Інститут видачі злочинців в угодах держав СНД: проблеми та перспективи

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

12.00.11 - Міжнародне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Інститут видачі злочинців в угодах держав СНД: проблеми та перспективи

Філяніна Людмила Анатоліївна

Київ 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі конституційного та міжнародного права в Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор

ТИМЧЕНКО Леонід Дмитрович,

Науково-дослідний центр з проблем оподаткування Державної податкової служби України,

начальник відділу вивчення міжнародного досвіду в сфері оподаткува

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент

АНТИПЕНКО Володимир Федорович,

Інститут міжнародних відносин

Національного авіаційного університету МОН України,

завідувач кафедри міжнародного права

кандидат юридичних наук, доцент

МАЦКО Анатолій Степанович,

Український державний університет фінансів

та міжнародної торгівлі, професор кафедри міжнародного права

Захист відбудеться 19 травня 2011 р. о 13.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.867.01 в Інституті законодавства Верховної Ради України (04053, м. Київ, провулок Несторівський, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України (04053, м. Київ, провулок Несторівський, 4).

Автореферат розісланий 18 квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої радиО.М. Биков

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. На зламі ХХ - ХХІ ст. країни - учасниці Співдружності Незалежних Держав (далі - СНД, Співдружність) проводять конституційні реформи, створюють нові правові інститути, стимулюють дотримання прав людини, спільно координують діяльність щодо боротьби зі злочинністю. Злочинність є тим соціально негативним явищем, яке держави можуть подолати спільними зусиллями. Саме ця мета є одним з пріоритетів їх національної та міжнародної політики. Для досягнення поставлених цілей у даному напрямку держави СНД намагаються створити дієву систему протидії злочинам та розшуку осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння, удосконалюючи інститут видачі злочинців (екстрадиції). Цей правовий інститут є одним із найстаріших у світі, за допомогою якого держави дотепер здійснюють правову допомогу, а саме ? видачу особи, котра скоїла злочин. В умовах інтеграції та глобалізації даний інститут потребує перегляду та удосконалення відповідно до сучасних норм міжнародного та національного права.

Актуальність теми зумовлюється необхідністю виконання Україною міжнародних зобов'язань щодо забезпечення гармонізації національного законодавства держав СНД з питань екстрадиції. Наша держава є учасницею багатох універсальних та регіональних міжнародних договорів, що регулюють інститут видачі злочинців і, дотримуючись основних принципів міжнародного права, прийняла на себе зобов'язання сумлінно виконувати діючи міжнародні договори.

Важливість даної проблематики обумовлена участю України у міжнародно-правовій співпраці щодо зміцнення правопорядку. Сучасний етап державотворення засвідчує відсутність у вітчизняній юридичній науці монографічних праць, присвячених інституту видачі злочинців у рамках СНД. Виникає нагальна потреба у спеціальних дослідженнях з метою вироблення виваженої і збалансованої позиції держав Співдружності для забезпечення невідворотності покарання осіб, які вчинили злочин.

Питання міжнародно-правового співробітництва щодо видачі злочинців розглядалися ученими в межах кримінального, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального права і, значно рідше, міжнародного права.

Науково-теоретичну основу дослідження склали праці російських та радянських учених у галузі міжнародного та суміжних галузей права: С. Беді, І. Бліщенка, Л. Галенської, І. Карпеця, Ф. Мартенса, І. Фойницького, які розглядали питання виникнення та розвитку правового інституту міжнародного співробітництва держав у кримінальних справах, формували теоретичну базу даного інституту.

Нормативно-правове регулювання видачі злочинців, його теоретичні й практичні аспекти були предметом дослідження: Р. Валєєва, Ю. Васильєва, В. Волженкіної, І. Лукашука, Д. Нікольського, В. Панова, Л. Опенгейма, Ю. Решетова, Н. Сафарова, М. Шаргородського, Р. Шаріфулліна та інш.

Проблемам інституту надання міжнародної правової допомоги та здійснення співробітництва щодо протидії міжнародній злочинності присвячені наукові праці: В. Антипенка, В. Березняка, О. Виноградової, С. Вихриста, А. Войціховського, А. Волеводза, В. Гребенюка, Н. Зелінської, О. Київець, О. Калганової, Ф. Кожевникова, Є. Коровіна, Л. Лазутіна, І. Лукашук, А. Маланюка, А. Мацка, В. Міленчука, Л. Моджоряна, С. Нестеренко, В. Смеліка, М. Смирнова, В. Тертишника.

Актуальні питання імплементації міжнародних норм у національне законодавство розглядались вітчизняними ученими: В. Денисовим, А. Дмитрієвою, В. Евінтовим, О. Копиленком, В. Опришком, Л. Тимченком та інш.

Водночас, питання інституту видачі злочинців у міжнародному праві в цілому та в угодах СНД зокрема висвітлюються фрагментарно або ж у межах авторської проблематики.

Все це вимагає подальшого розвитку не тільки теорії видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння, а й вдосконалення практики її реалізації в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до п. 4 та п. 13 Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.2006 р. № 1767; наказу МВС України «Про затвердження пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергової розробки і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 років» від 05.07.2004 р. №755. Тема дисертації була затверджена Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ від 09.02.2001 р. (протокол № 2).

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у формулюванні правових, теоретичних та процедурних основ, пов'язаних із реалізацією інституту видачі злочинців в угодах держав СНД та розробці науково обґрунтованих пропозицій для їх удосконалення.

Реалізація мети зумовила необхідність вирішення завдань, спрямованих на:

визначення основних етапів виникнення, становлення і розвитку інституту видачі злочинців та розробку шляхів розв'язання актуальних питань міжнародно-правового й національного регулювання видачі злочинців;

розкриття особливостей інституту видачі злочинців у міжнародному праві, таких як: наявність не менше двох сторін; учасники процедури видачі; зобов'язання видачі; екстрадиційність злочину;

тлумачення змісту поняття «видача злочинців» та формулювання авторської дефініції;

розгляд питань гармонізації норм національного законодавства України з міжнародно-правовими нормами, що регулюють видачу осіб, які скоїли злочин, та окреслення шляхів їх розв'язання;

характеристику правових підстав видачі злочинців згідно з міжнародними договорами України та держав-учасниць СНД; їх класифікація; видача злочинець законодавство

визначення відповідності норм законодавства України міжнародним договірним зобов'язанням щодо видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння;

встановлення специфіки процедури видачі злочинців, її етапів та виокремлення ознак, які свідчать про примат міжнародного або національного права в процесуальному регулюванні екстрадиційних відносин;

підвищення ефективності співробітництва держав СНД у процесі видачі обвинувачених, підсудних для притягнення до кримінальної відповідальності та засуджених осіб для відбуття покарання;

формулювання теоретичних положень і практичних рекомендацій, спрямованих на розвиток теорії міжнародного права, вдосконалення норм міжнародного права і національного законодавства, практики їх застосування та підвищення ефективності роботи правоохоронних органів України.

Об'єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, що виникають у процесі видачі обвинувачених, підсудних для притягнення до кримінальної відповідальності та засуджених осіб для відбуття покарання за скоєння суспільно небезпечних діянь.

Предмет дослідження - проблеми реалізації інституту видачі злочинців, закріпленого в угодах СНД та перспективи їх розв'язання.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації складають загальнонаукові і спеціальні методи пізнання: діалектичний метод забезпечив дослідження інституту видачі злочинців у розвитку та взаємозв'язку з іншими інститутами міжнародного права; історико-правовий - використано для характеристики процесів становлення та розвитку інституту видачі злочинців; за допомогою формально-логічного методу аналізу було з'ясовано ознаки інституту видачі злочинців, а також проведено класифікацію принципів зазначеного інституту, міжнародних договорів, які регулюють суспільні відносини щодо екстрадиції та кримінальних справ, по яким надається правова допомога, що передбачає видачу злочинців; метод синтезу забезпечив розкриття змісту понять, які складають предмет досліджуваної теми («видача злочинців (екстрадиція)», «екстрадиційний злочин»), а також формулювання відповідних висновків; спеціально-юридичний метод дозволив розкрити зміст нормативно-правових приписів, закріплених у міжнародних договорах та нормативно-правових актах України, використаних автором при підготовці дисертації; за допомогою порівняльно-правового методу було з'ясовані відмінності у правовому регулюванні суспільних відносин щодо видачі злочинців, здійснюваному за допомогою Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. й Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 р. та інші.

Емпіричну основу дослідження склали узагальнення практики Міністерства внутрішніх справ України щодо надання ним міжнародної правової допомоги на стадії розслідування кримінальних справ, під час виконання вироків суду та здійснення видачі (екстрадиції) злочинців; Національного центрального бюро Інтерполу в Україні щодо здійснення обміну інформації у різних напрямках співробітництва в боротьбі зі злочинністю; Генеральної прокуратури України щодо розгляду та виконання запитів про надання міжнародної правової допомоги.

Нормативно-правовою базою дисертації є Конституція України, нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств, міжнародно-правові документи з питань видачі осіб, які скоїли злочин, а саме: загальні міжнародні договори про боротьбу з окремими видами злочинів, що містять положення про видачу злочинців; регіональні угоди про видачу злочинців та надання правової допомоги (Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р., Конвенція про правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.), а також двосторонні договори про надання правової допомоги у кримінальних справах та міжвідомчі угоди про правову допомогу та співробітництво між Генеральною прокуратурою України та аналогічними правоохоронними органами інших держав-учасниць СНД, нормативно-правові акти України, спрямовані на протидію злочинності та видачу осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння з погляду їх відповідності міжнародно-правовим зобов'язанням нашої держави.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є одним із перших в Україні комплексним дослідженням інституту видачі злочинців в угодах держав СНД в аспекті співвідношення міжнародного та національного права.

Наукова новизна роботи полягає в розробці і формулюванні ряду нових у теоретичному і практичному аспектах положень, а саме:

вперше:

проведено порівняльний аналіз Конвенції про правову допомогу та правові відносини у сімейних, цивільних та кримінальних справах 1993 р й Конвенції про правову допомогу та правові відносини у сімейних, цивільних та кримінальних справах 2002 р. і вмотивовано необхідність прискорення введення останньої в національне законодавство України;

аргументовано виокремлення спеціального суб'єкта екстрадиційних відносин, а саме особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння;

обґрунтовано необхідність визначення таких спеціальних (галузевих) принципів інституту видачі злочинців, як: невидача громадян своєї держави, невідворотність покарання, захист прав громадян за кордоном, співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, взаємоповага до вимог внутрішнього законодавства країн та відповідних супровідних процедур, диференціація джерел, обґрунтованість запиту, спеціалізація;

запропоновано авторський варіант алгоритму діяльності правоохоронних органів держав СНД із застосуванням можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні щодо розгляду і прийняття рішень у запитах про видачу, що дозволяє визначити порядок їх дій виходячи з ситуації, який відповідає чинному законодавству України та її міжнародним договорам;

удосконалено:

підхід щодо виокремлення ознак поняття «видача злочинців», а саме: скоєння особою суспільно небезпечного діяння, за яке настає відповідальність відповідно до національного кримінального законодавства обох держав та на основі міжнародного договору між державами, що домовилися про це; наявність клопотання про видачу конкретної особи для притягнення її до кримінальної відповідальності або для приведення у виконання обвинувального вироку суду, що набув чинності;

перелік підстав, що є підґрунтям для видачі або невидачі злочинців з позиції співвідношення міжнародного та національного права;

умови видачі особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, зокрема, такі, як екстрадиційність злочину, наявність клопотання про видачу особи, яка скоїла злочин; наявність копії постанови про взяття під варту або вироку суду, що набув чинності (виписку з вироку), відносно даної особи, при яких здійснюється процедура видачі;

дістало подальший розвиток:

характеристика багатосторонніх та двосторонніх договорів щодо видачі особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння;

детальніше, аніж у раніше запропонованих у науковій літературі підходах, розкрито умови видачі злочинців.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в ході дослідження висновки, положення та пропозиції є певним внеском до теорії й практики міжнародного права і можуть бути використані у:

правозастосовній діяльності: для вирішення питань щодо видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння (акт впровадження Методичних рекомендацій з питань затримання та видачі правопорушників, міграційної політики, захисту прав біженців та шукачів притулку в діяльність СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області від 11.01.2010 р.);

науковій діяльності: при подальшому дослідженні інституту видачі злочинців, зокрема, не тільки міжнародно-правових аспектів, а й інших галузей права;

навчальному процесі: при розробці навчальних програм, методичних рекомендацій та текстів лекцій до дисципліни «Міжнародне право», «Кримінальне право» та «Міжнародне кримінальне право» (акт впровадження Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 16.12.2009 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертації оприлюднені на засіданнях кафедри конституційного та міжнародного права в Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ та у виступах автора на міжнародних науково-практичних конференціях: 1) «Проблеми професійної підготовки слідчих» (Дніпропетровськ, 27 квітня 2007 р.); 2) «Актуальні проблеми протидії незаконному обігу наркотичних засобів і психотропних речовин у сучасних умовах» (Дніпропетровськ, 12 жовтня 2007 р.); 3) «Права людини: теорія, реальність, перспективи» (Дніпропетровськ, 5 грудня 2008 р.) та науково-практичному семінарі «Актуальні проблеми протидії злочинності в Україні» (Дніпропетровськ, 21 березня 2008 р.).

Публікації. Основні теоретичні й практичні результати дисертації викладено у п'яти наукових статтях, опублікованих у виданнях, що визначені ВАК України як фахові з юридичних наук, та чотирьох тезах доповідей.

Структура дисертації. Структура роботи обумовлена її предметом, метою та завданнями дослідження, а також логікою і послідовністю розкриття теми дослідження, викладення його результатів. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які містять у собі шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 212 сторінок, з яких основний текст - 184 сторінки, додатки - 9 сторінок, список використаних джерел, який охоплює 186 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробки, мета і завдання роботи, визначаються методологічна основа та науково-пізнавальна база, а також основні положення, що виносяться на захист, розкривається наукова новизна й практичне значення результатів дослідження.

Розділ 1. «Теоретичні та правові засади інституту видачі злочинців у міжнародних відносинах держав СНД» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Формування інституту видачі злочинців у міжнародному праві» на основі комплексного аналізу здійснено системний огляд поглядів, думок, ідей вчених-правознавців, які в своїх роботах у різних аспектах розглядали процес становлення інституту видачі злочинців.

Стверджується, що генезис даного інституту проходив паралельно з розвитком самого міжнародного права та охоплював усі історичні типи суспільства. Визначено етапи формування інституту видачі злочинців:

1) Стародавній світ (IV-III тис. до н.е. - V ст. н.е.). Характерною рисою цієї епохи була регіональність, обумовлена насамперед локальними економічними зв'язками, що охоплювали головним чином невеликі географічні райони. Так, у Давньому Єгипті ніколи не видавали злочинців, але обов'язково виганяли їх за межі країни. Виключенням були випадки видачі злочинців за договором єгипетського фараона Рамзеса ІІ з хетським царем Хаттусілі ІІІ. Видача широко застосовувалася до рабів-утікачів у Греції й у Римській імперії. Проте, на думку автора, яким би не був обмеженим взаємозв'язок держав, він реально існував, проявляючись у різноманітних угодах держав, у тому числі і в галузі видачі злочинців.

2) Середні віки (V-XVII ст.) характеризувалися тим, що особи, які скоїли злочин, видавалися досить рідко. Традиційно феодальні держави Західної Європи того часу обмежували застосування інституту видачі звичаєм покріпачення всіх іноземців, що прибували в країну без належного дозволу або пробули в ній більше одного року.

3) Новий час (період розбудови буржуазного суспільства, XVIII - поч. XX ст.) відзначався інтенсивним співробітництвом держав щодо виявлення та припинення злочинів. Держави почали укладати двосторонні та багатосторонні договори, предметом яких була саме видача правопорушників. Даний інститут отримав правове обґрунтування, і видача стала необхідним засобом здійснення політики в сфері кримінальної юрисдикції кожної суверенної держави. Водночас, кожна держава керувалася нормами власного кримінального законодавства.

4) Перша половина ХХ ст. (період двох світових війн). Важливими подіями в історії початку та середини ХХ ст. є Перша та Друга світові війни, які призвели до зміни суспільного й політичного устрою в державах, демократичних трансформацій, а також перетворення і проведення економічних реформ. Отже, все це вплинуло на розвиток правових інститутів України та пріоритетів у міждержавному співробітництві щодо протидії злочинності.

5) В умовах біполярного світу (50 - 80 р. ХХ ст.) укладалися договори про правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах, які включали видачу злочинців властиву для соціалістичних держав. Ці договори визначали обсяг та форми такої допомоги, можливість видавати одна одній осіб які, скоїли злочин та знаходяться на території держав, що домовилися про це, для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку суду. Водночас, вони не містять норм що, безпосередньо регулюють процесуальне положення та статус осіб, яких видають. Деякі договори мають лише окремі норми такого порядку. Не знайшли врегулювання ці питання і в міжнародних договорах Української РСР.

6) Сучасний період характеризується підписанням багатосторонніх та двосторонніх міжнародних договорів, що направлені на правову допомогу та співробітництво між державами задля подолання всіх проявів злочинності та для забезпечення одного з принципу - «aut dedere aut judicare».

Зроблено висновок, що кожна з історичних епох була відбитком свого часу і тому інститут видачі злочинців, як і багато інших інститутів міжнародного права, розвивався в рамках взаємовідносин між державами. З часом удосконалювалися джерела даного інституту, в основу яких покладені загальновизнані принципи міжнародного права. Водночас, відсутність гармонізованого законодавства створює серйозні проблеми для подальшого процесу інтеграції, підготовки договорів і угод щодо взаємодії держав у видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння.

На підставі проведеного аналізу з урахуванням підходів та галузей, в яких проводилися дослідження тлумачення терміна «видача злочинців», ми дійшли висновку, що держави здійснюють співробітництво щодо видачі не всіх осіб, а тільки тих, які скоїли суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законодавством держави, і тому було б доцільно законодавцем закріпити термін «видача особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння» або «екстрадиція».

Аналізуючи основні ознаки поняття «видача злочинців», запропоновано авторську дефініцію, а саме: це акт правової допомоги, що здійснюється відповідно до положень спеціальних міждержавних договорів та національних норм кримінального, кримінально-процесуального законодавства держав-учасниць договорів та передбачає видачу або передачу під юрисдикцію держави-ініціатора фізичної особи, котра скоїла екстрадиційний злочин, для здійснення правосуддя чи виконання обвинувального вироку стосовно неї.

Основними ознаками інституту видачі злочинців (екстрадиції) у міжнародному праві є: 1) наявність не менше двох сторін: сторони, яка запитує, та сторони, яка приймає запит - контрагент, що досягли згоди; 2) суб'єкт (учасник) процедури видачі - держава, що є стороною у міжнародному договорі та спеціальний суб'єкт - особа, котра скоїла злочин, а саме: обвинувачений у вчиненні злочину, засуджений за вчинений злочин до позбавлення волі, але така, що не відбула покарання за вироком суду, особа, яка відбула тільки частину покарання; 3) зобов'язання видачі, що виникає тільки при наявності відповідного двостороннього або багатостороннього договору між зацікавленими державами, що набув чинності; 4) екстрадиційність злочину, тобто питання про видачу особи виникає тільки при скоєнні нею суспільно небезпечного діяння, що визнається кримінальним законодавством кожної з держав, які домовились про її проведення.

У підрозділі 1.2. «Сучасний стан міжнародного співробітництва держав СНД з питань видачі злочинців» досліджується питання співробітництва держав Співдружності в сучасних умовах щодо видачі осіб, які скоїли злочин. Об'єктами дослідження стали сучасні міжнародні договори України.

На підставі розгляду та аналізу договорів встановлено, що існують прогалини, які необхідно вирішувати на законодавчому рівні. Для їх усунення пропонується: прискорити здійснення внутрішньодержавних процедур, необхідних для набуття чинності Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 р., Конвенції про передачу засуджених до позбавлення волі для подальшого відбування покарання 1998 р., Угоди про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі зі злочинністю 1998 р.

Зроблено висновок, що ефективність співробітництва у видачі злочинців значною мірою залежить від бажання та можливостей держав-учасниць СНД та інших країн до взаємної співпраці. Для цього необхідно максимально удосконалювати законодавство країн щодо зближення дій у співробітництві не тільки на рівні держав та урядів СНД, але й на рівні відповідних правоохоронних структур.

У підрозділі 1.3. «Регіональне міжнародне співробітництво у галузі боротьби зі злочинністю (на прикладі Європи)» розглядаються питання міжнародного співробітництва держав у регіональних міжнародних організаціях, а саме Раді Європи та Європейському Союзі.

Встановлено, що співробітництво у галузі боротьби зі злочинністю базується на основних і спеціальних (галузевих) принципах співробітництва держав. До основних принципів належать: незастосування сили або погрози силою, вирішення міжнародних спорів мирними засобами, невтручання у внутрішні справи держав, суверенної рівності держав. До спеціальних принципів - невидача громадян своєї держави, невідворотність покарання, захист прав громадян за кордоном, співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю, взаємоповага до вимог внутрішнього законодавства держав та відповідних супровідних процедур, обґрунтованість, спеціалізація.

Доведено необхідність розширення співпраці МВС України та Європолу, що допоможе не тільки ефективно здійснювати роботу щодо протидії злочинності, видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння, але і забезпечить практичну реалізацію євроінтеграційної політики України.

Зроблено висновок, що у сучасному світі розвиток міжнародного співробітництва у галузі боротьби зі злочинністю неможливий без тісних взаємин саме на регіональному рівні, задля цього державам необхідно розробити: міжнародні договори - типові угоди про співробітництво щодо розшуку та видачі злочинців; щодо створення спільних слідчо-оперативних груп; щодо надання техніко-криміналістичної допомоги; рекомендації щодо співробітництва органів внутрішніх справ (поліційських) і судових органів; щодо методів налагоджування регулярного обміну інформацією та іншими повідомленнями, а також створити бази даних для накопичення, зберігання та оановлення інформації. Такі документи могли б прийматися у вигляді меморандумів про домовленості.

Розділ 2. «Правове регулювання видачі злочинців у міжнародних договорах СНД: проблеми та шляхи їх вирішення» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Характеристика міжнародних договорів СНД щодо видачі злочинців» зосереджено увагу на дослідженні міжнародних договорів держав СНД щодо видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння. Одним з основних об'єктів дослідження виступають положення Конвенції про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.

В роботі аргументується, що процедура видачі особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, проводиться відповідно до встановлених у міжнародних нормах та національному законодавстві зацікавлених держав правил при наявності клопотання компетентного органу. За відсутністю міжнародного договору з відповідною державою видача може бути проведена на основі взаємності з використанням дипломатичних каналів; компетентним органом, який направляє клопотання про видачу, є: щодо обвинуваченого - Генеральна прокуратура України за поданням прокурора, який здійснює нагляд за розслідуванням справи, матеріали такого клопотання готуються органом досудового слідства, в провадженні якого знаходиться кримінальна справа; щодо підсудного ? з метою судового провадження або відбування покарання у вигляді позбавлення волі направляє Міністерство юстиції України за поданням суду, в провадженні якого знаходиться справа.

Доведено, що в основі двосторонніх міжвідомчих договорів (угод), укладених органами прокуратури і міністерствами внутрішніх справ (поліцейськими відомствами) різних держав знаходяться принципи, зафіксовані в Європейській конвенції про видачу правопорушників 1957 р. та Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.

Проведений аналіз міжнародних договорів СНД дозволяє дійти до висновку, що необхідно удосконалити процедуру видачі осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння. З цією метою державам доцільно було б у міжнародних договорах чітко встановити перелік документів із зазначенням реквізитних даних; передбачити комплексний характер надання допомоги - надати повноваження компетентним органам; встановити загальну процедуру збирання доказів державами, що домовились про здійснення правової допомоги, включаючи екстрадицію; створити спільні слідчо-оперативні групи для повного, своєчасного зібрання та обробки інформації, а також для спрощення процедури легалізації процесуальних документів. Автор наголошує на необхідності відпрацювання та прийняття модельних законів: про кримінальне покарання, кримінально-процесуальну діяльність й екстрадицію.

У підрозділі 2.2. «Гармонізація норм національного законодавства України з питань видачі злочинців з нормами міжнародних договорів СНД» визначається, що у сучасних умовах видача злочинців відіграє важливу роль у зміцненні та розвитку міжнародного співробітництва держав. Видача злочинців відноситься до тих інститутів міжнародного права, що знаходяться на стику міжнародного і внутрішньодержавного права.

Сучасна наука міжнародного права з питань співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права виходить із принципу державного суверенітету і суворої поваги до внутрішньої компетенції держави. Автором обґрунтовано, що інститут видачі злочинців містить у собі як міжнародно-правові норми, так і норми національного кримінального і кримінально-процесуального права держав.

Наголошується на тому, що ряд держав під безпосереднім впливом норм міжнародного права і практики в цій галузі прийняли внутрішньодержавні закони про видачу злочинців, а ряд держав ввели у свої кримінальні закони відповідні положення.

Обґрунтовано, що успіх міжнародного співробітництва залежить від рівня розвитку внутрішньодержавного законодавства. Україна ввела в національне законодавство ряд норм, які регулюють цей інститут, але цьому передував довгий період міжнародного співробітництва та пошук шляхів здійснення видачі. Для гармонізації норм національного законодавства України з питань видачі злочинців з нормами міжнародних договорів одночасно необхідно врегулювати велику кількість суміжних із видачею інститутів, вирішити проблеми стосовно інституту громадянства, статусу іноземців, застосування заходів примусу, забезпечення права осіб, які видаються, та усунути інші колізії.

З метою дотримання принципу невидачі власних громадян держава зобов'язана клопотати про видачу таких осіб, виконуючи ч. 3 ст. 25 Конституції України. На підставі аналізу положень Конвенції про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. пропонується ст. 65 цієї конвенції доповнити ч. 2 і викласти її в наступній редакції: «При вирішенні питання про видачу запитувана сторона надає перевагу державі, громадянином якої є особа, що підлягає видачі. У разі задоволення такого клопотання держава, громадянином якої є особа, що підлягає видачі, бере на себе зобов'язання здійснити юрисдикцію у повному обсязі відповідно до національного законодавства і на основі норм міжнародних договорів».

У підрозділі 2.3. «Шляхи удосконалення співробітництва держав СНД з питань видачі злочинців» досліджено питання про відповідність норм національного законодавства України договірним зобов'язанням щодо видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння. В договірній практиці держав СНД стали відчутними наслідки невиконання прийнятих на себе зобов'язань щодо імплементації норм міжнародного права у внутрішньодержавне законодавство.

Узагальнена практика видачі свідчить про те, що в основній своїй масі вимоги щодо проведення процедури видачі дотримуються. Водночас, наголошується на суб'єктивних та об'єктивних причинах, які впливають на позитивне та своєчасне вирішення питання екстрадиції, вони зводяться до наступного:

сторонам, які беруть участь у видачі, необхідно в конвенційному порядку закріпити узагальнюючий перелік злочинів, за які може проводитися видача, а саме об'єктивні, суб'єктивні та кваліфікуючі ознаки злочинного діяння, його особливості та санкцію;

наявність у особи, яка підлягає видачі, громадянства держави-контрагента відповідно до законодавства держав СНД виключає можливість її видачі. Водночас, це не може бути підставою для автоматичного звільнення особи від кримінального покарання. Авторкою звертається увага, що у разі ратифікації Статуту Міжнародного кримінального суду Україна бере на себе зобов'язання видавати громадян своєї держави даному міжнародному органу, і як наслідок, потребує внесення відповідних змін до ч. 2 ст. 25 Конституції України щодо можливості передачі громадян України, які вчинили суспільно небезпечне діяння, під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду;

порядок зносин судів та правоохоронних органів України з відповідними установами іноземних держав регулюється ст. 31 КПК України, яка єдина в своєму роді. З метою міжнародної правової допомоги суди та правоохоронні органи України відповідно до цієї норми застосовують законодавство України та міжнародні договори. Кримінально-процесуальний кодекс України чітко не встановлює механізму видачі злочинців. Тобто у своїй діяльності щодо екстрадиції установи юстиції та правоохоронні органи користуються саме міжнародними нормами, в зв'язку з чим виникає необхідність прийняття профільного Закону України “Про видачу особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння (екстрадицію)”. В даному Законі необхідно передбачити, поруч із загальними положеннями, механізм врегулювання видачі або відмови у видачі не тільки тій державі, що бере участь у конвенціях щодо надання правової допомоги та кримінального судочинства, а й іншим державам, враховуючи національні інтереси держави;

основним завданням видачі особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, є правомірне притягнення її до відповідальності та справедливий судовий розгляд справи з призначенням відповідного покарання. Держава, що проводить процедуру екстрадиції, повинна бути впевнена у беззаперечному дотриманні прав особи на справедливий розгляд у суді та принцип спеціалізації.

Запропоновано алгоритм орієнтування правоохоронних органів зарубіжних країн із застосуванням можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні, виходячи із ситуацій, які склалися; організації розшуку, затримання на території зарубіжних країн та екстрадиції осіб, розшукуваних правоохоронними органами України.

Зроблено висновок про вплив норм міжнародного права на національне законодавство України щодо видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння. За умови усунення розбіжностей між міжнародними та національним нормами останні дозволять Україні максимально ефективно проводити процедуру екстрадиції та відповідним чином виконувати зобов'язання, прийняті нею згідно з положеннями Конвенції про надання правової допомоги та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.

ВИСНОВКИ

У Висновках викладено наукові та практичні результати дослідження, сформульовано пропозиції та рекомендації для удосконалення законодавства України щодо видачі осіб, які скоїли злочин. Основними з них є:

1. Ґенеза інституту видачі злочинців проходить паралельно з розвитком міжнародного права та охоплює усі історичні етапи становлення громадянського суспільства й поділяється на такі періоди: стародавній світ; середні віки та новітній час; розбудови буржуазного суспільства; двох світових війн; в умовах біполярного світу 1957 - 1985 р. та сучасний період розвитку міжнародного права, яким притаманні свої особливості.

2. Особливостями інституту видачі злочинців є:

наявність не менше двох сторін: сторони, яка запитує (держави-ініціатора), та сторони, яка приймає запит (держави-контрагента), та котрі досягли згоди;

суб'єкти (учасники) процедури видачі ? це держави, що є сторонами у міжнародному договорі. Суб'єктів видачі можна поділити на дві групи: сторона, що робить запит, ініціатор видачі (держава, яка направляє клопотання про видачу) і сторона, яку запитують (держава, яка приймає рішення щодо виконання клопотання про видачу). В свою чергу, обидві сторони здійснюють процедуру видачі за посередництвом визначених міжнародним договором та національним законодавством державних органів та посадових осіб ? це органи прокуратури, міліції (поліції), міністерства юстиції й суди;

спеціальний суб'єкт видачі ? особа, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, а саме: обвинувачувані у вчиненні злочину, засуджені за вчинення злочину до позбавлення волі, але не відбули покарання за вироком суду; особи, які відбули частину покарання. Дана особа наділена спеціальним правовим статусом. Вона є учасником процедури видачі, стосовно якої держава-ініціатор спрямовує запитуваній державі клопотання про видачу. Водночас, якщо така особа передається для відбуття покарання державі-ініціатору, обов'язково необхідно отримати згоду цієї особи або законного представника або особи, яка його замінює. В інших випадках видачі такої згоди непотрібно;

зобов'язання видачі виникає тільки при наявності відповідного міжнародного договору чи конвенції про видачу між зацікавленими державами. Процедура видачі встановлюється міжнародними договорами. Порядок видачі може бути визначений угодою сторін, якщо зацікавлені держави не мають відповідних договорів. Обов'язкова видача проводиться тільки при наявності договору і не поширюється на вимоги про видачу громадян третьої держави;

питання про видачу виникає тільки у зв'язку із вчиненням особою «екстрадиційного злочину», тобто суспільно небезпечного діяння, що визнається кримінальним законодавством кожної з держав, які домовились про її проведення.

3. Основою співпраці держав щодо видачі злочинців є багатосторонні та двосторонні договори між Україною та іншими державами, що базуються на основних і спеціальних (галузевих) принципах співробітництва держав. До спеціальних принципів належить: невидача громадян своєї держави, невідворотність покарання, захист прав громадян за кордоном, співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю, взаємоповага до вимог внутрішнього законодавства держав та відповідних супровідних процедур, обґрунтованість, спеціалізація.

4. Для дотримання принципу невідворотності покарання та у разі виникнення колізії між клопотаннями держав запитувана сторона надаватиме перевагу державі, громадянином якої є особа, яка вчинила злочин, у свою чергу, держава бере на себе зобов'язання здійснювати юрисдикцію у повному обсязі відповідно до національного законодавства на основі норм міжнародних договорів.

5. Видача злочинців (екстрадиція) - це акт правової допомоги, що здійснюється відповідно до положень спеціальних міжнародних договорів та національних норм кримінального, кримінально-процесуального законодавства держав-учасниць договорів та передбачає видачу державі-ініціатору фізичної особи, котра скоїла екстрадиційний злочин, для здійснення правосуддя чи виконання обвинувального вироку стосовно неї.

6. Підстави, які визначаються у міжнародних договорах щодо відмови у видачі, носять обмежений характер. Розширення цих випадків може призвести до знехтування основної мети видачі - передачі особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, державі для здійснення кримінального переслідування за скоєний злочин та відбування покарання, призначеного судом.

7. З метою досконалої, всебічної, повної можливості розслідування злочинів, легалізації доказів у кримінальній справі, притягнення особи до кримінальної відповідальності, здійснення правосуддя над особою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, необхідно створення спільних слідчо-оперативних груп; слід прискорити введення в дію Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 р.; прийняти новий Кримінально-процесуальний кодекс України з урахуванням положень Конвенції 2002 р.

8. Статус біженця не може бути наданий особі, яка скоїла міжнародний злочин. Перелік таких діянь визначений у міжнародних договорах, ратифікованих Верховною Радою України з урахуванням національного законодавства України.

9. При укладенні двосторонніх договорів державам було б доцільно зазначати норму, в якій не може розцінювати особу як політичного біженця та надавати такій особі політичного притулку, якщо остання вчинила загальнокримінальний злочин.

10. Процедура видачі з метою притягнення до кримінальної відповідальності може проводитись, якщо після отримання особою політичного притулку та набуття статусу біженця в Україні були відкриті нові обставини, а саме, особа підробила документи, навмисно знищила, позбавилась від проїзних чи інших документів із метою ввести в оману органи державної влади, приховати дані про себе чи вчинення злочину, а також пред'явила фальшиві або підроблені документи із тією ж метою. Така особа позбавляється статусу біженця на прохання компетентних органів держави, громадянином якої вона є.

11. Політичним мотивом є наявність при вчиненні суспільно небезпечного діяння мети змінити існуючий конституційний лад, діюче законодавство, існуючий порядок або вплинути на прийняття рішень органами влади та управління на всіх рівнях у зв'язку з недоліками та зловживанням в їх діяльності, що призвели до порушення прав і законних інтересів громадян, а також призводять до погіршення якості їх життя. Проте у кожному конкретному випадку необхідно з'ясовувати політичний мотив при вчиненні політичного злочину, цілі вчинення злочину, а також давати правильну оцінку взаємозв'язку, ступені відповідності завдань, а також засобів їх досягнення з урахуванням ступеня суспільної небезпеки. За допомогою цих критеріїв можливо чітко диференціювати політичні злочини за ступенем суспільної небезпеки.

12. На підставі аналізу положень, закріплених у перелічених міжнародно-правових актах, автор приходить до висновку, що протидія злочинності потребує швидкого реагування щодо вдосконалення кримінально-правової політики шляхом уніфікації норм національного законодавства держав СНД з питань видачі злочинців. З цією метою парламенту України необхідно достатньо приділяти уваги вивченню відповідних міжнародних договорів, законів, урядових постанов, пов'язаних з наданням правової допомоги, перед їх прийняттям.

13. Запропоновано для удосконалення законодавства України внести зміни до:

ст. 10 Закону України «Про біженців» та викласти її в наступній редакції: «Статус біженця не може бути наданий особі, яка скоїла міжнародний злочин, що визначений у міжнародних договорах, ратифікованих Верховною Радою України, чи Кримінальному Кодексі України»;

ст. 670 проекту КПК та викласти її в наступній редакції: «Якщо після отримання особою політичного притулку та набуття статусу біженця в Україні були відкриті нові обставини, а саме, особа підробила документи або навмисно знищила чи позбавилась від проїзних та інших документів із метою ввести в оману органи державної влади або приховати дані про себе й скоєний злочин, а також пред'явила фальшиві або підроблені документи із тією ж метою, то вона позбавляється статусу біженця та на прохання компетентних органів держави, громадянином якої вона є, проводиться процедура видачі із метою притягнення до кримінальної відповідальності».

14. Запропоновано для удосконалення міжнародних договорів доповнити ст. 65 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних сімейних та кримінальних справах 1993 р. та ст. 79 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних сімейних та кримінальних справах 2002 р. ч. 2 та викласти її в наступній редакції: «При вирішенні питання про видачу запитувана сторона надає перевагу державі, громадянином якої є особа, що підлягає видачі. У разі задоволення такого клопотання держава, громадянином якої є особа, що підлягає видачі, бере на себе зобов'язання здійснити юрисдикцію у повному обсязі відповідно до національного законодавства і на основі міжнародних договорів».

Вважаємо, що перелік висловлених пропозицій буде сприяти активізації протидії злочинності на території держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав шляхом видачі злочинців.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Філяніна Л.А. Проблема гармонізації норм національного законодавства країн СНД з питань видачі злочинців / Л.А. Філяніна // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Збірник наукових праць. - 2007. - №4 (35). - С. 166-171.

Філяніна Л.А. Формування та розвиток співробітництва держав у протидії транснаціональній злочинності в рамках СНД / Л.А. Філяніна // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Збірник наукових праць. - 2008. № 2 (38). - С.93 - 99.

Філяніна Л.А. Міжнародна організація кримінальної поліції - координатор міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю / Л.А.Філяніна // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Збірник наукових праць. - 2008. - №3(39). - С. 299-303.

Філяніна Л.А. Порядок процедури видачі особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (екстрадиція) / Л.А.Філяніна // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Збірник наукових праць. - 2009.- №3 (44). - С. 274-283.

Філяніна Л.А. Регіональне міжнародне співробітництво у галузі протидії міжнародній злочинності, включаючи видачу злочинців (на прикладі Європи) /Л.А.Філяніна // Право і суспільство. - 2009. - №4. - С. 21-24.

Філяніна Л.А. Взаємодія правоохоронних органів України та іноземних держав при здійсненні видачі, осіб які вчинили злочин / Л.А.Філяніна // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Збірник наукових праць. - 2010.- №3 (49). - С. 317-322.

Філяніна Л.А. Поняття, форми (види) міжнародної правової допомоги у кримінальних справах / Л.А. Філяніна // Проблеми професійної підготовки слідчих: Матер. наук. - практ. конф., 27 квітня 2007 р.: тез.доп. - Дніпропетровськ Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2007. - С.113-118.

Філяніна Л.А. Міжнародне співробітництво в боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів / Л.А.Філяніна // Актуальні проблеми протидії незаконному обігу наркотичних засобів і психотропних речовин у сучасних умовах: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, ДДУВС, 12.10.2007): тез. доп. - Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр .справ, 2007. - С.92-98.

Філяніна Л.А. Проблеми відповідності норм національного законодавства України договірним зобов'язанням щодо видачі злочинців / Л.А.Філяніна // Актуальні проблеми злочинності в Україні: Матер. наук.-практ. семінару (21 березня 2008 р., Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ): тез. доп. - Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2008. - С. 174 - 177.

Філяніна Л.А. Взаємодія правоохоронних органів щодо захисту прав людини при здійсненні видачі осіб, які скоїли злочин / Л.А.Філяніна // Права людини: теорія, реальність, перспективи: Матер. регіональн. наук.-практ. конф., 5 грудня 2008 р.: тез. доп. - Дніпропетровськ: Дніпроп. держ.ун-т внутр. справ, 2009. - С.72-75.

АНОТАЦІЇ

Філяніна Л.А. Інститут видачі злочинців в угодах держав СНД: проблеми та перспективи. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 - міжнародне право. - Інститут законодавства Верховної Ради України. Київ, 2011.

Дисертація присвячена дослідженню актуальних проблем щодо формування моделі правового регулювання та правовідносин при здійсненні процедури видачі особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння в рамках СНД, та перспективи застосування й підвищення ефективності роботи правоохоронних органів України.

Дисертація містить визначення правової природи видачі особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, аналізу існуючої міжнародно-правової нормативної бази, що регламентує процедуру надання правової допомоги у кримінальних справах, включаючи видачу злочинця, дослідженню ступеня реалізації вимог міжнародно-правових норм у національне право України. В роботі проаналізовано історію розвитку інституту видачі злочинців. Сформульовано рекомендації та пропозиції щодо приведення норм законодавства України до вимог міжнародних договорів про надання правової допомоги, включаючи видачу злочинців.

Ключові слова: інститут видачі злочинців, екстрадиційність злочину, видача осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння.

Филянина Л.А. Институт выдачи преступников в договорах государств СНГ: проблемы и перспективы. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 - международное право. - Институт законодательства Верховной Рады Украины. Киев, 2011.

Диссертация посвящена исследованию актуальных проблем, возникающих при формировании модели правового регулирования и правоотношений во время осуществления процедуры выдачи лица, которое совершило общественно опасное деяние в рамках СНГ, а также перспективы применения и повышения эффективности работы правоохранительных органов Украины.

В работе проанализирована история развития института выдачи преступников. Диссертация содержит определение правовой процедуры выдачи лица, которое совершило общественно опасное деяние, анализ существующей международно-правовой нормативной базы, что регламентирует процедуру предоставления правовой помощи, по уголовным делам, включая выдачу преступника, исследования степени имплементации требований международно-правовых норм в национальное право Украины.

Установлены и проанализированы: составляющие понятия института выдачи преступников в аспекте соотношения международного и национального права; правовые основания выдачи преступников в соответствии с двухсторонними договорами Украины и государств-участниц СНГ.

Автор обоснованно приходит к выводу, что главным исходным для проведения процедуры экстрадиции есть наличие двухстороннего или многостороннего договора между заинтересованными государствами. Кроме этого, выделены новые условия, такие как, экстрадиционность преступления, наличие ходатайства о выдаче лица, которое совершило преступление, копии постановления о взятии под стражу или приговора суда, который вступил в законную силу (выписку из приговора) в отношении данного лица.

Исследована проблема соответствия норм национального права договорным обязательствам по выдаче лиц, которые совершили преступление, определена характеристика процедуры выдачи, а также её этапы. Предложены пути повышения эффективности сотрудничества государств СНГ в процессе осуществления процедуры выдачи обвиняемых, подсудимых и осужденных лиц для отбывания наказания.