Функції органів досудового слідства в кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. У науці кримінального процесу концепція щодо визначення кримінально-процесуальних функцій має більш як сторічну історію. Хоча вона зародилася ще в період Судової реформи 1864 р., однак вона не втратила свого значення і донині. Це пояснюється насамперед тим, що правильне визначення кримінально-процесуальних функцій та їх проявів дає можливість точно встановити місце і роль кожного суб'єкта у вирішенні завдань судочинства. Окрім того, вирішення цієї проблеми є одним із важливих аспектів для оцінки ефективності кримінального судочинства України в цілому та його досудових стадій зокрема. У зв'язку з цим проблеми, пов'язані із дослідженням кримінально-процесуальних функцій, обґрунтовано належать до розряду фундаментальних. Це підтверджується і великою кількістю наукових праць, у яких тією чи іншою мірою розкрито вказане питання. Зважаючи на спорідненість правових систем, дослідження питання кримінально-процесуальних функцій не припинилося і після розпаду СРСР, знайшовши своє відображення у працях українських та російських науковців.

Не викликає сумніву значення того внеску, який зробили згадані автори в теорію кримінально-процесуальних функцій, однак консенсусу щодо вирішення низки важливих питань досягнуто не було. І нині не існує єдиного визначення поняття процесуальних функцій, їх кількості, місця та ролі у кримінальному судочинстві.

Сказане є особливо актуальним для досудових стадій провадження, які у вітчизняному кримінальному процесі традиційно не є змагальними, а тому функціонування суб'єктів кримінального судочинства, яке більшість з авторів намагаються вкласти в рамки теорії трьох кримінально-процесуальних функцій, викликає певні труднощі. Не знайшли свого вирішення вищенаведені суперечності і в національному законодавстві. Так, якщо функція прокурора - кримінальне переслідування (обвинувачення), функція захисника і обвинуваченого (підсудного) - захист, функція суду - вирішення справи по суті знайшли своє відображення у статтях 16-1 та 261 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК), то функція слідчого - розслідування - залишилася поза межами законодавчої регламентації. Більше того, її сутність і зміст майже не досліджуються на високому теоретичному рівні, а ті нечисленні роботи, що присвячені кримінально-процесуальним функціям у досудових стадіях, різняться між собою і мають дискусійний характер. Окрім того, існуючі наукові праці лише фрагментарно висвітлюють деякі з аспектів даної проблематики.

Наведені аргументи дозволяють зробити висновок, що визначення поняття функції органів досудового слідства України, її змісту, ролі та місця в системі інших кримінально-процесуальних функцій не втратило своїх перспектив для дослідження і продовжує залишатися актуальними.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексне розроблення та аналіз поняття, змісту, системи, взаємодії кримінально-процесуальної функції розслідування з іншими функціями, що мають місце на стадії досудового слідства.

Мета дослідження обумовлює виконання наступних завдань:

- визначити поняття, зміст та сутність кримінально-процесуальної функції через аналіз її розвитку в науці кримінального процесу і кримінально-процесуальному законодавстві;

- встановити систему та надати класифікацію кримінально-процесуальних функцій, з'ясувати їх призначення;

- виявити взаємозв'язок і співвідношення функцій кримінального судочинства із процесуальними функціями його учасників;

- розкрити зміст, поняття, сутність та правову природу досудового слідства в сучасному кримінальному процесі України, уточнити його мету та завдання з урахуванням історичних передумов виникнення й перспектив подальшого розвитку;

- охарактеризувати гносеологічну природу виникнення функцій органів досудового слідства та їх місце в системі інших функцій кримінального процесу;

- з'ясувати, чи відповідає кримінально-процесуальна діяльність слідчого, яка здійснюється ним відповідно до норм чинного КПК України, його основній функції - розслідування справи;

- виявити та розглянути додаткові функції слідчого;

- підготувати та обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення та законодавчої регламентації процесуальних функцій слідчого.

1. Поняття та сутність функцій кримінального процесу

Автором проведено ґрунтовний аналіз історичних та юридичних передумов виникнення терміна «кримінально-процесуальна функція» та зроблено висновок, що на сьогодні у процесуальній науці сформувалося два основних підходи до з'ясування сутності кримінально-процесуальної функції: 1) як виду (напрямку) кримінально-процесуальної діяльності; 2) як діяльності органу чи особи, що бере участь у кримінальному процесі. Усі інші напрямки наукових досліджень указаного питання становлять собою спроби комбінування двох основних підходів залежно від того, визначення якого з них вони беруть за основу.

Досліджуючи етапи розвитку вчення про кримінально-процесуальні функції, автор доходить висновку, що їх можна умовно поділити на три основні періоди: 1) дореволюційний (починаючи з 1864 р. до 1917 р.); 2) період радянської доби (починаючи з 1917 р. до 1991 р.); 3) період незалежності України (з 1991 р.).

Під час дослідження першого етапу автор доходить висновку, що концепція трьох основних функцій кримінального процесу: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту і вирішення кримінальної справи - була загальновизнаною у дореволюційній процесуальній науці і розглядалася вченими в основному лише на стадії судового розгляду (слідства), якому була властива змагальність. У період радянської доби учення про кримінально-процесуальні функції стає предметом наукових дискусій і досліджень, особливо після прийняття Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік.

Так, під функціями кримінального судочинства в цілому як єдиної правової системи автор розуміє всю сукупність процесуальної діяльності органів та осіб, котрі беруть участь у кримінальному судочинстві, яка вирізняється своїми окремими (основними) напрямками впливу на суспільні відносини і здійснення якої в процесі провадження у кримінальній справі спрямоване на досягнення мети кримінального процесу, його призначення.

Від функцій кримінального судочинства необхідно відрізняти функції окремих його учасників, тобто визначену діяльність будь-якого суб'єкта процесуальних правовідносин, яка характеризується своїм рольовим призначенням, заснована на чіткій сукупності прав та обов'язків цього суб'єкта і повністю залежна від таких основних елементів системи кримінального судочинства, як поставлені цілі і вирішувані для досягнення цих цілей завдання.

Автор обґрунтовує тезу, що під впливом того, що у процесуальній науці сформувалося два основних підходи до з'ясування сутності кримінально-процесуальної функції, вчені використовують два способи їх класифікації. Представники першої точки зору продовжують відстоювати існування лише трьох процесуальних функцій (іноді доповнюючи їх зміст новими елементами), тобто вибудовують свою систему на принципі змагальності сторін. Їх опоненти вказують на необхідність розширення кількості функцій і на можливість побудови їх системи поза принципом змагальності. Автор солідарний із тими процесуалістами, які класифікують процесуальні функції (на стадії досудового розслідування) на основні та додаткові. Останні, на його думку, включають у себе допоміжні й організаційні.

Основною слід вважати кримінально-процесуальну функцію учасників процесу, які своєю діяльністю, у силу свого процесуального становища чи закріпленого законом інтересу сприяють вирішенню завдань кримінального судочинства та досягненню його кінцевої мети. До основних функцій, які виявляють себе на досудовому слідстві, слід віднести: розслідування, кримінальне переслідування (обвинувачення), нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів (прокурорський нагляд), захист та вирішення справи по суті.

Додатковими слід вважати процесуальні функції учасників кримінального процесу, які своєю діяльністю допомагають під час доказування або забезпечують виконання основних функцій, чим сприяють вирішенню завдань кримінального судочинства та досягненню його мети. Додаткові функції, у свою чергу, поділяються на допоміжні та організаційні. Допоміжні функції виконують свідки, експерти, спеціалісти, тобто особи, які своєю діяльністю допомагають у процесі доказування, однак не беруть участі у перевірці доказів та не можуть впливати на хід процесу. До організаційних функцій належить діяльність перекладача та понятого, які залучаються до провадження окремих слідчих дій.

Автор доходить висновку, що одним зі шляхів вирішення проблеми, пов'язаної з різним трактуванням поняття кримінально-процесуальних функцій, їх кількості та місця в системі кримінального судочинства, є з'ясування призначення процесуальних функцій через встановлення мети кримінального судочинства, котра визначається тим, як суспільство формулює свою політику, що відображає місце особи в системі кримінально-процесуальних відносин. З огляду на це автор спирається на досить обґрунтовану позицію тих авторів, які вбачають мету кримінального процесу в захисті прав та законних інтересів особи і суспільства, які потерпіли від злочину.

З'ясувавши цільове призначення кримінального процесу, автор робить висновок, що призначення функцій кримінального процесу (функцій галузі права) полягає в тому, що: 1) вони відображають сутність кримінально-процесуального права; 2) в них конкретизується та набуває певного спрямування правове регулювання; 3) вони відображають найістотніші риси кримінально-процесуального права та спрямовані на виконання основних завдань, що ставляться перед ним на певному історичному етапі розвитку суспільства; 4) визначають основні напрями активного впливу права на суспільні відносини з метою його упорядкування; 5) через функції розкривається призначення і роль кримінального процесу як одного з основних знарядь боротьби зі злочинністю в Україні.

Щодо призначення функцій учасників кримінального судочинства, то вони: 1) відіграють одну з основних ролей у визначенні типології кримінального судочинства та його форми; 2) служать об'єктивним показником безпосередньої мети (завдань), призначення і предмета діяльності суб'єкта, дозволяють правильно встановити весь комплекс його прав і обов'язків, роль і місце в кримінальному процесі; 3) сприяють формуванню чіткого уявлення про основні напрямки кримінально-процесуальної діяльності, що дає можливість встановити різницю між учасниками процесу у виконанні загальних завдань кримінального судочинства.

2. Розслідування кримінальної справи як основна функція досудового слідства

Автором проведено історичне дослідження виникнення інституту досудового слідства. За результатами дослідження автором зроблено висновок, що після розпаду СРСР пріоритет державних інтересів поступово втрачає свої позиції, відбувається демократизація кримінального процесу і на перше місце виходить захист прав та свобод людини і громадянина.

На сьогодні дізнання та досудове слідство у вітчизняному кримінальному процесі є окремими формами досудового провадження у кримінальній справі, де функція розслідування здійснюється посадовими особами (слідчими), які відомчо (адміністративно) підпорядковані органам кримінального переслідування. Така ситуація сприяє двоякому трактуванню значення досудового слідства та визначенню його місця в системі органів кримінальної юстиції.

Вихід із даної ситуації, на погляд автора, полягає в тому, щоб відновити межі між цими формами досудового провадження. Перш за все, зважаючи на різне функціональне призначення цих органів дізнання та досудового слідства, необхідно розмежувати їх цілі (завдання). Зважаючи на історичні передумови розподілу попереднього (досудового) слідства та дізнання, правильним буде відновити ті межі між досліджуваними процесуальними інститутами, які визначила дореволюційна доктрина процесуального права. Тому автор підтримує думку тих науковців, котрі вважають, що основною метою проведення дізнання у кримінальних справах повинно стати забезпечення органів досудового слідства матеріалами про злочин у найкоротший строк і визначення особи, підозрюваної у скоєнні такого злочину. У свою чергу слідчий, об'єктивно розслідуючи кримінальну справу, оцінивши наявні докази, зможе дати неупереджену оцінку матеріалам, котрі були зібрані в ході дізнання. Таке розмежування між органами дізнання та досудового слідства не несе в собі загрозу руйнування підвалин вітчизняної процесуальної теорії під час реформування інституту досудового слідства.

Проведено ґрунтовний аналіз існуючих точок зору з приводу того, яка мета ставиться перед органами досудового слідства та які завдання вони повинні виконували для її досягнення. Спираючись на результати, отримані в попередніх розділах роботи, автор доходить висновку, що на сьогодні законодавець не розмежовує функціонального призначення органів дізнання та досудового слідства, а тому досі превалює думка про те, що між цими інститутами не існує і не повинно існувати жодної процесуальної різниці. Такі погляди здобувачем визнано вкрай неправильними і такими, що не відповідають демократичним засадам кримінального процесу в цілому та досудового розслідування як одного з його етапів зокрема.

Підсумовуючи вищенаведене, автор вважає, що новий КПК України повинен містити статтю під назвою «Мета та завдання досудового слідства», яка складатиметься з двох частин. У ч. 1 повинно вказуватися, що метою досудового слідства є забезпечення суду дослідженими і доказаними обставинами злочину чи убезпечення його від зайвої роботи. Частина 2 даної статті повинна містити детальну регламентацію того, що потрібно робити, щоб досягнути бажаного результату, тобто вказувати на те, що завданнями органів досудового слідства є: 1) повне розкриття злочину; 2) встановлення в діях конкретної особи складу злочину (чи його відсутності) на основі доказів, що збираються і вивчаються в процесі розслідування у передбаченому законом порядку; 3) забезпечення прав і свобод людини, порушених учиненням злочину; 4) недопущення необґрунтованої підозри до особи чи її обвинувачення; 5) забезпечення прав потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників; 6) забезпечення прав осіб, які відіграють допоміжну роль у кримінальному судочинстві.

Автор відстоює думку про те, що слідчий виконує і повинен виконувати функцію розслідування. Під нею необхідно розуміти суворо визначену кримінально-процесуальним законодавством діяльність, що реалізується спеціально уповноваженими на те державними органами та їх посадовими особами, які в межах своєї компетенції, повно, всебічно та об'єктивно дослідивши всі обставини справи, покликані створити необхідні умови для здійснення в ній правосуддя. У роботі обґрунтовано позицію, згідно з якою на слідчого покладено також виконання додаткових функцій, які обумовлюються функцією розслідування. До них належать правозахисна, координаційна та кримінологічна функції, які для слідчого є державно-правовими (зовнішніми) функціями, однак під час провадження у справі виступають елементами функції розслідування, оскільки безпосередньо регламентовані законом і реалізуються слідчим під час виконання його основного державно-правового обов'язку.

Автором підкреслено, що в окремих напрямках кримінально-процесуальної діяльності слідчого і дотепер вбачаються деякі з елементів кримінального переслідування (обвинувачення), однак законодавець повинен докласти всіх зусиль для їх мінімізації та запобігання їх впливу на виконання функції розслідування, яка реалізується слідчим на стадії досудового слідства. Саме тому здобувач підтримує погляди тих авторів (В.С. Зеленецький, Р.Ю. Савонюк, В.М. Тертишник тощо), які вказують на необхідність заміни поняття «обвинувачений» на «підслідний», яке відповідає положенням Конституції України, а саме презумпції невинуватості, згідно з якою лише суд визнає особу винною у скоєнні злочину, після чого сам покладає на неї кримінальну відповідальність. Окрім цього, постанову про притягнення як обвинуваченого необхідно замінити на постанову «про констатацію в діях особи складу злочину».

Автором обґрунтовано думку, що кримінально-процесуальна функція слідчого - функція розслідування - є самостійною і суворо відмежованою від функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи (правосуддя). Більше того, вона є рівнозначною з ними.

Так, хоча суд і органи досудового слідства організаційно не підпорядковані один одному, належать до різних гілок державної влади, однак зрештою їхня діяльність здійснюється в одному напрямку, є взаємопов'язаною і взаємодоповнювальною, оскільки слідчий здійснює підготовчу роботу до суду і для суду, формує досудовий матеріал - кримінальну справу. Щодо закриття кримінальної справи за п. 1, п. 2 ст. 6 та п. 2 ст. 213 КПК України, то це аж ніяк не розгляд справи по суті, а звільнення суду від зайвої роботи.

Автор не погоджується з безапеляційним твердженням тих науковців, які вказують, що слідчий разом із прокурором виконують кримінально-процесуальну функцію обвинувачення, та вважає, що таким чином ігнорується сутність досудового слідства. Піддаючи аналізу положення статті 131 КПК України, автор доходить висновку, що винесення слідчим мотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого - це не що інше, як констатація в діях особи складу конкретного злочину, що суттєво відрізняється від обвинувачення у кримінально-процесуальному значенні. Саме тому автор погоджується з В.С. Зеленецьким, що необхідно доповнити досудові стадії процесу стадією порушення прокурором обвинувачення перед судом. Це зняло б усі дискусійні питання про співвідношення функції розслідування та обвинувачення у кримінальному процесі на його досудових стадіях.

У роботі обґрунтовано думку, що слідчий виконує у кримінальному процесі конституційну загальнодержавну правозахисну функцію і поряд із судом (суддею), прокурором і дізнавачем забезпечує захист усіх учасників процесу, в тому числі й обвинуваченого. Але це зовнішня загальнодержавна форма захисту, яка суттєво відрізняється від внутрішньої процесуальної правозахисної діяльності, що виконується самим обвинуваченим (підозрюваним), його законним представником і захисником.

3. Додаткові функції органів досудового слідства

Обґрунтовано думку про те, що пріоритетними для органів кримінальної юстиції повинні стати інтереси людини, її конституційні права. Саме захист основних прав та свобод людини і громадянина визначає характер, сенс і зміст кримінально-процесуального закону, а відповідно й усієї процесуальній діяльності, включаючи розслідування кримінальної справи.

Узагальнивши основні напрямки правозахисної діяльності слідчого, автор вважає, що її умовно можна поділити на два основні види: 1) роз'яснення прав учасникам процесу; 2) забезпечення та охорона прав і законних інтересів учасників процесу.

На підставі аналізу правозахисної діяльності слідчого автор стверджує, що віднесення її до загальнопроцесуальної функції захисту є помилковим. По-перше, вищезгадана діяльність завжди спрямована лише на спростування або пом'якшення підозри чи пред'явленого обвинувачення. По-друге, вона має чітко визначених законом носіїв. По-третє, зміст функції захисту набагато вужчий від правозахисної діяльності, оскільки до неї не включається захист прав і законних інтересів потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, свідка та інших учасників кримінального процесу. Саме тому особа, яка провадить досудове слідство, реалізує на досудових стадіях процесу встановлену ст. 3 Конституції України та ст. 2 КПК України обов'язкову загальнодержавну правозахисну функцію. Дана функція суттєво відрізняється від функції захисту, що реалізується підозрюваним, обвинуваченим, їх законним представником та захисником, оскільки жодна з указаних осіб не має державно-владних правозахисних повноважень. Сутність і зміст правозахисної діяльності - це складний двоєдиний процес, який, з одного боку, спрямований на захист інтересів конкретної людини, реалізацію її свободи щодо розпорядження своїм правом, а з іншого - гарантує дотримання інтересів суспільства та держави.

Обґрунтовано думку про те, що кримінологічна (профілактична) функція є елементом (підфункцією) функції розслідування. Загальнонауковою основою слідчої профілактики виступає передусім теорія запобігання злочинності, яка є складовою частиною кримінології. Проведене дослідження дає автору змогу назвати попередження злочинності кримінологічною функцією слідчого, оскільки в її основі лежить кримінологічна теорія попередження злочинів. Виходячи з правової природи органу досудового слідства можна стверджувати, що для слідчого зазначена діяльність є його державно-правовою функцією. Щодо системи процесуальних функцій вона є зовнішньою, а під час розслідування конкретної кримінальної справи виявляється як елемент функції розслідування кримінальної справи, оскільки безпосередньо регламентована процесуальним законом.

Саму діяльність слідчого щодо попередження злочинів автор поділяє на профілактику, запобігання та припинення, які є видами (напрямами) попереджувальної діяльності, а тому поняття «попередження злочинів» слід вважати загальним - кримінологічною функцією слідчого, обсяг якої визначається його службовою і посадовою компетенцією. Посадова компетенція слідчого щодо попередження злочинів визначена ч. 2 ст. 97 КПК України, а службова - ч. 2 ст. 10 Закону України «Про міліцію». З огляду на вищенаведене кримінологічна функція реалізується слідчим за допомогою залучення процесуальних та непроцесуальних заходів. До перших належать ті, які безпосередньо регламентовані кримінально-процесуальним законодавством, здійснюються на його основі та у визначених ним формах. Усі інші заходи, які виходять за межі провадження у кримінальній справі, не обмежені процесуальними строками та не входять до першої групи, є непроцесуальними заходами реалізації слідчим кримінологічної функції.

Обґрунтовано думку про те, що за своєю сутністю координаційну діяльність слідчого з розкриття і розслідування конкретного злочину необхідно розглядати як одну із додаткових функцій органів досудового слідства (слідчого), тобто його узгоджену діяльність з органами дізнання під час розслідування справи, яка ґрунтується на глибоких внутрішніх зв'язках між ними, де слідчий як організатор загальних зусиль встановлює найбільш доцільне співвідношення між їхніми діями під час розкриття й розслідування злочину.

Автор переконаний, що слідчий знаходиться у відносинах координації лише з органами дізнання і виступає постійним організатором цих відносин. Аналіз узгодженої діяльності слідчого з органами дізнання під час розслідування кримінальної справи дозволяє виділити наступні її структурні елементи: 1) зміст координації; 2) організація координації; 3) процедура узгодженої діяльності. Правовою основою слідчої координації є ч. 3 ст. 114 КПК України. Спираючись на проведений аналіз, автор доходить висновку, що координаційна функція слідчого може бути визначена як об'єктивно обумовлена, постійна, спільна та узгоджена робота органів досудового слідства і дізнання у кримінальній справі, що розслідується, з метою підвищення ефективності слідчих і оперативно-розшукових заходів, які здійснюються в межах повноважень кожного із цих державних органів і спрямовані на швидке розкриття злочину та об'єктивне, повне і всебічне розслідування всіх обставин злочину.

Висновки

правовий досудовий кримінальний слідчий

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає в удосконаленні кримінально-процесуальної діяльності слідчого під час реалізації ним його основної кримінально-процесуальної функції - розслідування кримінальної справи, отримано наукові та практичні результати, основними з яких є наступні.

Автор стверджує, що від функцій кримінального судочинства необхідно відрізняти функції окремих його учасників. Основною кримінально-процесуальною функцією слідчого є функція розслідування, яка є самостійною і суворо відмежованою від функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи (правосуддя). Більше того, вона є рівнозначною з ними.

Беручи до уваги неоднакове функціональне призначення органів дізнання та досудового слідства, необхідно розмежувати їх цілі (завдання). Новий КПК України повинен містити спеціальний розділ, у якому були б чітко визначені права, що надаються слідчому для належного виконання обов'язків щодо забезпечення прав і свобод людини на досудовому слідстві.

Автор вважає, що досудове слідство у справі та діяльність слідчого як суб'єкта доказування відповідно до чинного законодавства повинні закінчуватися складанням висновку за матеріалами розслідування кримінальної справи. У ньому повинні міститися дані, які вказують на наявність чи відсутність у діях підслідного ознак злочину, та рішення, яке, на думку слідчого, сприятиме правильному вирішенню кримінальної справи. Визначено, що право вирішувати питання про порушення кримінального провадження повинно бути прерогативою прокурора.

Також у роботі обґрунтовано положення про те, що на слідчого покладено виконання додаткових функцій, які обумовлюються функцією розслідування. До них належать правозахисна, координаційна та кримінологічна функції.

З метою покращення діяльності органів досудового слідства з приводу розслідування кримінальної справи та усунення тих повноважень слідчого, які дисонують із його основною функцією - розслідування, здобувачем сформульовано низку змін та доповнень до статей 2, 99, 212 КПК України, відповідних статей проекту КПК України, а також запропоновано доповнити КПК України новими статтями - 111-1, 16-1.

Література

1. Півненко В. Про кримінально-процесуальну функцію органів досудового слідства / В. Півненко, В. Андрусяк // Вісник академії прокуратури України. - 2007. - № 4. - С. 80 -83.

2. Андрусяк В.Б. Притягнення як обвинуваченого : проблеми теорії і практики / В.Б. Андрусяк // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія: Право. - 2008. - № 2 (4). - С. 107-110.

3. Андрусяк В.Б. Додаткові функції слідчого / В.Б. Андрусяк // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія: Право. - 2009. - Вип. 1 (5). - № 841. - С. 205-207.

4. Андрусяк В.Б. Координаційна функція слідчого: поняття, зміст, перспективи законодавчого закріплення / В.Б. Андрусяк // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія: Право. - 2009. - Вип. 6. - № 872. - С. 238-242.

5. Андрусяк В.Б. Поняття та зміст правозахисної функції слідчого / В.Б. Андрусяк // Держава і право. - 2009. - Вип. 46. - С. 506-508.

6. Андрусяк В.Б. До питання про визначення кримінально-процесуальної функції слідчого / В.Б. Андрусяк // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених : матеріали наук.-практ. конф., 25 трав. 2007 р., м. Харків. - Х.: Вид-во ХНУВС, 2007. - С. 51-53.

Размещено на Allbest.ru