Доказування в адміністративному судочинстві в Україні

20

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ДУБЕНКО ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 342.95

Доказування в адміністративному судочинстві в україні

Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків - 2010



Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Комзюк Анатолій Трохимович, Харківський національний університет внутрішніх справ, проректор з наукової роботи.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України Гаращук Володимир Миколайович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри адміністративного права;

кандидат юридичних наук Юшкевич Олена Геннадіївна, Харківський національний університет внутрішніх справ, старший викладач кафедри адміністративного права навчально-наукового інституту права економіки та соціології.

Захист відбудеться «30» квітня 2010 р. о «10» годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.01 Харківського національного університету внутрішніх справ (м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ (м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27).

Автореферат розісланий «29» березня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Р. С. Мельник



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Судово-правова та адміністративна реформи, які вже тривалий час проводяться в Україні, визначили необхідність перегляду низки положень національного законодавства та створення нових механізмів для забезпечення реалізації основних принципів правової держави, запровадження та здійснення адміністративного судочинства. Адміністративне судочинство - невід'ємний атрибут правової держави, який функціонує з метою забезпечення верховенства права, судового захисту конституційних прав і особистих свобод громадян, судового контролю за правомірністю актів посадових та службових осіб органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Головним завданням адміністративного судочинства як галузі процесуального права, безперечно, є розгляд та вирішення публічно-правового спору, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, у регламентованому законом порядку, тобто встановлення істини у справі. Це завдання здійснюється в процесі судового розгляду в результаті пізнання обставин справи, тобто судового доказування. Правильний підхід до законодавчого регулювання процесу доказування забезпечує реалізацію принципів змагальності та диспозитивності в судовому розгляді справи, а отже сприяє можливості повноцінного захисту сторонами своїх прав та інтересів у суді.

Для того щоб правильно й своєчасно розглянути і вирішити правовий спір по суті, захистити порушені чи оспорювані права, свободи та законні інтереси, суду необхідно, по-перше, встановити обставини справи, тобто отримати достовірні знання про ці обставини у результаті проведеного процесу; по-друге, правильно кваліфікувати ці обставини (визначити норми права, які мають застосовуватись); по-третє, правильно застосовувати норми матеріального права до встановлених обставин. Цього не можна зробити без належного доказування.

Проблематика доказування в адміністративному судочинстві все ще мало досліджена, оскільки створення та початок функціонування адміністративних судів в Україні є подією відносно недавньою, в існуючих наукових працях увага приділялась доказуванню в кримінальному, цивільному та господарському процесі. Тому визначення сутності та особливостей доказування в адміністративному судочинстві України, розробка аргументованих пропозицій та рекомендацій щодо його удосконалення має велике як теоретичне, так і практичне значення.

Таким чином, необхідність забезпечення верховенства права, посилення судового захисту прав і свобод громадян обумовлює актуальність глибокого і всебічного дослідження широкого кола питань, пов'язаних визначенням поняття, особливостей, засобів та процесу доказування в адміністративному судочинстві в Україні.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до п. 1.2 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р., п. 3.2 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ від 12 грудня 2005 р.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу теоретичних засад, міжнародного досвіду, чинного законодавства та узагальнень практики його реалізації визначити сутність та особливості доказування в адміністративному судочинстві в Україні, виробити аргументовані пропозиції та рекомендації щодо його удосконалення. Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно вирішити такі основні завдання:

- з'ясувати особливості становлення та розвитку адміністративного судочинства в Україні;

- визначити поняття та охарактеризувати завдання адміністративного судочинства в Україні;

- з'ясувати поняття, особливості, ознаки та види доказів в адміністративному судочинстві в Україні;

- визначити поняття та особливості доказування в адміністративному судочинстві в Україні;

- з'ясувати види суб'єктів доказування в адміністративному судочинстві та особливості їх участі в процесі доказування;

- дати характеристику процесу доказування в адміністративному судочинстві;

- сформулювати основні напрямки вдосконалення законодавства України про адміністративне судочинство;

- з'ясувати стан організаційно-правового забезпечення доказування в адміністративному судочинстві в Україні та сформулювати напрямки його вдосконалення.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають в процесі доказування в адміністративному судочинстві в Україні.

Предметом дослідження є докази та доказування в адміністративному судочинстві в Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Методологічна база дослідження даної роботи базується на діалектичному методі пізнання, за допомогою якого поглиблено понятійний апарат, визначено сутність та особливості адміністративного судочинства, визначено такі поняття як доказування та докази (підрозділи 1.2, 1.3, 2.1, 2.2). Формально-юридичний метод використовувався для аналізу існуючої системи правових норм, які регулюють порядок здійснення адміністративного судочинства (підрозділ 1.2). Для визначення тенденцій, які характеризують розвиток та становлення адміністративного судочинства, застосовувався історико-правовий метод. Метод класифікації використовувався при визначенні видів суб'єктів доказування та їх ролі в процесі доказування в адміністративному судочинстві (підрозділ 2.3). При дослідженні напрямків удосконалення законодавства та організаційно-правового забезпечення процесу доказування в адміністративному судочинстві (підрозділи 3.1, 3.2), різних систем адміністративних судів та порядку здійснення адміністративного судочинства в зарубіжних країнах використовувався порівняльно-правовий метод. При розгляді напрямків удосконалення процесу доказування в адміністративному судочинстві (підрозділи 3.1, 3.2) використовувались статистичний метод та метод соціологічного опитування.

Науково-теоретичне підґрунтя дисертаційного дослідження склали наукові праці вітчизняних та зарубіжних фахівців з адміністративного права та процесу, кримінального, цивільного та господарського процесу, зокрема: В. Б. Авер'янова, О. М. Бандурки, Ю. П. Битяка, Д. М. Бахраха, В. М. Гаращука, Є. В. Додіна, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова, А. Т. Комзюка, О. В. Кузьменко, Ю. С. Педька, Г. О. Пономаренко, Ю. А. Попова, Ю. М. Старилова, В. С. Стефанюка, М. К. Треушнікова, С. Я. Фурси, Н. Ю. Хаманьової, В. К. Шкарупи, С. А.Шейфера, В. І. Шишкіна, В. В. Яркова та ін. Нормативною основою роботи є Конституція України, міжнародно-правові акти, закони України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України, нормативно-правові акти інших держав, які регламентують адміністративне судочинство. Емпіричну основу дисертаційного дослідження становлять статистичні матеріали та узагальнення практичної діяльності адміністративних судів, видані Вищим адміністративним судом України, матеріали анкетування суддів, адвокатів та юрисконсультів щодо проблем доказування в адміністративному судочинстві в 2009 році в Одеській, Кіровоградській, Черкаській, Дніпропетровській областях та юрисконсультів системи МВС України. Використано також особистий досвід роботи здобувача юрисконсультом Лінійного управління на Одеській залізниці УМВС України на залізничному транспорті.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота є одним з перших в українській адміністративно-правовій науці комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем доказування в адміністративному судочинстві в України, що є частиною більш глобальної проблематики, пов'язаної із забезпеченням реалізації та захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина у сфері публічно-владних відносин. В результаті проведеного дослідження здобувачем особисто сформульовано та обґрунтовано ряд положень, висновків, рекомендацій та пропозицій, а саме:

- набуло подальшого розвитку з'ясування особливостей становлення та розвитку адміністративного судочинства в Україні,

- удосконалено визначення поняття адміністративного судочинства в Україні, співвідношення таких термінів як „адміністративна юстиція”, „адміністративне правосуддя”, „адміністративне судочинство”, „адміністративний процес”, „адміністративне процесуальне право” та „адміністративна процедура”;

- сформульовано авторське визначення адміністративного судочинства як врегульованої системою процесуальних норм діяльності адміністративних судів щодо розгляду та вирішення публічно-правових спорів, в якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

- набула подальшого розвитку характеристика завдань адміністративного судочинства в Україні;

- удосконалено визначення поняття доказів як засобів встановлення істини по справі, а також інших обставин, що мають значення для вирішення справи, що отримані у встановленому законом порядку;

- покращено визначення поняття доказування в адміністративному судочинстві в Україні як врегульованої процесуальним законодавством, підпорядкованої законам логіки діяльності, спрямованої на встановлення об'єктивної істини в адміністративній справі та прийняття обґрунтованого і законного рішення;

- набуло подальшого розвитку визначення поняття предмета доказування в адміністративному судочинстві України як сукупності фактів та обставин, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує можливість виникнення, зміни або припинення правових відносин між сторонами, що підлягають доказуванню по адміністративній справі для винесення судом законного і обґрунтованого рішення;

- удосконалено характеристику правового статусу суб'єктів доказування в адміністративному судочинстві України та особливостей їх участі в процесі доказування;

- сформульовано і обґрунтовано пропозицію вживати в КАС України такі поняття як „факт” та „обставини”;

- з урахуванням практики розгляду адміністративних справ та досвіду зарубіжних країн вперше сформульовано ряд конкретних пропозицій та рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства України, яке регулює доказування, та організаційно-правового забезпечення доказування в адміністративному судочинстві.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес і можуть бути використані:

- у науково-дослідній сфері - положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки проблем доказування в адміністративному судочинстві в Україні, визначення шляхів його удосконалення;

- у сфері правотворчості - пропозиції та рекомендації, сформульовані в дисертації, можуть бути використані для уточнення окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України, що сприятиме удосконаленню процесу доказування;

- у правозастосуванні використання одержаних результатів дозволить поліпшити практичну діяльність суб'єктів доказування в адміністративному судочинстві;

- у навчальному процесі - матеріали дисертаційного дослідження доцільно використовувати при підготовці підручників, навчальних посібників, методичних матеріалів, під час проведення занять з дисциплін “Адміністративне судочинство”, “Адміністративна юстиція”.

Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення та висновки були оприлюднені дисертантом на семи науково-практичних конференціях: на науковій конференції “Социально-правовые проблемы совершенствования законодательства Украины: история, теория и практика” (м. Одеса, 23-25 листопада 2005 р.); на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (м. Харків, 12 травня 2006 р.); на ІІ Всеукраїнській цивілістичній науковій конференції студентів та аспірантів (м. Одеса, 30-31 березня 2007 р.); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми розвитку транспортної галузі та удосконалення транспортного законодавства” (м. Одеса, 15 червня 2007 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Процесуальні, тактичні та психологічні проблеми, тенденції і перспективи вдосконалення досудового слідства” (м. Одеса, 30 травня 2008 р.); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Організаційно-правові засади боротьби з правопорушеннями на транспорті” (м. Одеса, 17 жовтня 2008 р.); на ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції “Організаційно-правові засади боротьби з правопорушеннями на транспорті” (м. Одеса, 9-10 жовтня 2009 р.), а також на засіданнях кафедри адміністративного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ.

Публікації. Основні положення та результати дисертації викладено в чотирьох статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, а також семи тезах наукових повідомлень на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань, логіки дослідження дисертація складається із вступу, трьох розділів, які об'єднують вісім підрозділів, висновків, додатка і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 224 сторінки. Список використаних джерел, який складається із 259 найменувань, займає 21 сторінку. Додаток займає 10 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

адміністративний судочинство доказування

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об'єкт і предмет, методологія дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 „Загальна характеристика адміністративного судочинства в Україні”, який містить два підрозділи, присвячено з'ясуванню особливостей становлення та розвитку адміністративного судочинства, а також визначенню поняття і завдань адміністративного судочинства в Україні.

У підрозділі 1.1 „Становлення та розвиток адміністративного судочинства в Україні” аналізується процес становлення адміністративного судочинства та зазначається, що адміністративне судочинство в Україні є необхідним механізмом судового захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у разі їх порушення рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами.

З найдавніших часів у тих державах, в яких правлячі кола з розумінням ставилися до питання про відносини між пануючими і підвладними та намагалися зробити ці відносини гармонічнішими, а положення держави більш стійким, вони надавали громадянам право на самозахист, а саме - право оскаржити дії і рішення посадових осіб до компетентного державного органу. Проблема захисту прав вільної людини від притиснень посадової особи виникла ще в державах древньої Греції та древнього Риму. В античному світі свобода розумілася у контексті правосуб'єктності особи, тобто здатності виступати повноправним суб'єктом суспільних відносин, в тому числі брати участь у здійсненні управління державою. За висловом Солона, щасливим є не той, хто багатий, а той, хто вільний, „працює і набуває для себе, а не для деспота”.

Природа адміністративної юстиції досліджувалась ще задовго до становлення України як незалежної держави. Українськими вченими-адміністративістами дореволюційного, радянського та пострадянського періодів здійснювалися активні наукові дослідження сутності цього виду юстиції; за різних часів існування України приймалися нормативно-правові акти, які певним чином визначали порядок оскарження у судовому порядку дій органів влади чи місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

У радянські роки і тривалий час пострадянського періоду адміністративне судочинство як окрема форма правосуддя, як самостійна процесуальна діяльність по розгляду управлінських суперечок не існувало, незважаючи на прийняття спеціальних законів, спрямованих на забезпечення судового захисту прав і свобод громадян від неправомірних дій і рішень органів публічної влади.

Аналізуючи історико-правові документи, із впевненістю можна сказати, що навіть перебуваючи у складі інших державних утворень (Російської та Австро-Угорської імперій), незважаючи на постійне цілеспрямоване пригнічення усього українського, особливо української державності Російською та Австро-Угорської імперіями, на українських землях намагались створити власні державні інститути, у тому числі і судові установи, а у сфері законодавства були навіть досягнення, які доводили здатність України існувати у статусі незалежної держави, успішно здійснюючи як внутрішню, так і зовнішню політику.

З набуттям Україною незалежності була підтверджена необхідність створення та запровадження ефективних форм і засобів контролю за діяльністю органів виконавчої влади, провідне місце серед яких мав посісти інститут адміністративного судочинства як гарант захисту прав і свобод людини, і разом з тим слугувати механізмом зворотного зв'язку апарату з народом. З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства, початком роботи суддів місцевих судів, що спеціалізуються у вирішенні адміністративних справ, окружних та апеляційних адміністративних судів в Україні було створено належні умови для захисту прав людини і громадянина шляхом здійснення судового контролю за діяльністю суб'єктів владних повноважень.

У підрозділі 1.2 „Поняття та завдання адміністративного судочинства в Україні” розкривається зміст і співвідношення таких понять як „адміністративна юстиція”, „адміністративне правосуддя”, „адміністративне судочинство”, „адміністративний процес”, „адміністративне процесуальне право” та „адміністративна процедура”.

Під адміністративним судочинством розуміється врегульована системою процесуальних норм діяльність адміністративних судів щодо розгляду та вирішення адміністративним судом публічно-правових спорів, в якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень.

На основі аналізу чинного законодавства України завданнями адміністративного судочинства визнаються:

- базисним завданням - захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень. Це завдання пронизує все судочинство, має своє вираження в основних законодавчих актах України, що регулюють судочинство, показує, що головним суб'єктом захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб повинен в Україні стати адміністративний суд;

- судовий контроль за дотриманням законності органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, іншими суб'єктами, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень;

- встановлення об'єктивної істини по справі, тобто забезпечення повного, всебічного та об'єктивного дослідження обставин по справі, аналіз фактів, що входять у предмет доказування і необхідні для вирішення справи по суті. При реалізації цього завдання важливе місце займає принцип офіційності, відповідно до якого суддя в адміністративному судочинстві відіграє активну роль у виявленні, витребуванні та дослідженні доказів по справі. Всі фактичні обставини по справі повинні бути з'ясовані та безпосередньо досліджені в ході судового засідання;

- забезпечення судом порядку в сфері нормотворчої діяльності та застосування закону, тобто узгодження законодавства. Адміністративний суд контролює відповідність діяльності суб'єктів владних повноважень у сфері державного управління вимогам законності і має можливість ставити питання про уточнення законодавчих актів.

Розділ 2 „Докази і доказування в адміністративному судочинстві”, який містить чотири підрозділи, присвячено визначенню поняття та ознак доказів в адміністративному судочинстві в Україні, видів доказів, поняття та особливостей доказування в адміністративному судочинстві в Україні, а також процесу доказування.

У підрозділі 2.1 „Поняття та ознаки доказів в адміністративному судочинстві в Україні” характеризуються різноманітні концепції щодо розуміння доказів як у судочинстві взагалі, та і в адміністративному судочинстві, зокрема, через аналіз властивих доказам ознак формулюється визначення доказів в адміністративному судочинстві.

Зазначається, що деякі автори розглядають судові докази тільки як відомі факти, за допомогою яких можливе встановлення невідомих фактів. При цьому джерела фактичних даних іменуються „засобами доказування” і не включаються в поняття доказу. Але ця точка зору будується на відриві фактичних даних від їх джерел і виключення останніх з поняття доказу, а на місце відомостей про факти (фактичних даних) ставляться самі факти об'єктивної дійсності. Підтримується точка зору, яка ґрунтується не на подвійному, а на троїстому визначенні поняття доказу, коли доказами, по-перше, є факти, які можуть бути безпосередньо встановлені суддями, по-друге, доказами є відомості про факти, що підлягають доказуванню, по-третє, доказами є доказувані у справі факти.

Аналізуючи поняття доказів в адміністративному судочинстві в сукупності з їх видами, перерахованими в ст. 69 КАС України, підкреслюється деяка подвійність тлумачення й використання термінів. З одного боку, доказами називають засоби доказування (наприклад, письмові документи, представлені сторонами); з іншого, - доказами називають відомості про факти, отримані судом із представлених документів і інших засобів доказування. Якщо в ч. 1 ст. 69 КАС України докази визначаються як фактичні дані (відомості), то в ч. 2 тієї ж статті доказами йменується вже не інформація, а процесуальні засоби доказування в цілому й письмові докази, зокрема. В той же час спроби термінологічно розмежувати парні категорії „докази - фактичні дані” і „докази - процесуальні засоби доказування” виявилися безуспішними, насамперед виходячи з лексичного значення слова „доказати”.

Наголошується, що докази в адміністративному судочинстві характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким є фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація - засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження й оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування).

Детально характеризується зміст доказів, яким є сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами виступають юридичні факти - дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі - прямого або непрямого доказу.

Значну увагу приділено процесуальній формі доказів. Характеризуються п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів.

У підрозділі 2.2 „Види доказів в адміністративному судочинстві в Україні” здійснено класифікацію доказів за певними критеріями, дано характеристику окремих класифікаційних груп.

Насамперед наголошується, що класифікація доказів допомагає правильно організувати процес їх збирання, дослідження та оцінки, дозволяє визначити місце кожного із них в системі доказів по справі. Стаття 69 КАС України визначає вичерпний перелік доказів, які можуть використовуватись в провадженні по адміністративній справі, це згідно відповідно зі КАС України пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, показання свідків, письмові та речові доказів, висновки експертів. Різновидами пояснень сторін і третіх осіб є твердження й визнання.

Враховано традиційне об'єднання усіх судових доказів у три основні групи залежно від: 1) джерела одержання відомостей; 2) зв'язку із обставинами, що підлягають доказуванню (зв'язку із предметом доказування); 3) способу утворення.

Врахування джерела одержання відомостей про обставини публічно-правового спору обумовило поділ доказів на: а) особистісні, тобто ті докази, які походять від конкретної особи, наприклад, від свідків, сторін, третіх осіб тощо; б) речові, пов'язані із речами, об'єктами матеріального світу (письмові та речові докази).

Залежно від зв'язку доказів із обставинами, що підлягають доказуванню (зв'язку із предметом доказування) докази поділено на: а) прямі, які однозначно вказують на наявність фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення публічно-правового спору по суті; б) непрямі (опосередковані, побічні). На відміну від попереднього виду доказів, непрямі докази не дозволяють адміністративному суду зробити однозначний і правильний висновок про наявність чи відсутність обставин, які необхідно встановити та довести у судовому засіданні.

За способом утворення докази класифіковано на первісні та похідні. Первісні докази безпосередньо формуються під впливом подій (досліджуваних фактів), які тепер встановлюються та перевіряються у судовому засіданні. Натомість похідні докази відтворюють (несуть) у собі інформацію, яка зафіксувалась у них не в результаті самих обставин, що доводяться, а внаслідок перенесення даних із іншого джерела, із „других рук”.

У підрозділі 2.3 „Поняття та особливості доказування в адміністративному судочинстві в Україні” аналізується доказування в адміністративному судочинстві як специфічний різновид пізнання та як правова категорія.

Підтримується позиція багатьох вчених, які поняття „доказування” визнають дискусійним, оскільки існує доволі багато підходів до його визначення, а єдина концепція відсутня. Зазначається, що дискусія ведеться щодо складових даного поняття й заснована на різних підходах до доказування. Наголошується, що в даному питанні значну роль відіграє тип судочинства й ставлення вчених до цієї типології.

Визначаються елементи доказування, до яких віднесено: пізнання, об'єкти пізнання (об'єкти доказування), суб'єкти пізнання (суб'єкти доказування), предмет пізнання (предмет доказування), межі пізнання (межі доказування), засоби пізнання (засоби доказування) та процес пізнання (процес доказування).

Зроблено висновок, що доказування - діяльність складна, яка розпадається на окремі, зв'язані між собою пізнавальні акти щодо вирішення окремих завдань, до встановлення окремих обставин, що підлягають доказуванню по справі. У цьому випадку не існує твердої послідовності етапів, якщо не вважати, що збирання й надання доказів завжди є вихідним моментом доказування. Інші елементи доказування перебувають у рухливому діалектичному взаємозв'язку між собою.

Як правова категорія доказування в адміністративному судочинстві визначається як врегульована процесуальним законодавством, підпорядкована законам логіки діяльність, спрямована на встановлення об'єктивної істини в адміністративній справі і прийняття обґрунтованого і законного рішення.

Всебічну характеристику отримав об'єкт доказування (пізнання) в адміністративному судочинстві, яким загалом є обставини публічно-правового спору (час, місце, підстави виникнення) - фактичні і юридичні.

Значну увагу приділено характеристиці правового статусу суб'єктів доказування у адміністративному судочинстві, якими відповідно до чинного законодавства є: 1) адміністративний суд, уповноважений розглядати та вирішувати публічно-правові спори (ст.ст. 17-20 КАС України); 2) сторони - позивач та відповідач, треті особи (ст. 47 КАС України); 3) представники сторін та третіх осіб, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у суді (ст.ст. 47, 56, 60 КАС України); 4) свідок, експерт, спеціаліст, перекладач (ст. 62 КАС України). Разом з тим зазначається, що права та обов'язки (повноваження) таких суб'єктів щодо доказування різняться між собою залежно від їх а) адміністративного процесуального статусу і б) процесуальної мети, яку вони переслідують.

Предмет доказування в адміністративному судочинстві визначається як система (сукупність) фактичних обставин, що підлягають доказуванню по адміністративній справі для її правильного вирішення; як сукупність фактів, що мають матеріально-правове значення, тобто юридичні факти, встановлення яких необхідне для винесення судом законного і обґрунтованого рішення по адміністративній справі.

Зазначається, що з предметом доказування тісно пов'язане інше поняття, яке також слугує інструментом забезпечення оцінки всебічності, повноти, об'єктивності дослідження обставин справи. Мова йде про такі межі останнього, які забезпечують повне й достовірне встановлення всіх обставин, що можуть мати значення по справі. Інакше кажучи, межі доказування - це необхідна й достатня сукупність доказів, що, будучи зібраною по справі, забезпечує правильне її вирішення шляхом встановлення всієї сукупності обставин, що підлягають доказуванню. Поняття „предмет” і „межі доказування” взаємозалежні й взаємопов'язані: перше виражає мету, друге - засіб її досягнення.

У підрозділі 2.4 „Процес доказування в адміністративному судочинстві в Україні” підкреслюється, що доказовий процес по адміністративній справі як окрема галузева процесуальна діяльність складається з органічно пов'язаних між собою елементів (етапів) доказування, які передбачають послідовність і змінюваність, а саме: збирання доказів, дослідження доказів, оцінки доказів.

Аналізуються особливості збирання доказів, зазначається, що воно здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребування, а також за судовим дорученням. Суддя не може збирати докази, а лише вказує на їх відсутність.

Значну увагу приділено проблемам дослідження доказів як процесу безпосереднього їх сприйняття та вивчення. Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів відкритості та безпосередності у процесі судового розгляду справи. Дослідження здійснюється за допомогою передбачених законом засобів. Підкреслюється значення цього етапу доказування, яке полягає у тому, що рішення суду може ґрунтуватися тільки на тих доказах, які ним досліджувались.

Зроблено висновок, що оцінка доказів - це визначення належності та взаємного зв'язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів (допустимості, достовірності кожного окремого доказу, а також їх достатності) провадять тільки ті учасники, які визнаються суб'єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду - владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях - поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини справи в їх сукупності.

Розділ 3 „Шляхи вдосконалення доказування в адміністративному судочинстві”, який містить два підрозділи, присвячено визначенню основних напрямків вдосконалення законодавства України про адміністративне судочинство, стану організаційно-правового забезпечення доказування в адміністративному судочинстві та напрямків його вдосконалення.

У підрозділі 3.1 „Основні напрямки вдосконалення законодавства України про адміністративне судочинство” сформульовано пропозиції щодо його вдосконалення.

Обґрунтовано висновок, що в умовах існуючих реалій адміністративного судочинства доцільно передбачити ефективні процесуальні механізми відповідальності сторін та інших осіб за дачу завідомо неправдивих пояснень або зловживання процесуальними правами у вигляді накладення штрафу. Такі санкції будуть відповідати й принципу рівності сторін у процесі, і принципу процесуальної економії, і підвищенню ефективності правосуддя в цілому. Тобто, виходячи з необхідності посилення гарантій судового захисту прав громадян, закон повинен містити норми, що передбачають як обов'язок сторін давати повні й правдиві пояснення по суті справи, так і процесуальні санкції за використання ними свідомої брехні.

З метою удосконалення доказування в адміністративному судочинстві в КАС України пропонується:

1) запровадити процедуру прийняття сторонами перед судом присяги говорити в суді правду й нічого крім правди;

2) передбачити можливість застосування судом таких процесуальних заходів боротьби з неправдивими поясненнями (у випадках доказаного викриття неправди) як накладення процесуального штрафу (на розсуд суду в розмірі, кратному неоподаткованому мінімуму доходів громадян).

Санкції за зловживання стороною своїми правами у процесі мають реалізуватися, виходячи із загальних вимог закону про необхідність проявляти повагу до суду й правосуддя.

У підрозділі 3.2 „Стан організаційно-правового забезпечення доказування в адміністративному судочинстві в Україні та напрямки його вдосконалення” аналізується організаційно-правове забезпечення доказування в адміністративному судочинстві в Україні.

Зважаючи на стан забезпечення суддів технічними засобами запису та відтворення інформації, необхідну кваліфікаційну підготовку технічного персоналу й секретарів судового засідання, що дозволяє здійснювати оперативне протоколювання з мінімальними втратами доказової інформації, з метою підвищення ефективності діяльності суддівського корпусу, сформульовано пропозицію запровадити виготовлення копій і пересилання протоколів судового засідання електронною поштою.

З метою удосконалення організаційно-правового забезпечення доказування в адміністративному судочинстві, оперативного розгляду адміністративних справ та економії бюджетних коштів пропонується законодавчо закріпити можливість використання електронної пошти в адміністративному судочинстві.

Зазначається, що поряд із задоволенням потреб адміністративного судочинства в новітніх засобах доказування, необхідно розглядати й проблему забезпечення судів та всіх зацікавлених осіб відповідною інформацією про них, тому з метою вирішення завдань, пов'язаних з формалізацією пошуку доказової інформації в типових ситуаціях пропонується створити спеціальні програми і банки даних. Доцільно розробити також практичні рекомендації щодо поліпшення аналітичної роботи на всіх рівнях судочинства, забезпечити більшу чіткість і прозорість статистичної інформації, що стосується причин і умов, які породжують судові помилки.

Сформульовано пропозицію про доцільність факультативного (з метою накопичення досвіду) використання поліграфів в адміністративному судочинстві для вирішення окремих (локальних) завдань. Зокрема: в особливо складних випадках при високому рівні фінансових та інших витрат (ризиків), у випадках, прямо обумовлених заявою сторони про неправдивість показань свідків, в окремих категоріях адміністративних справ, розгляд яких становить особливі труднощі, при наявності в суду серйозних сумнівів в істинності повідомлюваних стороною (свідком) фактів, коли немає можливості перевірити ще раз їх з інших джерел, лише у випадках добровільної згоди сторін (свідків) на проходження тестування на поліграфі. Результати подібного тестування, надані за дорученням суду експертною установою, по суті в нинішніх умовах ніщо не заважає суду розглядати так само як пояснення фахівця.

Враховуючи конкурсний порядок заміщення посад суддів, запропоновано передбачити в законі, що професійним суддею спеціалізованого адміністративного суду може бути громадянин, який крім вищої юридичної освіти здобув додаткову освіту за спеціальностями «державне управління» чи «муніципальне управління». Саме таким особам необхідно надавати перевагу при проходженні конкурсу на заміщення посад суддів адміністративних судів.

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження, проведеного на основі аналізу чинного законодавства України та практики його реалізації, теоретичного осмислення ряду наукових праць у різних галузях знань, автором здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що полягає в визначенні сутності та шляхів удосконалення доказування в адміністративному судочинстві в Україні. Сформульовано ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на вирішення зазначеного завдання. Основні з них такі:

З'ясовано особливості становлення та розвитку адміністративного судочинства в Україні, зроблено висновок, що лише з набуттям Україною незалежності була підтверджена необхідність запровадження ефективних форм і засобів контролю за діяльністю органів виконавчої влади, провідне місце серед яких мав посісти інститут адміністративної судочинства. З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства, початком роботи суддів місцевих судів, що спеціалізуються у вирішенні адміністративних справ, окружних та апеляційних адміністративних судів в Україні було сформовано завершену систему адміністративного судочинства.

Сформульовано авторське визначення поняття адміністративного судочинства як врегульованої системою процесуальних норм діяльності адміністративних судів щодо розгляду та вирішення публічно-правових спорів, в якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень, та запропоновано закріпити його в КАС України.

Визначено поняття, особливості, ознаки та види доказів в адміністративному судочинстві в Україні. Виходячи з визначення доказів, запропонованого законодавцем у ч. 1 ст. 69 КАС України, фактичні дані можуть називатися доказами в справі лише тоді, коли суд прийде до висновку про те, що ці дані, по-перше, допомагають встановити наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення осіб, по-друге, мають значення для правильного вирішення справи. Однак надалі положення розділу 6 КАС України вказують на те, що до доказів законодавець відносить всі фактичні дані, які надають учасники судочинства в справі. Керуючись цими положеннями законодавства, можна зробити висновок, що для визнання тих або інших фактичних даних доказами досить, щоб одна із сторін судочинства вважала ці дані такими, що мають значення для вирішення справи. Тому необхідно враховувати той факт, що законодавець одночасно використовував два значення терміна „докази”: 1) докази як факти, що підтверджують істинність чого-небудь і 2) докази як фактичні дані по конкретній справі, що відповідають властивостям відносності та допустимості. Тому у визначенні законодавець використовував друге значення поняття „докази”, а у всіх інших випадках, характеризуючи в цілому процес доказування, - перше значення. З метою уникнення в КАС України суперечностей у визначенні поняття доказів, пропонується сформулювати в КАС України їх визначення, виходячи з єдиної структури судового доказу, елементами якого є матеріальна форма існування (засоби, вид доказу, факт, що безпосередньо сприймається судом); зміст (відомості про факти, обставини справи, інформація як відбиття матеріального світу та його властивостей); процесуальний спосіб одержання доказів (тільки в рамках адміністративно-процесуальної форми відповідно до чинного законодавства). Відповідно в КАС України доцільно визначити поняття доказів як засобів встановлення істини по справі, а також інших обставин, що мають значення для вирішення справи, отриманих у встановленому законом порядку. Подібне потрійне розуміння одночасно надасть можливість більш чіткого визначення такого поняття, як предмет доказування по справі, який тісно пов'язаний з доказуванням та доказами.

Визначено ознаки документів, наявність яких потрібна для того, щоб вони мали доказове значення по адміністративній справі, зокрема: а) вони мають містити відомості, які можуть бути перевірені, та носій яких відомий; б) зміст документів повинен відповідати компетенції установ, підприємств, організацій, посадових осіб або громадян, які їх видають; в) вони повинні містити певні реквізити: встановлений для даного документа перелік відомостей, підписи, печатки тощо; г) вони повинні бути отримані законним шляхом; д) відомості про факти, обставини, що фіксуються в них, мають значення для даної справи.

В КАС України запропоновано передбачити не перелік видів письмових доказів, а їх визначення з урахуванням ознак, властивих письмовим доказам. Їх дефініція з урахуванням сучасного законодавства про адміністративне судочинство може бути викладена таким чином: письмовими доказами в адміністративному судочинстві є матеріальні предмети, що належать до сфери публічно-правових відносин (що виходять від юридичних та фізичних осіб, які можуть і не займати певного процесуального положення по справі), на яких за допомогою умовних знаків виражені думки, що містять відомості про факти та обставини, які мають юридичне значення для правильного та своєчасного вирішення адміністративної справи і які виникли до початку розгляду справи.

Зроблено висновок про те, що, не маючи для суду переваг перед іншими доказами, для вирішення адміністративної справи окремої категорії, обов'язковими є необхідні докази. З метою подальшого вдосконалення законодавства про адміністративне судочинство доцільно встановити коло необхідних доказів, а саме письмових необхідних доказів, за окремими категоріями адміністративних справ.

Доказування в адміністративному судочинстві України визнається основним засобом захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів, які здійснюють владні управлінські функції.

Визначено зміст доказування (пізнання) як різновиду людської діяльності, воно складається з таких елементів: пізнання, об'єктів доказування (об'єктів пізнання), суб'єктів доказування (суб'єктів пізнання), предмета доказування (предмета пізнання), меж доказування (меж пізнання), засобів доказування (засобів пізнання) та процесу доказування (процесу пізнання).

Розглядаючи філософсько-юридичні особливості пізнання, зроблено висновок, що необхідно орієнтуватися на той бажаний і можливий результат, до якого ми прагнемо, вдаючись до захисту свого права або законного інтересу в процесуальному порядку. Таким результатом або метою суду й всіх осіб, що беруть участь у справі, в ідеалі або узагальненому розумінні є встановлення істини, лише встановлення об'єктивної істини по справі дозволяє здійснити вірне правозастосовне тлумачення права, застосувати вірне положення матеріального права. У пізнавальній процесуальній судовій діяльності виділено чотири частини (складові): доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення в адміністративній справі.

З'ясовано види суб'єктів доказування в адміністративному судочинстві та особливості їх участі в процесі доказування. На основі аналізу Кодексу адміністративного судочинства України зроблено висновок, що суд в адміністративному судочинстві є і повинен бути повноцінним і активним суб'єктом доказування, для того щоб збалансувати положення сторін, оскільки у даному судовому процесі особі, яка потребує судового захисту, як правило, протистоїть потужний адміністративний апарат, тому сторони заздалегідь перебувають у нерівних стартових можливостях.

Пропонується в главі 6 КАС України в окремій статті передбачити більш розгорнуте визначення поняття предмета доказування в адміністративному судочинстві як сукупності фактів та обставин, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує можливість виникнення, зміни або припинення правових відносин між сторонами, що підлягають доказуванню по адміністративній справі для винесення судом законного і обґрунтованого рішення. Зазначається, що межі доказування по конкретній справі визначаються таким чином, щоб зібрана сукупність доказів сприяла встановленню кожного елемента предмета доказування. Відносно кількості вони повинні гарантувати вірогідність встановлення цих обставин для адресата доказування й всіх осіб, що беруть участь по справі.

Визначено основні шляхи вдосконалення законодавства України про адміністративне судочинство; сформульовано конкретні пропозиції щодо внесення змін та доповнень до низки нормативно-правових актів України, зокрема, Кодексу адміністративного судочинства.

Визначено напрямки вдосконалення організаційно-правового забезпечення доказування в адміністративному судочинстві в Україні. Пропонується, зокрема, визнати доказом визнання стороною обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення (позову частково або повністю), та позбавити особу права його змінювати. В разі ж впливу на волевиявлення особи помилки, погрози, збігу тяжких обставин, необхідно в майбутньому або під час судового засідання надати такій особі можливість змінити своє ставлення до встановлюваного факту, але така зміна має бути обґрунтованою. Доцільність визнання стороною цих обставин може проявлятись в тому, що їй не потрібно буде втрачати час на участь у судовому розгляді, а також зменшаться витрати сторони, спрямовані на оплату допомоги адвоката, відшкодування судових витрат тощо.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Дубенко О. М. Деякі проблеми визначення видів суб'єктів доказування в адміністративному судочинстві / О. М. Дубенко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - Вип. 34. - С. 165-171.

2. Дубенко О. М. Особливості захисту прав громадян в адміністративному судочинстві в Україні / О. М. Дубенко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2007. - Вип. 37. - С. 224-229.

3. Дубенко О. М. Окремі питання доказування в адміністративному судочинстві України / О. М. Дубенко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2008. - Вип. 43. - С. 181-186.

4. Дубенко О. М. Деякі напрямки удосконалення організаційно-правового забезпечення доказування в адміністративному судочинстві України / О. М. Дубенко // Право і безпека. - 2009. - № 4 (31). - С. 103-106.

5. Дубенко А. Н. Административная юстиция как средство судебной защиты конституционных прав и свобод граждан / О. М. Дубенко // Социально-правовые проблемы совершенствования законодательства Украины: история, теория и практика: Материалы 60-й научной конференции профессорско-преподавательского состава и научных работников экономико-правового факультета ОНУ им. И.И. Мечникова (23-25 ноября 2005 г.). - Одесса, 2006. - С. 136-138.

6. Дубенко О. М. Проблеми визначення поняття доказів і доказування за Кодексом адміністративного судочинства України / О. М. Дубенко // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Збірка наукових праць. - Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2006. - С. 64-66.

7. Дубенко О. М. Деякі особливості захисту прав громадян в адміністративному судочинстві / О. М. Дубенко // ІІ Всеукраїнська цивілістична наукова конференція студентів та аспірантів: Збірник тез наукових робіт (м. Одеса ОНЮА 30-31 березня 2007р.). - Одеса: Фенікс, 2007. - С. 305-306.

8. Дубенко О. М. Лінійне управління на Одеській залізниці УМВС України на транспорті як суб'єкт доказування в адміністративному судочинстві / О. М. Дубенко // Проблеми розвитку транспортної галузі та удосконалення транспортного законодавства: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Одеса, 15 червня 2007 р.). - Одеса: Одеський юридичний інститут ХНУВС, 2007. - С. 52-54.

9. Дубенко А. Н. Выявление и устранение лжи во время рассмотрения дел в административном судопроизводстве / О. М. Дубенко // Процесуальні, тактичні та психологічні проблеми, тенденції і перспективи вдосконалення досудового слідства: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (Одеський державний університет внутрішніх справ, 30 травня 2008 р.). - Одеса: ОДУВС, 2008. - С. 183-187.

10. Дубенко О. М. Окремі питання доказування в адміністративному судочинстві в Україні в діяльності сектору юридичного забезпечення лінійного управління на Одеській залізниці УМВС України на залізничному транспорті / О. М. Дубенко // Організаційно-правові засади боротьби з правопорушеннями на транспорті: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Одеса, ОДУВС, 17 жовтня 2008 р.). - Одеса: ОДУВС, 2008. - С. 56-58.

11. Дубенко О. М. Доказування в справах про визнання незаконним притягнення до дисциплінарної відповідальності осіб рядового та начальницького складу ОВС на прикладі УМВС України на Одеській залізниці / О. М. Дубенко // Організаційно-правові засади боротьби з правопорушеннями на транспорті: Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Одеса, Одеський державний університет внутрішніх справ, 9-10 жовтня 2009 р.). - Одеса: ОДУВС, 2009. - С. 64-66.