджувальні процедури; б) арбітражні процедури; в) наказні процедури з наступним поділом на судові і адміністративні. Сюди також слід віднести й так звані неформальні процедури, серед яких можна виділити систему інформування і взаємного зв'язку, використання кулуарного спілкування між лідерами політичних груп, що конфліктують, і т.і. У роботі надається стисла характеристика кожного з цих видів.

На даному етапі розвитку державі і суспільства особливого значення набувають узгоджувальні процедури. Необхідною передумовою для їх застосування служить визнання того факту, що хоча певні суб'єкти конституційно-правових відносин і мають суперечливі інтереси в тій або іншій сфері державно-правового життя, але, незважаючи на це, вони виражають добровільну згоду здолати ці суперечки спільно. Саме ця ознака відрізняє узгоджувальні процедури від інших видів колізійних процедур. У цьому разі вирішення (ситуація ex post) або запобігання державно-правовому конфлікту (ситуація ex ante) здійснюється або безпосередньо самими сторонами шляхом проведення переговорів, або за участю незалежного, нейтрального посередника, що сприяє сторонам у досягненні згоди (так зване посередництво або медіація).

Найбільш сприятливим варіантом здійснення конституційно-правового посередництва є створення самостійного державного органу - Примирної палати (назва може варіюватися). Вона може бути створена за квотами із представників областей України, органів державної влади, громадських організацій і видатних учених. Доцільно було б залучити до цієї роботи і суддів Конституційного Суду, що перебувають у відставці, у цілому досвідчених і кваліфікованих юристів. Бажано, щоб правовий статус Примирної палати регулювався спеціальним Законом, а вже в рамках своєї діяльності палата затверджувала б спеціальні регламенти з проведення засідань за «круглим столом», примирних процедур за участю посередника, з надання добрих послуг, інших видів узгоджувальних процедур.

У відповідному Законі або Регламенті з проведення медіації доцільно врегулювати такі питання: а) звернення до посередника; б) обрання посередника; в) підготовка до проведення медіації; г) консультації зі сторонами; д) проведення медіації; е) призупинення і припинення медіації; ж) конфіденційність медіації; з) організаційні питання. Надзвичайно важливо визначитися із процедурою виконання досягнутих у ході медіації домовленостей, оскільки навіть рішення Конституційного Суду виконуються далеко не завжди.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у з'ясуванні сутності, природи і значення юридичної процедури в сфері конституційно-правового регулювання, причому як у галузі позитивного регулювання, так і в охоронній сфері, виявленні можливостей більш ефективного використання конституційно-правових процедур, а також перспектив розвитку процедури як організаційного засобу забезпечення реалізації конституційних норм. За результатами проведеного дослідження зроблено такі висновки:

1. Конституційно-правова процедура - це різновид юридичної процедури, який спрямований на досягнення конституційно-правового результату, що виражається у формуванні конституційно-правових норм, утворенні або припиненні існування суб'єктів конституційного права, попередженні правопорушень у конституційно-правовій сфері або у виникненні, реалізації, зміні або припиненні певного конституційного правовідношення.

2. В основу класифікації конституційно-правових процедур повинен бути покладений критерій, відповідно до якого в будь-якому процедурно-процесуальному інституті слід виділяти внутрішню і зовнішню форми (сторони). Внутрішня сторона охоплює глибинні, сутнісні властивості і характеристики того або іншого інституту, зовнішня - відповідні форми об'єктивації цих властивостей у нормативному матеріалі.

3. У явищі дефектності конституційно-правових процедур необхідно виділити дві сторони: формальну і фактичну. Під формальною дефектністю розуміються різні погрішності, викликані неадекватністю форми вираження думки законодавця або іншого компетентного органу, що встановив процедуру, правилам юридичної техніки; під фактичною - повний або частковий відступ правозастосувачів від процедурних вимог.

4. Конституційно-процесуальне право належить до комплексної підгалузі конституційного права, яку складають: а) процедури прийняття і внесення змін до Основного Закону; б) статусні процедури (процедури реалізації конституційно-правового статусу особистості); в) інституціональні процедури (процедури діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування); г) виборчі процедури; д) референдарні процедури; е) процедури конституційного судочинства; ж) процедури розв'язання державно-правових конфліктів.

5. Не варто протиставляти дискрецію і процедурність у конституційно-правовому регулюванні. Дискреція може або співіснувати з тією чи іншою конституційно-правовою процедурою, або за її допомогою остання може бути самостійно розроблена відповідним суб'єктом конституційного права, або дискреція зовсім не буде супроводжуватися яким-небудь процедурним механізмом.

6. Прийняття нової Конституції, так само як і внесення змін до чинної, можливі тільки в порядку, передбаченому конституційними приписами.

7. Регулювання організації і порядку діяльності українського парламенту повинне здійснюватися винятково на рівні закону, оскільки ця пряма вимога ст. 92 чинної Конституції. Разом з тим зазначене регулювання може мати кілька рівнів (розділ IV Конституції України - Закон України «Про Верховну Раду України» - підзаконний Регламент Верховної Ради України).

8. Гарантування верховенства Конституції виступає як єдине завдання Конституційного Суду згідно зі ст. 2 Закону про Конституційний Суд. Але Закон регулює лише способи і методи її здійснення. Тому Конституційний Суд пов'язаний із цим Законом тільки настільки, наскільки діє презумпція його відповідності Конституції. Отже, перевірка Судом конституційності Закону про Конституційний Суд, зокрема підпункту 1 пункту 3 «прикінцевих та перехідних положень», яким 4 серпня 2006 р. була обмежена його юрисдикція, та визнання цього підпункту неконституційним, є цілком правомірними.

9. Однією із найпоширеніших і сталих процедурно-правових форм розв'язання конфліктних ситуацій є посередництво (медіація), що швидко прогресує в усьому світі протягом останніх декількох років. Посередництво являє собою: а) певну юридичну процедуру, тобто тією чи іншою мірою формалізований правом порядок здійснення примирної діяльності; б) ця процедура має неюрисдикційний (альтернативний судовому) і охоронний (розрахований на аномальну динаміку відповідних правовідносин) характер; в) вона здійснюється за участю третьої сторони - посередника, що повинен мати певний правовий статус і, що дуже важливо, особливі професійні якості; г) посередництво спрямоване на вироблення взаємовигідних або принаймні взаємоприйнятних умов і добровільне ухвалення сторонами угоди відповідно до вироблених в його ході умов; д) воно може здійснюватися як за столом переговорів, так і шляхом проведення індивідуальних консультацій. Найбільш сприятливим варіантом здійснення конституційно-правового посередництва є створення самостійного державного органу - Примирної палати.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Евсеев А. П. Процедура как средство реализации правоотношения / А. П. Евсеев // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. - Вип. 88. - С. 3-7.

2. Євсєєв О. П. Проблеми процесуальної форми в конституційному праві України / О. П. Євсєєв // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 10. - С. 37-39.

3. Евсеев А. П. Конституционно-процессуальное право: проблемы и перспективы / А. П. Евсеев // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 11. - С. 15-18.

4. Евсеев А. П. К вопросу о юридической силе Регламента Верховной Рады Украины / А. П. Евсеев // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2008. - Вип. 95. - С. 9-13.

5. Євсєєв О. П. Конституційно-процесуальне право: проблемні питання теорії / О. П. Євсєєв // Сучасні проблеми юридичної науки та практики: Тези доп. та наук. повідомл. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувачів / За заг. ред. М. І. Панова. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. - С. 6-9.

6. Евсеев А. П. Законотворческая процедура: пути совершенствования / А. П. Евсеев // Сучасні проблеми юридичної науки: Тези доп. та наук. повідомл. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувачів / За заг. ред. А. П. Гетьмана. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2008. - С. 128-131.

7. Евсеев А. П. Судебная реформа в аспекте процедур конституционного судопроизводства / А. П. Евсеев // Проблеми судової реформи в Україні: Зб. тез доп. та наук. повідомл. учасників наук.-практ. семінару молодих учених та здобувачів / Під заг. ред. А. П. Гетьмана. -Х.: Кроссроуд, 2008. - С. 13-16.

8. Євсєєв О. П. Процедура посередництва у конституційному механізмі ЄС / О. П. Євсєєв // Проблеми держ.-прав. розвитку в умовах європ. інтеграції і глобалізації: Матеріали міжнар. наук. семінару, м. Харків, 16 травня 2008 р. / Редкол.: Ю. П. Битяк, І. В. Яковюк, Г. В. Чапала. - Х.: Право, 2008. - С. 135-136.

АНОТАЦІЇ

Євсєєв О. П. Процедури в конституційному праві України. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 - конституційне право. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 2008.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню процедур у конституційному праві України. У роботі розглянута правова природа, значення, класифікація, вимоги, дефектність конституційно-правових процедур. Проаналізована концепція конституційно-процесуального права, з'ясовано її співвідношення з концепцією дискреційних повноважень. Досліджені особливості окремих процедурно-процесуальних форм, що існують у конституційному праві України. Зокрема, розглянуті процедури в механізмі конституційного реформування, законодавча процедура, процедурні аспекти діяльності Конституційного Суду України та забезпечення незалежності його суддів, процедури розв'язання державно-правових конфліктів. Проаналізовано відповідні процедурні механізми, що склалися у країнах ЄС та СНД. Доведено значення процедури посередництва (медіації) як ефективного засобу розв'язання протиріч у політико-правовій сфері сучасної України.

Ключові слова: конституційні процедури, конституційно-процесуальне право, дискреційні повноваження, медіація, юридична дефектність.

Евсеев А. П. Процедуры в конституционном праве Украины. - Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.02. - конституционное право. - Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, Харьков, 2008.

Диссертация посвящена комплексному исследованию процедур в конституционном праве Украины. В ней рассмотрены правовая природа, значение, классификация, требования, дефектность конституционно-правовых процедур. Дано авторское определение конституционно-правовой процедуры. Проанализирована концепция конституционно-процессуального права, выявлена ее взаимосвязь с концепцией дискреционных полномочий. Установлено, что противопоставление этих концепций друг другу во многом носит искусственный характер.

Исследованы особенности отдельных процедурно-процессуальных форм, действующих в конституционном праве Украины. В частности, доказано значение процедуры посредничества (медиации) как эффективного способа разрешения государственно-правовых конфликтов. В этой связи делается вывод о целесообразности формирования самостоятельного государственного органа - Примирительной палаты.

В работе проанализировано конституционное законодательство Украины, содержащее процедурно-процессуальные нормы. Сделан ряд выводов о необходимости совершенствования порядка законодательной и судопроизводственной деятельности. В частности, предлагается принять Закон о Верховной Раде Украины и ее Регламент как подзаконный акт, разработать Конституционно-процессуальный кодекс (Кодекс конституционного судопроизводства).

Подчеркивается, что обеспечение независимости судей Конституционного Суда Украины является на сегодняшний день важнейшей процедурно-процессуальной проблемой. Рассмотрены существующие в мире процедурные механизмы, обеспечивающие независимость судей Конституционных Судов, в связи с чем предлагается ряд поправок в действующее законодательство Украины.

Проанализированы также процедуры внесения изменений в Конституцию Украины, возможные пути принятия нового Основного Закона. Сделан вывод о том, что внесение изменений в действующую Конституцию возможно только в строгом соответствии с процедурами, зафиксированными в разделе XIII Конституции Украины. Установлены процедурные нарушения, допущенные в ходе проведения конституционной реформы 2004 г.

Ключевые слова: конституционные процедуры, конституционно-процессуальное право, дискреционные полномочия, медиация, юридическая дефектность.

Evseev A. P. The procedures in the constitutional law of Ukraine. - Manuscript. The dissertation deals with the current procedural regulations in the constitutional law of Ukraine. The general definition, the classification, the demands and the defection of the constitutional procedures are considered and analyzed in the work. The necessasity of the implementation of the constitutional procedural law as a branch both legislation and curricula is proved. The particular kinds of the constitutional procedures are considered in the thesis. The mediation as the modern procedure of solving political conflicts is studied.

Key words: constitutional procedures, constitutional procedural law, discretional powers, mediation, judicial defection.

Размещено на Allbest.ru