Церковний суд у Київській Русі (історико-правове дослідження)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 348.58"09"/"13"

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ЦЕРКОВНИЙ СУД У КИЇВСЬКІЙ РУСІ (ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

ЛЕВЧУК МАРІЯ В'ЯЧЕСЛАВІВНА

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

Толкачова Наталія Євгенівна, кандидат філософських наук, доцент, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри теорії та історії держави і права.

Офіційні опоненти:

Никифорак Михайло Васильович, доктор юридичних наук, професор, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету.

Бобровник Світлана Василівна, кандидат юридичних наук, професор, Київський університет права, завідувач кафедри теорії та історії держави і права.

Захист відбудеться 26 лютого 2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.04 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 60).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, м Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12).

Автореферат розісланий 22 січня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н.Ю. Пришва.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Зміни, що відбулись в Україні за останні десятиліття, кардинально вплинули на суспільно-політичне та ідеологічне життя, окреслили тенденцію до відродження історичних традицій і духовних основ українського суспільства, багато в чому обумовлених християнством. Церква протягом тривалого часу була важливим чинником, що впливав на всі сфери життя суспільства, однак в "радянський" період вона була значно обмежена у своїй діяльності.

У сучасному суспільстві місце і значення православної церкви поступово відновлюється. Законодавче закріплення свободи віросповідання дало новий поштовх для розвитку православної церкви та церковного права, яке почало формуватися із виникненням християнства, еволюціонувало протягом віків і є чинним у церковних відносинах донині. Церковне право є об'єктивно існуючою корпоративною системою релігійно-правових норм, що регламентує відносини церкви: а) у сфері внутрішньої організації, управління та суду; б) з державою в цілому та органами державної влади; в) у міжконфесійних стосунках.

Східне християнство суттєво вплинуло на формування основ українського державотворення починаючи з часів Київської Русі: церква освячувала інститути влади і права, а держава охороняла християнську віру. З появою християнства в Київській Русі церковне і світське право тісно переплелися, зберігаючи взаємозв'язок століттями. У зв'язку з чим необхідно звернутись до історичного досвіду взаємодії держави і церкви з точки зору їх юридичних основ. У числі ранніх правових інститутів, що визначали місце і спрямування діяльності церкви в суспільстві, окремої уваги заслуговує церковний суд як орган, що здійснював функції судової влади в церкві у визначеному процесуальному порядку на підставі норм церковного права.

У діяльності церковного суду, що тісно пов'язана з внутрішніми засадами розвитку церкви та її становищем у державі, можуть бути виділені певні періоди, початковим з яких є період появи та організаційного-правового оформлення церкви в Київській Русі. Саме в цей період виникає і набуває широкого розвитку церковна судова юрисдикція, що базувалась, передусім, на нормах канонічного права, основи якого були привнесені на Русь із Візантії. Поява церковного суду в Київській Русі не була результатом розвитку вітчизняної правової системи, він був сприйнятий як один з елементів церковної організації візантійської церкви. В основу юрисдикційної церковної системи було покладено законодавство Східної християнської церкви та норми візантійського права з уже усталеною юрисдикцією церковних судів у цивільних і кримінальних справах, яка зазнала певних змін під впливом давньоруського місцевого права та звичаїв.

Предметна спрямованість дослідження охоплює Х - першу половину ХІV ст. Нижня межа хронологічних рамок пов'язана з часом запровадження християнства на Русі як державної релігії та появи християнської церкви і разом з нею церковного суду. Верхньою межею автором визначено першу половину ХІV ст., оскільки в зазначений період були закладені основи церковного законодавства та сформульовано базові принципи церковного судочинства, що діяли протягом тривалого часу в історії церкви в Україні та мають чинність у церковних відносинах донині. Досліджуваному періоду властива єдність розвитку внутрішньоцерковних і державних відносин, що дозволяє здійснити комплексний аналіз джерел права, юрисдикції, судоустрою та порядку судочинства в церковних судах.

Територіальними межами даного дослідження обрано землі Київської митрополії як церковно-адміністративної області Східної християнської церкви, що охоплювала більшу частину сучасних українських земель. До складу Київської митрополії входило шістнадцять єпархій, які значною мірою відповідали територіям великих руських князівств.

Діяльність церковного суду в добу Київської Русі є недостатньо вивченою темою в історії держави і права України. Основна увага науковців приділялась аналізу юрисдикції церкви та вивченню джерел церковного права в Київській Русі, натомість комплексного дослідження джерел права, юрисдикції, судоустрою, порядку здійснення судочинства в церковних судах у сучасних історико-правових дослідженнях не проводилось.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах науково-дослідної теми № 06БФ 042-01, номер державної реєстрації 0101U003579, яка включена до тематичного плану юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є комплексне історико-правове дослідження церковного суду як одного з видів судів у Київській Русі в Х - першій половині ХІV ст. у трьох основних аспектах: 1) дослідження основних пам'яток, що застосовувались в якості джерел права; 2) предметної, персональної й територіальної юрисдикції; 3) судоустрою та порядку здійснення судочинства.

Постановка даної мети обумовила необхідність вирішення таких дослідницьких завдань:

– з'ясувати сутність та виявити особливості церковного суду в Київській Русі в Х - першій половині ХІV ст.;

– провести класифікацію і дати аналіз нормативним актам, які застосовувались в якості джерел права в церковному судочинстві в Х - першій половині ХІV ст.;

– проаналізувати предметну, персональну та територіальну юрисдикцію церковного суду в Київській Русі;

– дослідити основні інстанції при здійсненні судочинства;

– розкрити порядок та особливості церковного судочинства.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дисертаційного дослідження є закономірності виникнення, засади розвитку та організаційні основи діяльності судів у Київській Русі в Х - першій половині ХІV ст.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є церковний суд у Київській Русі.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склали такі методи пізнання правових явищ: діалектичний, історичний, порівняльно-історичний, структурно-функціональний, формально-логічний, метод системного аналізу і синтезу. Комплексне застосування різних методів наукового пізнання спрямоване на забезпечення обґрунтованості висновків, зроблених у результаті виконання дисертаційного дослідження.

Застосування діалектичного методу пізнання ґрунтується на взаємозалежності та взаємообумовленості розвитку історичних процесів та діяльності церкви в судовій сфері в Київській Русі, а також на взаємопов'язаності та постійному розвитку історичних процесів і явищ. Історичний та порівняльно-історичний методи покладені в основу висвітлення процесу формування церковного суду в Х - першій половині ХІV ст., проведення періодизації та виявлення тенденцій його розвитку (підрозділ 1.1), формування джерел права (підрозділ 1.2), а також з'ясування його відмінностей від церковних судів візантійської церкви. Структурно-функціональний метод застосовувався при визначенні особливостей діяльності церковного суду в Київській Русі (підрозділ 1.1). За допомогою формально-логічного методу в роботі сформульоване визначення церковного суду. Методи системного аналізу та синтезу були використані при розкритті предметної, персональної і територіальної юрисдикції церковного суду (розділ ІІ), дослідженні основних інстанцій при здійсненні судочинства (підрозділ 3.1) та порядку судочинства (підрозділи 3.2 та 3.3).

Науково-теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці багатьох вітчизняних та деяких зарубіжних вчених. Питання, пов'язані з історією церковної юрисдикції, підсудністю справ, судоустроєм та організацією судочинства, вивчались переважно в дореволюційній науці, та особливо привертали увагу вчених з канонічного права, наука якого набула особливого розвитку в ХІХ ст. Першою монографічною роботою з даної проблематики була праця К.О. Неволіна "О пространстве церковного суда в России до Петра Великого" (1847 р.). Найбільш фундаментальним дослідженням церковного суду та юрисдикції залишається робота ієромонаха Ніколая (Ярушевича) "Церковный суд в России до издания Соборного Уложения Алексея Михайловича (1649 г.)", видана в 1913 р. Широко досліджені питання юрисдикції церковного суду в ґрунтовній "Истории Русской церкви" Є.Є. Голубинського, а також у деяких інших дослідженнях з церковного права.

Особливу увагу зазначена тема привертала передусім дореволюційних вчених, фахівців з історії права та, зокрема, церковного права, серед яких І.С. Бердников, І.Д. Беляєв, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.І. Горчаков, Н.Л. Дювернуа, М.А. Заозерський, П.В. Знаменський, К.Д. Кавелін, М.В. Калачов, А.В. Карташов, М.М. Карамзін, В.О. Ключевський, М.Є. Красножен, Н.І. Ланге, митрополит Макарій (Булгаков), М.А. Остроумов, О.С. Павлов, М.П. Погодін, А.В. Попов, Г.А. Розенкампф, Д.Я. Самоквасов, В.І. Сергеєвич, М.К. Соколов, М.С. Суворов, І.О. Чистович, та ін.

Серед українських вчених, що досліджували у своїх працях внутрішньо-церковні відносини, необхідно назвати М.С. Грушевського, М.М. Ясинського, О.І. Леонтовича, С.В. Юшкова, М.В. Довнар-Запольського, М.М. Чубатого, Р.М. Лащенка, І.І. Огієнка, І.І. Власовського, Я. Падоха, П.П. Толочка та ін.

Необхідно констатувати, що в радянській науці, незважаючи на дослідження окремих аспектів церковних відносин, так і не з'явилось монографічних праць, присвячених темі церковного суду в Київській Русі. Натомість не можна не відмітити науковців, в роботах яких міститься значний історичний матеріал. Такими є праці Б.Д. Грекова, Л.В. Черепнина А.А. Зиміна, М.Б. Свердлова, Р.Г. Скриннікова, І.Я. Фроянова, Я.Н. Щапова та ін.

Слід визнати, що ступінь розробки даної проблематики недостатній, інтерес до цієї теми носив епізодичний характер. Проблема досліджувалась на рівні окремих розділів історії церкви та церковного права і була представлена фрагментарними сюжетами у монографіях. Огляд літератури свідчить, що для узагальнення та цілісного дослідження церковного суду в Київській Русі накопичений достатній матеріал.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що дисертація є першим у сучасному вітчизняному правознавстві комплексним дослідженням, що присвячене всебічному історико-правовому аналізу церковного суду в Київській Русі в Х - першій половині ХІV ст. в аспекті правової природи церковного суду, джерел церковного права, предметної, персональної та територіальної юрисдикції, судоустрою та порядку судочинства. У результаті проведеного дослідження сформульовано нові наукові положення, які виносяться на захист, зокрема:

Вперше:

– здійснено комплексне історико-правове дослідження церковного суду в Х ? першій половині ХІV ст. в аспекті правової природи церковного суду, джерел церковного права, предметної, персональної та територіальної юрисдикції, судоустрою та основ судочинства;

– виявлено особливість організації та функціонування церковних судів у Київській Русі в Х - першій половині ХІV ст., що проявилось у створенні та діяльності особливої системи допоміжних органів й посадових осіб - кліросу та намісників митрополита, які поряд з іншими функціями здійснювали судочинство;

– розкрито зміст та особливості функціонування кліросу - спеціальної церковної установи, що поряд з іншими був наділений і судовими функціями;

– визначені форми здійснення церковного судочинства та встановлений взаємозв'язок у застосуванні церковних канонів при здійсненні судочинства та спеціальних джерел церковного права Х - першій половині ХІV ст.

Удосконалено:

– на основі сучасних теоретико-правових підходів удосконалено зміст поняття церковного суду, визначена його юридична природа та особливості функціонування в Київській Русі в Х - першій половині ХІV ст.; так, встановлено, що церковний суд становив діяльність осіб духовного сану та церковних установ, функції яких не були відокремлені від адміністративних, щодо розгляду і вирішення справ, віднесених до юрисдикції церковних судів спеціальними законами, в установленому відповідно до норм канонічного права порядку з обов'язковим винесенням рішення та застосуванням спеціальних церковних санкцій.

Дістало подальший розвиток:

– положення про те, що серед джерел права доби Київської Русі, необхідно виділяти і канонічні джерела Х - першої половини ХІV ст., до яких відносились постанови соборів Руської церкви, "канонічні відповіді" і "Правила" руських ієрархів, "канонічні послання" архієреїв, повчання єпископів тощо. Вони стосувались не лише внутрішніх церковних відносин, а й іноді заповнювали прогалини світського цивільного та кримінального законодавства;

– дослідження на основі церковних канонів інстанцій церковних судів, серед яких першу становив суд єпископа, другою інстанцією був суд митрополичого собору та найвищою інстанцією був суд Константинопольського патріарха та його собору;

– положення про церковні покарання, що застосовувались церковним судом; розкрито зміст основних покарань, які застосовувались церковними судами, до них відносились як суто церковні види санкцій - відлучення від церковного спілкування або анафема, церковне покаяння у формі єпитимій та монастирського ув'язнення, так і цілком світські покарання такі як грошові стягнення.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості глибшого розуміння історичних засад розвитку українського права з точки зору впливу християнства. Встановлені автором наукові положення можуть слугувати основою для здійснення окремих досліджень, присвячених історії та правовим основам взаємодії церкви і держави в різні періоди.

Прикладне значення висновків дисертації пов'язане з можливістю їх використання у навчальному процесі вищих і середніх навчальних закладів при викладанні історії держави і права України, канонічного та церковного права, а також при підготовці монографій, підручників, навчальних посібників, розробленні навчальних програм та методичних рекомендацій.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорені, схвалені і рекомендовані до захисту кафедрою теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні теоретичні положення, висновки і пропозиції, що містяться в дисертації, доповідались й обговорювались на п'яти всеукраїнських та міжнародних наукових і науково-практичних конференціях. Окремі із сформульованих у дисертації положень використовувались під час проведення практичних занять з курсу історія державності на землях України та історія права України на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені в шести авторських публікаціях, три з яких опубліковані у фахових наукових виданнях ВАК України.

Структура й обсяг дисертації обумовлена метою та завданням дослідження: робота складається із вступу, трьох розділів, які включають десять підрозділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 206 сторінок, із них основний текст дисертації - 182 сторінок, список використаних джерел і літератури на 23 сторінках (263 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується вибір і актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв'язок з науковими програмами та ступінь розробки, визначається його об'єкт і предмет, мета та основні наукові завдання, методологічні основи дисертації, сформульовані основні положення, що відображають наукову новизну одержаних результатів та ступінь їх новизни, розкривається практичне значення й апробація результатів дослідження, його структура та обсяг.

Розділ І - "Теоретико-методологічні засади дослідження церковного суду в Київській Русі" - складається з трьох підрозділів. У розділі проаналізовано історіографію з даної теми, історію виникнення та розвитку церковного суду в християнській церкві, його сутність та особливості функціонування в Київській Русі, а також джерела церковного права.

Підрозділ 1.1 "Методологія та історіографія дослідження церковного суду в Київській Русі" присвячений дослідженню сутності церковної влади та судової влади в церкві, зокрема, аналізу історичних передумов виникнення церковного суду в християнській церкві та функціонуванню церковного суду в Римській імперії та Візантії до появи його в Київській Русі.

Зазначається, що природа церковного суду може бути розглянута в двох значеннях - як суд внутрішній (суд на сповіді) та зовнішній, формальний суд. Суд внутрішній не входить до сфери права, стосується внутрішнього духовного життя людини, підлягає таємному суду духівника без здійснення процесу судочинства. Проступки кліриків пов'язані з порушеннями своїх службових обов'язків тягнуть за собою публічне вирішення справи, що і є предметом розгляду зовнішнього, формального суду церкви. Але, залежно від характеру взаємодії церкви і держави, до компетенції церковного суду в різні історичні періоди включались спірні цивільні справи та навіть кримінальні справи всього населення, що не відповідало природі церковної влади. У такому контексті церковний суд може бути розглянутий з правових позицій, особливо в період Київської Русі, де предметна та персональна юрисдикція церкви була особливо широкою. Саме тут церковний суд був одним з видів особливих судів, маючи власну спеціальну юрисдикцією, судоустрій та своєрідний процес судочинства.

У процесі дослідження були виявлені особливості, притаманні церковному суду в Київській Русі, до яких слід віднести наступні: а) наявність особливих джерел права - при розгляді і вирішенні справ церковні суди використовували, в першу чергу, норми канонічного права, що містились в церковних джерелах, постанови вищих органів та посадових осіб церковної ієрархії та норми світського князівського законодавства; б) наявність чітко визначеної, нормативно-закріпленої судової юрисдикції - церковний суд у Київській Русі був єдиним судом із власною чітко визначеною юрисдикцією, оскільки серед інших судових органів розмежування юрисдикції не відбувалось. Можна виділити юрисдикцію церковного суду персональну (за колом осіб), предметну (за колом справ) та територіальну; в) склад суду - церковне судочинство відрізнялось від світського за складом суддів, що були уповноважені для розгляду підсудних церкві справ - за загальним правилом правосуддя у церковному суді мали право здійснювати лише особи духовного звання; г) двоякий характер церковного суду - з одного боку, церковний суд виступав як суто церковна установа, що мав за головну свою ціль виправлення винного та спасіння його душі, а з другого ? виступав на рівні із судом світським, але лише в межах чітко окресленої державою юрисдикції. Як церковний орган, він мав у своєму розпорядженні низку дисциплінарних заходів, а як суд з цивільною та кримінальною юрисдикцією, прирівнювався за діяльністю до княжого суду, внаслідок чого практика церковного суду мала узгоджуватись зі світською практикою; д) можливість застосування поряд з грошовими стягненнями й спеціальних церковних санкцій.

На основі з'ясування особливостей виведено означення церковного суду в Київській Русі, що становив собою діяльність осіб духовного сану та створюваних ними спеціальних установ, які поєднували судові функції з адміністративними, з розгляду та вирішенню справ, що були віднесені до юрисдикції церкви спеціальними законами, у встановленому відповідно до норм канонічного права порядку, з обов'язковим винесенням рішення у справі та накладенням спеціальних церковних санкцій.

У підрозділі також подано огляд вітчизняної та зарубіжної літератури, авторами якої опрацьовано проблематику теорії церковного права, церковної історії, окремих сторін появи та діяльності церковного суду на території Київської Русі та за її межами. Зазначається, що акцентування уваги на певних правових аспектах сутності та діяльності церковного суду в Київській Русі залежало від конкретних історико-правових, політичних умов, а також мети, завдань і форм виконуваних досліджень. В українській юридичній науці спеціальних історико-правових досліджень правової природи та діяльності церковного суду в Київській Русі не проводилось.

Підрозділ 1.2 "Законодавство Східної християнської церкви та канонічні джерела візантійського походження (І - Х ст.ст.)". Серед джерел церковного права Київської Русі, які визначали статус та юрисдикцію церковних судів і застосовувались при здійсненні судочинства, можна виділити дві групи: 1) законодавство Східної християнської церкви та джерела візантійського походження - збірки номоканонів, що на Русі були дещо видозмінені та отримали назву Кормчих книг і містили в собі основи церковного законодавства Східної християнської церкви та постанови візантійських імператорів стосовно церкви; 2) спеціальні джерела церковного права. Даний підрозділ присвячений аналізу першої групи джерел, до якої слід віднести Правила святих апостолів, постанови вселенських та помісних соборів та правила святих отців, а також візантійські правові збірники, що були відомі на Русі та застосовувались у церковному судочинстві, такі, як "Еклога", "Прохірон" та "Закон судний людем".

Законодавство Східної християнської церкви містило вихідні догматичні начала, базові канонічні засади, основні принципи устрою й управління в церкві та, зокрема, регулювали сферу функціонування церковного суду. На основі положень даних джерел у подальшому отримало розвиток усе церковно-судове законодавство спочатку в Римській імперії, згодом - у Візантії, а із запровадженням християнства і в Київській Русі. Ці загальні джерела були, свого роду, підґрунтям щодо звичайних законів, які регулювали сферу церковного судочинства.

Джерела візантійського походження та витяги з них були відомі на Русі й застосовувались у церковному судочинстві. У них були зосереджені основи візантійського сімейно-шлюбного, спадкового, кримінального та процесуального права, що в процесі застосування на Русі видозмінювались з урахуванням вітчизняної правової практики і, саме завдяки діяльності церкви, були імплементовані до правової системи Русі. Проте візантійське законодавство, що стосувалось церковних відносин, не могло бути повністю без змін застосовано на території Київської Русі. Відтак починає створюватись власне законодавство на землях Київської Русі.

У підрозділі 1.3 "Спеціальні джерела церковного права в Київській Русі" розкрито зміст і значення джерел права, що виникли в Київській Русі, хоча і не без впливу вселенських церковних канонів та візантійського права, але водночас відображали місцеві особливості правового розвитку, характер і обставини державного і суспільного життя в Київській Русі. В ході проведеної класифікації спеціальних джерел запропоновано виділяти великокнязівське законодавство, ханські ярлики та канонічні джерела. До князівського законодавства належать: а) загальні церковні статути; б) місцеві чи обласні статути та церковно-уставні грамоти, що відносяться до часів Київської Русі. Князівське законодавство мало на меті розмежування судової юрисдикції, розподіл майнових доходів від розгляду судових справ, та фактично ? юридичне оформлення діяльності християнської церкви на Русі.

Внутрішньоцерковні відносини регламентувались приписами, які виходили безпосередньо від самої церкви; до них відносились постанови соборів, канонічні відповіді і правила руських ієрархів, канонічні послання архієреїв, повчання єпископів тощо. Серед таких послань особливо значимими є: канонічні відповіді митрополита Іоанна ІІ на запитання монаха Якова, або "Церковне правило митрополита Іоанна ІІ до Якова чорноризця"; відповіді єпископа Новгородського Нифонта та інших духовних осіб на запитання чорноризця Кирика - "Вопрошаніє Кириково". Такі канонічні пам'ятки відображали засади місцевого церковного законодавства та інколи заповнювали прогалини князівських статутів.

Ханські ярлики становили собою пільгові грамоти, котрі видавались ханами на користь церкви під час татаро-монгольської навали і за змістом встановлювали такі права і привілеї церкви: 1) охороняли святість і недоторканність віри, богослужіння і законів Руської церкви; 2) забезпечували недоторканність усіх осіб духовного звання, а також усіх церковних людей, тобто мирян, що знаходились у церковному віданні та всіх, хто проживав на церковних землях, і насамкінець засвідчували недоторканність усього церковного майна; 3) звільняли все духівництво та церковних людей і церковне майно від будь-якого роду податків, мита та повинностей; 4) звільняли духівництво і церковних людей від відповідальності перед світською владою і судами в усіх справах, навіть кримінальних (не виключаючи тяжкі кримінальні злочини, такі як розбій і вбивство), натомість підпорядковуючи їх тільки владі церковній і церковним судам. Дотримання правил, що були викладені в ярликах, охоронялось ханською владою, встановлювались санкції за їх порушення аж до смертної кари. Ханські ярлики є одними з небагатьох джерел, що зберегли уривчасті свідчення про юридичне і майнове становище церкви в ХІІІ ? ХІV ст.

Розділ ІІ - "Юрисдикція церковного суду в Київській Русі" присвячений дослідженню персональної, територіальної та предметної юрисдикції церковного суду і складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 "Персональна та територіальна юрисдикція церковного суду" розглянуто й визначено коло осіб, які були підсудні церковному суду. Дослідивши норми джерел права Київської Русі, можна виділити дві сфери персональної церковної юрисдикції - широку й вузьку. За широкою юрисдикцією церковному суду було підсудне все населення у цивільних і кримінальних справах, визначених у церковних статутах та канонічних пам'ятках. Вузька юрисдикція, персональна, включала три групи осіб, що були підсудні церкві в усіх справах між собою: 1) всі особи духовного сану в усіх справах, за деяким винятком особливо тяжких кримінальних злочинів. Це вимагалось законодавством Східної християнської церкви, де встановлювалась заборона для осіб духовного сану звертатись до світських судових органів для вирішення спірних справ, та заборона втручання в суд церкви. Дана норма була присутня і в князівських церковних статутах Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого, за якими всі справи осіб духовного звання підлягали суду єпископа; 2) світські особи, миряни, що в силу свого відношення до церкви, прирівнювались до "церковних людей". У цей перелік входять люди, які працюють на користь церкви, особи, які пов'язані з церквою і церковною доброчинністю, різні групи населення, що перебували під патронатом церкви (ізгої, прикладники, задушні люди, прощеники). Підсудність цієї категорії осіб пояснюється тим, що це були найменш захищені верстви населення, що потребували правового захисту, який церква намагалась здійснювати; 3) населення, що проживало на землях, які належали церкві в справах між собою. Все населення, що проживало на землях, які належали церкві, звільнялось від світської підсудності тільки стосовно справ, що виникали між ними. Щодо справ, які виникали між усім перерахованим вище станом "церковних людей" та іншим населенням, то ще в перших великокнязівських церковних статутах Володимира і Ярослава говориться про існування "смісних" або "вобчіх" церковно-світських судів, які і розглядали такі справи.

Широка юрисдикція церковного суду, за якою йому було підсудне все населення, поширювалась на дві основні сфери - цивільну та кримінальну.

У підрозділі 2.2 "Предметна юрисдикція церковного суду в цивільних справах" розкрито зміст цивільної сфери юрисдикції церковних судів у Київській Русі. Розвиток юрисдикції церковного суду в цивільних справах сприяв проникненню основ візантійського права до правової системи Київської Русі, проте через неможливість застосування положень останнього без змін став визначальним фактором для створення основ вітчизняного сімейно-шлюбного законодавства.

До цивільної сфери юрисдикції церковного суду відносились передусім справи, що стосувались шлюбно-сімейних відносин та деякі справи по спадкуванню. Перша категорія справ була найвагомішою, до якої відносились справи про припинення шлюбу та визнання його недійсним. На основі широкої джерельної бази та церковних канонів детально розглянуто підстави для визнання шлюбу недійсним та підстави для припинення шлюбу, проведено аналіз впливу візантійських правових пам'яток на руське законодавство. Саме завдяки появі християнства в Київській Русі, поступово було сприйнято поняття про шлюб із встановленням визначеної процедури його оформлення, недотримання якої вело до визнання укладеного союзу недійсним.

У справах про спадкування існувала конкуренція норм Руської Правди, що регулювала питання спадкування, та норм церковних статутів, які також регламентували відносини по спадкуванню. Доведено, що юрисдикція церковного суду у справах про спадкування розповсюджувалась не на всі правовідносини, а лише стосовно поділу майна між дітьми від різних шлюбів та між братами і сестрами від першого шлюбу, оскільки дані справи найбільше стосувались сфери моралі та не були виписані в Руській Правді.

Підрозділ 2.3 "Юрисдикція церковного суду в кримінальних справах" присвячений аналізу кримінальних справ, що були підсудні церковним судам на підставі князівських церковних статутів Київської Русі, серед яких виділено такі групи злочинів: проти віри і церкви, проти особи, проти моральності, проти особистої недоторканості і честі та майнові злочини. Поява кримінальної сфери юрисдикції церковного суду після введення християнства була пов'язана в першу чергу з необхідністю охорони церкви та утвердженню основ християнської віри. На відміну від цивільних справ, певна кількість яких, особливо в сімейно-шлюбній сфері, довгий час відносилась до компетенції церкви, обсяг кримінальних злочинів, підсудних церковному суду в перші століття після введення християнства був особливо широким, натомість поступово звужується, шляхом передачі більшості справ до інших судів.

У Розділі ІІІ - "Церковний судоустрій та особливості процесу судочинства" розглянуто систему церковного судоустрою, порядок розгляду справ у церковному суді та особливості судочинства, а також дана характеристика санкцій, що застосовувались у церковних судах.

У підрозділі 3.1 "Церковний судоустрій та підсудність" розглядається система церковного судоустрою в другій половині Х - першій половині ХІV ст. Церковний судоустрій в Київській Русі формувався на основі вимог церковних канонів, виходячи з особливостей адміністративно-територіального устрою Київської митрополії, що поділялась на єпархії, очолювані єпископами, які в свою чергу підпорядковувались митрополиту Київському як главі митрополії. Всі підвідомчі справи церкві, як світські так і духовні, в єпархіях Київської митрополії розглядались за однією системою судоустрою, основні засади якої, послідовність інстанцій та підсудність справ були визначені в законодавстві Східної християнської церкви. Проте поступово система судоустрою починає набувати самобутнього характеру. Базуючись на канонічних нормах, вона змінювалась у відповідності до місцевих особливостей, історичних умов і обставин розвитку церкви в Київській Русі. церковний суд київська русь

Встановлено, що систему церковного судоустрою складали: першою інстанцією для розгляду переважної більшості справ був суд місцевого єпархіального єпископа; другу інстанцію складав суд собору єпископів при митрополиті; і найвищою інстанцією, де розглядались особливо складні і важливі справи виступав суд Константинопольського патріарха та його собору.

Суд єпархіального єпископа був основною ланкою судочинства в єпархії, що здійснював розгляд усіх справ, віднесених до юрисдикції церкви, за винятком особливо важливих церковних справ (єресі, розколи тощо). Так, у кожній єпархії створювався єпархіальний суд, здійснення якого в повному обсязі належало єпархіальному єпископу. У відправлення правосуддя зазначеним судом не мав право втручатись будь-хто з інших духовних осіб як цієї, так й іншої місцевості, аж до першоієрарха. У своїй єпархії єпископ був повноправним і єдиним "правителем" та суддею у всіх духовних справах над усіма членами церкви, особливо над духівництвом. Церковні канони забороняли клірикам звертатись з позовом для розгляду судової справи до суду єпископа іншої області, більше того - переносити розгляд справи до світського суду. Це була основна ланка судочинства.

У зв'язку з значними розмірами єпархій та розвитком церкви як землевласника, ускладнилось здійснення управління та суду, що призвело до появи посади намісника або "владичого" намісника, якого призначав єпископ чи митрополит для управління окремими частинами єпархій, він, поряд з суто адміністративними, мав і судові функції. Так, він від імені єпископа здійснював церковний суд і був представником церкви в князівському суді. Посада "владичого" намісника була притаманна саме давньоруській церкві, чого не знала візантійська практика.

Іншим допоміжним органом в окремих частинах єпархії був клірос, що являв собою колегіальну установу і складався з пресвітерів. Функціонування кліросів і особливо участь їх в відправленні церковного судочинства є характерною рисою саме церковної організації південно-західної частини Русі. Натомість в північно-східній Русі кліроси як духовні установи були витіснені світськими органами.

Відомості про участь кліроса в церковному судочинстві відноситься до кінця ХІІІ-ХІV ст. і базується на вимогах канонів, у яких встановлюється основоположним принципом церковного судочинства колегіальність - соборність, а оскільки намісник митрополита, що здійснював свою владу в певному окрузі мав і судові функції, то клірос і був, за аналогією з соборним судом єпископа, таким "собором". З групи священиків, що відправляли служби в кафедральному соборі, клірос поступово перетворився на об'єднання приходських священиків головного міста єпархії. Головою кліросу був протопоп, що обирався клірошанами і лише формально затверджувався єпископом. Без участі кліросу єпископ не міг судити не тільки мирян, а й підсудне йому духівництво. Серед функцій кліросу в сфері єпархіального управління були такі: клірос самостійно обирав архієрейських намісників; разом з єпископом здійснював управління церковними маєтками і був представником церковно-єпархіальних інтересів у світських судах та перед державною владою.

Другою інстанцією після єпископського суду та найвищим церковно-судовим органом для вирішення важливих духовних справ і справ вищих духовних осіб усередині самої Руської церкви, як обов'язковий колективний орган був, відповідно до церковних канонів, суд митрополичого собору, на який збирались єпископи єпархії. Як перша інстанція він здійснював розгляд особливо важливих церковних справ та виступав апеляційною інстанцією для суду єпархіального єпископа. Собори, згідно з найвищим церковним законодавством Східної християнської церкви, мали обов'язково збиратись один раз на рік, а також за наявності виключних обставин для розгляду особливо важливих справ. Предметом розгляду соборів, згідно з Правилами святих апостолів, мали бути справи віри і догматів, судові та загальноцерковні справи, що мали важливе значення для даної церковної області. До складу суддів соборного суду входили виключно єпископи.

Найвищою судовою інстанцією для Київської митрополії був Константинопольський патріарх та його собор, хоча випадки такого судочинства були винятковими і траплялись рідко.

Підрозділ 3.2 "Порядок розгляду справ у церковному суді" містить аналіз форм здійснення судочинства в церковних судах та їх особливостей. У становленні давньоруської системи церковного судочинства можна виділити дві основні особливості - збереження на Русі основних начал, що були закладені в законодавстві Східної християнської церкви та основ візантійського церковного судочинства, а також наявність місцевих, самобутніх факторів розвитку церковного судочинства в Київській Русі. Загальними началами церковного судочинства в Київській Русі були: а) за формою, процес, як і в світському суді, був обвинувальний, але одночасно мав риси змагальності та відкритості судового розгляду; б) судочинство в церковному суді було усне; в) основою для постановлення рішення у справі було каяття підсудного або його зізнання; г) обов'язково вимагалось підтвердження фактів показаннями свідків; д) забезпечувалась можливість апеляційного оскарження рішень - незадоволений рішенням, підсудний міг подати скаргу до вищої інстанції.

Наявний обсяг інформації дозволяє говорити про те, що судочинство у церковному суді мало відмінності залежно від категорій справ, які розглядались. Так, можна виділити особливості при розгляді: а) справ, що належали до загальної юрисдикційної підсудності і стосувались осіб духовного сану, питань віри і церкви, а також деякі справи, які були віднесені до компетенції церковного суду церковними статутами стосовно всього населення Київської Русі; б) справ, де сторонами виступали особи, які проживали на церковних землях, у спорах стосовно землі; в) судочинство в церковно-світському "смісному" або "вобчем" суді. Тобто якщо судочинство у справах, що належали до церковної юрисдикції відносно духовних осіб та мирян в справах щодо віри і церкви, здійснювалось на основі загальних положень вселенського церковного законодавства, то судочинство в церковно-світському суді та стосовно осіб, які проживали на церковних землях, не могло бути врегульоване на основі тих же законів, оскільки було створене в процесі розвитку вітчизняної судової практики. Тому і судочинство для цих категорій справ відрізнялось і мало свої особливості.

При розгляді справ, що належали до загальної юрисдикційної підсудності і стосувались осіб духовного сану, питань віри і церкви, а також деяких справ, які були віднесені до компетенції церковного суду церковними статутами стосовно всього населення Київської Русі, мало свої особливості, що проявлялись у необхідності дотримання канонічних приписів при здійсненні судочинства. Тому основним джерелом тут слугувало законодавство Східної християнської церкви - Правила святих апостолів, постанови вселенських і помісних соборів, правила святих отців, пам'ятки канонічного характеру тощо. Судочинство в даній категорії справ здійснювалось єпархіальним єпископом колегіально зі своїм собором або кліросом, з можливою апеляцією до суду митрополичого собору. Судовий процес міг починатись як за приватним обвинуваченням, так і з ініціативи самої церковної влади (наприклад, процеси у справах щодо відступу від віри). Церковно-судовий процес був відкритим, і обов'язковою умовою була участь у ньому сторін. Всі стадії процесу, починаючи від судового слідства, закінчуючи обговоренням і винесенням рішення, здійснювались при особистій присутності сторін.

Існувало дві форми судового процесу - спрощена та загальна. Спрощена форма застосовувалась переважно при розгляді справ, які могли бути вирішені без формального процесу шляхом примирення сторін. Судовий процес у таких справах був коротшим порівняно із розглядом справ, що стосувались церковних відносин. Для розгляду таких справ не вимагалось суворого дотримання норм, щодо можливості участі певних категорій осіб в якості свідків, обвинувачів тощо.

Загальна форма церковного судочинства застосовувалась для розгляду справ, де сторонами виступали особи духовного сану та які стосувались християнської віри і церкви. Для розгляду цих справ церковні канони встановлювали суворі правила, визначаючи осіб, що беруть участь у справі, де особлива увага мала звертатись на особу позивача, який мав відповідати деяким вимогам. Церковними канонами також визначався перелік осіб, від яких звинувачення не приймались. Особливі правила регламентували вимоги до свідків та їх свідчень.

Судовий процес мав такі стадії: 1) з'ясування особи обвинувача, свідків, обвинуваченого та можливості їх участі в процесі; 2) викладення суті справи; 3) судові змагання та перевірка доказів сторін обвинувачення і захисту; 4) винесення рішення і призначення покарання підсудному або обвинувачу, що не довів свого звинувачення.

Загальна форма церковного судового процесу, залежно від того, чи всі сторони виконували приписи церковного права, відбувалась у вигляді звичайного або надзвичайного судочинства. Звичайне судочинство проводилось у випадках, коли сторони дотримувались всіх канонічних приписів. Надзвичайне церковне судочинство застосовувалось у випадках, коли обвинувачений ухилявся від суду, не з'являвся для надання пояснень та свідчень.

У підрозділі 3.3 "Особливості церковного судочинства" розглянуті особливості розгляду справ, де сторонами виступали особи, які проживали на церковних землях, у спорах стосовно землі та судочинство в церковно-світському "смісному" або "вобчем" суді.

Суддею в справах першої категорії, як правило, був намісник митрополита, до якого і звертались позивач та відповідач. Судочинство проводилось безпосередньо на спірній ділянці землі в присутності свідків. Для доведення факту володіння землею при розгляді земельних суперечок існувала особлива система доказів, якими були давність володіння землею та свідчення старожилів.

Виникненню спільних церковно-світських судів сприяв розвиток церкви як земельного феодала, а також своєрідність підсудності в Київській Русі, яка переважно встановлювала підсудність осіб, а не справ. На церковних землях проживала значна кількість населення, яка була непідсудна світській владі за винятком тяжких кримінальних злочинів - вбивства, розбою та крадіжки. Для розгляду цих справ утворювався спільний суд з представників світської й церковної влад, що отримав назву "смісного" або "вобчего".

На основі джерел права Київської Русі проаналізовано основні засади юрисдикції "смісних" судів, розглянуто особливості при розгляді справ. Так, церковні статути відносять до юрисдикції церковно-світського суду справи, що виникали між особами, які були підсудні різним судам, а також тяжкі кримінальні злочини, вчинені особами, підсудними церкві, або щодо таких осіб. Церковно-світський суд складався (відповідно до того, де знаходилась вотчина, - в намісництві чи у волості) з однієї сторони, з місцевого намісника чи волосного, які могли посилати замість себе своїх тивунів, а з другої сторони із церковних осіб, які спільно здійснювали розгляд справи.

У підрозділі 3.4 "Система церковних покарань" досліджено основні церковні покарання, що застосовувались у церковних судах та показано їх особливості. На відміну від судочинства в церковному суді, що базувався переважно на нормах вселенського та візантійського світського законодавства, система покарань, що була встановлена в церковних статутах значно відрізнялась в першу чергу від тих покарань, що існували у Візантії. У грецькій церкві поряд з розвинутою системою світських тілесних покарань, практикувалось виключно два види церковних покарань, це - відлучення від церковного спілкування і церковне каяття, що з часів імператора Юстиніана застосовувалось у формі монастирського ув'язнення. Але на Русі під впливом різного роду факторів сформувалась власна система церковних покарань, до якої входили: грошові стягнення, відлучення від церковного спілкування (анафема) та церковне каяття. Суттєве значення особливих церковних покарань - єпитимій та ув'язнення до монастиря ? полягало в тому, що вони часто застосовувались у поєднанні з основним покаранням - грошовим стягненням, і виступали в якості забезпечення його виконання чи з метою припинення злочинного діяння.

У подальшому система грошових стягнень поступається місцем системі кримінальних покарань, а гроші сплачуються вже в якості судового мита. Причиною поступової відмови від первісної системи покарань було те, що встановлення грошових стягнень на користь церковного суду було тісно пов'язано з необхідністю матеріального забезпечення церкви на початкових етапах її існування в Київській Русі. З плином часу матеріальні доходи церкви значно зросли за рахунок пожертв, жалувань князів і приватних осіб, таким чином десятина і грошові судові стягнення на користь церкви перестали складати суттєву необхідність.

ВИСНОВКИ

У висновках викладені найважливіші наукові результати дисертаційного дослідження церковного суду в Київській Русі, отримані на основі комплексного аналізу пам'яток, що застосовувались в якості джерел права, юрисдикції, судоустрою, організаційних засад функціонування церковних судів та здійснення судочинства. Найбільш значимими можна вважати такі:

1. Встановлено, що церковний суд в Київській Русі характеризувався низкою особливостей, до яких слід віднести наявність особливих джерел права, чітко визначеної, нормативно закріпленої предметної та персональної судової юрисдикції, своєрідність складу суду, особливого процесу судочинства та можливості застосування поряд з грошовими стягненнями й спеціальних церковних санкцій. На основі таких характерних рис виведено означення церковного суду в Київській Русі, що становив собою діяльність осіб духовного сану та створюваних ними спеціальних установ, які поєднували судові функції з адміністративними, з розгляду та вирішенню справ, що були віднесені до юрисдикції церкви спеціальними законами, у встановленому відповідно до норм канонічного права порядку, з обов'язковим винесенням рішення у справі та накладенням спеціальних церковних санкцій.

2. З'ясовано, що джерела права, які використовувались церковними судами в Київській Русі включали в себе дві групи: 1) канонічне законодавство Східної християнської церкви та світські джерела візантійського походження, які стосувались церкви. Сюди відносились Правила святих апостолів, постанови вселенських і помісних соборів, правила святих отців церкви, а також джерела візантійського походження, такі, як "Еклога", "Прохірон", "Закон судний людем", що широко застосовувались в церковному судочинстві; 2) спеціальні джерела, що виникли в Київській Русі і включали в себе великокнязівське законодавство, ханські ярлики та канонічні джерела.

3. Обґрунтовано положення про те, що серед джерел права доби Київської Русі, обов'язково необхідно виділяти канонічні джерела Х - першої половини ХІV ст., до яких відносились постанови соборів Руської церкви, "канонічні відповіді" і "правила" руських ієрархів, "канонічні послання" архієреїв, повчання єпископів тощо. Вони стосувались не лише внутрішніх церковних відносин, а й іноді заповнювали прогалини світського цивільного та кримінального законодавства.

4. Визначено, що в період, що розглядається, юрисдикції церковного суду підлягали: 1) всі особи духовного сану в усіх справах, за певним винятком особливо тяжких кримінальних злочинів (вбивство, розбій, крадіжка), 2) світські особи, миряни, що в силу свого відношення до церкви, прирівнювались до "церковних людей". Ця сфера пов'язана з т. зв. відомчим імунітетом церкви. У цей перелік входять: а) представники нижчого кліру, що працюють на користь церкви; б) особи, позбавлені засобів до існування через свої фізичні вади - втрата годувальника, різного роду каліцтва (сліпі, криві, жебраки, вдовиці, що живуть милостинею тощо), тобто ті особи, які так чи інакше пов'язані з церквою і церковною доброчинністю; в) різні групи населення над якими церква встановлювала патронат (ізгої, прикладники, задушні люди, прощеники); 3) населення, яке проживало на землях, що належали церкві в справах між собою. Дана сфера юрисдикції пов'язана із виникненням церковної земельної власності та пільгових прав, що встановлювали непідсудність всього населення, яке проживало на церковних землях світській системі судочинства, передаючи розгляд спірних справ у відання власника землі. Повна або часткова підсудність такого населення та інші умови різного роду визначались в грамотах, якими та чи інша ділянка землі передавалась на користь церкви. Всі ці особи звільнялись від світської підсудності тільки стосовно справ, що виникали між ними. Що стосується справ, які виникали між перерахованими вище особами й іншим населенням, то вони розглядались у спільних церковно-світських судах.