Державно-правові конфлікти на сучасному етапі державотворення

Поряд із недосконалістю та незбалансованістю внесених до Конституції України змін, а також грубим порушенням процедурних норм при конституційному реформуванні, серед ключових проблем кризових явищ у політикумі називається введення в дію конституційних змін у період каденції глави держави без проведення його позачергових виборів. Таким чином, країна отримала ситуацію, коли парламент був обраний «під» нові конституційні умови функціонування державної влади, тоді як Президент, який був обраний в період дії Конституції України в редакції 28.06.1996 р., продовжував діяти без оновлення свого представницького мандату.

Зменшення обсягу конституційних повноважень глави держави без проведення додаткових виборів викликало конкуренцію між ним як особою, що намагається реалізувати ту передвиборну програму, яка була сформована під іншу компетенційну схему, та іншими владними інституціями. У цьому контексті в підрозділі аналізується досвід функціонування інституту президентури в країнах із парламентською та змішаною формами правління, у тому числі й біхевіористичні аспекти діяльності глав держав як політичних діячів.

Робиться висновок, що зміна конституційної моделі організації державної влади має супроводжуватися позачерговими виборами тих владних інституцій, які мають представницький характер (наділені представницьким мандатом).

У підрозділі 3.3 «Криза парламентаризму в сучасних умовах посилення глобалізаційних та інтеграційних процесів» досліджується явище парламентаризму як однієї із засад сучасного конституціоналізму, його зв'язок із народовладдям, а також причини зменшення ролі та значення парламенту в сучасних демократіях («криза парламентаризму») разом зі способами подолання подібних кризових явищ. На підставі аналізу наявних у науковій літературі визначень понять «парламентаризму», еволюції представницьких інституцій та досвіду функціонування парламентів робляться висновки щодо змістовного наповнення категорії «парламентаризм» за сучасних умов.

Серед головних загроз розвитку парламентаризму можна виділити посилення глобалізаційних та інтеграційних процесів у світі. У цьому контексті досліджується роль та значення загальнонаціональних представницьких інституцій тих країн, які є членами різного роду міжнародних організацій, таких як ЄС, ВТО, НАТО та ін. Стверджується, що в умовах необхідності прийняття оперативних та професійно виважених рішень на міждержавному рівні поступово зросла роль виконавчих структур, які фактично оформили своє домінування в цих процесах у вигляді закріплення за органами названих міждержавних утворень (до складу яких входять керівники урядів і держав) найбільш вагомих повноважень.

Питання сьогодні стоїть навіть не стільки в підвищенні ролі парламенту в механізмі ухвалення рішень в межах цих організацій, скільки в наданні парламентам оперативної інформації про рішення, які ухвалюються керівництвом держави в рамках міжнародних організацій. Йдеться також про можливість корекції даних рішень за допомогою інструментів парламентського контролю.

У підрозділі аналізується механізм підписання та ратифікації міжнародних договорів України. Вноситься пропозиція щодо вдосконалення процедури ратифікації. Пропонується, щоб процес ратифікації договорів мав відбуватись або разом із внесенням змін до відповідних законодавчих актів, або ж після внесення таких змін. Вказується на недопустимість ратифікації парламентом міжнародних документів у тих сферах, принципові питання в яких не були тривалий час вирішені у внутрішньому праві (ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин в Україні тощо).

Розділ 4 «Конституційні форми (засоби) попередження та врегулювання державно-правових конфліктів» об'єднує 5 підрозділів, в яких аналізуються основні конституційно-правові форми, які використовуються в практиці державотворення України та зарубіжних країн для попередження та врегулювання державно-правових конфліктів.

У підрозділі 4.1 «Загальна характеристика форм (засобів) попередження та врегулювання державно-правових конфліктів» аналізується термінологічний дискурс відносно використання в конституційно-правовій теорії та практиці таких категорій як «вирішення державно-правових конфліктів» та їх «врегулювання». Зазначається, що право як регулятор має створювати умови для того, щоб носії владних повноважень, котрі діють у конституційних межах, мали поле для маневру при укладенні домовленостей, у тому числі при врегулюванні конфліктів. Адже варіативність як самої поведінки суб'єктів політикуму, так і розвитку політичних подій настільки велика, що повністю зняти конфліктне протистояння в політичному середовищі («вирішити конфлікт») за допомогою конституційно-правових засобів можна лише в один спосіб -- ліквідувавши багатопартійність.

Серед форм запобігання конфліктним протистоянням у владному середовищі в підрозділі виділяються: державно-правовий експеримент, укладення публічно-правових договорів, чітке вироблення ідеології державотворення при проведенні конституційної реформи.

У підрозділі аналізується також державно-правовий експеримент стосовно розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області (започаткований Законом України від 5 квітня 2001 р.). Вказується на доцільність використання такої форми запобігання державно-правовим конфліктам як експеримент у реформуванні виборчої системи, особливо на регіональному рівні.

Окрема увага приділяється дослідженню договірних форм попередження державно-правових конфліктів. Автор робить висновок, що договірні форми попередження і врегулювання державно-правових конфліктів повинні розглядатись насамперед у системі політичних засобів розв'язання конфліктного протистояння. Адже в окремих випадках договір може мати місце лише тоді, коли використати правові засоби для врегулювання конфлікту є неможливим. В окремих же ситуаціях договори врегульовують лише політичні відносини, які мають перебувати за межами конституційно-правового регулювання чи навіть впливу.

Конфліктогенний потенціал останньої із зазначених форм попередження конфліктів аналізується на прикладі конституційної політики в сфері соціально-економічних прав громадян України.

Підрозділ 4.2 «Референдум як форма запобігання та врегулювання державно-правових конфліктів» присвячений аналізу практики використання безпосередньої демократії для припинення конфліктного протистояння у владному середовищі та виробленню у зв'язку з цим рекомендацій щодо вдосконалення конституційно-правового регулювання референдарної демократії в Україні.

Зарубіжний досвід досліджується на прикладі застосування інституту референдуму при вирішенні питань, пов'язаних із державним суверенітетом (вступ до ЄС, запровадження євро, ратифікація Договору про Конституцію для Європи, підписання Лісабонської угоди, вступ до НАТО тощо). На цій підставі робиться висновок про необхідність закріплення на конституційному рівні в Україні механізму вирішення подібного роду питань з обов'язковим використанням інституту референдуму. При цьому референдум має розглядатись, як остаточний етап в процедурі прийняття рішень. З метою уникнення конкуренції форм безпосередньої та представницької демократії до згаданого механізму має бути обов'язково залучений парламент, покликаний виражати настрої та інтереси виборців. Тобто подібного роду рішення не повинні прийматись в обхід інституції, яка має виключне право виступати від імені усього народу.

В підрозділі аналізується також питання про можливість проведення референдумів за ініціативи парламенту та Президента як найбільш радикального засобу державно-правового арбітражу. Сьогодні ці обидві інституції практично позбавлені можливості звертатися безпосередньо до народу для вирішення того чи іншого важливого питання.

У підрозділі 4.3 «Інститут розпуску парламенту: підстави, процедури, конфліктогенний потенціал» підкреслюється важливість даного інституту для врегулювання державно-правових конфліктів.

В роботі здійснено детальну класифікацію підстав розпуску парламенту. Вказується на те, що розпуск парламенту має бути спрямований, перш за все, на забезпечення дієздатності та легітимності вищого органу виконавчої влади. Саме тому президент уповноважується народом на дострокове припинення повноважень парламенту, якщо останній не зможе виконати одне з основних своїх завдань -- сформувати уряд. Стверджується, що питання про існування уряду є тісно пов'язаним з питанням про функціонування парламенту. Державне управління повинно мати завершений та системний характер, тобто уряд має діяти в унісон із парламентською більшістю. У свою чергу остання має законодавчо забезпечувати програмні кроки уряду. Коли подібний системний зв'язок втрачається, повинні відбутися позачергові вибори, на яких народ як єдине джерело влади визначить подальший курс держави.

Автор доводить, що інститут дострокового припинення повноважень може бути використаний як інструмент врегулювання державно-правових конфліктів лише в ситуації, коли використання інших засобів не дає очікуваного результату. Питання про дострокові парламентські вибори, як правило, ініціюється перед главою держави прем'єр-міністром. Це пов'язано з тим, що глава держави повинен виступати арбітром у врегулюванні державно-правових конфліктів. При цьому арбітраж повинен бути застосований лише тоді, коли самі сторони (сторона) конфлікту звернуться до глави держави, або ж тоді, коли конфлікт сам переросте у кризовий стан.

В підрозділі здійснено аналіз конституційного регулювання часових меж діяльності парламенту в разі його розпуску. Пропонується започаткувати на рівні Основного Закону інституційний механізм, який би гарантував оперативність прийняття державних рішень в умовах надзвичайного та воєнного стану.

У підрозділі 4.4 «Імпічмент вищих посадових осіб як форма врегулювання державно-правових конфліктів» досліджується інститут імпічменту високопосадовців на прикладі усунення з поста глави держави. Детально аналізується практика використання цього інституту в США, Литві, Румунії та Південній Кореї.

В підрозділі робиться висновок про те, що підстава для імпічменту має бути пов'язана з інститутом довіри, яка висловлюється главі держави при його обранні. Формулювання підстави має носити характер політико-правового проступку (порушення Конституції, присяги, вчинення злочину) і вказувати на те, що своїми діями чи бездіяльністю Президент завдав шкоди авторитету публічної влади. Крім того, імпічмент має бути справжнім засобом попередження (врегулювання) державно-правових конфліктів, тобто конфліктогенних ситуацій, що мають складну політико-правову (з наголосом на першій частині слова) природу. Тому рішення про усунення Президента з поста має ухвалювати орган, який, як і глава держави, має демократичну легітимність - парламент. При цьому роль Конституційного Суду має зводитись до того, що Суд як інституція, діяльність якої не носить політичного характеру, має вирішити питання факту -- чи мав місце в діях глави держави делікт, передбачений у Конституції в якості підстави для імпічменту. І лише за наявності позитивного висновку Суду парламент може ухвалити рішення про усунення Президента з поста. З огляду на вищенаведене, в підрозділі внесено пропозиції щодо удосконалення конституційної регламентації інституту імпічменту Президента України.

У підрозділі 4.5 «Парламентська відповідальність Уряду в системі форм врегулювання державно-правових конфліктів» вказується, що, як демонструє практика західних демократій, в багатьох ситуаціях конфлікти між вищими органами влади вдається врегулювати за допомогою такої форми їх врегулювання, як парламентської відповідальності уряду. У вітчизняній науці конституційного права спостерігається різне ставлення до цього інституту. Дисертантом запропоновано виділяти у відповідальності в конституційному праві дві складові - парламентську (політичну) відповідальність та конституційно-правову відповідальність.

Парламентська (політична) відповідальність уряду має особливу природу, це окремий вид відповідальності в конституційному праві, який містить в собі риси як політичної, так і юридичної відповідальності (перебуває на межі двох видів відповідальності). Тобто це закріплена на рівні Конституції відповідальність органу влади чи посадової особи (суб'єкта відповідальності), яка полягає у припиненні повноважень суб'єкта відповідальності за рішенням представницької владної інституції в разі втрати довіри до нього.

На відміну від цього конституційно-правова відповідальність настає лише за наявності в діях суб'єкта конституційного права такої підстави відповідальності, як конституційний делікт, який має характер правопорушення.

На думку дисертанта, в умовах встановлення на рівні Конституції колективної парламентської відповідальності, максимально пов'язаної з перебуванням на посаді прем'єра, запровадження індивідуальної парламентської відповідальності, що застосовується Верховною Радою України самостійно, є недоцільним. Законодавець передбачив на рівні Конституції «командний» спосіб функціонування уряду, тому видалення навіть одного гравця без згоди Прем'єр-міністра означає початок протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, яка полягала у виробленні теорії державно-правових конфліктів та цілісної концепції конституційно-правового регулювання державно-владних відносин, заснованої на врахуванні конфронтаційної моделі поведінки суб'єктів конституційного права при виробленні та реалізації державної політики.

Головними науковими і практичними результатами роботи є такі висновки.

1. Поступово з поля зору науковців та законодавців почали зникати такі характерні для будь-якого демократичного устрою (чи такого, що прагне ним бути) явища як державно-правові конфлікти. Однак значимість цієї компоненти у взаємодії владних суб'єктів недооцінити важко. Саме конфліктний стиль поведінки є типовим, як в процесі заволодіння владою (йдеться про звичайний виборчий процес), так і в ході її реалізації. Тут мова може йти як про функціонування владної системи за принципом «влада-опозиція», так і про внутрішнє конфліктне протистояння всередині урядових та парламентських структур за умов їх коаліційного характеру.

Усвідомлення цього факту дає змогу по-новому оцінити як зміст відносин, що є предметом конституційного права, так і визначити завдання, які стоять перед конституційним правом з приводу регулювання цих відносин і вибору нормативних засобів вирішення цих завдань.

2. Явище «політичного» є іманентним для сфери правового регулювання конституційного права. Недооцінка цього факту призводить до того, що поступово (за допомогою «процедурних» інструментів) політика в її розумінні, як «мистецтва керувати суспільними процесами», замінюється чіткими бюрократичними інструкціями. Такий стан справ може призвести до консервації протиріч, які існують між провідними політичними силами, стимулювати переростання видимої взаємодії на відверту боротьбу із повним нехтуванням існуючих конституційних приписів. Таким чином, політика має регулюватись конституційним правом за допомогою таких засобів, які б, по-перше, враховували існування постійного протиборства між суб'єктами права за владний ресурс, що носить обмежений характер, а по-друге, спрямовували це протистояння у конструктивне русло. При цьому має залишатися «поле розсуду» для вищих посадовців у прийнятті важливих державних рішень.

3. Кризові явища у вітчизняному політикумі і політичних системах інших країн, що перебувають на етапі переходу від тоталітаризму до демократичної державності, часто пов'язуються зі зміною конституційної системи публічної влади, яка не супроводжується проведенням виборів до представницьких органів влади відповідно до нового обсягу компетенції та нових конституційних завдань. Тому з метою запобігання державно-правовим конфліктам в майбутньому обов'язково слід враховувати вказану обставину. При цьому своєрідним гарантом на цьому шляху може виступити новий механізм зміни Конституції, який передбачатиме проведення дострокових парламентських виборів як обов'язкового етапу конституційної реформи.

4. Проведене дослідження дозволило встановити такі спеціальні фактори, які впливають на стан та динаміку державно-правових конфліктів:

- дискреційний характер багатьох повноважень вищих органів влади. Проведений аналіз дискреційних повноважень, а саме, їх закріплення у конституційному законодавстві та практика їх застосування, дозволив зробити висновок, що максимально ефективно інститут дискреційних повноважень може існувати за наявності одразу таких трьох явищ -- конституційної відповідальності вищих органів влади за прийняті ними рішення, довіри між інституціями влади, втрата якої веде до зміни персонального складу цих інституцій, та стійких конституційних традицій;

- недосконалість моделі формування вищих органів влади. Конфліктогенність моделі формування вищих органів влади була продемонстрована на прикладах функціонування таких органів, як Кабінет Міністрів України та Конституційний Суд України. Зроблені пропозиції про зміну моделі формування зазначених інституцій, які б мінімізували конфліктность у їх діяльності, а саме - призначення конституційних суддів парламентом спільно з главою держави та можливостей формування урядів меншості;

- «конкуруючий» характер окремих компетенційних сфер. Дослідження питання конфліктності «конкуруючої» компетенції (на прикладі зовнішньополітичних повноважень) дозволило продемонструвати як причини конфліктів, що виникають між вищими владними інституціями, так і вказати на шляхи зменшення такої конфліктності. Проблема тут полягає в тому, що на практиці і президент, і уряд не бажають чітко розподіляти сфери відповідальності на зовнішньополітичній арені.

5. Конфліктогенність конституційної реформи повинна розглядатись в аспекті забезпечення стабільності конституційного ладу. Вивчення досвіду функціонування конституційних систем західних демократій дає змогу висловити тезу про те, що стабільність конституційного ладу слід розглядати крізь призму збереження та захисту ключових цінностей конституційного ладу, зокрема таких, як республіканська форма правління, народовладдя, гідність людини, право на розвиток особистості тощо. Тому механізм конституційної реформи має гарантувати незмінюваність вказаних фундаментальних засад.

6. Конституційна реформа здатна ліквідувати конституційну кризу (чи запобігти її виникненню) в тому разі, коли вона надає змогу видозмінювати конституційну систему публічної влади. Однак такі зміни отримують легітимний характер лише тоді, коли в процедурі їх прийняття будуть задіяні різні форми реалізації народовладдя - безпосередня та представницька демократія. Це може мати місце, коли механізм внесення змін до Конституції передбачатиме обов'язкове проведення розпуску парламенту після попереднього схвалення ним конституційних змін та, відповідно, «подвійний» вотум з боку парламентів двох скликань. Такий механізм дозволить отримати схвалення суверена на зміну конституційного ладу, а також убезпечить від необґрунтованого реформування установчого акта.

Конституційна реформа може отримати найменш конфліктогенний характер в тому разі, коли, по-перше, зміни будуть викликані самим життям, а не нав'язані певною політичною силою; по-друге, не будуть відзначатись дріб'язковістю, як-то виправлення помилок при застосуванні нормативної техніки; по-третє, вони повинні сприйматись народом як необхідність для подальшої розбудови демократичної та правової держави.

7. Під впливом складних геополітичних умов суттєвим чином видозмінюються підходи до ролі та місця парламенту у державному механізмі. На цьому тлі все більших розмірів набуває справжня криза парламентаризму. Практика державного управління потребує від загальнонаціональної представницької інституції концентрації уваги на забезпеченні можливостей обговорення складних проблем держави і суспільства («форуму нації») та здійсненні всебічного контролю за діяльністю виконавчих структур.

Разом з тим, прогресування «раціоналізації парламентаризму» і конфлікти, що виникають у державному управлінні через неї, ще не повною мірою охопили вітчизняну парламентську систему. Тому необхідним є збереження сильної ролі парламенту, особливо з питань зовнішньої політики, разом із можливостями впливу парламентаріїв на ухвалення остаточних рішень з цього напрямку.

8. Референдум розглядається у французькій та інших західних політико-правових доктринах, як крайній, але найбільш ефективний, в тому числі і з точки зору легітимності, спосіб врегулювання державно-правових конфліктів. Попри це, потенціал «легітимності» референдуму, як демонструє досвід багатьох держав, може бути використаний як у креативному, так і в деструктивному напрямку. Його застосування має бути максимально виваженим.

Найбільш виправданим є використання референдуму при прийнятті нової Конституції (повному її перегляді) та при вирішенні питань, пов'язаних із державним суверенітетом.

9. Останнім часом спостерігається розходження між функціонуванням референдуму та роботою парламенту. Йдеться про використання главою держави такого інструменту як референдум для ухвалення важливих державних рішень «в обхід» парламенту. Приклади цього можна знайти у практиці не лише французького конституціоналізму. Подібний крок глави держави пояснюється необхідністю здійснення ним арбітражних функцій.

В роботі акцентується також увага на необхідності «розблокування» (шляхом внесення відповідних змін до Конституції України) питання про можливість використання референдуму вищими органами влади України (парламентом та Президентом) з метою врегулювання серйозних державно-правових конфліктів.

10. Розпуск парламенту може бути використаний як інструмент врегулювання державно-правових конфліктів лише в ситуації, коли використання інших засобів не дало очікуваного результату. Використання цього інституту спрямовано, перш за все, на забезпечення дієздатності та легітимності виконавчої влади, зокрема, вищого органу цієї гілки влади.

11. Притягнення вищих органів влади та посадових осіб до відповідальності розглядається в дисертації як важливий елемент механізму врегулювання державно-правових конфліктів. Йдеться як про імпічмент вищих посадових осіб, так і про використання іншої складової відповідальності у конституційному праві - притягнення уряду, його членів та інших осіб, що обіймають політичні посади, до парламентської (політичної) відповідальності.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Парламентаризм в системі демократичних цінностей сучасного суспільства // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. ? 2004. ? № 4. ? С. 47-51.

2. Роль Верховної Ради України у розв'язанні державно-правових конфліктів на сучасному етапі державотворення // Вісник Академії правових наук України. ? 2005. ? № 1 (40). ? С. 55-64.

3. Правові засади функціонування парламентської коаліції: проблеми теорії та практики // Вісник Академії правових наук України. ? 2006. ? № 2 (45).- С. 51-60.

4. Дострокове припинення повноважень депутата як засіб забезпечення фракційної (партійної) дисципліни в парламентській практиці зарубіжних країн // Право і безпека. ? 2006. ? Т. 5 ? № 3. ? С. 10-14.

5. Розвиток засад парламентаризму в Україні // Державне будівництво та місцеве самоврядування. ? 2006. ? № 11. ? С. 175-183.

6. Парламентська відповідальність Уряду в конституційній практиці країн ЄС та України: порівняльно-правовий аналіз // Право України. ? 2007. ? № 4. ? С. 12-17.

7. Проблеми взаємодії Президента та Уряду в механізмі здійснення зовнішньої політики в Україні: конституційно-правовий аналіз // Вісник Академії правових наук України. ? 2007. ? № 1 (48). ? С. 75-85.

8. «Глобалізаційний» виклик парламентаризму: конституційно-правовий аспект // Університетські наукові записки. ? 2007. ? № 1. ? С. 40-46.

9. Дострокові вибори як засіб врегулювання державно-правових конфліктів // Право України. ? 2007. ? № 11. ? С. 126-130.

10. Часові межі діяльності парламенту у випадку дострокового припинення його повноважень // Форум права. ? 2007. ? № 3. ? С. 37-43

11. Дискреційні повноваження вищих органів влади: правова природа та умови ефективного застосування // Університетські наукові записки. ? 2007. ? № 4. ? С. 49-54.

12. Реформування системи призначення суддів Конституційного Суду України як напрямок зниження конфліктності у його діяльності // Право і безпека. ? 2007. ? Т. 6. ? № 2. - С. 10-14.

13. Інститут розпуску парламенту на сучасному етапі державотворення: порівняльно-правовий аспект // Університетські наукові записки. ? 2008. ? № 1. ? С. 36-43.

14. Про використання терміну «конфлікт» в конституційному законодавстві // Вісник Академії правових наук України. ? 2008. ? № 1 (52). ? C. 79-88.

15. Про співвідношення категорії «державно-правовий конфлікт» із іншими суміжними категоріями // Бюлетень Міністерства юстиції України. ? 2008. ? № 5. ? С. 7-13.

16. Конфліктологічний підхід в конституційно-правовому регулюванні державно-владних відносин // Юридична Україна. ? 2008. ? № 7. ? С. 21-27.

17. Державно-правовий конфлікт як категорія науки конституційного права // Форум права. ? 2008. ? № 2. - С. 15-20

18. Парламентська відповідальність Уряду як форма врегулювання державно-правових конфліктів // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2008. ? Випуск 41. - С. 184-192.

19. Імпічмент як форма конституційно-правової відповідальності і засіб врегулювання державно-правових конфліктів // Проблеми законності: Респ. мiжвiдом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2008. ? Вип. 96. ? С. 44-53.

20. Конфліктогенний потенціал конституційної реформи (правовий аналіз) // Держава і право. Юрид. і політ. науки: Зб. наук. пр. - 2008. - Вип. 40. - С. 40

21. Попередження і врегулювання державно-правових конфліктів: теоретико-методологічні засади // Проблеми законності: Респ. мiжвiдом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2008. ? Вип. 97. ? С. 40-49.

22. Про причини конституційної кризи в Україні // Університетські наукові записки. ? 2008. ? № 3. ? С. 36-41.

23. Державно-правовий конфлікт як об'єкт конституційно-правових досліджень // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. ? № 10. ? С. 5-13.

24. Референдум як спосіб вирішення питань, пов'язаних із державним суверенітетом // Вісник Академії правових наук України. ? 2008. ? № 3 (54). ? С. 98-108.

25. Державно-правові конфлікти: поняття, сутність, ключові ознаки // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2008. ? Вип. 47. ? С. 67-75.

26. Загальні фактори, що впивають на стан та динаміку державно-правових конфліктів (конституційно-правовий аспект) // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Зб. наук. пр. - 2008. ? № 3. - С. 13-21.

Размещено на Allbest.ru