Недійсні правочини та правові наслідки їх недійсності

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

Спеціальність 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право;

міжнародне приватне право

НЕДІЙСНІ ПРАВОЧИНИ ТА ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ЇХ НЕДІЙСНОСТІ

Київ - 2010

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена тим, що реформування цивільного законодавства України призвело до оновлення інституту правочину, розвитку теоретичних положень щодо недійсного правочину. Проте досі у підходах вітчизняних вчених і дослідників відсутня єдність щодо співвідношення зазначених правових категорій. З огляду на це вбачається необхідним проведення комплексного дослідження правової природи недійсного правочину та його місця в системі юридичних фактів.

Потребують удосконалення положення про визнання недійсними правочинів, вчинених малолітніми та недієздатними особами, правочинів, при вчиненні яких не додержано вимоги щодо письмової форми, вимоги про нотаріальне посвідчення правочину; правочинів, які порушують публічний порядок.

Додаткового вивчення потребують питання застосування загального, додаткових та особливих наслідків недійсності правочинів, а також співвідношення загального наслідку недійсності правочинів зі схожими правовими інституціями.

Теоретичну основу дослідження становлять погляди та сформульовані на їх основі узагальнення вітчизняних та іноземних вчених і дослідників у галузі римського приватного права, цивільного, цивільно-процесуального, міжнародного приватного права дореволюційного, радянського та сучасного періодів: М. М. Агаркова, М. І. Брагінського, М.В. Венецької, В. В. Вітрянського, Д. М. Генкіна, Д. Д. Грімма, О. В. Дзери, А. С. Довгерта, Д. В. Дождьова, М. Л. Дювернуа, Г.В. Єрьоменко, О. С. Іоффе, І.В. Жилінкової, О.В. Кохановської, О. О. Красавчикова, І.М. Кучеренко, С. Н. Ландкофа, А.В. Луць, В. В. Луця, Д. І. Мейєра, В. С. Нерсесянца, І. Б. Новицького, І. С. Перетерського, Й. О. Покровського, М.Г. Растєряєва, В. О. Рясенцева, І.Ф. Севрюкової, О.П.Сєргєєва, В. І. Синайського, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Р.О. Стефанчука, Є. О. Суханова, Ю.К. Толстого, Р. Й. Халфіної, Ф.С. Хейфеца, В. П. Шахматова, Я. М. Шевченко, Г. Ф. Шершеневича, Н. Д. Шестакової, Р.Б. Шишки, В.Л. Яроцького та ін.

Нині недійсні правочини та правові наслідки їх недійсності не достатньо дослідженні українською юридичною наукою. Переважно ці питання висвітлено у навчальній літературі з цивільного права, а також у наукових публікаціях. Деякі правові проблеми недійсності правочинів були об'єктом дисертаційних досліджень А.В. Луць («Свобода договору в цивільному праві України», 2001 р.), Н.С. Хатнюк («Заперечні угоди та їх правові наслідки», 2003 р.), В.Г. Олюхи («Цивільно-правовий договір: поняття, функції та система», 2003 р.), В.О. Кучера («Нікчемні правочини», 2004 р.), В.І. Жекова («Правочини, які порушують публічний порядок за цивільним законодавством України», 2006 р.). Проте більшість досліджень здійснено до набрання чинності новим Цивільним кодексом України. Сучасна практика застосування нового Цивільного кодексу України виявляє дедалі більше прогалин у правовому регулюванні відносин, пов'язаних з вчиненням недійсних правочинів та застосування наслідків їх недійсності.

Наведене свідчить про актуальність, важливість та вчасність дисертаційного дослідження, присвяченого характеристиці недійсних правочинів, вивченню їх правової природи, особливостям регулювання відносин, що виникають внаслідок вчинення недійсних правочинів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до планової теми відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Еволюція цивільного законодавства України: проблеми теорії і практики» (номер державної реєстрації PK0105U000797).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у формуванні концептуального підходу до визначення недійсного правочину та наслідків його недійсності, а також у розробці рекомендацій з удосконалення законодавства у сфері вчинення недійсних правочинів та застосування відповідних правових наслідків їх недійсності.

Згідно з поставленою метою було визначено такі основні завдання:

- здійснити історико-теоретичний аналіз розвитку категорії недійсного правочину та його закріплення в актах законодавстава України та іноземних країн;

- дослідити правову природу недійсного правочину та його місце в системі юридичних фактів;

- провести класифікацію недійсних правочинів та характеристику їх основних видів;

- надати характеристику правочинам, вчиненим з порушенням умов дійсності;

- визначити відмінності між неукладеними та недійсними правочинами;

- з'ясувати особливості загального наслідку недійсності правочинів та умови його застосування;

- провести аналіз додаткових та особливих наслідків недійсності правочинів та випадки їх застосування;

- виявити відмінності загального наслідку недійсності правочинів від схожих правових інституцій.

Об'єктом дослідження є цивільно-правові відносини, що виникають у результаті вчинення недійсних правочинів.

Предметом дослідження є наукові погляди, ідеї, концепції і теорії, нормативно-правові акти України та практика їх застосування, іноземне законодавство щодо недійсних правочинів та правових наслідків їх недійсності.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять такі методи наукового пізнання: діалектичний; системного аналізу; історико-правовий; порівняльно-правовий; аналізу та синтезу; моделювання та прогнозування.

Одним з основних методів дисертаційного дослідження є діалектичний метод пізнання правових явищ. Використання діалектичного методу дало змогу провести аналіз різних точок зору та поглядів вчених-цивілістів на правову природу недійсних правочинів, їх місце в системі юридичних фактів. Широке застосування методу системного аналізу надало можливість вивчити поняття правочину та недійсного правочину, охарактеризувати законодавство, що регулює суспільні правовідносини у сфері вчинення правочинів та недійсних правочинів й зробити відповідні висновки. Історико-правовий метод застосовано при дослідженні зародження та розвитку таких категорій як правочин і недійсний правочин та їх особливостей. З використанням порівняльно-правового методу досліджено механізми їх правового регулювання в національному та іноземному законодавстві, юридичній та судовій практиці, окреслено шляхи удосконалення напрямів реформування національного законодавства з метою підвищення ефективності захисту охоронюваних прав та інтересів суб'єктів цивільних правовідносин. Методи аналізу та синтезу дали змогу виявити прогалини в доктрині та колізії у праві щодо вчинення недійсних правочинів та застосування наслідків їх недійсності. Рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання вчинення недійсних правочинів, розроблено з використанням методів моделювання та прогнозування.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в українській юридичній науці комплексним дослідженням правової природи недійсних правочинів, їх місця в системі юридичних фактів та особливостей застосування правових наслідків недійсності правочинів.

У результаті проведеного дослідження обґрунтовано та сформульовано такі основні положення та висновки, що виносяться на захист:

уперше:

- запропоновано визначення поняття недійсного правочину як дії суб'єктів цивільного права, що не призводить до набуття, зміни та припинення цивільних прав та обов'язків, на які було спрямовано волю сторін правочину, а призводить до наслідків, пов'язаних з недійсністю правочину;

- обґрунтовано, що поняття недійсності правочину виражає результат оцінки вчиненого правочину у разі, якшо у правочині наявний певний дефект, наслідком чого є визнання правочину недійсним;

- обґрунтовано необхідність зміни теоретичної конструкції недійсного правочину в частині відмови від визнання його абсолютно недійсним, оскільки згідно з певними статтями Цивільного кодексу України такі правочини можуть бути визнаними дійсними та є винятком;

- запропоновано визначення оспорюваного правочину як правочину, що може бути визнаний недійсним у судовому порядку у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа оспорюють його дійсність на підставах, передбачених законом;

- обгрунтовано необхідність максимального розширення кола оспорюваних правочинів шляхом віднесення до них правочинів, які порушують публічний порядок та звуження кола нікчемних правочинів, оскільки нікчемність цих правочинів без можливості оспорювання цього факту може суперечити інтересам сторін, що призводить до більшої невизначеності і, отже, до зниження стабільності цивільного обігу;

набули подальшого розвитку:

- висновок, що недійсний правочин належить до дефектних юридичних фактів, оскільки є дією, при вчиненні якої порушено певну норму права, що призводить до негативних наслідків, яких сторони не бажали, і при цьому не створює тих позитивних цивільно-правових наслідків, яких прагнули сторони, що вчинили цю дію;

- положення, що до неукладених правочинів не можна застосовувати наслідки, що виникають з недійсних правочинів, оскільки не може бути визнано недійсним правочин, якого не вчинено;

- узагальнення висновків щодо необхідності існування умислу обох сторін правочину для визнання його фіктивним, або удаваним;

- положення, що двосторонню реституцію як загальний наслідок недійсності правочину, може бути застосовано судом із власної ініціативи, навіть якщо реституційна вимога не входить до складу позовних вимог, на відміну від інших наслідків недійсності правочину, які суд застосовує у межах заявлених позовних вимог;

- положення, що реституційну вимогу доцільно використовувати, коли майно, передане за недійсним правочином, залишається у сторони правочину, що набула його, а при наявності вчинення наступних правочинів, за якими передається це майно та необхідності захисту прав власника майна і добросовісного набувача, доцільно використовувати віндикаційний позов;

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що одержані результати та висновки може бути використано у подальших загальнотеоретичних дослідженнях проблем цивільних правовідносин, об'єктів цивільного права, інституту зобов'язального права; при доопрацюванні та вдосконаленні законодавства України з питань правового регулювання зобов'язальних відносин, зокрема, Цивільного кодексу України; в навчальному процесі, підготовці підручників та навчальних посібників, методичних рекомендацій для викладачів і студентів юридичних спеціальностей з курсу «Цивільне право», «Теорія договірних зобов'язань» тощо; у практичній діяльності судів, нотаріусів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження було апробовано на Міжвузівській науковій конференції «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку» (м. Косів, Івано-Франківської обл., 25 січня - 3 лютого 2004 р.) та Всеукраїнській науковій конференції «Юридичні читання молодих вчених» (м.Київ, 23-24 квітня 2004 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення в трьох статтях у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, науково-практичному коментарі до Глави 77 «Спільна діяльність» Цивільного кодексу України, двох тезах доповідей у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

Структура дисертаційної роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 189 сторінок, у тому числі список використаних джерел на 22 сторінках, що містить 231 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

недійсний правочин цивільний кодекс

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукового опрацювання проблеми; визначено мету роботи та її завдання, об'єкт і предмет дослідження; охарактеризовано методи дослідження; визначено наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Розділ 1 «Правова характеристика та історичний розвиток категорій правочин і недійсний правочин» складається з трьох підрозділів, присвячених характеристиці історичного розвитку категорій правочин та недійсний правочин в актах законодавства різних країн, їх місця в системі юридичних фактів, вивченню природи недійсного правочину.

У підрозділі 1.1. «Історичний розвиток категорій правочин та недійсний правочин і його відображення в законодавстві інших країн» відмічено що римським правом був лише намічений процес створення єдиної приватноправової категорії, що об'єднувала підстави виникнення зобов'язань та мала наслідком зміни в правах та обов'язках суб'єктів права.

Узагальнено, що основні ідеї римського права щодо регламентації поняття правочину, знайшли своє відображення як у континентальній, так і в англосаксонській правових системах. Зазначено, що цивільне право Франції, Німечини, Англії та США на всіх етапах історичного розвитку характеризується відсутністю чітких визначень поняття правочину, а лише наявністю загальних посилань на цей термін, що розглядається в розрізі положень зобов'язально - договірного права.

Окремо розглянуто проблематику розуміння поняття правочину у російських дореволюційних джерелах. Зроблено висновок, що у дореволюційний період розпочалося формування ознак (критеріїв) розмежування категорій правочин та договір. На основі розглянутих підходів відомих радянських вчених-цивілістів (М.М. Агаркова, І.Б. Новицького, І.С.Перетерського, В.П. Шахматова та ін.) наголошено на існуванні тенденції вивчення ознаки правомірності дії особи, що вчинила правочин та намагання від'єднати правочин від недійсного правочину. У пострадянський період науковий пошук було спрямовано у напрямі визначення правочину, яке б об'єднувало в собі риси, за якими правочин можна виділити в системі юридичних фактів.

Дисертантом зазначено, що римське право, виходячи з класифікації недійсних правочинів, зводило поняття недійсності до ненастання тих наслідків, що за нормального розвитку подій мали настати, проте через певні причини, не настали. Узагальнено викладено результати аналізу положень цивільного права Франції, Німеччини та підкреслено відсутність чітких визначень поняття недійсного правочину в цивільному праві цих країн.

Аналіз новітнього періоду свідчить, що сучасні іноземні джерела цивільного права переважною мірою закріплюють умови дійсності договору і розглядають поняття недійсного правочину з точки зору поділу недійсних правочинів на відносно недійсні та абсолютно недійсні. Науковці Росії та України визначали поняття недійсного правочину з точки зору визначення ознак цього явища, віднесення цієї категорії або до юридичних фактів - правочинів, або до правопорушень.

У підрозділі 1.2. «Правочин та недійсний правочин в системі юридичних фактів» представлено аналіз еволюції підходів римських вчених до розуміння різних підстав виникнення правовідносин та узагальнено, що дефініційного оформлення юридичні факти набули лише у ХІХ столітті завдяки працям французьких (Ж. Боннеказ, Г. Капітан, Р. Саллейль) та німецьких вчених (Б. Віндшейд, Г. Дернбург, Ф. Савін'ї). Розвиток теорії юридичних фактів позначився і на російській юридичній думці, у працях Д.Д. Грімма, М.М. Коркунова, В.І. Синайського, Г.Ф.Шершеневича та ін. На сучасному етапі положення цивільного права визначають, що будь-яка обставина, за якою правовими нормами визнано властивість породжувати юридичні наслідки, а саме - виникнення, зміну або припинення правовідносин - є юридичним фактом.

У результаті вивчення поглядів вчених-цивілістів: М.М. Агаркова, Д.М.Генкіна, І.С. Перетерського, Ф.С. Хейфеца, В.П. Шахматова зроблено висновок про обов'язковість ознаки правомірності правочину як юридичного факту.

Узагальнено, що під категорією недійсний правочин слід розуміти дію, при вчиненні якої порушено певну норму права та яка не створює тих позитивних цивільно-правових наслідків, яких бажали сторони, вчиняючи таку дію, а призводить до наслідків, пов'язаних з недійсністю правочину.

Зроблено висновок, що у будь-якого правочину (дійсного або недійсного) завжди є юридичні наслідки. З точки зору настання юридичних наслідків, різниця між цим правочинами полягає лише в тому, що у дійсних правочинів настають позитивні насліки, а у недійсних - негативні, пов'язані з недійсністю правочину. Недійсні правочини, як дії, що мають певні дефекти з точки зору права та призводять до негативних правових наслідків, на які не було спрямовано волю сторін, можна теж кваліфікувати як юридичні факти, що мають дефект з точки зору права. Наслідком такого дефекту є ознака недійсності.

У підрозділі 1.3. «Правова природа недійсного правочину» представлено два основні підходи до співвідношення понять правочин та недійсний правочин: як ціле і частина; як поняття, що застосовуються для визначення різних за своєю природою цивільно-правових явищ. У межах першого підходу проаналізовано праці І.Б. Новицького, В.П. Шахматова та ін. й наголошено на їх баченні недійсності як наслідку вчиненого правочину. Вчені, що розділяють другу точку зору, М.М. Агарков, Д.М. Гєнкін, Ю.К. Толстой, притримуються тієї точки зору, що недійсні правочини не є правочинами, оскільки вчинюються всупереч закону, внаслідок чого не породжують правових наслідків, яких прагнули сторони.

Зроблено висновок що недійсний правочин може бути вчинено у вигляді неправомірної дії, протиправної дії та правопорушення. Правова кваліфікація дії учасника правочину має значення для вирішення питання про недійсність правочину та для визначення наслідків його недійсності. Крім того, визначено, що поняття недійсності правочину виражає результат оцінки вчиненого правочину.

Розділ 2 «Класифікація недійсних правочинів» складається з трьох підрозділів і присвячено вивченню підходів та формулюванню пропозицій щодо поділу недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані, характеристиці видів недійсних правочинів, вчинених з порушенням умов дійсності правочинів, дослідженню розмежування недійсних та неукладених правочинів.

У підрозділі 2.1. «Поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані», виходячи зі сформованого римським правом уявлення про поділ недійсних правочинів на «виліковні» та «не виліковні», визначено, що ця теорія знайшла своє відображення у нормах Французького цивільного кодексу 1804р., Німецького цивільного уложення 1896р. На відміну від зазначених актів західно-європейських країн, у Російській Імперії в аналізований історичний період поняття нікчемності та оспорюваності не розрізняли, що визначальним чином позначилося і на радянському й пострадянському періодах його розвитку.

Автором розглянуто підходи провідних російських вчених-цивілістів: Д.І.Мейєра, Н.В. Рабинович, М.Г. Растєряєва, Г.Ф. Шершеневича щодо класифікації недійсних правочинів, зокрема, щодо їх поділу на нікчемні, або абсолютно недійсні та оспорювані, або відносно недійсні, а також представлено позиції І.Б. Новицького та В.О. Рясенцева щодо недоцільності такого поділу та розподілу недійсних правочинів на абсолютно недійсні та відносно дійсні.

У результаті проведеного дослідження запропоновано поділяти недійсні правочини на нікчемні та оспорювані в залежності від специфіки та особливостей дії, вчиненої у вигляді правочину, що і визначає умови (підстави) недійсності правочину. Ці умови розділено на два види: умови (підстави), за яких правочин визнається нікчемним; умови (підстави), за яких правочин може оспорюватися.

Розглянуто визначення недійсних правочинів (нікчемного та оспорюваного) у Цивільному кодексі України. Зроблено висновок що недійсність правочину можна визначити як остаточну та таку, що можна оспорювати, тобто недійсність якого можна визнати у судовому порядку. При цьому оспорювані правочини визначаються як такі, що зберігають свою силу в разі неоспорюваності їх у судовому порядку. Запропоновано визначення оспорюваного правочину як правочину, що може бути визнаний недійсним у судовому порядку у разі, коли одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечують його дійсність на передбачених законом, підставах. Увагу приділено питанням визнання нікчемного правочину дійсним, нормативному закріпленню таких випадків у Цивільному кодексі України як винятку.

У підрозділі 2.2. «Види недійсних правочинів з порушенням умов дійсності правочинів» проаналізовано види недійсних правочинів, вчинених з порушенням умов їх дійсності, передбачених положеннями ст. 203 Цивільного кодексу України.

Дисертантом розглянуто правочини, зміст яких суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства. Крім того, проаналізовано правочини, що порушують публічний порядок та запропоновано відносити такі правочини до числа оспорюваних через відсутність чіткого встановлення критеріїв недійсності правочину, що надає вільну можливість сторонам правочину оцінювати ситуацію на свій розсуд.

Досліджено правочини, вчинені особами, які не мають необхідного обсягу цивільної дієздатності. Розглянуто особливості вчинення правочину під впливом обману, помилки, насильства, у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, під впливом тяжкої обставини. Розглянуто правочини, вчинені з недодержанням вимоги щодо їх форми, а також фіктивні та удавані правочини. Зазначено, що у випадку як удаваного, так і фіктивного правочинів, метою сторін є досягнення певних правових наслідків, але відсутній намір створити ті правові наслідки, які передбачено у правочині. Крім того, розбіжність між волею та волевиявленням є наслідком умисних дій сторін як фіктивного, так і удаваного правочинів, які мають на меті одержання певної користі обома сторонами, або принаймні однією зі сторін. Різниця між удаваним та фіктивним правочинами полягає в тому, що за удаваним правочином настають інші права та обов'язки ніж ті, що передбачені правочином.

У підрозділі 2.3. «Співвідношення недійсного та неукладеного правочину» досліджено критерії розмежування недійсних та неукладених правочинів. Недійсним може бути визнаний лише укладений правочин, за яким сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов. При визначенні правочину як неукладеного, слід брати до уваги факт недосягнення згоди сторін з усіх його істотних умов, неотримання акцепту стороною, що направила оферту, непередання майна, нездійснення державної реєстрації правочину згідно зі ст.ст. 210, 640 Цивільного кодексу України.

Також визначено, що вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. До неукладених правочинів не можуть застосовуватися наслідки недійсності правочинів. У зв'язку з тим, що за неукладеним правочином кошти (майно) передаються без достатньої правової підстави, підтримується існуюча в науці цивільного права думка, що повернення майна в такому випадку можливе лише шляхом застосування норм, які регулюють зобов'язання, які виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Розділ 3 «Наслідки недійсності правочину» складається з трьох підрозділів і присвячено аналізу поняття та підстав застосування загального наслідку недійсності правочину, характеристиці додаткових та особливих наслідків недійсності правочину, дослідженню співвідношення загального наслідку недійсності правочину зі схожими правовими інституціями.

У підрозділі 3.1. «Поняття та підстави застосування загального наслідку недійсності правочину» проаналізовано, передбачений Цивільним кодексом України, загальний наслідок недійсності правочину - двосторонню реституцію.

Розглянуто відповідні положення римського права та уточнено, що римська реституція мала перетворювальний характер та була безпосередньо спрямована не на повернення переданого за вчиненим правочином майна, а на відміну правового ефекту вчиненого правочину.

У сучасному англійському праві реституцією називають повернення безпідставного збагачення. Аналогічне розуміння реституції існує у французькому та німецькому цивільному праві. У російській юридичній науці та практиці реституція, на відміну від римського права, не має перетворювального характеру та спрямована на повернення майна, переданого за недійсним правочином.

Розглянуто правову природу двосторонньої реституції та погляди М.М.Агаркова, Ю.Х. Калмикова, Ю.К. Толстого, Д.О. Тузова.

Узагальнено, що основним наслідком недійсності правочину є двостороння реституція, яка є позадоговірним, відносним зобов'язанням, має охоронний та двосторонній характер.

Відмічено юридичну виправданість відмови від односторонньої реституції, а також від заборони реституції як правових конструкцій, що перебувають поза межами приватно - правового інтересу потерпілого та, в свою чергу, є мірою публічного впливу на порушника.

У підрозділі 3.2. «Додаткові та особливі наслідки недійсності правочину» розглянуто додаткові наслідки недійсності правочинів відповідно до норм, закріплених у ч. 2 ст. 216 Цивільного кодексу України, а саме: відшкодування збитків та моральної шкоди, що були завдані другій стороні або третій собі у зв'язку з вчиненням недійсного правочину. Розглянуто особливі наслідки недійсності правочинів передбачені ч. 3 ст. 216 Цивільного кодексу України та випадки їх застосування.

У підрозділі 3.3. «Співвідношення загального наслідку недійсності правочину з схожими правовими інституціями» деталізовано розглянуто підстави застосування вимоги про віндикацію та вимоги про повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, їх відмінність від двосторонньої реституції. Зроблено висновок, що двостороння реституція є окремим, самостійним майновим наслідком недійсності правочину, яке відмінна та не включає в себе віндикації та кондикції.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми, що виявилася, зокрема, у з'ясуванні правової природи недійсних правочинів та особливостей застосування наслідків їх недійсності, наданні рекомендацій з удосконалення діючого законодавства.

1. Обґрунтовано, що недійсні правочини - це дії, що мають певний дефект з точки зору права та призводять до негативнх правових наслідків, на які не було спрямовано волю сторін. Наслідком цього дефекту є недійсність правочину.

2. Сформульовано пропозиції щодо доцільності розширення кола оспорюваних правочинів, шляхом віднесення до них правочинів, які порушують публічний порядок та відповідного звуження кола нікчемних правочинів, оскільки нікчемність цих правочинів без можливості оспорювання цього факту може суперечити інтересам сторін та спричинити зниження стабільності цивільного обороту.

3. Запропоновано визначення оспорюваного правочину як правочину, який може бути визнаний недійсним у судовому порядку у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа оспорюють його дійсність на підставах, передбачених законом. Від наявних у вітчизняних монографічних джерелах підходів дане визначення відрізняється тим, що в ньому підкреслюється передбачуваність дійсності цих правочинів законом у формі допущення визнання їх недійсними у судовому порядку за наявності підстав недійсності та за позовом однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

4. На підставі проведеного дослідження визначено виняткові випадки визнання нікчемного правочину дійсним, розглянуто їх перелік. Автором запропоновано уточнення переліку визначених законодавством випадків та визначено, що визнання нікчемного правочину дійсним повинно розглядатись виключно у випадках, якщо це прямо передбачено законом (в т.ч. ч. 2 ст. 219, ч.2 ст.220, ч. 2 ст. 221, ч.2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 Цивільного кодексу України).

5. Обґрунтовано необхідність викладення п. 2 ст. 219 Цивільного кодексу України у такій редакції: «За відсутності інших підстав недійсності правочину, передбачених п. 1 ст. 215 цього Кодексу, суд може визнати такий правочин дійсним (за винятком заповіту), якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, що не залежала від її волі»;

6. Визначено, що норму ч.2 ст.220 Цивільного кодексу України не може бути застосовано до правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення цих правочинів відповідно до ст. 210 та 640 Цивільного кодексу України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

7. Запропоновано викласти ч. 2 ст. 228 Цивільного кодексу України в такій редакції: «Правочин, який порушує публічний порядок, визнається недійсним у судовому порядку».

8. Визначено, що як фіктивний, так і удаваний правочини характери- зуються розбіжністю між волею та волевиявленням внаслідок умисних дій сторін, які мають на меті не створення тих правових наслідків, що визначено у правочині, а одержання певної користі обома або однією з сторін.

9. Досліджено правову природу реституційної вимоги та визначено, що реституційна вимога є відносним зобов'язанням за суб'єктним складом, та позадоговірним за своєю видовою належністю, оскільки виникає не на підставі договору, а на підставі закону та має охоронний та двосторонній характер.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Семушина О.В. Співвідношення недійсного та неукладеного правочинів / О.В. Семушина // Держава і право: Зб. наук. праць. - К.: ІДіП НАНУ, 2006. - Вип.23. - С. 293-296.

2. Семушина О.В. Правові аспекти розмежування нікчемного та заперечного правочинів / О.В. Семушина // Держава і право: Зб. наук. праць. - К.: ІДіП НАНУ, 2004. - Вип.25. - С. 355-362.

3. Семушина О.В. Двостороння реституція як наслідок вчинення недійсного правочину: правові аспекти застосування / О.В. Cемушина // Правова держава: Щорічник наук. праць. - К.: ІДіП НАНУ, 2004. - Вип.15. - С. 438-446.

4. Семушина О.В. Спільна діяльність / О.В. Семушина / Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. // За заг. ред. Я.М. Шевченко. - Ч.2. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - С. 647-666.

5. Семушина О.В. Двостороння реституція як наслідок вчинення недійсного правочину: правові аспекти застосування / О.В. Семушина // Збірник матеріалів міжвузівської наукової конференції «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку» (м. Косів Івано-Франківської області 25 січня - 3 лютого 2004 р.). - К.: Вид-во Київського університету права НАНУ, 2004. - Вип.5. - С. 197-201.

6. Семушина О.В. Правова природа недійсних правочинів / О.В. Семушина // Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції «Юридичні читання молодих вчених» (м.Київ, 23-24 квітня 2004 року). - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2004. - С. 412-416.

Размещено на Allbest.ru