Організаційно-правові засади діяльності спеціалізованих судів в контексті європейських стандартів

Наголошується на значний вплив на розбудову системи квазісудів на території українських земель, які входили до складу Речі Посполитої, проведення судової реформи 1760 року, яка відокремила елементи судової влади в Гетьманщині від адміністративної. Землі, які входили до складу Російської імперії отримали таку реформу лише 1864 року. Лише після розмежування судової функції від адміністративної допустимо вести мову про суди як самостійні утворення.

Після приєднання в ХІХ ст. Галичини до Австро-Угорської імперії суспільний устрій, а відтак, система судоустрою не зазнала кардинальних змін. Автором робиться висновок, що в сучасному розумінні суди були побудовани за суб'єктною (становою) спеціалізацією. Існували шляхетські (земські і міські суди, які по першій інстанції розглядали цивільні та кримінальні справи щодо шляхтичів), духовні (єпископські суди у Львові, Перемишлі та Кракові, які розглядали лише кримінальні справи щодо священнослужителів і міщанські суди (які вирішували також цивільні та кримінальні справи, але вже щодо звичайних громадян). Таким чином, на цій території діяла система судів: коли юрисдикція суду залежить не від предмету спору, а від станової приналежності особи, яка є стороною справи. Отже, в Галичині часів Австро-Угорщини судова система будувалася як за суб'єктною, так і за галузевою ознакою спеціалізації.

Аналізуються передумови створення у 1807, 1819 роках в портових містах Одесі, Феодосії комерційних судів та їх діяльність, яка регламентувалася їх статутами.

Відстоюється точка зору, що питання судоустрою в Україні у 1917--1920 р.р. необхідно розглядати з точки зору чергового етапу державотворення та національного самовизначення українського народу. На частині сучасної території України продовжували діяти запроваджені російською судовою реформою 1864 року дільничі мирові суди (які розглядали кримінальні та цивільні справи), з'їзди мирових суддів (які переглядали рішення мирових судів), окружні суди; судові палати здійснювали апеляційні функції. Касаційні функції здійснював Правительствующий сенат у Петрограді. Також діяли селянські волосні суди, верхні волосні суди. Незважаючи на це, правосуддя фактично вершили революційні трибунали та інші надзвичайні суди. В цей час паралельно видаються нормативні акти в сфері судоустрою вищими органами Української Народної Республіки, Гетьманату, а з іншого боку РНК Української радянської соціалістичної республіки.

Зазначається, що 14 лютого 1919 року прийнятий декрет РНК УРСР від "Про суд", згідно з яким були ліквідовані суди, поновлені Центральною Радою і Директорією та затверджено Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УРСР. За цим Положенням в Україні створювалися дві самостійні судові системи: народні суди і ради народних суддів та революційні трибунали. В подальшому система судів не змінювалася, втім, вдосконалювалося процесуальне законодавство в бік демократизації та забезпечення порівняно демократичних інститутів судочинства.

Наголошується, що за подальші майже півстоліття судова система не зазнавала різких змін. В 1961-1991 р.р. мало місце прийняття нових Кримінального, Цивільного і відповідних процесуальних кодексів, Закону УРСР «Про судоустрій Української РСР» від 5 червня 1981 року та ліквідація різного роду спеціальних судових органів.

Наголошується, що судова система України в її сучасному вигляді складається з двох підсистем: Конституційного Суду України і підсистеми судів загальної юрисдикції. Остання у відповідності із ст.125 Конституції України будується за принципами територіальності і спеціалізації. Проте ні Конституція, ні Закон про судоустрій не визначили критеріїв поділу судової системи на окремі елементи за вказаними ознаками.

Елементами підсистеми судів загальної юрисдикції є загальні суди та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій (ч.1 ст.19 Закону України «Про судоустрій України»). Варто зазначити, що у цій нормі зроблено посилання на Конституцію України, хоча в ній не згадується про існування загальних судів. За існування Союзу РСР можна було ототожнювати суди загальної юрисдикції і загальні суди, оскільки інших, за винятком хіба що військових трибуналів, не існувало. Державний арбітраж, підпорядкований органам виконавчої влади, саме з цієї причини не міг вважатись судом, хоча і був наділений певними юрисдикційними повноваженнями. Нині становище в сфері здійснення правосуддя змінилось кардинально.

У підрозділі 1.3. «Порівняльний аналіз законодавства окремих держав щодо організації і функціонування судових систем та судової спеціалізації» зазначається, що аналіз організації судової влади в розвинутих країнах Європи вказує на органічну єдність принципів централізації та децентралізації в їх судових системах. Навіть у державах, які відрізняються своїми правовими системами (романо-германська і англо-саксонська), суди першої інстанції створені з урахуванням особливостей галузей права.

Наголошується, що в цих країнах відносна централізація проявляється на рівні апеляційних судів, що розглядають скарги на рішення судів першої інстанції, а повна організаційна централізація судової системи досягається лише на рівні вищих судових інстанцій.

У роботі доводиться, що у більшості країн, де існує романо-германська модель судової системи, найбільш значною із систем, що співіснують із системою загальних судів (які розглядають головним чином цивільні та кримінальні справи), і найбільш схожою на неї, є система адміністративної юстиції, основним завданням якої є вирішення скарг приватних осіб на рішення і дії органів державного управління та посадових осіб. Крім того, до кола повноважень адміністративних судів можуть належати й інші «управлінські» спори, наприклад, між територіальними одиницями.

Дисертант обґрунтовує, що особливу гілку судів загальної юрисдикції можуть створювати військові суди, хоча у більшості країн у мирний час вони не функціонують. До судів загальної юрисдикції можуть належати спеціалізовані суди: сімейні, патентні, фінансові, трудові, податкові, митні тощо.

Незалежно від моделі судової системи, у всіх демократичних країнах конституції забороняють створювати надзвичайні суди, тобто різного роду «особливі наради», «спеціальні трибунали» тощо, які б діяли поза окресленою законом процедурою. Такі суди часто використовують диктаторські режими для здійснення репресивної політики.

Розділ 2. «Впровадження європейських стандартів організації і функціонування спеціалізованих судових установ у національній судовій системі» складається з 3-х підрозділів і присвячується дослідженню понять «судова спеціалізація», «юрисдикція», «європейські стандарти в сфері судової спеціалізації» та обґрунтуванню необхідності впровадження таких стандартів до національної системи судоустрою.

У підрозділі 2.1. «Спеціалізація судової діяльності як принцип побудови судової системи» зазначається, що спеціалізація судової діяльності як принцип побудови судової системи ґрунтується на загальновідомих уявленнях про розподіл праці в суспільстві з метою більш ефективної роботи, а в сфері судової діяльності - для досягнення оптимальної роботи судових установ, підвищення якості здійснення правосуддя. Незважаючи на історичні вітчизняні традиції в галузі судової спеціалізації, вивчення досвіду в цій сфері в інших державах та ухвалення концепції реформування судоустрою, теоретичні і практичні питання організації судової спеціалізації залишаються найбільш дискусійним. спеціалізований судовий цивільний юрисдикція

Автор обґрунтовує, що принцип спеціалізації, як умова створення системи судів загальної юрисдикції, викладений в ст. 125 Конституції України, дозволяє зробити висновок про невідповідність ч. 1 ст. 19 Закону України «Про судоустрій України» в частині поділу судів на загальні і спеціалізовані. Теза, яка випливає зі ст. 19 Закону України «Про судоустрій України», що загальні суди не є спеціалізованими не можна визнати логічним, адже ці суди мають визначену компетенцію, яка не збігається з компетенцією інших судів. З іншого боку, спеціалізація (цивільна, кримінальна) загальних судів визначена на рівні апеляційної і касаційної інстанції.

Обґрунтовується позиція, що визначення вибору спеціалізації має політичну та економічну складову. Правова політика держави в сфері організації судочинства об'єктивно детермінована не тільки вектором розвитку суспільства але й, в більшій мірі, рівнем економічного розвиткув. Фінансування окремих судових установ, інтегрованих у вертикаль певного виду судочинства, завжди є більш витратним, ніж фінансування загальних судів. З урахування кризового становища економіки України та з метою прискорення процесу імплементації конституційного принципу спеціалізації судової діяльності до положень Закону України «Про судоустрій України», видається доцільним в сучасних умовах безпосередньо застосовувати ст. 125 Конституції України та, через механізм звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності положень ч. 1 ст. 19 Закону України «Про судоустрій України», зобовязати всіх суб'єктів бюджетного, судового управління визнати загальні суди спеціалізованими з розгляду окремих категорій справ, підсудних місцевим загальним судам.

У роботі доводиться, що принцип спеціалізації у побудові судової системи обумовлений необхідністю оптимальної організації роботи судових установ, тобто підвищення якості здійснення правосуддя за рахунок більш кваліфікованого розгляду справ. Спеціалізація суддів - це встановлена локальним актом суб'єкта судового управління організація праці професійних суддів відповідного суду для забезпечення своєчасного і якісного розгляду судових справ за визначеною категорією. Спеціалізація суддів це різновид поділу праці в складній сфері людської діяльності, обумовлений об'єктивними і субєктивними факторами

Підрозділ 2.2. «Розмежування цивільної, господарської та адміністративної юрисдикції. На основі аналізу зарубіжного законодавства в сфері судоустрою доведено, що розмежування юрисдикції судів це притаманна всім європейським державам практика організації і діяльності судів, судової системи в державі. Зазначені підходи закладені і в Конституції України коли йдеться про організацію судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації.

На думку дисертанта, поняття юрисдикція це передусім компетенція конкретного суду, яка визначена нормами процесуального і матеріального права. Компетенція насамперед визначає предмет відання системи судових органів, вона окреслює ту сукупність проблем, на вирішення яких спрямовані права й обов'язки кожної ланки судової системи. Із категорією «компетенція» тісно пов'язане поняття «підвідомчість», яке традиційно вживалося за радянських часів, коли йшлося про розмежування повноважень між судами та іншими державними органами. В літературі існує стале уявлення про поняття підвідомчість - це розподіл компетенції між окремими юрисдикційними органами. Виходячи з вищенаведеного загального уявлення про поняття «підвідомчість» можна зробити висновок, що підвідомчість судових справ - це визначена законом сукупність повноважень відповідного суду щодо розгляду справ, віднесених до його компетенції. За допомогою правил визначення підвідомчості вирішується питання про те, який орган уповноважений розглядати певний спір. Підвідомчість суду певної категорії справ встановлюється, як правило, нормами матеріального права, якими врегульовуються спірні правовідносини (публічні, адміністративні, цивільні, господарські та інші).

Автор зазначає, що в сучасний період уявлення про співвідношення понять підвідомчість, юрисдикція є дискусійними в працях науковців і є певне критичне ставлення до відповідних новел у ЦПК з боку практиків. На думку дисертанта, розмежування юрисдикції передбачає в першу чергу розмежування компетенції державних судових органів. З огляду на конституційний припис, викладений у ст. 6 Конституції, про те, що органи влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України, повноваження судів загальної юрисдикції мають бути викладені у відповідних законах. Це означає, що розмежування юрисдикції судів здійснюється за певними формалізованими критеріями, визначеним в законі. На сьогодні спеціалізованими судами загальної юрисдикції в Україні є господарські та адміністративні суди (ч. 2 ст. 19 Закону України «Про судоустрій України»). В зв'язку з нормативним визначенням спеціалізації судової діяльності прийнято розрізняти юрисдикцію судів за вказаним критерієм. Вказаний Закон в загальному вигляді визначає критерії розмежування юрисдикцій, а фактично це робиться в галузевих процесуальних кодексах.

Дисертант, обґрунтовуючи висновок про те, що норми про юрисдикцію визначаються в більшості випадків в законах про судоустрій, про спеціалізований суд, а не в процесуальних кодексах, пропонує критично сприймати побудову проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів». В ст. 22 вищенаведеного проекту Закону у бланкетний спосіб визначено повноваження місцевого суду - розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Поряд з таким підходом до визначення повноважень місцевих судів в ст. 22 визначено декілька критеріїв розмежування юрисдикцій місцевих судів. По-перше, розмежування відбувається за ознакою приватноправових або публічно-правових відносин, що випливають зі справи (розмежування адміністративної юрисдикці). По-друге, приватноправові відносини розробники проекту пропонують розмежовувати сферою їх виникнення - сферою господарювання. У такий спосіб пропонується розмежовувати господарську і цивільну юрисдикції. Якщо порівнювати чинну ст. 22 Закону України «Про судоустрій України» і вищенаведені новели, то справжньою новелою є лише запровадження розмежування юрисдикцій за приватноправовим або публічно-правовим характером відносин. Проте користь такої новели сумнівна, оскільки досі не знайдено одностайної відповіді про критерії розмежування публічного або приватноправового спору.

У підрозділі 2.3. «Організація системи спеціалізованих судів України в контексті конституційних приписів та міжнародних зобов'язань» зазначається, що сучасний стан невизначеності у питанні завершення судової реформи в Україні спричинений доктринальними недоліками окремих норм чинного Основного закону держави. А оскільки Конституція має найвищу юридичну силу і відповідно закони приймаються на основі конституції і повинні відповідати їй, законодавець, вдосконалюючи законодавство про судоустрій, обмежений положеннями Основного закону. Відтак сьогодні стає усе більш очевидним, що судова реформа має бути складовою реформи конституційної.

Дисертант зазначає, що визнання нашою країною найважливіших міжнародних стандартів у галузі захисту прав людини потребує відповідного юридичного механізму забезпечення захисту прав і свобод фізичних і юридичних осіб. Вступ України до Ради Європи та ратифікація Конвенції про захист прав людини і основних свобод та Протоколів до неї, визнання Україною юрисдикції Європейського Суду з прав людини у Страсбурзі створили в системі захисту прав людини нову правову ситуацію. Між тим існування в Україні кількох вищих спеціалізованих судів з перспективою їх збільшення на підставі норми частини 3 статті 125 Конституції України про те, що вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди, вимагає доктринального переосмислення необхідності раціонального використання принципу спеціалізації судової системи. Разом з тим з набуттям чинності Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року у правовий простір внесено новий вид імперативних зобов'язальних відносин між українською державою, суб'єктом звернення до Європейського суду з прав людини та самим Європейським судом. Віднині обов'язок держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України пов'язується з необхідністю усунення причин порушення українською стороною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї та запровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини.

Автор доводить, що практика більшості європейських держав засвідчує, що судова спеціалізація здійснюється за галуззю права, правовим інститутом, сукупністю правових інститутів, категорією справ, за участі спеціального суб'єкта (неповнолітніх, військовослужбовців, природокористувачів, підприємців, робітників, орендарів, подружжя тощо). Весь цей «мікс» по-різному, з урахування національних традицій визначається, як правило в спеціальних законах, що регулюють питання судової спеціалізації.

Відстоюється точка зору, що у відповідності з принципом спеціалізації система судів в Україні має бути організована з урахуванням особливостей предмета судових справ за відповідною юрисдикцією та зумовленого цими особливостями виду судочинства. При цьому процедура перегляду судових рішень, незалежно від виду судочинства, має бути уніфікованою: апеляційний перегляд, касаційний (вищими спеціалізованими судами), а також перегляд за виключними обставинами Верховним Судом України.

У висновках викладені головні результати дисертаційного дослідження, на підставі яких сформульовані положення, що виносяться на захист. До найбільш вагомих висновків і пропозицій, що сформульовані в дисертації, належать наступні.

1. Спеціалізацію судів загальної юрисдикції в Україні необхідно розглядати як функцію відповідних судових установ, визначену в законі у вигляді компетенції в сфері правосуддя з метою оптимального функціонування всієї системи судів в Україні. Реалізація судової спеціалізації в практичній площині вимагає, щоб структура судів була побудована з урахуванням особливостей предмета судових справ за відповідною юрисдикцією та зумовленого цим особливостями форми судочинства.

2. Спеціалізація суддів - це встановлена локальним актом суб'єкта судового управління організація праці професійних суддів відповідного суду для забезпечення своєчасного і якісного розгляду судових справ за визначеною категорією. Спеціалізація суддів це різновид поділу праці в складній сфері людської діяльності, обумовлений об'єктивними і суб'єктивними факторами: динамічним зростанням масиву нормативних актів, ускладненням правовідносин в сфері публічно-правових та приватних відносин, а з іншого боку, існуванням психологічної і фізіологічної межі людини до засвоєння величезного правового масиву та практики застосування законодавства, незадовільна ресурсна забезпеченість діяльності професійних суддів.

3. Підсистема спеціалізованих судів системи судів загальної юрисдикції може функціонувати оптимально лише за умов реалізації принципа єдиної касаційної інстанції. При цьому спеціалізація в місцевих та апеляційних судах може реалізовуватися за її видами з утворенням спеціалізованих судів (галузева спеціалізація), за суб'єктною ознакою або за внутрішньою спеціалізацією суддів у межах одного неспеціалізованого суду.

4. Обрання законодавцем певних форм судової спеціалізації в державі - це є результат політичного рішення та економічної спроможності держави забезпечувати функціонування певної кількості судових установ. Необхідно визнати загальні суди спеціалізованими з розгляду окремих категорій справ, підсудних місцевим загальним судам. В подальшому місцевий окружний суд має діяти в складі палати в цивільних справах, палати в кримінальних справах. Принцип територіальності при створенні окружних місцевих судів має реалізовуватися через призму доступності правосуддя, в т.ч. з врахуванням наявних комунікацій, а не крізь систему адміністративно-територіального устрою України, який визначено за радянських часів.

5. В новій системі судоустрію функції суду першої інстанції мають виконувати місцеві дільничні і окружні суди. Судами другої інстанції мають бути апеляційні суди, які також матимуть внутрішню предметну спеціалізацію, та, за окремою категорією справ, апеляційною інстанцією має бути окружний місцевий суд.

6. Шляхом розщеплення функції касації визнати за вищими спеціалізованими судами касаційні повноваження за виключенням перегляду справ у зв'язку з винятковими обставинами (віднести до виключних повноважень Верховного Суду України). Верховний Суд України, як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, повинен діяти у складі судової палати у цивільних справах; судової палати у кримінальних справах; судової палати в адміністративних справах; судової палати у господарських справах.

7. Обґрунтування пропозиції розширити господарську юрисдикцію шляхом доповнення частини першої ст. 12 Господарського процесуального кодексу України пунктом наступного змісту:

«4) справи про приватноправові спори: 1) в сфері земельних відносин незалежно від суб'єктного складу сторін; 2) де однією з сторін є банківська установа, кредитна спілка.»

В зв'язку з вищенаведеним доповненням ст. 12 ГПК України внести зміни і доповнення до ч. 2 ст. 1 цього Кодексу та викласти її у наступній редакції: «У випадках передбачених законодавчими актами України та цим Кодексом, до господарського суду мають право також звертатись державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності».

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Бурак О.В. Про окремі аспекти правового статусу ухвал суду у господарському судочинстві України: упоряд. Б.М. Грек та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 304 с.