Забезпечення конституційних прав особи в досудовому провадженні по кримінальних справах

24

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені Ярослава Мудрого

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Спеціальність 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ОСОБИ

В ДОСУДОВОМУ ПРОВАДЖЕННІ ПО КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

КУТОМАНОВ ДМИТРО ЄВГЕНОВИЧ

Харків - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор

Грошевой Юрій Михайлович,

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого,

професор кафедри кримінального процесу,

академік Академії правових наук України.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Лук'янчиков Євген Дмитрович,

Київський національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри кримінально-правових дисциплін;

кандидат юридичних наук, доцент

Волкотруб Сергій Григорович,

Хмельницький університет управління та права,

доцент кафедри кримінального права та процесу.

Захист відбудеться 16 грудня 2009 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розіслано 14 листопада 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Ю. Шепітько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Реформування кримінально-процесуального законодавства України має на меті створення такої моделі кримінального процесу, зокрема, його досудових стадій, яка дозволила б забезпечити ефективність досудового розслідування при високому рівні правової захищеності його учасників, що виключає можливість незаконного й необґрунтованого обмеження їх прав і свобод. Збалансованість суспільних інтересів і інтересів окремих громадян, визначення чітких меж та умов втручання державних органів у сферу приватного життя осіб, які залучаються до участі в кримінальному процесі, - пріоритетні напрямки розвитку кримінально-процесуального законодавства і правової науки. Від вирішення цієї проблеми залежать не тільки техніко-юридичний зміст чинного законодавства, а й його соціальна спрямованість, вектор якої визначено у ст. 3 Конституції України: людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Виходячи з цього права й інтереси окремої людини набувають публічного характеру, оскільки стають суспільною цінністю.

В останні роки кримінально-процесуальне законодавство України зазнало численних змін і доповнень, спрямованих на вдосконалення механізму здійснення кримінального судочинства, забезпечення прав і законних інтересів його учасників. Проте вони позбавлені системності, а тому не здатні кардинально змінити якість правозастосовної практики. Це завдання може бути вирішене лише шляхом вжиття комплексу правових, організаційних та ідеологічних заходів. Найважливішим з них вбачається прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України, концепція якого повинна спиратись на відповідні конституційні засади й міжнародно-правові стандарти, обов'язок дотримання яких взяла на себе Україна. Ось чому в період розроблення його проекту особливої теоретичної і практичної значущості набувають питання правового забезпечення реалізації в кримінальному судочинстві конституційних прав людини на свободу й особисту недоторканність, повагу до гідності, недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте й сімейне життя, правову допомогу та ін.

Проблема прав людини взагалі й у сфері кримінального судочинства, зокрема, а також гарантій їх забезпечення, в тому числі принципами кримінального процесу, незмінно належить до тих, які привертають увагу вчених багатьох поколінь. Рівень її наукового розроблення відбиває соціально-політичне становище в державі та світоглядні уявлення, що панують у суспільстві.

Значний внесок у висвітлення цієї проблеми зробили відомі юристи: П.І. Люблінський, М.М. Розін, В.К. Случевський, І.Я. Фойницький. У сучасний період окремі аспекти механізму реалізації й захисту конституційних прав людини в царині кримінального судочинства, зокрема, на досудовому провадженні, стали предметом наукових досліджень Ю.П. Аленіна, С.А. Альперта, Ю.М. Грошевого, М.В. Джиги, В.С. Зеленецького, О.В. Капліної, В.О. Коновалової, Є.Д. Лук'янчикова, В.І. Мариніва, М.М. Маркуш, А.Р. Михайленка, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, М.І. Сірого, С.М. Стахівського, В.М. Трофименка, А.Р. Туманянц, Д.В. Філіна, В.Д. Фінька, Г.І. Чангулі, О.Г. Шило, М.Є. Шумило та інших учених. Незмінний інтерес ці питання викликають й у російських науковців. Їх розкриттю присвячені праці Т.М. Добровольської, Л.Д. Кокорева, М.А. Колоколова, В.М. Корнукова, В.О. Лазаревої, І.Л. Петрухіна, М.М. Полянського, О.В. Смирнова, М.С. Строговича, Ф.Н. Фаткулліна, О.В. Хімічевої, С.А. Шейфера та ін.

Разом із тим саме специфіку діалектичного взаємозв'язку і взаємодоповненості принципів конституційних і кримінального процесу в юридичній літературі так і не розкрито. Не склалося єдності думок і щодо нормативного змісту конституційних принципів кримінального процесу. Висловлені різного роду суперечливі погляди також на сутність процесуального положення особи, щодо якої порушено кримінальну справу, підозрюваного й обвинуваченого на різних етапах досудового провадження по кримінальній справі.

Проблема забезпечення конституційних прав особи на досудовому провадженні в кримінальних справах потребує комплексного аналізу й переосмислення з урахуванням конституційного трактування суспільної значимості прав, свобод та інтересів людини, практики Європейського суду з прав людини та відповідних міжнародних стандартів.

Наведені положення зумовили вибір теми даного дисертаційного дослідження й визначили його основні напрямки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом наукових досліджень кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого і є складовою частиною цільової комплексної програми „Проблеми вдосконалення організації та діяльності суду і правоохоронних органів” (номер державної реєстрації 0106и002293). Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою академії, протокол № 5 від „17” грудня 2004 р.

Мета й завдання дослідження. Метою даної наукової роботи є з'ясування специфіки процесуальних механізмів, що забезпечують дію конституційних принципів у їх взаємозв'язку і взаємодоповненості, а також дотримання конституційних прав особи в досудовому провадженні по кримінальних справах. Для її досягнення в процесі роботи над дисертацією ставилися такі основні завдання:

-показати специфіку реалізації конституційних прав особи саме на досудових стадіях кримінального процесу;

-розкрити чинний процесуальний механізм забезпечення конституційних прав особи в досудових стадіях кримінального процесу і з'ясувати, наскільки він відповідає суспільним потребам, а також проаналізувати проекти КПК України й законодавство деяких зарубіжних країн в частині, що стосується регулювання зазначених питань;

-дослідити питання, що стосуються кримінально-процесуальних гарантій особи, та їх роль у реалізації її прав і свобод;

-виявити типові недоліки слідчої, прокурорської й судової (при здійсненні судового контролю) практики, які призводять до порушення конституційних прав особи на досудових стадіях кримінального процесу;

-запропонувати науково-практичні рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності правозахисних механізмів у кримінально-процесуальній діяльності, усунення негативних чинників, що перешкоджають забезпеченню належного рівня правової захищеності її учасників.

Об'єктом дослідження виступають кримінально-процесуальні відносини, що виникають і розвиваються у зв'язку із забезпеченням конституційних прав особи на досудових стадіях кримінального процесу.

Предметом дослідження є правовий механізм забезпечення конституційних прав особи та їх гарантій у досудовому провадженні по кримінальних справах.

Методи дослідження обрані з урахуванням специфіки цілей, завдань, об'єкта і предмета дослідження. У роботі використані: діалектичний метод наукового пізнання дійсності, і спеціальні методи - історико-правовий, порівняльно-правовий, статистичний, системно-структурний, методи моделювання, спостереження, узагальнення та ін. Усі вони були застосовані у взаємозв'язку, що в кінцевому підсумку сприяло забезпеченню всебічності, повноти й об'єктивності наукових пошуків, а також коректності, обґрунтованості й узгодженості сформульованих висновків.

Історико-правовий метод використовувався при дослідженні ґенези кримінально-процесуальних гарантій забезпечення конституційних прав особи в досудовому провадженні по кримінальних справах. За допомогою порівняльно-правового здійснено аналіз кримінально-процесуального законодавства України та інших держав в частині правового регулювання механізму дотримання прав особи. Статистичний метод обрано для дослідження правозастосовної практики, її узагальнення, виявлення типових помилок правозастосування. Системно-структурний допоміг дослідити нормативний зміст і структуру механізму додержання конституційних прав особи в досудовому провадженні, проаналізувати його окремі структурні елементи і з'ясувати їх взаємозв'язок. Метод моделювання став у нагоді при розробці науково-теоретичних моделей змін до чинного кримінально-процесуального законодавства України з метою підвищення правової захищеності осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві, зокрема, на його досудових стадіях, і забезпечення реалізації в останньому загальноправових принципів верховенства права і справедливості. Метод узагальнення послужив для послідовного зведення одиничних фактів у єдине ціле з метою виявлення типових помилок правозастосовної практики, прогалин або колізій правового регулювання й можливих шляхів їх подолання.

Нормативні підвалини дисертації складають: Конституція України; міжнародно-правові акти, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; національне кримінальне й кримінально-процесуальне законодавство та кримінально-процесуальне законодавство зарубіжних країн; рішення Європейського суду з прав людини й Конституційного Суду України; постанови Пленуму Верховного Суду України; накази Генерального прокурора України, а також проекти КПК України.

Загальнотеоретичне підґрунтя цієї наукової роботи забезпечили праці вчених в галузях загальної теорії держави і права, конституційного права, кримінального і кримінально-процесуального права, прокурорського нагляду та ін.

Емпіричну базу дослідження становлять результати узагальнення опублікованої практики Верховного Суду України, матеріали опублікованої слідчої й прокурорської практики. У період з 2004 р. до 2008 р. було узагальнено 250 кримінальних справ у судах першої й апеляційної інстанцій, а також 175 матеріалів справ, провадження по яких було припинено.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є комплексним дослідженням проблем забезпечення конституційних прав особи в досудовому провадженні по кримінальних справах, що вперше в такому контексті здійснено в Україні. До найбільш важливих положень, що містять наукову новизну, слід віднести наступні:

Уперше:

-виявлено й розкрито системні зв'язки між принципами кримінального процесу, закріпленими в Конституції України в аспекті їх додатковості, а також повноту їх відбиття в нормах чинного КПК України;

-наведено авторське розуміння гарантій, у тому числі й судових, забезпечення дотримання прав та свобод людини і громадянина на досудових стадіях кримінального процесу, визначено їх нормативний зміст;

-обґрунтовано точку зору щодо необхідності закріплення й конкретизації в кримінально-процесуальному законодавстві України принципу верховенства права як конституційної засади, що відіграє особливу роль в правозахисному механізмі;

-запропоновано суттєву зміну законодавчої регламентації порядку судового провадження у зв'язку з розглядом подань органів досудового розслідування про проведення слідчих дій і застосування такого запобіжного заходу, як взяття під варту, а також скарг учасників кримінального процесу на дії (бездіяльність) і рішення органу дізнання, слідчого та прокурора;

-звернено увагу на доцільність удосконалення нормативного визначення права на недоторканність житла та іншого володіння особи в Конституції України, у зв'язку з чим пропонується доповнити ч. 2 ст. 30 Основного Закону положенням про недопустимість примусового проведення будь-яких слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Удосконалено:

-наукове положення, відповідно до якого кримінальний процес повинен розглядатися як засіб захисту державою прав та свобод людини і громадянина;

-кримінально-процесуальний механізм забезпечення конституційних прав особи на досудових стадіях шляхом включення до предмета судового контролю бездіяльності суб'єктів кримінального процесу, які здійснюють кримінальне провадження, якщо остання здатна завдати шкоди правам і законним інтересам особи або ускладнити її доступ до правосуддя;

-порядок застосування в кримінальному судочинстві правової допомоги, у зв'язку з чим запропоновано: надати право свідкові залучати до участі в досудовому провадженні адвоката; усунути близьких родичів обвинуваченого з кола осіб, які можуть бути захисниками в кримінальному процесі; передбачити випадки обов'язкової участі адвоката й розширити перелік випадків обов'язкової участі захисника, включивши до нього застосування до підозрюваного (обвинуваченого) такого запобіжного заходу, як взяття під варту;

-процедуру застосування запобіжних заходів, зокрема, зазнав критичної оцінки порядок затримання особи як підозрюваного (передбачений ст. 29 Конституції України 72-годинний строк затримання, брак у КПК України порядку його обчислення, неможливість доступу затриманого протягом цього строку до судді тощо), а також взяття підозрюваного (обвинуваченого) під варту;

-кримінально-процесуальний механізм оскарження постанови про порушення кримінальної справи, у зв'язку з чим пропонується розширити коло осіб, які мають право звернутися за судовим захистом, а також змінити порядок оскарження і судового розгляду скарги.

Набули подальшого розвитку:

-підходи до функціональної характеристики діяльності судової влади на досудових стадіях у кримінальному судочинстві й визначення її місця й ролі в правовій державі, яка полягає в охороні й захисті прав та свобод людини і громадянина;

-наукова позиція щодо класифікації кримінально-процесуальних гарантій на гарантії правосуддя і гарантії прав і законних інтересів особи. При цьому підкреслено її умовність, оскільки визнання державою прав і свобод людини вищою соціальною цінністю апріорі надає гарантіям прав і законних інтересів особи одночасного значення гарантій правосуддя;

-пропозиції щодо розширення предмета й меж судового контролю на досудовому провадженні по кримінальних справах, стосовно нормативного визначення критеріїв, за якими має встановлюватися предмет судового оскарження, а також запровадження такого нового суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності, як слідчий суддя, до компетенції якого доцільно віднести наступні повноваження: вирішення питання про застосування заходів кримінально-процесуального примусу; розгляд скарг на дії (бездіяльність) і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого чи прокурора; розгляд подання органу дізнання, слідчого чи прокурора про проведення слідчих дій, що обмежують конституційні права людини і громадянина; інші процесуальні повноваження, спрямовані на забезпечення процесуальних прав учасників кримінального провадження;

-обґрунтування доцільності доповнення ст. 165² КПК України положенням про вручення затриманій особі вмотивованого рішення суду про обрання щодо неї такого запобіжного заходу, як взяття під варту та ст. 106 КПК України щодо закріплення строку складання протоколу затримання: негайно після фактичного затримання, а за необхідності встановлення особи - не пізніше 3-х годин з моменту затримання;

-теоретичні надбання стосовно необхідності правової вимоги обґрунтованості і вмотивованості будь-якого виду кримінально-процесуальних рішень як гарантії забезпечення законності при провадженні по справі, а також дотримання конституційних прав осіб, які беруть в ньому участь.

На підставі висловлених у дисертації міркувань, пропонується внести доповнення до ч. 2 ст. 30 Конституції України, а також зміни й доповнення до чинного КПК України, зокрема до: ч. 1 ст. 45; ч. 1 ст. 99; ст. 165²; ст. 236; ч. 3 ст. 236⁷; ч. 3 ст. 236⁸.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в роботі висновки й рекомендації вносять конкретний вклад як у теорію кримінально-процесуального права, так і в практику його застосування, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про сутність механізму забезпечення конституційних прав особи на досудовому провадженні в кримінальних справах, та про специфіку його реалізації. Висновки, пропозиції й положення, які містяться в дисертації, можуть бути використані: а) у науково-дослідницьких цілях - для подальшого розроблення на підставі отриманих результатів проблеми забезпечення конституційних прав особи в досудовому провадженні по кримінальних справах; б) у нормотворчій діяльності - для вдосконалення чинного законодавства, підготовки нового КПК України; в) у правозастосовній діяльності - для надання практичної допомоги слідчим, прокурорам і суддям у правильному застосуванні закону, виконуючи важливу методичну функцію в уникненні помилок в їх діяльності; г) у навчальному процесі - при вивченні курсу кримінального процесу та спецкурсів студентами вищих юридичних навчальних закладів, при підготовці й підвищенні кваліфікації практичних працівників, в науково-дослідницькій роботі студентів.

Апробація результатів дослідження. Дисертація підготовлена на кафедрі кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, представлена й обговорена на засіданні кафедри, схвалена її членами і рекомендована до захисту. Основні положення, висновки й рекомендації дисертаційного дослідження доповідались автором і були оприлюднені: на всеукраїнській науково-практичній конференції „Процесуальні гарантії дотримання конституційних прав громадян у кримінальному судочинстві” (Донецький юридичний інститут МВС при Донецькому національному університеті, 26.11.2004 р.); міжнародній науковій конференції молодих учених „Четверті осінні юридичні читання” (юридичний факультет Хмельницького університету управління та права, 21-22.10.2005 р.); міжнародному науково-практичному семінарі (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, 1-2.12.2006 р.); міжнародному науково-практичному семінарі (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, 22-23.02.2006 р.); засіданні „круглого столу” „Питання удосконалення законодавства України у сфері боротьби зі злочинністю” (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, АПрН України, м. Харків, 15-16.05.2007 р.); семінарі молодих учених, аспірантів та здобувачів „Проблеми гармонізації вітчизняного законодавства з правом Європейського Союзу” (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Академія правових наук України в рамках Фестивалю науки, м. Харків, 15-16.05.2007 р.); науково-практичному семінарі молодих учених та здобувачів „Проблеми судової реформи в Україні” (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, 09.04.2008 р.); науковій конференції „Правові засади підвищення ефективності боротьби зі злочинністю в Україні” (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Інститут вивчення проблем злочинності АПрН України, м. Харків, 15.05.2008 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених „Осінні юридичні читання” (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, 12-13.11.2008 р.).

Результати дослідження використовуються під час викладання навчальної дисципліни „Кримінальний процес України”, спецкурсу „Складання процесуальних документів з кримінального процесу України” в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого.

Публікації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження відображені в 4-х статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України, а також у 9-ти тезах наукових доповідей на зазначених конференціях і семінарах.

Структура дисертації зумовлена предметом, цілями й завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, 3-х розділів, які містять 6 підрозділів, висновків (до кожного розділу й загальних до всієї дисертації), списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи - 217 сторінок, з яких основний текст займає 180 сторінок. Використаних джерел - 363 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкриваються сутність і сучасний стан вивчення наукової проблеми, обраної для дисертаційного дослідження, обґрунтовуються вибір теми, її актуальність, визначаються мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, його методологічна й теоретична основи, формулюються положення, що характеризують наукову новизну роботи, вказується теоретичне і практичне значення зроблених висновків, наведена апробація результатів дослідження.

Розділ 1. „Конституційна система прав особи та їх гарантії у кримінальному судочинстві України” складається із 2-х підрозділів.

Підрозділ 1.1. „Загальна характеристика нормативного змісту конституційних прав особи в кримінальному судочинстві України” присвячено аналізу нормативного змісту конституційних прав особи в кримінальному судочинстві України, та особливостей їх реалізації.

Основними структурними елементами конституційного статусу особи є її конституційні права та свободи, які належать людині від народження. Вони становлять підвалини її правового статусу, закріплені в конституції держави й мають найвищий юридичний захист. Конституція України визначає систему основоположних прав людини, які є невід'ємними, невідчужуваними й непорушними, й у своєму взаємозв'язку визначають цілісність цього статусу у сфері кримінально-процесуальної діяльності. Саме в цій системі вони утворюють фундамент сучасного буття людини в демократичній правовій державі.

Особливого значення в контексті даного дисертаційного дослідження набуває вирішення питання стосовно допустимості обмеження конституційних прав особи в кримінальному судочинстві, зокрема, в його досудових стадіях, визначення його меж і підстав. Робиться висновок, що таке обмеження може бути визнане правомірним лише за наявності наступних умов: (а) якщо його можливість передбачена законом; (б) якщо ним досягається мета забезпечити визначені законом суспільні інтереси, пов'язані зі встановленням особи, яка вчинила злочин, притягненням її до кримінальної відповідальності й відшкодуванням завданої нею шкоди; (в) якщо обмеження права (як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини) домірне суспільно значущим цілям. При цьому важливим є чіткість і прозорість установленого законом механізму обмеження права, що відповідає принципу правової визначеності, а тому й принципу верховенства права, який, на переконання дисертанта, має знайти відповідне нормативне закріплення в кримінально-процесуальному законодавстві України.

Відзначається, що конституційні права людини відіграють роль одного з найважливіших чинників, що визначають будову кримінально-процесуального механізму їх забезпечення, систему процесуальних технологій, використання яких підвищує його ефективність. Право на повагу гідності, на свободу й особисту недоторканість, приватність і недоторканність житла, судовий захист і правову допомогу, має бути належним чином забезпечене відповідним галузевим законодавством, в основі якого лежать конституційні приписи. Саме тому досить високі вимоги повинні пред'являтися перш за все до їх конституційного формулювання.

У підрозділі 1.2. „Класифікація процесуальних гарантій конституційних прав особи в кримінально-процесуальному законодавстві України” досліджуються сутність, специфіка, зміст і значення гарантій конституційних прав особи в кримінально-процесуальному законодавстві України й наводиться їх класифікація.

Поділяючи висловлений в юридичній літературі погляд учених на кримінальний процес як спосіб державного захисту прав людини не тільки від злочинів, а й від зловживань державою з боку власної репресивної влади, дисертант обстоює необхідність установлення таких кримінально-процесуальних гарантій прав особи, які унеможливлювали б їх безпідставне обмеження, а при його допущенні забезпечували б їх негайне поновлення й відшкодування завданої у зв'язку із цим шкоди.

До правових засобів, які утворюють систему кримінально-процесуальних гарантій, належать принципи кримінального процесу, кримінально-процесуальна форма, права й обов'язки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, передбачені законом строки проведення процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень. Системна дія цих гарантій забезпечує досягнення поставленої мети - вирішення завдань кримінального судочинства, що може розглядатися як інтегративна якість усієї системи. Критично осмисливши існуючі наукові підходи до їх класифікації, автор поділяє їх на 2 групи - гарантії правосуддя й гарантії прав і законних інтересів особи. При цьому підкреслюється умовний характер такої класифікації, бо з урахуванням конституційних положень щодо цінності людини, її життя і здоров'я, честі й гідності гарантії прав особи апріорі набувають значення гарантій правосуддя як напрямку державної діяльності, що є способом захисту прав і свобод людини. Простежується взаємозв'язок і взаємозумовленість гарантій прав і законних інтересів особи та гарантій правосуддя.

Розділ 2. „Механізми захисту прав особи на досудових стадіях кримінального процесу” складається із 2-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Проблеми реалізації конституційних прав особи в стадії порушення кримінальної справи” певна увага приділяється аналізу проблем правового регулювання механізму забезпечення конституційних прав особи в стадії порушення кримінальної справи.

З огляду на загальну тезу щодо сутності кримінального судочинства як засобу захисту прав людини робиться висновок про особливе значення належної правової регламентації порядку його здійснення на початковій стадії. Останній має включати як відповідні засоби, що забезпечують подальше ефективне провадження за наявності законних приводів, підстав і захист законних інтересів особи, яка постраждала від злочину, так і механізми, які унеможливлюють безпідставне обмеження конституційних прав осіб, не причетних до вчиненого злочину.

Аналіз чинного законодавства дозволяє вести мову про його недосконалість у частині правової регламентації процесуального положення заявника. У зв'язку із цим пропонується в разі відмови в порушенні кримінальної справи надати йому право знайомитись не тільки з відповідною постановою, а й з усіма матеріалами перевірки заяви або повідомлення про вчинений злочин, на підставі чого було винесено таке рішення. Незаконна відмова в порушенні кримінальної справи суттєво обмежує право заявника (якщо він є постраждалим від вчиненого злочину) на доступ до правосуддя й отримання судового захисту його прав та законних інтересів. А тому він повинен бути обізнаний щодо обставин, покладених в основу прийнятого рішення. Зважаючи на негативні наслідки незаконного рішення про відмову в порушенні кримінальної справи обґрунтовується доцільність криміналізації цього діяння й доповнення Кримінального кодексу України відповідною нормою, що передбачала б за його вчинення кримінальну відповідальність.

Таке рішення за чинним КПК є предметом судового контролю. У випадку його ініціювання особою, інтересів якої воно стосується, або її представником це рішення перевіряється судом у порядку ст. 236² КПК з точки зору його законності й обґрунтованості. Якщо суд дійде висновку про незаконну або безпідставну відмову в порушенні кримінальної справи, він скасовує цю постанову й повертає матеріали для проведення додаткової перевірки. Разом із тим вивчення правозастосовної практики показало, що досить поширеним у таких випадках є формальне проведення додаткової перевірки й повторне прийняття органом дізнання, слідчим чи прокурором ідентичного рішення - про відмову в порушенні кримінальної справи з тих же підстав, що, на думку дисертанта, суттєво знижує ефективність судового захисту конституційних прав людини на досудовому провадженні.

У разі направлення за належністю заяви про вчинений злочин згідно з вимогами ст. 97 КПК заявник має бути повідомлений про прийняте рішення з обов'язковою вказівкою його причин і мотивів.

Запровадження процедури судового оскарження постанови про порушення кримінальної справи спрямовано на забезпечення конституційних прав особи, на її судовий захист від зловживань з боку органів державної влади. Проте практика його застосування виявила суттєві недоліки чинного правового механізму, які в певних випадках використовуються для перешкоджання законному провадженню по кримінальній справі та її нормальному руху. З метою усунення вказаних недоліків дисертантом підтримуються висловлені в науці пропозиції щодо введення строку оскарження заінтересованою особою постанови про порушення кримінальної справи, який повинен становити 7 днів з моменту вручення їй копії цієї постанови, а також позбавлення суду обов'язку виносити за результатами розгляду скарги рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, оскільки воно не іманентно судовій функції, а в певних випадках має такі негативні наслідки, як позбавлення потерпілого доступу до правосуддя.

Визначаючи предмет кримінально-процесуального пізнання судді в цій стадії кримінального провадження, дисертант дійшов висновку про необхідність включення до нього поруч з оцінкою наявності приводів і підстав для порушення кримінальної справи й законності джерел отримання фактичних даних також оцінку додержання порядку порушення кримінальної справи, повноважень особи на прийняття даного рішення й наявності підстав, що виключають кримінальне провадження.

У підрозділі 2.2. „Кримінально-процесуальні механізми, які забезпечують дотримання конституційних прав особи під час досудового слідства” досліджуються питання реалізації й захисту конституційних прав особи при провадженні досудового слідства.

Досудове розслідування має свої особливості процесуальної форми і специфіку завдань. Воно становить собою етап провадження по кримінальній справі, який найбільшою мірою поєднаний з обмеженням конституційних прав людини на свободу й особисту недоторканість, недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємницю її листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції, невтручання в особисте й сімейне життя тощо. Адже саме в цій стадії кримінального процесу застосовуються заходи кримінально-процесуального примусу, до яких, з погляду дисертанта, правомірно відносити не тільки запобіжні заходи, а й низку слідчих дій, пов'язаних із застосуванням примусу. Цим пояснюється очевидна потреба створення дійового механізму захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у провадженні по справі незалежно від процесуального статусу останніх. конституційний особа досудовий кримінальний

З урахуванням того, що право на недоторканність житла обмежується у випадку проведення в ньому не тільки огляду й обшуку, а й виїмки, а також відтворення обстановки й обставин події злочину (йдеться про обмеження права не тільки підозрюваного, обвинуваченого, а й інших осіб, які проживають у даному приміщенні і не причетні до вчинення злочину), пропонується доповнити ч. 2 ст. 30 Конституції України положенням про недопустимість примусового проведення будь-яких слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи, інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Особливого значення в аспекті захисту прав людини в кримінальному судочинстві набуває правова допомога, порядок та умови надання якої за чинним законодавством не відповідають суспільним потребам. Саме цим обґрунтовується доцільність: (а) законодавчого надання свідкові права залучати до участі в провадженні адвоката; (б) усунення близьких родичів підозрюваного (обвинуваченого) з кола осіб, які можуть бути захисником у кримінальному процесі; (в) установлення випадків обов'язкової участі адвоката на стороні потерпілого й розширення їх переліку, зокрема, шляхом включення до останнього випадків застосування до підозрюваного (обвинуваченого) такого запобіжного заходу, як взяття під варту; (г) доповнення ст. 219 КПК України правом захисника після ознайомлення з матеріалами кримінальної справи в порядку, передбаченому ст. 218 КПК України, складати документ, який по суті матиме значення заперечення захисту на обвинувальний висновок, складений слідчим (прокурором), і викладати позицію цієї сторони.

Поділяючи висловлену в юридичній науці думку про необхідність закріплення правової вимоги обґрунтування й мотивування кримінально-процесуального рішення, автор розглядає її з точки зору захисту прав людини й відзначає її особливе значення для забезпечення законності і справедливості в кримінальному судочинстві і права особи на оскарження рішення, а тому й доступу до правосуддя.

Суттєвого вдосконалення, як вбачається, потребує правова регламентація порядку застосування затримання і взяття під варту. З цією метою пропонується: (а) привести у відповідність з ч. 3 ст. 29 Конституції ст. 106 чинного КПК України, щодо встановлення підстав затримання з метою запобігти злочинові, оскільки цей Кодекс не встановлює такої можливості; (б) доповнити чинний КПК положенням щодо порядку обчислення строку затримання, а саме - з моменту фактичного затримання особи за підозрою у вчиненні злочину; (в) установити в законі порядок доступу затриманого до судді на початку затримання; (г) надати підозрюваному (обвинуваченому), стосовно якого вирішується питання про взяття під варту, право на останнє слово; (д) доповнити ст. 165² КПК України відповідним приписом про вручення затриманому вмотивованого рішення суду про обрання щодо нього такого запобіжного заходу, як взяття під варту та ін.

Розділ 3. „Прокурорський нагляд і судовий контроль за дотриманням конституційних прав особи на досудових стадіях кримінального судочинства” складається із 2-х підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Прокурорський нагляд у досудовому провадженні” висвітлюються роль і місце прокурорського нагляду за дотриманням прав і свобод особи в досудовому провадженні.

Роль прокуратури в досудових стадіях кримінального процесу визначається конституційно-правовим змістом її функцій. Прокурор є суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності, на якого покладено прокурорський нагляд за виконанням законів органами, які провадять дізнання, досудове слідство й оперативно-розшукову діяльність. У системі конституційних функцій прокуратури функція нагляду за дотриманням прав та свобод людини і громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами виділяється окремо (ст. 121 Конституції України). З моменту затвердження прокурором обвинувального висновку він, як справедливо зазначає В.С. Зеленецький, порушує державне обвинувачення і тому стає суб'єктом функції обвинувачення.

Аналіз зазначених напрямків діяльності прокурора на досудовому провадженні по кримінальній справі з огляду на державно-правове призначення прокуратури та її місце в системі правоохоронних органів дозволяє зробити висновок, що забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина знаходиться в центрі його уваги при реалізації ним своїх функцій, а тому вбачається обґрунтованою теза про правозахисний характер діяльності прокурора. Заперечується викладена в правовій процесуальній науці позиція щодо підпорядкування прокурорського нагляду в кримінальному судочинстві основному напрямку діяльності прокурора - кримінальному переслідуванню й неможливості віднесення нагляду до його функцій. На переконання дисертанта, зазначені напрямки діяльності прокурора характеризуються специфічними завданнями, формами й методами їх реалізації, що дозволяє розглядати їх як самостійні.

Ефективність наглядової діяльності прокурора забезпечується низкою чинників, до яких слід віднести її систематичність, незалежність прокурора, імперативність його рішень тощо. Особливе місце серед цих чинників посідає належна правова регламентація його процесуального статусу, а також меж і предмета відомчого й судового контролю та прокурорського нагляду.

Для забезпечення належного виконання прокурором покладених на нього функцій закон наділяє його сукупністю владних повноважень - специфічних засобів вирішення поставлених перед ним завдань. Використовуючи ці повноваження, прокурор зобов'язаний припиняти порушення конституційних прав людини, вживати заходів щодо своєчасного їх поновлення, відшкодування завданої шкоди й притягнення винних посадових осіб до юридичної відповідальності. Аналіз практики звернення органу дізнання і слідчого до суду з відповідними поданнями про проведення слідчих дій, що обмежують конституційні права людини, і застосування такого запобіжного заходу, як взяття під варту дозволяють констатувати, що в більшості випадках якість відповідних процесуальних документів органів досудового розслідування забезпечується саме завдяки наглядовій діяльності прокурора. Ось чому вбачаємо за необхідне зберегти в законі порядок надання прокурором згоди на такі подання як важливої гарантії забезпечення конституційних прав особи на досудовому провадженні. Зважаючи на це, дисертант пропонує доповнити чинний КПК положенням стосовно обов'язкового допиту прокурором неповнолітнього підозрюваного (обвинуваченого), щодо якого є подання про застосування до нього такого запобіжного заходу, як взяття під варту.

Складним з точки зору функціональної характеристики діяльності прокурора є питання про участь його в судовому розгляді подань органів досудового розслідування, а також скарг учасників кримінального судочинства. Оскільки прокурор перевіряє законність і обґрунтованість рішень органів дізнання і слідчого при здійсненні нагляду, в результаті чого приймає рішення про можливість надання згоди, він тим самим визначає власну позицію саме в межах виконання наглядової функції. Тому його участь у судовому засіданні при вирішенні цих питань розглядається як форма реалізації функції саме прокурорського нагляду, а не іншої конституційної - підтримання державного обвинувачення в суді.

У підрозділі 3.2. „Судовий захист конституційних прав особи на стадії порушення кримінальної справи та в досудовому розслідуванні” аналізуються окремі питання, пов'язані із судовим захистом конституційних прав особи на досудовому провадженні в кримінальних справах.

Обґрунтовується логічна закономірність розширення юрисдикції суду й судового захисту на досудовій стадії кримінального процесу. Реалізація прав особи залежить як від її власної активної поведінки, так і від забезпечувальної діяльності органів державної влади, особливе місце серед яких належить судовій владі. Надання суду повноважень з прийняття рішення про проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, які обмежують конституційні права людини, а також вирішення скарг учасників кримінального провадження привносить змагальні засади в процедуру досудового розслідування. Це пояснює зміну ролі суду в кримінальному процесі, який за сучасних умов є суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності, який діє на всіх її етапах.

Аналіз чинної правової регламентації порядку судового розгляду подань органів дізнання й досудового слідства про провадження слідчих дій, а також скарг учасників процесу дозволяє дійти висновку про наявність у ній прогалин і неузгодженостей, що негативно позначаються на правозастосовній практиці, а тому й призводять до порушень прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному процесі. З метою підвищення ефективності реалізації права на судовий захист у досудових стадіях кримінального процесу автором сформульовано низку пропозицій, спрямованих на вдосконалення чинного законодавства. Так, обстоюється погляд щодо необхідності розроблення єдиного порядку оскарження до суду рішень, дій і бездіяльності органів дізнання, досудового слідства та прокурора. Цей порядок, вважає дисертант, доцільно розмістити не в розділі II КПК України „Порушення кримінальної справи, дізнання та досудове слідство”, як це передбачено в чинному законодавстві, а в розділі III - „Провадження справ у суді першої інстанції”, що відповідатиме архітектоніці кримінально-процесуального закону.

До предмета оскарження пропонується включити бездіяльність органів дізнання й досудового слідства, яка може спричинити шкоду конституційним правам учасників кримінального судочинства або ускладнити їх доступ до правосуддя.

Важливе значення в забезпеченні судового захисту конституційних прав людини на досудовому провадженні має питання визначення суб'єкта судового оскарження процесуальних рішень і дій (бездіяльності) органу дізнання, слідчого та прокурора. З погляду автора, надання цього процесуального права не повинно пов'язуватися з обов'язковою вимогою набуття особою певного процесуального статусу, оскільки її фактичне положення може свідчити про потребу в отриманні судового захисту (приміром, людиною, майно якої пошкоджено при здійсненні обшуку і яка не причетна до вчинення злочину).

Підтримується висловлена в науці кримінального процесу пропозиція про запровадження інституту слідчого судді, тобто суб'єкта, уповноваженого забезпечувати законність і обґрунтованість обмеження конституційних прав і свобод людини на досудовому провадженні по кримінальній справі. До його компетенції належить прийняття рішення про застосування заходів кримінально-процесуального примусу, проведення слідчих та інших дій, що обмежують конституційні права людини, розгляд скарг на дії (бездіяльність) і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого та прокурора.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачи, що виявляється в комплексному вивченні проблем правового (теоретичного і практичного) та організаційного характеру, пов'язаних із забезпеченням конституційних прав особи в досудовому провадженні по кримінальних справах. Проведене наукове дослідження дає можливість сформулювати ряд висновків і пропозицій.

1. Обґрунтовано, що при з'ясуванні правового змісту принципу верховенства права слід враховувати практику Європейського суду з прав людини, який надає цьому принципу значення фундаментальної засади в правовій державі і найважливішим його складником розглядає принцип правової визначеності. Особливої вагомості це набуває при обмеженні права, що досить часто застосовується у сфері кримінального судочинства.

Нормативний зміст указаного принципу, як і інших загальноправових принципів, є єдиним для всіх галузей права, а тому й має бути однаково сформульований у всіх процесуальних кодексах. При цьому слід орієнтуватись на ст. 8 КАС України, в якій він знайшов закріплення.

2. З огляду на те, що конституційні права людини відіграють роль одного з найважливіших чинників, що визначають побудову кримінально-процесуального механізму їх забезпечення, систему процесуальних технологій, використання яких підвищує його ефективність, у даній науковій роботі приділяється увага аналізу конституційного формулювання деяких із них. Пропонується ч. 1 ст. 30 Конституції України викласти в наступній редакції: „Кожному гарантується недоторканність житла та іншого володіння”, а ч. 2 цієї ж статті доповнити положенням про недопустимість примусового проведення будь-яких слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи, інакше як за вмотивованим рішенням суду, оскільки конституційне право на недоторканність житла й іншого володіння особи може зазнати суттєвого обмеження не тільки при здійсненні в них огляду або обшуку, а й в інших випадках, коли йдеться про примусове проведення слідчих дій - виїмки, відтворення обстановки та обставин події тощо.

3. З урахуванням того, що принцип правової визначеності вимагає встановлення в законодавстві розумних строків обмеження права, наголошується, що будь-яке обмеження права має бути тимчасовим, бо воно є певним винятком із загального правила, передбаченим законом. Відсутність установленого законом строку обмеження права, по суті, означає скасування права, ним же передбаченого. У зв'язку з цим є сенс нормативно передбачити строки застосування всіх запобіжних заходів.

4. Важливим складником правозахисного механізму є правова допомога, що надається учасникам процесу в порядку, встановленому законом. Відповідно до ст. 59 Конституції України кожному гарантується право на правову допомогу. Проте практична реалізація права на правову допомогу викликає суттєві труднощі в тих випадках, коли в особи, яка її потребує, бракує коштів на оплату праці адвоката. При цьому варто також зауважити, що сучасне процесуальне законодавство є досить складним, а його застосування потребує певної підготовки і знань. Наприклад, реалізація права на оскарження до суду рішень органу дізнання, слідчого чи прокурора вимагає необхідності складання обґрунтованої скарги. Кваліфікована правова допомога в подібних випадках має виключне значення для захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Тому цілком обґрунтованим вбачається положення ч. 3 ст. 16 КАС України, яким передбачено, що суд повністю або частково звільнює особу від оплати правової допомоги й забезпечує її надання у випадках і порядку, встановлених законом, якщо відповідний орган відмовив їй у забезпеченні такої допомоги. Що ж стосується кримінального процесу, то безоплатна правова допомога за КПК України гарантується тільки підозрюваному, обвинуваченому й підсудному. Це, безумовно, не може бути визнано достатньою гарантією, адже суб'єктом права на безоплатну правову допомогу має бути також потерпілий від злочину. Вбачається, що підстави й порядок надання безоплатної правової допомоги мають бути уніфікованими незалежно від того, в межах якої процесуальної процедури захищається право.

5. Зміна підходів до визначення відносин людини й держави зумовлює потребу в переосмисленні сутності і значення сучасного кримінального процесу, який у правовій, демократичній державі не може розглядатись виключно як засіб боротьби зі злочинністю. Дисертант підтримує позицію тих науковців, які характеризують кримінальний процес як спосіб державного захисту прав людини від злочинів і від зловживань державою власною репресивною владою. Саме із цих позицій проаналізовано чинний механізм забезпечення конституційних прав особи в стадіях порушення кримінальної справи й досудового розслідування.

6. Розглядаючи особливості правового регулювання статусу заявника як особи, яка ініціює кримінальний процес і за наявності до того підстав потребує судового захисту своїх прав і законних інтересів, автор аргументує необхідність удосконалення чинного законодавства саме в цій частині. Пропонується в разі відмови в порушенні кримінальної справи надати заявникові право ознайомитись не тільки з відповідною постановою, а й з усіма матеріалами перевірки заяви або повідомлення про вчинений злочин, на підставі яких було винесено рішення. Незаконна відмова в порушенні кримінальної справи суттєво обмежує право заявника (якщо він є постраждалим від учиненого злочину) в доступі до правосуддя й отриманні судового захисту його прав і законних інтересів. Ось чому він обов'язково має бути обізнаним про обставини, які покладено в основу прийнятого рішення. Зважаючи на негативні наслідки незаконного рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, дисертант обґрунтовує доцільність криміналізації цього діяння і введення в Кримінальний кодекс України відповідної норми, яка передбачала б кримінальну відповідальність за його вчинення.

7. Отримала позитивну оцінку передбачена законом можливість оскарження до суду постанови про порушення кримінальної справи. На відміну від висловлених у кримінальній процесуальній науці критичних поглядів щодо доцільності існування такого порядку, автор вважає його ефективним засобом захисту прав людини у сфері кримінального судочинства. Водночас критичну оцінку в роботі отримав сам порядок оскарження цього процесуального рішення й судового розгляду скарги. З метою його удосконалення сформульовано наступні пропозиції: (а) законодавчо передбачити строк оскарження заінтересованою особою даної постанови, який повинен становити 7 днів з моменту вручення їй копії постанови; (б) позбавити суд обов'язку виносити за результатами розгляду скарги постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, оскільки таке рішення не іманентно судовій функції, а в певних випадках має такі негативні наслідки, як позбавлення потерпілого доступу до правосуддя.

8. Зосереджено увагу на особливостях нормативного визначення й реалізації процесуальних прав учасників кримінального судочинства, зокрема, обвинуваченого й потерпілого. Оскільки процесуальні права є засобами забезпечення їх конституційних прав у кримінальному процесі, пропонується: (а) передбачити уніфіковану норму, в якій були б визначені й логічно структуровані всі права обвинуваченого залежно від конкретного етапу провадження по кримінальній справі з моменту притягнення особи як обвинуваченого до моменту набуття ним статусу підсудного, а також стосовно окремих слідчих дій; (б) надати потерпілому та його представникові такі ж процесуальні права, як у обвинуваченого, зокрема, при призначенні експертизи, реалізації конституційного права на правову допомогу, у зв'язку з чим установити випадки обов'язкової участі адвоката - представника потерпілого; (в) закріпити право захисника після ознайомлення з матеріалами кримінальної справи в порядку, передбаченому ст. 218 КПК України, складати документ, який за своїм характером є запереченням на обвинувальний висновок, складений слідчим (прокурором), і який формалізує позицію захисту.