Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ

УДК 343.14

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Витребування та подання предметів і документів як способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Астапенко Олександра В'ячеславівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті внутрішніх справ.

Актуальність теми. Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є правовою державою, в якій забезпечується верховенство права, влада здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову, права і свободи людини гарантуються належним чином. У Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яку Україна ратифікувала 17 липня 1997 pоку, визначено основні права і свободи людини, зокрема, право кожної людини при визначенні її громадянських прав і обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення на справедливий і відкритий розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Однією із форм, призначеною захищати права і свободи людини, є кримінальне судочинство. У схваленій Указом Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006 Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, особливої уваги приділено незавершеності реформування процесуального права. Зокрема зазначено, що правове регулювання кримінального судочинства в Україні залишається не реформованим ще з радянських часів: кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року, незважаючи на деяке оновлення, не відповідає вимогам захисту прав людини відповідно до європейських стандартів (пункт 3 розділу 1).

Реалізація вимог Конституції України і виконання органами досудового розслідування завдань кримінального судочинства можливі лише за умови прийняття законних і обґрунтованих процесуальних рішень. Помилки органів та осіб, уповноважених вести розслідування кримінальних справ під час збирання, перевірки та оцінки доказів та їх джерел можуть привести до прийняття незаконних рішень. Так за статистичними даними у 2008 році вітчизняні суди повернули на додаткове розслідування для усунення істотних процесуальних порушень 17,3 тис. кримінальних справ. Суди повернули кожну дванадцяту неякісно розслідувану справу або 8,2% від тих справ, провадження в яких закінчено.

Вагомий внесок у дослідження наявних проблем доказування зроблено багатьма вітчизняними науковцями, зокрема : Ю. П. Аленіним, М. І. Бажановим, В. П. Бахіним, О. В. Бауліним, П. Д. Біленчуком, Т. В. Варфоломеєвою, В. І. Галаганом, В. В. Гевком, В. П. Гмирком, В. Г. Гончаренком, Ю. М. Грошевим, А. Я. Дубинським, В. С. Зеленецьким, А. В. Іщенком, В. М. Іщенком, Н. С. Карповим, Є. Г. Коваленком, Г. К. Кожевніковим, В. О. Коноваловою, М. В. Костицьким, В. С. Кузьмічовим, В. К. Лисиченком, В. Г. Лукашевичем, Є. Д. Лук'янчиковим, А. О. Ляшом, В.Т. Маляренком, М. М. Михеєнком, П. П. Михайленком, О. Р. Михайленком, В. Т. Нором, Ю. К. Орловим, Д. П. Письменним, М. А. Погорецьким, М. В. Салтевським, З. Д. Смітієнко, С. М. Стахівським, В. М. Тертишником, Л. Д. Удаловою, В. П. Шибіком, В. Ю. Шепітьком, М. Є. Шумилом та іншими дослідниками.

Неможливо було б здійснити дослідження багатьох питань теми дисертації без звернення до праць відомих правознавців колишнього СРСР та країн-членів СНД, перш за все, В. Д. Арсеньєва, Д. І. Бєднякова, Р. С. Бєлкіна, А. Р. Бєлкіна, І. Є. Биховського, Л. В. Вороніної, Н. І. Гапановича, Г. Ф. Горського, А. А. Давлєтова, Є. О. Долі, В. Я. Дорохова, П. С. Елькінд, В. І. Зажицького, В. А. Камишина, Л. М. Карнєєвої, Н. А. Кузнєцової, П. А. Лупінської, А. Г. Маркелова, І. М. Петрухіна, М. С. Строговича, В. Т. Томіна, А. І. Трусова, Ф. Н. Фаткулліна, О. О. Чувільова, С. О. Шейфера, М. Л. Якуби та інших вчених.

Визначаючи ступінь наукової розробленості проблеми, можна зазначити, що, незважаючи на досить значний обсяг досліджень у цій галузі, і на те, що багато наукових ідей і пропозицій, сформульованих в роботах вказаних вчених, вже знайшли відображення в законодавстві і використовуються в практичній діяльності органів досудового розслідування, низка теоретичних та правових положень кримінально-процесуального доказування залишились поза увагою науковців. Тому, перед дослідником постають не тільки традиційні завдання, що стосуються визначення поняття кримінально-процесуального доказування, його складових елементів, а й вивчення таких малодосліджених питань, як визначення сутності, значення та місця у процесі доказування таких способів збирання доказів, як витребування предметів і документів в порядку ч. 1 ст. 66 КПК України, а також подання їх учасниками процесу та будь-якими громадянами в порядку ч. 2 ст. 66 КПК України. Зазначені питання є дискусійними у наукових колах і законодавчо невирішеними.

Наведені обставини зумовлюють актуальність даної теми та необхідність її розроблення у рамках дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з напрямками, визначеними Указом Президента України №361 від 10.05.2006р. «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до Європейських стандартів», відповідно до тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів і наукових установ МВС України на період 2004-2009 роки, яка затверджена наказом МВС України №755 від 05.07.2004р. «Про затвердження пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 років», а також відповідно до плану проведення науково-дослідної та дослідно-конструкторської робіт Київського національного університету внутрішніх справ і науково-дослідної роботи кафедри кримінального процесу

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у теоретичному узагальненні проблем, пов'язаних із збиранням доказів, опрацюванні найбільш важливих аспектів стосовно правової природи таких способів збирання доказів, як витребування предметів і документів, які можуть встановити необхідні у справі обставини, а також подання вказаних матеріалів учасниками процесу, формулюванні пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України і поліпшення слідчої та судової практики.

Досягнення зазначеної мети зумовило необхідність вирішення наступних основних завдань:

- охарактеризувати стан наукових розробок й окреслити коло проблемних питань, які стосуються способів збирання доказів у кримінальному процесі;

- визначити місце витребування та подання предметів і документів у структурі кримінально-процесуального доказування;

- розкрити зміст та правову природу витребування та подання предметів і документів як способів збирання доказів;

- окреслити коло суб'єктів витребування та подання предметів і документів, які можуть встановити необхідні у справі фактичні дані;

- виділити особливості порядку витребування документів, які містять охоронювану законом таємницю;

- сформулювати й обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення норм кримінально-процесуального законодавства в частині витребування та подання предметів і документів на досудових стадіях кримінального процесу.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають при витребуванні та поданні предметів і документів на досудових стадіях кримінального процесу.

Предметом дослідження є витребування та подання предметів і документів як способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу.

Методи дослідження обрано з огляду на поставлену мету та завдання, об'єкт і предмет дослідження. Методологічною основою дисертації стала сукупність загальнонаукових (аналіз, синтез, порівняння) і спеціальних методів дослідження. Діалектичний, як загальний філософський, метод надав можливість дослідити суспільні та правові явища, що охоплюються проблематикою дисертації, в динаміці, з'ясувати їх сутність, встановити взаємозв'язки з іншими проблемами та явищами. Формально-юридичний метод застосовано при визначенні змісту норм чинного КПК України, які регламентують порядок збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу. Історико-правовий метод застосовано для виявлення закономірностей розвитку кримінально-процесуального законодавства. Метод порівняльно-правового аналізу застосовано у процесі зіставлення кримінально-процесуальних норм законодавства України та деяких зарубіжних держав, а також при аналізі поглядів науковців щодо дискусійних питань, пов'язаних з кримінально-процесуальним доказуванням, з'ясуванні співвідношення способів збирання доказів на стадії порушення кримінальної справи й при провадження досудового розслідування. Системно-структурний метод було використано для визначення поняття та змісту витребування та подання предметів і документів. Соціологічні методи (опитування, анкетування, інтерв'ювання) було застосовано для збирання емпіричних матеріалів, вивчення і узагальненні правозастосовчої практики та пропозицій щодо покращення організації діяльності у даному напрямку. Статистичний метод було використано під час узагальнення результатів, отриманих у ході соціологічних досліджень.

Нормативною базою дослідження є Конституція України, КПК та інші закони, що регулюють діяльність органів досудового розслідування, постанови Пленумів Верховного Суду України, нормативні акти МВС України і Генеральної прокуратури України, аналітичні матеріали, що стосувалися досліджуваної проблематики, а також кримінально-процесуальне законодавство окремих зарубіжних країн.

Емпіричну базу дисертаційного дослідження становлять матеріали вивчення 287 кримінальних справ, у 92 з яких досудова підготовка матеріалів проводилась у протокольній формі (2002-2008 р.р.), 139 матеріалів про відмову у порушенні кримінальних справ, а також дані, отримані під час анкетування та опитування 236 слідчих ОВС, 264 оперативних працівників ОВС, 65 співробітників прокуратури, узагальнення та аналізу опублікованих матеріалів слідчої практики, дані статистичних звітів МВС України та Генеральної прокуратури України. У роботі також використовувався власний досвід дисертанта, набутий за час роботи у слідчому підрозділі системи МВС.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що за характером та змістом розглянутих питань дисертація є комплексним дослідженням витребування і подання доказів на досудових стадіях кримінального процесу. Автором було досліджено кримінально-процесуальне законодавство і визначені прогалини у врегулюванні питань збирання доказів, вивчені та проаналізовані точки зору науковців щодо покращення даної ситуації.

У результаті дослідження дисертантом сформульовано ряд положень і висновків, нових для теорії кримінального процесу та важливих для юридичної практики, а саме:

вперше:

- обґрунтована необхідність врегулювання таких способів збирання доказів, як витребування та подання предметів і документів, шляхом закріплення їх процесуальної форми на законодавчому рівні;

- внесено пропозицію визначення у КПК України строків виконання вимог органів досудового розслідування, прокурора чи суду щодо надання предметів і документів на стадії порушення кримінальної справи - до трьох днів, а на стадії досудового розслідування - до п'ятнадцяти днів;

- запропоновано передбачити адміністративну відповідальність фізичних та юридичних осіб за невиконання ними вимог органів досудового розслідування, прокурора чи суду щодо надання предметів і документів в порядку ст.ст. 66, 97, 426 КПК;

- обгрунтовано доцільність доповнення ст.32 КПК терміном «Витребування предметів і документів», під яким слід розуміти владну вимогу слідчого, органу дізнання, прокурора та суду про надання їм необхідних предметів і документів, яка кореспондує обов'язок підприємству, установі, організації, їх посадовим особам і громадянам надати ці об'єкти у передбачений законом строк, а також терміном «Подання предметів і документів», під яким слід розуміти добровільну передачу учасниками процесу, посадовими особами підприємств, установ, організацій, а також будь-якими громадянами предметів і документів, які, на їхню думку, мають значення для справи, яка кореспондує обов'язок уповноваженій особі вирішити питання про прийняття наданого.

удосконалено:

- поняття способів перевірки заяв і повідомлень про злочини у стадії порушення кримінальної справи та доповнено їх перелік правом уповноважених посадових осіб приймати від громадян, посадових осіб установ, підприємств, організацій предмети й документи, які, на їхню думку, можуть мати значення для вирішення заяв і повідомлень про злочин, а також правом осіб, уповноважених розглядати заяви та повідомлення про злочин, витребувати не лише необхідні документи, а й предмети;

- поняття збирання доказів, під яким слід розуміти елемент кримінально-процесуального доказування, який являє собою врегульовану кримінально-процесуальним законом діяльність уповноважених суб'єктів з виявлення й фіксації у процесуальних документах та додатках до них фактичних даних і передбачає виконання пошукових, пізнавальних, засвідчувальних та правозабезпечувальних операцій.

дістало подальший розвиток:

- обґрунтування, що у ст.ст. 66, 43, 43-1, 48, 49, 50, 51, КПК учасники процесу, а також будь-які громадяни мають право подавати не докази, а предмети і документи, тому запропоновано змінити редакцію вказаних норм і термін «докази» замінити на словосполучення «предмети і документи»;

- визначення змісту та правової природи витребування і подання предметів і документів, яке полягає у доведенні самостійності та універсальності цих способів збирання доказів;

- положення про доповнення ст. 97 КПК таким способом перевірки заяв і повідомлень про злочин, як подання предметів і документів заявником, посадовими особами підприємств, установ, організацій та будь-якими громадянами, а також передбачення можливості витребувати не лише необхідні документи, а й предмети;

- точка зору щодо необхідності розширення кола суб'єктів подання предметів і документів співробітниками органів дізнання;

- пропозиції щодо необхідності доповнення розділу 5 КПК «Докази» статтями 66-1, 66-2, які будуть регламентувати процесуальний порядок витребування і подання предметів і документів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані:

- у науково-дослідній сфері - для розробки науково обґрунтованих положень і рекомендацій щодо подальших досліджень у даному напрямку кримінально-процесуальної діяльності;

- у правотворчій діяльності - для вдосконалення чинного законодавства України, проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, інших нормативних та відомчих актів. Узагальнені пропозиції до проекту КПК України направлені до Верховної Ради України (вих. № 23/6105 від 26.09.2008 року) і визнані слушними і такими, що мають практичне значення (лист №30/10-609 (253972) від 30.12.2008р.).

- у практичній діяльності органів дізнання та досудового слідства - забезпечення діяльності практичних працівників органів дізнання і слідства при розслідуванні злочинів. Пропозиції й рекомендації, викладені у дисертації, прийняті й використовуються слідчим підрозділом лінійного відділу на ст.Херсон лінійного управління на Одеській залізниці УМВС України на залізничному транспорті (акт впровадження від 06.05.2008 р.), УМВС України в Херсонській області (акт впровадження від 23.07.2008р.), УМВС України Кіровоградській області (акт впровадження від 15.01.2009р.).

- у навчальному процесі - для підготовки фахівців юридичного профілю у вищих навчальних закладах, під час написання окремих розділів підручників і навчальних посібників з кримінально-процесуального права України, під час викладання курсів з дисциплін “Кримінальний процес”, “Дізнання в ОВС”, а також методичному забезпеченні практичної діяльності. (акт впровадження Херсонського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ від 21 січня 2008 року).

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження, що включено до дисертації, були оприлюднені на п'яти науково-практичних конференціях: «Актуальні проблеми взаємодії оперативних та слідчих підрозділів у протидії організованій злочинній діяльності» (м. Одеса, 2008 р.), «Процесуальне та організаційне забезпечення діяльності органів досудового слідства та дізнання в системі МВС України» (м. Сімферополь, 2008 р.), «Проблеми теорії і практики застосування норм права у кримінальному судочинстві» (м. Херсон, 2008 р.), «Інформаційне забезпечення розкриття та розслідування злочинів» (м. Луганськ, 2008 р.), «Практичні та прикладні проблеми розкриття, розслідування та попередження злочинів проти життя і здоров'я особи» (м.Херсон, 2008 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладено у чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, а також у трьох тезах виступів на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації складається зі вступу, трьох розділів, які містять сім підрозділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 249 сторінки, з них 30 сторінок - додатки (5 додатків) та 25 сторінок - список використаних джерел (269 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, ступінь наукової розробки проблеми дослідження, визначається мета та завдання, об'єкт і предмет дослідження, зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, розкривається наукова новизна одержаних результатів, їх теоретична та практична значущість, а також апробація і впровадження дисертації, емпірична база, структура роботи та її обсяг, відомості про опубліковані наукові праці.

Розділ 1 «Збирання доказів у кримінальному процесі» складається із двох підрозділів і присвячений дослідженню поняття кримінально-процесуального доказування, його структурних елементів та висвітленню способів збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу.

У підрозділі 1.1. «Сутність і значення збирання доказів у кримінальному процесі» досліджуються загальнонаукові передумови визначення сутності кримінально-процесуального доказування та з'ясування його структурних елементів.

Дисертант в ході досліджень схиляється до точки зору, що під кримінально-процесуальним доказуванням слід розуміти регламентовану законом пізнавально-практичну діяльність суб'єктів кримінального процесу зі збирання й закріплення у встановленій законом формі, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийняття на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування з метою встановлення істини у справі.

Обґрунтовується позиція, що найбільш правильним повинен бути поділ процесу доказування на елементи, а не на етапи чи рівні, оскільки цей процес нерозривний, в якому елементи можуть не лише чергуватися, але й періодично повторюватися. До елементів кримінально-процесуального доказування дисертант відносить: збирання, перевірка, оцінка й використання доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для законного, обґрунтованого й справедливого вирішення кримінальної справи.

Збирання доказів розглядається автором як елемент кримінально-процесуального доказування, який являє собою врегульовану кримінально-процесуальним законом діяльність уповноважених суб'єктів з виявлення й фіксації у процесуальних документах та додатках до них фактичних даних, яка передбачає виконання пошукових, пізнавальних, засвідчувальних та правозабезпечувальних операцій.

Підрозділ 1.2. «Способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу» присвячений дослідженню характерних ознак стадії порушення кримінальної справи і досудового розслідування і визначенню на цій основі особливостей збирання фактичних даних, які мають доказове значення. Способи збирання фактичних даних на стадії порушення кримінальної справи визначені законом з урахуванням вимог принципів публічності та недоторканності особистості. Відсутність в законі вказівок на підстави провадження перевірки заяв та повідомлень про злочини призводить до формування у правозастосовувача психологічної установки на обов'язковість виконання перевірочних дій. Так, у 92% вивчених кримінальних справ проводилась додаткова перевірка заяв і повідомлень про злочин. Вказано на необхідність закріплення на законодавчому рівні підстав для проведення перевірки заяв і повідомлень про злочин, що скоротить час від вчинення злочину до провадження досудового розслідування й, відповідно, надасть можливість застосувати всі передбачені законом засоби для встановлення необхідних фактичних даних.

Відстоюється позиція, що у стадії порушення кримінальної справи здійснюється кримінально-процесуальне доказування, яке має свої особливості, обумовлені завданнями даної стадії, специфікою предмета та межами доказування. З переходом справи у стадію досудового розслідування отримані докази або зберігають свою первинну форму або змінюють її у результаті застосування інших способів збирання фактичних даних. На стадії досудового розслідування відбувається розгорнуте кримінально-процесуальне доказування, в якому реалізується всі його елементи.

Розділ 2 «Витребування предметів і документів в системі способів збирання доказів» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюється за яких умов допустимо та доцільно збирати докази шляхом пред'явлення вимоги про їх надання, як оцінювати і яке доказове значення мають надані предмети і документи, які права та обов'язки мають особи, які беруть участь у даній процесуальній дії, у яких випадках і яким документом повинно бути це оформлено та досліджуються особливості витребування документів, які містять охоронювану законом таємницю.

У підрозділі 2.1. «Сутність і значення витребування предметів і документів як самостійного способу збирання доказів» досліджується правова природа та визначається місце витребування предметів і документів у системі інших способів збирання доказів.

Автором вказано, що законодавець у ч.1 ст.66 КПК України наділив особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду в справах, які перебувають у їх провадженні, правом вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб або громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані, але не визначив шляхів реалізації зазначеного права. Це слід визнати прогалиною у кримінально-процесуальному законі.

Дисертантом витребування предметів і документів визначено як самостійний спосіб збирання доказів, який являє собою процесуальну дію і має вираз у владній вимозі слідчого, органу дізнання, прокурора та суду про надання їм певних предметів і документів, яка кореспондує обов'язок підприємству, установі, організації, їх посадовим особам і громадянам надати такі предмети та документи. Вказаному способу збирання доказів притаманна своя специфіка: він може бути застосований у будь-якій стадії кримінального процесу і в ситуації, коли відсутня необхідність в подоланні протидії осіб, зацікавлених в викривленні істини, у разі відсутності обставин, що свідчать про можливість знищення, втрати, підроблення чи приховування необхідних предметів та документів або інших особливих обставин, що вимагають негайної виїмки цих об'єктів, у тому числі, у примусовому порядку.

Пізнанню обставин вчиненого злочину, яке здійснюється за допомогою витребування, притаманна спрямованість: від слідчого до суб'єкта - носія відомостей про обставини, які підлягають доказуванню. Автором наголошується на владному характері вимоги про витребування. Вказану позицію підтримують 58% опитаних слідчих ОВС, 82% оперативних працівників та 64% співробітників прокуратури.

Наголошується на тому, що для вирішення заяв і повідомлень про злочини доволі часто виникає потреба у витребуванні не лише документів, а й певних предметів. Тому запропоновано доповнити ст.97 КПК України наданням прокурору, слідчому, а також органу дізнання у разі необхідності перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення кримінальної справи права витребувати не лише необхідні документи, а й предмети.

Дисертантом доведено, що у кримінально-процесуальному законі необхідно визначити правові строки виконання вимог органів досудового розслідування, прокурора та суду щодо надання предметів і документів: в стадії порушення кримінальної справи - до трьох днів, а в стадії досудового розслідування - до п'ятнадцяти днів. Зазначено, що для кримінального процесу найбільш характерним є імперативний метод правового регулювання, відповідно до якого регулювання суспільних відносин, що виникають, розвиваються і припиняються у процесі розслідування кримінальних справ, здійснюється за схемою ”обов'язок-відповідальність”. Вказано на те, що для забезпечення виконання приписів кримінально-процесуальної норми повинні бути передбачені правові санкції відносно фізичних та юридичних осіб за невиконання ними вимог органів досудового розслідування, прокурора та суду щодо надання предметів і документів в порядку ст. ст. 66, 97, 426 КПК України.

У роботі визначено, що така процесуальна дія, як витребування предметів і документів, є самостійним способом збирання доказів, який не є похідним від певних слідчих дій і не є конкуруючим по відношенню до них і виступає як рівноправний та однопорядковий порівняно зі слідчими діями спосіб збирання доказів. На підтвердження своєї позиції автор вказує, що вказаний спосіб збирання доказів може бути застосований не лише при провадженні досудового розслідування, а й на стадії порушення кримінальної справи, а також при досудовій підготовці матеріалів у протокольній формі.

У підрозділі 2.2. «Процесуальний порядок і правова регламентація витребування предметів і документів» висвітлюється у якій процесуальній формі можуть бути реалізовані операції, з яких складається витребування.

Аналізуючи діючий кримінально-процесуальний закон, дисертант приходить до висновку, що окрім загального дозволу уповноваженим органам на витребування певних матеріалів конкретних приписів щодо процесуальної форми вказаної діяльності в законі немає.

Порядок витребування предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані, автором визначений наступним чином: 1) складання вимоги про пред'явлення певних предметів або документів; 2) направлення вимоги відповідній особі або до підприємства, установи, організації чи посадовій особі; 3) виконання вимоги і доставляння витребуваного об'єкта адресату; 4) отримання особою, яка вимагала пред'явлення, предмета або документа; 5) відображення факту доставки об'єкта та його індивідуальних ознак у відповідному протоколі; 6) приєднання об'єкта до справи (відразу або після додаткових дій по встановленню його належності та допустимості).

Обґрунтовується положення про те, що вимога про пред'явлення предмета або документа громадянам може бути заявлена як усно, так і письмово, а підприємствам, установам, організаціям та посадовим особам - лише у письмовій формі.

Доведено, що порядок документування факту надання витребуваних об'єктів повинен залежати від об'єкту, який надається. Дисертантом запропоновано оформляти вказану процесуальну дію протоколом передачи витребуваного предмета (документа) та розроблено зразок даного протоколу. Відстоюється позиція, що поняті можуть бути присутніми при наданні витребуваних предметів і документів, коли це визнає за необхідне уповноважена особа або коли про це заявила клопотання особа, яка подає предмети (документи).

У підрозділі 2.3 “Особливості витребування документів, що містять охоронювану законом таємницю” визначається, що кримінально-процесуальним законодавством встановлено гарантії охорони наступних видів професійної таємниці: адвокатської таємниці; лікарської таємниці; таємниці вчинення нотаріальних дій; таємниці сповіді; таємниці діяльності психолога та банківської таємниці. Охорона професійної таємниці становить собою комплекс правових заходів, спрямованих на запобігання розголошенню професійної таємниці, зокрема, організацію спеціального діловодства з документами, що містять конфіденційну інформацію.

Висвітлюється різниця між розкриттям та розголошенням професійної таємниці. Розголошення професійної таємниці стосується випадків, коли особа розкриває таємницю у порушення норм діючого законодавства, а розкриття професійної таємниці, як правомірна правова дія, може відбуватися виключно на підставах та в порядку, передбачених законодавством.

Автором, на основі проведеного комплексного аналізу чинного законодавства, було з'ясовано, що є предметом кожного виду вказаних професійних таємниць, окреслено коло суб'єктів, на яких законом покладено обов'язок їх збереження, досліджені підстави, коло суб'єктів, уповноважених на отримання відповідної інформації, та визначено в яких межах, при яких умовах і у якому порядку зазначені вище суб'єкти в процесі кримінально-процесуального доказування мають право отримувати документи, що містять відомості, які становлять професійну таємницю.

Вирішуючи питання про наявність у державного органу та його посадових осіб права на отримання інформації, яка містить професійну таємницю, необхідно керуватися спеціальними нормативними актами, що визначають статус та регламентують діяльність відповідних суб'єктів.

Розділ 3 “Подання предметів і документів в системі способів збирання доказів” складається з двох підрозділів, у яких досліджується сутність і значення подання предметів і документів, з'ясовується місце вказаного прийому у системі способів збирання доказів та визначається процесуальна форма.

У підрозділі 3.1 “Сутність і значення подання предметів і документів як самостійного способу збирання доказів” дисертантом зазначено, що право подавати докази виступає складовою частиною правового статусу учасників процесу, гарантією захисту їх прав і законних інтересів і можливістю прийняти участь у процесі доказування, а для громадян та посадових осіб, які не являються учасниками процесу, засобом реалізації морального і службового обов'язку. При аналізі подання встановлений взаємозв'язок між мотивами подання певних матеріалів і функціями учасників процесу. Цей зв'язок впливає на коло поданих об'єктів, їх відношення до елементів предмета доказування і враховується при оцінці та перевірці наданого.

Подання предметів і документів автором визначено, як спосіб збирання доказів, який являє собою процесуальну дію і має вираз у добровільній передачі учасниками процесу, посадовими особами підприємств, установ, організацій, а також будь-якими громадянами предметів і документів, які, на їхню думку, мають значення для справи і виступає як можливість реалізації ними права приймати участь у кримінально-процесуальному доказуванні. Спрямованість пізнання обставин скоєння злочину йде від носія відомостей до слідчого, а не навпаки, як це має місце при проведенні слідчих дій. Праву осіб, названих у ч. 2 ст. 66 КПК України відповідає обов'язок уповноваженої особи вирішити питання про прийняття або неприйняття наданих об'єктів та визначити їх належність до справи.

Незважаючи на те, що ініціатива у поповненні доказового матеріалу виходить від особи, яка володіє предметом або документом, який, на її думку, має значення у справі, це не змінює характеристики збирання доказів як системи дій, що провадяться правомочними державними органами з метою формування доказів. Ввести в справу доказову інформацію, наділену формою показань, висновків експертів, документів, речових доказів тощо, може тільки особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд. Отже подання уповноваженій особі певних предметів і документів, ще не означає появи в ній доказів. Тому у ст.ст. 66, 43, 43-1, 48, 49, 50, 51, КПК України запропоновано термін «докази» замінити на словосполучення «предмети і документи».

Доведено, що подаватися можуть лише предмети або документи, а не усна інформація. Надані предмети або документи вводяться до кримінального процесу лише у якості речових доказів або документів.

Обґрунтовується необхідність розширення кола суб'єктів подання співробітниками органу дізнання, яких слід віднести до спеціальних суб'єктів подання предметів і документів, які можуть встановити необхідні по справі фактичні дані.

Враховуючи можливість застосування даного прийому на стадії порушення кримінальної справи, запропоновано доповнити ст.97 КПК ще одним способом перевірки заяв і повідомлень про злочин - подання предметів і документів заявником, посадовими особами підприємств, установ, організацій та будь-якими громадянами.

У підрозділі 3.2 “Процесуальний порядок і правова регламентація подання предметів і документів” розглянуті питання, пов'язані з відбиттям у кримінальній справі процесу й результатів подання предметів і документів.

Автор вказує на те, що подання предметів і документів має складну структуру, яка включає наступні взаємопов'язані елементи: а) повідомлення відомостей слідчому (суду) про перебування предметів та документів у певному місці; б) доставляння слідчому (суду) учасником процесу, представником установи, підприємства, організації, а також будь-яким громадянином предмета або документа; в) відображення у документах справи факту надання об'єкта, обставин його виявлення та індивідуальних ознак; г) внесення клопотання про приєднання наданого об'єкту до справи; д) розгляд клопотання; е) прийняття рішення про приєднання до справи наданого матеріалу або повернення його володільцю.

Доведено, що критерієм допустимості предметів і документів, наданих уповноваженій особі і прийнятих у відповідності з вимогами ч.2 ст. 66 КПК, є не тільки допит осіб, які надали матеріальні об'єкти, а й результати перевірки наданого за допомогою інших слідчих дій.

Зазначено, що процесуальний порядок провадження і документування подання предметів і документів, повинен залежати від того, що надається. У випадках, коли подаються предмети і документи, які мають ознаки речових доказів, складається протокол подання предметів (документів), у якому буде відбитий факт добровільної передачі предметів і документів, повідомлені необхідні відомості, які важливі для оцінки їх як доказів, а також заявлене клопотання про приєднання наданого об'єкту до справи. Визнавши предмет (документ) належним до справи, шляхом провадження певних слідчих дій, посадова особа: а) проводить огляд наданого об'єкту в порядку ст.ст. 190, 191 КПК України; б) виносить постанову про приєднання даного об'єкту до справи у якості речового доказу. У тих випадках, коли особа або орган, уповноважений поводити розслідування, визнає, що наданий предмет (документ) не має значення для справи і не є вилученим з обігу, то він повертається володільцю, після чого складається мотивована постанова про відмову в задоволенні клопотання про приєднання наданого об'єкту до справи у якості доказу. Надання документів не потребує документального оформлення.

Вирішення питання залучення понятих при документуванні подання певних матеріалів слід залишити на розсуд слідчого. Якщо в кримінальній справі досягнуті межі доказування, то участь понятих є не обов'язковою. Коли в кримінальній справі є дефіцит доказової інформації, а також у випадку, коли про це заявляють клопотання особи, які подають певні предмети (документи), участь понятих є обов'язковою.

ВИСНОВКИ

Відсутність правової регламентації витребування та подання предметів і документів, які можуть встановити необхідні у справі фактичні дані негативно впливає на судову і слідчу практику.

Визначено, що витребування предметів і документів представляє собою спосіб збирання доказів, який полягає у владній вимозі слідчого, органу дізнання, прокурора та суду про надання їм певних предметів і документів, яка кореспондує обов'язок підприємству, установі, організації, їх посадовим особам і громадянам надати такі предмети та документи у передбачений законом строк.

Доведена необхідність визначення у КПК правових строків виконання вимог органів досудового розслідування, прокурора та суду щодо надання предметів і документів в стадії порушення кримінальної справи - до трьох днів, в стадії досудового розслідування - до п'ятнадцяти днів, а також обґрунтована необхідність передбачення правових санкцій відносно фізичних та юридичних осіб за невиконання ними вимог органів досудового розслідування, прокурора та суду щодо надання предметів і документів в порядку ст.ст. 66, 97, 426 КПК.

Визначено, що подання предметів і документів полягає у добровільній передачі учасниками процесу, посадовими особами підприємств, установ, організацій, а також будь-якими громадянами предметів і документів, які, на їхню думку, мають значення для справи і яка кореспондує обов'язок уповноваженій особі вирішити питання про прийняття наданого.

Запропоновано диференційний підхід до визначення процесуальної форми витребування та подання, відповідно до якого порядок вчинення зазначених процесуальних дій повинен залежати від об'єкту який витребується або подається.

Визначено, що витребування та подання предметів і документів за своєю конструкцією більш просте, ніж слідчі дії, і це знайшло відображення у менш детальній регламентації порядку їх проведення. Разом з тим, вказані способи збирання доказів не є похідним від певних слідчих дій і не є конкуруючим по відношенню до них, а виступають як рівноправні та однопорядкові порівняно зі слідчими діями способами збирання доказів і мають універсальний характер, тому що можуть використовуються не лише на стадії досудового розслідування, а й на стадії порушення кримінальної справи і при проваджені досудової підготовки матеріалів у протокольній формі.

Доведено, що ототожнення витребування та подання предметів і документів неправомірно. Вказані способи збирання доказів мають складну структуру, яка складається із ряду взаємопов'язаних елементів і є різною для кожного з цих способів.

Запропоновано перелік перевірочних дій, передбачених ст. 97 КПК доповнити правом уповноважених посадових осіб приймати від громадян, посадових осіб установ, підприємств, організацій предмети й документи, які, на їхню думку, можуть мати значення для вирішення заяв і повідомлень про злочин, а також передбачити право осіб, уповноважених розглядати заяви та повідомлення про злочин, витребувати не лише необхідні документи, а й предмети.

Аргументована необхідність доповнення розділу 5 КПК України «Докази» статтями 66-1, 66-2, які будуть регламентувати процесуальний порядок витребування і подання предметів і документів та запропоновано авторську редакцію вказаних статей. Розроблено зразки процесуальних документів, які буде доцільно використовувати при провадженні вказаних процесуальних дій.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Астапенко О.В. Допустимість доказів при їх оцінці у ході кримінально-процесуального доказування / О.В. Астапенко // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - №10 - С.144-146.

2. Астапенко О. В. Поняття кримінально-процесуального доказування і його структурні елементи / О.В. Астапенко // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - №5 - С.155-158.

3. Астапенко О. В. Процесуальний порядок і правова регламентація подання доказів в порядку ч.2 ст.66 КПК України / О.В. Астапенко // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - №12 - С.148-152.

4. Астапенко О. В. Витребування предметів і документів на досудових стадіях кримінального процесу / О.В. Астапенко // Науковий вісник Академії муніципального управління, Серія «Право» Вип. 1(3) - К.: Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління, 2007. - С.138-148.

5. Астапенко О. В. Процесуальна форма витребування предметів і документів у порядку ч.1 ст.66 КПК України / О.В. Астапенко // Право України. - 2008. - №1 - С.92-96.

6. Астапенко О. В. Використання результатів оперативно-розшукової діяльності у процесі кримінально-процесуального доказування: проблеми теорії і практики / О.В. Астапенко // Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції: [«Актуальні проблеми взаємодії оперативних та слідчих підрозділів у протидії організованій злочинній діяльності»], Одеса, 18 квітня 2008 р. - Одеса, 2008. - С.210-214.

7. Астапенко О. В. Витребування предметів і документів в порядку ч.1 ст. 66 КПК України потребує законодавчого врегулювання. / О.В. Астапенко // Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції: [«Процесуальне та організаційне забезпечення діяльності органів досудового слідства та дізнання в системі МВС України»], Сімферополь, 17 травня 2008 р. - Сімферополь, 2008. - С.58-64.

8. Астапенко О. В. Витребування та подання предметів і документів в порядку ст.66 КПК України: порівняльний аналіз. / О.В. Астапенко // Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції: [«Проблеми теорії і практики застосування норм права у кримінальному судочинстві»], Херсон, 25 квітня 2008 р. - Херсон, 2008. - С.32-38.

АНОТАЦІЯ

Астапенко О.В. Витребування та подання предметів і документів як способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність. - Національна академія прокуратури України. - Київ, 2009.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню проблем витребування та подання предметів і документів на досудових стадіях кримінального процесу. Сформульовані поняття витребування та подання предметів і документів, а також розкривається їх юридична природа. Проводиться аналіз правовідносин, які виникають в результаті вчинення цих процесуальних дій, визначаються права та обов'язки сторін. Визнано, що відсутність правової регламентації названих способів збирання доказів негативно впливає на судову і слідчу практику. Зроблено висновок про універсальність витребування та подання як окремих способів збирання доказів. Доведено відмінність витребування від подання і вказано на самостійність кожного із цих способів збирання доказів. Обґрунтовано й сформульовано пропозиції щодо вдосконалення норм чинного кримінально-процесуального законодавства з питань збирання доказів. Розроблено зразки процесуальних документів, які доцільно складати за результатами провадження вказаних процесуальних дій.

Ключові слова: способи збирання доказів, процесуальна дія, слідча дія, витребування та подання предметів і документів.

АННОТАЦИЯ

Астапенко А.В. Истребование и представление предметов и документов как способы собирания доказательств на досудебных стадиях уголовного процесса. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09 - уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность. - Национальная академия прокуратуры Украины. - Киев, 2009.

Диссертация посвящена комплексному исследованию проблем истребования и представления предметов и документов на досудебных стадиях уголовного процесса. Сформулированы понятия истребования и представления доказательств. Раскрывается содержание и специфика этих способов собирания доказательств. Выясняется связь этой деятельности с функциями участников процесса. Исследуется правовая природа истребования и представления, при каких условиях целесообразно и допустимо собирать доказательства указанными способами, как оценивать и какое доказательственное значение имеют полученные предметы и документы. Проводится анализ правоотношений, которые возникают в результате истребования и представления доказательств, определяются права и обязанности сторон. Обосновывается необходимость расширения круга субъектов, которые представляют определенные предметы и документы по собственной инициативе или по требованию следственных органов. Признано недостатком законодательства отсутствие правовой регламентации названных способов собирания доказательств. Сделан вывод об универсальности данных процессуальных действий. Указывается на различие истребовния и представления предметов и документов и недопустимость их отождествления, в виду того, что они имеют сложную структуру, состоящую из ряда взаимосвязанных элементов, которые являються разными для каждого из этих способов. Выделены особенности истребования документов, которые содержат тайну, охраняемую уголовно-процессуальным законом.

Обоснованы и сформулированы авторские дополнения и уточнения к определенным нормам уголовно-процессуального закона, разработаны образцы процессуальных документов, которые можно использовать в следственно-судебной практике при производстве указанных процессуальных действий.

Ключевые слова: способы собирания доказательств, процессуальное действие, следственное действие, истребование и представление предметов и документов.

Размещено на Allbest.ru